Про навчальну, наукову та методичну діяльність Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти в контексті Концепції загальної середньої освіти (12-річна школа) та Національної доктрини розвитку освіти Марія Барна, Наталія Пастушенко
| Вид материала | Диплом |
- Програма розвитку профільного навчання шепетівської сзош № 2, 198.77kb.
- Інститут педагогіки апн україни концепція профільного навчання в старшій школі, 197.18kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів художньо-естетичного напряму, 648.21kb.
- Постанови Кабінету Міністрів України від 16,11, 52.42kb.
- План роботи Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, 2066.32kb.
- Програма враховує національні музично-педагогічні традиції та сучасні тенденції розвитку, 170.35kb.
- Ідувач лабораторії мовно-літературної освіти, доцент кафедри етнопедагогіки та мовної, 578.79kb.
- Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, 1031.24kb.
- Воснову програми покладені принципи: єдності загальнолюдського та національного змісту, 294.82kb.
- Воснову програми покладені принципи: єдності загальнолюдського та національного змісту, 166.54kb.
Філософія інформаційного простору
Борис Домбровський
Нікого не треба переконувати у важливості інформації в житті сучасної людини. Користуватись сучасними засобами інформації вчать навіть в школі. Інформація прирівнюється до трьох легітимних і вже традиційних, бо встановлених ще Монтенем, гілок влади – законодавчої, виконавчої і судової, хоча сама вона є нелегітимною гілкою влади – владою засобів масової інформації. З назви цієї гілки можна багато виснувати. По-перше, інформація стала масовою, а точніше – тотальною, по-друге, інформація трактується як влада, тобто слово прирівнюється до дії, і по-третє, вона є знаряддям для виконання певних дій. Здається, нічого нового у цьому нема і на прикладі писаних законів, які демонструють нам феномен інформації, можна переконатись, що закони в державі були обов’язковими в усі часи і для всіх, їх треба було виконувати і комусь вони були на користь. Особливість феномену інформації не в масштабах поширення знань в сучасному світі інформаційний вибух – це кількісна характеристика, яка нічого не говорить про якісний характер явища. Тоді слід припустити, що новації містяться в самій інформації, в її використанні. Щоб докладніше зрозуміти зміни, подивимось на зміну світогляду.
Людина живе у трьохвимірному просторі. У стародавніх трактатах сприйняття цього простору зображалось як око зі спрямованою на зіницю стрілкою: світ дивився людині в очі. Починаючи з доби Ренесансу, коли в працях Вазарі, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі починає розроблятися теорія перспективи, в книгах можна побачити цей самий малюнок, але стрілка скерована вже назовні: людина дивиться на світ. Ось так міняється світогляд. Не тільки в просторі живе людина, але й у часі. Аврелій Августин пише, що час плине з майбутнього в минуле. Сьогодні, наприклад, у працях сучасного астрофізика Хокінга можна прочитати, що час плине з минулого в майбутнє. Отже, стріла часу поміняла свій напрям! Колись люди будували свою діяльність, виходячи з обов’язків, а сьогодні з прав. Навіть про права дитини багато говориться, цьому була присвячена одна зі спеціальних сесій ООН, але чи може дитина реалізувати свої права, коли батьки, суспільство не мають, або забувають про свої обов’язки?
Приклади змін світогляду можна множити. Що є причиною зазначених змін? Навряд чи можна у короткій статті пояснити причини глобальних змін. Спробуємо лише стверджувати, що ознаки та наслідки цих змін знаходяться не в реальному світі, а в імагінативних, вигаданих, уявних, фантастичних, віртуальних світах, що будуються в інформаційному просторі. Але вони не стають менш небезпечними від свого ірреального характеру.
