Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції 21-22 травня 2008 року

Вид материала

Особливості діяльності педагогів-хореографів в умовах функціонування соціально-педагогічного комплексу «дошкільний заклад-школа»
Использование инновационных подходов в обучении дошкольников с онр связной речи (из опыта работы)

Подобный материал:

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 19

Особливості діяльності педагогів-хореографів в умовах функціонування соціально-педагогічного комплексу «дошкільний заклад-школа»

Неперервний професійний розвиток педагогів загальноосвітніх закладів різних типів є основою формування життєтворчої особистості кожної дитини. У сучасних умовах розвитку нашої держави актуалізується значення різних типів соціально-педагогічних комплексів. Ідея створення таких комплексів ґрунтується на положеннях гуманістичної концепції людини, що передбачає визнання її духовності та інтелекту як найвищої суспільної цінності, сприяння перетворенню особистості в активного суб’єкта соціальної, виробничої та культурної діяльності.

Різні типи соціально-педагогічних комплексів є не простим поєднанням частин, вони складають цілісну систему, яка має педагогічний центр, своє освітньо-виховне середовище, певну автономію, соціально-культурну педагогічну атмосферу, психологічний виховний мікроклімат. Тому взаємодія в цього типу комплексах охоплює всіх учасників навчально-виховного процесу, передбачає розробку єдиних цілей та завдань, визначення критеріїв ефективності виховних упливів, добір особистісно-орієнтованих засобів узгодженого впливу на конкретну особистість на основі діагностичної системи, змісту і програмування виховного процесу на особистісному рівні [1; с. 5].

Аналіз передового досвіду дає підстави стверджувати, що організація навчально-виховних закладів як соціально-педагогічних комплексів сприяє:

соціально-економічному розвитку регіону;
підвищенню ефективності діяльності навчально-виховного закладу;
удосконаленню підготовки вчителя-професіонала, формуванню його творчої особистості;
перетворенню навчально-виховних закладів у центри духовної, моральної, естетичної культури;
особистісній орієнтації педагогічного процесу, пошуку і розвиткові позитивних якостей, здібностей;
задоволенню та використанню інтересів дітей як головної мотивації бази навчання;
системності й комплексності зовнішніх і внутрішніх зв’язків;
психологізації педагогічної та виховної, профілактично-кореляційної та захисної діяльності;
піднесенню культурно-виховних функцій регіону [3; с. 132].

Найбільш поширеними на сьогодні такі відомі моделі соціально-педагогічних комплексів: "регіональний науково-виховний комплекс", "школа — вищий навчальний заклад", "дошкільний заклад— школа" або об'єднання названих, "школа і виробництво", "соціально-педагогічний комплекс як спеціально спроектоване середовище", "комплекс соціально-педагогічної підтримки дитини", "міжвідомчий соціально-педагогічний комплекс" та ін.[1; с. 3].

Розглянемо таку модель соціально-педагогічного комплексу як "дошкільний заклад — школа" і проаналізуємо особливості діяльності вчителів-хореографів в умовах функціонування даного комплексу. В системі художнього виховання дітей одне з найважливіших місць посідає мистецтво хореографії. Величезний вплив хореографічного мистецтва на особистість дитини зумовлюються його синтетичною природою. Могутні чинники танцю — музика, пластика, ритм, елементи живопису та драматичного мистецтва — надзвичайно приваблюють дітей. Окрім образного, мистецького впливу, хореографія, як ні один інший вид мистецтва, дає змогу сучасним дітям реалізувати потребу в руховій активності. Ознайомлення через мистецтво танцю з історією і культурою свого народу для дитини є не тільки цікавим заняттям, а й має значне виховне значення. Воно виховує патріотичні почуття, розширює кругозір, ознайомлює з естетичністю народного мистецтва.

Хореографічна освіта сприяє формуванню духовно багатої, морально розвиненої особистості. Окрім того, під час занять виробляється художній смак людини, підвищується загальна культура, відбувається ознайомлення з народною піснею, костюмом, творами літератури й живопису та іншими видами мистецтв.

Нинішній стан української культури характеризується суперечливими тенденціями. З одного боку — це позитивні процеси відродження етномистецтва, а з іншого — його нівелювання під впливом нових соціокультурних обставин і масового наступу зарубіжної і вітчизняної культури. Саме тому актуальним є аналіз особливостей організації діяльності вчителів хореографії, тенденцій національного хореографічного виховання з метою актуалізації цінного досвіду та впровадження його у навчально-виховну практику соціально-педагогічного комплексу "дошкільний заклад — школа"

Відомо, що навчатися основам танцювального мистецтва діти починають ще у дитячому садку. Педагогам, що працюють з вихованцями у цей період, необхідно на заняттях враховувати ряд індивідуальних та вікових особливостей малюків. Відповідно повинна бути складена програма, підібраний навчальний матеріал. Здоров’я дитини залежить від її фізичного та емоційного комфорту, тому не варто досягати швидкого зовнішнього результату за будь-яку ціну. Уроки танцю суттєво впливають на формування індивідуальності малюка, спричинюють її глибокі внутрішні зміни. Педагоги, що працюють з дітьми у дитячому садку не повинні ставити за мету ранню спеціалізацію вихованців, намагатися цілком підкорити поведінку малюків правилам хореографічного уроку, висувати надмірні вимоги (особливо це стосується дітей 2,5 —3-річного віку). Танцювальні етюди, які пропонуються дітям, мають бути короткими, легкими, обов’язково ігровими. У цей період вчителям необхідно пам’ятати, що танцювальні заняття — це уроки мистецтва, а не гімнастики. Емоційно-особистісне виховання є найважливішим аспектом хореографічних занять [2; с. 20]

