Geum.ru

Курсовой проект по предмету Литература

  • 181. Морально-етичні проблеми роману Генріха Белля "Більярд о пів на десяту"
    Курсовые работы Литература

     

    1. Бёлль Г. Каждый день умирает частица свободы: Пер. с нем. / Сост. Е. А. Кацева; Предисл. Т. Л. Мотылевой; Коммент. А. А. Гунина и А. В. Карельского. М.: Прогресс, 1989. 368 с., 1 л. ил. (Зарубеж. худож. Публицистика и докум. проза).
    2. Белль Г. Дом без хозяина. Пер. с нем. С. Фридлянда, Н. Португаловой; Предисл. Т. Мотылевой. М.: Гос. издат. худ. литературы, 1960. 303 с.
    3. Белль Г. Групповой портрет с дамой: Книга 2. / Пер. с нем. Л. Б. Черной; Худож. А.А. Колыбняк. Кишинев: Лумина, 1987. 448 с.
    4. Белль Г. Где ты был Адам? / Пер. с нем. М. Гимпелевич, Н. Португалова; Предисл. Л.Б. Черной. М.: Гос. издат. худож. литературы, 1963. 247 с.
    5. Бёлль Г. Глазами клоуна. Пер. с нем. Л. Черной; Предисл. М. Бажана. М.: Прогресс, 1965. 247 с.
    6. Бёлль Г. Бильярд в половине десятого / Пер. с нем. Л. Черной; Л. Черной; Послесл. И. Фрадкина. М.: Мир, 1965. 301 с.
    7. Белль Г. Город привычных лиц. Пер. с нем. Л. Лунгиной. Предисл. Л. Гинзбурга. М.: Молодая гвардия, 1964. 256 с.
    8. Бёлль Г. Ирландский дневник; Бильярд в половине десятого: Роман; Глазами клоуна: Роман; Потерянная честь Катарины Блум: Повесть; Рассказы: Пер. с нем. / Генрих Бёлль; [Сост. и предисл., с. 5 32, П. Поппера; Худож. А.В. Сопожников]. М.: Радуга, 1988. 650 с.
    9. Белль Г. Біла ворона, та інші новели. Переклала з нім. [і авт. вступ. слова «Очима гуманіста»] Євгенія Горева. К.: Дніпро, 1969. 301 с.
    10. Бьолль Г. Пригода: Оповідання / Генріх Бьолль; Пер. з нім. А. Рибін; Мал. Г. Філатова та Р. Безпятова // Людина і світ. 1988. №8. С. 41 45.
    11. Белль Г. Под конвоем заботы: Роман / Генрих Белль; Вступ. и пер. с нем. М. Рудницкого // Иностр. лит. 1988. №11. С. 3 7.
    12. Белль Г. Я не коммунист: Рассказ / Генрих Белль; Предисл. И. Цыбульского // Диалог. 1990. №16. С. 109 112.
    13. Бёлль Г. Женщины у берега Рейна: Роман в диалогах и монологах. / Генрих Белль; [Перевод с нем. Н. Бунина, Е. Григорьева; Предисл. Т. Мотылевой]. М.: Междунар. отношения, 1989. С. 3 18.
    14. Затонський Д. Історія німецької літератури: Замість вступу // Вікно в світ. 1999. №1. С. 3 7.
    15. История зарубежной литературы ХХ века, 1917 1945: [Учебник для филол. спец. ун тов / [Л.Г. Андреев, С.В. Рожновский, А.А. Федоров и др.]]; Под. ред. Л. Г. Андреева. 2-е изд. испр. М.: Высш. Школа, 1980. 392 с.
    16. Копелев Л. О Генрихе Белле: [Творч. портр. Западногерм. писателя] // Иностр. лит. 1988. №12. С. 218 225.
    17. Курс лекций по по истории зарубежной литературы ХХ века. Под. ред. М. Е. Елизаровой и Н.П. Михальской. Учебник для студ. гуманитарных ф-тов пединститутов. М.: Высш. школа, 1965. 804 с.
    18. Мотылёва Т. Беспощадная память: Заметки о романах Г. Белля // Знамя. 1987. Кн. 6. С. 221 225.
    19. Рожновский С.В. Генрих Бёлль. М.: Высш. школа, 1965. 103 с.
  • 182. Мотив дороги и его философское звучание в литературе ХIХ века
    Курсовые работы Литература

     

    1. Благой. Д. Д. А. Н. Радищев. Жизнь и творчество [«Путешествие из Петербурга в Москву»] / Д. Д. Благой. - М.: Знание, 1952
    2. Евгеньев. Б. Александр Николаевич Радищев [«Путешествие из Петербурга в Москву»] / Б. Евгеньев. - М.: Молодая гвардия, 1949
    3. Петров. С. М. А. С. Пушкин. Очерк жизни и творчества [Болдинская осень. «Евгений Онегин»]/ С. М. Петров. - М.: Просвещение, 1973
    4. Лотман. Ю. М. Роман А. С. Пушкина «Евгений Онегин» [Очерк дворянского быта онегинской поры]: комментарии/ Ю. М. Лотман. - Ленинград: Просвещение, 1983
    5. Андреев-Кривич. С. А. Всеведенье поэта [Последний год. Последние месяцы]: жизнь и творчество М. Ю. Лермонтова / С. А. Андреев-Кривич. - М.: Советская Россия, 1973
    6. Бугров. Б. С. Русская литература Х?Х - ХХ веков / Б. С. Бугров, М. М. Голубков. - М.: Аспект-Пресс, 2000
    7. Грачева. И. В. Тайнопись поэмы Н. А. Некрасова «Кому на Руси жить хорошо» / И. В. Грачева. - Литература в школе. - 2001. - №1. - стр. 7-10
    8. Манн. Ю. Постигая Гоголя [Что означает гоголевский образ дороги] / Ю. Манн. - М.: Аспект-Пресс, 2005
    9. Тырина. Л. Н. В. Гоголь «Мертвые души» [Образ дороги в поэме «Мертвые души»]: в изложении для школьников / Л. Тырина. - М. Дрофа, 2000
    10. Манн. Ю. Смелость изобретения [Что означает гоголевский образ дороги] / Ю. Манн. - М.: Детская литература, 1985
    11. Манн. Ю. В поисках живой души [Снова в дороге] / Ю. Манн. - М.: Книга, 1987
    12. Дыханова. Б. С. «Запечатленный ангел» и «Очарованный странник» Н. С. Лескова [Пути-дороги «Очарованного странника»] / Б. С. Дыханова. - М. Художественная литература, 1980 - [1]
    13. Барулина. Л. Б. «Очарованный странник» Н. С. Лескова / Л. Б. Барулина. - Литература в школе. - 2007. - №10. - стр. 23-25
    14. Егоров В. Любовные странности… : сборник стихов / В.Егоров. - М.: Некоммерческая издательская группа «Эра», 2000
    15. Гоголь Н. В. Мёртвые души / Н. В. Гоголь. - М.: Правда, 1984
    16. Лермонтов М. Ю. Стихотворения. Поэмы. Герой нашего времени / М. Ю. Лермонтов. - М.: Просвещение, 1984
    17. Лесков Н. С. Очарованный странник: повести и рассказы / Н. С. Лесков. - М.: Художественная литература, 1984
    18. Некрасов Н. А. Стихотворения. Кому на Руси жить хорошо / Н. А. Некрасов. - М.: Детская литература, 1979
    19. Пушкин. А. С. Стихотворения / А. С. Пушкин. - Екатеринбург: Ладъ, 1994
    20. Ступина В. Н. Современная литература Зауралья последнего десятилетия: новые имена: хрестоматия / В. Н. Ступина. - Курган: ИПК и ПРО, 2005
  • 183. Мотиви лірики М. Вінграновського
    Курсовые работы Литература