З історії інформаційного простору. У ті стародавні часи, коли первісний світогляд ще не змінився, його окреслювали в примітивній, але правильній і не спотвореній антропологічній теорії двох космосів: макрокосму і мікрокосму. Ця теорія настільки ж гармонійна, наскільки примітивна, бо співвідношення понять у ній регулюється не спеціально виділеним виразом “бути часткою” для відношення термінів, як це робиться в сучасній формі наукової теорії, а префіксами “макро” і “мікро”: людина (мікрокосм) є частиною зовнішнього, оточуючого її світу (макрокосму). Поняття ці побутують і сьогодні, але до цих, вже традиційно існуючих світів, Г.С.Сковорода додає третій світ – світ Біблії. З того часу “мир” складається з трьох світів. Якщо зауважити, що по-єврейськи “біблія” – це книги, то Сковорода додає світ книг. Здається, що в книгах як таких нічого нового нема вони існували задовго до Сковороди. Придивимося до них уважніше.
У різні часи книги писали на різних матеріалах: на глиняних табличках, пергаменті, лубках, камені, папері, а сьогодні “пишуть” на комп’ютері, тобто на магнітних носіях, використовуючи цифрові технології, за допомогою яких випускають у світ журнали, газети, телепрограми, книги і навіть кінофільми. Отже, носій інформації удосконалився. Але все, що робиться на комп’ютері, якраз і становить феномен, названий інформаційним простором. Отже, екстраполюючи відкриття Сковороди на сьогоднішній день, для чого треба відсторонитися або абстрагуватися від матеріалу носія інформації, можна сказати, що Григорій Савович передбачає появу інформаційного простору. Таким чином, перша згадка про те, що людство живе не в двох традиційно існуючих світах – мікрокосмі і макрокосмі, а в трьох належить Сковороді. Справжня ж причина виникнення світу Біблії або Книг полягає у тому, що усне слово, яке прирівнювалось до дії і писалося на “плотяних скрижалях серця”, втілюючись у матеріальному носії, втрачає дієвість, втрачає силу, сповільнюється настільки, що Найдосконалішому Вчителю доводиться розповідати притчу про сіяча насіння (слів). (Мт.13, 18-23).
Звичайно, Сковорода лише зауважив роль книг, але не сприяв їхньому поширенню. Відкриття Сковороди – це реакція на винахід Гуттенберга. І недаремно першою, надрукованою Гуттенбергом книгою, була Біблія. Саме вона краще від інших книг показує нам сакральний характер знань. Книги писались не для того, щоб зберігати знання – людська пам’ять це робить краще, а для того, щоб не додавати щось від себе, займаючи тим самим місце Творця. Крім цього побоювались, що знання, які можуть служити добру і злу, повернуться до людини саме злим боком. Тому їх передавали з уст в уста і цей стародавній спосіб дозволяв поєднувати виховання з навчанням, оскільки навчаючи, вчитель власною поставою демонстрував принцип єдності слова і вчинку. А слово, що не розходиться з дією, чином, вчинком називається істинним. Саме цим способом, “з уст в уста, від серця до серця”, християнство зберігає Передання, яке є тією гарантією, що дозволяє перекладати Писання на різні мови. А Гуттенберг поширив Писання настільки, що Передання “не встигало” за ним і було загублене в протестантизмі.
Через книгодрукування писемна творчість на довгі часи стала головним каналом інновацій. Ці інновації полягали у тому, що в книгах описували вимріяні світи, фантастичні, імагінативні, віртуальні, уявні та інші. Світів від того не прибуло, окрім реально існуючого світу книг, предтечею якого був Сковорода. Щоправда, в цьому третьому світі зміни відбуваються, але не за рахунок помноження сутностей, чи ще гірше – світів, якими б вони не були, а за рахунок збільшення числа мов, які обслуговують цей третій світ, або краще сказати – які є знаряддям видобування, зберігання, переказування знань: не сутності множаться, а їхні мовні шати.
