Про навчальну, наукову та методичну діяльність Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти в контексті Концепції загальної середньої освіти (12-річна школа) та Національної доктрини розвитку освіти Марія Барна, Наталія Пастушенко
| Вид материала | Диплом |
- Програма розвитку профільного навчання шепетівської сзош № 2, 198.77kb.
- Інститут педагогіки апн україни концепція профільного навчання в старшій школі, 197.18kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів художньо-естетичного напряму, 648.21kb.
- Постанови Кабінету Міністрів України від 16,11, 52.42kb.
- План роботи Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, 2066.32kb.
- Програма враховує національні музично-педагогічні традиції та сучасні тенденції розвитку, 170.35kb.
- Ідувач лабораторії мовно-літературної освіти, доцент кафедри етнопедагогіки та мовної, 578.79kb.
- Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, 1031.24kb.
- Воснову програми покладені принципи: єдності загальнолюдського та національного змісту, 294.82kb.
- Воснову програми покладені принципи: єдності загальнолюдського та національного змісту, 166.54kb.
Правопис кожної національної мови зобов’язує всіх громадян дотримуватись його законів. Якість правопису, його науковий рівень тісно пов’язані і з культурою усного мовлення. Недосконалість чинного Українського правопису хвилює не тільки науковців-філологів, письменників, педагогів-словесників, але кожну освічену людину, яка здатна критично мислити і яка має національну гідність. Велике зацікавлення долею українського правопису виявляють особи різних фахових категорій, які підвищують рівень своєї кваліфікації у Львівському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти. Тому виникла потреба в наукових і науково-популярних публікаціях, із яких кожен слухач курсів зможе з’ясувати для себе суть правописної реформи і збагнути причини гострих дискусій, що точаться навколо неї. Мета запропонованої статті – допомогти вчителям різного профілю виробити власну позицію, як ставитися до чинного Українського правопису і до передбачуваних у ньому змін.
Ортографічна комісія, створена за постановою уряду при Кабінеті Міністрів України, упродовж останніх десятиріч провела велику роботу, спрямовану на вдосконалення чинного Українського правопису. До цієї праці долучилося чимало фахівців із наукових установ та освітянських закладів нашої країни і зарубіжжя. Концептуальні проблеми і численні часткові питання правопису висвітлено у різних виданнях НАН України, НТШ, у пресі. Деякі з правописних проблем і досі викликають гострі суперечки, тому потребують ґрунтовного осмислення і якнайскорішого розв’язання.
Хто стежив за ходом правописної дискусії, знає, що вона особливо загострилася на початку 2001 року, бо на 15 лютого було заплановано затвердження Проєкту нової редакції Українського правопису, виданого 1999 року (далі у статті – Проєкт 1999). Після бурхливих баталій, що вирували в ЗМІ, Постановою Президента України справу відкладено до січня 2002 року.
Ніхто цим особливо не зажурився – навпаки. Противники нововведень, мабуть, полегшено зітхнули – в надії, що затвердження Проєкту відкладено взагалі, адже вони не хочуть жодних змін до чинного правопису. І причини тут різні. Одним важко переучуватись; над другими тяжіють стереотипи радянських часів; треті недостатньо освічені філологічно; четверті взагалі не здатні перейматися тим, що українську мову покалічено в період сталінських репресій,– їм байдуже; були й такі дискутанти, які державною мовою не послуговуються, чинного правопису не знають, але не посоромились і свій голос подати – використали нагоду для викладення власної україноненависницької позиції.
Членам правописної комісії та прихильникам реформи теж не було чого засмучуватися Постановою Президента: адже з’явився час для роз’яснювальної роботи, для спростування дезінформації дилетантів та українофобів, а головне – упродовж року можна ще попрацювати над Проєктом і врахувати деякі слушні зауваження обізнаних із проблемою колег, які повністю схвалюють запропоновані в Проєкті 1999 зміни до чинного правопису, але вважають, що їх замало, бо в розв’язанні наукової проблеми не можна йти на компроміси з ідеологічних, дипломатичних чи якихось інших ненаукових мотивів.
Несподіваною і незрозумілою для наукової громадськості акцією стала Постанова Прем’єр-міністра України від 10.02.2002 року №198 про підготовку до видання «Українського правопису» в новій редакції (а як же Проєкт 1999 ?!) і про затвердження нового складу комісії. Вважаємо парадоксом те, що зі складу Української національної комісії з питань правопису виведено авторитетних філологів широкого профілю, натомість поповнено її особами, які далекі від мовознавчої науки і значна частина яких, беручи участь у минулорічній дискусії, не виявила своєї обізнаности з суттю обговорюваної лінгвістичної проблеми, але без вагань поповнила опозиційну сторону.
За таких обставин актуальність мовознавчих публікацій, спрямованих на вдосконалення Українського правопису, зростає.
I. Спершу з’ясуймо питання, яке для багатьох не є риторичним, - чи на часі тепер розв’язувати правописні проблеми. Мова в занепаді на значних теренах держави, її ніхто не рятує, а тут, мовляв, якісь диваки заходилися реформувати правопис. Такі сумніви час від часу вже вихлюпуються навіть із вельми авторитетних джерел. Друзі дорогі, хочеться заспокоїти скептиків, робімо кожен свою справу, робімо чесно і професійно. Я особисто, як, либонь, кожен із Вас, шановні читачі, не можу змінити мовної ситуації в Запоріжжі, Бердянську чи навіть у Києві. Є державні структури, які зобов’язані це робити. Але якщо й ми до своїх кровних обов’язків ставитимемось недбало, байдуже, флегматично, то своєю бездіяльністю тільки сприятимемо тим, хто руйнує нашу національну культуру.
Бездоганних правописів, може, й не існує, але ж ідеться не про якийсь максималізм, ідеалізм чи надмірну впертість, а про назрілу й давно перезрілу потребу повернути українській мові її питоме обличчя – виправити помилки й непослідовності, що їх накинуто нашому правописові у 30-х–40-х роках недавно минулого століття. Кожен народ має право на правопис, який базується виключно на науковій основі та здоровому національному ґрунті. А ми знаємо причини деформацій нашої мовної структури, виправляти які тепер уже начебто ніхто не боронить. Тож відкладати справу нічого й нікуди. Миритися з каліченням, потворенням рідної мови, маючи вже власну державу,– це скидалося б на безнадійний рабський синдром.
