Моє придніпров’Я
| Вид материала | Документы |
- Міністерство культури України Державний заклад «Національна бібліотека України для, 167.37kb.
- Розділ 5, 136.54kb.
- Іважким стогнанням серце моє рве, 1324.37kb.
- Кафедра педагогіки, психології І методики фізвиховання, 682.24kb.
- Анкета " Моє життя в сім’ї та школі", 35.73kb.
- Ольга Камінська у полоні думок, 177.49kb.
- Місто Київ, дві тисячі дев’ятого року, 19.84kb.
- М. Києві, по вул., буд.,, 9.83kb.
- «Я та моє здоров’я», 149.76kb.
- Ж. Ж. Руссо Концептуальний смисл власності, 4677.92kb.
Дніпропетровська
обласна
універсальна
наукова
бібліотека
МОЄ ПРИДНІПРОВ’Я
Календар пам’ятних дат
Дніпропетровської області
на 2005 рік
Бібліографічне видання
Дніпропетровськ
2004
ВІД УПОРЯДНИКА
Календар «Моє Придніпров’я» – методико-бібліографічне видання, яке містить хронологічний перелік знаменних і пам’ятних дат минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки до ювілейних чи особливо цікавих дат. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами, від одного-двох до десяти й більше. Рекомендаційні бібліографічні списки упорядковані в логічній та хронологічній послідовності.
Календар видається щорічно, починаючи з 1972 року.
Мета покажчика – допомагати бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям у поширенні знань з історії рідного краю, популяризації імен діячів науки, культури, мистецтва, пов’язаних із Придніпров’ям.
Користуючись матеріалами календаря, можна відзначити пам’ятні дати, оформити книжкову виставку, організувати перегляди літератури, підготувати масові заходи тощо.
Якщо запропонованих матеріалів недостатньо, рекомендуємо звернутись через міжбібліотечний абонемент (МБА) чи безпосередньо до відділу краєзнавчої літератури і бібліографії обласної наукової бібліотеки. Працівники відділу підготують необхідні добірки, зроблять ксерокопії (остання послуга платна).
Нинішній календар має відмінну структуру від попередніх, усі матеріали даються в хронологічній послідовності, текстові довідки окремо не виділяються. Для зручності користування наприкінці видання є алфавітно-предметний покажчик.
Усі дати дано за друкованими джерелами. При виявленні помилок в датах просимо звертатись із зауваженнями за адресою: Дніпропетровськ , пр. К.Маркса, 18, ІІІ поверх, відділ краєзнавчої літератури і бібліографії, телефонами: 47-45-37, 47-45-36.
Керівництво ДОУНБ щиро дякує усім авторам та тим, хто допомагав у роботі над виданням.
Наші автори:
Кавун Максим Едуардович, кандидат історичних наук, викладач ДНУ
Кочергін Ігор Олександрович, кандидат історичних наук, викладач НГУ
Мамчич Інна Андріївна, кандидат філологічних наук, доцент ДНУ
Мартинова Світлана Миколаївна, науковий співробітник ДІМ ім. Д.Яворницького
Носенко Микола Пилипович, краєзнавець
Савчук Варфоломій Степанович, доктор історичних наук, професор ДНУ
Тулянцев Андрій Анатолійович, кандидат мистецтвознавства, завідувач відділу культури газети "Днепр вечерний"
Чабан Микола Петрович, журналіст, письменник-краєзнавець, завідувач відділу культури газети „Зоря”
СІЧЕНЬ
4 січня 1905 р. – народився Шаповал Іван Максимович, письменник, краєзнавець. Помер у березні 2004 року. (100 років від дня народження).
Письменник Іван Максимович Шаповал прожив мало не сторіччя, померши на початку 2003 року на дев’яносто дев’ятому році життя.