    Однин із найцікавіших, на нашу думку, творів М.Вінграновського, в якому висловлена авторська філософія кохання, вірш «Ми підійшли до скирти, і впізнала…». Спочатку розкривається тема стосунків між чоловіком і жінкою, але у класичному любовному трикутнику досить несподівані персонажі він, вона і… скирта. Скирта, ніби любляча жінка після тривалої розлуки, біжить назустріч своєму коханому: «Ми підійшли до скирти, і впізнала / Мене відразу скирта молода, / І вже на груди кинулася скирта, / Соломяними стиглими руками / Мене всього зненацька обпекла». Але коханий не сам. З ним не просто інша жінка, вона суперниця й чужинка: «із мовою нерідною для скирти, / З великими, як зненависть, очима, / В яких любов гойдалася моя…» Навіть сам ліричний герой усвідомлює, що ця жінка лише дзеркало його власного кохання, в якому парадоксально поєдналися любов і ненависть, але ж вона жива, із плоті і крові, не те, що скирта… Але скирта рідна по духу й безмежно любляча не вступає у двобій із суперницею, де нагородою для переможниці стане чоловік. Відступивши, як Мавка під натиском вічних «килин», вона жертовно підставляє свої «плечі» коханому: «За руки взявшись пружно і святково, / Ми вилізли на скирту золоту». А жінка-спокусниця, смакуючи близький тріумф, кидає виклик закоханому чоловікові: «Мені сказала жінка на вітрах, / Щоб скочив я із скирти золотої / На обережну листопадну ніч». У цьому контексті образ скирти, можливо, перетворюється в М.Вінграновського на своєрідну міфологему чи навіть філософему, що поєднує такі характеристики, як «рідне», «те, що захищає», «те, що приймає тебе таким, яким ти є». Отже, поет долучається до витворення ще одного концепту, який поряд із традиційними, починаючи з поезії Тараса Шевченка, образами Дніпра, козацьких могил, калини, верби ідентифікує Україну. Завдяки такому ідейно-емоційному навантаженню образу скирти сюжет розгортається у площині більшого масштабу: власне любовний конфлікт переростає в конфлікт вічного і тимчасового, обовязку і пристрасті, ліричний герой опиняється перед вибором: «І я на край вже зсунувся поволі». Та раптом стається диво скирта піднімає коханого над буденністю, відриває від привабливої спокуси віддатися чуттєвим радощам життя: «Як раптом скирта почала рости, / Здіймаючи мене понад степами / Над селами, гаями уночі, / Вже хмари омивають мої плечі, / Уже в самому небі я стою, / Уже по груди в небі, вже по пояс…» І знову змінюється (і в буквальному значенні, і в алегоричному) масштаб авторського узагальнення, сягаючи висот понять «народ» і «людство»: «Вже Україну видно мені всю, / І світ, і Всесвіт, повний таємниці, / І все благословенне у житті /З відкритими обіймами чекає, / Щоб скочив я до нього унизу!. І скочив я…» Вибір зроблено. Кохання, що підносить над суєтою, вказує шлях до удосконалення особистості й водночас перетворюється на спосіб пізнання світу. Схоже, що М.Вінграновський продовжує незримий діалог з читачем, розпочатий ще Данте в «Новому житті», проголошуючи, що лише той, хто вміє по-справжньому кохати, може побачити і зрозуміти справжнє, заради чого варто жити. На відміну від поезії інших шістдесятників, інтимна лірика М.Вінграновського не позначена такою кількістю «озвучених» образів і мотивів світової літератури, що дало б підстави говорити про її, сказати б, екстравертну інтертекстуальну стратегію. Проте її входження в парадигму світової любовної лірики безперечне. Високим ступенем сповідальності, місткістю образів лірика М. Вінграновського органічно вписується у світову традицію любовної поезії, перетворючись в єдиний символічний вірш, у якому звучать теми й настрої, що здобули статус вічних. У його творах легко віднайти перегуки з мотивами поезії не лише Данте й Шекспіра. М. Вінграновський у своїй інтимній ліриці піднявся на такий рівень, за яким геніальна простота, що не потребує маркерів освіченості й ерудиції. Та все ж, як нам здається, особливо виразні в інтимній поезії М. Вінграновського традиції петраркізму. Слід «школи Петрарки» помітний на різних рівнях тексту. Це й багатогранний образ кохання в М.Вінграновського, як свого часу в Петрарки, й ідеальний платонізм, і чуттєвість, і роздум над незбагненною складністю внутрішніх порухів людської душі. Як і у великого попередника, нерідко у віршах поета є звертання до жінки на «Ви»: «Дружиною мені приснились ви / Ми з вами ідемо, побравшися за руки», «Ходімте в сад, Я покажу вам сад», «Сміятись вам, мовчати вами, / Вашим імям сповнять гортань…», «Мені приснились ми… Схвильовано і тихо / Ми ідемо по губи у Дніпрі, / І погляд ваш мені любовю диха», «Любити вас любити знадність, / Любити вас любить для вас, / Любити вас любити радість / В червнево-вересневий час». Виразні перегуки з традиціями любовної лірики Петрарки можна простежити й на жанровому рівні. Це використання сонетної форми («Ранковий сонет», «Ти плачеш. Плач. Сльозам немає влади», «Боюсь поворухнутись… тишина…», «Сонет»), опрацювання жанру елегії («Літа жадань, літа сумять і знади!», «Серпнева елегія», «Зіходить ніч на витишений сад…», «Відпахла липа, білим цвітом злита…»). Варто зазначити, що традиційні для елегії роздуми над прожитим, поєднання сумних і радісних інтонацій загалом властиві інтимній ліриці М.Вінграновського.

  • 184. Н.В. Гоголь "Ревизор". История создания одной комедии
    Курсовые работы Литература

    Большое общественное возбуждение, вызванное постановкой «Ревизора», борьба мнений в оценке комедии, недовольство ее критической направленностью в «высоких» сферах - все это глубоко взволновало Гоголя. В письмах к друзьям он пытается разъяснить истинный - как ему представляется - смысл своей сатиры. В этих высказываниях автора обнаруживаются серьезные противоречия, свидетельствующие о том, что ему самому далеко еще не все было ясно в тех больших общественно-политических вопросах, которые затрагивались в его творчестве. «Теперь я вижу,- пишет Гоголь М. С. Щепкину 29 апреля 1836 г., через десять дней после петербургской постановки «Ревизора»,- что значит быть комическим писателем. Малейший признак истины - и против тебя восстают, и не один человек, а целые сословия». Враждебную реакцию зрителей Гоголь объясняет правдой обличения, прозвучавшей со сцены. «Что сказано верно и живо, то уже кажется пасквилем»,- делится Гоголь горьким чувством с М. П. Погодиным в письме 10 мая 1836 г. Но тут же Гоголь идет на уступки ограничительному пониманию созданных им типов: «...частное принимается за общее, случай за правило». В следующем письме к тому же адресату (от 15 мая 1836 г.) Гоголь спешит отвести от себя обвинение в революционной направленности «Ревизора»: только люди, не имеющие «па сколько-нибудь ума, чтоб понять дело в настоящем виде», могут кричать об авторе комедии: «Он зажигатель! Он бунтовщик!» Но Гоголь понимает силу обличения, заложенную в его комедии: «Столица щекотливо оскорбляется тем, что выведены нравы шести чиновников провинциальных; что же бы сказала столица, если бы выведены были хотя слегка ее собственные нравы?» Значит, нравы столицы заслуживают такого же осуждения и осмеяния. И автор «Ревизора» не отказывается от этого намерения. «Провинция уже слабо рисуется в моей памяти,- пишет Гоголь,- черты ее уже бледны, но жизнь петербургская ярка перед' моими глазами, краски ее живы и резки в моей памяти. Малейшая черта ее - и как тогда заговорят мои соотечественники?» Боязнь горькой правды сатирического произведения Гоголь признает проявлением «всеобщего невежества», которое позволило многим поверить «глупейшему мнению ими же опозоренного и оплеванного писателя», «продажного таланта» (имеется в виду Булгарин). Невежественному большинству Гоголь противопоставляет небольшой круг «людей просвещенных», которые примут критику «с громким смехом и участием». К вопросу о типическом значении одного из центральных образов «Ревизора» Гоголь возвращается в «Отрывке из письма, писанного автором вскоре после первого представления „Ревизора" к одному литератору» (25 мая 1836 г.). Хлестаков - пустой человек, но он заключает в себе, по словам Гоголя, «много качеств, принадлежащих людям, которых свет не называет пустыми». И офицер, и литератор, и даже «государственный муж» окажется иногда Хлестаковым. Гоголь подчеркивает широкую типичность нарисованного им образа: «Словом, это лицо должно быть тип многого разбросанного в разных русских характерах, но которое здесь соединилось случайно в одном лице, как весьма часто попадается и в натуре». Трудно с большей ясностью определить значение комедии.

