Методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік знаменних І пам’ятних дат минулого Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки
| Вид материала | Документы |
- Який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини,, 1888.78kb.
- Ажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини,, 7685.46kb.
- Ий на допомогу бібліотекарям області у плануванні краєзнавчої роботи на 2008 рік, 1116.06kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Городоччини на 2009 рік: Рекомендаційний бібліографічний, 187.5kb.
- Моє придніпров’Я, 1664.62kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка ;, 568.57kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2010 рік / Сумська обл універс наук б-ка;, 452.73kb.
- Передмов а, 9859.11kb.
- Календар державних, професійних та релігійних свят, знаменних та пам’ятних дат Волині, 212.6kb.
- Виноградівська центральна районна бібліотека календар знаменних, 501.18kb.
Олександр Красносельський
„Рекомендую його всім, кому потрібен талановитий, працелюбний і чесний робітник”. З такою рекомендацією Олександр Красносельський прибув до Катеринослава на запрошення міської Управи 1912 року. Він блискуче виправдав її усією своєю наступною діяльністю, до кінця життя залишившись у місті й віддавши йому весь свій неабиякий талант.
Працюючи інженером, О. Красносельський одночасно розвинув активну діяльність як архітектор. 1913 року він спорудив прекрасний будинок на вулиці Крутогірній (нині тубдиспансер). Сміливо можна твердити, що такого будинку Катеринослав ще не бачив. Легкий і витончений, вирішений у формах класицизму, він став першим витвором того стилю, який можна назвати „стилем Красносельського” і який швидко прижився у Катеринославі.
Великі прибуткові будинки на Садовій і Тихій, класично стриманий Пансіонат для дітей загиблих офіцерів, вишукана аптека на I Чечелівці, інші будинки й численні інженерні споруди – ось зразки його дорадянської творчості.
1916 року О.Красносельський спроектував будинок анатомічного корпусу Медичного інституту. Почате будівництво було перерване революцією. 1923 року він розпочав будівництво Палацу Профілактики – першого в країні спеціального лікувального закладу. Спираючись лише на свій власний досвід та дожовтневі традиції, Красносельський спроектував будівлю у формах, близьких будинку Медичного інституту.
1926 року архітектор узявся до проекту Палацу Праці, нині це – Палац культури імені Ілліча. На жаль, громадськість та влада не зрозуміли нових ідей О.Красносельського, його робота була зустріта нищівною критикою. Він не полишив архітектурної роботи, хоча 1929 року і змушений був покинути посаду губернського архітектора. Працюючи на посаді окружного інженера при Держтехконтролі, а з 1931 року ще й заступником Дніпропетровського міжрайонного інспектора, він контролює і консультує будівництво практично по всій області. Але за всі ці роки не отримує жодного значного архітектурного замовлення.
1935 року О.Л.Красносельський очолив одну з трьох архітектурних майстерень Управління проектування та реконструкції Дніпропетровська. В місті в той час будується й проектується ціла низка значних громадських і житлових комплексів. Переважна більшість їх створюється при безпосередній участі Олександра Красносельського. До 1941 року вже з повним правом можна говорити про Дніпропетровськ, як про місто Красносельського. Архітектор, який за все своє життя не побудував жодного архітектурного ансамблю, зміг створити своєрідний архітектурний кістяк міста. Будь-який з його будинків є фрагментом, часткою, ключовою точкою, на основі якої можна створити прекрасний архітектурний ансамбль. Універмаг і Дитячий Світ, Університет і театр імені Горького, облвиконком і численні житлові будинки, побудовані ним в цей період, – невпізнанно змінили обличчя міста. Сліди діяльності О.Красносельського всюди, й не тільки в його будинках, але й в будинках інших архітекторів, які потрапили під вплив його стилю. В.Самодрига, Б.Кащенко та інші, будучи цілком самостійними архітекторами, в той же час свідомо чи мимоволі опинялись в течії творчих пошуків О.Красносельського, створюючи таким чином єдиний, цілісний архітектурний вигляд міста. Усього Олександр Леонтійович залишив у Дніпропетровську близько 50 будинків та велику кількість невтілених проектів. Але його діяльність не обмежується Дніпропетровськом. Його будинки стоять у Ризі, Тарту, Яссах, Ялті, Алупці. Понад 100 будинків створено ним у місті Бєльцях. Значна кількість його споруд розкидана по усій Дніпропетровській області.
Сам Олександр Леонтійович оцінював свій талант архітектора досить скромно. Він цілком щиро вважав, що спогадами про його життя стануть не так його будівлі, як створені ним вірші і картини. Талановитий поет і художник, він був тонким знавцем усіх видів мистецтв. Зібрана ним значна колекція антикваріату, що складалась більшою частиною з порцеляни, пізніше була передана до Дніпропетровського історичного музею.
Олександр Леонтійович Красносельський помер 19 березня 1944 року в сараї у дворі власного будинку серед напівзруйнованого міста. Незадовго до своєї смерті він пережив найтяжче випробування, яке тільки судилось на долю митця, – загибель його творінь.
З його смертю закінчилась одна з найяскравіших епох в архітектурному житті міста. Ніколи, ні до нього, ні опісля, жодна людина не мала такого впливу на формування художнього образу Дніпропетровська.
Література:
Красносельский А. Огни предвечерий.– Екатеринослав, 1922.– 32 с.
Красносельский А. Семиритменный спектр.– Екатеринослав, 1922.– 32 с.
* * *
Ігнатов О.Н. Архітектор О.Л.Красносельський.– К. Будівельник, 1966.– 56с.
Гончаренко М. “Наша робота” як історичне джерело вивчення Дніпропетровщини : [Одним з редакторів журналу був О.Красносельський] // Історія України: (зб. статей). Вип.8.– К., 1999.– С.303-305.
