Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції 21-22 травня 2008 року
| Вид материала | Диплом |
| Педагогічні умови підготовки майбутніх вихователів |
- З апрошує взяти участь у роботі Всеукраїнської науково-практичної конференції «Управлінські, 65.17kb.
- Запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада запорізький національний університет, 6793.22kb.
- Гнибіденко І. Ф., Жуков В.І., Лукашевич М. П., Маршавін Ю. М., Туленков, 1563.21kb.
- Міропольська М. А., Капченко Л. М., Алєксєєва А. В., Савченко, 7248.82kb.
- Міністерство освіти І науки україни полтавський державний педагогічний університет, 3245.89kb.
- Громадський рух «нова україна» в автономній республіці крим центр розвитку освіти,, 1350.77kb.
- Центр розвитку освіти, науки та інновацій консалтингово-конфліктологічний центр громадський, 926.45kb.
- Телефони оргкомітету: 38 061 7698254, факс (0612) 642141, 264.58kb.
- Сумського державного університету 22 24 квітня 2008 року частина ІІ суми Вид-во Сумду, 2428.66kb.
- -, 1842.33kb.
Однією з важливих потреб функціонування суспільства на сьогодні є здоров’я нації і особистості. Констатуємо, що розвиток людства з орієнтацією на суто технічне використання природи, її підкорення потребам людини призвело до деяких деструктивних наслідків, серед яких погіршення демографічної ситуації (зменшення народжуваності, збільшення смертності), деградація здоров’я людини, збільшення хронічних хвороб тощо. Постає потреба змінити наші уявлення, наше ставлення до здоров’я, здобути знання про закони раціонального існування людини в природі.
За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я здоровий спосіб життя – це активне прагнення людини до фізичного, психічного, духовного і соціального благополуччя шляхом реалізації природного потенціалу. Тому формування здорового способу життя є важливою соціально-педагогічною проблемою, яка може бути реалізована через гармонічний та всебічний розвиток особистості. Активізація пошуків у галузі охорони здоров’я, розвитку культури і спорту не у повній мірі призводить до перетворень у справі формування здорового способу життя. Необхідна загальна цілісна державна політика, яка б на концептуальному, законодавчому та організаційному рівнях окреслила ефективні шляхи формування здорового способу життя нації, узгоджуючи при цьому інтереси суспільства і окремої особистості. Зазначимо, що складовими здорового способу життя є харчування, побут, умови праці та навчання, рухова активність.
Аналізуючи різноманітні підходи до формування здорового способу життя у теоретичному доробку науковців [1], підкреслимо погляд Г.С.Сковороди на вшанування моральних, духовних й оздоровчих законів наших предків, на вивчення основ здоров’я на засадах народної мудрості. Постає питання формування здорового способу життя шляхом комплексного розв’язання педагогічних, медичних та соціальних завдань, мотивації ведення здорового способу життя як необхідного компонента розвитку особистості, здійснення систематичної роботи з молоддю та школярами, використання народних знань, традицій, досвіду українського народу.
Одним із шляхів вирішення означених питань є повернення у сьогоднішнє побутування народного традиційного функціонування людини. Зазначимо, що прадавні українці по-іншому ставилися до свого статусу у відносинах з природою. Вони сповідували принцип природовідповідності, який полягав у тому, що людина вважала себе частиною природи, функціонувала за її законами і механізмами, жила з нею гармонії і любові. Бачення свого статусу і ролі, відношення з оточуючим світом, розуміння взаємозв’язків функціонування Всесвіту знайшло своє відображення у народних віруваннях та уявленнях. Саме вони увібрали в себе розмаїття ідей, поглядів. Саме вони розкривають господарські інтереси людини, які ґрунтувалися на вірі в силу тих чи інших явищ природи; активні методи поведінки людини у повсякденному, побутовому житті.