  • 185. Назви художніх і публіцистичних творів: структурно-семантичні та функціонально-стилістичні особливості
    Курсовые работы Литература

     

    1. Архангельска А.М. До питання про засади побудови загальної ономастичної моделі номінації // Мовознавство. - 1998. - № 4-5. - С.18-25
    2. Белей Л.О. Як «промовляють» імена літературних персонажів: про мовні засоби української літературно-художньої антропонімії // Мовознавство. - 2002. - № 1. - С. 23-30
    3. Горпинич В. Карпенко О. Ю.Проблематика когнітивної ономастики // Мовознавство. - 2007. - № 1. - С. 37-40
    4. Карпенко Ю.О. Гумористична ономастика // Мовознавство. - 2006. - № 2-3. - С.19-23
    5. Кулаков А.Н. Заголовок и его оформление в газете. Л., 1982
    6. Лазарева Э.А. Заголовок в газете. Свердловск, 1989 г.
    7. Луценко Н.А. Повелительные формы в газетных заголовках // Русская речь. - 1985. - № 5. - С.80-82
    8. Лучик В. Карпенко В.О. Літературна ономастика // Мовознавство. - 2008. - № 4. - С.36 -39
    9. Мамонтов Л.М. Заголовок ученого текста // Русский язык в школе. - 2006. - № 1. - С.90-95
    10. Николина Н.А. Заглавие и текст (повесть Ф.М. Достоевского «Кроткая») // Русский язык в школе. - 2002. - С.46-52
    11. Основина Г.А. О взаимодействии заглавия и текста (на материале рассказа А. П. Чехова «Устрицы») // Русский язык в школе. - 2000. - № 4. - С.62-66
    12. Подчасов А.В. Дезориентирующие заголовки в современной газете // Русская речь. 2000 № 3
    13. Тараненко О.О. На теми сучасної української ономастики // Мовознавство. - 1997. - № 1. - С.50-56
    14. Філологічний збiрник: Зб. наук. пр. / Редкол.: Є.С. Отiн (вiдп. ред.) та iн.; Донец. нац. ун-т. - Донецьк: ДонНУ, 2000. - Вип. 1. - 2000. - 135 с. // М.І. Петрова Трансформації усталених виразів у заголовках сучасних газет.
    15. Щетинин Л.М. Слова, имена, вещи. Очерки об именах. - Изд-во Ростовского ун-та, 1996. - С. 102-116
  • 186. Найбольш яскравыя прадстаўнiкi газеты "Наша Ніва"
    Курсовые работы Литература

    Янка Купала (Іван Дамінікавіч Луцэвіч) нарадзіўся 25.6 (7.7).1882 г. у сям'і беззямельнага арандатара. Бацькі Я. Купалы (Дамінік Ануфрыевіч Луцэвіч і Бянігна Іванаўна Валасевіч) паходзілі са шляхты, аднак у выніку збяднення па эканамічнаму становішчу і спосабу жыцця з'яўляліся звычайнымі сялянамі-арандатарамі. У пошуках зямлі і працы бацькі Я.Купалы вымушаны былі пераязджаць з месца на месца. Вандроўнае жыццё перашкаджала будучаму паэту атрымаць сістэматычную адукацыю, таму малы Янка вучыўся ў вандроўных настаўнікаў, няні, Сенніцкім двухкласным народным вучылішчы (адну зіму), у прыватнай падрыхтоўчай школе ў Мінску (каля пяці месяцаў), Бяларуцкім двухкласным народным вучылішчы, якое скончыў у 1898 г. Вялікі ўплыў на светапогляд паэта аказала знаёмства з памешчыкам З. Чаховічам, паплечнікам К.Каліноўскага. Я.Купала карыстаўся яго багатай бібліятэкай. У 1902 г. памёр бацька Я.Купалы, і, як старэйшы з семярых дзяцей, Ясь застаўся за гаспадара. Праз паўгода памёр малодшы брат Казік, а яшчэ праз тыдзень сёстры Гэля і Сабіна. У пошуках заробкаў будучы паэт пайшоў «у людзі»: працаваў вандроўным настаўнікам, пісарам у судовага следчага, у канторы маёнтка Беліца Сенненскага пав. Магілёўскай губ. У сувязі з хваробай маці пакінуў службу і вярнуўся ў Селішча, дзе зноў працаваў на гаспадарцы. З 1905 па 1907 гг. Купала працаваў на вінакурных заводах (броварах) у якасці чорнарабочага. Восенню 1908 г. Я.Купала паехаў у Вільню, дзе ўладкаваўся на працу бібліятэкарам у прыватнай бібліятэцы «Веды» Б.Даніловіча і супрацоўнічаў у беларускай газеце «Наша ніва». Гэта быў перыяд самаадукацыі і творчага станаўлення паэта, пошуку духоўных арыенціраў, выпрацоўкі эстэтычных прынцыпаў і выспявання нацыянальна-адраджэнцкага светапогляду. Віленскі перыяд жыцця і дзейнасці Я.Купалы (19081909) скончыўся тым, што неспрыяльныя ўмовы, якія склаліся для яго ў рэдакцыі «Нашай нівы», прымусілі паэта пакінуць гэтае месца работы. Я.Купала прагнуў вучыцца далей і ў пачатку снежня 1909 г. з рэкамендацыйным лістом У.Самойлы да Б.Эпімах-Шыпілы паехаў у Пецярбург. З 1909 г. на працягу 4 гадоў, выязджаючы ўлетку да маці ў Акопы, Купала жыў у Пецярбургу, вучыўся там на агульнаадукацыйных курсах А.Чарняева, адчуваючы заўсёдную маральную і матэрыяльную апеку Б.Эпімах-Шыпілы. Вучоба на курсах дапамагла сістэматызаваць і папоўніць веды, атрыманыя шляхам самаадукацыі. Сваёй творчасцю пецярбургскага перыяду (191013) Я.Купала ўводзіў беларускую літаратуру ў еўрапейскі культурны кантэкст. У Пецярбургу ён прымаў удзел у рабоце навукова-літаратурнага гуртка студэнтаў Пецярбургскага універсітэта, пазнаёміўся са стваральнікам першага беларускага тэатра І.Буйніцкім, з многімі рускімі пісьменнікамі. Гэтыя гады былі для паэта часам напружанай вучобы, работы над сабой і, канешне ж, творчасці. Пасля заканчэння вучобы ў Пецярубргу (1913) Я.Купала вярнуўся ў Вільню і пачаў працаваць сакратаром у «Беларускім выдавецкім таварыстве», затым перайшоў у рэдакцыю газеты «Наша ніва». З сакавіка 1914 г. газета пачала выходзіць за подпісам Я. Купалы як адказнага рэдактара (фактычна абавязкі рэдактара ён пачаў выконваць значна раней). У студзені 1915 г. камітэт па справах друку ў Вільні ўзбудзіў супраць яго як рэдактара «Нашай нівы» судовую справу за надрукаванне артыкула «Думкі». У сувязі з набліжэннем лініі фронта Першай сусветнай вайны 8 жніўня 1915 г. Я.Купала эвакуіраваўся з Вільні. Ён наведаў у Акопах маці, па запрашэнні свайго знаёмага С.Жывапісцава выехаў ў Арол, а потым у Маскву, дзе паступіў у народны універсітэт імя А.Шаняўскага на гісторыка-філасофскі факультэт. 23 студзеня 1916 г. у Маскве Я.Купала ажаніўся з Уладзіславай Францаўнай Станкевіч. Неўзабаве яго прызвалі ў армію: некалькі месяцаў служыў у Мінску старшым рабочым у дарожна-будаўнічым атрадзе, а затым у Полацку і Смаленску. З ліпеня 1918 г. Купала працаваў агентам па забеспячэнні харчамі Заходняй вобласці, разам з М.Гарэцкім быў слухачом факультэта гісторыі мастацтваў Смаленскага аддзялення Маскоўскага археалагічнага інстьпута. У 1919 г., пасля абвяшчэння БССР, Я.Купала пераехаў на сталае жыхарства ў Мінск. Тут ён працаваў загадчыкам бібліятэкі пры Беларускай хатцы, рэдагаваў часопісы «Рунь» (1920) і «Вольны сцяг» (19201922). У гэты час цяжка хварэў, аднак, акрыяўшы, зноў вярнуўся да актыўнай грамадскай і літаратурнай дзейнасці. З пачатку 1921 г. Я. Купала працаваў намеснікам загадчыка літаратурна-выдавецкага аддзела Народнага камісарыята асветы БССР, уваходзіў у склад Акадэмічнай каміссіі Акадэмічнага цэнтра Наркамасветы БССР па ўкладанню і апрацоўцы беларускай тэрміналогіі. З'яўляўся членам навукова-літаратурнай (а пасля навукова-рэдакцыйнай) калегіі Наркамасветы БССР. У 1921 г. адбыўся інцыдэнт з уладамі: на паэта быў накладзены хатні арышт і канфіскаваны рукапісы. Я.Купала быў сярод ініцыятараў стварэння Беларускага драматычнага тэатра (1920), Беларускага дзяржаўнага універсітэта (1921), Інстытута беларускай культуры (1922, абраны яго правадзейным членам). Прымаў удзел у Акадэмічнай канферэнцыі па рэформе беларускага правапісу і азбукі (1926). Разам з Я.Коласам, Ц.Гартным, А.Гурло, М.Чаротам і іншымі пісьменнікамі быў адным з ініцыятараў стварэння літаратурнага аб'яднання беларускіх пісьменнікаў «Полымя». У 1925 г. Янку Купалу першаму сярод беларускіх літаратараў было прысвоена званне Народны паэт Беларусі. Аднак ужо набліжаліся злавесныя 30-я гады, калі ўсё нацыянальна значнае ў мастацтве абвяшчалася класава варожым і шкодным. Творы Я.Купалы (зборнікі «Жалейка», «Гусляр») падвяргаліся значнай цэнзурнай праўцы. Летам 1930 г. у друку з'явіўся артыкул Л.Бэндэ «Шлях паэта», у якім паэт абвяшчаўся «ідэолагам буржуазнага нацыянал-адраджанізму». У 1930 г. у Акопах былі раскулачаны маці і сястра паэта і прызначаны да высылкі ў Котлас. Актывізацыя сталінскага тэрору, барацьба з так званай «нацдэмаўшчынай» прывяла ўлетку 1930 г. да шматлікіх арыштаў сярод пісьменнікаў, дзеячаў навукі, асветы, культуры. Я.Купалы тады не трапіў за краты, але яго рэгулярна выклікалі на допыты ў ДПУ, дзе патрабавалі паказанняў аб «контррэвалюцыйнай» арганізацыі «Саюз вызвалення Беларусі», лідэрам якой ён нібыта быў. Узвесці такі паклёп на сябе і на іншых паэт не мог, на допытах праяўляў мужнасць і высакароднасць, што было адзначана і ягонымі следчымі. 27 лістапада 1930 г. Я.Купала зрабіў спробу самагубства. Аднак яго жыццё ўдалося выратаваць. У 1930-я гг. вонкава стварылася ўражанне, нібыта Купала сапраўды быў у гушчы літаратурнага і грамадскага жыцця: ён удзельнічаў у розных камітэтах і камісіях па ўшанаванні памяці і правядзенні юбілеяў класікаў рускай і нацыянальных літаратур, быў дэлегатам тагачасных урачыстых літаратурных форумаў і з'ездаў. Аднак гэта ўсё было толькі знешне, своеасаблівым пампезным камуфляжам, за якім правіў баль тэрор. У 1934 г. Я.Купала, дзякуючы спецыяльным загадам М.Горкага і рэдактара «Известий» І.Гронскага, якія ратавалі яго ад рэпрэсій, удзельнічаў у рабоце 1-га з'езда Савецкіх пісьменнікаў БССР, выбраны членам Праўлення і дэлегатам на 1-ы з'езд ССП СССР з правам рашаючага галасу. У 1937 г. Я.Купала зноў аказаўся ў спісе чарговых ахвяраў рэпрэсій сярод тых нешматлікіх пісьменнікаў, хто яшчэ заставаўся на свабодзе. Аднак расправу над паэтам удалося адцягнуць яшчэ на пяць гадоў. Ён быў нават выбраны ў склад новага бюро секцьіі паэзіі ССП БССР (1937), у склад прэзідыума Праўлення ССП СССР (1939), дэпутатам Мінскага гарадскога Савета. У 1939 г. разам з брыгадай беларускіх пісьменнікаў удзельнічаў у рабоце Народнага сходу Заходняй Беларусі, які прыняў Дэкларацыю аб уключэнні Заходняй Беларусі ў склад БССР. У першыя ж дні вайны ў Мінску ад варожых бомбаў згарэла хата паэта з яго вялікім архівам і бібліятэкай. У ліпені агнём нямецкай артылерыі знішчана дача паэта ў Ляўках. 30 чэрвеня Купала выехаў з Ляўкоў у Маскву. З лістапада 1941 г. да сярэдзіны чэрвеня 1942 г. жыў каля Казані у пасёлку Пячышчы. З самага пачатку Вялікай Айчыннай вайны паэт сваім словам уключыўся ў барацьбу з фашысцкімі захопнікамі: быў абраны членам прэзідыума Усеславянскага антыфашысцкага камітэта, выступаў на антыфашысцкім мітынгу, разам з А.Талстым, А.Карнейчуком, В.Васілеўскай, З.Неедлым і іншымі ўдзельнікамі мітынгу падпісаў адозву да братоў-славян з заклікам узняцца на вызваленчую барацьбу супраць фашызму. 18 чэрвеня 1942 г. Я.Купала прыехаў у Маскву, а 28 чэрвеня ў гасцініцы «Масква» ён трагічна загінуў упаў у лесвічны пралёт з 10-га паверха. Існуюць тры версіі гібелі паэта: няшчасны выпадак, самагубства, забойства. Афіцыйна доўгі час падтрымлівалася першая версія. У эмігранцкім беларускім друку смерць паэта звязвалася з самагубствам. Публікацыі канца 1980-х гг. (Б.Сачанка, Г.Колас і інш.), у якіх супастаўляюцца факты, аналізуюцца сведчанні відавочцаў і меркаванні блізкіх людзей, даюць падставу лічыць, што Я. Купала быў забіты агентамі дзяржбяспекі. Матэрыялы камісіі, якая займалася высвятленнем абставін яго гібелі, да гэтага часу засакрэчаныя, таму дакументальнага пацверджання пакуль што ніводная з версій не мае. 1 ліпеня 1942 г. пасля крэмацыі Я.Купала быў пахаваны ў Маскве. У 1962 г. урна з прахам Купалы перавезена ў Мінск і пахавана на Вайсковых могілках.