II.1. Насамперед зосередьмо увагу на варіянтності
Розмаїті мовні дублети, паралелі чи варіянти зумовлені, як правило, історичними або реґіональними мотивами. У лексикології подібними причинами пояснюється наявність абсолютних синонімів, які за походженням є різносистемними елементами. Сюди належать самобутні різнодіялектні явища і чужомовні елементи, котрі ввійшли до системи української літературної мови у процесі її історичного розвитку. Наприклад: бузько - лелека - чорногуз, кажан - лилик, мотузок - шнурок, поступ - прогрес. Наплив же нових чужомовних елементів далеко не завжди йде на користь мові. Такі стихійні процеси потребують пильної уваги й відповідного регулювання. Чимало недоречних запозичень на різних мовних рівнях, як не дивно, узаконено в українській літературній мові. Серед суржикових елементів лексичного рівня можна навести зафіксовані в СУМі лексеми типу вірьовка, коляска, стакан, учбовий, які до того ж витісняють зі системи мовлення такі нормативні лексичні одиниці, як мотузка, мотузок, шнурок, візочок, склянка, навчальний. На фонетико-графічному рівні - структури заважати (замість заваджати), хімія (замість хемія) та ін. На словотвірному - це деривати виконуючий (обов’язки), завідуючий (кафедрою), наладчик, приймальна та ин., визнані за нормативні паралельно зі самобутніми словами або замість правильних структур: виконавець чи виконувач (обов’язків), завідувач (катедри), наладник, приймальня.
II.2. Морфологічна варіянтність, бажана і небажана
Форму з нульовим закінченням тат (поряд із нормативною - татів), пропоновану в 4 виданні Українського правопису (К., 1993) для родового - знахідного відмінків множини іменника тато, кваліфікуємо хіба що як випадкове непорозуміння. У парадигмі цього іменника треба виправити три помилки: по-перше, вилучити форму тат, бо тато - це іменник II відміни, а не I, як у російській - папа, належить він до чоловічого роду, а не до жіночого (як рука - рук) і не до середнього (як сито - сит); у називному, як і в усіх инших відмінках множини, наголос падає на флексію, а не на корінь, отож, по-друге, татú (не тáти) і по третє - татíв (не тáтів), як і батькú, дядькú, вовкú... У правописі поставлено хибний наголос - на корені (тáтів), так ніби це не іменник у родовому множини, а присвійний прикметник або ж архаїзм тать “злодій”.
Хай нас не бентежить те, що російська мова має инший характер лексичної, морфологічної та акцентуаційної систем: укр. тáто - татú, татíв, татáми, рос. пáпа - пáпы, пап, пáпами. Помилки такого типу (тáти, тат, тáтами), що спричинені, безперечно, впливом російської словозміни і системи наголошування, затушовують питомі риси української національної мови, спотворюють її структуру.
Паралельні відмінкові форми або єдині - з нульовим закінченням – в українській літературній мові мають у родовому множини здебільша іменники середнього роду (рідше - чоловічого), які називають, так би мовити, парні предмети: очі - очей, віч; плечі - плечей, пліч; чоботи - чобіт. Паралельні форми раз - разів, ват - ватів є винятками. Можливо, навіть варто додати до форм із нульовою флексією обмежувальну ремарку рідше, щоб підкреслити пріоритетність форм на -ів у назвах предметів чоловічого роду, адже перша (раз, ват) справді є вторинною, розмовною, стилістично маркованою. А поширювати кількість винятків ще й на назви осіб (таких, як тато) немає жодної потреби.
Ще під час обговорення проєкту 3 редакції правопису вирішено виразно підкреслити пріоритетність форм давального відмінка однини на -ові (-еві) і відмовитися від вимоги варіювання цих форм із формами на –у (-ю). Мотивація словами “з метою евфонії”, “зробити вислів милозвучним” зовсім непереконлива. Адже нас аж ніяк не разить одноманітність закінчень -а в такому, наприклад, контексті: “До студента-заочника Петра Даниленка...” То чому ж нам не до вподоби речення “Студентові-заочникові Петрові Даниленкові”? Чому конче жонґлювати - раз -ові, а раз -у? Невже тільки тому, що для російського вуха - звичніше, зручніше -у, а не -ові? Звернімо увагу на реальну мовленнєву практику, ба, й на друковану навчальну продукцію: навіть тієї варіянтности рідко хто дотримується, у зразках оформлення ділових паперів - скрізь “ректору”, “декану”, “начальнику”. Зрештою, Універсальний довідник-практикум з ділових паперів (К., 1998) навіть підкреслює перевагу форм на - у в документах (стор.486). Правопис мусить виразно зорієнтувати читача, що з двох наведених варіянтів форма давального однини на -ові (-еві) характерніша для української мови, і то не лише серед назв осіб (батькові, директорові, Василеві, але й псові, коневі, суглобові, місяцеві, народові). Виняток становлять лише форми прізвищ прикметникового походження Глібову, Гнатишину, Пушкіну, Стецеву.
Слід зазначити, що ще й із практичних міркувань форми на -у бувають небажаними, бо викликають непорозуміння через подібність до форм родового відмінка. Порівняймо словосполуки загроза миру, служіння народу і, безперечно, кращі й виразніші - загроза мирові, служіння народові, бо мир нікому не загрожує і народ нікому не повинен служити. Порівняймо ще словосполуки - сказати батькові і сказати батьку, остання з яких в усному варіанті також дезорієнтує слухача: давальний чи кличний відмінок?
Без жодних обмежень пропагуються у правописі аналітичні форми ступенів порівняння прикметника і прислівника. Вважаємо, що конче треба виділити синтетичні форми типу головніший, детальніше, найкраще, щонайменше, а в примітці зазначити, що зрідка вживаються описові форми - від слів, які мають громіздку структуру або які походять від дієприкметників: більш (найбільш) значний, пристосований, уживаний, хоча і від деяких таких слів теж можливі синтетичні форми ступенювання (напр., уживаніші, найуживаніші слова).
Варто подумати над тим, чи всі варіянтні форми у парадигмі числівника і займеника слушні й доречні. Сумнівними видаються, наприклад, форми типу сьома, вісьма, п’ятьома, вісімнадцятьома; на чийому (поряд із чиєму, чиїм). Навряд чи зафіксовані вони у давніх українських писемних пам’ятках, а в народних говорах якщо й уживаються, то, мабуть, лише як марґінальні. На наш погляд, вузьколокальні діялектні явища, та ще й словозмінні дублікати не заслуговують на статус літературно нормативних. Инша річ, якщо б ішлося про лексичні діялектні елементи, може, й деякі фонетичні , які мають широку локалізацію. Чому б не узаконити, наприклад, слово мід (із фонетично закономірним і в закритому складі) або фонетичну структуру заваджати (із регулярним морфонологічним явищем - чергуванням фонем /д/ - /дˆж/ ) чи лексему тета поряд із її словотвірним синонімом тітка. Але це инша тема, що вимагає окремого дослідження.
