Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції 21-22 травня 2008 року

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 11 12 13 14 15 16 17 18 19

ВИКОРИСТАННЯ ПЕДАГОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ЕКОМУЗЕЇВ

В. КОРОЛЕНКА ТА І. КОТЛЯРЕВСЬКОГО У ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ВЧИТЕЛЯ ВИЩОЇ ШКОЛИ

Сучасне місто – це складний соціальний, економічний і культурно-побутовий комплекс, який розвивається, змінюється і оновлюється. Кожне історично складене місто несе в собі істотні особливості попередніх епох (формацій). Вони прослідковуються у характері місцевих забудівель окремих районів, кварталів, вулиць, пам’ятниках історії та культури.

Екскурсії по місту розширюють пізнання, культурний кругозір, дозволяють відчути епоху, відображену в пам’ятниках, уявити хід і характер подій, зазирнути в минуле, зрозуміти майбутнє. Отримати інформацію, конкретизувати свої знання, здобути освіту нам допомагають освітні установи, зокрема педагогічні заклади, завданням яких є включити майбутніх учителів до культурного простору міста, розширити функції музею як центру духовного життя регіону.

В процесі історичного розвитку музей змінювався разом зі світом, що його оточував. Нині входження в європейське суспільство, в освітній простір через Болонський процес повинно посилювати українознавчі цінності в змісті освіти. В Болонській і Сорбонській деклараціях зазначається, що національні особливості і загальні інтереси повинні взаємодіяти, взаємопосилюватись.

Сучасний викладач повинен не тільки досконало володіти теорією і методикою окремої дисципліни, а й бути всебічно розвиненою особистістю, одержати ґрунтовну підготовку з різних аспектів педагогічної діяльності. Тому засвоєння інтелектуальних здобутків кращих представників минулого, осмислення та використання духовних багатств, накопичених поколіннями, залучення особистості до культурних цінностей соціуму є запорукою поступу суспільства у формуванні громадянина нової формації, свідомого, творчого, здатного до плідної праці в різних сферах суспільного життя. Вища школа покликана закладати теоретичний фундамент майбутньої професійної діяльності, сприяти творчому розвитку особистості. Це вимагає наповнення всіх ланок навчально-виховного процесу у вищій педагогічній школі змістом, який би відображав історію, культуру, мистецтво України, забезпечував можливості духовного самовдосконалення, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності суспільства.

У духовному житті суспільства немало важливий взаємозв’язок музею та вищих навчальних закладів. За допомогою своєї експозиції музей здатен доповнити і збагатити будь-яку вербальну інформацію педагога, зробити сам процес освіти предметним, наочним і доступним. А педагогічному закладу використання надбань музейної педагогіки є необхідною базою первинної підготовки студентів до сприйняття експонованих у ньому цінностей [2, 29].

У другій половині XX століття зусилля дослідників європейських країн спрямовуються на соціокультурне осмислення феномена музею та його ролі в життєдіяльності постіндустріального суспільства. Досліджуються напрями розвитку музеїв, дискутується питання про їх можливе відчуження від технотронної культури майбутнього, що ґрунтується на визнанні соціальної замкненості музею і його пріоритетної функції зберігання, ігноруючи при цьому функцію комунікації ( А. Хаттон, Д.Камерон, ван Прат, 3. Странський).

У 80-х роках XX століття помітно зростає інтерес дослідників до теоретичних аспектів діяльності музею як соціального інституту в педагогічному (Й. Аве, К. Шрайнер, Д.Равикович, Т.Бєлофастова), мистецтвознавчому (3. Странскій, С. Марінова, О.Волкова), історичному (Ю.Омельченко, Р.Маньковська, О.Крук, Г.Скрипник) аспектах. Констатуючи різноманітність напрямів дослідження музейної сфери, слід відзначити переважання в них педагогічної тематики. Більшість праць присвячена здебільшого обґрунтуванню педагогічних засад діяльності музейних установ, аналізу сутності та реалізації ними освітньої, розважальної, рекреаційної функцій.