Старостін В. Архітектор Олександр Красносельський // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– С. 104-107.
* * *
Красносельський Олександр Леонтійович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1987.– Т. 2.– С. 182.
* * *
“Місто Олександра Красносельського” (До 125-річчя від дня народження): Бібліограф. довідник / Упоряд. І.Голуб, В.Старостін.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2002.– 52 с.
7 липня 1947 р. – народилась Наталя Петрівна Нікуліна, поетеса, журналістка. (60 років від дня народження).
„...для кого залишу сліди? ”
На зламі урвистої скелі
для кого залишу сліди?
У царственій пустці пустелі
кому я подам води?
В години нічної сваволі
кому запалю вогонь?
Словом, що з власного болю,
від смерті врятую кого?
Наталку Нікуліну навряд чи можна було запідозрити в декларативності, так само як і те, що цей вірш писався як програмний. Просто зродилися слова десь на денечку душі, зірвалися з вуст, вмережили аркуш... Та й зажили собі... Вже й авторки давно немає серед сущих, а вони – живуть! А, значить, живе й поетеса...
Наталя Петрівна не любила говорити про себе, переповідати свою біографію, була скромною і несуєтною. Лише коли-не-коли у неквапливій дружній розмові за чашкою чаю зринали з її вуст тихі спомини: про батька – відомого журналіста, якого дуже любила і з благословення якого пішла в журналістику; про спілкування з поетами, коли сама в поезії робила лише перші кроки; про те, як приймали її до спілки письменників. З цих скалочок складалась картина – життя. А ще – зі спогадів тих, хто жив поруч: матері, подруг і колег по роботі, й усіх-усіх, про кого зробила стільки передач, підтримала словом, усмішкою. А ще – з її віршів, наповнених силою духу, думками криничної чистоти й глибини, прагненнями високого...
Який провал – життя, прожите всує,
яка непереборна марнота...
Я тільки слова у житті взискую,
яке розпружить зболені вуста.
І хай те слово тихе та печальне –
воно іде, як світло крізь пітьму.
Воно комусь до серденька причалить
і хтось всміхнеться все-таки йому...
І хай там буде буряно і хмарно –
мій день осяє усмішка жива:
життя прожито все-таки немарно,
коли когось хоч словом зігріва.
Вона таки дійсно у своєму недовгому житті віддавала людям все, що мала. Не „всує” прожила його. Хоча біографія її нібито скупенька і не така вже бурхлива.
Наталя Петрівна Нікуліна народилась у м. Макіївці на Донеччині в родині журналіста і лікарки. 1958 року сім'я переїхала до Дніпропетровська. Тут Наталка закінчила середню школу № 89, вступила до університету на вечірнє відділення філологічного факультету. Одночасно працювала редактором на обласній телестудії. 1973 року вона закінчила аспірантуру, захистила кандидатську дисертацію. Тема – "Професійна лексика лоцманів дніпровських порогів", як на партійно-радянські часи, була не тільки "екзотичною", а й досить небезпечною. Наталці радили її замінити, та вона затялась: тільки ця! Аспірантку підтримав її керівник Василь Семенович Ващенко – вчитель, якого Наталя Петрівна завжди згадувала з теплотою і вдячністю, якому присвятила вірші.
Наталка Нікуліна працювала редактором у видавництві "Промінь", деякий час – в обласній науковій бібліотеці, була позаштатним кореспондентом газети "Культура і життя". Багато років вона віддала морочливій і кропіткій роботі на обласному радіо, до того ж, отримувала за неї зовсім невелику платню.
– Передачу веде кандидат філологічних наук, поетеса Наталка Нікуліна, – ці слова, які щодня лунали з радіоприймачів по всій області, зігрівали душі багатьом жителям Дніпропетровщини, додавали снаги й бажання творити. У тисячі домівок розумним співрозмовником, добрим другом, щирим порадником входив голос поетеси. Наталя Петрівна постійно готувала до ефіру матеріали з питань культури для програми новин "Дніпрова хвиля", та не це було її головною роботою на радіо. Вона працювала у студії літературно-мистецького мовлення. Багатьом ще на пам’яті цикли створених нею радіопередач: "На полі слова" – цілі дослідження творчості письменників нашого краю; "Джерела" – високохудожні замальовки з культурного та мистецького життя Дніпропетровщини. Разом з колегами вона вела радіоклуб знайомств "Три поради". Саме слово "творить" найбільш підходило для характеристики її діяльності, про що б не йшлося. Не тільки про поетичну творчість.
А поезія? Писала Наталка Нікуліна з дитинства. Її однокласниці згадували, що вона часто виступала зі своїми віршами на шкільних вечорах.
Перша збірка "Вишневий спалах" стала подарунком до двадцятиліття поетеси. До того вже були вірші в колективному збірничку. Її поезію оцінили, давали гарні відгуки. Але потому довгих чотирнадцять років жодної книжки. Які тому причини – нещадна прискіпливість авторки до своїх творів, небажання друкувати недосконале, чи літературних керівників не влаштовувала тематика? Наступна збірочка „Пізнання” побачила світ аж у 1981 році, вона тоді вже два роки перебувала членом Спілки письменників.
Якось дуже скупо і небагатослівно Наталя Петрівна згадувала, що у Дніпропетровську її прийняли до письменницької організації, та й то неохоче, вже після того, як вона відбула процедуру прийому в Києві. Там її творчість оцінили швидше. Пізніше Наталка Нікуліна обиралась членом правління Дніпропетровської обласної письменницької організації, бувала на з’їздах письменників.