  • 187. Наукова фантастика в новелах Едгара По
    Курсовые работы Литература

    хоча новели Е.По належать до жанру фантастичного, події в них цілком можна пояснити на основі законів розуму;

    1. сюжет у звичайному розумінні в багатьох новелах По відсутній, замість подій описуються відчуття, передчуття, наявні фантастичні події одержують цілком раціональне пояснення;
    2. предметом зображення в новелах По є людська душа, що жахнулася при зіткненні із світом, стан людської психіки, моральна свідомість особистості;
    3. дія в багатьох новелах По відбувається в ірреальному, загадковому світі, де зрушено звичні координати часу і простори та не владні закони логіки і здорового глузду;
    4. властивий багатьом письменникам романтизму прийом використання двох світів, який відображується протиставленням двох світів (реального і нереального), для Е.По-це субстанціональний стан, тобто такий, який характеризуються співіснуванням у нескінченності двох форм буття людини;
    5. Е.По змішує науку і фантастику. Наука для нього виступає лише засобом прояву незбагненного, що допомагає додати цьому незбагненному більшу частку ймовірності завдяки використанню точних географічних даних, хімічних рецептів, відомостей про морську справу й т.п., чим у черговий раз підтверджує наявність взаємозв'язку фантастичного і реального у своїй творчості.
  • 188. Начало книгопечатания в России
    Курсовые работы Литература

    Подобно «Библии» Франциска Скорины, «Апостол» Ивана Федорова и Петра Мстиславца замечательнейший памятник печатной книги. «Апостол» 1564 года - это первая книга, вышедшая в Москве с полными выходными сведениями, благодаря которым известна точная дата, связанная с историей книгопечатания в России. По оформлению «Апостол» представляет собой образец высокого типографского искусства. Печатники проявили исключительную заботу об этом издании; они сделали все, чтобы придать ему высокую художественную форму. Текст «Апостола» набран ровным, красивым шрифтом, все полосы имеют безупречную выключку строк, печатание производилось двумя красками в два приема с поразительной точностью их совпадения. Все это выгодно отличает «Апостол» Ивана Федорова от изданий Анонимной типографии. Художественные украшения фронтиспис, заставки, инициалы «Апостола», исполненные гравюрой на дереве, поражают своим разнообразием и гармоничным сочетанием с полосой набора. Орнаментация «Апостола» очень своеобразна, она не имеет ничего общего с образцами орнаментов ранних русских книг, близких по времени к «Апостолу». Мастера, создавшие орнамент «Апостола», дали высокохудожественные образцы книжного оформления, оказавшие большое влияние на последующие московские и украинские издания. Что же касается рисунка шрифта, то в нём ярко выражен характер московских рукописных шрифтов. Несравненную красоту «Апостолу» придают заставки: на тёмном фоне пышная листва и ветви, кедровые шишки, головки мака, цветы. Подсчитано, что в книге большого формата на 268 листах содержится 48 заставок, отпечатанных с 20 ксилографических досок, 22 красивых инициала, 54 рамки и 24 строки узорной вязи, которой воспроизведены названия разделов.

