Методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік знаменних І пам’ятних дат минулого Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки

Вид материала

Содержание

Дмитро Дорошенко
Монолог у робітні
Один із плеяди видатних вчених Катеринослава першої половини ХХ ст.

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 16

Дмитро Дорошенко

Дмитро Дорошенко – відомий громадський і культурний діяч України. Походить він із славного козацького роду, що дав двох гетьманів - Михайла і Петра Дорошенків. Народився Дмитро Іванович 8 квітня 1882 року у місті Вільно. Там він дістав класичну гімназичну освіту, а під час канікул завжди їздив на прадідівський хутір під Новгородом–Сіверським. Там перечитував книги з родинної бібліотеки, слухав оповіді про давнє минуле України.

Продовжив навчання у Варшавському університеті, до якого вступив 1901 року, але через півроку перевівся до Петербурзького університету. Тут діяла досить сильна українська громада і скоро Дмитро Дорошенко поринув у громадську роботу. 1905 року він повернувся в Україну, активно друкувався на сторінках українських періодичних видань, відновив навчання в університеті Св. Володимира.

Навесні 1909 року після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету Дмитро Дорошенко одержав запрошення до Катеринослава на посаду викладача Комерційного училища.

Катеринослав спочатку справив гнітюче враження на Дмитра Івановича та його дружину Наталю Михайлівну, але згодом подружжя активно включилося в суспільне життя міста, в першу чергу – в життя української громади. Дорошенки стали членами “Просвіти”, сприяли зміцненню її філій у містечках та селах губернії. Дмитро Іванович розвинув лекторську діяльність. Виступав з лекціями з історії української літератури в “Просвіті” в Мануйлівці; у вагонних майстернях станції Нижньодніпровськ та в Лоцманській Кам’янці його виступи збирали по 300-600 слухачів. На прохання наукового товариства він прочитав курс історії української літератури XIX століття.

У Катеринославі Д.Дорошенко познайомився та підтримував тісні зв’язки з Д.Яворницьким, близько зійшовся із сім’єю В.Біднова, з А.Синявським, І Трубою, сестрою Лесі Українки О.Косач-Кривинюк та її чоловіком.

Громадською діяльністю Д.Дорошенко займався у вільний від роботи час. У Комерційному училищі він щотижня мав 12 уроків та виконував обов’язки класного керівника. Він часто вивозив свій клас на екскурсії, намагався зацікавити учнів місцевою історією. Викладав також у жіночому єпархіальному училищі.

Дмитро Дорошенко був також співпрацівником Катеринославської вченої архівної комісії, виконував обов’язки секретаря аж до свого від’їзду з Катеринослава. У цей період він опублікував десятки статей про визначних українських діячів: Т.Шевченка, Б.Грінченка, М.Грушевського, Г.Барвінок, М.Лисенка, Д.Яворницького; про українську мову, освітні та громадсько-наукові заклади, театральні події, етнографічні регіони України, особливо про Катеринославщину (“З минулого Катеринославщини”, 1913), про сучасне політичне становище та українські справи тощо.

Проте велика завантаженість громадськими справами відбирала час від наукової роботи. До того ж дружина Дмитра Івановича дуже нудьгувала за сценою, і тому в 1913 році Дорошенки переїхали до Києва. На початку 1914 року катеринославські друзі спробували знову перевести його назад до Катеринослава, навіть обрали почесним членом катеринославської “Просвіти”.

Під час першої світової війни Д.Дорошенко займався справами біженців з Галичини, багато їздив по прифронтовій смузі, із цих вражень виникла ідея створення книги “По рідному краю”.

Восени 1916 року вчений знов побував у Катеринославі, читав публічну лекцію про діяльність І.Франка. У Києві Дмитро Іванович деякий час редагував “Науковий збірник” УНТ, працював у журналах.