Він народився 4 січня 1905 року, а з 14 років почав працювати. В юності познайомився з Дмитром Івановичем Яворницьким, працював разом з ним в Дніпропетровському історичному музеї, брав участь в археологічних розкопках. Закінчив робітфак, згодом Дніпропетровський металургійний інститут. Працював інженером-ливарником на заводі ім. К.Лібкнехта, завідував промисловим відділом Дніпропетровського міського комітету Комуністичної партії, був секретарем партійного комітету металургійного інституту. Захистив кандидатську дисертацію. Брав участь у Великій вітчизняній війні, визволяв Кавказ і Україну від фашистів, нагороджений медалями, орденом Червоної Зірки, Грамотою Президії ВР УРСР. Після війни і до 1970 року Іван Шаповал працював у Дніпропетровському гірничому інституті.
1963 року вийшла його книга „У пошуках скарбів”, присвячена життю та діяльності Дмитра Яворницького. Це була перша книга, яка висвітлила образ невтомного вченого, дослідника запорозького козацтва. Книга витримала кілька перевидань, була перекладена російською та польською мовами.
1976 року Іван Шаповал став членом Спілки письменників України. Його перу належить низка книг, присвячених визначним дніпропетровським вченим, відомому кобзареві з Підгороднього Олексі Ковалю. Іван Шаповал – лауреат премії ім. Д.Яворницького.
Помер Іван Максимович Шаповал на початку 2004 року, похований на Сурсько-Литовському кладовищі у Дніпропетровську.
Література:
Шаповал І.М. Широкі крила.– Дніпропетровськ: Промінь, 1969.– 190 с.
Шаповал І.М. Академік А.П.Чекмарьов.– Дніпропетровськ: Промінь, 1971.– 74 с.
Шаповал І.М. Олександр Чекмарьов.– К.Молодь, 1981.– 278 с.
Шаповал І.М. Придніпровські джерела.– К.: Рад. письменник, 1982.– 262 с.
Шаповал І.М. В пошуках скарбів: Докум. оповідання.– Дніпропетровськ: Промінь, 1990.– 327 с.
Шаповал І.М. Володимир Маковський.– К.Молодь, 1994.– 227 с.
Шаповал І.М. Козацький батько: Образ Дмитра Івановича Яворницького у спогадах письменників, діячів культури і науки.– Кривий Ріг, 1998.– 256 с.
* * *
Шаповал І. Заарештована книга // Борисфен.– 1994.– № 3.– С. 26.
Шаповал І. Окраса нашої культури // Зоря.– 1993.– 3 квіт.
* * *
Шаповал Иван Максимович // Писатели Днепропетровщины: Биобиблиографический указатель.– Днепропетровск, 1987.– С.104-106.
5 січня 1925 р. – в селі Дніпровокам’янка Верхньодніпровського району в селянській родині народився Потапенко Андрій Ілліч, живописець, член НСХУ.
Малювати почав з дитинства. Суворе дитинство, сирітство привчили покладатись на власні сили, домагатись мети впертою працею. Завдяки цьому 1938 року він вступив до Дніпропетровського художнього училища.
Андрій Потапенко належить до покоління художників, на формування особистості та характер творчості яких вплинула Велика Вітчизняна війна. 1943 року він пішов добровольцем на фронт, був поранений, знову повернувся в стрій і воював до кінця війни. Після 1945 року продовжив навчання в художньому училищі, а по його закінченню працював кілька років в художньому музеї.
У 50-ті роки художник багато поїздив по Україні, Білорусі, Кавказу, двічі побував у Казахстані в місцях заслання Тараса Шевченка. Ці роки були часом визрівання таланту художника, сприяли формуванню його як майстра. Творчий пошук відбувався у напрямку більшого узагальнення пластики, посилення живописної та композиційної експресії. Ретельне вимальовування деталей у ранніх творах поступово змінюється більш вільною широкою манерою письма.
Художник неодноразово брав участь у республіканських, обласних, всесоюзних виставках, мав численні персональні виставки. 1984 року йому присуджено звання Заслуженого художника України. (80 років від дня народження).
Література:
Потапенко Андрей (Член Союза художников СССР. Живописец): Каталог.– Днепропетровск, 1974.– 14с.: 10л. ил.
Потапенко Андрей. Живопись: Каталог.– Днепропетровск, 1981.– 40 с.
Потапенко Андрей Ильич // Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С.154-155.