Наталка Нікуліна мала лише п’ять книжок за життя, остання – “Знамення калини” була видана її друзями як спогад про світлу душу, що так рано і трагічно покинула цей світ. Та творче надбання поета вимірюється не кількістю книг. У невеликих поезіях Наталки так багато думок, і почуттів, мало слів – але багато сказано. Її вірші перекладалися російською та башкирською мовами. Вона й сама перекладала – з польської, російської, англійської мов, упорядкувала антологію татарської поезії "Світи мені, Чулпан-зоря", друкувалась у багатьох газетах і журналах, була відома як серйозний літературний критик.
Наталка Нікуліна мала великі плани – зустрічі з цікавими людьми, поїздки, підготовку передач, нові вірші... Сліпий випадок обірвав життя, плани, мрії. 23 червня 1997 року, за два тижні до свого ювілею, Наталка Нікуліна трагічно загинула.
Її душа живе у віршах.
* * *
Не відлюбивши, в невість відійду.
Прощаючись з усім, що так любила,
скажу йому: „Усе благословила:
і тихий сад, і весну молоду”.
Скажу йому: „Спасибі, що було
усе, що я любила так відчайно,
як одкровення, мрієво, як тайну,
як над степами мевине крило”.
Любила. І не встигну відлюбить
степи, квітки і хмари білочолі.
Я лиш одне молитиму у долі:
аби я встигла ув останню мить
зібрать докупи все своє добро –
живих чуттів рожеві коралини
і глянути в лице, яке мені – єдине.
Як Слово. Як Вітчизна. Як Дніпро.
Література:
Нікуліна Н. Вишневий спалах: Поезії.– Дніпропетровськ: Промінь, 1967.–59 с.
Нікуліна Н. Пізнання: Поезії.– Дніпропетровськ: Промінь, 1981.– 62 с.
Нікуліна Н. Червоний кетяг: Поезії.– Дніпропетровськ: Промінь, 1984.– 71 с.
Нікуліна Н. Житом перейти: Поезії.– К.: Молодь, 1990.– 104 с.
Нікуліна Н. Тиха бесіда: Поезії.– Дніпропетровськ: Січ, 1993.– 71 с.
Нікуліна Н. Знамення калини: Вибране.– Дніпропетровськ: Січ, 2000.– 231 с.
* * *
Канцельсон А. Дві перші книги // Канцельсон А. Про поезію і поетів.– К., 1972.– С. 212-226.
З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін.–Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1994.– 504 с.
Про Н.Нікуліну – С. 280-281, 311-312, 317.
Про Наталку Нікуліну // Нікуліна Н. Знамення калини: Вибране.– Дніпропетровськ: Січ, 2000.– С. 161-209.
Зміст: З листа Зінаїди Тархан-Берези (м. Канів, музей Т.Г.Шевченка) до матері Наталки Нікуліної – С. 161.
Голота Л. Це буття, і терпке, і болюче, це тернове буття і калинове – С. 161-165.
Старюк Н., Ковальчук Т. „Родом з купальської ночі” – С. 166-173.
Зобенко М. Чотири грані писанки Наталки Нікуліної – С. 174-179.
Селезньов М. „Як часто я сміялась, щоб не плакать” – С. 179-184.
Білецький Ф. Свіжий спалах поетичної думки – С. 184-193.
Йовенко С. „Що я скажу отій калині – останній пам’яті земній?” – С. 194-196.
Кацнельсон А. Поезії Наталки Нікуліної – С. 196-197.
Базилевський В. „Прозора алегорія життєва” – С. 197-199.
Сіренко В. Судьба землі, судьба калини – С. 199-202.
Шаповал І. Окраса нашої поезії – С. 202-205.
Савченко В. „Забута кнга” – С. 205-206.
До ювілею, що не відбувся – С. 206-209.
Селиванов В. Погляд із середини квітки // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 257-259.
* * *
Нікуліна Н.П. // Письменники Радянської України: Біобібліографічний довідник.– К., 1981.– С. 192.
Никулина Наталья Петровна (Наталка Нікуліна) // Писатели Днепропетровщины: Биобиблиографический указатель.– Днепропетровск, 1987.– С. 72-73.
Наталка Нікуліна // Письменники України: Довідник / Упоряд. Д.Г.Давидюк, Л.Г.кореневич, В.П.Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП „Дніпро”, 1996.– С. 212.
9 липня 1957 р. – у м. Дніпропетровську народився Олександр Іванович Стовба, поет. 1980 року загинув в Афганістані (50 років від дня народження).
Метеорит життя Олександра Стовби
Метеорит живет мгновенье,
Сгорая в дымной синеве.
Его отвесное паденье
Сквозь смерть направлено к земле.
И я готов, летя сквозь годы,
Метеоритом в синей мгле
Сгореть, сжигая все невзгоды
Во имя жизни на земле.
У 80-х роках 20-го століття в літературу стрімко увірвалась гаряча хвиля афганської поезії. Це були в більшості прості невибагливі тексти для пісень під гітару – надривні, хвилюючі, про страшні трагічні долі хлопчиків, кинутих злочинною владою у м’ясорубку непотрібної ні їм, ні їхньому народові війни. Але були і зразки високої поезії, тієї, що надовго переживає авторів, як, скажімо, вірші Олександра Стовби.
Його життєпис загалом повторює біографії п’ятнадцяти тисяч його ровесників, які вчились, працювали, закохувались і мріяли. А потім загинули заради чужих амбіцій.