Що ми знаємо про три світи на порозі ІІІ тисячоліття? Знову звернемося до Сковороди, котрий услід за древніми повторював, що кожний зі світів має дві натури: видиму і невидиму. Магістральний шлях наукового поступу можна окреслити так: людство невидиму натуру з часом робить видимою і так пізнає світи. Давньогрецький термін “алетейя” означав як істинність, так і споглядовість, бо дослівно “алетейя” – неприховане. Застосуємо критерій “видиме – невидиме” до трьох світів. Місяць, який входить до складу макрокосму, зворотнім боком ніколи до людей не повертається. Можливо, це одна з причин, завдяки якій вони говорили про невидиму натуру. Але ж сьогодні ми маємо зображення карти зворотнього боку місяця. Не задовольняючись виглядом речей, що нас оточують, фізики “розібрали” їх на елементарні частки. Сьогодні аналіз закінчився і людство перейшло до синтезу неіснуючих досі речовин і вироблених з них речей, яких не було в природі. З ними одразу почалися клопоти і виникла, можна сказати, штучна наука – екологія. Чи скаже творіння Творцю, горщик гончареві, як треба робити? Сьогодні, серед цих штучних матеріалів і речей, є привілейовані. Це мікросхеми, які служать цеглинками для розбудови третього світу, названого Сковородою світом Біблії або Книг, який сьогодні перетворився в інформаційний простір. Підсумовуючи, можна сказати, що в макрокосмі вся невидима натура стала видимою, аналіз змінився на синтез, людина все виразніше займає місце Творця. Але, щоб не поширювати есхатологічні настрої, скажемо лише, що це небезпечно.
У мікрокосмі подібна ситуація: вчені переписали геном людини і готові її клонувати. Сумнівів у тому, що їм вдасться відтворити натуру видиму і створити гомункулуса, майже нема, але що буде з натурою невидимою – душею, про яку народне прислів’я говорить: чужа душа – сутінки. І в цьому випадку людина хоче зайняти місце Творця, але тепер вона піднімає руку на вінець творіння. Як не дивно, подібна ситуація в історії людства вже була – в епоху рабовласницького устрою, коли людина не мала права висловлювати власну волю (раб безсловесний!), вона була просто знаряддям праці. Але саме вільною волею ми подібні до Творця! Спаситель вже прийшов, а другий його прихід відбудеться під час Страшного суду. Чи хочемо ми його прискорити? Принаймні, виходячи з аналогії можна сказати: в цій ситуації люди не дадуть собі ради, як не змогли вони собі зарадити в подібній ситуації 2000 років тому, бо інакше Спаситель не прийшов би.
Третій світ – світ Біблії, Книг або сучасний інформаційний простір так само має дві натури — видиму, наприклад, обкладинку книги, її чудове поліграфічне виконання, та невидиму – зміст, смисл книги, який важливіший, ніж папір, на якому вона надрукована. У випадку з інформаційним простором прикладом може служити комп’ютер, у якому розрізняють hard ware (“залізо”) і soft ware (програми). Але найкращим прикладом буде сама мова, яка становить квінтесенцію третього світу. Вона може бути писемною, тобто видимою і усною, тобто невидимою. Очевидно, що усна мова передує писемній. Якщо мати на увазі, що мова народжується в душі, “бо ж від повноти серця говорять уста” (Мт.12, 34), а також те, що всі знання не тільки про видиму натуру, але й про невидиму натуру макрокосму нагромаджуються в мові, то стає очевидним, що невидима натура є визначальною: “Чи не Той, Хто сотворив зовнішнє, створив й внутрішнє?” (Лк.11, 40). Але й тут людина намагається зайняти місце Творця, конструюючи нові мови на кшталт природної – есперанто, штучні – наприклад, алгол, який спочатку назвали універсальною мовою, але швидко переконалися, що він не є таким і для кожного класу задач, яких є сьогодні тисячі, треба мати свою мову. Спроби створити мову, чи покерувати мовним процесом явно невдалі, на відміну від попередніх двох світів, невидима натура яких майже вичерпана і по відношенню до яких людина уподібнюється до Творця.
