Львівська обласна державна адміністрація управління з питань внутрішньої політики

СодержаниеУ збірнику збережено стилістику авторів Гаврилів Ігор Трохимчук Степан Головацький Іван Голубко Віктор Дерев’яний Ігор Гірник Ярослав Гавришко Марта Харук Андрій Нагірняк Михайло Вахула Мар’ян Макарчук Арсен Рєпін Ігор Рибак Назар Возняк Тарас Замість передмови Україна на початку другої світової війни. Гаврилів Ігор Омелянович Питання української державності на початку другої світової війни Україна в світовому геополітичному просторі ... Полное содержание

Подобный материал:

• Варвинська районна державна адміністрація чернігівської області, 192.23kb.
• Рівненська обласна державна адміністрація Головне управління економіки та інвестиційної, 1376.67kb.
• Харківська обласна державна адміністрація головне управління освіти І науки наказ, 594.61kb.
• Заходи, 88.79kb.
• Державна податкова адміністрація україни, 45.33kb.
• Тернопільська обласна державна адміністрація розпорядження голови обласної державної, 37.14kb.
• Україна вінницька обласна державна адміністрація, 62.22kb.
• Дніпропетровська обласна державна адміністрація Головне управління охорони здоров’я, 2215.64kb.
• Хмельницька обласна державна адміністрація управління освіти І науки, 42.72kb.
• Сумська обласна державна адміністрація розпорядження голови обласної державної адміністрації, 62.5kb.

  1   2   3   4   5   6   7   8

ЛЬВІВСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ

Управління з питань внутрішньої політики

Рада молодих вчених Національного університету «Львівська політехніка»

Центр дослідження визвольного руху

Львівський обласний осередок ВГО «Український інститут воєнної історії»

Львівське обласне відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів

Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України

Кафедра історичного краєзнавства ЛНУ ім. І.Франка

Кафедра соціальних та гуманітарних дисциплін ЛДУ БЖД

Кафедра історії, теорії та практики культури НУ «Львівська політехніка»





«Друга світова війна:

крізь призму подолання стереотипів»


Матеріали науково-практичної конференції

(7 травня 2009 року)


Львів – 2009


УДК 94 (4)


«Друга світова війна: крізь призму подолання стереотипів» (Матеріали науково-практичної конференції, 7 травня 2009 року) / Укл. Зінчук В.П., Хома І.Я. – Львів, 2009. – 104 с.


У збірнику збережено стилістику авторів


Видання підготовлено та опубліковано за сприяння Управління

з питань внутрішньої політики Львівської облдержадміністрації


Окрема подяка Литвину М.Р., д. іст. н., проф.,

Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України


Електронну версію видання розміщено на сайті УВП ЛОДА

за адресою: http://uvp-loda.at.ua/


© Львівське обласне відділення

Всеукраїнського об’єднання ветеранів

ЗМІСТ

Замість передмови …………………………………………………………...…	4
Гаврилів Ігор. Питання української державності на початку Другої світової війни …………………………………………………………………...	7
Трохимчук Степан. Україна в світовому геополітичному просторі в ХХ столітті ………………………………………………………………………...	22
Головацький Іван. Антиукраїнські агресивно-імперські угоди т а початок Другої світової війни. Мова документів ……………………………	26
Голубко Віктор. Нереалізовані можливості: військовий потенціал України в контексті назрівання Другої світової війни ……………………..	32
Дерев’яний Ігор. Масові розстріли у в’язницях м.Львова в кінці червня 1941 року ……………………………………………………………………..…	37
Гірник Ярослав. Свідчення очевидців про початок радянсько-німецької війни ………………………………………………………………………………	43
Гавришко Марта. Наближення німецько-польської війни 1939 р. у світлі української громадської думки Галичини ………………...……………………	47
Харук Андрій. Проблеми відбудови авіаційної промисловості України в 1943-1945 рр. ……………………………………………………………………	54
Нагірняк Михайло. Ідеологічна боротьба радянської влади з національно-визвольним рухом на Західній Україні (1944-1945 рр.) ……………………….	60
Вахула Мар’ян. Роман Шухевич-«Чупринка» та поширення ідей українського націоналізму серед бійців Червоної армії (1943-1944 рр.) ….....	67
Хома Іван. Сучасний погляд на прояви колабораціонізму на теренах України в роки німецько-радянської війни …………………………………….	75
Макарчук Арсен. Україна в міжнародних відносинах періоду Другої світової війни ……………………………………………………………………	78
Рєпін Ігор. Результати стратегічного наступу військ Червоної армії на території Західної України у серпні-жовтні 1944 р. .......……………………	84
Рибак Назар, Зінчук Віктор. Друга світова війна: історична пам'ять і «стереотипи» у контексті проблем національної консолідації …………..…	91
Возняк Тарас. Гіркі міркування напередодні дня закінчення Другої світової війни ……………………………………………………………………	98

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ


Серед надзвичайних, екстремальних подій ще порівняно не­далекого минулого в пам'яті нашого народу, безумовно, посідає перше місце Друга світова війна, а конкретніше її складова час­тина - радянсько-німецька війна 1941-1945 рр., більше відома нашим людям як Велика Вітчизняна війна.

В Україні та в інших республіках колишнього Радянського
Союзу не існує таких сімей, яких не торкнулося гостре лезо війни, не опалило б їх своїм вогнем.

Пройшли роки. Багато свідків тих незабутніх подій, особли­во фронтовиків, пішло з життя. А у тих, хто ще живе, біль від пережитих страждань і втрат рідних і близьких людей, хоч і при­тупилася, але не вщухає, ятрить серце і пам'ять. А плинний час із його новими турботами і життєвими про­блемами бере своє. Виросли нові покоління людей, які знають про події війни лише зі спогадів сивих, немічних ветеранів, сво­їх дідусів і бабусь, шкільних підручників, художньої літератури, кінофільмів тощо. Нагадують їм про неї також пам'ятники по­леглим у боротьбі за свою землю та її світле майбутнє та щорічні святкування Дня Великої Перемоги.

Пройде ще три десятиліття і на нашій землі не залишиться жодного свідка цієї війни, вона стане для нових поколінь такою ж далекою й абстрактною, як, наприклад, для сучасників Перша світова війна 1914-1918 років, а тим більше - війна проти Наполеона 1812 року.

У зв'язку з цим громадянський обов'язок ще живих очевид­ців і учасників війни залишити нащадкам достовірні свідчення про її події. Це потрібно для того, щоб спадкоємці наших справ зробили з того, що нам прийшлося пережити, правильні висно­вки і не допустили повторення подібних трагедій.

Це питання має особливу актуальність ще й тому, що в ра­дянський час висвітлення Другої світової війни і, насамперед, ра­дянсько-німецької війни 1941-1945 років, у значній мірі було за­ідеологізоване і містило багато фальсифікацій. А тому завдання сучасних дослідників війни, авторів публікацій про неї - звільнити її історію, а заодно і свідомість читачів, від міфів та вигадок і дати неупереджене, об'єктивне уявлення про її події та їх перебіг.

Здійснення цієї вимоги - завдання не з легких, так як протя­гом багатьох десятиліть внаслідок дії потужної радянської пропа­ганди, використання нею різноманітних засобів зомбування сві­домості наших людей, у значної частини їх сформувалися стійкі стереотипи у розумінні й оцінці подій Другої світової війни.