Нині вивченням музейної справи займаються як зарубіжні (Коровин В.М., Свиридов В.А. [1], Н.В. Нагорський [2] та ін.), так і вітчизняні (Сєдова С. [9], Н. Пусепліна [6]) вчені. Серед досліджень вітчизняних науковців педагогічні аспекти діяльності музеїв вивчали Т.Ю.Бєлофастова, Ю.М.Ключко, Ю.А.Омельченко, О.І.Січкарук, М.Ю. Юхнєвич, Є.І. Чмихало та ін. Вони розглядають музейну педагогіку як поняття, що відображає новий етап у реалізації освітньо-виховного потенціалу музею, нову галузь педагогічної науки, що має міждисциплінарний характер, перебуваючи на «перехресті» музеєзнавства, соціальної педагогіки та педагогіки дозвілля.

Саме поняття «музейна педагогіка» виникло у 70-х роках XIX ст. в Німеччині і спочатку розумілося як напрямок музейної роботи з учнями [4, 151; 9, 6]. Нині музейна педагогіка виступає методологічною основою розробки спеціальних програм та проектів ВНЗ Полтавщини з урахуванням психологічних, соціологічних характеристик музейної аудиторії. Створення інтерактивних експозицій, застосування музейно-педагогічних методик, які передбачають ознайомлення з простором музею, сприяє подоланню пасивних форм сприйняття музейної інформації [9, 7].

Експонати музеїв і творча спадщина просвітителів та культурно-освітніх діячів В.Г. Короленка та І.П. Котляревського є величезним здобутком попередніх поколінь.

Метою статті є дослідження взаємозв’язку екомузеїв В.Г. Короленка і І.П. Котляревського на Полтавщині з педагогічними закладами для формування нового професійного мислення педагога, який визначає долю майбутнього покоління, долю розвитку і реалізації інтелектуального і естетичного потенціалу країни.

Музей є скарбницею моральних і духовних здобутків народу, невмирущих традицій предків, має унікальні можливості впливу на особистість та формування її національного світогляду, духовності.

За наказом Міністерства освіти і науки України «Про проведення огляду музеїв при навчальних закладах, які перебувають у сфері управління Міністерства освіти і науки України» проводиться огляд музеїв при навчальних закладах з метою удосконалення діяльності музеїв при навчальних закладах, впорядкування та систематизації мережі музеїв, створення банку даних учнівської та студентської молоді, подальшого стимулювання діяльності та розширення мережі музеїв [5, 30].

Музей – один з найбільш фундаментальних інститутів сучасного суспільства. Він інтегрує в собі науково-дослідницькі, охоронно-реставраційні, художньо-експозиційні, культурно-просвітницькі, соціально-освітні функції.

Наслідком інтеграції музеїв та соціуму є розширення останньої. Відображенням «вторгнення» музею в соціальний простір став інтенсивний розвиток музейної педагогіки як сфери науки, яка вивчає історію, особливості культурно-освітньої діяльності музеїв, методи впливу музеїв на різні категорії відвідувачів, взаємодію музеїв з освітніми та іншими установами. Основна мета музейної педагогіки – «зближення» підростаючого покоління з музеями, творчий розвиток особистості [10, 105].

Музеї бувають дослідницько-науково-освітні (більшість музеїв; інколи їх називають публічні, масові), дослідницькі (наукові лабораторії при науково-дослідних інститутах) і навчальні. За профілем музеї поділяються на історичні, краєзнавчі, художні, меморіальні, педагогічні та ін. [7, 158].

Музеї педагогічні – заклади культури, що здійснюють збір, вивчення та збереження пам’яток культури та документів у сфері освіти та педагогіки [4, 150]; це науково-дослідна та культурно-просвітницька установа, яка у відповідності зі своїми соціальними функціями, здійснює комплектування, збереження, вивчення і популяризацію пам’яток історії і культури; це потужна сила, яка формує культуру студента [4, 151].