Коли діти починають навчатися в школі, їх хореографічна освіта продовжується. Зазначимо, що вона повинна бути органічно поєднана з тими базовими знаннями, вміннями та навичками, які вони отримали у дошкільному закладі і відповідати принципу "від простого-до складного". Діяльність учителів, які працюють в умовах функціонування соціально-педагогічного комплексу "дошкільний заклад — школа" повинна бути послідовною і узгодженою.

Формування хореографічної культури як гармонії фізичного, психічного, духовного та культурного розвитку особливо набуває значущості у школі, з огляду на психофізичні потреби школяра в процесі пізнання, розвитку і трансформації, його становлення як особистості. Питання дослідження проблеми творчого розвитку дитини у школі засобами танцювального мистецтва зумовлюється такими факторами:

потреба у зростанні творчих ресурсів в умовах глобалізації суспільства;
необхідність постійного зростання творчої активності у всіх сферах конструктивної діяльності;
провідна роль творчості як суб’єктивного і об’єктивного факторів розвитку загальної культури особистості [4; с. 22].

Сучасна мистецька освіта потребує вчителя-професіонала. Особистісно-професійний розвиток — це, з одного боку, процес цілеспрямованого формування особистості, з іншого — це розкриття, самотворення особистісно професійних якостей, способів діяльності та педагогічної взаємодії. Імідж педагога-хореографа здатний впливати на дитячу аудиторію. Якщо заняття проводить авторитетний учитель, цікавість дітей до уроку посилюється. Це не означає, що такий педагог не повинен постійно вдосконалювати свій особистісно-професійний рівень. Ставлення до себе є невід’ємним компонентом життєвої ситуації, яка виступає не просто набором яскраво відображених зовнішніх обставин життєдіяльності індивіда, але й результатом вираження "Я", яке визначається одиницею самосвідомості, виступає регулятором поведінки людини. Саме тому імідж вчителя хореографії — це своєрідний "почерк", що визначає певну манеру педагогічних дій, є складним поєднанням особистісно-ділових якостей, ціннісних орієнтацій, емоційних та психічних станів, наріжним каменем, який постає важливим суб’єктивним фактором щодо ефективності всієї навчально-виховної роботи соціально-педагогічного комплексу.

На думку дослідниці Соляної О., професійній субкультурі вчителів хореографії повинні бути притаманні такі характеристики, пов’язані з професійною діяльністю:

вчитель повинен бути професіоналом не тільки в сфері методики викладання хореографічних дисциплін, але й обізнаним щодо суміжних видів мистецтва;
у навчальному процесі виконувати функції носія вітчизняної й іноземної культур;
володіти традиційними моральними цінностями, нормами поведінки, формувати на їхній основі моральну культуру дітей;
мати розвинену комунікативну культуру з використанням елементів та навичок комунікації, характерних також для невербального спілкування;
постійно розвивати свій потенціал у сфері хореографічного мистецтва [4; с. 23].

Крім того, вищеназвані аспекти мають бути відображеними у структурі та функціях професійної культури майбутнього вчителя хореографії як цілісної системи.

Таким чином, в умовах функціонування соціально-педагогічного комплексу "дошкільний заклад — школа" організація діяльності вчителів хореографії набуває особливого значення. Саме від узгодженої діяльності педагогів залежатиме формування творчої особистості, здатної сприймати та розуміти мистецтво, мати розвинений кругозір та чудову пластику, володіти найкращими людськими цінностями.

Література

Бойко А. Організація і функціонування соціально-педагогічних комплексів // Організація навчальних закладів III-IV рівнів акредитації як соціально-педагогічних комплексів: Всеукраїнська науково-практична конференція.— Полтава: АСМІ, 2006.— С. 3-5
Морозовська Т. Хореографія в три роки: навіщо і як? // Дошкільне виховання.— №7.— 2006.— С. 20
Семеновська Л. Специфіка організації різних моделей соціально-педагогічних комплексів// Організація навчальних закладів III-IV рівнів акредитації як соціально-педагогічних комплексів: Всеукраїнська науково-практична конференція.— Полтава: АСМІ, 2006.— С. 128-133
Соляна О. Хореографічна культура у контексті реалізації концепції загальної мистецької освіти // Світ виховання.— №2.— 2007.— С.21-23

Чернова Ольга

м. Полтава

Духовне виховання дошкільників

Пріоритетним напрямом у реформуванні дошкільної освіти є розвиток цілісної особистості, зокрема її духовної сфери.

Актуальність проблеми формування духовності у дітей дошкільного віку визначається необхідністю переосмислення багатовікового досвіду духовного становлення людини до себе та навколишнього світу.

У ході природної й соціальної еволюції людства відбувався відбір тих видів діяльності, що виявилися найефективнішими в подоланні людиною тваринного початку. У цілому природний і соціальний відбір витримували індивіди, які були здатні до найбільш складної й одухотвореної діяльності.