Критика вигадок і міфів цієї війни багатьма людьми з сте­реотипами й штампами мислення сприймається як замах на по­двиг народу і його Велику Перемогу над фашистськими агресо­рами. Так, поява в сучасних шкільних підручниках і посібниках нових, замовчуваних раніше об'єктивних фактів, які викривають злочини сталінського тоталітарного режиму в період війни, викликала шалені протести проімперськи налаштованих керівників ветеранських організацій. Вони обвинувачують авторів підручників і посібників у "пере­писуванні історії Великої Вітчизняної війни", в фальсифікації правди про неї та в інших гріхах.

Яку ж "правду про Велику Вітчизняну війну" мають на увазі адепти сталінського тоталітарного режиму?

Правду про великий подвиг бійців і командирів Червоної Армії, які морями крові, мільйонами й мільйонами своїх життів рятували країну внаслідок "сталінських прорахунків" від фашистського поневолення? Чи правду про трудовий подвиг тих, хто ціною неймовірного фізичного напруження й втрати свого здоров'я, а нерідко й свого життя, кував в тилу Перемогу?

Але ж автори шкільних підручників і посібників по новітній історії України, як і автор цієї публікації, цю правду не запере­чують і віддають їй належне. То в чому ж справа? А справа в тому, що була ще й інша правда, яку тривалий час радянський тоталітарний режим приховував від народу, або фальсифікував, перетворював" у напівправду. Якраз ця правда в шкільних підручниках і посібниках й не подобається тим, хто до нашого часу чіпляється за сталінську версію причин виникнення і перебігу подій Другої світової війни й, насамперед, - радянсько-німецької війни 1941-1945 років.

Ті факти, що спростовують міфи й вигадки сталінських про­пагандистів, в радянський час були не­доступні читачу. Вони надійно зберігалися в різних спецсховах: державних, партійних, КДБ, Політбюро ЦК КПРС, особистій, надсекретній папці самого Й. Сталіна.

Доступ до них став можливим лише після розпаду Радян­ського Союзу та його режиму. Але навіть і зараз в сучасній Росії доступ до архівних матеріалів про війну з німцями 1941-1945 рр. можливий не в повному обсязі. Відомий політичний діяч Ф. Фалін з цього приводу пише: "Пустим і негідним заняттям було б причепурювати радянську, а також нинішню російську практику поводження з архівними матеріалами - власними і трофейними... А це припускало приховування правди, усікання всього негаба­ритного і обопільно гострого, створення тенденційних композицій".

За час, який минув після краху СРСР, дослідники засекре­чених архівів Росії та України видрукували цілий ряд книжок і статей у періодичних виданнях, в яких висвітлюються раніше замовчувані або сфальсифіковані події та факти радянсько-німець­кої війни 1941-1945 років. Одночасно на книжковому ринку України з'явилися перекла­дені на українську та російську мови публікації західних авторів, присвячені Другій світовій війні і також недоступні раніше нашим читачам…


Анатолій Фоменко: “Усе таємне стає явним.

Вигадки й правда про радянсько-німецьку

війну 1941-1945 років"

УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.













Гаврилів Ігор Омелянович,

доцент кафедри історії, теорії та практики культури

Національного університету «Львівська політехніка», к. іст. н.


ПИТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ПОЧАТКУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ


70-та річниця початку Другої світової війни привертає особливу увагу громадян України, очевидно зацікавить дослідників-фахівців щодо висвітлення складних процесів, які призвели до найбільшого збройного конфлікту ХХ століття. Але вже традиційно із засобів масової інформації ширяться провокаційні заклики деяких реваншистськи настроєних політичних сил, ветеранських організацій, які стараються протиставити „переможців” і „переможених” у цій війні. Деструктивні антиукраїнські сили постійно підтримують фальшиві совєтські стереотипи про цю світову трагедію, адже після двох десятиліть розвінчань колишніх большовицьких догм і постулатів єдиною „світлою сторінкою” в історії Росії ХХ ст. залишається тільки „побєда у велікой оточествєнной войнє”. Тут же напрошується питання: „Чи був для українців СССР – Вітчизною?” Відомо, що у 1920 р. російська червона армія окупувала територію Української Народної Республіки, зруйнувавши початки новітнього українського національного державотворення. У міжвоєнний період совєтська влада фізично знищила мільйони національно свідомих і соціально активних українців. А ті хто вижили, в умовах масових репресій та голодоморів, перетерпівши тотальний страх, стали „гвинтиками” большовицької системи, яка була направлена на мілітаризацію країни з метою поширити експансію на інші держави Європи та світу. Кремлівське керівництво підготовило збройні сили, які за кількістю особового складу, одиниць бойової техніки, зброї та боєприпасів переважало армії усіх інших країн. Совєтські верховоди уміло інспірували й профінансували прихід крайньоправих режимів у низці європейських держав, щоб з їхньою допомогою розпалити „вогнище війни”, здійснивши згодом т.зв. „визвольний похід” у Європу. Для цього з 1922 по 1933 роки таємно від світу, порушуючи усі Версальські домовленості про демілітаризацію Німеччини, на території СССР діяли спільні підприємства військово-промислового комплексу, в тому числі для виготовлення хімічних отруйних речовин. Також були засновані німецькі офіцерські школи для вишколу військової еліти рейхсверу: у Липецьку - авіаційна, у Казані - танкова. Совєтські військові спеціалісти постійно виїжджали до Німеччини для праці та навчання, брали участь у маневрах тощо. Тогочасний маршал М.Тухачевський заявляв: „Ми, Німеччина і СССР, можемо диктувати умови цілому світові” [1].

Для здійснення експансіоністських геополітичних планів московському керівництву потрібно було позбавитися опозиційних сил в країні, а також ліквідувати можливу загрозу відокремлення республік, в першу чергу це стосувалося України. Й.Сталін добре пам’ятав збройний опір окупаційним червоним частинам на Україні, коли обіймав у 1918-1920 рр. різні представницькі посади Російської республіки. Саме українські збройні сили, масовий повстанчий рух перешкодили поширенню комунізму в Європу, тим самим завадили перемозі большовизму в Польщі, Угорщині та Баварії. У той час лідери російських большевиків відверто заявляли, що совєтська влада протрималася в Україні лише силою Москви: великоруських комуністів і червоної армії. А без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря – Росія існувати не може. Тому напередодні Другої світової війни, коли стало відомо про конкретні заходи німецького нацистського керівництва на ескалацію міжнародної напруженості та реваншистські заходи (вступ гітлерівських військ 7 березня 1936 р. у Рейнську демілітаризовану область, аншлюс Австрії у 1938 р.) сталінське керівництво бажало використати це, як „криголам революції” у прогнозованій війні. Для цього потрібно було перетворити СССР у єдиний воєнний табір, а завадою для цього міг стати український визвольний рух, який набирав сили на західноукраїнських землях і міг поширитися на схід. Тому Сталін, маючи на увазі насамперед українців, коли в листопаді 1937 р. публічно заявив: „Кожного хто своїми діями і думками, так, навіть і думками, зазіхає на єдність соціалістичної держави, нещадно будемо знищувати... Ми знищуватимемо кожного такого ворога, нехай навіть старого більшовика, ми знищимо весь його рід, його сім’ю... За знищення всіх ворогів до кінця, їх самих, їхніх родів!” [2].