Після Лютневої революції 1917 року в Росії Д.Дорошенко активно зайнявся політичною діяльністю, займав адміністративні посади, вступив у новостворену партію соціалістів-федералістів, був членом Центральної Ради. Під час гетьманату Павла Скоропадського очолював Міністерство закордонних справ, але за Директорії відійшов від політики, знов зайнявся науковою працею, написав книгу про Костомарова, кілька брошур.

У січні 1919 року він отримав призначення на посаду приват-доцента по кафедрі історії України Кам’янець-Подільського університету. Навесні цього ж року місто перейшло під владу більшовиків і Д.Дорошенко змушений був покинути Україну. Деякий час він проживав у Празі, де вивчав чеську мову, літературу та історію. Тут він теж брав активну участь в українському громадському житті, а пізніше і в Румунії, куди згодом переїхав. Далі були Італія, Австрія, Німеччина. Для подружжя Дорошенків почалось життя емігрантів.

Поруч з активною громадською та політичною діяльністю вчений не полишав наукову працю. За період 1918-1920 років з’явилось багато його історіографічних праць, життєписів видатних українських діячів: “П.О.Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність”, “Микола Іванович Костомаров. Його громадська й літературно-наукова діяльність”, “Ів.Сем. Нечуй-Левицький”. Були опубліковані популярні праці з краєзнавства: “Коротенька історія Чернігівщини”, “По рідному краю”, “Про минулі часи на Поділлю”, “Угорська Україна” та інші.

В еміграції жилось тяжко, доводилось часто міняти квартири, Дорошенки сумували за Україною і збирались повернутись, але зупиняла відсутність коштів. Нарешті 1922 року Дмитра Івановича обирають професором Українського Вільного університету та Карлового університету по кафедрі історії України. Великою проблемою для вченого стала відсутність його бібліотеки, яка залишилась у Києві, і це в значній мірі гальмувало наукову роботу. Допоміг С.Єфремов, надіславши академічні видання. Книга “Огляд української історіографії”, яка вийшла у цей час, була високо оцінена колегами в Україні і використовувалась при читанні курсу історіографії в Київському ІНО.

16 грудня 1924 року у Празі урочисто відзначили ювілей літературно-наукової діяльності Д.Дорошенка. За 25 років праці на рахунку вченого було кілька десятків книг, сотні наукових та популяризаторських статей. Але становище українських емігрантів було вкрай нестабільне, діяльність УВУ поступово припинялась, доводилось шукати нової роботи. І все ж цей час був надзвичайно плідним – Дорошенко дуже багато писав і публікувався. Роботи його стосувались питань української історії, історіографії, діяльності видатних українських представників науки та культури.

З літа 1926 року Д.Дорошенко почав працювати в Українському науковому інституті в Берліні, читав курси історії України та української літератури, а також нариси української історіографії. Далі знов була Прага. П’ять років він викладав у вищих школах, займався науковою працею. З 1936 року і до початку війни вчений працював у Варшавському університеті на кафедрі історії всесвітньої церкви. Звідси у 1937-1938 роках він їздив до Канади на запрошення Інституту ім. Петра Могили в Саскатуні, читав лекції в ряді міст. 1939 року професор повернувся до Праги.

З перенесенням університету до Німеччини Д.Дорошенко переїхав до Аугсбурга, а потім – до Берліна та Мюнхена як професор Українського Вільного університету та Православної богословської академії. Влітку 1945 року в Аугсбурзі була створена Українська вільна академія наук і тоді ж Д.Дорошенко був обраний її першим президентом.

У 1947 році Д.Дорошенко прийняв запрошення Вінніпезької колегії Св. Андрія і до 1951 року викладав там історію України, одночасно продовжував очолювати Українську вільну академію. Тяжко захворівши, вчений повернувся до Мюнхена, де 19 березня 1951 року помер.

Спадщина вченого налічує близько 1000 праць. Дмитро Дорошенко був не лише визначним вченим, але й талановитим популяризатором, хоч сам він вважав себе скоріше популяризатором, ніж академічним ученим. Вже після смерті професора кілька разів перевидавались його узагальнюючі праці з історії України, історіографії, краєзнавства, спогади. Наукова спадщина Дмитра Дорошенка ще чекає своїх дослідників.