На думку багатьох учених, духовну людину створила діяльність, яка здійснювала катарсичну дію і формувала її як вершину біосоціальної еволюції, як культурно – історичну домінанту.

Катарсичний зміст у прогресі духовної культури полягає в тому, що він розвиває творчу діяльність суспільства, збагачує її новими гуманістичними ідеями, сприяє глибшому пізнанню світу і його позитивному перетворенню з метою створення найсприятливіших умов для розширення свободи людини, її гармонійного розвитку, щастя.

Духовне виховання – це формування внутрішнього світу людини, а духовність треба розуміти як багатомірну систему, складовими якої є утворення у структурі свідомості та самосвідомості особистості, у якій віддзеркалюються її найактуальніші моральнорелевантні потреби, інтереси, погляди, ставлення до навколишньої дійсності, до інших людей, до себе самої, що стали суб’єктивно значущими регуляторами активності. А одиницею виміру духовності є ціннісні орієнтири, що безпосередньо чи опосередковано пов’язані з моральністю, пише акад. М. Боришевський «Саме мораль, внутрішні моральні інстанції особистості є тим еталоном, за допомогою якого можна визначити рівень духовності. Сенс реалізації особистісного підходу як одного з найважливіших принципів організації педагогічного процесу полягає не лише і не стільки у тому, щоб допомогти вихованцю збагнути себе як особистість, а й у тому, аби сприяти виникненню в нього вміння, здатності, потреби бачити себе, своє «Я» як частку, складову інших «Я»[1; 2].

Духовно досконала особистість не тільки усвідомлює вирішальне значення моральності у міжлюдських взаєминах, у розвитку суспільства на гуманістичних засадах, а й активно утверджує моральне начало у повсякденному житті.

Дошкільний вік вважається сензетивним для формування духовності, адже для дошкільника найважливіше за все розвиток її внутрішнього світу, формування її емоційної сфери, почуття. Тобто завдання педагогів сформувати те, що, нажаль, у сучасному суспільстві залишається все менше і менше. Психологи, дитячі лікарі відмічають багато випадків аутизму у новонароджених дітей. Немовля немає інтересу до життя, відмовляється смоктати грудь, не відчуває відтінків кольорів, смаку їжі, не звертає увагу на пахощі, звуки. Стає зрозумілим, що треба негайно реагувати на таке становище, щоб людство не потрапило у кризу моралі, духовності. Педагогіка намагається розв’язати цю проблему інтелектуальними, раціональними засобами, а ряд педагогів духовне виховання пов’язують лише з релігією. Проте духовне виховання це не казки про Бога, і не тільки релігійність і ні в якому разі, насильне ознайомлення дітей з окультною езотеричною інформацією. Духовне виховання – це формування внутрішнього світу дитини засобами реального життя: літератури, музики, живопису, природи, людських взаємин тощо [2;3].

В программу духовного виховання дошкільників може бути включено вивчення літератури, в тому числі і християнської : Біблія для дітей, Біблія для молодих, Святе Письмо, біблійні оповідання; збірники оповідань: Найбільша є любов (Львів, «Свічадо», 1993), Лене Майєр-Скуманц, «...якщо воля Твоя, мій Господи» (Львів, Свічадо, 1994), Лене Майєр-Скуманц, «Яків і Катерина» (Львів, Свічадо, 1995), П'єр Лефевр, «Вчитися з життя» (Львів, «Свічадо», 1995), Ігор Калинець «Майже казки або повернення Діви Марії» (Львів, «Свічадо»,1997).

Вихователь повинен створити таку атмосферу, у якій діти могли б брати активну участь, ділитися, творити і пізнавати. У виховній ситуації вихователь є людиною, яка спонукає і сприяє. Якщо за допомогою різноманітних засобів надати дітям можливість вільно розвиватися, розкривати і виражати свої власні «Я», вони стануть самими собою.

Засоби, які ми радимо використовувати в програмі: коллаж, фрески і полотна, малюнки, фланелеграф, музика і пісні, ляльки, розігрування ролей.

Колаж - це аплікація, виконана повністю або частково з кусків паперу, тканини чи інших матеріалів, що приклеюються до основи. Кінцевий результат великою мірою буде залежати від того, з яких матеріалів він виготовлений. Цей вид художньої діяльності дає дитині свободу творчості. Найважливішим компонентом у виготовленні колажу є уява. Дитина може експериментувати з формами, кольорами, образами та ідеями. Допомагаючи дітям робити колаж, вихователь піклуєтеся не про виготовлення гарної аплікації, а про створення цілком нового і незвичайного образу. Не будучи зображенням когось чи чогось конкретного, колаж викликає у глядача своєрідну реакцію. Він вводить у такий стан і створює таку атмосферу, що живить і стимулює творчість.

Хоча творче самовираження - це переважно індивідуальна діяльність, все ж індивідуальні роботи членів групи можна об'єднати і створити спільний проект. Двома видами діяльності, що виростають з концепції занять і з дитячого розуміння заняття, є виготовлення фресок і полотен. Ці два види діяльності - чудова нагода для виховання у групі. Виготовлення фресок і полотен є дуже ефективним засобом виховання дітей і розуміння ними значення біблійних розповідей.