На західних українських землях, незважаючи на асиміляторські потуги окупаційних режимів, українству вдалося зберегти і примножити національні державотворчі традиції. Тут активно діяли легальні та підпільні політичні сили, які організовували і мобілізовували народ на національно-визвольну боротьбу. Все робилося для того, щоб у прогнозованому воєнному конфлікті українство було готове позитивно розв’язати проблему української державності. Так, напередодні війни, керівництво найбільш впливової легальної політичної сили УНДО висунуло до польських властей вимогу щодо надання суверенітету Західній Україні: а) наділення українських етнічних земель у Польщі територіальною автономією з власним сеймом, урядом і власною територіальною армією...; б) змінити закон про територіальну самоуправу, щоб забезпечити громадянам безпосередній вплив на їх діяльність; в) в демократичному напрямі ввести зміни до виборчого закону, щоб самі виборці мали безпосередній та вирішальний вплив на кандидатів до парламенту; г) припинити роздачу земель поміж спроваджуваних з заходу колоністів, роздати землю малоземельним і безземельним селянам; д) заснувати український університет у Львові та розбудувати народне і середнє шкільництво всіх типів і видів з українською мовою навчання на всіх етнічних територіях, відповідно до чисельності і потреб українського населення [3]. Польське бачення української проблеми озвучив тодішній президент Львова д-р С.Островський: „ Не можемо українців виселити, як це зробили Совіти, масами переносячи українців на Сибір, зате ми схильні помогти їм здобути власну державу, але за Дніпром” [4]. У січні 1939 р. на нараді у кабінеті міністрів Польщі під головуванням маршала Ридза Смігли було дано завдання кожному міністру до 15 лютого підготувати план ліквідації української проблеми.

Слід сказати, що у 1938-1939 рр. відбулася низка взаємних консультацій представників міністерства закордонних справ Німеччини та Польщі. Німці заохочували поляків до спільного походу проти СССР, пропонуючи виробити узгоджені дії щодо України, але взамін вимагали вирішити питання спірних територій шляхом проведення плебісциту серед населення північно-західних земель Польщі. Очевидно, що поляки, в можливому конфлікті з Німеччиною, розраховували на допомогу Англії, Франції та СССР, з якими у них були підписані міждержавні угоди.

В свою чергу Англія і Франція намагалися повернути агресію нацистів на схід, тому пішли на розподіл Чехословацької республіки у вересні 1938 р. В результаті на самому західному клаптику нашої землі повстала незалежна Карпатська Україна, а німецький рейхстаг прийняв рішення в столиці м.Хусті відкрити консульство на чолі з Шплеттштесером [5].

У міжвоєнний період Німеччина вважалася в українських політичних колах , як природний союзник проти Польщі та Росії.З приходом до влади націонал-соціалістів зовнішня політика ІІІ Райху робила враження, що метою німецького походу на Схід є звільнення народів СССР від большевизму. Гітлерівський уряд, чи не єдиний, відкрито засудив спланований Москвою голодомор в Україні 1932-1933 рр. Німецька преса у 1938 р. широко висвітлювала становище українців в СССР. Було відзначено шахрайство большовиків щодо перепису населення 6 січня 1937 р. по відношенню до українців. Також у низці публікацій показано вищість українців над росіянами: у перших активістичне наставлення, в других – фаталістичне. Українець – працьовитий, свідомий своєї мети, думаючий наперід; росіянин – покладається на свою долю. Українець має домішок динарської крові з Балкану, росіянин – монгольської з північного Сходу [6].

В тогочасній німецькій політиці щодо майбутнього України існували дві позиції: одні бачили місце України після розвалу СССР у т.зв. „новій Європі” (Розенберг, Канаріс, Браухіч, Райхенау), інші – ( Гітлер, Борман, Гіммлер, Герінг) бажали повністю колонізувати її територію. Але в українському політикумі не згасала надія на допомогу Німеччини в майбутній боротьбі за незалежність України. Так національна преса переконувала: „ Відсування чи пак недопускання до утворення на території сьогоднішого Совітського Союзу якого небудь одноцілого і тривкого державного організму є в інтересі Німеччини. Крім того розпад Совітського Союзу на окремішні національні держави (російську, українську, білоруську, грузинську, вірменську, тюркменську тощо), а також опанування східносибірських пустарів Японією Німеччина радо привітала б” [7]. Насправді коли А.Гітлер твердив, що бажав би мати контроль над Україною, не для підтримки її права на самовизначення, а для використання природних багатств і людських ресурсів [8].

Разом з тим на український фактор, у розв’язанні тогочасних міжнародних стосунків, вказували державні діячі західних країн. Так 24 листопада 1938 р. на нараді у Парижі прем’єр-міністр Великобританії Чемберлен заявив, що Німеччина розглядає можливість розподілу СССР, підтримуючи рух за незалежність України. 4 січня 1939 р. німецький посол у Лондоні Дірксен інформував, що англійський уряд не буде противитися німецькому походу на Україну, якщо війна йтиме під гаслом „самовизначення для українців” [9]. В грудні 1938 р. Д.Ллойд-Джордж у розмові з совєтським послом І.Майським висловив думку, що план Гітлера полягає у відторгненні від Польщі української території, приєднанні її до Карпатської України й створенні на цих землях Української держави з перспективою прилучення до неї Східної України [10]. Також керівництво Фінляндії лояльно ставилося до позитивного вирішення питання української державності. Маршал Манергейм в розмові з послом Німеччини фон Блюхером висловив думку, що Україна повинна бути самостійною [11].

Ймовірність домовитися провідних європейських держав супроти СССР, а також події на Карпатській Україні стривожили кремлівське керівництво. 10 березня 1939 р. виступаючи на ХУІІІ з’їзді ВКП(б) Сталін висміяв ідею приєднання Совєтської України з тридцятимільйонним населенням до 700 – тисячного Закарпаття, відзначивши, що західні країни провокують загострення відносин між СССР та Німеччиною. Тобто Москва натякнула на можливість домовитися з Берліном. Нацистські верховоди зрозуміли це – 12 березня Угорщина отримала дозвіл Німеччини на окупацію Карпатської України. Таким чином почалося зближення двох тоталітарних режимів, яке закінчилося 23 серпня 1939 р. підписанням пакту Молотова – Ріббентропа, яким було розпочато Другу світову війну.

Совєтське керівництво старалося приховати таємні протоколи до договору, які вказували на експансіоністські зазіхання обидвох сторін, також напад на Польщу показував чого варта голослівна російська „слов’янська солідарність”. Російський історик М.Семиряга опублікував матеріали, які підтверджують факт злочинного порушення міжнародних норм і договорів СССР та ІІІ Райхом [12].