Відображуючи кардинальні зміни в суспільстві та культурі, музеї в сучасному світі зазнають істотні трансформації у своєму змісті та діяльності. Очевидно, що музейна діяльність набуває все більшого соціокультурного значення, зокрема у професійній діяльності вчителя: зростає роль музеїв у збереженні та інтерпретації культурного спадку, в складних процесах соціальної адаптації і культурної ідентифікації, в освітньому процесі, в організації дозвілля. Сучасні музеї “де-факто” стають центрами освіти, комунікації, культурної інформації та творчих інновацій. Проте, поява різноманітних, у тому числі і віртуальних, музеїв, а також розвиток нових форм та видів музейної діяльності відбувається у більшості стихійно, без усвідомлення глибинної єдності й зв’язку між їх проявами. Недостатньо враховувати лише історичне та культурне значення музейно-фунціонуючих об’єктів. Необхідне розуміння соціальних і культурно-історичних закономірностей еволюції музейної потреби, а також діяльності музею як соціально-культурного інституту [9, 7].

Результатом пошуку нових форм взаємодії музею і суспільства стало виникнення і діяльність екомузеїв, яке створюється перш за все для місцевого суспільства і силами місцевого суспільства, мета яких є захист та донесення до користувачів регіональної спадщини шляхом залучення місцевих громад. Мотивацією є покращення якості життя та стимулювання зрівноваженого розвитку.

Екомузей − це низка об'єктів чи приваб, розташованих в місцевості, що становить цілісний комплекс і відображає природничі та культурні цінності краю та його населення. Завданням екомузею є привернення уваги до унікальності даної місцевості завдяки природним та культурним ресурсам та пов'язаними з ними активністю громад, включно з промоцією, освітою та регіональним розвитком, спрямованих на співпрацю [10, 152].

Термін “екомузей” був уперше запропонований Гюго де Варін ще у 1971 р., а перші екомузеї були створені в Ле Крезо у 1974 р. та Ґран Лан у 1975 p. Рух по створенню екомузеїв має тривалу історію також і в Швеції, де були отримали своє втілення кілька значних місцевих ініціатив [10, 154].

Ресурсом розвитку екомузеїв є соціальна енергія жителів конкретної локальної території та їх зацікавленість у збереженні унікальної специфіки даної місцевості.

Екомузеї В.Г. Короленка і І.П. Котляревського є засадничою ініціативою, що ґрунтується на місцевих знаннях та споріднених на Полтавщині зв'язках, і покликані висвітлювати тутешню історію та звичаї, пропонуючи їх у активний та цікавий спосіб.

Є підстави говорити про те, що експонати в цих музеях починають сприйматися більш, ніж музейний предмет, вони несуть значне змістовне та символічне навантаження, а створений ними комплекс стає своєрідним історичним документом краю, його культури, історії та оточуючого середовища.

Розвитку музеїв видатних педагогів Полтавщини сприяють ВНЗ даного регіону. Саме вони є складовою екомузеїв краю.

Їх головною метою є:

пропаганда культурної спадщини краю;
встановлення тісного контакту з закладами культури, освіти, виробництва;
музей – місце діалогу культур;
взаємодія школи і музею ВНЗ, спеціально розроблені музейні програми;
формування порядності, милосердя;
включення відвідувачів до активної діяльності.

Багаті навчальні, наукові й виховні традиції одного з найвідоміших в Україні та за її межами вищого педагогічного навчального закладу − Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка − спонукали до відтворення історії його розвитку в музейному комплексі університету, що створювався протягом десятиріч і сьогодні нараховує 14 музеїв, кімнат-музеїв, меморіальних кімнат.

Відтворення творчого шляху університету в експонатах і мемуарах сприяє активізації виховної діяльності, розвиткові пізнавальних інтересів майбутніх учителів, єдності одержаних теоретичних знань та набутих практичних умінь і навичок; допомагає в розв’язанні проблем інтеграційно-гармонізуючої функції вищої школи, сприяє взаєморозумінню людей різних поколінь, реалізації ідеї єдності знань та моральності, залучення майбутніх учителів до вічних духовних цінностей минулого і сьогодення [2].