Фреска — це одна композиція, що часто об'єднує багато складових частин, які в дійсності є розкиданими в часі і просторі. Фреска — це серія малюнків на одну тему, наклеєних на аркуші паперу, вирізаному таким чином, щоб заповнити певний простір на стіні. Фрески виконуються переважно на стіні. Але якщо ви вважатимете, що дітям легше буде працювати на столі чи підлозі, виріжте спочатку папір потрібних розмірів, після закінчення роботи повісьте його на стіну.

Полотно компонується з серії малюнків та висловів. Кожна дитина вибирає собі ту частину матеріалу, яку вона хотіла б зобразити. Ці дитячі малюнки і вислови оздоблюються декоративним орнаментом. Педагог активно допомагає.

Такі види діяльності надають дитині можливість відійти від сконцентрованої роботи та насолоджуватись великим простором для своєї праці. Вибір матеріалу, організація роботи, спільна діяльність будуть давати користь у навчанні тільки в тому випадку, коли те, чому ви вчите дітей, є для них новим і цікавим.

Малювання, з нашої точки зору, є необхідним і дуже цінним видом діяльності у духовному вихованні дошкільника. Малюючи, дошкільник вчиться розуміти, що таке Божа творчість. Він вчиться думати, відчувати та прислухатися до своїх почуттів. Дитині дошкільного віку цей вид діяльності надає дуже вагомі переваги:

1. Малювання — це природний спосіб висловлювання своїх почуттів, який має особливе значення для сором'язливих дітей, а також для тих, що не вміють чітко формулювати свої думки.

2. Малювання має вплив на розумову діяльність: воно допомагає думати, зважувати і міркувати по-своєму. Це проявляється у тому, як малюки зображають на папері свої почуття.

Дитина може вільно досліджувати і експериментувати тільки за умови, що вона відчуватиме схвалення з вашого боку. Усе навколишнє справляє на неї певне враження. Вона є імпресіоністом за своєю природою. Дитина ані не вміє, ані не прагне реалістично змальовувати життя. Не розуміючи цього, можна загальмувати і придушити дитячу творчість своїми коментарями і пропозиціями, вимагаючи від дитини правдивого змальовування життя.

Вихователь повинен розвивати впевненість дитини у такій природній для неї художній діяльності і допомагати їй вдосконалювати свої навики. Малювання може стати для неї основним і першорядним способом виразу її внутрішнього світу, а також її вражень від світу навколишнього.

Дуже ефективним і улюбленим видом діяльності малюків є моделювання на фланелевій демонстраційній дошці. При невеликих матеріальних затратах на виготовлення, ви одержите багато користі від її застосування в роботі. У дошкільних закладах фланелева дошка, завдяки своїй простоті, є тим видом діяльності, яким діти з задоволенням займаються, у якому беруть активну участь і про який розповідають. Ця діяльність надає кожній дитині свободу по-своєму тлумачити ідеї та думки, почуті на занятті.

Таку дошку можна сконструювати, прикріпивши кнопками до верхнього краю портативної дерев'яної дошки відріз фланелі (якщо його не використовують, то закидають назад). Найкраще, щоб фланель була чорного, червоного або сірого кольору. Щоб виготовити малюнок для використання на фланелевій дошці, достатньо прикріпити до його звороту дрібно-зернистий наждачний папір. Малюнки можна вирізати з журналів. Вони повинні бути великими і кольоровими та передавати тільки один образ чи ідею.

Дошкільнята люблять співати. Для них спів — це радісне проводження часу, яке вони надовго запам'ятовують, якому віддаються усім серцем, думками і тілом. Музика може пробудити і допомогти відчути душею зміст Божого творіння. Музика може пробудити музику всередині нас і стати засобом високої духовності. Ви не потребуватимете багато часу і не докладатимете великих зусиль, аби впевнитися, що зробили все можливе для того, щоб наповнювало дітей щастям.

Фахівці вважають, що кожна дитина потребує нагоди і можливості виявити свої почуття, а також зрозуміти, ким вона є по відношенню до Бога і до інших людей. Ляльки — це не люди, і тому ця проста форма діяльності може допомогти сором'язливій дитині розкритися і почати ототожнювати себе. З огляду на вік дітей, у дошкільному віці ляльки повинні бути досить простими. Переважно, дітям дуже подобається виготовляти ляльки.

Щоб виготовити просту ляльку, спочатку намалюйте її на папері. Прикріпіть малюнок до лінійки чи палички. Стіл може послужити вам сценою.

Ляльки з паперових мішечків виготовляють так: набивають невеликий мішечок газетою чи тонкою тканиною і зав'язують мішечок в тому місці, де ми плануємо зробити шию. Риси обличчя малюємо крейдою. Трохи нижче від гумової смужки можна вирізати два отвори, щоб просувати туди пальці, додаючи ляльці рук. Такі ляльки рідко потребують сцени, їх легко можна використовувати для розігрування невимушених ситуацій без будь-якої підготовки.

Найбільша цінність ляльок полягає у тому безпосередньому досвіді, який діти набувають, виготовляючи і застосовуючи їх, щоб пережити події, про які розповідається в казках, різних оповіданнях.

Цей вид діяльності — дуже приємне спільне проведення часу. Ляльки можуть казати і робити те, що дитина й сама хотіла б зробити чи сказати у реальному житті.