Народився Олександр у Дніпропетровську, згодом родина переїхала до Дніпродзержинська, де батьки працювали на коксохімічному заводі. В родині панувала тепла аура довіри, взаємоповаги, і розуміння, культ книги й пам’ять про предківське коріння. Після закінчення школи № 20 і невдалої спроби вступити до військового училища працював пожежником, наступного року таки вступив до Київського вищого військового училища імені Фрунзе. Вчився з відзнаками, одержав погони лейтенанта, служив командиром мотострілкового взводу в одній з частин Радянської армії. А потім був Афганістан. Туди він потрапив наприкінці 1979 року в складі „обмеженого контингенту радянських військ”. Звідти молодий офіцер не повернувся – 29 березня 1980 року він загинув. Додому повернулись його вірші, в яких яскравими світлинами відбилась юнацька бентежна душа.
Вірші Олександра Стовби вперше були надруковані вже після його загибелі. Перша маленька книжечка „Песня грозы сильней”, підготовлена стараннями матері поета і відомого письменника Михайла Селезньова, побачила світ в місцевому видавництві 1981 року. Вже через рік у Москві вийшла друга книжка, а потім ще декілька. У березні 1984 року Олександра Стовбу посмертно було прийнято членом Спілки письменників СРСР, а в 1987 йому присуджено премію ім. Ленінського комсомолу. Пізніше під впливом сотень листів від окремих осіб і цілих колективів до керівних державних органів 11 листопада 1990 року Указом президента СРСР Олександру Стовбі було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Теж посмертно.
З тих пір минуло немало літ. За цей час у Дніпродзержинську відкрито пам’ятник поетові, його іменем названо вулицю у Дніпродзержинську, школи та піонерські організації на Дніпропетровщині, йому присвячені вірші, про нього написані книги, знято документальний фільм, з’явилась обласна літературна премія імені О.Стовби. Живуть і Сашині збірки поезій, їх друкують і популяризують, читають, складають за ними літературні композиції. Його поезія бентежить душі, викликає відгук в серцях і змушує мислити. Бо це справжня глибока духовність. І можна лише уявляти, яким сильним майстром слова став би Олександр Стовба, скільки прекрасних поезій міг би подарувати, якби... Гіркі запізнілі жалі.
Рідні й друзі згадують, що юнак любив підписуватися „А.И.Ст.” – з цього виник чи то псевдонім, чи то ласкаве прізвисько – Аіст. Птах, який завжди повертається додому, в отчий край. Попри всі негоди і бурі, через відстані й час.
Если умолкнет певец –
Песню подхватят друзья.
Пламя горячих сердец
Смертью убить нельзя!
Вольные ветры степей
Стужу несут или дождь?
Песня – грозы сильней!
Песня – духовный вождь.
Отблески давних надежд,
Болью рожденная мысль.
Песня нужнее одежд,
В песне – свободы смысл.
Красные блики костра,
Старой гитары звон,
Алая дымка костра –
Ими певец рожден.
Свежесть юной зари,
Хрустальное зеркало вод –
Пой, певец, говори,
Слышит тебя народ!
Слово не знает преград,
Слову дороги вольны!
Слово – звенящий набат!
Словом – люди сильны.
И если умолкнет певец –
Песню подхватит другой.
Если падет боец,
Винтовку поднимет живой.
Чувствуя силу плеч,
Сдвинем ряды, друзья!
Песня – разящий меч!
Песню убить нельзя!
Література:
Стовба А. Песня грозы сильней: Стихи.– Днепропетровск: Промінь, 1981.– 47
Стовба А. За тебя – в атаку!..: Стихи.– М.: Мол. гвардия.– 1983.– 95 с.
Стовба А. Звезда рождается в огне: Стихи.– М.: Мол. гвардия.– 1983.– 32 с.
Стовба А. Подвига полет бессмертный: Стихи.– М.: Воениздат, 1983.– 45 с.
Стовба А.И. Мама, я вернусь...: Стихи / Автор вступ. ст. А.М.Дмитренко.– К.: Рад. школа, 1987.– 104 с.
* * *
Пальм А. Его называли Аистом // Пальм А. Спрашивайте у любви: Очерки о моих современниках.– Днепропетровск: Промінь, 1985.– С. 4-11.
Дмитренко А. Александр Стовба.– М.: Политиздат, 1986.– 117 с.: ил. (Когда им было двадцать).
Дмитренко А. Аист: Худож.-докум. повесть.– К.: Дніпро, 1986.– 303 с.
Дмитренко А. Аист: Худож.-докум. повесть.– К.: Воениздат, 1990.– 557 с.
Крот В.И. Поэт Александр Стовба.– Днепропетровск: Поліграфіст, 1998.– 35 с.
* * *
Писатели Днепропетровщины: Биобиблиографический указатель.– Днепропетровск, 1987.– С. 89-90.
17 липня 1912 р. – у м. Катеринославі народилась Віра Іванівна Павленко, майстер декоративного розпису, заслужений майстер народної творчості. Померла 2 червня 1991 року (95 років від дня народження).
Література:
Словник художників України.– К.: УРЕ , 1973.– С. 169.
23 липня 1897 р. – у м. Павлограді народився Антон Фролович Морозенко-Ковбаса, український журналіст і громадський діяч. Працював у катеринославських газетах “Боротьба”, “Зірка”, “Зоря”, журналі “Зоря”. Репресований, помер у 1937 році на засланні. ( 110 років від дня народження).
Література:
Сокіл В. Здалека до близького (спогади, роздуми).– Едмонтон, 1987.– С. 44.
Чабан М. Морозенко-Ковбаса Антон Фролович // Українська журналістика в іменах / За ред. М.М.Романюка.– Львів, 1999.– Вип. 6.– С. 216.
24 липня 1907 р. – у с.Новопавлівка Межівського району народився Василь Олександрович Мисик, український поет, перекладач. (100 років від дня народження).