Провідною категорією валеології є здоров’я. Підростаюче покоління має бути забезпечена індивідуальним комплексом знань про:
- народну культуру здоров’я (про народні засоби збереження та зміцнення здоров’я);
- психічне здоров’я (уміння відчувати, реагувати, мислити, керувати вчинками);
- фізичне (соматичне) здоров’я (знати будову і функції людського організму, забезпечення розвитку рухової активності, забезпечення охорони життєдіяльності, профілактика хвороб, основи гігієнічних знань);
- природні умови здоров’я (корисні та шкідливі для здоров’я фактори природного оточення) [2. c. 52].
Ознайомлення з теоретичними валеологічними знаннями прадавніх українців, уміння їх застосувати у конкретній життєвій ситуації створює передумови сформованості світоглядних уявлень людини у контексті історичного буття українського народу.
Зміцнення, формування здорового способу життя, формування переконань, що людина є частиною природи, відображається у змісті багатьох народних свят. Зазначимо, що календарно-обрядові свята відображають аграрний, господарський календар українців, вони підпорядковані трудовому ритмові життя, порам року і передбачають різні види діяльності людини, стиль спілкування і поведінки, спосіб харчування.
Важка фізична праця обумовлювала цілу низку різноманітних дозвіллєвих форм, серед яких, крім народних свят, назвемо вечорниці, досвітки, вулиці, забави, музики, колодки тощо. Одним із завдань їхнього існування є оздоровче, рекреаційне спрямування.
При святкуванні Різдва, Нового року, Масляної, обряду закликання весни, на Трійцю, на Івана Купала використовувалися ігри, які формували такі риси особистості як спритність, фізична загартованість, рішучість, наполегливість, витривалість.
Важливим у житті прадавніх українців була вода, вогонь і повітря, які виконували функції загартування, очищення від негативної енергетики, оздоровлення, гігієни. На Йордана (Водохрещу), за віруваннями людей, вода набувала магічної сили: приносила красу (дівчата вмивалися йорданською водою), захищала від злої сили та хвороб. На Івана Купала обов’язковим після стрибання через вогонь було купання у водоймах, бо це означало оновлення та зміцнення людини. Дуже розповсюдженим було купання взагалі у літній період. Хлопці плавали на розмаш і горілиць, а дівчата – по-жаб’ячому. Великий цикл обрядів з водою був пов’язаний з такими міфічними істотами, як русалки.
Важливого значення для підтримання здоров’я набувала їжа, як повсякденна, так і обрядова. Існувала система раціонального харчування, яка базувалася на використанні овочів, фруктів, м’ясної їжі, зернових тощо. Поєднання посту та періодів харчування без певних обмежень давало змогу збалансувати в організмі процеси накопичення вітамінів, мінералів і виділення шкідливих речовин. Відомий етнограф М.Арандаренко подає опис страв, розповсюджених, наприклад, у Полтавській губернії. Серед них знаходимо: гречаники, калинники, просяники, книші, пироги, узвар і кутя, вареники, балабухи, лемішка, путря, локшина, куліш, галушки, борщ, сирівець, юшка, гусь з капустою, порося, ковбаса, кендюх, холодець, товченики, голубці, шулики тощо.
Повернення у повсякденне життя народних традицій побутування сприяє усвідомленню значення здорового способу життя окремої людини та нації в здійсненні її історичної ролі.
Одним із шляхів реалізації означених підходів є активне використання у виховній роботі освітніх закладів культурно-мистецьких та фізкультурно-оздоровчих акцій на основі сформованої протягом багатьох століть і на сьогодні у великій мірі забутої системи народного виховання. спрямованої на формування здорового способу життя.
ЛІТЕРАТУРА
- Ващенко О. Здоровий спосіб життя – важливий чинник виховання особистості: теоретико-методологічний аспект // Початкова школа. – 2004. – № 4. – С. 48-50.
- Кириленко С. Розвиток педагогічних технологій формування культури здоров’я старшокласників // Рідна школа. – 2003. – № 11. – С. 50–55.