Усі діти люблять удавати і прикидатися. Беручи участь у розігруванні різноманітних ситуацій, вони входять в образ іншої людини. Це дає дітям можливість краще розуміти інших людей і вчить прислухатися до іншої точки зору, заохочує їх докладати особливих зусиль до розв'язання проблем. Розігруючи ситуації, дошкільник вчиться виявляти і виправляти непорозуміння з оточуючими.

Вихователі пропонують дітям проблемну ситуацію, з якою вони можуть себе ототожнити. Не подаємо вирішення цієї ситуації. Розігрування радимо будувати таким чином :

1. Вибираємо ситуацію (наприклад: брат і сестра не можуть домовитися щодо перегляду телепередач).

2. Як можна вирішити цю ситуацію?

3. Розігруємо ситуацію, використовуючи діалоги.

4. Аналізуємо і оцінюємо розв'язку.

Те, що ви оцінюватимете розв'язку ситуації разом з дітьми, допоможе їм уникнути поверхових, наперед заготовлених відповідей, якими діти часто обмежуються, відповідаючи на подібні запитання. Розігрування ролей сприяє емоційному пережиттю ситуацій без реальних відчуттів страху, тривоги чи загрози. Завдяки застосуванню цього методу діти вчаться співпрацювати з іншими людьми, краще їх розуміти, вивчаючи і впроваджуючи при цьому основи морального способу життя.

Малюнки — це один зі способів допомогти дитині «бачити». Ефективність навчання зростає пропорційно до привабливості і змістовності посібників. Більшість дітей краще засвоює інформацію, сприймаючи її на «око», ніж «на слух». Доповнення малюнків усними коментарями розраховане на сприймання органом зору так само, як і органом слуху.

Малі діти не можуть збагнути глибинного змісту малюнків, та все ж їхню увагу можна спрямувати на те, що на ньому зображено. Спочатку дитина розрізняє предмет, після цього вона може його описати і тільки тоді вона побачить, що малюнок розповідає нам про якусь історію чи подію.

Науковці стверджують, що великий вплив на здатність дитини «прочитати» малюнок дає її досвід із сімейного життя та спілкування з однолітками. Для того, щоб допомогти недосвідченому дошкільняті навчитися читати малюнки і розширювати свої візуальні уявлення, використовуйте на заняттях зображення вже знайомих дітям предметів і явищ.

Наочні зображення не тільки ілюструють, вони навчають. Щоб бути сприйнятим для малих дітей, малюнок повинен бути простим, як і в деталях, так і в передачі основної ідеї. Вибираючи малюнки, орієнтуйтеся на сюжети морального змісту, ілюстрації з журналів чи репродукції творів образотворчого мистецтва.

Звернений на картину погляд глядача відразу концентровується на основній ідеї, а тоді швидко охоплює всю картину. Після цього початкового огляду наступає докладний розгляд деталей картини. Отже, дуже важливо дати дітям достатньо часу на те, щоб вони уважно оглянули картину і сприйняли її повністю. Оглянувши і сприйнявши малюнок, вони стежать за тим, як ви мовчки вказуєте їм на кожну деталь. Це допоможе їм і наділ бачити деталі і сприятиме розвиткові їхньої пам'яті.

Аналізуйте те, що зображено на малюнку. Спонукайте дітей висловлювати свої думки, даючи їм запитання. Не пояснюйте забагато, бо це послаблюватиме ефективність дії малюнку. Формуйте свої запитання так, щоб у пізнанні змісту картини діти використовували свою уяву і минулий досвід. Наочні зображення, які ми пропонуємо на заняттях, матимуть постійний вплив на формування у дітей власної концепції і на їхнє ставлення до навколишнього світу.

Дошкільники люблять розповідати історії. Викликаючи переживання, історії захоплюють дитячу уяву і відкривають для неї життя. Цікаве оповідання надихає дитину на пізнання і навчання. Розповіді відіграють визначальну роль в усвідомленні мети заняття. Малюк ототожнює себе з дійовими особами розповіді: усе, що трапляється з ними, трапляється і з ним. Розповіді розширюють світогляд дитини і відкривають перед нею нові можливості. Історії - це ще один шлях до встановлення зв'язку з дітьми і задоволення їхніх потреб.

Маленьким дітям розповідайте короткі історії, оскільки вони не здатні довго бути уважними. Із загального часу, відведеного на заняття, виділяйте для розповіді не більше 15хв. Історії, які ви використовуєте, повинні сприяти досягненню мети заняття або доповнювати її.

Під час читання посадіть дітей поблизу себе. Малюки дуже люблять сидіти на підлозі: це створює приємну і невимушену атмосферу. Читаючи, тримайте книгу так, щоб діти увесь час могли бачити малюнки. Альтернативний варіант: спочатку покажіть їм малюнки, а потім поверніть книгу до себе і читайте у звичній манері. Ви повинні читати так, ніби самі були свідком подій і розмов, що розгортаються у книзі. Ваш голос є інструментом, за допомогою якого передається задум і настрій автора. Читаючи, ви повинні часто робити паузи, щоб маленькі діти могли збагнути почуте. Це також буде підтримувати у них зацікавлення розповіддю.