Як виникає мова? І Біблія, і науковий світ погоджуються, що колись існувала одна мова. Ситуація бентежить, оскільки зауважено, що Творець об’єднує, а диявол розділяє, тоді як в нашій ситуації все навпаки: мова, котра є Даром Божим, розпорошується на сотні тисяч мов і діалектів. Загляньмо в Біблію: І сказали люди, “побудуємо собі город і вежу, висотою до небес, і сотворимо собі ім’я” (Бут.11, 4). Ось, що насправді хотіли створити собі люди – ім’я. Сьогодні намір тих людей ми можемо кваліфікувати як першу спробу створити мову. Нічого нового в тому намірі не було, сьогодні також можна почути, як хтось “зробив собі ім’я” на сцені, в політиці та інше. Ось тут гординю видно одразу, а реалізується вона через здивування оточуючих. Здивувати ж можна чимось небаченим, невідомим, що до цього часу не існувало, тобто створити щось, займаючи місце Творця. Але перш, ніж створене з’явиться назовні, воно спочатку виникне у душі, в помислах, уяві. Відразу можна було б зауважити: якщо мова народжується в невидимій натурі – душі, то зіпсована гординею, вона породить й зіпсуте слово. Отже, мова не вдосконалюється, а “псується”, хоча, точніше буде сказати – утворюється нова мова, бо мова не може бути ані поганою в людському розумінні, ані доброю, а такими є її носії. Таким чином, перш ніж з’явитись назовні, Вавілонська вежа з’явилась в душі одного з мрійників. Побудувати таку величну споруду одній людині було не під силу, і тому вона мусить звернутись до товаришів, розповідаючи їм про ідеальний образ цієї споруди. Вона описує ще неіснуючу вежу, а в невидимій натурі слухачів, тобто душах, з’являються свої ідеальні образи цієї величної споруди, подібні, але все ж таки відмінні від образу, запропонованого оповідачем. Чому відмінні? Тому, що нема двох однакових душ і кожна душа є унікальною. Ось так від людина до людини переказувалась ідея вежі, спотворюючись, порівняно з її початковим образом. Дещо грубо, але правильно, цю ситуацію можна проілюструвати на моделі так званого “зіпсутого телефону”: на одному кінці дроту сказали одне, а на другому вийшло майже протилежне. Лінгвістичною конструкцією, за допомогою якої відбувалось переказування вигаданого образу вежі, був опис, при побудові якого використовуються естетичні оцінки, наприклад, висока (вежа), струнка. Але щодо естетичних оцінок погляди, як відомо, не збігаються: одному подобається, а другому ні. Ця неузгодженість також була причиною непорозумінь. Нарешті через деякий час єдина мова розпалася. Ті, що утворились, збереглися в фольклорі, бо саме там використовується опис для зображення вигаданих речей та ситуацій. А в казках і байках, як зауважили етнографи, добро завжди перемагає зло. Отже, єдина колись мова була розпорошена для того, щоб, з одного боку, не переказувати плід гордині, а з другого, коли виникає нова мова, то в ній добро перемагає зло. Оскільки фольклор, як правило, не має автора, то тут не йдеться про гординю. Але, не дай Боже, щоб слово в казці, чи в якомусь іншому вигаданому творі, перетворилось в дію, або, як було зауважено на початку, стало владним. Щоб цього уникнути, сюжет обмежується лінгвістичними маркерами простору і часу: в такому-то царстві, жили-були колись. Але спроби перетворити слово в дію робилися неодноразово. Наприклад, Т.Мором, Т.Кампанелою, Ф.Беконом. Тоді виникає жанр утопій. Саме 1917 року розпочали грандіозну спробу перетворити утопію в дійсність. Це була та ж сама Вавілонська вежа з тією відмінністю, що раніше люди хотіли залізти на небо, а тепер небо стягнути на землю і побудувати на ній Царство Небесне, яке називали світлим майбутнім. Була і єдина мова – руська, котра обслуговувала побудову майбутнього. Сьогодні поняття “Русь” і “руський” є поняттями історичними: немає Галицької або Червоної Русі, Київської, Московської, Білої чи Чорної. Як і кожна вежа на взірець Вавілонської, Радянський Союз розпався, а в ООН стоїть 15 табличок з назвами держав і відповідно від них утвореними назвами мов, наприклад, молдавська (хоча є і румунська), українська і російська (згідно з правилами політкоректності, а не руська). Отже, зайняти місце Творця в інформаційному просторі людині не вдається, на відміну від макрокосму і мікрокосму: не відбувається нової концептуалізації світу, окрім передбаченої Сковородою. Наука, яка накопичує знання в істинних судженнях про існуюче і не дозволяє використовувати описи, свідчить: не сутності множаться, а наукова істина стає все більш частковою і різноманітно вдягненою в численні шати етнічних мов. А спеціалізація серед вчених зайшла настільки далеко, що й причетні до однієї наукової дисципліни часто не можуть порозумітися між собою.