Література:

Дорошенко Д. Історія України з малюнками для школи й родини.– Краків-Львів, 1942; Нью-Йорк, 1957.– 253 с.

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле ( 1914-1920 ). Вид. 2-ге.– Мюнхен: Українське вид-во, 1969.– 543 с.

Дорошенко Д. Розвиток науки українознавства у XIX– на початку XX ст. та її досягнення // Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упоряд. С.В.Ульяновська; Вступ. ст. І.М.Дзюби.– К.: Либідь, 1993.– С. 26-39.( Пам’ятки історичної думки України).

* * *

Білецький Л. Дмитро Дорошенко.– Вінніпег, 1949.– 24 с.

Заруба В.М. Катеринославський період життя і діяльності Д.І.Дорошенка // Вчений-подвижник: Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження вченого.– Дніпропетровськ, 1991.– С.59-62.

Заруба В.М. Дмитро Дорошенко // Заруба В.М. Постаті.– Дніпропетровськ: Україна, 1993.– С. 28-31.

Дмитро Дорошенко // Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упоряд. С.В.Ульяновська; Вступ. ст. І.М.Дзюби.– К.: Либідь, 1993.– С. 527-553. (Пам’ятки історичної думки України).

Давлетов О.Р. З творчої спадщини Дмитра Дорошенка: “І.Х.Енгель як історик України та козаччини” // Південна Україна XYIII-XIX століття. Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип. 2.– Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 1996.– С. 150-155.

Дмитро Дорошенко // Видатні діячі України минулих століть. Меморіальний альманах.– К.: Євроімідж, 2001.– С. 184-185. (Укр. та англ.. мовами). (Сер. ”Золоті імена України”).

Голуб І. Дмитро Іванович Дорошенко // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– С. 99-103.

* * *

Вдовиченко К.В. Наталя та Дмитро Дорошенки в культурно-громадському житті Катеринослава // Грані.– 2000.– № 2.– С. 17-20.

* * *

Енциклопедія українознавства. Словникова частина Т. 2. / Гол. ред. В.Кубійович.– Париж-Нью-Йорк: Молоде життя, 1955-1957.– С. 583-584.

Енциклопедія українознавства. Словникова частина Т. 2. / Гол. ред. В.Кубійович.– Париж-Нью-Йорк: Молоде життя.– С.583-584.( Репринтне перевидання в Україні.– К., 1994 ).

13 квітня 1947 р. – у м. Дніпропетровську народився Віталій Іванович Старченко, поет, художник, член НСПУ, член СХУ (60 років від дня народження)

Монолог у робітні

Ошмаття заялоджених шпалер

із жовтими газетними латками,

і стеля нефарбована роками –

оце і є мій вбогий „монплізер”.

Оце і є мій монастирський острів,

руїна сподівань, цукровий мур надії,

з постійним запахом малярської олії,

із ностальгією і нападами злости...

Розіп’ято підрамник на мольберті,

але на полотні не проступа Христос.

Сяких-таких етюдів добрий стос,

народжених для забуття і смерті,

марудиться в запрілому покутті

обгризений ретельно пацюками,

хоч створений негрішними руками

не в осяянні, а в якійсь облуді...

Але щораз, коли у шибку кіт

загляне, зацікавлений незвичним,

котячі очі стереоскопічно

позавіконний відбивають світ.

І знову тягне в глибину садів

писати шкіц:

дерева, люди, сніг,

і відчуття таке, неначе кілька крихт

погамували голод почуттів.

Віталій Старченко виріс в робітничому районі Дніпропетровська. За фахом він мистецтвознавець, закінчив Київський художній інститут. Багато років працює науковим співробітником лабораторії фольклору, викладає на кафедрі образотворчого мистецтва в Дніпропетровському національному університеті. Його наукові зацікавлення охоплюють петриківське декоративно-орнаментальне малярство, народну картину. З 1998 року Віталій Старченко став членом Спілки художників України.