Тулянцев А. И жизнь свою пейзажу посвящая // Днепр вечерний.– 1995.– 17 янв.
10 січня 1930 р. — народилась Кашéль Майя Дмитрівна, письменниця, перекладач з в’єтнамської мови. Померла 24 лютого 1987 року. (75 років від дня народження).
Майя Кашéль
Майя Дмитрівна Кашéль – одна з небагатьох до 1980-х років в Україні перекладачів з в'єтнамської мови, людина неординарної долі. Все життя вона тяжко хворіла, світ її практично був обмежений чотирма стінами, та все ж вона зберегла в собі націленість у життя, дивну мужність, силу духу та працелюбство.
Народилася М.Кашéль 10 січня 1930 року в Києві. В тому ж році батьки її переїхали на роботу в Дніпропетровськ. Тут весь час і проживала письменниця.
Після війни в 1947 році, закінчила семирічку, більше ходити до школи не змогла, бо почало проявлятися захворювання, яке відібрало силу в руках і ногах. У п'ятнадцять років вона вже знала, що скоро зовсім перестане ходити і що рятунку від цього немає. Довго і багато лікувалася, але не вдалося навіть зупинити прогресування. Багато, дуже багато часу і сил пішло на боротьбу з відчаєм.
Середню школу закінчила екстерном уже аж у 1966 році. В 1948 році вступила на Державні центральні чотирирічні курси навчання іноземним мовам (англійське відділення) і закінчила спочатку трирічні, на які тоді приймали з неповною середньою освітою, а потім чотирирічні, на які її перевели як виняток. Після закінчення курсів в 1954 році епізодично працювала як репетитор і перекладач, але постійної роботи не мала.
Одного разу взяла участь у радіовікторині, присвяченій 15 річниці народження Демократичної Республіки В'єтнам. Щоб відповісти на запитання вікторини довелося прочитати чимало книжок. Із них в'єтнамський народ постав «волелюбним, гордим велетом, який ніколи не скорявся ворогові. Та й доля його була дуже схожою на долю українського: та ж любов до пісні (в горі і злиднях, в сумі і радості – людина співає), і та ж боротьба проти загарбників протягом усієї історії, бо В'єтнам, як і Україна, був для пожадливих сусідів, а згодом і заморських завойовників, ласим шматком, який кортіло проковтнути. Народ виділяв із свого середовища ватажків і поставав на визвольну боротьбу». Так з участі у вікторині почалося близьке знайомство М. Кашель з В'єтнамом. Коли в середині 1964 року почалося обстрілювання території ДРВ, М.Кашéль відчула, що її обов'язок відгукнутися на ці події.
Вірші писала з дитинства, але не надавала цьому особливого значення. «Взагалі, коли стало ясно, що все моє життя, – говорила М.Кашéль, – пройде в чотирьох стінах, не думала, що стану письменником, вважала, що не кожна людина може і повинна стати Островським. Письменником мене зробила війна у В’єтнамі. Все моє єство протестувало, протест шукав виходу у віршах». З публікації одного з таких віршів у газеті «Комсомольское знамя» і відраховується трудовий стаж Майї Кашéль як літератора.
Потім переклала українською мовою збірник оповідань в’єтнамських письменників, виданий в Ханої англійською мовою. Та повного задоволення від своєї роботи вона не отримує, оскільки перекладає в'єтнамських авторів з англійської, а не з оригіналу.
Безумовно, щоб переклад відобразив повніше оригінал, необхідно знання мови, на якій він написаний. Майя Кашéль звертається до інституту східних мов при Московському університеті з проханням підказати, за допомогою яких підручників можна освоїти в'єтнамську мову настільки, щоб зайнятися художнім перекладом.
«Хочу самостійно вивчити в'єтнамську мову, – писала в листі М.Кашéль – щоб вустами літераторів ДРВ розповісти радянським людям про подвиг та життя героїчного народу. Підкажіть джерела для вивчення мови».