Такий блискавичний хід подій, який кардинально змінив геополітичну ситуацію на сході Європи був прогнозований, але неприйнятним для українців. Голова УНДО В.Мудрий змушений був визнати: „ Раніше ми орієнтувалися, що буде зудар західного світу зі східним – большевицьким. Ця концепція зійшла з платформи актуальності, бо західні держави ігнорують справи недержавних народів. Ми тільки „сліпе знаряддя гри чужих сил”. Потрібно зберегти українську національну субстанцію” [13]. Слід підкреслити, що на останньому засіданні польського сейму українські посли ( чільники українських легальних політичних партій) висловилися за підтримку Польщі в боротьбі з Німеччиною, так само до вірних звернулися ієрархи УГКЦ на чолі з митрополитом А.Шептицьким відбувши молебні за перемогу польської армії. Згідно мобілізації до війська призвано близько 100 тис. українців (всього в збройних силах Польщі їх було понад 150 тис. ). Польські дослідники стверджують, що всі вони досить добре воювали, один з останніх склав зброю на Любельщині в складі 29 бригади піхоти полковник П.Шандрук, нагороджений вищим військовим орденом Віртуті Мілітарі [14].

Іншу позицію займала найбільш масова та радикальна ОУН, керівник якої полковник Є.Коновалець ще у 1929 р., перебуваючи у США, говорив: „ ... про неминучість другої світової війни, до якої наш народ мусить бути відповідно приготований” [15]. У переписці з полковником Р.Дашкевичем у серпні 1931 р. він стверджував, що на Польщу нападуть Росія і Німеччина, тоді українцям в еміграції необхідно буде творити офіцерські кадри, а в краю розпочати терористично-диверсійну акцію проти поляків [16]. У 1937 р. Є.Коновалець передбачав: „ Війна неминуча за яких два-три роки. Німецько-італійська вісь намітила розібрати Совєтський Союз і якщо Гітлер не збожеволіє з його імперіалізмом Великої Німеччини, то Україна матиме автономію і своє військо” [17]. Ці думки поділяв відомий військовий стратег, член Проводу ОУН, генерал М.Капустянський. Він аргументовано доводив ймовірні плани Москви та Берліна в майбутній війні. Вважав, що в першу чергу буде зруйнована Польща, а українська проблема вирішиться завдяки організованій революційно-визвольній акції [18].

В 30-х рр. українські націоналісти основну увагу приділяють вишколу кадрів Організації до майбутньої війни. Для цього на еміграції проводять мобілізацію військових старшин, здійснюють масову підготовку молоді на західноукраїнських землях, проводять збір коштів серед діаспори Пн.Америки, йде активна закупівля зброї, боєприпасів, військової амуніції тощо. Разом з тим налагоджується співпраця з військово-політичними колами Німеччини, Литви, Італії, Фінляндії. Англії, Японії, Хорватії та інших країн, які поділяли бажання українців стати суб’єктом міжнародних відносин, створивши суверенну державу.

Проводячи активну міжнародну діяльність оунівці стверджували: „ Наша революція – це початок здійснення історичної місії України, ми несемо визволення слабшим від нас народам Сходу Європи, за те приєднуємо їх до нашої системи політичних союзів і силою цієї політичної співпраці здобуваємо для України належне їй місце в укладі політичних сил нової Європи” [19]. Основними ворогами України вважалися її історичні сусіди: „ Використовуючи наявність большевизму і виступаючи воднораз проти Росії і проти Польщі Україна дістає слушну нагоду скінчити раз і на все з нещасливою традицією хитання між Москвою і Варшавою і, вислизнувши з кліщів наших двох сусідок, здобути підпертя й союз поза ними. Крайня пора для України вийти в світ і голосно заявити свої домагання, усунувши всякі посередництва” [20]. Вважалося, що: „ Українська справа є справою європейсько – інтернаціональною. Маємо всі дані ототожнювати наші інтереси з інтересами цілої Європи і опиратися на європейську солідарність проти Сходу” [21]. Діячі ОУН були переконані, що: „Самостійність України унормує рівновагу на європейському континенті в трикутнику – Україна-Німеччина-Італія, в парі з трикутником в Азії – Україна-Японія-Англія” [22].

Є.Коновалець та його соратники, ознайомившись з „Майн Кампф”, були не високої думки про Гітлера, як політика і керівника Німеччини. Так чільний діяч ОУН, майбутній головнокомандувач УПА Р.Шухевич висловив таку думку про керівника нацистів: „Гітлер – напівінтелігентний, зарозумілий „юберменш” і дуже короткозорий” [23]. З огляду на це, слід зазначити, що ще у середині 30-х рр. під час чергового диспуту оунівці підтримали тезу, що коли Гітлер прийде на українські землі як загарбник, то: „... ми миттю повертаємо нашу зброю й усі наші сили проти німців” [24]. Особливо насторожила українських націоналістів згода нацистів щодо окупації мадярами Карпатської України. Неприємно заскочив їх також німецько-совєтський договір, на який ПУН відреагував заявою: „За допущення червоної Москви в Європу – Німеччина несе велику історичну відповідальність, Цим актом вона зокрема (як у випадку з Чехо-Моравією й Карпатською Україною) уневажнила нею ж голошені гасла національного самоозначення...” [25].

Військово-політичні кола Німеччини передбачали у майбутній війні використати український фактор. Так 2 травня радник німецького МЗС П.Кляйст відзначав: „Ідеальним було би, якщо б конфлікт із Польщею був виконаний не з боку Німеччини, на теперішній час ми у Берліні обговорюємо питання включення у цю справу України [26]. В результаті шеф абверу (військова розвідка й контррозвідка) В.Канаріс активізує контакти з українськими політичними колами. В результаті відбувся таємний вишкіл декількох сотень українців ( т.зв. „борців за волю”), які з початком війни у складі загону ВВН (Берг бауерн гільфе - допомога верховинцям) під командою чільного члена ОУН полковника Р.Сушка, як допоміжна формація діяли проти поляків.

Але не завжди військові були поінфомовані про плани політиків. 22 серпня Гітлер у виступі перед командуванням вермахту признався: „З осені 1938 р. я вирішив йти разом зі Сталіним... Сталін і я – єдині, хто дивиться лише у майбутнє. Найблищими днями на німецько-совєтському кордоні подам руку Сталінові і разом з ним почну новий розподіл світу...” [27]. В свою чергу Сталін 19 серпня на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) розкрив свої плани „ ... виснаження ворогуючих сторін у збройному протистоянні дасть СССР широке поле діяльності для розвитку світової революції”. В розмові з генеральним секретарем виконавчого комітету Комінтерну Г.Димитровим диктатор довірливо поділився планами: „Ми не проти, щоб вони побились добряче і послабили один одного. Ми можемо маневрувати, підштовхуючи одну сторону проти іншої, щоб вони добряче побились” [28].

З початком війни совєтське керівництво не бажало миттєво виконувати підписані угоди, тим самим виставляючи німців в очах світової громадськості, як одноосібного агресора. Після декількох безуспішних закликів щодо початку воєнних дій з боку СССР, німецька військово-політична верхівка вирішила стимульнути Кремль переговорами з українськими націоналістами. Так у середині вересня 1939 р. Канаріс у Відні мав зустріч з головою ОУН А.Мельником з пропозицією створити на східних теренах Польської держави Галицьку республіку. В результаті ПУН здійснює низку заходів щодо формування уряду Західної України, канцлером якої планувалося призначити чільного оунівця О.Сеника. Це без сумніву підштовхнуло Москву до формування на базі прикордонних округ Українського та Білоруського фронтів, які 17 вересня отримали наказ перетнути кордон, обгрунтувавши вступ у війну тим , що Польща фактично перестала існувати, а червона армія бере під свій захист життя й майно населення Західної України і Західної Болорусії.