Мисик Василь Олександрович
(1907-1983)
Мисик Василь Олександрович народився 24 липня 1907 року в с Новопавлівка Межівського повіту на Катеринославщині в сім'ї священика, 1922 року закінчив семирічку, де йому пощастило навчатися мови й літератури у талановитого педагога Аркадія Казки, який запримітив поетичне обдаровання юнака. Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М.Зерову, М.Рильському, П.Филиповичу. Відтоді, після публікації кількох поезій у журналі „Червоний шлях” (1923) Василь Мисик почав входити в літературу.
1926 року він переїхав до Харкова, влаштувався коректором у друкарні, а згодом став бібліотекарем у Будинку літератури імені В.Блакитного. 1927 року побачила світ його перша збірка „Трави”.
Одночасно з творенням оригінальних поезій Мисик багато перекладав. Ще навчаючись у школі, виявив інтерес до іноземних мов (самотужки оволодів німецькою, міг читати французькою), а живучи в Харкові, почав відвідувати курси англійської. Там же вступив до технікуму сходознавства.
Мисик перекладав з російської, білоруської, єврейської, польської, німецької, французької, а найбільше – з англійської, перської і таджицької.
На час утворення Спілки письменників СРСР В.Мисик уже був автором поетичних збірок „Трави”, „Блакитний міст”, „Чотири вітри”, „Будівники”, збірки оповідань „Ґалаґанів сон”, двох книжок нарисів про Схід, численних перекладів.
Він належав до літературної організації „Плуг”, але за своєю творчою позицією був близьким до групи неокласиків.
Вночі 4 листопада 1934 року Мисика забрали з власної харківської квартири працівники НКВС УРСР. За свідченням Василя Минка, який жив у тому ж будинку на поверх вище, Мисика заарештували замість нього.
За постановою Бордона, оперуповноваженого СПВ УДБ НКВС УРСР по Харківській області від 9 листопада 1934 року, його направили в Київ, де було сконцентроване слідство у справі по звинуваченню великої групи української інтелігенції приналежності до ОУН і підготовці терактів проти керівних діячів партії та уряду. Це інкримінувалося й Мисикові як членові „харківської терористичної групи” (крім нього, за фальшивими показаннями А.Біленького-Березинського, до „харківської групи” належали Р.Сказинський та Р.Шевченко). 13-15 грудня виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Ульріха засудила 28 звинувачуваних у цій справі до розстрілу – зокрема Г.Косинку, Д.Фальківського, К.Буревія, О.Влизька, Івана і Тараса Крушельницьких, Р.І.Шевченка, Р.Сказинського. Справу Мисика, який попри всі „старання” слідчого Грінера, категорично відмовився визнати себе винним, направили на додаткове розслідування – разом із справами ще восьми звинувачуваних. 26 лютого 1935 року було затверджено обвинувальний висновок, в якому констатувалася відсутність достатніх даних для віддання Мисика до суду у зв'язку з чим слідство в його справі припинилося. Водночас постановили направити справу на розгляд особливої наради при НКВС СРСР з клопотанням про ув'язнення його у виправно-трудовий табір строком на 5 років – „беручи до уваги, що Мисик виходець з попівської родини і був зв'язаний з українськими націоналістичними елементами, а тому є особою соціально небезпечним і його перебування на Україні в нинішній час небажане”. 19 липня 1935 року особлива нарада при НКВС СРСР засудила його на 5 років виправно-трудових таборів. Незаслужене покарання Мисик відбував на Соловках.
Ранньої весни 1940 року поет після відбуття строку оселився в рідному селі. Далі був грізний сорок перший, фронт, полон, втеча з фашистського табору для військовополонених навесні 1945 року разом з групою виведених на розстріл бранців. З поверненням на Батьківщину почалося поступове творче відродження поета. 16 жовтня 1956 року ухвалою військового трибуналу Київського військового округу він був реабілітований. Починаючи з 1958 року, виходять поетичні книжки В.І.Мисика: „Вибране”, „Борозни”, „Верховіття”, ”Чернотроп”, „Біля криниці”, „Лан”, „Берег”, „Планета”, збірка оповідань „Брянський ліс”, а також окремі видання перекладів з Бернса, Кітса, Хайяма, Рудакі, Гафіза.
1977 року за вагомий внесок у скарбницю мистецтва поетичного перекладу він був удостоєний Республіканської премії імені М.Рильського. Василь Мисик помер 3 березня 1983 року в Харкові.
Костиря І.С. Межівська сторона: ліричні сповіді,
есеї, бібліографічні довідки, твори, статті,
спогади, листи.– Донецьк: Каштан, 2003.– С. 412-
413.
* * *
Я знаю: там ще моляться тополі
На вранішню зорю. Я так давно
Не був у рідному тісному колі,
Не стукав у освітленне вікно.
В криниці під безмовним очеретом
Давно не слухав голосу води,
Вслід за хистким метеликовим летом
Не йшов долиною не знать куди.
Чим душу у скитаннях заспокою?
Найтяжчі рани гоїть лікар-час.
Нехай могили проростуть травою –
Так краще і для мертвих, і для нас.
Хоч близько ти, душі моєї краю,
Ти будеш тільки снитися мені,
Бо те, що є в тобі найкраще, – знаю:
Це туга по тобі на чужині.
Василь Мисик
Як і Олекса Близько, цей юнак пролетів загадковою своїми неозорими можливостями зіркою на обрії ренесансового десятиліття. У короткому відтинку свого життя між 17 і 24 він устиг здобути високе місце – в сузір'ї наймолодших-найсильніших – поруч Бажана і Близька. Ні на кого іншого не схожий, Мисик якось одразу сформував у своїй поезії власне відчуття, коли не образ світу. Без нього картина літератури й духовності України 20-х років була б неповна. Формально він належав з 1924 року до масової спілки письменників Плуг, але фактично він був привітаний, як свій, у елітарних групах „романтиків вітаїзму” і клясицистів.