Усі матеріали музеїв В. Короленка і І. Котляревського використовуються сьогодні для поглиблення знань майбутніх вчителів про відомих педагогів Полтавщини, про розвиток педагогічної освіти регіону, діячів науки і культури, які прославили його й навіки ввійшли в історію краю.

Літературний музей ім. В.Г. Короленка у М. Полтава вшановує пам'ять відомого просвітянина та захисника полтавців [8, 223].

У грудні 1946 року ім'я В.Г.Короленка присвоєно Полтавському
державному педагогічному інституту.

До 125-річчя від дня народження видатного письменника, громадського діяча і педагога в липні 1978 року при кафедрі російської та зарубіжної літератури, в аудиторії №410 нового навчального корпусу №2 була відкрита музейна кімната-аудиторія музейного типу. На стендах відображено життя, творчу та громадську діяльність В.Г.Короленка полтавського періоду. Це був підсумковий і найбільш продуктивний період творчості письменника. У зв'язку з появою нових матеріалів та зміною ставлення до спадщини письменника музейна аудиторія була переобладнана в 1998 році.

На першому стенді відображені матеріали, пов'язані з переїздом Володимира Галактіоновича до Полтави, наводяться рядки з його листа: "Полтава, точно сад...", зображено будинок, у якому по вулиці Малосадовій (тепер вул. Короленка) жили Короленки, фотокартка матері, родини письменника.

Другий стенд висвітлює-життя В.Г.Короленка на хуторі Хатки, поблизу сучасного села Куйбишеве Ковалівської сільради Шишацького району. Тут Володимир Галактіонович придбав невеличкий будинок і протягом 1905-1919 рр. майже щоліта відпочивав зі своєю сім'єю і працював. У 1908 році в Хатках він продовжував роботу над "Історією мого сучасника". У 1906 році у письменника на дачі гостював кобзар М.Кравченко, котрий виконав думу "Чорна неділя в Сорочинцах", яку записав Короленко.

Інші стенди присвячені творчості та громадській діяльності письменника полтавського періоду. У цей час В.Г.Короленко підготував до друку повне зібрання своїх творів, написав цикли нарисів "У козаків", "У Криму", повість "Без язика", оповідання "Мить" і "Вогники", значно поповнив цикл "Сибірські оповідання", працював над епохальним мемуарно-біографічним твором "Історія мого сучасника".

Окремо відображена публіцистична і громадська діяльність Володимира Галактіоновича, наведені фрагменти й ілюстрації до праць "Сорочинська трагедія", "Листи з Полтави", "Листи до А.В.Луначарського", нариси "Землі! Землі!" та ін. Окремий стенд присвячено В.Г.Короленку як педагогові. Тут проілюстровані його твори на педагогічну тематику: "Діти підземелля", "Сліпий музикант", "Парадокс", "Історія мого сучасника". Говориться про створену письменником Лігу захисту дітей, яка стала своєрідною предтечею загальновідомих дитячих трудових колоній А.С.Макаренка.

В.Г.Короленко дуже уважно ставився до письменників-початківців, давав їм корисні поради, правив рукописи, друкував їх в очолюваному ним журналі "Русское богатство". На світлинах ми бачимо тих російських письменників, із якими він тоді спілкувався, кому допомагав, ─ О.М.Горького, О.Гріна, Ф.Гладкова, Д.Бєдного, С.Сергєєва-Ценського та інших. Поряд стенд, що розкриває творчі зв'язки письменника з українською інтелігенцією. Тут представлені Панас Мирний, М.Коцюбинський, Х.Алчевська, І.Тобілевич. Також наводяться вірші та вислови сучасних українських поетів і письменників про В.Г.Короленка ─ О.Ковіньки, Ф.Гаріна. А.Головка, Я.Шутька.

Останній стенд присвячено вшануванню пам'яті видатного письменника-гуманіста. На ньому розміщенні фотографії приміщення Полтавського літературно-меморіального музею В.Г.Короленка, вулиці, педагогічного університету тощо, що носять його ім'я

При вивченні майбутніми викладачами життя та творчості В.Г.Короленка експонати музейної аудиторії служать наочними посібниками, допомагають студентам глибше засвоїти той чи інший матеріал, краще ознайомитися з життям, творчістю й громадською діяльністю видатного письменника і Людини.