Числівникова лексема із затемненою етимологією дев’яносто пропонується як єдино можливий варіянт. Натомість лексема з прозорою структурою дев’ятдесят, яка не є вузькодіялектним явищем, а має широку локалізацію в українських народних говорах і яка наявна чи не в усіх слов’янських мовах, не заслужила на статус нормативної. Чи не тому, що в російській мові вона відсутня?
У родовому відмінку однини іменики IV відміни мають у чинному правописі закінчення -и та -і, але не як варіянтні, а з невиправданою диференціяцією: дитяти, але чомусь імені, а не імени. Безперечно, тут потрібно навести лад, тобто відновити фонетично закономірне -и (и) послідовно, що вже зроблено у Проєкті 1999.
Що ж до іменників III відміни, то в нових рекомендаціях відновити закінчення -и в род.відм.одн. незрозумілий критерій вибору слів: із кінцевим звукосполученням сть, а також Руси, Білоруси і ще чотири: крови, любови, осени, соли. На наш погляд, таке рішення не має наукових підстав. Доцільно ставити питання про послідовне поширення цієї флексії на всі іменники III відміни: тіни, матери, осени, приязни, смерти, чверти та ин., – або допустити варіянтність -і/-и, або ж нічого не міняти і залишити структури з -і, зросійщені, але послідовно.
III. Хибні та дискусійні морфологічні форми
У тих реґіонах, де іменник пані не був активно вживаним, він сприймається як чужорідний елемент і як невідмінюване слово. Так помилково трактує його і “Словарь українського язика” за ред. Б.Грінченка. На наш погляд, пора вже усунути це непорозуміня і примістити слово пані туди, де йому належить бути, - серед іменників м’якої групи I відміни, зазначивши, що в наз. відм. однини він зберіг архаїчну форму на -і, та подавши його парадигму в однині - Н. пані, Р. пані, Д. пані, З. паню, О. панею, М. при пані, К.пані, у множині - Н. пані, Р. пань, Д. паням, З. пань, О. панями, М. при панях, К. пані. Це ж не якесь там далеке й чуже поні чи колібрі, а самобутнє у слов’янських мовах слово. Хіба ж можна допустити узаконення такого-ось “мовлення”: “Висловлюємо подяку обом шановним пані” (треба - паням!) або: “Чи ви знайомі з цими пані?” (треба - панями!)?! Навіщо чинити таку наругу над мовою?
З уваги на досить часте помилкове використання словоформи матір у наз. відм. без жодної стилістичної потреби, на наш погляд, у правописі варто вилучити з наз. відмінка цю паралельну форму (див. у § 63) або ж указати на стилістичне застосування, а не обмежуватися невиразною ремаркою “рідко”.
Імена Ігор та Олег мають у кличному відмінку форми Ігорю, Олеже (а не Ігоре, Олегу, як хибно рекомендує правопис). Адже іменник Ігор, належачи до м’якої групи, змінюється за таким типом, як Василь, Андрій, Івась, а Олег - як іменники друг, ворог, козак і под.
Инколи у мовленнєвій практиці спостерігається різнобій у формах дав. відм. іменника Господь, у род. відм. іменника Христос, тому варто подати у правописі парадигму названих слів.
IV. Морфемні та морфонологічні явища
Відвикаймо від покручів типу Федоріва, Лесіва, бо це ж прізвища відприкметникового походження, такі самі, як і топоніми Львів, Харків, Київ, де в словотворчому суфіксі відбуваються чергування /о/, /е/ з /і/. Зберігання /і/ у відкритому складі є результатом гіперичного відштовхування від аналогічних структур російської мови. У Правописі треба залишити тільки форми типу Федорова, Лесева.
Нема потреби, на наш погляд, робити винятки і для відмінкових форм типу Швеця (від Швець). Якщо б у такий спосіб відміняли наші прізвища чужинці, які не знають фонетичних законів української мови, не було б дивно.
Вважаємо, що чергування суфіксальних і кореневих фонем /о/, /е/ з /і/ чи з / / треба послідовно зберігати й у власних назвах, навіть односкладових: Батіг – Батога, Білозір – Білозора, Бовкіт – Бовкота, Гриців – Грицева, Кравець – Кравця, Пес - Пса, Сон - Сна, Чорновіл – Чорновола,. На наш погляд, можна винятково зберігати і у відкритому складі хіба що в етимологічно затемнених прізвищах на зразок Самотіс , у яких важко виявити походження і – з давнього о чи з давнього є.
Виправивши зросійщену назву міста Ровно - на Рівне, ми поквапилися з похідними від неї словами і пустили в обіг покручі рівненський, Рівненщина, котрі негайно слід виправити на рівенський, Рівенщина (пор. чергування /е/ - // у словах рівний - рівень, Ромни - роменський, а не ромненський).
Нічим не можна вмотивувати помилкову морфонологічну структуру старослов’янізма “священик” із одним н. До дискусійних питань належить також правопис слів дзвіниця, Первозванний. У першому слід було б писати нн, бо до основи додавався суфікс -ниц(я), а не -иц(я). У слові ж Первозванний другий компонент - дієприкметник, але нн мотивується, очевидно, не тільки узвичаєністю, але й старослов’янським походженням слова.
В іменах по батькові, утворених від основ іменників м’якої групи з кінцевим р (< рь), Проєкт 1999 слушно пропонує виправити твердий р на м’який, бо цей звук, який у кінці складу в українській мові є твердим (Ігор, Лазар), у похідних словах опиняється вже у середині складу. Тому син Ігоря – Ігорьович, а син Лазаря – Лазарьович. Так, як син Василя – Васильович. У чинному правописі маємо помилкові структури Ігорович, Лазарович.
Проєкт 1999 вселив надію, що нарешті позбудемося т. зв. слів, де першим компонентом є пів, а другим - іменник у формі родового відмінка (півметра, півогірка...). Це така усталена, така узвичаєна ... недоречність, яка є яскравим випадком, коли узвичаєність не рятує ситуації. Думаю, не тільки філологи здатні збагнути, що це не слова, а сполуки числівника пів із іменником. Порівняймо словосполучення пів на другу, пів зеленого огірка. (Детальніше про це див. у збірнику НТШ.– Львів, 1997, с. 62- 63).
Ортографічні словники вслід за правописом іґнорують чергування /ґ/ - /ž/ - /z/ у процесі слово- і формотворення. Відповідна глуха фонема - /к/ чергується із /ч/ та /ц/: Марійка - Марійчин - Марійці, Прилуки - прилуцький. Тож цілком природними для морфонологічної структури української мови є словоформи та похідні утворення від колеґа - коледжин, коледзі, від мамалиґа - мамалидзі, від Кембридж - кембридзький, від Гааґа - гаадзький.