Цей селюк, народжений 24 липня 1907 р. у селі Новопавлівка в степах Дніпропетровщини, якимсь дивом став видатним поетом, блискучим перекладачем поезій Редіярда Кіплінґа і Роберта Бернса, маючи формальну освіту лише за сільську семирічку і працюючи в селі. Мабуть, уже геть пізніше закінчив він фізико-математичний відділ Харківського університету – та й то заочно.
Загадковість такої потужної сили молодого зростання просто з сільського українського ґрунту та здібності із сільської глушини здобути безпосередній духовий контакт із світовою культурою збудила пильність до Мисика з боку московського штабу душогубців. Мисик був одібраний (як і Близько) в ту групу демонстративних жертв (28-розстріляних), на якій Москва хотіла показати всій Україні свою рішимість знищити країну навіть з її дітьми, якщо вона не капітулює на повне рабство. 13 грудня 1934 року приїхала в Київ з Москви виїзна сесія воєнної колегії Верховного суду СРСР на чолі з Ульріхом, а 15 грудня 28 українських письменників і діячів були вже розстріляні. Мисикові розстріл замінили на 10 літ каторги. Серед гибелі мільйонів населення України Мисик зник у найстрашнішій частині царства каторги – на Соловках. Здавалось, навіки. Аж ось через 23 роки в АНТОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ, т. 3 (Київ, 1957) бачимо кілька віршів Мисика і кілька рядків довідки, яка невинно перераховує всі книги Мисика і каже, що він брав участь у Великій вітчизняній війні. Про його засуд і страшну кару – ні слова. Мабуть, під час війни поет вирішив пристати до тієї відчайдушної групи каторжників, що скористались пропозицією Кремля купити собі відносну свободу ціною смерті на фронті.
За цими дуже скупими фрагментами зовнішньої біографії поета ховається його біографія внутрішня, духова. Можна шукати її поки що лише в збірках поезій ТРАВИ (Харків, видання ВАПЛІТЕ, 1927) та БЛАКИТНИЙ МІСТ (Харків, ДВУ, 1929), а також у поезіях і уривках поем по журналах 20-х років („Червоний шлях”, „Життя й революція”, „Літературний ярмарок”, „Пролітфронт” тощо). З його перекладів вийшли в ті роки лише ПІСНІ ТА ПОЕМИ РОБЕРТА БЕРНСА (1932).
В книжці ТРАВИ дев'ятнадцятилітній Мисик одразу показав досконале опанування засобів і можливостей клясичної поетики, уміння висловити через них своє вітаїстично-романтичне світовідчування та створити неновими засобами нове власне поетичне обличчя.
У книжці БЛАКИТНИЙ МІСТ велика внутрішня динаміка його поезії знаходить собі нові, більш модерні ритми та інші засоби, щоб схопити ними істотні риси людини і доби – фаталізм вольових конквістадорів Колумба; трагічна увімкнутість людини, зірваної телюричними соціяльними зрушеннями в новий і необрахований своїми наслідками та майже містичний рух; нарешті невідклична для всіх ліпших тодішніх письменників тема комуніста-братовбивці, який уже ніколи „не виправдає себе” і навіть „не хоче живий із боїв прийти”, бо більшовицька революція, до якої молиться він, не будує, а рве людину:
Революціє мати,
прости бійця,
ти в серцях не вміщаєшся
і рвеш серця.
(„Товариш Ян”)
У своїх останніх перед розгромом України поезіях, як-от „Ніч Івана Купала”, „З півдня темніє обрій” (уривок із якогось більшого неопублікованого повністю твору), 22-річний поет виявляє незвичну для таких молодих літ змужнілу драматичну силу, гоголівські масштаби уяви і фантастики. „З півдня темніє обрій” – це багатющий поетично-вимовною речевою фактурою і насичений гігантською динамікою образ українського південного степу – у тіні майже плянетарного зудару двох хмаровищ. Задуха безплідно-безводної сухої бурі, вітру такого, що висмоктує із нор жуків і мов кулю кидає їх в чорну 6eзвість руху. І людина, що кричить: „О, вітре,... ти б дихнув свіжістю злив прозорих!” Тут усе в одному: конкретний малюнок південноукраїнського степу і бурі — всеосяжний образ доби – точне схоплення суспільної і духової ситуації людини.
Так само „В ніч Івана Купала” – гоголівська фантасмагорія української ночі („в диких іскрах яріє тьма”), бароковий стиль, що нагадує Бажана, і той самий універсалізм, до якого підносяться конкретні образи („і мовчазно по всьому світі йде тоска”).
Коли в Москві помітили в молодому поеті першорядну оригінальну культурно-творчу силу – зразу впав на нього важкий прес погроз і денунціацій. Поет уже на 22 році життя мусив пробувати „перебудовуватись”, заманіфестувавши свою згоду на це в збірці ЧОТИРИ ВІТРИ (Харків, 1930), а ще більше в книжці ТУРКСИБ (Харків, 1933). Та все ж, на його біду, і в цих скерованих „по лінії партії” творах почувалась його богатирська сила, зовсім непровінційна культурно-суверенна особистість. Кара була неминуча.
Бо сила, національний геній, що летить через континенти із радісною вісткою свого народження, з тривогою й алярмом грядущої катастрофи – і звучить зрозуміло для людства – це найбільший гріх у темному царстві „дружби народів”.
Василь Мисик: [Про нього. Вірші] // Розстріляне відродження.
Антологія 1917-1933. Поезія – проза – драма – есей / Упорядкув.,
передм., післямова Ю.Лавріненка; Післямова Є.Сверстюка.–
К.: Смолоскип, 2002.– С. 362-372.
Земля моя
Не бачив я на тебе схожих,
Земля моя, добро моє!