Але більш відомий він як письменник, хоча довгий час не друкувався. Його перша збірка поезій „Коріння тиші” змогла вийти лише в часи перебудови – в 1988 році. Нині письменник має кілька книжок поезії і прози.

З 1990 року Віталій Старченко прйнятий до Національної спілки письменників, з 2002-го – обраний членом правління ДОО НСПУ. Він – активний борець за незалежність України, за відродження української культури, обстоює це щодня діями і гарячим словом.

Письменник і художник надзвичайно вимогливий до себе, літературну творчість сприймає як серйозні відповідальну роботу, прагне не повторюватись, постійно шукає щось нове. Він – дипломант літературного конкурсу ім. О.Гончара журналу „Бористен” 2002 року в номінації „Проза”.

Література:

Старченко В.І. Коріння тиші: Поезії.– К.: Молодь, 1988.– 40 с.

Старченко В.І. Кроки до обрію: Поезії.– Дніпропетровск: Промінь, 1990.– 78 с.

Старченко В.І. Млин Ерота: Інтим. лірика.– Б.м. (Січеслав), 1992.– 46 с.– (Сер. „Б-ка часопису „Вільна думка”).

Старченко В.І. Ненаситець: Поезії.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 1997.– 111 с.

Старченко В. Жанровість петриківки // Актуальні проблеми вивчення літературних родів: Збірник наукових праць.– Дніпропетровськ: ДНУ, 2000.

Рай-поле: Фольклор і сучасна народна творчість Придніпров'я.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– 269 с.

Старченко В. Диво пензля – С. 245-261.

Старченко В. Відтінок світлої зажури – С. 263-266.

Старченко В.І. Глина для Бога: Поезії.– Дніпропетровськ: Січ, 2002.– 83 с.

Старченко В.І. Із циклу “Сонетарій майcтрів” // Наш дім.– Дніпропетровськ: Пороги, 2004.– С. 120-123.

* * *

Нечипоренко С. Художня картина світу в поезіях збірки Віталія Старченка „Ненаситець” // Особливості літературного процесу Придніпров’я (друга пол. XX ст.).– Дніпропетровськ: ДНУ, 2002.– С. 80-87.

Тубальцева Н. Той, хто волхвує...: Язичницьке офірування в „Ненаситці” Віталія Старченка // Слово про літературу та письменників Придніпров’я.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 357-360.

* * *

Тубальцева Н. Той, хто волхвує... // Кур’єр Кривбасу.– 1998.– № 93-94.– С. 153-155.

Пошивайло О. Старченко Віталій. Глина для Бога: Поезії // Україн. керамолог. журнал.– 2002.– № 3.– С. 152-153.

Дерев’янко О., Нечипоренко С. Діалог поета з творцем // Бористен.– 2004.– № 6.– С. 26.

* * *

Віталій Старченко // Письменники України: Довідник / Упоряд. Д.Г. Давидюк, Л.Г. Кореневич, В.П. Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1996.– С. 286.

Савченко В.В. Бог не під силу хреста не дає. Поетичне Придніпров'я: Есе.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– С. 45-47.

Старченко Віталій Іванович // Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 381.

Старченко Віталій Іванович // Художники Дніпропетровщини.– Дніпрокнига, 2004.– С. 381.

16 квітня 1977 р. – у с. Мишурін Ріг споруджено пам’ятник М.О.Озерному, знатному кукурудзоводу Дніпропетровщини, Героєві Соціалістичної праці (30 років події).

Література:

Гнатко М. До ювілею новатора // Зоря.– 1990.– 18 верес.

17 квітня 1917 р. – у м. Катеринославі вийшов перший номер газети “Звезда”, органу Катеринославського комітету РСДРП (б). Редактором її був Микола Копилов. З 1929 року газета стала виходити під назвою "Зоря". Нині має статус народної газети Дніпропетровщини “Зоря”. (90 років від дня заснування).

Література:

Чабан М. Як “Звезда” стала “Зорею” // Зоря.– 1997.– 29 берез.