Захоплення совєтськими військами краю спричинило виникнення цілком нової суспільно-політичної ситуації в регіоні. Всі національні інституції, які мали можливість діяти при поляках, „визволителями” ліквідовувалися. Понад 20 тис. громадян переїхало в німецьку зону окупації т.зв. Генеральну Губернію, де у Кракові зосереджувалися проводи українських національних сил. Населення Західної України зазнало тотальної совєтизації, в результаті якої було репресовано сотні тисяч людей.

На першому етапі Другої світової війни СССР все робив для того, щоб приспати пильність союзників. 28 вересня 1939 р. Договором про дружбу і кордони совєтська сторона поступилася у своїх територіальних притязаннях. Складалося враження, що Кремль претендує тільки на землі колишньої Російської імперії: від Фінляндії до Бессарабії. Згідно заключеної торгово-кредитної угоди Німеччина за 17 місяців, до 22 червня 1941 р., отримала від Совєтського Союзу: 865 тис. т. нафти, 140 тис. т. марганцевої руди, 14 тис. т. міді, 3 тис. т. нікелю, 101 тис. т. бавовни сирцю, понад 1 млн. т. лісоматеріалів, 11 тис. т. льону, фосфати, платину, 15 млн. т. зерна [29]. Фактично постачанням стратегічної сировини комуністи активно допомагали нацистам завойовувати країни Європи. В свою чергу Німеччина сприяла доступу совєтської сторони до промислового устаткування, новітніх технологій, зразків нової зброї і військової техніки. В результаті Гітлер протягом 1939-1940 рр. завоював Польщу, Голандію, Бельгію, Данію, Норвегію, Югославію, Францію, провадив війну з Великобританією. Сталін поширив кордони СССР за рахунок території Польщі, Фінляндії, Країн Балтії та Румунії. Москву залишили посли країн Заходу. Совєтський Союз виключили з Ліги Націй. На догоду Берліну Кремль розірвав стосунки з країнами окупованими Німеччиною, натомість встановив нові з колаборантними режимами – маріонетками ІІІ Райху. Восени 1939 р. було передано нацистам близько 900 антифашистів Німеччини й Австрії. У країнах Європи ширився антикомуністичний рух.

На зламі 1939-1940 рр. відбувалися переселенські акції, в яких нацисти і большевики старалися переманити до себе якнайбільше українських людей. Так, згідно Договору про добровільне переселення, підписаного в Москві 16 листопада 1939 р., совєтська сторона сподівалася вивезти в СССР 65 тис. українців. Незважаючи на шалену агітацію виїхало близько 9 тис. Натомість з СССР у січні-червні 1940 р. виїхало 10 тис. осіб [30].

Незважаючи на всі заходи большевицької влади щодо тотальної совєтизації населення України, вони не зуміли викореніти національні почуття і природну солідарність „східняків” і „західняків”. Деякі старшини – українці, які в складі червоної армії увійшли до Західної України нашіптували нашим селенам: „Тільки не дайтеся до колгоспів, бо так само зчорнієте, як ми”. Подекуди довірливо застерігали: „ ... до двох-трьох років большевики вивезуть і виарештують загал нашої інтелігенції та заможніших і свідоміших селян. Щонайкращих людей – або на вивіз, або щоб записати свою душу НКВД: щоб стали його конфідентами” [31].

Загальновідомо, що націоналістична ідеологія була популярною і домінуючою серед західноукраїнського громадянства. Адже метою довоєнних політичних сил і громадських організацій було здобуття незалежності України та побудови суверенної національної держави. Це співпадало із бажаннями багатьох наддніпрянців. З цього приводу показовими є свідчення відомого львівського вченого-германіста Б.Задорожного: „На квартирі мого батька жив офіцер зі Східної України. Коли вже почалася війна (німецько-совєтська – І.Г.) , батько цілком випадково знайшов за картиною листа від цього офіцера. „Михайле Івановичу, - писав він, - я не мав можливості сказати вам, що у мене такіж погляди, як і у вас. І таких, як я, у нас мільйони. Животіємо, пригноблені радянською владою...” [32].

Натомість кремлівське керівництво, бажаючи з окупованих територій зробити вигідний плацдарм для „походу на Захід”, підготовлювало певну опінію серед громадянського загалу. Можна навести конкретний приклад нав’язування, на перший погляд, цілком абсурдних ідей, які діяли на підсвідомість людей підготовлюючи їх до майбутніх подій. Очевидно, що в компартійних кабінетах був підготовлений текст виступу, озвученого у Львівській опері, під час Народних Зборів, селянином І.Олексюком мешканцем Городнянського повіту Станіславівської області: „ ... я маю 41 рік і маю велику надію, глибоку надію у своєму серці, що прийде час, і на світі не буде Франції, не буде Англії і інших держав (бурхливі тривалі оплески). Маю глибоку надію, що прийде час, коли буде тільки одно – Радянська Соціалістична країна, буде тільки Комуністична партія ( бурхливі тривалі оплески, вигуки „ура”, „слава комуністичній партії”, „хай живе Радянський Союз Республік” [33]. Агресивні наміри Москви підтверджують слова чільника закордонного відомства СССР, члена Політбюро ЦК ВКП(б) В.Молотова, який у липні 1940 р. в розмові з міністром закордонних справ Литви В.Креве-Мицкявичусом заявив: „Геніальний Лєнін не помилявся, запевняючи нас, що Друга світова війна дасть змогу нам захопити владу в усій Європі, як Перша світова війна дала змогу захопити владу в Росії” [34].

З літа 1940 р. військове відомство СССР почало розробляти план нападу на Німеччину, який був підписаний до виконання наркомом оборони С.Тимошенком і начальником Генштабу Г.Жуковим 15 травня 1941 р. Виступаючи 5 травня 1941 р. перед випускниками військових академій у Кремлі Сталін наголосив, що потрібно готуватися до наступальної, а не оборончої війни. Кінцевий термін підготовки військ до цього - початок липня 1941 р.[ 35]. Разом з тим совєтське керівництво усвідомлювало, що всі їхні плани підготовки до війни у Європі може нейтралізувати організований український націоналістичний рух. Передбачаючи це більшовицькі спецслужби, зачасно ще у 30-х рр., заслали до Проводу ОУН декількох своїх агентів. Добре розібравшись у діяльності та у взаємовідносинах оунівців у 1938 р. був ліквідований полковник Є.Коновалець, а у 1940 р. – ними інспірований розкол ОУН. Наказ давав сам Й.Сталін: „ Наша мета – обезголовити рух українського фашизму напередодні війни і змусити цих бандитів знищувати один одного в боротьбі за владу” [36].