Волик Лариса
м. Полтава
Особливості професії – соціокультурний аніматор
Професійна діяльність соціокультурного аніматора визначається включенням фахівця в проекти у сфері дозвілля, культури, освіти. Саме ця діяльність дозволяє надати допомогу особистості чи групі за умов адекватної організації їх життєпростору, соціалізувати різні групи людей і реалізується, переважно, в культурних та громадських центрах, у притулках, на молодіжних зустрічах, на ігрових майданчиках, у центрах біженців, будинках пристарілих, центрах зайнятості, в закладах позашкільної освіти; активізується у напрямах роботи з дітьми вулиці та дитячих будинків.
Так як метод проектів є провідним інструментарієм у роботі соціокультурних аніматорів, то їх завдання, у межах проектів полягають у стимулюванні процесів активізації соціальної ролі та позиції індивіда (групи), наданні консультацій для мешканців територіальної громади з орієнтиром на їхні інтереси, соціальні й культурні передумови співжиття. Як правило, до проектів залучаються волонтери, ініціюється допомога різних груп населення, а також представників державних та приватних організацій.
У ході професійної діяльності фахівець виконує такі функції: партиціпація (у сфері політики та спільного розвитку); культурне посередництво (у сфері культури та мистецтва); превентація (у соціальній сфері); виховання, просвіта, розвиток (у сфері освіти). Професійна діяльність соціокультурного аніматора передбачає сформованість соціальної та культурної компетенцій, яка формується у ході тренінгових занять, спрямованих на творчість та самопізнання, спирається на теоретико-методичні засади загальної педагогіки, культурології, соціології і т.д.
Відповідно, підготовка майбутнього вчителя до анімаційної діяльності, пов’язується з утвердженням фундаментальної педагогічної освіти, розвитком педагогічної культури і соціальної зрілості особистості вчителя, формування його професіоналізму, вироблення відповідних професійних цінностей та компетентності.
Особливості педагогічних спеціалізацій полягають у тому, що вони передбачають як поглиблений зміст відповідних спеціальностей, так і забезпечують необхідну фахову підготовку з новітніх напрямів соціально-педагогічної діяльності. За таких умов професійні педагоги здатні виконувати декілька ролей. Перша роль аніматора (здійснюється поетапно: спонукання–підтримка–формування здатності, що стимулює цільові групи чи індивіда до активізації самостійної діяльності). Друга роль – концептора (досліджує поле діяльності та визначає дані щодо потреб в активності в окремих групах населення). Третя роль – організатора (визначаються інтереси окремих індивідів та груп і водночас підтримуються відповідним аранжементом – акціями, проектами тощо). Четверта – роль медіатора (визначається репертуар медіатора як посередника в широкому розумінні цього поняття: від культурного посередництва – до медіації, у випадку конфлікту). Методи соціокультурної анімації мають широкий арсенал, але найчастіше використовуються як методи проективного планування.
Іще раз наголосимо на тому, що соціокультурні аніматори підтримують, стимулюють та спонукають людей активно зорганізовувати свій життєпростір. Так, створене бюро із молодіжних питань та соціокультурної анімації в м. Хорв (Німеччина) у своїй концепції передбачає спеціально визначене місце для реалізації анімаційної діяльності з дітьми, молоддю та дорослими. Робоча група бюро здійснює прийом клієнтів у чітко визначений час, підтримує і супроводжує у питаннях, пов’язаних із організацією та проведенням проектів, у вирішенні психологічних проблем (під час навчання, стресів, складнощів у родині чи у спілкуванні з колегами). Вдалою формою організації роботи бюро є формування робочих груп, учасники яких, у ході тренінгів, долають вище окреслені проблеми. Серія розроблених вправ до тренінгу орієнтує на аналіз змодельованих проблем, дозволяючи переносити способи їх успішного вирішення на подолання власних труднощів.
Неперервний професійний розвиток педагогів загальноосвітніх закладів різних типів – основа формування життєтворчої особистості учня.