17 квітня 1937 р. – народився В’ячеслав Васильович Фектистов, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкового живопису. Персональна виставка – 1985 р., м. Дніпропетровськ (70 років від дня народження).

Література:

Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 246-247.

21 квітня 1817 р. – затверджено новий план м. Катеринослава, який склав архітектор Василь (Вільямс) Іванович Гесте. (190 років події).

З усіх проектів міста Катеринослава, які розроблялися наприкінці XVIII-на початку XIX ст., тільки два – роботи видатних архітекторів І.Старова та В.Гесте мали реальний вплив на формування архітектурного вигляду міста.

9 (21) квітня 1817 р. був затверджений новий генеральний план міста, який увійшов згодом у Повне зібрання законів Російської імперії. Його автором був Василь Іванович Гесте (1761-1832), який працював у нашому краї ще з 1790-х рр.

План 1817 р. повністю наслідував задум Старова щодо забудови нагірної частини та суттєво розвивав забудову придніпровської частини. Перші десятиліття з часу заснування губернського міста засвідчили, що його розвиток повинен відбуватися уздовж Дніпра до Нових Кодаків. Головна площа на плані Гесте тепер перемістилася вниз, до Казенного саду (нині парк біля будинку Обласної ради). Мережа житлових кварталів повністю зайняла прибережну зону, значення головної вулиці остаточно закріпилося за “Большою дорогою” (просп. Карла Маркса). Ця вулиця мала бути довжиною близько 8 км. Крім того, на плані Гесте чітко видно й іншу магістраль, котра йшла паралельно Дніпру – це сучасні Пушкінський проспект - вулиця Чкалова.

План 1817 р. втратив єдиний міський центр, котрий раніше планувався виключно на вершині пагорба. Велике значення надавалося території, де зосередилося торгове і економічне життя, навколо сучасної площі імені Леніна. Таким чином, сформувалася лінійна композиція міського центру, яка складалася з головної паралельної Дніпру вулиці та кількох площ на ній. Ця система планування й розбудови міста в значній мірі була реалізована на практиці.

Цей план служив до кінця XIX ст. проектним керівництвом у розвитку міста.

Література:

Бурлаков И.А. Работы великих русских зодчих в Днепропетровске // Зодчество Украины.– К., 1954.– С. 181-196.

Швидковский О.А. Днепропетровск.– М., 1960.– 159 с.– (Архитектура городов СССР).

Плани І.Старова і В.Гесте – С. 10-20.

Днепропетровску-200: Историко-публицистический очерк.– Днепропетровск: Промінь, 1976.– 143 с.

Ревский С.Б. Зодчие, инженеры и художники, участвовавшие в формировании Екатеринослава.– Днепропетровск, 1981.– 51с.

Гесте В.И. – С. 12.

Ревский С.Б. Формирование и развитие исторического центра г. Днепропетровска // Памятники русской архитектуры и монументального искусства.– М., 1986.– С. 262-278.

Тимофеенко В.И. Города Северного Причерноморья во второй половине XVIII века.– К., 1984.

Днепропетровск: Архитектурно-исторический очерк / Н.П.Андрущенко, С.Е.Зубарев, В.А.Ленченко.– К.: Будівельник, 1985.– 151 с., ил., 6 л. цв. ил.

Плани І.Старова та В.Гесте – С. 24-34.

Вергунов А.П., Горохов В.А. Русские сады и парки.– М., 1988.

Кавун М.Е. Картографічний матеріал кінця XVIII ст. як джерело з історії формування міста Катеринослава // Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник.– Дніпропетровськ, 1998.– Вип.1.– С. 104-110.

Кавун М. Генеральні плани Катеринослава // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– С. 88-90.

21 квітня 1887 р. – у м. Катеринославі вийшов перший номер газети “Екатеринославский юбилейный листок”, присвячений святкуванню 100-річчя міста (220 років з дня виходу газети).

