Про навчальну, наукову та методичну діяльність Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти в контексті Концепції загальної середньої освіти (12-річна школа) та Національної доктрини розвитку освіти Марія Барна, Наталія Пастушенко
| Вид материала | Диплом |
СодержаниеЕлементи львовознавства в навчальному процесі КПК Ганна Кос |
- Програма розвитку профільного навчання шепетівської сзош № 2, 198.77kb.
- Інститут педагогіки апн україни концепція профільного навчання в старшій школі, 197.18kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів художньо-естетичного напряму, 648.21kb.
- Постанови Кабінету Міністрів України від 16,11, 52.42kb.
- План роботи Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, 2066.32kb.
- Програма враховує національні музично-педагогічні традиції та сучасні тенденції розвитку, 170.35kb.
- Ідувач лабораторії мовно-літературної освіти, доцент кафедри етнопедагогіки та мовної, 578.79kb.
- Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, 1031.24kb.
- Воснову програми покладені принципи: єдності загальнолюдського та національного змісту, 294.82kb.
- Воснову програми покладені принципи: єдності загальнолюдського та національного змісту, 166.54kb.
Елементи львовознавства в навчальному процесі КПК
“Славетні імена” – фрагменти спецкурсу
“Українська культура в контексті європейської”
Ганна Кос
Серед галицьких педагогів 20-их – 40-их рр. ХХ ст. виділяється яскрава непересічна особистість – невсипуща трудівниця, людина високої духовної наснаги, науковець Олена Степанів (1).
Її ім’я назавжди увійшло до історії визвольних змагань українського народу 1914 – 1919 рр. Вона була рішучою прихильницею державницької ідеї і співтворцем українського війська – одним з організаторів і учасником Листопадового зриву.
Двадцятирічною студенткою (1912 року вступила до Львівського університету, де слухала лекції М.Грушевського, С.Томашівського, С.Рудницького) вона свідомо поринула в боротьбу за українську справу.
Це був час, коли українську молодь хвилювало питання національної свободи, людської і національної гідності. Львів був колискою різноманітних молодіжних гуртків. Студенти розділилися на два табори: “культурників”, які стояли на позиціях, що студент повинен вчитися й творити культурні цінності, і так званих “мілітаристів”, які вважали, що лише силою можна вигнати ворога з рідної землі. Олена приєдналася до останніх.
Ще навчаючись у семінарії українського педагогічного товариства, вона стала членом підпільного “Пласту”, багато сил та енергії віддала роботі у національно-спортивному товаристві “Сокіл”, “Просвіті”.
На першій нараді жіночих організацій у 1912 році Олена Степанів виступила від секції студенток із повідомленням "Завдання жінки на випадок війни” і говорила про необхідність участі жіноцтва у політичному житті та його працю у воєнний час. На дискусійне у той час питання, на яких умовах українське військо буде воювати в австрійській армії, вона дала вичерпну відповідь: воюватиме так довго, доки як її інтереси будуть згідні з інтересами українського народу, його національними прагненнями.
Коли навчання в університеті перервала І-а світова війна, Олена вступила до легіону Українських січових стрільців. Молодих людей хвилювало і об’єднувало високе розуміння свободи, людської і національної гідності. Великим патріотичним поривом була охоплена гімназійна та студентська молодь. Олена та її брат Ананій (загине пізніше в боротьбі з більшовиками) залишили самотніх і засмучених серед воєнного хаосу батьків і разом з іншими юними і талановитими (тепер про них говоримо як про цвіт української нації) пішли сповняти свій обов'язок.
Пригадуєте: “За Україну, за її долю, за честь і славу, за народ". Це їх гімн.
А перед цим, одягнувши стрілецький одяг, Олена вирішила сфотографуватися для батьків на пам'ять. Фотограф, побачивши, що перед ним дівчина у військовому вбранні, про всяк випадок повідомив у поліцію. Степанівну арештували.
Пізніше у житті Олени були важкі бої, зокрема, в Карпатах (саме за це її нагороджено срібною медаллю хоробрості), важкий російський полон, який вона відбувала у Ташкенті. Австрійський офіцер писав, що росіяни дуже стерегли Олену в полоні, більше як офіцерів-чоловіків, бо казали, що мужчини йшли на війну з обов'язку, з примусу, а ця дівчина пішла добровольцем. Перебуваючи у російському полоні в Ташкенті, Олена Степанівна після Лютневої революції, включилась у діяльність Ташкентської української громади [2]. Після повернення з полону знову приєдналась до січового стрілецтва УСО. Була одним з організаторів Листопадового зриву у 1918 р. Пройшла бойовий шлях четаря УГА від Львова до Старокостянтинова. Хвору на сипний тиф, який тисячами косив молодих вояків, Олену Степанів врятував у подільському чотирикутнику смерті Степан Гайдучок – згодом відомий педагог фізичного виховання.
Короткий час Олена була студенткою Кам'янець-Подільського університету, працювала референтом преси у міністерстві закордонних справ ЗУНР.