Зімакова Лілія
м. Полтава
ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ ВИХОВАТЕЛІВ
ДО ФОРМУВАННЯ ФОНЕТИЧНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ ДОШКІЛЬНИКІВ
Пріоритетним завданням дошкільної ланки освіти в Україні є підготовка компетентної особистості дитини, яка має певний обсяг знань, умінь та навичок, креативна, ініціативна, самостійна, зі здатністю до самооцінки та самоконтролю. Комплексна характеристика особистості дошкільника, безумовно, бере до уваги її мовленнєвий розвиток, який має базисні характеристики на кожному віковому етапі. Мова і мовлення обслуговують всі види діяльності дитини, сприяють її ефективній соціалізації, підготовці до навчання та спілкування у школі тощо. У мовленнєвій діяльності розрізняють мовленнєву компетенцію – фонетичну, граматичну, лексичну, діамонологічну та комунікативну [2, с. 13].
Важливу увагу, на нашу думку, необхідно приділяти фонетичній компетенції, оскільки від розвитку у дитини фонематичного слуху та артикуляційних умінь (які є основними її чинниками) залежить усе подальше засвоєння мови: і словника, і граматики, і вміння зв’язно, логічно, послідовно викладати свої думки у процесі спілкування. Тому особливої актуальності набуває пошук оптимальних педагогічних умов професійно-педагогічної підготовки студентів спеціальності „Дошкільне виховання” до виховання у дітей звукової культури. Саме в педагогічному університеті закладаються теоретико-методологічні основи готовності фахівця до цього виду професійної діяльності. Важливо у цьому питанні викладачам вищих педагогічних закладів досягти збалансованості між набуттям студентами теоретичних знань та формуванням у них професійно значущих умінь.
Отже, метою статті є виявити та обґрунтувати педагогічні умови підготовки майбутніх вихователів до формування фонетичної компетенції дошкільників.
На сучасному етапі проблемою вивчення звукової сторони мовлення займаються лінгвісти, психолінгвісти, лінгводидакти. Відомо, що мовлення людини звукове. Саме звукове мовлення є засобом комунікації людей. Тому вивчення звукової системи рідної мови допоможе усвідомити низку фонетичних явищ. Звукові одиниці, що служать засобом передачі думки, досліджує спеціальна наука – фонетика. Фонетика у вузькому розумінні, за визначенням сучасних мовознавців А.Т. Волох, В.В. Лободи, Н.І. Тоцької та інших, це розділ мовознавства, що вивчає артикуляційні та акустичні можливості звуків мови, закономірності їх сполучуваності в мовленнєвому потоці і пов’язані з ними позиційні зміни. У широкому – фонетика вивчає також наголос, інтонацію, членування мовленнєвого потоку на склади, а також більші відрізки [6, с. 72].
У дошкільній лінгводидактиці процес засвоєння правильної звуковимови, розвитку фонетичного слуху та оволодіння засобами інтонаційної виразності дітьми привертав увагу багатьох учених. Так зокрема, радянські вчені – О.І. Соловйова, О.І. Максаков, М.Ф. Фомічова, Л.П. Федоренко та ін. – визначали цей процес як „виховання звукової культури мови” – „виховання у дітей чистої, чіткої вимови звуків у словах, правильної вимови слів відповідно до норм орфоепії рідної мови, виховання чіткої дикції, виховання виразності дитячого мовлення” [11, с. 48].
На сучасному етапі українські вчені користуються іншою дефініцією – „фонетична компетенція”, зокрема А.М. Богуш, під фонетичною компетенцією розуміє правильну вимову всіх звуків рідної мови, звукосполучень згідно з орфоепічними нормами, наголосами; добре розвинений фонематичний слух, що дозволяє диференціювати фонеми; володіння інтонаційними засобами виразності мовлення (темп, тембр, сила і висота голосу, логічні наголоси тощо) [2, с. 13].