У пагорбах твоїх погожих
Якась глибока ласка є...
Все, що дарується людині,
Даруєш ти, і тільки ти
Нам дозволяєш, як зернині,
Все перемогти!
Література:
Мисик В. Біля криниці: Вибране.– К.: Дніпро, 1967.– 368 с.
Мисик В. Лан: Вибране.– К.: Вид-во худож. літератури, 1970.– 198 с.
Мысык В. Чернотроп: Стихи / Пер. с укр.– М.: Сов. писатель, 1970.– 112 с.
Мысык В. Избранное / Пер. с укр.– М.: Худож. література, 1973.– 223 с.
Мисик В. Планета: Вибране.– К.: Дніпро, 1977.– 423 с.
Мисик В. Серед сонячної повені: Поезії, переклади, прозові твори.– К.: Рад. письменник, 1987.– 383 с.
Мисик В. Захід і схід: Переклади.– К.: Дніпро, 1990.– 543 с.– (Майстри поетичного перекладу).
* * *
Мисик В. Листи В.Мисиска до М.Зерова // Українське літературознавство: Респ. міжвід. зб.– Львів, 1993.– С. 143-147.
* * *
Історія української літератури у восьми томах. Т. 6. Література періоду боротьби за перемогу соціалізму (1917-1932).– К.: Наук. думка, 1970.– 515 с.
Про В.Мисика – С. 34, 67, 68, 72, 74, 76, 78, 79, 81-83, 136, 146, 169-171, 174.
Драч І. Прекрасне слово від серця // Мисик В. Планета: Вибране.– К.: Дніпро, 1977.– С. 5-10.
Лупій О. Ще одна барва української поезії // Мисик В. Серед сонячної повені: Поезії, переклади, прозові твори.– К.: Рад. письменник, 1987.– С. 5-16.
Василь Мисик: [Про нього. Вірші] // Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933. Поезія – проза – драма – есей / Упорядкув., передм., післямова Ю.Лавріненка; Післямова Є.Сверстюка.– К.: Смолоскип, 2002.– 984 с.: портр.
Василь Мисик – С. 362-372.
Костиря І.С. Межівська сторона: ліричні сповіді, есеї, бібліографічні довідки, твори, статті, спогади, листи.– Донецьк: Каштан, 2003.– 580 с.
Про Мисика В. – 15-16, 57, 69, 70, 71, 72, 73, 74, 45, 90-96, 97, 103, 412-469.
Мисик Василь Олександрович: [Про нього] // УРЕС.– Т. 2.– Вид. 2-е.– К.: УРЕ, 1987.– С. 397.
25 липня 1922 р. – у м. Катеринославі народився Всеволод Модестович Шпиганович, художник. (85 років від дня народження).
Всеволод Модестович Шпиганович народився і виріс у Катеринославі, тут же закінчив школу. Подальші плани знищила війна, як і багато його однолітків він брав у ній участь, одержав численні нагороди.
1955 року закінчив Львівський інститут ужиткового і декоративного мистецтва і став викладачем малюнку та живопису.
1958 року прийнятий до Спілки художників. Багато років викладав у Дніпропетровському художньому училищі, працював у галузі декоративно-ужиткового мистецтва. Відомі його роботи – вази "Я.Галан", "І.Франко", мозаїчний портрет Т.Г.Шевченка, виконані в народному стилі. Художник неодноразово брав участь в обласних та республіканських виставках.
Помер Всеволод Модестович 17 грудня 1987 року, похований у Дніпропетровську.
Література:
Шпиганович Всеволод Модестович // Художники Дніпропетровщини.–Дніпропетровськ, 1958.– С. 71-72.
Шпиганович Всеволод Модестович // Українські художники: Довідник.–К., 1972.– С. 531.
Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.–Днепропетровск: Редотдел обл. управления по печати, 1991.– 240с.
Шпиганович В.М. – С. 212-213.
Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 116.
* * *
Петриківські народні умільці. Каталог виставки декоративного розпису.–Дніпропетровськ, 1969.– 25 с.
Шпиганович В.М. - С. 12, 24.
С Е Р П Е Н Ь
* * *
Виходять яблуні на посивілий шлях,
Виносять яблука у пеленах зелених
І пахне свіжим хлібом у полях,
І вироста любов з чуттів шалених.
Люблю цю пору... Думи, як вино,
Так молодо і золотаво бродять,
І живописне, мов німе кіно,
Мовчання мудреців сивобородих.
Що їм намріялось о цій ясній порі
І що вчувається в ході вагомій серпня?
Вже сива осінь стала на поріг
І ледь стуманила ясну прозорість серця.
Віктор Корж
5 серпня 1952 р. – у м. Дніпропетровську народився Сергій Юрійович Андреєв, поет.
1974 року він закінчив фізичний факультет ДДУ. З 1975 року й по нинішній час працює в Інституті геотехнічної механіки НАН України. Він – старший науковий співробітник, кандидат технічних наук.
Вірші пише здавна, 1988 року побачила світ його перша збірка „Счастливая примета”. Протягом наступних років вийшли книги поезій: „Зрячее слово”, „Одинокая толпа”, „Снижение снега”, „Вода с отпечатками пальцев”. Має поет і публікації в поетичних альманахах, журналах. Поезії його тяжіють до філософії, психологізму, точності образів. 1993 року Сергій Андреєв став членом Національної спілки письменників України, з 2002 року – членом правління Дніпропетровської організації НСПУ, брав участь у III з’їзді письменників України. (55 років від дня народження).
Література:
Андреев С.Ю. Счастливая примета: Стихи.– Днепропетровск: Промінь, 1988.– 27 с.
Андреев С.Ю. Зрячее слово: Стихи.– Днепропетровск: Сич, 1991.– 54 с.