Вежі на взірець Вавілонської люди будують постійно. Як було показано вище, в мові існують захисні механізми, які не дають душі, у якій ця мова народжується, зіпсуватись. Ймовірно, це не всі захисні механізми мови, бо ж вдосконалюються методи побудови веж, або, просто кажучи, люди стають більш лукаві. Сьогодні можна почути, що наступною вежею, яку розбудовує людство, є Інтернет. Припустимо. Існує багато наукових праць, в яких з різних точок зору вивчається цей феномен інформаційного простору. Головною його ознакою є свобода розміщення інформації і доступу до неї. Не будемо наводити численні приклади негативних наслідків зняття будь-яких обмежень у користуванні інформацією, бо ж не в Інтернеті, третьому зі світів, предтечею якого був Сковорода, вони знаходяться, а в невидимій натурі людини, тобто в її душі. Виховати такі обмеження – завдання педагогів. Нас же цікавлять вбудовані в натуру людини механізми самозахисту. Одним з таких механізмів є діалог, а точніше, внутрішній діалог, який дозволяє відчужувати негативні явища і переводити їх на вербальний рівень для того, щоб осмислити. Поле ж раціонального досвіду цивілізованої людини досить виразно розмічено маркерами добра і зла, які не дозволяють втратити орієнтацію в гіпертексті. Тепер пригадаймо, що “спілкування” з комп’ютером відбувається в діалозі через т.зв. інтерфейс, і ми побачимо, як підсвідомо захищається людина від віртуального світу фантазії. Скільки ще, вбудованих в невидиму натуру людини механізмів самозахисту, нам залишилось? На це питання відповідь може дати лише Той, Хто створив цю невидиму натуру.
Час. З простором, здавалося б, крапки над “і” проставлені: в існуючих світах (або як писав Сковорода – “мірах”) простори перебудовуються, створюються нові, але всі нововведення робляться за рахунок невидимої натури, вичерпуючи її. Не будемо наводити прикладів, вони є довкола нас. Отже, з простором людина дає собі раду. А як бути з часом? Ні перебудувати, ні створити часу людина не може, навіть тоді, коли вона перебудовує і створює простори, наприклад, робить простір віртуальним. Віртуального ж часу не буває, хіба що ілюзія тривалості якихось подій. Слідом за Августином та Василєм Великим можна сказати, що час створений не в просторі, не окремо від простору, а з простором, який ми й сприймаємо як існуючий, або такий, що існував, про що свідчать залишені в ньому пам’ятки.
Оскільки час і простір тісно пов’язані, то експлікувати перше можна через друге, але це не більше, ніж ілюстрація, яка неспроможна ані пояснити зв’язку часу з простором, ані тим більше пояснити природу часу. Тому можна сказати, що майбутній час притаманний невидимій натурі світу, дійсний час – подіям, що відбуваються, він – ніби на межі видимого і невидимого, минулий час відповідає видимій натурі.
Таким чином, суто науковий підхід може враховувати лише існуюче у видимій натурі, застосовуючи до неї минулий час, або, якщо бути максимально точним (але це лише намагання), то треба додати до минулого часу дійсний, щоб отримати час реальний. Цей підхід інакше називається історичним. Виходячи з цього, ми й будемо розглядати історичний час, тобто реальний. Скористаємося найбільш грубою шкалою часу, яка містить три періоди: Стародавній світ, Середньовіччя та Новий час. Для того, щоб перевірити слушність цього розподілу, виберемо критерій, який в історичному ракурсі свідчив би про наміри людських спільнот у зазначених вище періодах, а разом з тим був у згоді з універсальним критерієм людських дій: “За плодами їхніми пізнаєте їх” (Мт.7, 20). Сформулюємо його, виходячи з позиції людини, що жила в цих періодах: У чому люди вбачали джерело збагачення? Або інакше, переходячи до дій і тим самим загострюючи постановку питання, ламаючи всі етичні і моральні норми, спитаємо: За що велись війни в перелічені історичні періоди?