V. Явища фонетико-графічного рівня
Чи не найприкрішими помилками в Українському правописі є фонетичні, оскільки вони розхитують, руйнують фонологічну, графічну та ортоепічну структури мови і мовлення. Деякі втрати, очевидно, вже непоправні. До таких належить нерозрізнення за палаталізацією (у вимові й на письмі) передньоязикових перед і різного походження: Поділ (Подолу) - подїл (подїлу), дїдів, люті (прикм., мн.) - лютї (ім., III відм.), потік (ім.) - потїк (дієсл., мин. час.), волів (ім., II відм.) - волїв (дієсл., мин.час), молодій (прикм., ж. р.) - молодїй (дієсл., наказ. сп.), сік (ім. ) - сїк (дієсл., мин. час).
Фонетично закономірну вимову твердих (радше, напівм’яких) передньоязикових перед і з давнього о та з давнього прикметникового закінчення -ыѣ у сучасних правилах української ортоепії навіть не визнано за нормативну, а це значить (парадокс!), що таку вимову слід кваліфікувати як помилкову.
В українському правописі була струнка система: усі чотири букви - я, ю, є, ї використовувались у подвійній функції: 1) для позначення звукосполучень [йа], [йу], [йе], [йі], 2) для позначення одного голосного - [а], [у], [е], [і] після м’якого приголосного. У нашому ж теперішньому правописі для ї маємо виняткову ситуацію - тільки [йі], розрізнення ступеня м’якости за допомогою букв і та ї давно занехаяне. Укладачі словника-довідника “Українська літературна вимова і наголос” (К., 1973) ще про це згадують, щоправда, уже безживно і з застереженнями про нівеляцію варіянтности вимови приголосних перед [і] різного походження (с. 12-13).
Здаємо собі справу з того, що відновити цю здорову графіко-ортографічну закономірність уже не вдасться. Але в нормах ортоепії можна бодай варіянтність узаконити, хоча б задля світлої пам’яти таких учених, як П.Коструба, М.Наконечний, А.Залеський, для котрих наукові критерії в оцінці національної самобутности мовних явищ були святими.
Яскравим свідченням того, як недосконалість правопису негативно впливає на вимову, є також правило невживання м’якого знака після м’яких д, н, т перед шиплячими та в инших позиціях (див. у чинному Українському правописі §17). Укладачі правопису пощадили тільки м’який [л’]. Пор. стільчик, але кінчик; інгульський, але волинський, уманський, свинство; Гальчак, Михальчук, Омельченко, але Федчук, Гринчук, безбатченко (зважте - у твірних основах м’який приголосний був: Волинь, Умань, свиня, Федько, Гринько, батько). Незрозуміло, невиправдано, нелогічно. Але ... усталено, узвичаєно. От і узвичаюється неприродна, штучна вимова - [украйінс’кий], хоча ортоепічний словник і рекомендує тут слушну вимову- [украйін’с’кий], але знає про це лише горстка фахівців-філологів.
Ще один приклад усталеної помилки - відсутність апострофа у фонетичних структурах типу морквяний, мавпячий.Якщо перед губним стоїть передньоязиковий м’який звук, то і губний, звісна річ, м’який (свято, цвях, тьмяний, дзвякнути, Кузьмяк, різьбяр). Добре, що хоч після р дозволяють нам вимовляти губний звук правильно, твердо, не пропускаючи звука [й], що йде за ним (верб’я, черв’як). У Проєкті 1999 слушно звернено увагу на фонетико-графічну структуру прикметника полб’яний, похідного від іменника полба.
Але звуки к, в також не є м’якими, а виняток робиться чомусь тільки для р та л. Не досить, що в усному мовленні поспіль порушується норма ортоепії під впливом російської мови (мясо, девятий), а тут ще й правопис дезорієнтує мовців.
У фонетичній структурі слів чужомовного походження спостерігається чимало непослідовностей. Щоб якось упорядкувати транслітерацію чужомовних слів, передовсім треба вибрати за критерій не зорове сприймання слова, а його звуковий образ. Крім цього, приголосний мови-оригіналу слід передавати приголосним, а не голосним, дзвінкий - дзвінким, а не глухим, гортанний – гортанним, а не задньоязиковим; голосний звук [у] не може бути відповідником нескладотворчого компонента u дифтонгів. Тому слушними є структури авдиторія, Штравс (пор. автор, Австрія), Вол-Стрит, Гайне, Фройд, Геґель, гокей, Гемінґвей і под.
Якщо в мові-рецепторі немає тотожного відповідника для якогось звука, слід обирати наближений. Так, для англ. h, w це будуть г (не х), в (не у), для нім. ö- е (не о), для нім. ü – і (не ю). Щодо гр. θ, η, варто прислухатися до фахівців і відновити послідовно т, е (міт, етер, амнестія, катедра, хемія) чи бодай узаконити т, е як один із варіянтів, як це запропоновано у Проєкті 1999.
У латинізованих словах грецького походження буквосполученню eu має відповідати укр. ев, а не ей: евфорія, невтральний і под. (пор. невроз).
Доцільність відновлення м’якого л у структурах типу блузка, клуб, лампа, план, флот, електрика вважаємо дискусійним питанням.
Щодо буквосполучень іа, іу, ія, ію – конче треба усунути непослідовність: матеріальний, хоч матерія, парафіяльний, Маркіян, дієта, пієтизм. Хай би залишалося і без й тільки перед о : радіо, історіографія (за винятком словотвірних структур типу ініційований). Спотворену фонетичну структуру проект негайно треба виправити на проєкт, адже є спільнокореневі об’єкт, суб’єкт, ін’єкція, у яких [й] не вилучено. Інтервокальний /й/ має специфічну вимову тільки в російській мові, але не в українській. Ортоепічну властивість російської мови певного часу було закріплено на письмі. Згодом проэкт виправлено в російській мові на проект, а копія російської хибної структури в українській ортографії досі в пошані.
Стосовно правила “дев’ятки”, очевидно, мусимо зберегти винятки (пор. спирт митрополит, Ґріґ, Шіллер та ин). На наш погляд, можна виділити лише поодинокі антропоніми, у яких вимова зі звуком [и] усталилась у мовленнєвій практиці (напр. Сивіла, Тимур).