Після поразки національно-визвольних змагань (Україна тоді не здобула собі волю) Олена Степанівна виїхала у Відень, де закінчила універсистет і захистила докторську дисертацію. У Відні вона одружилася з Романом Дашкевичем – полковником січових стрільців. На їхній шлюбній фотографії поруч з молодими – видатні суспільно-політичні діячі, вчені, як от полковник Євген Коновалець, керівник галицьких радикалів Кирило Трильовський, відомий вчений – географ, професор Степан Рудницький.
Повернувшись до Львова, Олена Степанів утверджується як науковець. Була членом НТШ, відомим громадським діячем, талановитим педагогом, читала лекції на педагогічних курсах у Львові та Варшаві.
У період існування Українського таємного університету читала географію на філософському факультеті, працювала у гімназії сестер василіанок, виховувала пластунок. Вона водила їх карпатськими плаями, подільськими розбитими дорогами, крутими вуличками рідного міста, шляхами своєї славетної юності. Вона їх вчила, що людина лише тоді має права, коли має за плечима свій народ, свою державу. У душах вихованок вона лишилася ідеалом краси, відваги, справедливості та глибокої любові до України.
Повним драматизму було її життя за часів німецької та більшовицької окупації. Через “Червоний хрест” Олена Степанів допомагала радянським військовополоненим (деякі з них згодом, з приходом радянської влади, рятували себе, свідчивши про неї). У період цілком зрозумілої паніки, коли українська інтелігенція кидала рідні місця, починаючи важкий шлях еміграції, Олена Степанів свідомо залишилася в окупованій Україні. Вона могла сказати про себе, що завжди була зі своїм народом, там, де її народ на нещастя був.
У 1944 р. Олена Степанів очолила відділ економічної географії у Львівському відділені інституті економіки Академії наук, була доцентом Львівського університету та інституту радянської торгівлі, але недовго.
Провокаційне вбивство у Львові комуністи-чного ідеолога – письменника Ярослава Галана, як відомо, стимулювало одну з найбільших хвиль комуністичного терору щодо української інтелігенції.
Олена Степанів була заарештована 20 грудня 1949 р. З опублікованих недавно спогадів її колишнього сусіда – тоді юнака – відомо, що трималася вона мужньо і спокійно. Доказів її вини не було. І, мабуть, тому капітан-садист Львів-ського управління МДБ Костянтин Солоп намагався вибити ці "докази" з сина, домагаючись від нього свідчень проти рідної матері [3].
Особлива нарада при Міністерстві державної безпеки СРСР у Москві (де тисячами тоді штампували вироки для своїх жертв) визначила Олені Степанів – Дашкевич 10 років таборів суворого режиму. Це були так звані спеціальні мордовські табори, з постійними хмарами комарів, смердючими заболоченими лісами, вузькими стежками, з яких неможливо було звернути вбік (багно засмокче), з вишками, собаками. Чотири номери були вибиті вапном на одязі ув’язненої: на спині, внизу на спідниці, спереду на грудях та на шапці. Олені Степанів йшов тоді 58 рік, її скерували на найважчі роботи: копати і сушити торф (торф, як відомо, канцерогенний чинник і це фатально відбилося на її здоров’ї).
У рідкісні вільні хвилини займалася алгеброю та вищою математикою. Як згадує син Олени Степанів професор Ярослав Дашкевич (один з найвидатніших скчасних українських істориків ), його мати була багатогранною і дуже ерудованою людиною. Вона знала три європейські мови, пробувала вивчати також східні – арабську, санскрит, цікавилася філософією, любила літературу, захоплювалася кінематогрофом.
Із безпросвітньої Мордовії була звільнена у 1956 р. Згодом напівлегально поселилася у винайнятому помешканні, в приватному будинку на околиці Львова (забраного помешкання, звичайно, не повернули, як і втрачених речей та родинного архіву). В будинку не було ні води, ні газу. Спроби повернутися до наукової праці були марними. Але Олена Степанів залишалась оптимістичною і бадьорою. Контактувала з друзями та учнями з колишніх часів, вела закордонне листування з приятелями давніми й новими. Здійснила дві мандрівки Галичиною. Олена Степанів чудово знала Львів, його пам’ятки та своєрідні закутки, про що у спогадах тепло згадувала Надія Суровцева (також непересічна особистість України).
На початку 1963 р. в Олени Степанів проявилася важка й безнадійна хвороба. 11 липня 1963 р. її не стало.
Відомо, що про націю судять за її діячами і чим більше вона їх має, тим помітніше місце народу у світовій історії. Олена Степанів належала саме до таких діячів. І це ім’я треба донести до кожного українського школяра, студента, педагога.
- Степанів Олена. Енциклопедія Українознавства. Т.8. – Львів. 2000. – С. 3047.
- Олена Степанів. Спогади з російського полону //Україна. Наука і культура. Вип.28. – Київ – 1994. – С. 21.
- Ірена Давид. “Суд” над Оленою Степанів //Україна в минулому Вип. ІІІ. – Київ-Львів, 1992. – С. 106-113.