Закінчивши читати, дозвольте дітям поговорити про щойно почуту історію, яка, через дещо прихований зміст, може не справити на дитину конкретного враження. Нехай дошкільнята поступово відкриють для себе зміст оповідання.

Кожна наступна частина побудована на ідеях, поданих у попередній частині. Зауваження і міркування, що передують кожній частині, дають вичерпне логічне обґрунтування занять, що входять у цю конкретну частину. Це готує вихователя до того, щоб він не тільки цілісно зрозумів, на що спрямоване оповідання, але й замислився над своїми власними позиціями і переконаннями, які він буде передавати дітям.

Кожне з поданих нижче занять є зв'язуючою ланкою між попереднім і наступним. Однак, при проведенні занять треба дати достатньо простору для творчості дітей. Потрібно також пам'ятати, що кожне заняття починається не в той момент, коли малюк заходить до груп: для нього заняття уже почалося вдома, в колі сім'ї, котра має свої погляди, традиції, цінності. Для вихователя заняття також починається задовго до того, як він переступить поріг групи. Ви приносите самого себе зі своїми цінностями і переконаннями.

Ми рекомендуємо план заняття складати з таких основних пунктів:

I. Роздуми вихователя.

II. Мета заняття.

III. Необхідні матеріали.

IV. Частини заняття.

1. Початкові вправи

2. Досвід

3. Переживання дітей

4. Відповідь

5. Діяльність

6. Завдання

7. Кінцеві вправи

Для того, щоб допомогти дитині оцінити те, що було зроблено в групі, майже на кожному занятті пропонуємо домашнє завдання. Для малих дітей дуже важливо не тільки принести щось додому, аби показати своїм батькам, а й поговорити з ними про це. Отже, багато домашніх завдань передбачають залучення батьків. «Листи до батьків» стануть особливо корисними у досягненні цієї мети.

Останні хвилини перебування в групі повинні призначатися на те, щоб зібрати і підсумувати все, що робилося у групі під час заняття.

ЛІТЕРАТУРА

Боришевський М. Духовність як ознака довершеності особи // Педагогічна газета.- 2006. - № 1. – с. 3.
Чернова О.С., Рокитний В.М. Духовне виховання дітей дошкільного віку на засадах християнської моралі. – Полтава: ПДПУ, 2006. – 104 с.

Халчанська Олександра

м. Полтава

Робота над удосконаленням мовно-комунікативних умінь

студентів - вихователів дошкільних закладів освіти

У зв’язку з потребами масової комунікації особливо зростає необхідність піднесення культури мовлення і удосконалення мовно-комунікативних умінь студентів – майбутніх вихователів дошкільних закладів освіти. Тому ”надзвичайно важливо звертати увагу на мовлення у навчальному закладі – дитсадку, школі, вузі, адже саме там формується мовна культура суспільства”(1).

Успіх процесу комунікації залежить від уміння мовця зацікавити співрозмовника сказаним, від рівня володіння мистецтвом введення інтеракції (3) – процесом організованих вербальних і невербальних взаємодій, які виникають під час спілкування.

Викладачі української мови у ВНЗ намагаються формувати не тільки уважного спостерігача, а й активного, кваліфікованого мовця, який уміє висловлювати свої думки чітко, ясно, уникаючи повторень, прагнучи вживати влучне слово, із характерним стилістичним забарвленням, тобто компетентного співрозмовника. Якщо ви хочете, писав В.Сухомлинський, щоб людина вміла виражати словом свої думки, навчіть її ”вибрати із скарбниці рідної мови найвагоміші, найгостріші, найпалкіші слова..., в яких зазвучав би весь діапазон людських думок і почуттів.”(2)

При вивченні курсу української мови враховується концепція Г.О.Винокура про два рівні культури: нижчий, який пов’язаний лише з нормативною правильністю, і вищий, який спирається на стилістичні закони, тобто реалізує принцип комунікативної доцільності.

Отже, спочатку необхідно формувати у студентів нормативність мовлення, необхідну ознаку літературної мови, тобто опанувати мовними варіантами, які закріплені у практиці використання ( вимові, слововживанні, граматичних та інших мовних засобах) і які є обов’язковими для мовців при виконанні ними певних суспільних функцій. Проте навіть оволодіння студентами орфоепічними, лексичними, граматичними, стилістичними нормами сучасної української мови не гарантує від окремих помилок, бо їх мовленнєва практика знаходиться під впливом факторів, що здатні зумовити певну помилку. Наприклад, білінгвізм спричиняє у деяких мовців численні явища інтерференції, звільнитися від яких можна за умови глибокого знання систем обох мов.

Поглиблення знань з української мови сприяє розвитку таких комунікативних ознак мови, як правильність, точність, логічність, доречність, виразність, чистота, багатство. Якщо при вивченні орфоепії, граматики норми обумовлюються і засвоюються як певні зразки, то норми лексики підпорядковуються ще й змістові, залежать від контексту, умов спілкування, вимог жанру і цим визначають рівень культури мовлення.

Прагнення до точності мовлення спонукає мовця розширювати знання мовної системи стилістичними ресурсами, засобами вираження емоційності, уникати стильових дисонансів.