Незважаючи на втрати і несприятливі політичні умови, на початку світової війни, члени ОУН усілякими способами продовжували втілювати в життя ідею української державності. В той час стає очевидним, що у відстоюванні національної ідеї потрібно було сподіватися лише на власні сили. Разом з тим залишалася актуальною концепція використання німецької військової потуги для досягнення національно-державницької мети. Розкол в ОУН викрастилізував дві позиції щодо розвитку подальших дій. ПУН, на чолі з А.Мельником вважав, що прогнозований воєнний конфлікт між Німеччиною та СССР об’єктивно приведе до відновлення незалежності України. Логічним видавалося те, що німці запропонують лідерові ОУН бути керівником України на кшталт Тіссо у Словаччині чи Павеліча в Хорватії. Цю позицію підтримали УЦК в Кракові на чолі з В.Кубійовичем, УНО в Берліні, яке очолював Т.Омельченко. Вони працювали над створенням Української держави під німецьким протекторатом [37]. У березні 1941 р. М.Капустянський надіслав у німецький Генеральний штаб спеціальний реферат, в якому висловив низку аналітичних міркувань з приводу можливої війни із СССР. У ньому він акцентував увагу на тому, що перемогти червону армію досить складно: „ Проте ахіллесова п’ята СССР – це національне питання, зокрема українське питання, і хибна їх хижацька й виснажуюча державно-політична система, і сюди треба скерувати удар і йти з визвольними гаслами. Бо ж лише стратегічно перемогти СССР буде дуже важко”, - прогнозував генерал [38].

Революційний провід ОУН, очолюваний С.Бандерою, у грудні 1940 р. виклав свою програму дій у Маніфесті, яка була розвинута на Другому (Краківському) великому зборі ОУН у квітні 1941 р. Суть її полягала в тому, що ОУН(Б) проводило боротьбу за здійснення національної революції, внаслідок якої мала утворитися Українська суверенна держава. Без огляду на всі територіально-політичні зміни, які можливі на сході Європи, українські націоналісти бажали встановити справедливий лад на руїнах СССР під гаслом: „Воля народам, воля людині!” [39]. РП ОУН став ініціатором утворення УНК, до складу якого увійшли представники усіх національних політичних груп, крім прибічників мельниківців. Очевидно, що ОУН(Б) і їх соратники з УНК передбачали можливий хід подій, адже у надісланих на адресу вищого німецького керівництва меморандумах вони виразно заявили про прагнення українського народу до державної самостійності. Також нагадували про помилки Німеччини щодо України у минулому і застерігали від їх повторення в майбутньому: війна німцями може бути програна, якщо вони не допоможуть розв’язати українське питання шляхом створення незалежної Української держави [40]. Тобто позиція ОУН(Б) була спрямована на об’єднання усіх національних політичних структур на демократичній парламентарській основі у Всеукраїнську раду, яка мала створити органи влади в Україні. Вони вважали, що війну потрібно використати для здобуття державної незалежності України, а далі вести переговори з воюючими сторонами з позиції суверенної держави.

Пам’ятаючи про хід і наслідки Першої світової війни німецьке військово-політичне керівництво старалося всіляко уникнути війни на два фронти. В умовах збройного протистояння з Великобританією, за якою стояли США, Німеччині аж ніяк не випадало воювати з СССР. Але активні приготування до нападу совєтських збройних сил, які були очевидними, змусили найближчого соратника фюрера Гесса відбути для переговорів до Британії. Англійці старалися якнайшвидше втягнути у війну Совєтський Союз, тому посланця з Берліну заарештували. В результаті Гітлер вимушений був наказати вермахту здійснити превентивний удар по СССР. Це зненацька заскочило особовий склад РККА, який готувався до нападу і ведення війни „на чужій території”, очевидно був не готовий ефективно вести оборончі бої. Тому в перші тижні німецько-совєтської війни гітлерівській армії вдалося вклинитися на значну територію, при тому полонивши сотні тисяч совєтських воїнів.

Слід наголосити, що з початком війни українське населення усієї України зустрічали німців, як визволителів: хлібом з сіллю, квітами, масовими святочними походами з церковними хоругвами. Це визнавали і компартійні керівники - секретар ЦК КП(б)У Д.Коротченко стверджував, що українці позитивно сприймали німців. Тому згодом сталінське керівництво планувало усіх українців, що були під окупацією переселити на Сибір. Українці-воїни масово здавалися в полон – ніхто не хотів гинути „за комісарів, за колгоспи”. Так під Києвом в полон попало майже 700 тис. військовиків, німці відпустили додому близько 277 тис, з них 95% - етнічні українці. Большевики передбачали, що в разі нападу, народ не захоче воювати за ненависний усім тоталітарний режим. Тому совєтський уряд відмовився, у свій час, приєднатися до Гаазських конвенцій 1899 і 1907 рр. щодо умов утримання військовополонених, згідно з якими воюючі держави зобов’язувалися взаємно створювати нормальні умови їхнього життя. Сталін теж не приєднався до Женевської конвенції 1929 р., яку Гітлер підписав. Тому під час воєнних дій Берлін неодноразово апелював через Міжнародний Комітет Червоного Хреста у Швейцарії до Москви щодо порядку утримання військовополонених, про посилки та листування і т.ін. Сталін відповів: „Росіян у полоні немає. Російський солдат б’ється до кінця. Якщо він обирає полон, він автоматично перестає бути росіянином” [41]. Сім’ї тих хто здався в полон позбавлялися усіляких державних дотацій, в багатьох випадках підлягали арешту і нерідко були випадки розстрілу „ зрадників - ворогів народу”. Бездарність червоних командирів призводило до невиправдано великих втрат особового складу. Приховуючи свою неспроможність налагодити ефективну оборону кремлівське керівництво з метою прикрити злочинні накази, які коштували народу мільйони життів, в ході війни відмінили іменні солдатські медальйони, а ввели термін „пропав безвісти”.

Разом з тим слід підкреслити про ефективну роботу совєтських спецслужб у стані супротивника. Так після невдалого вояжу Гесса щодо примирення на західному фронті, його місце заступника фюрера по партії, а також чільника рейхсканцелярії зайняв М.Борман. Його доля до кінця невідома, але деякі сучасні російські дослідники схиляються до версії, що він був добре законспірованим агентом Кремля. Так на Нюрберзському процесі міністр східних територій А.Розенберг, дехто з німецьких генералів, розповідали про невипрадані накази Бормана, які викликали масовий рух Опору на окупованій нацистами українській території. Він також поставив на чолі рейхскомісаріату Україна Е.Коха, який прославився тим, що організовував масові знищення місцевих мешканців, зокрема євреїв, вивіз до Німеччини української молоді, великої кількості матеріальних ресурсів і т.ін. Його судили щойно у 1958 р. в Польщі. На процесі він заявив про свої симпатії до СССР і що він в роки війни зруйнував плани свого шефа А.Розенберга по створенню Української держави. Отримавши смертний вирок... прожив, фактично в комфортних умовах, і помер щойно у 1986 р. у віці 90 р. [42]. Українські дослідники наводять дані, що також радник міністерства закордонних справ Німеччини П.Клейст був інформатором совєтської розвідки [43]. У листі д-ра М.Дзеровича з Відня до митрополита А.Шептицького датованого 19 жовтня 1941 р. читаємо: „В німецькому запіллі солідні дуже виразні признаки большевицької розкладової роботи. Знаменито закаптурені агітатори вишукують усі проблеми, що можуть в своєму розвитку вводити розлам і роздор поміж Німецьким Народом... В першу чергу ці агітатори помітили, що між віруючими кругами війська і невіруючими партійними кругами росте з дня на день велике напняття... Вони пускають вістки, що велика частина Партії є зовсім большевицька, та що ніхто не знає, як вона розплатиться з противниками. Вони намовляють писати жінкам до чоловіків до війська, що партія відбирає дітям змогу вчитися Божого слова. Військо – проти партії, а партія проти церкви. Збільшилось число протидержавних та проти військових саботажів. Пропаганда вищості і демократизму большевизму порівняно з фашизмом. Ця внутрішня ситуація, заставляє нас дуже сильно працювати над дуже ясним спрецизуванням нашого національного „Я”... Доки ми не виявимо нашого морального національного обличчя, доки не накажемо відноситися до нашої Нації та її прадідівської Віри з пошаною, яка належиться як найбільшій святости, не матимемо ніяких успіхів в політиці” [44]. В роки війни совєтська агентура організовує „братовбивства” (О.Сеника та М.Сціборського), що завадило порозумітися „мельниківцям” та „бандерівцям”. Також в німецькому гестапо працювало чимало большевицьких провокаторів, які сприяли виявленню та знищенню нацистами українських націоналістів. Совєтський партизанський рух, що поширився на українських землях у 1942-1944 рр. був скерований насамперед проти місцевого населення, щоб „не вважали німців кращими від росіян”. Аналізуючи діяльність в Україні „червоних месників” слід зауважити, що для них більшими ворогами були українські націоналісти ніж німецькі окупанти. Звісно, адже їх особовий склад складали добре вишколені спецназівці, працівники совєтських репресивних органів і ... звільнені карні злочинці. Більшість з них не були української національності. Так у партизанському з’єднанні С.Ковпака українців було до третини [45].