Щодо доцільности відтворення у правописі звукової структури російських власних імен, мабуть, пропозиція варта уваги, однак ледве чи здійсненна. Наприклад: як передавати по-українськи імена - Владімір чи Владимир, Нікіта чи Никита, Єкатерина чи Єкатеріна, Єфім чи Єфим, Глєб чи Ґлєб, Фьодор чи Фйодор, Кірілл чи Кирилл, Вєра, Татьяна, Артьом, Андрєй?.. Не легше було б дати раду і з білоруськими атропонімами. Тому виняток для білоруських та російських власних особових назв і надалі доведеться робити, добираючи для них українські еквіваленти: Микита, Юхим і т.д. Зрештою, це дискусійне питання залишаємо на розсуд правописної комісії. У цій винятковості справді важко віднайти логіку: чому одягаємо в “українські шати” носіїв російських і білоруських імен, а инших не українізуємо (пор. Анджей, Анрі, Ендрю, Катажина, Кетрін, Міколай)?
У чинному Українському правописі нечітко подано рекомендації щодо перенесення слова з рядка в рядок (у заголовку – Правила переносу). По-перше, слову перенос із російською словотвірною структурою мав би відповідати віддієслівний іменник переношування (недок.) або перенесення (док.). По-друге, з правопису (і з Проєкту 1999 – також) не можна довідатися, що означає правило, сформульоване у п.6 § 41,– “у решті випадків... можна довільно переносити слова за складами”. Чи стосується це правило і таких випадків, як зас-вітити, ла-ска, нап-рик-лад, рі-дня, ши-тво і под.? Словом, бракує уточнення, чи можна відривати одну літеру від кореня та префікса. У п.4 йдеться тільки про початкову частину другої основи у складних словах.
Формування валеологічної культури вчителя
Ніна Новикова
Здоров’я нації – важливий показник цивілізованості держави. Згідно з резолюцією ООН №38/54 від 1997 року, здоров’я населення вважається головним критерієм ефективності всіх сфер діяльності. За оцінками фахівців, близько 75% хворіб дорослих є наслідком життєдіяльності в дитячі та юнацькі роки.
У Преамбулі Статуту ВООЗ (1948 р.) є визначення здоров’я, яке загальноприйняте у міжнародній спільноті. “Здоров’я – це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хворіб або фізичних вад”. Відомо, що стан системи охорони здоров’я залежить на 10% від усього комплексу впливів; 20% припадає на вплив чинників довкілля, 20% обумовлює спадковість, а від умов та способу життя залежить 50%. Під здоровим способом життя (ЗСЖ) ми розуміємо таку життєдіяльність, яка сприяє збереженню та зміцненню здоров’я. До складових ЗСЖ входять різні аспекти, що стосуються всіх сфер життєдіяльності, – фізичний, інтелектуальний, емоційний, соціальний, а також духовний аспект, який є центральним. Крім того, існує низка інших аспектів ЗСЖ, які забезпечують здоров’я, – трактування здоров’я як найвищої людської цінності, відсутність шкідливих звичок тощо.
Питання впровадження в систему освіти курсів, що формують здоровий спосіб життя учнів, є актуальним у зв’язку з процесами депопуляції в Україні. За даними Міністерства охорони здоров’я України, серед школярів спостерігаються такі захворювання: серцево-судинної системи – у 26,6 %, органів травлення – у 17%, ендокринної системи – у 10%. Викликає занепокоєння поширення шкідливих звичок серед учнів. В Україні було зареєстровано понад 3,5 тис. підлітків – споживачів наркотиків і понад 1000 – хронічних алкоголіків (дані на 1 січня 1999 року). Закон України “Про освіту” (1999 р.) підтверджує право всіх громадян на збереження і зміцнення здоров’я. Турботою про нащадків пронизані важливі урядові документи:
– Указ Президента України “Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян” від 27.04.1999 № 456;
– Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження національної програми патріотичного виховання населення, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства” від 15.09.99 р. № 1697;
- Указ Президента України “Про Комплексну програму профілактики злочинності на 2001-2005 роки” від 25.12.00 р. №1376/2000;
- Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу” від 01.11.00 р. № 1182;
– Постанова Кабінету Міністрів України “Про Програму профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу на 2001-2003 роки” від 11.07.01 р. №790;
– Указ Президента України “Про Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України” від 07.12.00 р. № 1313;
- Указ Президента України “Про Національну програму “Репродуктивне здоров’я 2001-2005” від 26.03.01 р. № 654.;
- Постанова Кабінету Міністрів України “Про Програму “Українська родина” від 14.03.01 р. № 243.
У цих документах значна увага приділяється формуванню здорового способу життя, вихованню учнів на традиціях українського народу, запобіганню палінню, алкоголізму, наркоманії, різноманітним антисоціальним явищам.
Враховуючи важливість проблеми здоров’я нації, за наказом Міністерства освіти і науки України від 02.02.2001 року №43, на базі кафедри охорони здоров’я дітей і основ медичних знань (валеології) НПУ імені М.П.Драгоманова 26-28 березня 2001 року було проведено нараду-семінар завідувачів кафедр валеології та основ медичних знань педагогічних університетів й інститутів, науковців, які забезпечують викладання валеології, інститутів післядипломної педагогічної освіти, викладачів педагогічних коледжів та училищ. Учасники наради-семінару вирішили клопотати перед Міністерством освіти і науки України:
а) включення “Валеології” та “Основ медичних знань” як обов’язкових професійно-орієнтованих курсів до навчальних планів всіх ВНЗ, що готують педагогічних працівників; внесення відповідних змін до проекту стандарту вищої педагогічної освіти;
б) створення окремого блоку нормативних навчальних дисциплін “Медико-біологічна та валеологічна підготовка”, до якого мають увійти: “Вікова фізіологія з основами гігієни дітей”, “Основи валеології”, “Основи медичних знань”, “Педагогічна валеологія”.
У резолюції наради-семінару з питань валеології та основ медичних знань зазначено про доцільність:
- введення професії “Валеолог” до Державного класифікатора України (ДК 003 – 95) і включення до Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями (1997 р.), спеціальності “Валеологія”;
- доповнення Переліку спеціальностей, спеціалізацій для підготовки педагогічних кадрів (1998 р.) спеціалізацією “Валеологія” і кваліфікацією “Вчитель валеології” для спеціальностей “Дошкільне виховання”, “Початкове навчання”, “Психологія”, “Соціальна педагогіка” та “Дефектологія”;
- доповнення Переліку спеціальностей, спеціалізацій для підготовки педагогічних кадрів (1998 р.) спеціалізацією “Основи медичних знань” і кваліфікацією “Вчитель з основ медичних знань” для спеціальностей “Дошкільне виховання”, “Початкове навчання”, “Біологія”, “Фізична культура” та “Дефектологія”.