Важливо набути уміння вибрати із багатого арсеналу лексичних, фразеологічних, граматичних і стилістичних засобів мови інформативно значущі. Не потребує наукових доказів висловлення, що “лаконічність – сестра таланту”, а співбесідник сприймається добре тільки тоді, коли прості речення -- зрозумілі, а складні конструкції--прозорі. Різноманітність мови примножується її інтонаційним багатством, тому важливо навчити студентів варіантам мовлення, умінням виразити підтвердження, сумнів, заперечення, згоду, ласкавість, звинувачення тощо, не застосовуючи надмірного виділення слів силою голосу, оскільки таке мовлення притаманне лише певним ситуаціям, а у повсякденному житті здається штучним, фальшивим, стомлює слухачів.

Важливим атрибутом комунікативної спрямованості висловлювань є темп мовлення. Людина з високою культурою мовлення вміє регулювати темп мовлення ,використовувати або уповільнений темп, наприклад, для виділення смислового центру фрази, відокремлення другорядного від головного, або пришвидшений, наприклад, при вимові вставний слів чи вставлених конструкцій. Взагалі темп мовлення пов’язаний із передачею емоційного стану мовця. Для логічного, спокійного мовлення характерний середній темп висловлювання, для бадьорого, упевненого – прискорений, а роздумування, невпевненість, пригніченість передаються уповільненим темпом.

Особливо важливі аспекти думки підкреслюються до допомогою паузи, яка залежить від змісту висловленого і стану мовця. Логічна пауза, наприклад, підкреслює значеннєвий центр, а емоційна – підсилює експресивну виразність мовлення.

Логічність по-різному виявляється у різноманітних типах мовлення. Якщо науковий стиль орієнтується на логічний спосіб викладу, попереднім обдумуванням усього змісту документа, добором аргументів, то в розмовному запобігти порушенню логічності мовлення може сама ситуація. Тому треба уміло використовувати ресурси мови відповідно до ситуації – віку співрозмовника, емоційного заряду спілкування, темпу розмови, теми діалогу, що є однією з умов етики комунікації.

Чистота мови – це її естетичність. У орфоепії – це нормативна вимова, відсутність інтерферентних помилок, акценту, у слововживанні – поза літературних елементів, вульгаризмів, канцеляризмів, слів-паразитів, русизмів, лайливих слів.

Доречність мовлення характеризується організацією засобів мови відповідно до мети і умов комунікації. Це уміння вибрати найбільш вдалу форму спілкування, організувати виклад матеріалу відповідно теми і предмета, обрати правильну інтонаційну тональність.

Для удосконалення мовно-комунікативних умінь чільне місце на заняттях з української мови займають різні проблемні завдання і творчі вправи, проведення мовного аналізу і творення текстів різних функціональних стилів, які слугують виробленню умінь добирати і використовувати мовні засоби з урахуванням значення, емоційно-експресивного і стилістичного забарвлення, сприяють формуванню стилістичного чуття, ведуть до осмисленого увиразнення висловлення.

Формування комунікативних умінь студентів ґрунтується на теорії мовленнєвої діяльності і складається з таких етапів:

вироблення навичок визначати і формувати мету висловлення,
планування висловлення як сукупності засобів мови,
послідовне словесне вираження думки, усне чи письмове,
удосконалення висловленого чи написаного (редагування).

Програмовий матеріал з української мови надає змогу пов’язувати мовні засоби, що вивчаються, з етикою спілкування. Так, наприклад, під час вивчення типів речень за метою висловлення студенти звертаємо увагу на потребу опанування культурою поведінки, мовним етикетом, формування умінь і навичок ввічливих запитань, прохань, коректних порад, спонукань до дій, виявлення поваги у ставленні до старших і однолітків. З цією метою ставляться проблемні запитання: “Як звернутися до тих, хто сидить на ваших місцях, використовуючи спонукальні або питальні речення?”, “Як правильно спитати, якщо випадково потрапили по телефону не на той номер?”, “Як спитати, котра година, виразивши не спонукання, а прохання”. У розпорядженні викладача – безмежний матеріал, що дає можливість виховати активного, кваліфікованого мовця, змістовного співрозмовника, який володіє мистецтвом введення інтеракції.

Загальновідомо, що студенти недостатньо володіють уміннями комунікативно виправдано користуватися засобами мови в різних життєвих ситуаціях. Тому деякі науковці обґрунтовано вважають за необхідне змінити стратегію і тактику навчання мови: “На перший план висувається необхідність різнобічного особистісного і мовленнєвого розвитку студентів, якому підпорядковуються завдання системного вивчення мови, тобто головна увага приділяється актуальнішій, важливішій меті мовної освіти”(4).

Враховуючи основоположний у навчанні комунікативний лінгводидактичний принцип, здійснюється добір методів викладання мови, розвиток певних комунікативних умінь у студентів –вихователів дошкільних закладів освіти. На сучасних заняттях педагоги частіше мають можливість спілкуватися, висловлювати власні думки і почуття, оволодівати монологічним і діалогічним мовленням. І цьому сприяє впровадження групових форм проведення занять, індивідуалізація системи письмових робіт, яка є особливо важливою для студентів, що навчаються за кредитно-модульною системою навчання, індивідуальним графіком або за дистанційною формою навчання.

Комунікативна доцільність формується також на заняттях з української мови під час підготовки ділових паперів. Наприклад, щоб не справити різкого враження на адресата у листі-відмові, пропонуємо розпочати з констатації відмови, переконливо пояснити або надати пораду, як вийти із цієї ситуації або до кого звернутися.