Андреев С.Ю. Одинокая толпа: Стихи. – Дніпропетровськ: Січ, 1995.– 31 с.
Андреев С.Ю. Снижение снега: Стихи.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– 39 с.
Андреев С.Ю. Вода с отпечатками пальцев: Стихи.– Дніпропетровськ: Пороги, 2003.– 69 с.
* * *
Фролова К. Поетичне слово над Дніпром // З любові і муки... / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1994.– С. 295-326.
Про С. Андреєва – С. 318.
Луценко В. Одиночество как очищение (Заметки по поводу) // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 406-408.
* * *
Cергій Андреєв // Письменники України: Довідник / Упоряд. Д.Г. Давидюк, Л.Г. Кореневич, В.П. Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1996.– С. 5
Савченко В.В. Бог не під силу хреста не дає. Поетичне Придніпров'я: Есе.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– С. 42-43.
10 серпня 1937 р. – у м. Дніпропетровську народився Олександр Миколайович Гатило, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкового живопису (70 років від дня народження).
Література:
Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 237.
Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 170-171.
15 серпня 1947 р. – у с. Михайлівці на Царичанщині народився Михайло Григорович Дяченко, поет. Навчався на історико-філологічному факультеті Дніпропетровського університету. Після третього курсу за станом здоров’я облишив навчання. Працював різноробом, листоношею, інспектором по кадрах в колгоспі с. Михайлівка. Нині – на творчій роботі. Поет. Пише українською мовою. Перекладає з російської та іспанської мов. 1999 року прийнятий до Національної спілки письменників України. Лауреат обласної комсомольської премії (1967). (60 років від дня народження).
* * *
Там-отам,
де над нивами
думає вітер,
Там-отам,
де Дніпро
у майбутнє шумить,
Зустрічаються
вранці
на білому світі
Батьківщина і ти,
наче вічність і мить...
* * *
І всні, і наяву тебе люблю,
мій краю дорогий – з горіха зерня,
люблю, люблю,
аж страшно – як люблю!
До трепету сердечного люблю...
Слово
Повнодуже, океан-безкрає,
ніжне в ласці, коли ж треба – сталь!
Буря, вітер над коханим краєм –
буря й слово: встань, народе, встань!
Скільки їх було! – пожежі,
орди,
біди...
А народ не вигорів – горить!
Грають щастя кобзи і трембіти, –
рідне слово світом прапорить!
Література:
Дяченко М. “Там-отам, де над нивами…”: [Вірші] // Провесінь: Поезії.– Дніпропетровськ: Промінь, 1978.– С. 67-69.
Дяченко М.Г. [Вірші] // Вітрила: Альманах.– К.: Молодь, 1979.– С. 50-51.
Дяченко М.Г. Іще зозулі слово не погасло...: Поезії.– Дніпропетровськ: Січ, 1991.– 47 с.
Дяченко М. Постаті: [Вірші] // Україно, ти моя молитва: Поезії.–Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1993.– С. 31-32.
Дяченко М.Г. Свято білої лілеї: Поезії, переклади.– Січеслав, 1997.– 36 с.
Дяченко М. ...І все то мати, музика і мати...: [Вірші] // Антологія поезії Придніпров'я / Під загальн. Ред. В.Коржа / Упоряд. В.Савченко.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– С. 134-139.
* * *
Дяченко М.Г. „Столиця там, де я живу й люблю...”: [Поет про себе] // Бористен.– 1998.– № 1.– С. 4.
* * *
Антологія поезії Придніпров’я / Під загальн. ред. В.Коржа // Упоряд. В.Савченко.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– С. 41.
Нікуліна Н. Іще зозулі слово не погасло... // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 323-325.
16 серпня 1927 р. – у с. Березівка на Дніпропетровщині народився Петро Михайлович Карнаух, художник (80 років від дня народження).
Література:
Українські радянські художники.– К.,1972.– С. 190.
17 серпня 1957 р. – у м. Дніпропетровськ почалася побутова газифікація. На проспекті ім. Калініна на тротуарі встановили трубку й урочисто запалили газовий факел. Першим газифікували 80-квартирний будинок по проспекту Калініна, 42, а в ньому першою стала квартира номер 17. Саме тут монтажники Іван Павлович Скляр та Василь Васильович Тараненко приєднали внутрішню проводку до зовнішньої мережі. Щоб підвести газ до квартир, колектив будівельного тресту "Укргазміськбуд" проклав, продув й перевірив п'ять кілометрів основного розподільчого газопроводу з тиском до трьох атмосфер і шість кілометрів газопроводу низького тиску для безпосередньої подачі газу в будинки. Усього до першого підключення було підготовлено 500 квартир. У числі перших отримали газ також мешканці вулиць Караваєвської, Орловської, Бабушкіна. (50 років події).
Література:
Алексеенков Г.М. Тепло дома твоего / Беседу вела А.Лямина // Днепр вечерний.– 1987.– 17 авг.
18 серпня 1917 р. – у м. Катеринославі народився Василь Захарович Бородай, український скульптор, народний художник СРСР, дійсний член Академії мистецтв СРСР (90 років від дня народження).
Література:
Словник художників України.– К.: УРЕ , 1973.– С. 34.
* * *
Бородай Василь Захарович: Комплект листівок.– К.: Мистецтво, 1985.– 6 лист.
18 серпня 1922 р. – у с. Китайгороді на Катеринославщині народився Василь Іванович Макатуха, український художник (85 років від дня народження).
Література:
Словник художників України.– К.: УРЕ , 1973.– С. 139.
24 серпня 1992 р. – у Дніпропетровську, поруч з театром імені Т.Г.Шевченка, відкрито пам’ятник Т.Г.Шевченку. Автори – скульптор В.Небоженко і архітектор В.Положій (15 років події).