Література:

Екатеринославский юбилейный листок. 1787 – 9 мая – 1887. Апрель и май.– Екатеринослав, 1887.– № 1.

22 квітня 1867 р. – в с. Мануйлівці (нині у складі м. Дніпропетровська) народився Василь Онисимович Корнієнко, художник, літератор. Помер 24 грудня 1904 року (140 років від дня народження).

Література:

Словник художників України.– К.: УРЕ , 1973.– С. 111.

Заремба В.І. Василь Корнієнко: Біографічна повість.– К.: Молодь, 1979.– 152 с.; іл.

28 квітня 1877 р. – народився вчений-мінералог, дослідник природних багатств нашого краю, професор Гірничого інституту Леонід Лікаріонович Іванов. (130 років із дня народження).

Один із плеяди видатних вчених Катеринослава першої половини ХХ ст.

28 квітня 2007 р. виповнюється 130 років з Дня народження вченого-мінералога, дослідника природних багатств нашого краю, професора Гірничого інституту та університету, який близько 4-х десятків років жив і працював у Катеринославі-Дніпропетровську – Леоніда Лікаріоновича Іванова. Аби відразу підкреслити його роль у розвитку освіти і науки нашого краю, зазначимо, що він був одним із найактивніших організаторів Вищих жіночих курсів у Катеринославі, належав до першої когорти відкритого у 1918 р. Катеринославського університету, зібрав і передав до Інституту народної освіти (як незабаром став називатися університет) великий гербарій місцевої флори, який свідчив про нього як про знавця ботаніки. Це професор Л.Л.Іванов ще під час будівництва тунелю між майбутньою станцією Лоцманська та роз’їздом Зустрічний Мерефо-Херсонської залізниці, зробивши геологічні дослідження, попереджав будівельників про небезпеку оповзня в балці Тунельній, що підтвердилося як відразу ж після відкриття залізничного руху, так і в 1996 р. Якщо до цього додати, що він більше тридцяти років завідував геолого-мінералогічним музеєм Гірничого університету і дуже багато зробив для його експозиційного облаштування та поповнення і використання колекції мінералів, а також те, що був майстерним лектором, то цього буде досить для створення уявлення про вченого великого масштабу, людину високої культури, яка не виглядає тьмяно навіть на тлі цілої плеяди видатних вчених, які працювали у нашому місті першої третини ХХ століття.

Народився Л.Л.Іванов 15 (28) квітня 1877 р. в м. Осі Пермської губернії в сім’ї дрібного чиновника. Він рано втратив батька, після смерті якого з матір’ю жив у Пермі, де навчався у класичній гімназії на казенний кошт як відмінник навчання. У 1897 р. він вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, звідки згодом перевівся на такий же факультет Московського університету. Його вчителем став професор (згодом академік) В.І.Вернадський, який тоді керував лабораторією кристалографії та мінералогії. Разом зі співробітниками лабораторії, ще будучи студентом, Л.Л.Іванов щоліта займався геологічними роботами. Після закінчення університету він був обраний на посаду позаштатного асистента при кафедрі мінералогії, де проводив практичні заняття зі студентами з кристалографії та завідував Мінералогічним музеєм.

Незабаром Л.Л.Іванов був обраний позаштатним лаборантом при кафедрі мінералогії та геології хімічного відділення Київського політехнічного інституту. Вже вдруге його життєвий шлях привів в Україну. Крім своїх прямих обов’язків, роботи зі студентами на практичних заняттях з кристалографії та мінералогії, а також завідувача мінералогічного музею, за сумісництвом він читав лекції на Вищих жіночих курсах та в Київській народній аудиторії. Так що цей досвід він використає вже у Катеринославі.