  • 189. Начало трагического в пьесах Шекспира
    Курсовые работы Литература

    "Король Лир" признан наряду с "Гамлетом" вершиной трагического у Шекспира. Мера страданий героя превосходит здесь все, что выпало на долю тех, чьи трагедии были изображены Шекспиром как до, так и после этого произведения. Но не только сила трагического напряжения отличает эту драму. Она превосходит другие творения Шекспира своей широтой и подлинно космической масштабностью. Пожалуй, нигде творческая смелость Шекспира не проявилась с такой мощью, как в этом творении его гения. Мы ощущаем это в языке трагедии, в речах Лира, в поэтических образах, превосходящих смелостью все, что мы до сих пор встречали у Шекспира. Но смелость и оригинальность поэтического языка - лишь одно из проявлений гения художника. "Есть высшая смелость, - писал Пушкин, - смелость изобретения, создания, где план обширный объемлется творческой мыслию, - такова смелость Шекспира, Dante, Milton'a, Гете в Фаусте, Молиера в Тартюфе" <"Пушкин-критик", М., 1950, стр. 129.>. Композиция "Короля Лира" отличается именно такой смелостью. Различные линии многопланового сюжета трагедии охвачены единой творческой мыслью. Как и в "Отелло", в "Короле Лире" нет никаких сверхъестественных элементов. Действие происходит в реальном мире, и в него не вторгаются пришельцы из мира потустороннего. Но по сравнению с "Отелло" масштаб действия здесь шире. В венецианской трагедии в центре действия - личная драма и, хотя она имеет глубокие социальные корни, Эти последние несколько скрыты от взора. Причины трагедии отведены на задний план действия, они таятся в Венеции, составляющей фон для основного действия, замкнутого в кругу взаимоотношений двух-трех лиц. В "Короле Лире" личные, семейные отношения и есть одновременно отношения общественные. Общество здесь не фон, а поле действия, а фоном для человеческих драм, происходящих в нем, является обширное царство природы. Именно это и придает большую масштабность трагедии. В то время как люди переживают душевные бури, страшные грозы происходят и в природе. Вся жизнь вздыблена, весь мир сотрясается, все потеряло устойчивость, нет ничего прочного, незыблемого. По этой земле, сотрясаемой страшными толчками, под небом, обрушивающим потоки из своих хлябей, живут и действуют персонажи трагедии. Они подхвачены вихрем стихий, бушующих в них самих и вовне.

  • 190. Нелитературный русский язык: диалекты, просторечия, арго - области их функционирования
    Курсовые работы Литература

    Также общество начала нового столетия характеризуется повышенным интересом к жаргонизмам, в современном русском языке можно наблюдать тенденцию к увеличению количества жаргонной лексики в его составе. Социальные сдвиги нашего времени, связанные с изменениями в структуре общественно-политического строя, сменой форм собственности и состава активных участников коммуникации, приводят к известному «расшатыванию» традиционных литературных норм. Это выражается прежде всего в росте ненормативных вариантных элементов, возникающих под влиянием нелитературного просторечия, диалектов и полудиалектов, в обилии новых иностранных слов и терминов (не всегда функционально оправданных) и, наконец, в стилистическом снижении современной устной и письменной речи, в заметной вульгаризации бытовой сферы общения. Если раньше жаргонизмы употреблялись только в непринужденном общении хорошо знающих друг друга людей, то теперь их можно услышать в радио- и телепередачах и увидеть на страницах самых разных газет.

  • 191. Ніколя Буало як теоретик французького класицизму
    Курсовые работы Литература

    Мир з Іспанією, укладений Генріхом IV у 1598 році, і публікація Нантського едикту знаменували собою остаточне припинення внутрішніх і зовнішніх воєн, що роздирали Францію в другій половині XVI ст., і відкрили період короткочасного, але очевидного торжества абсолютизму. У громадянських усобицях другої половини XVI сторіччя поразку потерпіли крайні течії суспільного життя Франції. Імпульси, що йшли знизу, від найбільш демократичних шарів суспільства, були ще дуже розрізненими, для того, щоб сколихнути основи пануючого феодального ладу. Потерпіли невдачу і задуми реакційних сил, що прагнули закріпити в країні стан середньовічної роздробленості. Верх узяли свого роду "серединні" соціальні круги, зацікавлені на даному етапі розвитку в зміцненні внутрішньої єдності країни під твердим і могутнім керівництвом абсолютної монархії. У французькій культурі цього часу переважають не полярні тенденції релігійно-апологетичні течії, з одного боку, або атеїстичні переконання, з іншого, а поміркованіші ідейні течії, пов'язані із світовідчуванням мислителів, що висуваються "новим" дворянством і провідними кругами буржуазії. Поширення набувають схильність до деїзму, прагнення до розмежування віри і науки, інтерес до стоїчної філософії, раціоналістичні тенденції [3;524]. Помітним представником прогресивного табору у французькій філософії на рубежі XVIXVII ст. є Пьер Шаррон (15411603). З праць Шаррона священнослужителя, каноніка і одночасно друга і учня Монтеня найбільше значення має трактат "Про мудрість" (1601), твір, що прокладав шлях вільнодумності XVII сторіччя. Трактат "Про мудрість" був задуманий Шарроном як свого роду енциклопедія людинознавства, покликана створити нове зведення наукових пізнань свого часу. Шаррон-мислитель дуже багатьом зобов'язаний своєму вчителеві Монтеню. Але в трактаті "Про мудрість" виразно позначаються і нові духовні віяння, чужі великому мислителеві епохи Ренесансу. Це перш за все втрата стихійного тяжіння до діалектики і разом з тим дух раціоналізму, схильність до систематизації і нормативності. Типове, загальне постає у Монтеня крізь призму індивідуального. Шаррон же весь час підкреслює, що має справу з абстрактною і одвічною людською природою. Гнучкій і вільній композиції "Дослідів" протистоїть у нього аж до найдрібніших подробиць продуманий і неухильно дотриманий план. Показовий і дедуктивний характер цього плану. Шаррон послідовно прагне йти від загального до приватного і конкретного. Виразно виражене раціоналістичне забарвлення несуть на собі і етичні ідеали Шаррона. У основі цих ідеалів, з одного боку, лежить також успадкований від Ренесансу культ "нашої матері-природи". З іншого боку, в життєвому ідеалі Шаррона з його проповіддю помірності, обачності, стриманості позначаються і такі риси специфічно буржуазного складу розуму, які були чужі творцеві "Дослідів". Ідеї Шаррона, які по суті були вираженням передових ідей тогочасного суспільства, стали передумовою для формування естетичних та етичних норм класицистичного стилю. Широкого поширення набувають у цей час і ідеї неостоїцизму. У цьому ученні світські устремління вихваляння сили розуму і волі, що дозволяє людині восторжествувати над своїми слабкостями, чинячи наполегливий опір ударам долі, поєднуються з релігійними мотивами, з вірою в провидіння. Неостоїцизм зробив помітний вплив на становлення світогляду французьких класицистів. Біля витоків це учення стоїть у Франції активний діяч періоду громадянських воєн, парламентський президент Гийом Дю Вер (15561621), автор трактатів "Про стійкість" (1594) і "Про французьке красномовство" (1594). Якщо до Шаррону сходить французька вільнодумність XVII сторіччя, то Дю Віри був прямим натхненником Малерба, від нього тягнуться нитки спадкоємності до Декарта і Корнеля [4;93].