Через місяць прийшов навчальний матеріал і лист від одного з перших радянських в'єтнамістів, одного з авторів в'єтнамсько-російського словника і перших перекладів на російську мову Миколи Івановича Нікуліна. Він був схвильований благородним поривом жінки з берегів Дніпра, але… «в'єтнамську мову вивчити самостійно неможливо. Принаймні в історії вивчення мов такого випадку ще не було. Адже це значно важче, як одночасно вчити п'ять західноєвропейських мов: англійську, французьку, німецьку, іспанську, португальську…»
За складністю в'єтнамська мова є однією з найважчих східних мов.
Вона має шість тонів, по вісімнадцять варіантів літер «о» та «а», по двадцять решти голосних. Слова у в'єтнамській мові односкладові, короткі, а вірш будується і римується за зовсім іншими правилами ніж в українській. Розмір в'єтнамського вірша і сама віршована система відрізняються від європейської. Не існує жодного підручника, який можна було б рекомендувати для самостійного вивчення в'єтнамської мови. Та зрештою, через рік М.Кашéль відіслала до інституту східних мов не тільки листа в'єтнамською мовою, але й надрукований в газеті «Літературна Україна» зроблений нею огляд 10 номерів в'єтнамського тижневика «Ван нге» – «Література і мистецтво».
Звичайно це не значило, що вона оволоділа мовою. «Я тоді розгадувала слова як ребуси по декілька днів. Перші свої переклади я зовсім не розуміла. Але могутньою рушійною силою була – необхідність».
В'єтнамське питання набрало тоді такої гостроти, що стало однією з найважливіших проблем світу. З 1 вересня 1966 року – дня першої публікації до червня 1972 року – виходу першої книги, М.Д.Кашéль було здійснено понад 300 публікацій.
У 1972 році її приймають до Спілки письменників України. У своїй заяві в бюро дніпропетровської філії Спілки письменників України вона писала: «Прошу прийняти мене до Спілки письменників України. Зобов'язуюсь і надалі, стільки вистачить сил, працювати для зміцнення українсько-в'єтнамських літературних зв'язків, збагачувати рідну літературу кращими творами в'єтнамської, підвищувати майстерність перекладу».
У тому ж році вийшла перша книжка в перекладі з в'єтнамської – «Мами немає вдома» (К., 1972). У наступні роки в різних видавництвах побачили світ ще тринадцять збірок в перекладі з в'єтнамської М.Кашéль, а саме, три книжки для дошкільнят і молодших школярів: «Як лев собі друзів обирав» (1979), «Як жаба дощу домагалася» (1977), «Прийомна дочка тигра» (1983), повість для підлітків «У джунглях Півдня» Доан Зоя (1976), «В'єтнамські прислів'я та приказки» в серії «Мудрість народна» (1977), збірка новел Нам Као «Очі» в серії «Зарубіжна новела» (1975), роман Аль Дина «Гора Хондат» (1976), «Оповідання письменників В'єтнаму» (1981), п'ять книжок поезій: «В'єтнам бореться» (1972), «Слово з полум'я» (1972), поезії То Хіу (1978), Нгуєн Дінь Тьеу та Лук Ван Тієна (1983), «Літопису рядки багряні» (1979). Передмову до багатьох з них написав, уже згадуваний М.Нікулін.
Говорячи про приналежність М.Кашéль до тієї чи іншої перекладацької школи хочеться підкреслити, що вона не прихильник дослівного перекладу з передачею точної архітектоніки вірша, для неї головне – дух твору, його художній еквівалент. Адже в'єтнамська і українська мови дуже далекі одна від одної і буквальний переклад впливає на художню достовірність. У в’єтнамській поезії багато порівнянь. Коли спробувати все це відтворити для українського читача, то коментарів буде удвічі більше ніж оригінального твору.