Стародавній світ дійшов до нас у своїх пам’ятках як світ рабовласницький. Це працею рабів споруджені будови, які й сьогодні вражають не лише з естетичної точки зору. Це в рабах вбачали джерело збагачення, бо раб – це не людина, а універсальне знаряддя видобування будь-яких благ. Ознака раба: раб безсловесний, бо позбавлений права висловлювати власну волю, якою він подібний до Творця, але тільки висловлювати. Самої волі раб не позбавлений. Отже, війни йшли за рабів. Чи руйнує рабство людину? Та ні, хіба що виснажує фізично. Після того, як Платон потрапив у рабство і був викуплений, а той, хто позичив гроші, відмовився від них, то за ті гроші купили сад Академа, в якому і була влаштована знаменита Платонівська Академія, що проіснувала дев’ять століть поспіль. Езоп був рабом, але й людиною з моральними засадами. І рабство не зруйнувало їх. Прикладів безліч. І не тому впав рабовласницький устрій, що праця рабів не була продуктивною, як це ще недавно навчали матеріалістичні теорії про суспільство, а тому, що стосунок раб–рабовласник більше шкодив рабовласнику, розбещуючи його і “підносячи”, як би сьогодні сказали на прикладі першої особи в державі, до стану Августа. При цьому не тільки принижувався і відкидався вінець творіння, а відкидався й сам Творець. Навіть ті, що не мали рабів, страждали на хворобливу гординю. Діоген, котрого прозвали кініком, тобто собакою, настільки дивував оточуючих, що Платон йому зауважив: “Це не твоє голе тіло просвічує через подертий хітон, а твоя гординя”. А Спаситель, рятуючи як рабів, так і рабовласників (отже, всіх!) сказав спочатку: “Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душу ж не здатні вбити” (Мт. 10, 28), а потім, нагадавши золоте правило добродійства – не роби іншому, чого собі не бажаєш, — прорік: “Бо той, хто возвеличує себе, той принижений буде.” (Мт. 23, 12)
Після того, як християнська мораль опанувала суспільства і зайняла місце державної релігії (на початку Середньовіччя) війни за рабів, принаймні в Європі, стали нелегітимними. За що ж велися війни в добу християнства? За землі, бо в них вбачали джерело збагачення. Ще Друга світова війна йшла за території. Тоді німці в залізничних вагонах вивозили з України чорнозем, а карту Європи переможці краяли на свій розсуд. Сьогодні європейські кордони, згідно з підписаними угодами, непорушні. За що ж сьогодні йдуть війни? За душу, бо якщо взяти в полон людську душу, то й тіло буде належати переможцеві, й земля, а точніше – плоди праці на ній відійдуть до нього. Зброєю в цій боротьбі є слово, а провадиться вона в інформаційному просторі. Бо народжене в невидимій натурі душі слово потрапляє в душі, або лікуючи їх, або руйнуючи. І недаремно Спаситель – це Бог-Слово, а Слово це – меч двосічний (Одкр. 1, 16). Але це вже навіть не Новий час, коли Слово і Істина перестають ототожнюватись і Декарт починає їх розуміти суто раціонально, при цьому тотожність переходить в рівність слова і наукової істини, яка від цього стає частковою, це вже Новітній час, коли “за словами твоїми будеш виправданий і за словами твоїми будеш засуджений” (Мт.12, 37).
Ось це і є філософія інформаційного простору, започаткована Г.С.Сковородою.
Часовий і енергетичний критерій оцінювання якості знань,
навченості та навчальних досягнень з погляду критичної
теорії навчання-учіння-виховання