Значна частина вправ для майбутніх вихователів формується на матеріалі прикладів їх професійного спілкування з дошкільнятами, аналізується природа і виховні фактори формування мовлення дошкільнят.

Вироблені віками і закріплені в побуті кращі форми повсякденного спілкування, як підкреслює Скуратівський, – не звичайна людська забаганка. Це наш повсякденний етикет, наша культура, взаємостосунки, це наш спосіб життя.

ЛІТЕРАТУРА

.Ходанич Л. Уроки після школи: культура мовлення. – УМЛШ.-2007, №5,с.26
.Сухомлинський В.О. Слово рідної мови. - УМЛШ.-1987.-№7.с.67.
Словник іншомовних слів. – К., 2000. – 1018с.
Програми для загальноосвітніх навчальних закладів. Рідна мова. 5-11 класи. – УМЛШ.-2001.-№:36. – С.4.

Сычева Татьяна

г. Белгород, Россия

ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ИННОВАЦИОННЫХ ПОДХОДОВ В ОБУЧЕНИИ ДОШКОЛЬНИКОВ С ОНР СВЯЗНОЙ РЕЧИ (ИЗ ОПЫТА РАБОТЫ)

Основная задача логопедического воздействия на детей с общим недоразвитием речи – научить их связно и последовательно, грамматически и фонетически правильно излагать свои мысли, рассказывать о событиях окружающей жизни. Одна из проблем детей-логопатов – бедность, ограниченность словарного запаса, и, как следствие этого, низкий уровень развития связной речи, что является одной из причин слабой успеваемости в школе. Успешность обучения детей в школе во многом зависит от уровня овладения ими связной речью. Адекватное восприятие и воспроизведение текстовых учебных материалов, умение давать развернутые ответы на вопросы, самостоятельно излагать свои суждения- все эти и другие учебные действия требуют достаточного уровня развития связной (диалогической и монологической) речи.

Работа по развитию связной речи ведется по следующим направлениям:

Обогащение словарного запаса;
Обучение составлению пересказа и придумыванию рассказов;
Разучивание стихотворений;
Отгадывание загадок.[2]

Дети с ОНР при формировании связной речи нуждаются во вспомогательных средствах. Одним из таких средств является наглядность, при которой происходит речевой акт. В качестве вспомогательного средства используется моделирование плана высказывания. Учитывая оба фактора, обучение рассказыванию идет в порядке постепенного убывания наглядности и «свертывания» смоделированного плана в таком порядке:

Пересказ рассказа по демонстрируемому действию;
Составление рассказа по демонстрируемому действию;
Пересказ рассказа с использованием фланелеграфа;
Составление рассказа с использованием фланелеграфа;
Пересказ рассказа с использованием сюжетных картинок;
Составление рассказа по серии сюжетных картинок;
Пересказ рассказа по одной сюжетной картинке.
Составление рассказов- описаний.

Наибольшую трудность для детей с ОНР представляет описание предметов и объектов, так как дети испытывают значительные затруднения, связанные с самостоятельным установлением последовательности в изложении выявленных признаков, удержанием в памяти этой последовательности.

Учитывая все это, мы пользуемся схемами Т.А.Ткаченко для составления описательных рассказов в рамках наиболее типичных групп предметов, таких, как игрушки, одежда, посуда и другие. Например, схемой для описания времен года (схема 1):

Схема 1.

Солнце (рассказ о солнце в определенное время года);
Небо (какое бывает небо в то или иное время года);
Земля (как выглядит земля в то или иное время года);
Деревья;
Люди (какую одежду носят люди в то или иное время года);
Звери (лучше изобразить хорошо знакомых детям зверей; ребята должны знать о переменах в жизни животных в зависимости от изменений времени года);
Птицы (сезонные изменения в жизни птиц);
Занятия детей.[5]

Использование схем при составлении описательных рассказов заметно облегчает овладение этим видом связной речи. Кроме того, наличие зрительного плана делает такие рассказы четкими, связными, полными, последовательными. Эти схемы мы используем не только для составления рассказов-описаний, но и для сравнительных рассказов, придумывания загадок о предметах, а также для обучения детей самостоятельной постановке вопросов. Дети учатся по признакам, описанным с помощью знаков, определять объект. Например, дошкольникам предлагается рассмотреть зашифрованные письма и догадаться, какое животное там спрятано (схема 2).

Схема 2

Форма – овальная; величина – большая; цвет – рыжий; мех – пушистый; живет – в норе.[3]

При обучении пересказу мы используем мнемокарты. Тексты подбираем так, чтобы в них присутствовали повторяющиеся сюжетные моменты, события развивались в логической последовательности, обязательно был главный герой, вступающий во взаимодействие с несколькими по очереди появляющимися персонажами.

Например, пересказ рассказа «Поход в лес» (схема 3). Петя с папой пошли зимой в лес. За пеньком они увидели заячьи уши. Между деревьями мелькнул лисий хвост. На снегу Петя заметил волчьи следы. А на дереве отыскал беличье дупло. Когда Петя с папой выходили из леса, они услышали воронье карканье. [4]

Blog

Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції 21-22 травня 2008 року