Необхідність створення самостійної концепції валеологічної підготовки педагогічних кадрів у 2001 році була спричинена ситуацією, яка склалася внаслідок впровадження в загальноосвітніх школах предмета за вибором “Валеологія”. Передчасне введення курсу без забезпечення підготовки педагогічних кадрів, відсутність підручників, навчально-методичного забезпечення (програм, посібників), затвердженого державного стандарту з предмета “Валеологія” спричинили негативне ставлення громадськості, викликали критику, що призвело до поступового згортання впровадження даного предмета. Разом з тим актуальність валеологічних знань не зменшилася, а стала необхідністю через загострення депопуляційних процесів в Україні, які особливо проявились в умовах економічної кризи в країні. Серед показників демографічної кризи – негативний приріст населення, різке зниження загального рівня здоров’я, зростання кількості спадкових хворіб, падіння середньої тривалості життя.
Результати вивчення фізичного розвитку школярів Інститутом педіатрії та акушерства Академії медичних наук України дають підставу констатувати певне зниження основних показників фізичного розвитку дітей України (порівняно з даними 1985 р.). За останні 10 років виявлено зменшення показників маси тіла у школярів усіх вікових груп, особливо в пубертатному періоді (11-16 років), як у дівчаток, так і в хлопчиків.
Дослідження Національного медичного університету свідчать, що 22% школярів Києва систематично курять; цією шкідливою звичкою вражені від 50 до 74% юнаків і дівчат віком 17-18 років.
За результатами наукових досліджень, стан здоров’я населення лише на 10% обумовлюється медичною допомогою, а 90% залежить від ставлення індивіда до власного здоров’я і здоров’я оточуючих.
У 1981 р. Мадридська конференція міністрів охорони здоров’я Європейських країн визнала за пріоритетний освітній напрям збереження і зміцнення здоров’я населення.
Детальні рекомендації щодо впровадження курсів з охорони здоров’я в освітніх закладах були розроблені Комітетом міністрів країн-членів Ради Європи у 1988 році. У них йшлося про те, як важливо для молоді шкільного віку отримувати знання з валеології, бо молодь швидко адаптується до змін способу життя. Тому Рада Європи визначила валеологію як пріоритетний напрям серед спеціальних освітніх дисциплін, що формують у школярів свідому мотивацію на здоровий спосіб життя. Завдяки дослідженням і пропозиціям І.І.Брехмана (1987 р.) у країнах Східної Європи та СНД цей напрям освіти отримав назву валеологічної освіти.
Україна активно почала реалізовувати програму формування здорової особистості через освіту: в національних програмах “Освіта (Україна ХХІ століття)”, “Діти України” визначені стратегічні завдання – всебічний розвиток людини та становленя її духовного, психічного і фізичного здоров’я.
З 1994 року у всіх загальноосвітніх навчальних закладах України введено предмет “Основи валеології”, з яким знайомляться учні 1-11 класів, а в 1995 р. Україна стала учасником міжнародного проекту “Європейська мережа шкіл сприяння здоров’ю”.
Важливим фактором реалізації завдання валеологізації навчально-виховного процесу є створення нормативної бази загальноосвітньої валеологічної підготовки педагогічних працівників і вчителів валеології.
Концепція валеологічної освіти педагогічних працівників розвиває основні ідеї, що були закладені в проекти Концепції неперервної валеологічної освіти (1994 р.), Державного стандарту середньої освіти України з валеології (1997 р.), враховує досвід Європейської спільноти щодо формування здоров’я населення засобами освіти і спрямована на удосконалення змісту освіти з метою підготовки вчителів з новим гуманістичним типом мислення. При підготовці концепції було враховано нормативні матеріали про реформування освітнього процесу в Україні, урядові документи, серед яких Конвенція про права дитини (1989 р.), Державна програма “Вчитель” (1996 р.), Концепція спеціальної освіти дітей з обмеженими можливостями (1996 р.), Національна програма “Здоров’я через освіту” (1997 р.), Концепція педагогічної освіти (1998р.), Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України” (2000 р.).
Основою для формування змісту валеологічної освіти педагогів є валеологія – інтеґративна наука про фундаментальні закони формування, збереження та зміцнення індивідуального здоров’я людини, про теорію та практику управління здоров’ям у всіх його аспектах (фізичному, психічному, соціальному, інтелектуальному, емоційцному, духовному). Валеологія виникла на фундаменті класичних (біології, психології, соціології, медицини, санології тощо) і нових інтеґративних наук (безпека життєдіяльності людини) і проходить складний процес становлення як самостійна галузь, для розвитку якої необхідна система підготовки кадрів.
Зміст валеологічної освіти реалізується двома шляхами:
- через мультидисциплінарний підхід, який передбачає валеологізацію існуючих навчальних дисциплін (основ медичних знань, шкільної гігієни, педагогіки, методик викладання шкільних предметів тощо);
- внутрішньодисциплінарний підхід – введення в навчальні плани підготовки та перепідготовки вчителів нових загальноосвітніх валеологічних курсів (“Основи валеології”, “Основи педагогічної валеології”) та спеціальних валеологічних дисциплін (“Теорія і методика викладання валеології”); спецкурсів, спецпрактикумів для вчителів валеології (“Вікова валеологія”, “Етновалеологія”, “Методика валеологічного моніторингу”, “Статеве виховання”, “Психолого-педагогічні основи профілактики узалежнень”, “Основи раціонального харчування”, “Гендерний контекст валеологічного виховання” тощо).
Зміст як основний компонент освіти забезпечує досягнення мети, якою у валеологічній освіті педагогічних працівників є формування валеологічної культури вчителя – передумови його адаптації до нової педагогічної парадигми – гуманістичної спрямованості начального процесу. Ця мета реалізується через виконання таких основних завдань:
- розвиток особистої відповідальності вчителя і керівних кадрів освіти за стан здоров’я учнів;
- розвиток готовності вчителя формувати, зберігати і поліпшувати як здоров’я дитини, так і власне здоров’я;
- формування глибоких теоретичних знань з валеології та оволодіння валеологічними технологіями навчання;
- розвивати вміння приймати відповідальні рішення, що стосуються проблем збереження здоров’я учнів і особистого здоров’я;
- формування знань і умінь, необхідних для створення валеологічних умов навчання та виховання в закладах освіти;
- відродження традицій української педагогіки (родинної), спрямованих на збереження і зміцнення здоров’я дитини та генофонду нації;
- формування у вчителя системно-цілісних уявлень про здоров’я як ціннісну категорію.
Досвід запровадження валеології у школах Львівщини засвідчив необхідність коригування її змісту, розкриття взаємозв’язків курсу з іншими навчальними дисциплінами, ширшого ознайомлення педагогів з досвідом інтерактивного навчання, накопиченим за кордоном (“Людина і довкілля. Захист тварин” – Англія, “Молодь на роздоріжжі” – США).
