Про навчальну, наукову та методичну діяльність Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти в контексті Концепції загальної середньої освіти (12-річна школа) та Національної доктрини розвитку освіти Марія Барна, Наталія Пастушенко
| Вид материала | Диплом |
СодержаниеЛітературно-мистецькі товариства в таборах для інтернованих воїнів армії УНР на території Польщі (загальний огляд) |
- Програма розвитку профільного навчання шепетівської сзош № 2, 198.77kb.
- Інститут педагогіки апн україни концепція профільного навчання в старшій школі, 197.18kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів художньо-естетичного напряму, 648.21kb.
- Постанови Кабінету Міністрів України від 16,11, 52.42kb.
- План роботи Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, 2066.32kb.
- Програма враховує національні музично-педагогічні традиції та сучасні тенденції розвитку, 170.35kb.
- Ідувач лабораторії мовно-літературної освіти, доцент кафедри етнопедагогіки та мовної, 578.79kb.
- Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, 1031.24kb.
- Воснову програми покладені принципи: єдності загальнолюдського та національного змісту, 294.82kb.
- Воснову програми покладені принципи: єдності загальнолюдського та національного змісту, 166.54kb.
Літературно-мистецькі товариства в таборах для інтернованих
воїнів армії УНР на території Польщі
(загальний огляд)
Микола Крупач
Поразка національно-визвольних змагань у листопаді 1920 року призвела до переходу значної більшості армії УНР через річку Збруч, де вона опинилася у фактичній залежності від колишнього союзника – Польщі. Тут українське військо було обеззброєне, а далі поляки почали розміщувати його у таборах для інтернованих. Для притулку воїнів армії УНР були переважно віддані колишні табори для військовополонених, що залишилися на польській території ще з часів І-ої світової війни. Ці помешкання були зовсім непридатні для тривалого перебування, та й режим у таборах (фактично – концтабірний; табори навіть були обгороджені колючим дротом) надзвичайно згубно впливав на пригнічену поразкою психіку інтернованих.
Найтрагічнішою для українських воїнів виявилася зима 1920-1921 рр. Холод, голод, інфекційні хвороби забирали тисячі життів відданих захисників української державності. Та попри весь трагізм інтернації, у таборах згодом закипіло інтенсивне культурно-освітнє та літературно-мистецьке життя. Українське керівництво почало відкривати тут військові й загальноосвітні школи, заохочувати створення театрів, хорових і танцювальних колективів. Почали виходити також і періодичні видання, навколо яких гуртувалися ті, що, за словами Євгена Маланюка, вирішили змінити "стилет на стилос". Друкували свої твори "задротянці" (так вони самі себе називали) у таких виданнях, як "Нова зоря", "Залізний стрілець", "На хвилях життя", "Запорожець", "Око", "За дротом", "Кайдани" й ін. Та все ж нагальною була проблема створення літературно-мистецьких осередків, які б могли об’єднувати вже відомих митців та творчу молодь в умовах інтернації.
Першу спробу згуртувати українських письменників та художників, що перебували тоді в Тарнові, здійснив поет Михайло Обідний. У вересні 1921 р. він створив (а згодом й очолив) літературно-мистецьке товариство "Сонцецвіт". До його складу увійшли письменники Петро Тенянко, Євген Іваненко, Юрій Липа, Наталія Лівицька, Микола Ковальський, Борис Лисянський, а також художники Павло Ковжун і Петро Холодний (молодший). Упродовж останньої чверті 1921 та 1922 років товариству вдалось організувати кілька цікавих літературних заходів. Зокрема, члени товариства провели ювілейну академію з нагоди 600-ї річниці від дня народження Данте Аліґ’єрі, на якій з рефератами виступили професори Леонід Білецький та Іван Огієнко. А незабаром побачив світ і збірник, присвячений творчості італійського поета. Заходами членів товариства 1921 р. була проведена також академія з нагоди 35-річчя літературної діяльності Володимира Самійленка (з кінця 1920 до літа 1922 р. поет перебував у Тарнові), на якій з доповідями виступили М.Обідний та Б.Лисянський. Провели "сонцецвітівці" й літературний вечір, присвячений творчості Миколи Вороного, що, перебуваючи на той час у Варшаві, святкував своє 50-ліття.