Професійній підготовці кадрів до вищезазначеної діяльності у ДНЗ присвятили свої праці А.М. Богуш, Н.В. Гавриш, Т.М. Котик, А.І. Максаков, Т.О. Піроженко, Є.М. Струніна, О.С. Ушакова, М.Ф. Фомічова, Л.П. Федоренко та ін.
Аналіз змістового та операційно-діяльнісного структурних компонентів сучасної моделі підготовки майбутніх вихователів дошкільних навчальних закладів до формування у дітей фонетичної компетенції дав можливість сформулювати педагогічні умови, яких на сучасному етапі повинен дотримуватись викладач вищого навчального педагогічного закладу при підготовці студентів до вищезазначеного процесу, а саме:
| І група | Фонетична компетенція викладача ВНЗ |
|
| ІІ група | Конструктивно-організаційні уміння викладача ВНЗ |
|
| ІІІ група | Дошкільна фонетико-дидактична грамотність викладача ВНЗ |
|
| ІV група | Наявність посібників з методики формування фонетичної компетенції |
|
Розглянемо докладніше кожну з педагогічних умов.
Першу групу педагогічних умов ми назвали фонетична компетенція викладача ВНЗ, яка, на нашу думку, передбачає знання та дотримання викладачем ВНЗ орфоепічних норм сучасної української мови; інтонаційно виразне мовлення викладача ВНЗ.
Лінгвістичний розвиток молодої людини продовжується у лавах вищого навчального закладу. Як свідчить практика, спеціальність „Дошкільне виховання” у Полтавському державному педагогічному університеті імені В.Г. Короленка здобуває більшість студентів із районів Полтавської області, вимова яких, хоча і формувалась на основі орфоепічних традицій полтавсько-київських говорів (що лягли в основу сучасних норм української літературної орфоепії), потребує удосконалення. Розвиток мови студентів можливий лише за умов правильної літературно досконалої мови не тільки викладачів філологічних дисциплін, а й – методики розвитку мови дітей дошкільного віку. Майбутні вихователі, наслідуючи мову оточуючих, переймають усі тонкощі вимови окремих звуків та цих звуків у певних фонетичних умовах, у певних сполученнях з іншими звуками, а також у певних граматичних формах, окремих словах і групах слів. Постійно працювати над правильністю і чистотою вимови – обов’язок кожного викладача вищого навчального закладу. У нагоді знадобляться навчальна література, довідники, словники.
Викладач методики розвитку мови повинен слідкувати не тільки за своєю мовою, а й критично ставитись до мови студентів, корегуючи її не тільки шляхом виправлення помилок, а й запроваджуючи певні тренувальні вправи, пояснення, запитання, оцінку мови студента. Для цього йому необхідно знати особливості вимови голосних та приголосних звуків, звукосполучень, що зазнають асимілятивних змін, спрощень, норми вживання наголосу тощо.
Певні вимоги ставляться і до інтонаційної виразності мови викладача ВНЗ – це її логіко-емоційне забарвлення, яскраво виражене відношення до того, про що говориться, і до тих, кому адресована мова. Педагог ВНЗ повинен уміло ділити текст на мовні такти, правильно розставляючи паузи; визначати логічні наголоси, мелодику голосу; володіти силою, висотою, темпом голосу, правильним мовним диханням тощо.
Фонетична компетентність викладача ВНЗ – це пропедевтичний крок до удосконалення фонетичного боку мови студентів, їхньої подальшої роботи у дошкільному навчальному закладі.
Друга група педагогічних умов – конструктивно-організаційні уміння викладача ВНЗ, спрямовані на формування знань, умінь і навичок студентів з розділу „Методика формування фонетичної компетенції дітей дошкільного віку”. До неї ми віднесли ряд підумов, а саме: знання програмових вимог з розділу „Методика формування фонетичної компетенції дошкільників” з курсу „Теорія і методика розвитку рідної мови”; володіння формами, методами та прийомами навчання майбутніх вихователів дошкільних закладів з цього розділу методики.