Полтавський літературно-меморіальний музей І.П. Котляревського відкрито 28 вересня 1952 року у старовинному будинку, який, за переказами, належав відомому поету і драматургу В.В. Капністу.

Музейна збірка налічує більше 7000 експонатів, тут зберігається рукописний архів І.П. Котляревського, його особисті речі, численна бібліотека видань його творів. Експозиція розташована у 7 залах, один з яких виставковий. У чотирьох залах зібрані матеріали про життєвий і творчий шлях І.П. Котляревського, два наступних розповідають про вшанування пам'яті поета.

Документи, книги, твори образотворчого мистецтва, предмети старовини відтворюють дитячі та юнацькі роки славетного полтавця, участь у російсько-турецькій війні 1806 року та Вітчизняній війні 1812 року. Глибоко висвітлена службова та громадська діяльність письменника.

Окремий зал присвячено історії створення і виходу у світ поеми «Енеїда». Експонується перше унікальне видання 1798 року.

Театральна та драматургічна діяльність Котляревського представлена через перші видання його п'єс, раритетні афіші, запрошення, фото театральних труп та окремих виконавців.

1969 року з нагоди відзначення 200 літнього ювілею поета за акварельним ескізом Т. Шевченка було відновлено садибу І. Котляревського. До комплексу увійшли: хата, комора, повітка, колодязь з журавлем. У 1971 році на території садиби встановлено погруддя І.П. Котляревського роботи народного художника України Г.Ш. Кальченко.

У будинку письменника 5 невеликих кімнат: кабінет, вітальня, опочивальня, кухня. У будинку письменника зберігається автентичний сволок, що зберігся з часів письменника.

За спогадами сучасників І. Котляревського максимально точно відновлений інтер'єр будинку, де зберігаються меморіальні речі, нагороди письменника, рукописні сторінки творів, а також меблі, предмети дворянського вжитку початку 19 ст.

В цій садибі І. Котляревський і помер 10 листопада 1838 р. Похований у Полтаві на території старого міського цвинтаря, обабіч колишнього Кобеляцького шляху (тепер вулиця Фрунзе). Могила письменника з пам'ятником збереглися до наших днів.

Аналіз діяльності музеїв видатних педагогів Полтавщини за останні 5 років показує, що тут проводяться різноманітні види заходів, зустрічі, вечори поезії, лекції тощо.

Анкетування студентів, які відвідали музейні кімнати письменників, в котре довело, що у процесі музейної освіти у студентів розвиваються пізнавальні, художні, естетичні, гуманістичні інтереси. Познайомившись з новими виставками музеїв, молоді люди висловлюють власні судження, свій погляд. З анкет слідує, що мотиви відвідування музеїв різні:

розширити кругозір;
відволіктися від проблем;
отримати нову інформацію;
пізнати історію міста, країни.

Висновки. Майбутнє екомузеїв відомих педагогів Полтавщини залежить від ефективності роботи з постійними відвідувачами, від програми з розширення аудиторії, від якості наданих послуг, від розширення та зміцнення зв’язків з місцевими суспільно-культурними центрами, від доступності музею для тих, хто в силу якихось обставин і досі не наважувався переступити поріг музею. І нарешті – від запиту музею у сучасному світі.

Вивчення і конструктивно-критичний аналіз розвитку дидактичних поглядів В.Г. Короленка і І.П. Котляревського дає змогу осмислити загальну картину історико-педагогічного процесу на Полтавщині як цілісного багатогранного явища, відтворити розвиток музейної педагогіки регіону.