Взагалі в'єтнамське віршування має форми, властиві лише йому – особливе потрійне римування. Деякі перекладачі перекладають поезії за кількістю слів. Майя Кашéль завжди була проти такого перекладу, вона частіше відмовлялась від внутрішньої рими, бо рима залучає зайві слова. «Тут важлива не точність віршованої структури, яка буде важко сприйматися українським читачем, а точність художнього впливу. Тому я, відходячи від ускладнених в'єтнамських віршованих розмірів, прагну до короткого рядка, звичайно, коли це відповідає духу оригіналу. Беручи до рук твір, написаний в'єтнамською мовою, намагаюсь розгледіти всі його барви, осягнути всю його тональність, щоб і рідною мовою він справляв не менше враження, ніж у країні першотвору. І навіть більше, бо відкриває українському читачеві незнане. Кипиш у творчому процесі, кожна вдала знахідка огортає хвилею щастя, радієш: читачеві це сподобається, він цікавитиметься в'єтнамською літературою, отже ти, перекладачу, недаремно живеш на світі».
Одинадцять книг переклала Майя Кашéль і гонорар за більшість із них передала в фонд допомоги в'єтнамському народу. За переклади творів письменників В'єтнаму Майї Кашéль в 1981 році присуджена літературна премія імені Максима Рильського.
Світлана МАРТИНОВА
Література:
Зобенко М. Ярославни Придніпров’я, або сповідь жіночої душі при свічі істини // З любові і муки... / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін.– Дніпропетровськ : ВПОП "Дніпро", 1994.– С. 273-283.
Про М.Кашéль – С. 277.
* * *
Немер В. Дві долі, як пісня одна // Зоря.– 1984.– 8 квіт.
Кириченко Ю. Хліб з громів і райдуг // Зоря.– 1990.– 10 січ.
* * *
Кашéль Майя Дмитрівна // Письменники Радянської України – лауреати (1941-1985). Бібліографічний довідник / Бабич Є.К., Рогова П.І.– К., 1985.– С. 131-132.
Кашéль Майя Дмитрівна // Писатели Днепропетровщины: Биобиблиографический указатель.– Днепропетровск, 1987.– С. 45-47.
10 січня 1930 р. – в селі Сурсько-Литовському Дніпропетровського району народилась Щедрова Валентина Іванівна, скульптор, член НСХУ. Працює в галузі станкової і монументальної скульптури. (75 років від дня народження).
Література:
Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С.218-219.
25 січня 1940 р. — у м. Дніпродзержинську народився Завгородній Олександр Сергійович, поет і перекладач, член ДОО НСПУ.
Понад 30 книг має Олександр Завгородній: чотири власні поетичні збірки, все інше – переклади з естонської та фінської. Він – чи не єдиний в Україні перекладач з цих мов, двічі (1975 та 1989 рр.) нагороджений естонською премією імені Юхана Смуула, а 1996 року йому присуджено премію імені Максима Рильського в галузі художнього перекладу.
Олесь Сергійович народився 25 січня 1940 року у місті Дніпродзержинську, згодом родина переїхала до Криничок, пізніше до Любомирівки, а з 1949 року оселилась у Дніпропетровську. До школи пішов 1947 року в Криничках, у Дніпропетровську вчився у 30-й школі-семирічці (її давно вже немає), потім закінчив повну середню школу №10. Батько – Сергій Олександрович, вже відомий тоді письменник – створив у родині національну духовну ауру, культ української мови.
1965 року Олесь Завгородній закінчив Дніпропетровський університет за спеціальністю українська філологія і пішов на журналістську роботу. Працював у в районних та багатотиражних газетах Васильківки та Придніпровська.
1966 року в поетичній антології «Розмова з глобусом» були надруковані кілька віршів О.Завгороднього в перекладі естонською мовою Гаральда Раяметса. 1968 року у Київському видавництві «Молодь» побачила світ перша поетична збірка Олександра Завгороднього «Радію людям».
З 1968 по 1972 (остаточно повернувся в Україну 1974 року) О.Завгородній жив в Естонії. Вдосконалював мову, перекладав, писав до «Літературноі України», зацікавився фінською мовою і почав її вивчати.
Двічі у 80-х та 90-х роках на запрошення Інституту культурних зв’язків Фінляндії побував письменник у цій північній країні, їздив до Лапландії на батьківщину письменниці Катрі Вала, творчістю якої цікавився і яку перекладав. Після того побачили світ його збірки «Фінські прислів’я та приказки», «Фінські народні казки» та роман Алексіса Ківі «Семеро братів». В періодиці з’являлися його переклади з литовської, шведської, польської, французької, іспанської та інших мов.