Завдання і зміст роботи з методики формування фонетичної компетенції дітей дошкільного віку визначаються програмою курсу „Теорія і методика розвитку мови дітей дошкільного віку”. Існує кілька варіантів програм. Але кожна з них містить основні теоретико-методологічні положення виховання звукової культури дошкільників. Ми в 2008 році уклали програму з курсу „Теорія і методика розвитку рідної мови” для студентів спеціальності „Дошкільне виховання”, в якій зміст теми, присвячений методиці формування фонетичної компетенції дітей дошкільного віку, входить до змістового модуля 2 „Теоретичні та методологічні засади формування мовленнєвої компетентності дітей раннього та дошкільного віку” і не зазнав змін у порівнянні з програмою А.М. Богуш (Одеса, 2002 р.), Н.В. Маліновської (Київ, 2006 р.). Викладач ВНЗ вивчає програму як індивідуально, так і колективно (якщо курс викладає група педагогів), укладає робочу програму (розподіляє теоретичний матеріал відповідно до навчального часу), розробляє плани практичних та лабораторних занять, індивідуальної та самостійної роботи. Окрім того, викладач повинен знати, яким арсеналом навчально-методичної літератури володіє бібліотека ВНЗ, вивчити її зміст стосовно методики формування фонетичної компетенції дошкільників і подати відповідно у планах практичних, лабораторних, самостійних та індивідуальних робіт.
Під час підготовки до викладання цього розділу методики розвитку рідної мови викладач користується міжпредметними зв’язками – ознайомлюється з літературою з логопедії, анатомії й фізіології дітей дошкільного віку, основ педіатрії й гігієни, української мови, виразного читання тощо.
Під час викладання цього розділу методики розвитку рідної мови викладач користується рядом методів та прийомів, серед них важливе місце посідають словесні методи навчання, а саме: лекція, пояснення, розповідь, бесіда, рольові ігри, робота з книгою. За допомогою монологічних методів (лекції, пояснення, розповіді) викладач має можливість повідомити основну інформацію з теми (закономірності засвоєння звука дитиною; поняття фонетичної компетентності; передумови виховання звукової культури мови в дитячому садку; особливості звуковимови дітей різних вікових груп; завдання й зміст формування фонетичної компетентності; система роботи щодо виховання звукової культури мови тощо), студент сприймає її, осмислює, запам’ятовує, а потім репродукує засвоєне. Живе слово викладача може поєднуватись з іншими засобами: демонстрацією слайдів, наприклад, з класифікаціями голосних та приголосних звуків, схем-картинок артикуляції важких у вимові звуків рідної мови, аудіозаписами мовлення дітей дошкільного віку, відеозаписів мовленнєвих занять у ДНЗ тощо.
Діалогічними методами навчання викладач переважно користується на початку лекції, під час практичних та лабораторних заняттях. До них В.І. Лозова відносить бесіду та роботу з книгою. За допомогою запитань викладач спонукає студентів відтворювати раніше набуті знання з сучасної української мови (тема „Орфоепія”), анатомії та фізіології дітей дошкільного віку (тема „Система органів дихання”, питання „Особливості голосоутворення” тощо), вчить робити самостійні висновки-узагальнення на основі засвоєного фактичного матеріалу (аналіз вимови дітей дошкільного віку тощо).