Як відомо, одним із розділів програми з основ валеології є “Природні умови здоров’я”, в якому передбачено вивчення таких питань: природне середовище життєдіяльності та вплив різних зовнішніх чинників на здоров’я, природні заповідні куточки України та їхнє значення для здоров’я людини, природоохоронна робота як засіб формування і зміцнення здоров’я. Саме екологічний аспект валеології є основним у програмі “Людина і здоров’я. Захист тварин” (RSPCA – Англійське товариство з попередження жорстокого поводження з тваринами).
Товариство було засноване 1824 року вікарієм з Лондона Артуром Брумом. Це найстаріша в світі організація, яка займається питаннями гармонізації стосунків людини з довкіллям (тваринами), що є фактором зміцнення здоров’я. Відомо, що тварин використовують з різною метою: для праці, допомоги інвалідам, як їжу, як джерела деяких матеріалів, для розваг, відпочинку, наукових досліджень, як хоббі, як друзів (домашні улюбленці). Ознайомлення педагогів з активними методами навчання в процесі вивчення курсу добробуту тварин потім дає їм можливість передати учням на уроках валеології інформацію, що формує повагу до всіх живих організмів і життя загалом, відповідальність і почуття обов’язку за тварин, а також соціальні цінності (соціальну етику, громадянство, законодавство, колективну відповідальність). Програма спецкурсу допомагає виробити такі навики: соціальні – спілкування, сприйняття і толерантне ставлення до оточення, співчуття, пізнання; специфічні – догляд за тваринами, довкіллям.
Дворічне впровадження в практику роботи шкіл Львівщини даного спецкурсу довело дієвість програми, яка, за даними анкетування учнів, дає уяву про різноманітність і цінність життя (15% респондентів), допомагає розвивати відповідальність (31%), легка, цікава і доступна у сприйнятті (20%); дає уявлення про такі поняття, як екосистема, життєвий цикл, ланцюг живлення (18%), формує необхідні навики – турботу, спілкування, догляд за ближніми (53%).
Однією з центральних в курсі валеології є проблема формування моральних основ міжособистісних стосунків учнів. Про її актуальність свідчать основні статистичні дані про ВІЛ/СНІД у Львівській області. У кінці 2000 року на Львівщині проживали 223 особи з діагнозом ВІЛ/СНІД, у кінці 2001 року – 260 осіб; 120-тьом особам було поставлено діагноз ВІЛ/СНІД впродовж 2001 року, з них половина померли або переїхали в інші райони (81% з них – наркомани). У Львівській області було діагностовано ВІЛ/СНІД у десяти жінок, які не були ні повіями, ні наркоманами; вони були інфіковані своїми чоловіками. У січні 2002 року в Україні продіагностовані 44393 особи на ВІЛ/СНІД, понад 2000 з них – діти. Слід врахувати, що обов’язкове тестування проходять лише вагітні та донори, для решти воно добровільне. ООН передбачає 1,5 мільйони випадків ВІЛ/СНІДу в Україні до 2010 року.
Опитування учнів Львівських шкіл (357 осіб, вересень-грудень 2001 року) показало, що 56% учнів отримують інформацію про секс від друзів, 2% почувають себе вільно, говорячи про це з вчителями; 75% респондентів вважають морально припустимим займатися безпечним сексом; 83% заявили про безпечність сексу для їнього здоров’я за умови використання контрацептивів; секс є безпечним навіть без засобів захисту (66%); займаються сексом 9%; можна починати статеве життя від 11 до 17 років (11%); 69 респондентів виявили бажання взяти участь у програмі з налагодження моральних стосунків із протилежною статтю.
Філософськими засадами програми “Молодь на роздоріжжі” є такі:
а) найкращий спосіб уникати СНІДу, венеричних захворювань – статеве утримання до шлюбу і вірність у подружжі;
б) статеве утримання і вірність – це наслідок поведінки;
в) правильна поведінка є результатом системи цінностей особистості та її характеру;
г) один із шляхів зміни (формування) характеру особистості – висока духовність (на основі християнської етики).
На підготовку фахівців для роботи з школярами з питань профілактики ВІЛ/СНІДу, інших хворіб, що передаються статевим шляхом, формування характеру та виховання моральних якостей спрямований спецкурс “Молодь на роздоріжжі” з чотирма компонентами його реалізації:
- Зв’язок “учитель-учні” (навчальний курс, розрахований на 30 год із застосуванням інтерактивних методик).
- Партнерство “батьки-вчителі” (з матеріалами для обговорення вдома у родинному колі).
- Модель навчання “учень-учень” (утворення молодіжних клубів, передача досвіду ровесникам).
- “Школа-громадськість” (передбачає використання досвіду громадських організацій для формування моральних основ міжособистісних стосунків школярів).
Під час засвоєння даної програми вчитель одержує інформацію про: а) ВІЛ/СНІД та їх профілактику через модель “усунення ризику”, що забезпечує 100% захист від інфекції; б) способи підвищення почуття власної гідності та соціальної відповідальності учнівської молоді; в) методику превенції, яка сприяє розумінню учнями небезпеки, пов’язаної із вживанням наркотиків; г) засоби подання змісту навчального курсу у рамках філософії “вільного вибору” (розуміючи, що кожен учень має зробити правильний моральний вибір, проаналізувавши всю одержану інформацію); д) підготовку учнів до дорослого життя, шлюбу, допомогу у зміцненні моральних переконань, систем цінностей, формуванні характеру.
Проведені чотириденні тренінги, якими охоплені понад 1000 педагогів Львівщини, включали навчання за п’ятьма розділами (взаємини між людьми; формування особистості; профілактика СНІДу; венеричних захворювань; прийняття правильних рішень; майбутні винагороди). Після завершення чотириденного тренінгу вчитель має можливість продовжити своє навчання за програмою, відвідуючи щомісячні семінари у рамках проекту “Спеціаліст”. На заняттях використовується інтерактивна методика навчання, яка забезпечує до 90% засвоєння матеріалу і цілісний підхід до розкриття поняття здоров’я та його складових (фізичної, соціальної, розумової, емоційної, духовної).
Зробити свідомий вибір на користь здорового способу життя допомагає українським школярам освітня виховна програма “Діалог”, до втілення якої залучені 9 педагогів Львівщини. Міністерство освіти і науки України спільно з Всеукраїнською благодійною організацією “Громадська Рада з соціальних проблем розвитку підростаючого покоління” у квітні 2002 року провели спеціалізований семінар з питань формування у дітей та підлітків навичок здорового способу життя. Основною метою семінару було ознайомлення учасників з результатами реалізації програми “Діалог” та планування наступного її розвитку та поширення.
“Діалог” діє з 1998 року як програма, що сприяє свідомому виборові учнів здорового способу життя на основі взаємодії між батьками, однолітками та вчителями. На допомогу педагогам виданий посібник “Формування навичок здорового способу життя у дітей та підлітків”, що є результатом роботи великого колективу авторів. Посібник проходив апробацію у 200 школах, гімназіях, інтернатах 16 областей України та м. Києва.