  • 192. Новаторське використання вільного вірша на прикладі творчості відомої іракської поетеси Назік аль-Малаіки
    Курсовые работы Литература

    Народилася в 1923 році в Багдаді, закінчила середню школу в 1939 році. Її прихильність до поезії прокинулась, як ми дізнаємось з автобіографії, в 10 років завдяки батьку, який теж був поетом. Мати теж була поетесою і писала під псевдонімом. Вона відмічає вплив на свій світогляд поезії Махмуда Хасана Ісмаіла, Омара Абу Ріша і Бадані аль-Джабаля. Авторка приймала участь у зібраннях коледжу, де читала свої твори, вже опубліковані в газетах і журналах. В 1947 році видала свою першу збірку «Коханець ночі», 1949 друга збірка «Уламки та попіл». Це була революційна збірка, у вступі до якої авторка доводить, що традиційна форма заважає арабській поезії досягти таких самих вершин, як і європейська. Вона пише на теми, які хвилювали її сучасників націоналізм, соціальні та феміністичні теми і теми відчудження і самотності. Будучи студенткою, вона грала на лютні, відвідувала заняття з латини, вивчила французьку мову з молодшим братом. Її любов до англійської літератури дала їй шанс отримати стипендію на навчання в Прінстонському університеті. В 1954 році Назік аль-Малаїка приїхала знову в США, щоб отримати диплом магістра з компаративної літератури. В 1957 році вийшла третя збірка «Глибина хвилі». В 1961 вона вийшла заміж за свого колегу з арабської кафедри в коледжі Багдаду. Він очолював університет в Басрі, де вона працювала професором арабської мови, але в 1970 році вона переїхала і стала працювати в Кувейтському університеті. Аль-Малаїка видала три свої останні збірки цього ж року, які були похмурими під впливом національної та релігійної проблем (1967 книга віршів «Місячне дерево», 1970 «Трагедія життя і пісні людини») [10]. В 1990 році вона переїхала до Каїру. 20 червня 2007 року поетеса померла.

  • 193. Новеллистика Ш. Андерсона
    Курсовые работы Литература

     

    1. Андерсон Ш. Избранные рассказы: Сборник. Сост. В.И. Бернацкая. На англ.яз. Коренева М. Предисловие. М.: Прогресс. 1981
    2. Андерсон Шервуд. Рассказы. М: ГИХЛ, 1959. Б.Л.Кандель. Шервуд Андерсон
    3. Динамов С. О творчестве Шервуда Андерсона(1933). «Зарубежная литература». Сборник статей, Государственное издание Художественной литературы, М., 1960
    4. Динамов С. Шервуд Андерсон «История рассказчика» (1935) . «Зарубежная литература». Сборник статей, Государственное издание Художественной литературы, М., 1960
    5. «Зарубежные писатели» Биоблиографический словарь в 2 частях, часть 1, М., «Просвещение», «Учебная литература», 1997
    6. Каули М. Ш.Андерсон и его книга мгновений// Каули М. «Дом со многими окнами», М.: «Прогресс», 1973
    7. «Краткая литературная энциклопедия» гл. редактор А.А.Сурков М.: «Советская энциклопедия», 1962, Том 1
    8. «Краткая литературная энциклопедия» гл. редактор А.А.Сурков М.: «Советская энциклопедия», 1962, Том 5
    9. Крылова И.Н. Э.Хэмингуэй и Ш.Андерсон К вопросу о языке и стиле. В кн. : Анализ стилей зарубежной художественной и научной литературы. Ленинград, 1980
    10. «Писатели США» Сост. и общ. Редакция Засурского Я., Злобина Г., Ковалева Ю.- М.: Радуга, 1990
    11. Якименко Н.Л. «Уайнсбург, Огайо» Ш.Андерсон в контексте духовных искания американской литературы 10-20х гг. XXв. //Научный доклад высшей школы филологических наук, 1989, №2
    12. http://ru.wikipedia.org/wiki Андерсон, Шервуд
    13. http://www.sergg.ru/doc/literature/world-encyclopedia/428.htm Шервуд Андерсон (SHERWOOD ANDERSON. 1876-1941), Литература США
    14. http://www.anderson.org.ru/lib/al/book/298/ Шервуд Андерсон. Краткая справка
    15. http://www.anderson.org.ru Уильям Фолкнер. «О Шервуде Андерсоне Перевод Ю. Палиевской» Статьи, речи, интервью, письма. М: Радуга, 1985.
    16. http://www.libusa.ru/20/Anderson/index.shtml Шервуд Андерсон
    17. http://lib.ru/INPROZ/ANDERSON_S/WINESBURG_OHIO_rus_1959.txt Текст: Шервуд Андерсон. Рассказы. М. ГИХЛ, 1919г. Перевод под ред. Д.М. Горфинкеля. Составление и вступительная статья Б.Л. Канделя. Стр 19-183.
  • 194. Номинации персонажей в эпическом произведении на материале рассказов В.М. Шукшина
    Курсовые работы Литература

    Литература

    1. Аристотель и античная литература. М., 1978. 175.
    2. Арутюнова Н.Д. Функции языка // Русский язык. Энциклопедический справочник. 385с.
    3. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. Изд. 2. М., 1999.
    4. Бабайцева В. В. Явления переходности в грамматике русского языка. М., 2000. 246с..
    5. Белецкий А.П. В мастерской художника слова // Белецкий А.И. Избранные труды по теории литературы. М., 1964. 119с.
    6. Бочаров С.Г. Характеры и обстоятельства //Теория литературы. Основные проблемы в историческом освещении. Образ, метод, характер. М., 1962.
    7. Гинзбург Л.Я. О литературном герое. Л., 1979;274с.
    8. Булыгина Т.В., Шмелев А.Д. Языковая концептуализация мира (на материале русской грамматики). - М., 1997.
    9. Бюлер К. Теория языка. Репрезентативная функция языка / Пер. с нем. М., 2000.
    10. Виноградова Н.В. Имя литературного персонажа: материалы к библиографии // Литературный текст. Проблемы и методы исследования. Вып. IV / Отв. ред. И.В. Фоменко. Тверь, 1998.
    11. Горбаневский MB. В мире имен и названий. Изд. 2-е. М, 1987. 215с:
    12. Никонов В.А. Имя и общество. М., 1974.
    13. Елистратов В. С. Словарь языка Василия Шукшина. - М., 2001. 120с.
    14. Златоустова Л.В. Фонетическая специфика спонтанной речи // Общая и прикладная фонетика: - МГУ. - 1997. 347с.
    15. Поспелов Г.Н.Лирика среди литературных родов - М., 1976. 150с .
    16. Реформатский Л.А. Введение в языковедение. М., 2000. 136с.
    17. Соловьев B.C. Поэзия Я.П. Полонского //Соловьев В. С. Философия искусства и литературная критика М., 1991. 538с.
    18. Степанов Ю.С. Константы: Словарь русской культуры. - М., 1997. 149с.
    19. Степанов Ю.С. «Философия имени» как выражение семантического подхода к языку // Степанов Ю.С. Язык и метод. К современной философии языка. М., 1998
    20. Сухих И. Душа болит ("Характеры" В.Шукшина, 1973) // Звезда. - 2001. - N 10. - С.222.
    21. Телия В.Н. Номинация // Современный русский язык. Энциклопедический справочник / Гл. ред. Ф.П. Филин. М, 1979. 263с.
    22. Телия В.Н. Номинация //Лингвистический энциклопедический словарь. М., 1998. 336с.
    23. Уфимцева Н.В. Этнический характер, образ себя и языковое сознание русских //Языковое сознание. Формирование и функционирование. - М., 2000. 170с.
    24. Филиппова С. И. Окказиональное словообразование в прозе В. М. Шукшина // Семантика языковых единиц: Доклады V международной конференции. М., 1996. Т. 1-203с.
    25. Хализев D.E. Теория литературы. М., 2002
    26. Чернец Л.В. Виды образа в литературном произведении // Л.Н. Островский, Л.П. Чехов и литературный процесс XIX-XX вв. М, 2003. С. 471.
    27. Чернец Л.В. «Как слово наше отзовется...». Судьбы литературных произведений. М., 1995. 131с.
    28. Черносвитов Е. В. Пройти по краю. Василий Шукшин: мысли о жизни, смерти и бессмертии. М., 1989. 186с.
    29. Шукшин В. Собр. соч. в 3 т. М., 1985.
    30. Шмелев А.Д. Русская языковая модель мира. - М., 2002.
    31. Яковлева Е.С. Фрагменты русской языковой картины мира (модели пространства, времени и восприятия). - М., 1994.
    32. Языковая номинация: общие вопросы/Под ред. Л.Л. Уфимцевой, Б.Л. Серебреникова. М., 1977
    33. Якобсон P.O. Лингвистика и поэтика/Пер. с англ. //Структурализм: «за» и «против». М., 1975. С. 1988.
    34. Языковая номинация: общие вопросы. / Под. ред. А.А. Уфимцевой, Б.А. Серебреникова. М., 1977.
  • 195. Образ Г.С. Сковороди в українській літературі
    Курсовые работы Литература