У вкрай несприятливих воєнних умовах оунівці зуміли мобілізувати свої сили для проголошення відновлення Української держави. Каталізатором національно-державницького відродження став спеціальний загін ОУН, який очолив Я.Стецько. Вступивши до Львова в ніч на 30 червня 1941 р. члени групи заходилися скликати авторитетних громадян на збори в будинку „Просвіти”, які в урочистій обстановці прийняли текст Акту проголошення Української Держави [46]. Він був переданий в етер з львівської радіостанції, опублікований у місцевих газетах. Підтримали цей Акт відновлення української державності в своїх пастирських посланнях владики українських церков, що надало йому певної ваги серед загалу. Також по населеним пунктам Західної України були проведені плебісцитові акції, які засвідчили схвалення більшості українського люду цей Акт. Оунівці на практиці здійснювали постулат викладений чільним членом ОУН М.Колодзінським, який загинув в обороні Карпатської України від угорських окупантів у 1939 р.: „Будова держави від першого села”. Фактично державотворчий процес тривав до вересня 1941 р. і дійшов, разом з похідними групами ОУН, до околиць Києва.

У Львові відразу ж був сформований національний уряд – УДП. Очолити його запропонували авторитетному професору медицини М.Панчишину, незважаючи на те, що він певний час під совєтською окупацією виконував обов’язки завідувача облздороввідділом. Але доктор відмовився. УДП очолив Я.Стецько, склад уряду був коаліційним: 9 членів ОУН, 2 – УНДО, 1 – ФНЄ, 2 – соціал-радикали, 1 - соціал-революціонер. Передпарламентом стала Рада Сеньйорів на чолі з патріархом галицького політикуму К.Левицьким. Пізніше вона була перейменована на „Українську Національну Раду у Львові”, проіснувала до 27 липня 1942 р.

Слід зазначити, що з початком війни КП ОУН на ЗУЗ (І.Климів, Д.Маївський, Т.Онишкевич, Р.Кравчук, А.Закоштуй та ін.) мобілізував до 10 тис. озброєних учасників оунівського підпілля, які вступали в бої із відступаючими частинами совєтської армії. З цих відділів були організовані загони Української Народної Міліції, яку очолив І.Равлик. Ці українські державні відділи міліції контролювали громадський спокій та порядок на всіх західноукраїнських землях, а також на деяких теренах Східної України. УДП видало наказ про створення української армії. Заходами членів ОУН в багатьох населених пунктах молодь проходила військовий вишкіл. 27 липня у Рівному на святі української державності був створений Перший курінь українського війська ім.Холодного Яру [47].

УДП прийняв рішення про призначення послів для нав’язання контактів з деякими державами. Так, заступником голови уряду за кордоном призначено В.Горбового, послом в Румунії – Г.Барабаша, в Словаччині – Д.Мосендза, в Японії – Р.Ярого, В Хорватії – Івахнюка, в Німеччині – В.Стахова. Я.Стецько розпочав активну міжнародну переписку надіславши листи до німецьких зверхників – Гітлера, Ріббентропа, Герінга; лідерів Хорватії – Павеліча, Італії – Муссоліні, Іспанії – Франко [48]. Голова УДП звернувся з окремими посланнями до еміграційних українських урядів – А.Лівицького та П.Скоропадського з пропозицією підтримки і співпраці. Вони фактично визнали Українське Державне Правління. В свою чергу 7 липня 1941 р. митрополит УГКЦ А.Шептицький надіслав листа А.Мельнику, де закликав його примиритися з С.Бандерою [49]. В цій ситуації мельниківці змушені були піти на переговори з опонентами, обіцявши забути внутрішньопартійні суперечки. Прихильникам А.Мельника бандерівці запропонували два місця в складі УДП.

З перших днів свого існування УДП почав налагоджувати суспільно-громадське та культурно-освітнє життя м. Львова та околиць. Було відкрито управління картографії, фотографічних майстерень, декілька лікарень, іподром, басейн тощо. Учасниця цих подій згадувала: „В княжому городі Льва вже кипіла гарячково праця – народ з ентузіазмом почав відновляти та організовувати свої власні адміністративні, господарські та культурні установи, власну міліцію – охорону й безпеку громадян і держави, почав направляти та урухомлювати пошкоджені в часі воєнних дій установи та устаткування, найважливіші засоби для життя міста: воду, світло, харчові крамниці, лікарні, транспорт тощо. Ціле місто потонуло в синьо-жовтих прапорах. Подібно поступало українське населення всюди на звільнених від москалів теренах. Народ почав відбудовувати свою власну державу” [50].

Слід зазначити, що, на відміну від росіян, німецькі військовики досить толерантно віднеслися до державницьких заходів українців. Вони не перешкоджали вивішуванню національних символів – синьо-жовтого стягу та тризубу, можна було вільно співати національний гімн „ Ще не вмерла України...”, а під час богослужень церковний гімн: „Боже великий, єдиний, нам Україну храни...”. Але нацистська окупаційна адміністрація негативно сприйняла налагодження національного державницького життя. Були затримані і допитані німецькою поліцією С.Бандера, Я.Стецько та їхні соратники. Їх схиляли до того, щоб відкликати Акт проголошення Української Держави до закінчення воєнних дій. Але чільники ОУН стояли на тому, що проголошення у Львові незалежності є історичним фактом, як 22 січня 1918 р. у Києві та 1 листопада 1918 р. у Львові.