Через 5 років після закінчення університету Л.Л.Іванов здав магістерський іспит з мінералогії та геології. Восени 1908 р. він узяв участь у Всеросійському конкурсі, і Радою Катеринославського Вищого гірничого училища був обраний професором кафедри мінералогії. В КВГУ – Гірничому інституті, він працював до 1946 року, коли обірвалося його життя. В КВГУ він почав читати курс, який до свого від’їзду у 1908 р. для роботи в Томському технологічному інституті вів професор Аркадій Валерійович Лаврський, той вчений, котрий, будучи дослідником природи Катеринославщини, забезпечив природничий відділ солідного збірника Катеринославського наукового товариства, виданого до ХІІІ Археологічного з’їзду в Катеринославі (1905 р.). Здається, від Лаврського професор Л.Л.Іванов перейняв не лише посаду, але й інші складові діяльності вченого – дослідження природних багатств краю, опікування мінералогічним музеєм, громадську активність.

Л.Л.Іванов знав німецьку, французьку та англійську мови (до речі, у 20-х роках він успішно опанував українську мову), що дозволяло йому не тільки користуватися літературою зарубіжних авторів, але й бувати у відрядженнях з науковою метою за кордоном. Вперше там він перебував (у Австрії) в 1903 р. У 1909 р. рада КВГУ надала йому відрядження до Німеччини з метою ознайомлення з родовищами корисних копалин, викладанням мінералогії та діяльністю музеїв у гірничих школах Гарцу та Саксонії. У тому ж році два місяці він перебував у Швейцарії з науковою метою. І в тому ж 1909 р. він був на З’їзді дослідників природи та лікарів у Москві.

Наукові інтереси Л.Л.Іванова з вивчення мінералів охоплюють 5 географічних регіонів: Кавказ, Нову Землю, Волинь, Катеринославщину (Дніпропетровщину) і Донбас. Про це свідчать його опубліковані праці та експедиції. В даному випадку нас більше цікавить його дослідницька діяльність у нашому краї, зокрема як вченого, який зробив помітний внесок у розвиток практичної інженерної геології.

Восени 1913 р. на запрошення Управління спорудження залізничної лінії Мерефа-Херсон він здійснив геологічні дослідження на місці проектованого біля Катеринослава тунелю між станцією Лоцманська і роз’їздом Зустрічний, а також залізничними мостами цієї дороги через Дніпро і Мокру Суру. Про небезпеку виникнення оповзня в балці Тунельній при влаштуванні північної передпортальної виїмки тунелю він писав: „Це, на мій погляд, найбільш слабке місце тунелю, оскільки вся товща дилювіальних суглинків, просякнутих в своїй нижній частині водою, може легко сповзати по також просякнутій водою рівній і слизькій поверхні різноманітних глин, утворюючи могутні оповзні, яким сприяє ще й здатність лесу сколюватися вертикальними стінами”. Прогноз вченого відразу підтвердився після відкриття руху по залізниці. Тоді на схилі північної передпортальної виїмки тунелю трапився оповзень, стабілізація якого забрала багато зусиль та матеріальних затрат. Це підтвердила і подія відносно недалека від нас у часі, коли у 1996 р. на житловому масиві Тополя внаслідок оповзня пірнули під землю висотний житловий будинок, дитячий садочок та інші об’єкти.

Л.Л.Іванов був знаним спеціалістом з оповзнів. У 1916 р. він брав участь у роботі Особливої технічної комісії для боротьбі з оповзнями у Києві, 1922-1924 рр. консультував у технічній комісії при управлінні Мерефо-Херсонської залізниці з питань консервації і оповзнів тунелю. В дореволюційний час він отримав нагороди і орден Св. Анни ІІІ ступеню та медаль до 300-річчя династії Романових.

Професор Л.Л.Іванов, крім науково-педагогічної роботи в КВГУ-Гірничому інституті, багато часу віддавав популяризації в масах геолого-мінералогічних знань. Він читав лекції на літніх курсах народних вчителів губернії, лекції в Народній аудиторії ім. Караваєва в Катеринославі. В 1913 р. Л.Л.Іванов увійшов до Оргкомітету підготовки відкриття у Катеринославі Вищих жіночих курсів, а коли це сталося у 1916 р., обійняв там (за сумісництвом) посаду професора мінералогії. Коли ж внаслідок складних організаційних трансформацій у 1918 р. виник університет, він був обраний на ту ж посаду, працюючи там і в період перетворення університету в Інститут народної освіти. У 1933 р., після відновлення Дніпропетровського державного університету, Л.Л.Іванов став завідувачем кафедри мінералогії, продовжуючи працювати в Гірничому інституті. Вже у радянський час він часто читав лекції по мінералогії і геології у робітничих курсах, вів спецкурси для школярів і дорослих в геолого-мінералогічному музеї Гірничого інституту.