Улітку 1922 р. члени товариства видали альманах "Сонцецвіт", який уклали із творів усіх своїх учасників. Крім поетичних добірок, тут також уміщені репродукції трьох графічних робіт П.Ковжуна, а обкладинка альманаху виконана П.Холодним. Це видання, здійснене у важких умовах вигнання, можна безумовно вважати перлиною серед української книжкової продукції ХХ ст. Незабаром "сонцецвітівці" знову змушені були шукати притулку на чужині, що утруднювало їхню подальшу співпрацю, і товариство фактично припинило свою діяльність.
1922 року Каліський табір для інтернованих став осередковим. У ньому та в таборі Щипіорно (за 2 км. від Каліша) почали зосереджуватися освітні та мистецько-культурні сили української еміграції на території Польщі.
Зокрема, 2 червня 1922 р. у таборі Щепіорно відбулися збори ініціативного гуртка, який вирішив закласти "Українське товариство «Мистецтво». Метою його було "об’єднати мистецькі сили табору всіх ділянок мистецтва і умножити їх працю і розвиток" [Нове життя. 1922. Ч.114. С.4.]. А вже 5 червня відбулися збори ініціативної групи, на яких був прийнятий і затверджений статут, а також обране керівництво. Головою товариства став хорунжий Левко Волохів, а секретарем – підполковник Генштабу Армії УНР Микола Стечишин.
З хронік таборових видань дізнаємося, що "Українське товариство «Мистецтво» було поділене на секції, серед яких активну роботу проводили чотири: малярська, танцювальна, акторська та письменницька. Останню, зокрема, очолював підполковник Семен Григоряк, а активно співпрацювали в ній Микола Битинський (є відомості, що він пізніше очолив її), Левко Волохів, Федір Жлудкін, Іван Липовецький, Микола Стечишин та ін. На засіданнях секції обговорювали твори письменників, що належали до товариства, влаштовували літературні суди (досить поширена на той час форма обговорення літературного твору), готували реферати, мали намір видавати власний літературний журнал тощо.
У Каліському табору частина початкуючих літераторів гуртувалася навколо газети 3-ї Залізної стрілецької дивізії "Залізний стрілець", фактичним головним редактором якої незабаром став Іван Зубенко – письменник, що пробував власні сили в різних літературних жанрах і у 1920-1930 рр. був відомим художником слова в еміграції та на Західній Україні. Він згуртував навколо часопису багатьох таборових письменників. До співробітників "Залізного стрільця" належали Микола Дараган, Пилип Загоруйко, Антоній Коршнівський, Федір Крушинський, Аполоній Листопад, Михайло Селегій та ін., що представляли в часописі найрізноманітніші літературні жанри.
Літературні зацікавлення письменників-початківців 3-ї Залізної дивізії призвели до утворення в Каліші 2 травня 1922 р. літературно-артистичного товариства "Вінок", яке виробило свій статут, що був затверджений керівництвом табору 11 травня. У коло завдань товариства входило студіювання української та чужоземної літератури, видавнича діяльність, підготовка рефератів, проведення літературних бесід, судів тощо. Належали до нього, зокрема, І.Зубенко, А.Коршнівський, А.Листопад та ін.
Водночас інший гурток молодих таборових письменників створив ініціативну групу, до якої увійшли Спиридон Довгаль, Михайло Селегій, Максим Загривний та Юрій Дараган. Вона й розповсюдила друковану відозву з пропозицією скликати організаційні збори, що мали б розглянути питання щодо створення літературного часопису в Каліському таборі. Зібрання відбулося 13 травня 1922 р., взяли у ньому участь близько 20 молодих таборових письменників, у тому числі й майже усі члени літературно-артистичного товариства "Вінок". Вони обговорили програму нового видання, затвердили його назву – "Веселка", а також вибрали редакційну колегію у складі Ф.Крушинського (голова), І.Зубенка (технічний редактор), М.Селегія, А.Листопада та А.Коршнівського [У липні 1922 р. із табору в Щипіорно до Каліша прибув Є.Маланюк, який активно включився у роботу редколегії журналу. На початку 1923 р. троє із членів попереднього складу у зв’язку зі зайнятістю в інших сферах діяльності припинили роботу в редколегії. Далі журнал редагували Є.Маланюк та М.Селегій, відповідальним редактором залишився А.Коршнівський. Останній зшиток (Ч.11-12, 1923) журналу редагували Є.Маланюк, А.Падолист, Ю.Дараган, які в той час перебули вже в Празі].