    Ñâîºð³äíîþ º êîìïîçèö³ÿ ðîìàíó. ³í ñêëàäàºòüñÿ ç òðüîõ ÷àñòèí. Ó ïåðø³é òà äðóã³é ïîñë³äîâíî ðîçïîâ³äàºòüñÿ ïðî æèòòÿ Ñêîâîðîäè â³ä ïðîùàííÿ ³ç áàòüê³âñüêîþ äîì³âêîþ äî çð³ëîãî â³êó. Òðåòÿ æ ÷àñòèíà çíà÷íî â³äð³çíÿºòüñÿ ñâîºþ ñòðóêòóðîþ, ñïîñîáîì âèêëàäó ìàòåð³àëó, à òîìó äåùî âèïàäຠ³ç çàãàëüíîãî ïëàíó îïîâ³ä³. Òàê, ÿêùî ïåðø³ äâ³ ÷àñòèíè ìàþòü ÷³òêó ñþæåòíó ë³í³þ, ïî䳿 îïèñóþòüñÿ â õðîíîëîã³÷íîìó ïîðÿäêó, òî òðåòÿ, ÿêà º ñâîºð³äíèì ïîºäíàííÿì íàðîäíèõ ëåãåíä ³ ïåðåêàç³â ïðî Ã.Ñêîâîðîäó ³ç êðèòè÷íèì àíàë³çîì ë³òåðàòóðíî¿ ³ ô³ëîñîôñüêî¿ ñïàäùèíè ìèñëèòåëÿ, ïîðóøóº ñòðóíê³ñòü êîìïîçèö³¿, âèãëÿäຠøòó÷íî ñòâîðåíèì äîäàòêîì äî õóäîæíüî¿ á³îãðàô³¿. Öå çóìîâëåíî òèì, ùî çîáðàæåííÿ ë³òåðàòóðíî¿ ä³ÿëüíîñò³ ïîåòà â îñíîâí³é ÷àñòèí³ òâîðó ìàëî äðóãîðÿäíèé õàðàêòåð, à îñê³ëüêè ô³ëîñîôñüê³ â÷åííÿ, ñâ³òîãëÿä Ñêîâîðîäè íå ìîæíà çáàãíóòè, íå ïðèéìàþ÷è äî óâàãè éîãî õóäîæí³ òâîðè, àâòîð áóâ çìóøåíèé ïðèä³ëèòè ¿õ ðîçãëÿäó îêðåìèé ðîçä³ë ðîìàíó. Êð³ì òîãî º é ³íøà, ö³ëêîì çðîçóì³ëà é áëàãîðîäíà ïàòð³îòè÷íà ìåòà, çàðàäè ÿêî¿ ².ϳëüãóê ââîäèòü öþ òðåòþ ÷àñòèíó, - “ï³äêðåñëåííÿ âñåíàðîäíî¿ ïîâàãè äî ïàìÿò³ ô³ëîñîôà, âîçâåëè÷åííÿ éîãî ³ìåí³”[21,26]. Àäæå àâòîð ïîñòàâèâ ïåðåä ñîáîþ òàêå çàâäàííÿ: “Ïîâ³äàòè íàùàäêàì, ÿê íàøà ïðàâäà çàñ³âàëàñÿ ó ð³äíîìó ´ðóíò³ ç äàâí³õ-äàâåí ³ íàëèâàëàñÿ æàäîáîþ âîëåëþáñòâà òà íåâÿíó÷îþ ñèëîþ íàðîäíî¿ ìóäðîñò³”[20,135]. Ùîïðàâäà â³í íå çóì³â óíèêíóòè âïëèâó ñâîãî ÷àñó, à òîìó Ãðèãîð³é Ñêîâîðîäà âèñòóïຠó òâîð³ “ïðåäòå÷åþ íàðîäîâëàääÿ â êîìóí³ñòè÷íîìó éîãî âàð³àíò³”[21,26]. Ïîïðè âñ³ íàìàãàííÿ ².ϳëüãóêà ïîâÿçàòè ãóìàí³ñòè÷í³ ïîãëÿäè ô³ëîñîôà ç ðàäÿíñüêîþ ä³éñí³ñòþ ïî÷àòêó 70-õ ðîê³â, òåçè ïðî ëþáîâ äî íàðîäó, äóøåâíå áëàãîðîäñòâî òà ïðàöåëþáí³ñòü, äîïîìîãó ñêðèâäæåíèì ³ ïðèíèæåíèì íå ìîãëè íå çàëèøèòèñÿ íà ð³âí³ ìîðàëüíèõ àáñòðàêö³é, àäæå ¿ì ïîâí³ñòþ ñóïåðå÷èëè ðåà볿 òîòàë³òàðíî-øîâ³í³ñòè÷íîãî ðàäÿíñüêîãî ñóñï³ëüñòâà. Çà â³äñóòí³ñòþ ìîæëèâîñò³ ô³ëîñîôñüêî-ïñèõîëîã³÷íîãî âãëèáëåííÿ â îáðàç Ñêîâîðîäè àâòîð çîñåðåäèâ ñâîþ óâàãó íà îêðåìèõ ÿñêðàâèõ äåòàëÿõ òà åï³çîäàõ æèòòÿ ãåðîÿ (òàê, â³äìîâà ïîåòà â³ä øëþáó ç äî÷êîþ ìàéîðà âèñòóïຠïðèêëàäîì áëàãîðîäíèõ ïîðèâàíü Ñêîâîðîäè, éîãî ïðàãíåíü çðîáèòè ñâ³ò êðàùèì).Àëå ³íîä³ íàäì³ðíà äåòàë³çàö³ÿ óñêëàäíþº ñïðèéíÿòòÿ òâîðó, óâîäèòü ÷èòà÷à â³ä öåíòðàëüíîãî îáðàçó æèòòºïèñó. Çîêðåìà îïèñ ïîäîðîæ³ öàðèö³ ªëèçàâåòè äî Ìîñêâè ³ Êèºâà, ï³äãîòîâêè äî íå¿ íàñè÷åíèé çàíàäòî âåëèêîþ ê³ëüê³ñòþ ïîäðîáèöü. Çàâàíòàæåííÿ òêàíèíè ðîìàíó áåçë³÷÷þ äåòàëåé ïåâíîþ ì³ðîþ ñïðè÷èíèëî çíà÷íó ðåäóêö³þ, øòó÷íå ñïðîùåííÿ îáðàçó ìàíäð³âíîãî ô³ëîñîôà. Òóò ñêëàäí³, áàãàòîøàðîâ³ ³äå¿ òà ïîãëÿäè Ñêîâîðîäè “âòèñêóþòüñÿ â ðàìêè ïðîñâ³òèòåëüñòâà”, ¿õ ðîçâèòîê çìàëüîâóºòüñÿ ÿê ðóõ “â³ä ³äåàë³çìó äî ìàòåð³àë³çìó, äåäàë³ ãîñòð³øî¿ ïîñòàíîâêè ñîö³àëüíèõ ïðîáëåì”, â ÿê³é á³ëüøîâèêè áà÷èëè íàâ³òü åëåìåíòè “êëàñîâî¿ íåíàâèñò³”[21,26]. Òîìó , îö³íþþ÷è öåé òâ³ð âàðòî çâàæèòè íà òðàäèö³þ ôîðìóâàííÿ ðàäÿíñüêîãî ë³òåðàòóðíîãî ïðîöåñó.

  • 196. Образ главного героя в романе Людмилы Улицкой "Искренне ваш Шурик"
    Курсовые работы Литература

    Лиля Ласкина та, которая у Людмилы Евгеньевны Улицкой - уезжает в Израиль. Обратимся к прощанию Лили с Шуриком: «Слабо пришитые пуговицы ссыпались с её белого, сшитого из двух головных платков халатика, он чувствовал пальцами все тонкие мышцы её узкой спины. Она определённо тянула его к дивану, не переставая ссыпать бессмысленными словами: надо позвонить Вере Александровне, надо в приёмную комиссию, ещё не всё потеряно…» [1 ; 81] Получается, что даже самая трогательная и, казалось бы, чистая линия отношений «Шурик Лиля» примешивается к основному лейтмотиву романа: «определённо тянула его к дивану». И данная сцена, согласно с автором, можно предположить, имеет отрицательную коннотацию, с иронической эмоциональной составляющей. После отъезда в Израиль начинается переписка. В письме Шурика можно найти значительную для героя характеристику: «… Была бы ты здесь, мы бы поженились, и я бы всю жизнь жил так, как ты считаешь правильным. Ты же знаешь мой характер, я, в сущности, люблю, когда мной руководят» [1; 248]. По поводу этого Лиля подумала: «Какой же он прекрасный и тонкий человек» [1;248]. Таким образом, у нас получается субъект Лиля положительная коннотация объект Шурик, который любит, чтобы им руководили. Заметим, что к этому времени у Лили появился новый друг Арье, и Лиля «крутила им как хотела» [1;250]. Уменьшительно-ласкательная форма Шурик (с субъектом Лилей) в данном контексте имеет положительную коннотацию. Ибо Лиле действительно нужен «маленький мальчик», которым можно руководить.