На даному етапі програму “Діалог” реалізує “Громадська Рада з соціальних проблем розвитку підростаючого покоління”, яка об’єднує 52 організації з 18 регіонів України та м.Києва, представників громадськості та державних установ, ділових кіл, медичних працівників, педагогів. У рамках програми у 2001 році понад 140 вчителів, шкільних психологів, методистів інститутів післядипломної педагогічної освіти пройшли підготовку, серед них – 9 представників Львівщини. Педагоги мали можливість ознайомитись з методикою тренінгів за декількома програмами.
Тренінг “Життя без гачка” (профілактика тютюнопаління та інших форм залежної поведінки О.В.Вінди) спрямований на роботу з залежностями та розрахований на спілкування з школярами підліткового віку – 12-14 років. Програма передбачає групову активну форму проведення занять, що найкраще відповідає віковим особливостям й вирішенню проблеми загалом. Тренінг не містить готових рецептів, як змусити школярів піти шляхом утримання, а намагається захопити їх пошуком власних взаємин, вчить ставитися до паління, алкоголю, наркотиків без залежності й саморуйнування. Метою програми є звільнення від психологічних залежностей, автономізація позиції школяра, формування активної соціальної позиції та розвиток вміння здійснювати значущі зміни у своєму житті та житті оточуючих людей. Педагоги як учасники тренінгу мають можливість вирішити такі завдання: оволодіти конкретними психологі-чними знаннями; розвинути здатність адекватного й найповнішого пізнання себе та інших людей; оволодіти способами самопізнання; підвищити усвідомлення власної значущості, цінності; зміцнити почуття власної гідності; розвинути навички і умінння, необхідні для боротьби із залежностями; формувати мотивації самовиховання та саморозвитку.
Метою психологічного тренінгу “Як стати вільним та коханим” (авт. Коструб профілактика паління та інших форм залежності в підлітків 12-16 років) є навчання дітей, що мають психологічну схильність до таких залежностей як куріння, ігроманія, телеманія способів конструктивного вирішення проблем підліткового віку.
Тренінг спрямований на попередження залежностей, а це є метою професійної діяльності психолога в школі. Він не лікує залежності, цим займаються психотерапевти. Залежний тип поведінки базується на переконанні, що хтось інший (батьки, вчителі, держава) несе відповідальність за життя людини, а отже й контролює її. Тому основний зміст тренінгу полягає у тому, що дітей навчають методів контролю та відповідальності за своє життя. Підлітки, які пройшли тренінг, мають більш зрілу самосвідомість та одержують досвід вирішення внутрішніх особистісних суперечностей. Тренінг є активним груповим методом психологічної роботи і відповідає природному прагненню підлітків до спілкування з однолітками. Ця форма створює найкращі умови для навчання методів комунікації. Сучасні психотехнології, що використовуються на заняттях, зарекомендували себе як успішні при роботі з узалежненнями (нейролінгвістичне програмування, психодрама, гештальт і екзистенціальна психологія).
Програма валеологічного тренінгу “Скажемо палінню – “Ні!”” І.Г.Сомової покликана допомогти підліткові сформувати власну точку зору та своє ставлення до програми, яка побудована на основі використання нових технологій виховання. Це спонукає учнів використовувати отримані знання у повсякденному спілкуванні з однолітками. У програмі використовуються різні методи навчання, що робить процес більш творчим, покращує розуміння і сприйняття. Робота в групах сприяє ефективній взаємодії між учнями.
Розроблені форми та методи роботи можуть використовуватися на уроках валеології, безпеки життєдіяльності, біології та в позакласній роботі. Багато елементів програми легко моделюються для використання в інших вікових групах. Програма тренінгу розрахована на викладачів, які займаються питаннями формування здорового способу життя учнів. Вона має гнучку структуру і розрахована на профілактичну роботу, що здійснюється і під час занять, і в позаурочний час.
Пошук ефективних способів підготовки педагогів до валеологізації навчально-виховного процесу в загальноосвітніх навчальних закладах дозволить якнайповніше забезпечити реалізацію Концепції неперервної валеологічної освіти.
- Бойченко Т., Колотій Н., Царенко А., Жеребецький Ю., Голі Д., Луцюк Р. Батькам – про валеологію: Посібник для батьків старшокласників. – К., 2000.–152 с.
- Бойченко Т.Є. Школа здоров’я. – К.: Рута, 2000. – 72 с.
- Булич Е.Г., Муравов І.В. Валеологія. Теоретичні основи валеології. – К.: ІЗМН, 1997.–224 с.
- Войтенко В.П. Здоровье здоровых. – Введение в санологию.– К.: Здоров’я, 1991.–246 с.
- Валеологічна освіта та виховання: сучасні підходи, доступність і шляхи їх розвитку в Україні. Збірн. науково-практичних статей /за заг. Ред. В.М.Оржеховської. – К.: Магістр.–S, 1999.–120 с.
- Грушко В.С. Основи здорового способу життя. Навч. посібн. з курсу “Валеологія”.–Тернопіль: СМП “Астон”, 1999.–368 с.
- Дубогай О.Д., Пангелов Б.П., Фролова Н.О., Горбенко М.І. Інтеграція пізнавальної і рухової діяльності в системі навчання і виховання школярів.–К.: ріяни, 2001.– С.48-55.
- Конвенція ООН про права дитини. – К.: АТ “Столиця”, 1997.– 32 с.
- Концепція валеологічної освіти педагогічних працівників //Інформаційний вісник. Вища освіта. – 2001. – №6. – С.34-38.
- Новикова Н.І. Інтегративний зміст валеологічної освіти //Біологія і хімія в школі. – 2000.–№6.– С.32-34.
- Новикова Н.І., Рефцьо Р.П. Основи валеології. Посібник для вчителя.–Львів: ВНТЛ, 1999.–80 с.
- Петрик І.О. Медико-біологічні та психолого-педагогічні основи здорового способу життя.–Львів: Світ, 1993.–120 с.
- Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка.–К.: Рад. школа, 1978.–263 с.
- Формування навичок здорового способу життя в дітей і підлітків /Н.Ю.Максимова, А.Й.Капська, О.Г.Карпенко, Н.Л.Лук’янова, Н.Б.Підлісна, О.П.Коструб, О.В.Вінда, І.Г.Сомова, М.М.Галябарник, І.І.Цушко. – К.: Ніка-Центр, 2001.–264 с.
- Шкільний курс “Валеологія”. Збірник матеріалів.–К.: Освіта, 1994.–79 с.