Слово педагога з теми „Методика формування фонетичної компетенції дітей дошкільного віку” не може бути єдиним джерелом знань, оскільки за останні десятиліття накопичився великий обсяг науково-педагогічної літератури, присвячений цій лінгводидактичній проблемі. Сутність методу робота з книгою полягає в організації самостійної роботи студентів над друкованим текстом. Джерелом знань із вищеназваної теми можуть бути: підручники, посібники, педагогічні газети, журнали, збірники вправ, матеріали першоджерел, довідники, словники тощо. Ефективність навчання студента цій темі багато в чому залежить від уміння працювати з друкованим текстом. У планах практичних та самостійних робіт студенти отримують завдавання з різних видів читання книг, а саме: читання-огляд, вибіркове читання, повне читання, читання-вивчення змісту. Наприклад: 1) прочитайте матеріал підручника „Методика розвитку рідної мови і ознайомлення з навколишнім у дошкільному закладі” (за ред. А.М. Богуш, 1992 р.), дайте письмові відповіді на питання плану практичного заняття; 2) прочитайте опис артикуляції звуків у посібнику Г.А. Олійника „Формування навичок виразного читання в 1 класі” (Тернопіль, 2001 р.), виготовте альбом „Артикуляція важких звуків рідної мови”: малюнок ротової порожнини, опис артикуляції та предметні картинки, в назвах яких зустрічається цей звук (на початку, всередині, в кінці слів) тощо.
Серед наочних методів навчання використовуємо традиційні: спостереження, ілюстрацію і демонстрацію. При спостереженні відбувається безпосереднє живе „споглядання”, сприйняття педагогічного процесу в ДНЗ з формування фонетичної компетенції дошкільників. Лабораторне заняття проходить у стінах дошкільного закладу, викладач готує студентів до сприйняття попередніми завданнями, настановами, пам’ятками, потім студенти ведуть протокол заняття (роблять його „фотографію”), після чого викладач залучає їх до активної розумової діяльності (майбутні вихователі аналізують заняття, порівнюють, зіставляють із засвоєним теоретичним матеріалом, узагальнюють почуте і побачене з раніше вивченим). До ілюстрації як методу навчання викладач звертається з метою показати, наприклад, фотографії артикуляційних вправ, схеми артикуляції важких звуків, таблиці класифікації голосних і приголосних звуків тощо. При демонстрації, як вважає В.І. Лозова, матеріал показується в динаміці. Це може бути відеозапис індивідуального чи фронтального заняття зі звукової культури у ДНЗ. Для демонстрації використовуються спеціальні технічні засоби – відеомагнітофон, телевізор, мультимедійна система.
Важливе місце у підготовці майбутніх вихователів до виховання звукової культури у дітей дошкільного віку займають практичні методи навчання. До них у практиці педагогічного ВНЗ належать складання конспектів та планів-конспектів тематичного та комплексного, фронтального та індивідуального занять з формування фонетичної компетенції дошкільників, розробка текстів дидактичних ігор та вправ на формування чинників звукової культури. На практичному занятті ми використовуємо дидактичну настільно-друковану гру „Склади план-конспект заняття”. Її суть полягає у тому, що студенти отримують картки, на яких написано тему, мету заняття у ДНЗ, основні його етапи, всі можливі методи та прийоми виховання звукової культури. Завдання студента викласти їх у дидактично правильній логічній послідовності. Розгорнуті конспекти занять, дидактичні ігри та вправи студенти частіше всього укладають самостійно вдома.
Беручи до уваги традиційну класифікацію, ми у своїй практиці використовуємо інші методи професійного навчання, а саме такий метод стимулювання і мотивації інтересу до навчання як ділову гру (за Ю.К. Бабанським). Під час участі у ній студенти мають можливість виконувати різноманітні ролі (вихователя, дітей, методиста, батьків та інших), вчаться взаємодіяти, продуктивно співпрацювати, виробляти колективні рішення, програвати та аналізувати конкретні педагогічні ситуації, пов’язані з формуванням фонетичної компетентності дітей дошкільного віку.
Таким чином, викладач ВНЗ повинен бути ознайомлений з багатьма методами і прийомами навчання, знати їх позитивні боки і недоліки, ефективно використовувати у своїй діяльності, враховуючи етап навчання, мету, завдання, зміст роботи, специфіку сприйняття та засвоєння студентами навчального матеріалу, матеріальну базу ВНЗ.
Третю педагогічну умову підготовки майбутніх вихователів до формування фонетичної компетенції дошкільників ми назвали