Леонід Лікаріонович в 20-30-і роки в дусі часу входив до різних товариств, вів активну громадську діяльність, у 1928-1930 роках був навіть членом Дніпропетровської міської ради.

Коли у 1922 р. в Катеринославі виникла науково-дослідна кафедра геології як структура Української академії наук, професор Л.Л.Іванов став керівником секції мінералогії. В 20-і роки відбувалися дуже активні наукові геологічні дослідження, ім’я Л. Л.Іванова в різних звітах про них зустрічається досить часто. Він досліджував графітові та марганцеві родовища Катеринославської губернії. В кінці 1924 - на початку 1925 рр. в Харкові відбувся З’їзд з вивчення продуктивних сил України, де Іванов виступив з доповіддю про радіоактивні мінерали України. В Маріупольському окрузі спочатку з власної ініціативи, а потім – за дорученням уряду СРСР він досліджував нефелінові породи, котрі використовуються у виробництві скла.

Л.Л.Іванов був відомим вченим, що засвідчує і його членство в Російському Мінералогічному товаристві (Ленінград) та Німецькому мінералогічному товаристві (Берлін). На І Всесоюзному з’їзді мінералогів у 1927 р. в Ленінграді він входив до Президії з’їзду, а це свідчить про його авторитет у науковому світі.

Окремо зазначимо роботу Л.Л.Іванова зі студентами. У 1922 р. він заснував студентський геолого-мінералогічний гурток у Гірничому інституті і багато років керував ним. Базою діяльності гуртка був керований ним же Геолого-мінералогічний музей, у якому були зібрані, вдало і ефектно експоновані зразки різних мінералів, муляжі великих рідкісних самородків золота і платини, уральські самоцвіти, глиба полірованого малахіту, велетенські кристали гірського кришталю, великі й неймовірно красиві жеоди з друзами фіолетового аметисту та багато інших зразків мінералів. За спогадами, відвідування музею завжди залишало глибоке враження навіть у людей, зовсім не знайомих з мінералогією, а також сприяло пробудженню інтересу до цієї науки у студентів.

Професор Л.Л.Іванов, будучи людиною похилого віку і людиною дуже хворобливою, не зміг подолати важкі обставини, що перешкоджали його евакуації з Дніпропетровська у 1941 р., і залишився в окупованому німецькими фашистами місті. Хоча формально він числився завідувачем кафедри мінералогії створеного у 1942 р. на базі кількох технічних вузів Політехнічного інституту, але фактично в його діяльності навіть занадто чисельні у післявоєнний час відповідні органи не змогли знайти дискредитуючих його фактів. Більше того, він зміг врятувати геолого-мінералогічний музей та цінні книги з мінералогії.

Навчальний посібник Л.Л.Іванова „Определитель минералов”, яким спочатку користувалися лише студенти Гірничого інституту й університету, був згодом перевиданий Державним видавництвом України, а також виданий у Москві як навчальний посібник для студентів геологічного профілю вищих навчальних закладів СРСР.

Професор Л.Л.Іванов, як це видно зі спогадів про нього, був прекрасним лектором, внаслідок його майстерного читання лекцій „суху дисципліну” студенти успішно освоювали і добре здавали іспити.

Л.Л.Іванов помер 30 червня 1946 р. на 70-му році життя.

Ганна Швидько

Література:

Іванов Леонід Лікарионович // Національна гірнича академія України. Професори.– Дніпропетровськ: НГА України, 1999.– С. 33.

Blog

Содержание

Дмитро Дорошенко