Олесь Завгородній – один з найкваліфікованіших перекладачів художньої літератури, як поет він – глибокий і тонкий лірик. Нині Олесь Завгородній працює літературним редактором в обласній педагогічній газеті «Джерело». (65 років від дня народження).
Література:
Завгородній О. Радію людям: Поезії.– К.: Молодь, 1968.– 60 с.
Завгородній О. Перевесло: Поезії.– К.: Молодь, 1986.– 79 с.
Завгородній О. Із подиву і подиху: Поезії.– К.: Рад.письменник, 1989.– 111 с.
Завгородній О. Життя мойого птах: Поезії, переклади.– Дніпропетровськ: ПП "Ліра ЛТД", 2004.– 184 с.
* * *
Завгородній О.: [Про себе] // Борисфен.– 1992– №7.– С.4.
* * *
Фролова К. Поетичне слово над Дніпром // З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1994.– С.295-326.
О.Завгородній - С.316-317.
25 січня 60 років від дня народження Завгороднього Олександра Сергійовича (1940) // Моє Придніпров'я. Календар пам'ятних дат області на 2000 рік: Бібліограф. покажчик.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 1999.– С. 27-30.
* * *
Завгородний Александр Сергеевич: [О нем] // Писатели Днепропетровщины: Биобиблиографический указатель.– Днепропетровск, 1987.– С.20-21.
Завгородній Олександр // Письменники України: Довідник / Упоряд. Д.Г.Давидюк, Л.Г.Кореневич, В.П.Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1996.– С.96.
Савченко В.В. Бог не під силу хреста не дає. Поетичне Придніпров'я: Есе.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– С. 24-25.
січень 1945 р. — танкова колона «Визволена Дніпропетровщина», збудована на кошти населення області, прибула на фронт і влилась в діючі частини армії. (60 років події).
“ Визволена Дніпропетровщина” визволяла Європу
“Командування Н-ської військової частини повідомляє, що споруджена на кошти, зібрані трудящими області, танкова колона “Визволена Дніпропетровщина” прибула на фронт і вступила в число діючих частин героїчної Червоної Армії”.
Польова пошта 40360
(Зоря.– 1945.– 14 січня)
Ця танкова колона була створена завдяки ініціативі літнього колгоспника з Юр’ївського району Харитона Костянтиновича Лободи, який вніс у її фонд 35 тисяч карбованців. Відразу ж після визволення Дніпропетровщини, тут, як і по всій Україні, почалося збирання коштів на озброєння армії. Люди віддавали останнє, аби швидше скінчилась війна. На будівництво танків населення Дніпропетровщини загалом зібрало 50 мільйонів карбованців.
Танкова колона “Звільнена Дніпропетровщина” увійшла до складу 25-ї танкової бригади 29-го корпусу 5-ї гвардійської танкової армії, а безпосередньо вона стала часткою танкового батальйону під командуванням майора Костянтина Івановича Гейне. У ніч на 4 січня 1945 року зі Східної Прусії почався переможний хід танків, на броні яких були виведені написи: “Визволена Дніпропетровщина”. Танкова колона пройшла дорогами Європи, визволяла Данціг, Сопот, брала участь в боях за Штеттін та інші міста і містечка і разом з усією армією і народом відсвяткувала Перемогу.
Дніпропетровщина не забувала про колону, теплі листи з рідної землі летіли крізь війну до бійців, ті читали їх під час недовгого перепочинку, слали відповіді.
По війні слідопити нікопольської школи № 2 відшукали багатьох офіцерів і солдатів батальйону, а воїни побували у Нікополі, Дніпропетровську, неодноразово зустрічалися з людьми, розповідали про бої, дякували за допомогу.
Література:
Днепропетровская область в годы войны 1941-1945.– Днепропетровск, 1962.– С.321
* * *
Гейне К. Уперед, на Захід! // Зоря.– 1983.– 25 жовт.
“Звільнена Дніпропетровщина” // Зоря.– 1989.– 3 верес.