ЛІТЕРАТУРА

Коровин В.М. Свиридов В.А. Педагогический музей российских военно-учебных заведений // Педагогика. – 2005. - №4. – С. 76-83.
Нагорский Н.В. Музей как открытая педагогическая система // Педагогика. – 2005. - №4. – С. 27-34.
Мовою музейних експонатів / В.Н. Жук – Полтава, 2000. – 127 с.
Педагогический энциклопедический словарь / Б.М. Бим-Бао – М.: Большая российская энциклопедия, 2003. – С. 150-151
Положення «Про проведення огляду музеїв при навчальних закладах, які перебувають у сфері управління Міністерства освіти і науки України» // Іформаціний збіник Міністерства освіти і науки України. – 2007 - №1. – С. 29-32.
Пусепліна Н. Музей як складова соціально-педагогічного комплексу у підготовці майбутніх учителів // Організація навчальних закладів III-IV рівнів акредитації як соціально-педагогічних комплексів: Всеукраїнська науково-практична конференція / Полт. Держ. Пед. Ун-т імені В.Г. Короленка; Полт. Обл.. ін.-т післядипломної пед. Освіти імені М.В. Остроградського. – Полтава: АСМІ, 2006. – С. 133-136.
Українська радянська енциклопедія. Т.7. – К.: Українська радянська школа, 1982. – С. 158-159.
Степаненко М.І. Літературні музеї Полтавщини. – Полтава: АСМІ, 2006. – 404 с.
Сєдова С. Музейна педагогіка // Шкільний світ. – 2007. - № 15. – С. 6-7.
Сейненский А.Э. Родной край :В помощь педагогу-краеведу. -1994. – 234 с.

Яновська Тамара

м. Полтава

РІВЕНЬ ПІДГОТОВКИ ПРАКТИЧНОГО ПСИХОЛОГА

У ВИЩОМУ НАВЧАЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ

Зміни, що сьогодні відбуваються у системі вищої освіти, дозволяють підвищити її якість. Орієнтація на входження до єдиного європейського освітнього простору шляхом упровадження в систему вищої освіти України основних ідей обумовила розгляд питань формування рівня підготовки практичних психологів: запровадження кредитно-модульної системи, формування системи контролю якості освіти, розширення мобільності студентів і викладачів, забезпечення працевлаштування випускників. Викладачі вищої школи намагаються на лекційних, семінарських та практичних заняттях подати потрібну інформацію у більш цікавому та привабливому вигляді, щоб студенти зверталися за додатковою літературою, знали опис найпоширеніших методик та вміли їх застосувати як на практиці, так і під час майбутньої роботи у школі [1, 33].

На сучасному етапі розвиток освіти йде великими кроками: з’являються нові види шкіл – ліцеї, гімназії, коледжі, школам пропонують навчати учнів за новими інноваційними технологіями. Поява нововведень впливає на те, що з’являються труднощі та проблеми, які певним чином стосуються взаємовідносин між дорослими і дітьми, вчителями й учнями. У школі виникає велика кількість питань, які може розв’язати тільки та людина, що є компетентною в царині людських відносин, тобто в області психології. І такою людиною є практичний психолог.

Адміністрація школи та вчителі чекають допомоги у вияві причин неуспішності та недисциплінованості окремих учнів, у складанні програми роботи з „важкими” класами, у визначенні рівня підготовки до навчання у школі дітей при наборі у перші класи, у виборі засобів та методів роботи із дітьми з неблагополучних сімей, у подоланні конфліктів окремих учнів з батьками, у налагоджуванні взаємодії між школою та родиною, в організації продовженого дня у середніх класах школи, у розвитку відповідальності учнів, їх інтересу до навчальної та іншої діяльності, у придбанні професійних умінь та навичок, у сформуванні особистісних педагогічних якостей [4, 142].

Батьків непокоїть погана успішність дитини, формування негативних особистісних особливостей, стан психічного здоров’я, її життєві перспективи, налагоджування порушеного контакту зі своєю дитиною, встановлення родинних відносин між дорослими членами родини.

Учні чекають від психолога відповідей на питання про те, як оволодіти певними уміннями і навичками, як подолати труднощі у спілкуванні із ровесниками, у взаємовідносинах із вчителями та батьками.