В кінцевому результаті німецьке керівництво вирішило знищити українські державницькі інституції, територію України поділити, а українські націоналісти зазнали репресій. Таким чином нацистська окупаційна влада почала проводити відкрито шовіністично-колонізаційну політику щодо України та українців, чим спричинила масовий рух Опору, який очолила ОУН створивши Українську Повстанську Армію. Це стало однією з основних причин поразки німецьких військ на східному фронті та й взагалі у Другій світовій війні. Згодом, завдяки проголошенню незалежної України у Львові 30 червня 1941 р., совєтська верхівка не змогла представити західним альянтам на Нюрберзькому процесі українських патріотів як нацистських колабораціоністів.

Незважаючи на те, що націоналісти не зуміли відстояти незалежність і державність України в роки війни та повоєнний час – боротьба ОУН, УПА показала життєвий потенціал української нації. Тому сьогодні нам є ким і чим гордитися. Українському політикуму і владі, в центрі та регіонах, потрібно перейти на національні засади, визнавши УПА воюючою стороною в роки Другої світової війни, а учасників націоналістичного підпілля – борцями за волю України. Для цього необхідно використати досвід наших західних партнерів, які успішно подолали негативні наслідки комуністичного тоталітарного минулого. А нашим північно-східним сусідам слід якнайшвидше позбавитися від великодержавного шовінізму і будувати наші взаємини на демократичних, толерантних, рівноправних та партнерських засадах – йти в майбутнє із переосмисленням уроків минулого.


1. Науменко К. Як Сталін і Гітлер „життєвий простір” ділили. // Високий Замок. – 1999 р. – 27 серпня. – С.9;

2. Васільєв В.Ю. Україна в політиці керівництва СРСР напередодні Другої світової війни. // Укр.істор.журнал. – 2005. - №1. – С.11;

3. Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті. Документи і матеріали. В 3-х томах. – Упор. Гунчак Т., Сольчаник Р.. – Мюнхен, 1983. – Т.2. Міжвоєнний період. – С.394;

4. Діло. – 1938. – 26 жовтня;

5. Центральний державний історичний архів України (ЦДІАУ), м.Львів, ф.344, оп.1, спр.132, арк. 1;

6. Там само, ф.787, оп.1, спр.1, арк.23;

7. Діло. – 1939. – 13 січня;

8. ЦДІАУ, м.Львів, ф.344, оп.1.спр.78, арк.19;

9. Прокоп М. Українська справа на тлі підготови війни 1941-1945. //Сучасність. – 1961. - №7. – С.95;

10. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921-1939 рр.). – К.: Видавничий дім „Альтернативи”, 1999. – С.317;

11. Організація Українських Націоналістів. Збірник статей у 25-ліття ОУН. 1929-1954. – На чужині, 1955. – С.445;

12. Див.: „Секретные документы из особых папок”. // Вопросы истории. – 1993. - №1. – С.3-15;

13. ЦДІАУ.м.Львів, ф.344, оп.1, спр. 57, арк.6-7;

14. Sowa A. Stosunki Polsko-Ukrainskie 1939-1947 – Krakow, 1998. – S. 74-76;

15. Задорецький П. Фрагмент з діяльності полк. Є.Коновальця за часів його поїздки по Америці. // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен. 1974. – С.836;

16. Державний архів Львівської області (ДАЛО), ф.121, оп.3, спр.1020. арк.17;

17. Бачина-Бачинський Є. Євген Коновалець у Женеві. Витяг із щоденника. // Євген Коновалець та його доба... – С.745;

18. Капустянський М. Українська Збройна сила й українська національна революція. – Саскатун: „Новий Шлях”. – 1936. – С.32-33;

19. Колодзінський М. Українська воєнна доктрина. – Ч.1. –Торонто, 1957. – С.8-9;

20. Ярий Р. Зовнішня політика. // Розбудова Нації. – 1930. - №9-10. – с.225;

21. Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), ф.6, оп.1, спр.265, арк. 75;

22. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ), ф.3833, оп.3, спр.1, арк.49;

23. Оксана. Спомини львов’янки. // Визвольний Шлях. – 1970. – Березень. – С.333;

24. Ляхович С. Праця ОУН у Лондоні 1933-1935 років. //Визвольний Шлях. – 1973. – Жовтень. – С.1188;

25. ЦДАВОВУ, ф.4331, оп.1, спр.2, арк.70;

26. Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). Львівський національний університет імені Івана Франка, Канадський інститут українських студій Альбертського університету. – Львів,2003. – С.28;

27. Високий Замок. – 2005. – 7 серпня. – С.6;

28. Кучер В. Вересень 1939 р. війна проти Польщі: удар зі сходу. //Історичний журнал. – 2004. - №9. – С.16-17;

29. Історія України: Документи. Матеріали. Посібник. //Уклад.колек. В.Ю.Короля. – К.: В-цтво „Вища школа”, 2001. – С.327;

30. Кубійович В. Українці в Генеральній Губернії. 1939-1941. Історія Українського Центрального Комітету. В-цтво Миколи Денисюка. – Чікаго, 1975. – С.63;

31. Західня Україна під большевиками. ІХ.1939-УІ.1941. Збірник за редакцією Мілени Рудницької. Наукове товариство ім.Т.Шевченка в Америці. – Нью-Йорк, 1958. – С.19;

32. Високий Замок. – 2004. – 26 червня. – С.4;

33. ЦДІАУ, м.Львів,ф.859,оп.1.спр.130, арк.202;

34. Україна у міждержавних відносинах ХХ століття: Навч. посібник //За гол.ред. Я.Й.Малика. – Л.: ЛНУ імені Івана Франка: ЛРІДУНАДУ, 2004. – С.154;

35. Кучер В. Вереснь 1939 р.... – С.23;

36. Судоплатов П. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930-1950 годы. – М., 1998. – С.39;

37. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірка німецьких архівних матеріалів. – Львів: Ін-т українознавства НАН України, 1997. – Т.1. – С.17-57;

38. Організація Українських Націоналістів. Збірник статей у 25-ліття ОУН. 1929-1954. – На чужині, 1955. – С.137;

39. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р. // Збірка документів. 1955. – С.24-27, 31;

40. Україна в Другій світовій війні у документах... – С.17-57;

41. Науменко К. „ Якщо російський солдат вибирає полон, він автоматично перестає бути росіянином”. //Високий Замок. – 2001. – 11 серпня. – С.6;

42. Веденеев Д. Украинский фронт в войнах спецслужб: Исторические очерки. – К.: „К.И.С.”, 2008. – С.253-255;

43. Дробот І. Карпатська Україна і європейський світ: спроба відродження державності. – Київ, 1999. – С.26;

44. ЦДІАУ, м.Львів, ф.358, , оп.3, спр.169, арк.1-2;

45. Chojnowski A. Ukraina. Wydawnictwo TRIO Warszawa, 1997. - S. 157;

46. Гаврилів І. Акт 30 червня 1941 року – історичний етап відновлення української державності. // Вісник Національного університету „Львівська політехніка”. Держава та армія. № 431. – Львів, 2001. – С.83;

47. ЦДАВОВУ, ф.4331, оп.1, спр.2, арк.70;

48. Там само, ф.3833, оп.1, спр.10, арк.4; спр.22, арк.1-11;

49. Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро. – 1996. – С.217-218;

50. Романишин О. В 40-ву річницю Акту. //Визвольний Шлях. – 1981. - №8. – С.1034.