  • 197. Образ города в западноевропейской романистике: 20 век на примере произведений Г. Грасса "Жестяной барабан" и Д. Джойса "Улисс"
    Курсовые работы Литература

    Далее обратимся к подробному воспроизведению Дублина в романе как к кинофильму. С.Беккет сказал: «Это не предназначено для чтения…это для того, чтобы смотреть и слушать». На мой взгляд, «Улисс» проходит перед глазами читателя как фильм, иногда сложно с точностью воспроизвести прочитанные фразы, в то время как с легкостью представляется эпизод. В первой главе данной работы уже упоминалось о своеобразной технике Джеймса Джойса, похожей на технику монтажа в кинематографе, о его интересе к работам С.Эйзенштейна. Действительно автору романа прекрасно удалось с помощью особого построения фраз, кропотливой работы с языком, используя все литературные приемы создать визуальный эффект «Улисса». И столь подробное описание, перенос современного Джойсу Дублина на бумагу, видимо одной из своих целей имел создание зрительного ряда перед читателем. Читатель полностью погружается в атмосферу Дублина начала ХХ века, это уже не просто некий город, в котором разворачиваются события, пусть на время, мы становимся его жителями. Подлинные названия улиц, лавки, пабы, маршруты трамваев все это создаёт впечатление документального фильма. Неоднократные мелькания персонажей второго плана в разных эпизодах предстают перед нами с различных точек зрения, перетекания действий из одной главы в другую так же похоже на кинопленку и лишний раз подчеркивает эффект протяженности действия в течение одного дня. В качестве примера можно привести медленно тянущуюся по городу рекламную цепочку сэндвичменов, несущих на себе буквы, составляющие название фирмы Helys. В восьмом эпизоде живая реклама впервые появляется в романе: “Навстречу ему вдоль сточной канавы медленно двигалась цепочка людей, одетых в белое, на каждом рекламная доска с ярко-алой полосой поперек. Распродажа. Похожи на этого священника: мы грешники, мы страдали. Он прочитал алые буквы на их пяти белых высоких шляпах:H.E.L.Y.S.”. затем, в десятом эпизоде мы снова встречаемся с ними: “Пять фигур в белых цилиндрах, с рекламными щитами, прозмеились между углом Монипени и постаментом, где не было статуи Вульфа Тона, повернулись, показав H.E.L.Y.S, и проследовали назад, откуда пришли”. Сэндвичмены разворачиваются и снова идут по определенному рекламному маршруту, очередной раз подчеркивая круговое движение.

  • 198. Образ Дон Хуана у творчості Рамона дель Вальє Інклана
    Курсовые работы Литература

    Проте не можна не помітити, що лицарськоконкістадорська риторика не завжди підтверджується вчинками персонажа. Взагалі поведінку маркіза де Брадоміна з «Літньої сонати» важко назвати прикладом лицарства або героїзму, адже він не бездоганний взірець такої риси традиційного чоловічого комплексу чеснот, як хоробрість. В епізоді з індіанцем, який кидається на нього з ножем, маркіз де Брадомін відверто називає себе боягузом. Під час бійки він захищає себе якось хаотично, а потім взагалі непритомніє, що, очевидно, й рятує йому життя. У сцені з іншим персонажем Хуаном Гусманом маркіз де Брадомін справді виявляє хоробрість, але головну бійку з основним його суперником Дієго Бермудесом він просто проспав, а Нінья Чоле сама повернулася до маркіза. В одному з коментарів він зізнається ще в одній антигероїчній рисі слабкодухості, яка більше пасує романтично налаштованій дівчині, ніж Дон Хуану. Він критикує себе за слабкодухість, на яку прирік себе своїм розніженим життям і яка протягом усього життя чинить йому прикрість. Далі він себе порівнює зі святим, який впав з алтаря й ходить по землі з розбитою головою.» [1:145]

  • 199. Образ Дон-Жуана в интерпретации романтиков
    Курсовые работы Литература

    Донна Анна избрана, чтобы именно в любви, происками дьявола сгубившей его, открыть Дон-Жуану божественную сущность его природы и спасти от безысходности пустых стремлений. Но он встретил ее слишком поздно, когда нечестие его достигло вершины, и только бесовский соблазн погубить ее мог в нем проснуться. Она не избегла своей участи. Когда Дон-Жуан спасался бегством, греховное дело уже свершилось. Огонь сверхчеловеческой страсти, адское пламя проникло ей в душу, и всякое сопротивление стало тщетно. То сладострастное безумие, какое бросило Анну в его объятия, мог зажечь только Дон-Жуан, - когда он грешил, в нем бушевало сокрушительное неистовство адских сил. После того как, свершив злое дело, он собрался бежать, в нее, как мерзкое чудовище, впилось сознание, что она погибла. Смерть отца от руки Дон-Жуана, брачный союз с холодным, вялым, ничтожным доном Оттавио, которого она прежде, как ей казалось, любила, и даже ненасытным пламенем бушующая в тайниках ее души любовь, что вспыхнула в минуту величайшего упоения, а ныне жжет, как огонь беспощадной ненависти, - все это делает ее жизнь невыносимой. Она чувствует: лишь гибель Дон-Жуана даст покой душе, истерзанной смертными муками; но этот покой означает конец ее собственного земного бытия. Поэтому она настойчиво просит своего слабодушного жениха к мщению, сама преследует нечестивца. Но вот подземные силы низринули его в Орк, и она как будто успокаивается, однако не может уступить жениху, которому не терпится сыграть свадьбу. Ей не суждено пережить этот год; дон Оттавио никогда женится на Донне Анне, которую избрал своей невестой сатана, но чистота души избавила ее от его власти. «Дон-Жуан» соединяет в себе художественное произведение с проникновенным романтическим истолкованием гениальной оперы Моцарта и переосмыслением сюжета о севильском обольстителе. Известный советский исследователь И. Ф. Бэлза отмечает в рассказе такое глубокое постижение замысла Моцарта, «которое до Гофмана не было дано еще никому, даже Бетховену...» [19, c.311].

  • 200. Образ Ивана Никитича в рассказе А.П. Чехова "Корреспондент"
    Курсовые работы Литература

    Существенным отличием Чехова-Чехонте от Чехова второго периода является сфера наблюдения и воспроизведения. Чехонте не шел дальше мелочей обыденного, заурядного существования тех кругов общества, которые живут элементарной, почти зоологической жизнью. Но когда критика подняла самосознание молодого писателя и внушила ему высокое представление о благородных сторонах его тонкого и чуткого таланта, он решил подняться в своем художественном анализе, стал захватывать высшие стороны жизни и отражать общественные течения. На общем характере этого позднейшего творчества, начало которого можно отнести к появлению «Скучной истории» (1888), ярко сказалась та мрачная полоса отчаяния и безнадежной тоски, которая в 80-х годах охватила наиболее чуткие элементы русского общества. Восьмидесятые годы характеризуются сознанием русской интеллигенции, что она совершенна бессильна побороть косность окружающей среды, что безмерно расстояние между ее идеалами и мрачно-серым, беспросветным фоном живой действительности народ еще пребывал в каменном периоде, средние классы еще не вышли из мрака «темного царства», а в сферах направляющих резко обрывались традиции и настроения «эпохи великих реформ». Все это, конечно, не было чем-нибудь особенно новым для чутких элементов русского общества, которые и предшествующий период семидесятых годов сознавали всю неприглядность тогдашней «действительности». Но тогда русскую интеллигенцию окрылял особенный нервный подъем, который вселял бодрость и уверенность. В 80-х годах эта бодрость совершенно исчезла и заменилась сознанием банкротства перед реальным ходом истории. Отсюда нарождение целого поколения, часть которого утратила свое стремление к идеалу и слилась с окружающей пошлостью, а часть дала неврастеников, «нытиков», безвольных, бесцветных, проникнутых сознанием, что силу косности не сломишь, и способных только всем надоедать жалобами на свою беспомощность и ненужность. Этот то период неврастенической расслабленности русского общества и нашел в лице Чехова своего художественного историка.