Аналіз багатьох проблем, які висуваються перед психологом вчителями, учнями і батьками, показує, що при всій їх різноманітності вони зводяться в основному до трьох моментів:

виявленню причин різного роду труднощів у навчально-виховній роботі з учнями різного віку;
подоланню і профілактиці відхилень у інтелектуальному і особистісному розвитку школярів;
допомоги у розв’язанні складних питань, конфліктних ситуацій.

Які ж задачі може розв’язувати практичний психолог, працюючи у школі? Таких задач безліч. Черга та глибина їх розв’язання залежать від певної ситуації у кожній школі, рівня професійної підготовки психолога. Отже, повинен вміти:

виявляти психологічну готовність дітей до шкільного навчання, сумісно із вчителем намічати програму індивідуальної роботи з метою кращої адаптації молодших школярів до школи;
розробляти і здійснювати разом з учителями або батьками розвивальні програми із врахуванням індивідуальних особливостей школярів і задач їх розвитку на кожному віковому етапі;
тримати під особливим контролем перехідні, переломні моменти у житті учнів;
здійснювати діагностично-корекційну роботу із невстигаючими і недисциплінованими школярами;
діагностувати інтелектуальні, особистісні та емоційно-вольові особливості учнів, які перешкоджають нормальному протіканню процесу навчання і виховання і здійснювати їх корекцію;
виявляти і усувати психологічні причини порушень міжособистісних відносин учнів з учителем, із ровесниками, з батьками та іншими людьми;
консультувати адміністрацію школи, вчителів, батьків з психологічних проблем навчання і виховання дітей, розвитку їх пізнавальних процесів та індивідуальних властивостей;
проводити індивідуальні і групові консультування учнів з питань навчання, розвитку, проблем життєвого самовизначення, самовиховання, взаємовідносин із дорослими і ровесниками;
проводити профорієнтаційну роботу, яка не може бути віднесена тільки до випускних класів. У рамках шкільної психологічної служби профорієнтація виступає як результат тривалої постійної роботи з учнями по виявленню і розвитку їх здібностей, інтересів, формування адекватної самооцінки, ціннісних орієнтацій, життєвих перспектив. Уся ця робота повинна підводити учнів до самопрофорієнтації, тобто до їх свідомого, самостійного та бажаного вибору майбутньої професії або сфери професійної діяльності.

З такої об’ємної сукупності задач зрозуміло, що лише постійні професійні спостереження за дітьми і дорослими, глибоке знання шкільної ситуації, в якій знаходиться дитина, можливість тривалого контакту і проведення неодноразових обстежень однієї і тієї ж дитини, вивчення результатів власних рекомендацій роблять роботу практичного психолога ефективною [2, 23-43; 5, 11-21].

Дорослі люди, які працюють у школі, всі разом розв’язують одну загальну задачу – забезпечують навчання і виховання підростаючого покоління. При цьому кожний з них займає своє певне місце у навчально-виховному процесі, має свої конкретні задачі, цілі та методи. Отже, у кожного педагога школи є свої функціональні обов’язки, які ґрунтуються на професійній спеціалізації. Практичний психолог приходить до школи як фахівець в області дитячої, педагогічної та соціальної психології. В своїй роботі він спирається на професійні знання про вікові закономірності та індивідуальні відмінності психічного розвитку, про джерела психічної діяльності і мотиви поведінки людини, про психологічні умови формування особистості в онтогенезі. Психолог контролює психічний розвиток учнів і максимально сприяє цьому розвитку.

Ефективність роботи шкільного психолога визначається тим, наскільки він може забезпечити основні психологічні умови, які сприяють розвитку школярів. До уваги треба взяти основні наступні умови:

максимальна реалізація в роботі педагогічного колективу з учнями вікових можливостей та резервів розвитку. Практичний психолог повинен сприяти тому, щоб не просто враховувалися вікові особливості, але й активно формувалися і служили основою подальшого розвитку можливостей школярів;
розвиток у навчально-виховному процесі індивідуальних особливостей учнів усередині кожного вікового періоду – інтересів, схильностей, здібностей, самосвідомості, спрямованості, ціннісних орієнтацій, життєвих планів;
утворення у школі сприятливого для розвитку дітей психологічного клімату, який визначається продуктивним спілкуванням, взаємодією дитини і дорослих (вчителів, батьків), дитини і дитячого колективу, найближчого оточення ровесників.