За одностайним рішенням зборів новий журнал мав бути передусім літературним, а рівень публікованих у ньому творів повинен був перевершувати інші таборові видання. Водночас журнал ставив перед собою такі першочергові мистецькі завдання: 1) об’єднання молодих письменників (особливо молодшої генерації) без різниці напрямків навколо одного органу; 2) допомога для розвитку найбільш яскравих індивідуальностей з-посеред тих, які прилучилися до "Веселки"; 3) вишукування, популяризування й удосконалення національних українських питомостей в сучасному українському мистецтві, а також перенесення й прищеплення на його грунті кращих здобутків західноєвропейського і світового мистецтва" ["Веселка". 1923. Ч.4-6. С.57].
Попри несприятливі умови інтернації, перший номер журналу "Веселка" вийшов за травень 1922 р., тобто незабаром після скликання організаційних зборів. Відкривався він двома однойменними віршами, що, як і журнал, мали назву "Веселка". Авторами їх були М.Грива (М.Загривний) та І.З-ко (І.Зубенко). Спеціально написані з приводу виходу журналу, вірші ставали своєрідними поетичними маніфестами нового видання. Водночас вони мали не тільки задекларувати назву часопису, але і дещо навіть пояснити її. Отож, "Веселка" ставала символом не тільки різножанровості та різностилістичності журналу, а й відображала новий етап української національно-визвольної боротьби, який дещо умовно можна було б назвати як – "культурницький".
Успішний "дебют" журналу окрилив "веселківців". Та існувала проблема, з якою вже на початку заснування журналу зіткнулася редколегія "Веселки". Часопис не представляв жодну з існуючих у таборі організацій, що могло утруднювати подальшу працю редколегії.
Оскільки "веселківці" ставили собі за мету не перетворювати свій друкований орган на трибуну будь-якої політичної організації (а процес політичного розшарування в таборах набирав усе більших обертів), було прийнято компромісне рішення. 9 червня 1922 р. на других організаційних зборах прихильників журналу редакційна колегія "Веселки" увійшла як самостійна одиниця до складу літературно-артистичного товариства "Вінок". Водночас було вирішено на базі цього об’єднання утворити нове товариство. Воно прийняло вже розроблений та затверджений статут попереднього товариства "Вінок", і, враховуючи назву новоствореного журналу, відтепер рішенням зборів почало називатися "Літературно-артистичне товариство «Веселка»”, а однойменний часопис став його органом. Редколегія журналу тепер уже стала автономною секцією новоствореного товариства, якій були надані досить широкі права щодо самоуправління.
Збори також вибрали й затвердили Управу літературно-артистичного товариства "Веселка", до складу якої увійшли: О. Петлюра (голова), Ю.Дараган, М.Загривний, І.Зубенко, А.Коршнівський (члени управи).
За час свого існування товариство приклало чимало зусиль для творення й популяризації української літератури та мистецтва. Осередком, де "веселківці" насамперед реалізовували накреслені плани, став їх журнал. За два роки існування журналу вийшло у 1922 р. вісім (у 6-ти зшитках), а у 1923 р. – дванадцять (також у 6-ти зшитках) його номерів. У "Веселці", передусім, була представлена поетична творчість, але на її сторінках друкували і прозові та драматичні твори, переклади, гумористичні мініатюри, літературно-критичні огляди тощо.
Товариство припинило своє існування (а разом із ним і часопис) на початку 1924 р., коли більшість його співробітників покинули Каліський табір і виїхали на навчання до Чехо-Словаччини, а ті, що залишилися в таборі, були переобтяжені іншими культурно-освітніми обов’язками. Надалі саме Прага й Подєбради на деякий час стали центрами літературно-мистецького життя української еміграції.