Не у всіх сучасних школах дотримуються психологічних умов, які забезпечують повноцінне спілкування учнів із дорослими та ровесниками на всіх етапах шкільного дитинства. Звідси у деяких учнів молодшого шкільного віку, у багатьох підлітків та старшокласників формується негативне відношення до школи і навчання, неадекватне відношення до самих себе та оточуючих людей. Ефективне навчання і прогресивний розвиток особистості в таких умовах неможливі [3, 30-32; 2]

Тому утворення сприятливого психологічного клімату, в центрі якого особистісне, зацікавлене спілкування дорослих та учнів – одна з головних задач шкільного психолога. Але з успіхом розв’язувати її він може лише у спільній роботі з вчителями, у творчому спілкуванні з ними. Психолог знаходиться безпосередньо усередині того соціального організму, де зароджуються, існують та розвиваються як позитивні, так і негативні сторони взаємодій вчителів, учнів та їх батьків. Він бачить кожну дитину або вчителя не самого по собі, а в складній системі взаємодії. Це певне „поле” взаємодії практичного психолога з учнями різного віку, їх вчителями і батьками, в центрі якого знаходяться інтереси дитини як особистості, яка формується. Отже, на всіх стадіях роботи і з окремими учнями і з дитячим колективом необхідне тісне співробітництво психолога з усіма дорослими, які мають відношення до даних дітей.

До основних видів роботи практичного психолога відносяться:

психологічна освіта як саме перше залучення психологічного колективу, учнів і батьків до психологічних знань;
психологічна профілактика, яка складається з того, що психолог повинен проводити постійну роботу з попередження можливого неблагополуччя у психічному і особистісному розвитку школярів;
психологічне консультування, яке складається з допомоги у розв’язанні тих проблем, з якими до них приходять самі вчителі, учні, батьки;
психодіагностика як поглиблене проникнення психолога у внутрішній світ школяра. Результати психодіагностичного дослідження дають основи для висновку про подальшу корекцію або розвиток учня, про ефективність профілактичної або консультативної роботи, проведеною з ним;
психокорекція як усунення відхилень у психічному й особистісному розвитку школяра, як робота по розвитку здібностей дитини, формуванню її особистості.

Отже, як видно з вище сказаного, у практичного психолога дуже багато своїх обов’язків, задач, завдань. І щоб добре робити і розв’язувати проблеми, які постали перед ним, потрібно володіти теоретичним та практичним психологічним матеріалом. Однією з умов формування професіоналізму як шкільного психолога, так і викладача вищого навчального закладу (який навчав майбутнього психолога), є процес забезпечення самопізнання, саморозвитку та самореалізації своєї особистості у навчальних закладах як основи формування життєтворчої особистості учнів

ЛІТЕРАТУРА

Болонський процес у фактах і документах (Сорбонна-Болонья-Саламанка-Прага-Берлін) / Упорядники: Степко М.Ф., Болюбаш Я.Я., Шинкарук В.Д., Грубінко В.В., Бабин І.І. – Тернопіль: Вид-во ТДПУ ім. В.Гнатюка, 2003 – 52с.
Крылова Н.Б. Формирование культуры будущего специалиста: Метод. Пособие. – М.: Высш. шк., 1990. – 142с.
Моргун В.Ф. Концепція багатовимірного розвитку особистості та її застосування // Філософська та соціологічна думка. Респ. Науково-теоретичний часопис. – 1992. - № 2. – С.27-40.
Рабочая книга школьного психолога / Под ред. Дубровиной И. – М., 1991 – 305с.
Рибалка В.В., В.Моргун: Моністична концепція багатовимірного розвитку особистості // Психолог. – 2003. - № 20. – Вкладка: персоналії. – 32с.

Сідорова Ірина

м. Вінниця

Blog

Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції 21-22 травня 2008 року