Ажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до більшості дат
| Вид материала | Документы |
- Який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини,, 1888.78kb.
- Методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік знаменних І пам’ятних, 2795.13kb.
- Ий на допомогу бібліотекарям області у плануванні краєзнавчої роботи на 2008 рік, 1116.06kb.
- Моє придніпров’Я, 1664.62kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Городоччини на 2009 рік: Рекомендаційний бібліографічний, 187.5kb.
- Передмов а, 9859.11kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2010 рік / Сумська обл універс наук б-ка;, 452.73kb.
- Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка ;, 568.57kb.
- Календар державних, професійних та релігійних свят, знаменних та пам’ятних дат Волині, 212.6kb.
- Виноградівська центральна районна бібліотека календар знаменних, 501.18kb.
Дніпропетровська
обласна
універсальна
наукова
бібліотека
Моє
Придніпров’я
Календар
пам’ятних дат
Дніпропетровської області
на 2009 рік
Дніпропетровськ
2008
Від упорядника
Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат і подій минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки та бібліографічні матеріали до більшості дат.
Календар видається щорічно, починаючи з 1972 року.
Мета покажчика – допомогти бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям у поширенні знань з історії рідного краю, популяризації імен діячів науки, культури, мистецтва, пов’язаних із Дніпропетровщиною.
Користуючись матеріалами календаря, можна відзначити пам'ятні дати, оформити книжкову виставку, провести масові заходи, перегляди літератури. Покажчик також зорієнтує при плануванні роботи з популяризації краєзнавчої літератури, виконанні краєзнавчих бібліографічних довідок, в індивідуальній роботі з читачами.
Бібліотечним працівникам рекомендуємо широко інформувати читачів, зокрема вчителів, краєзнавців про надходження нового випуску календаря "Моє Придніпров’я".
Усі дати і довідки до них підготовлено за друкованими джерелами, за можливі хронологічні та фактографічні неточності й помилки бібліотека не відповідає.
Більшість із запропонованої в бібліографічних списках літератури є у фонді ДОУНБ. За нею просимо звертатися до відділу краєзнавчої літератури за адресою:
м. Дніпропетровськ, пр. К. Маркса 18, III поверх.
Тел.: 47-45-36; 47-45-37.
З цим та попередніми випусками календаря «Моє Придніпров’я» можна познайомитися на сайті ДОУНБ: www. libr.dp.ua
Дирекція Дніпропетровської обласної
універсальної наукової бібліотеки
щиро дякує всім, хто взяв участь у створенні
Календаря «Моє Придніпров’я» на 2009 рік.
Наші автори:
Большаков Володимир Іванович, доктор технічних наук, професор, ректор ПДАБА, заслужений діяч науки і техніки України.
Василенко Наталя Євгенівна, старший науковий співробітник Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького, відділу “Літературне Придніпров’я”.
Голуб Ірина Станіславівна, завідувачка відділом краєзнавства ДОУНБ.
Кавун Максим Едуардович, кандидат історичних наук, доцент Дніпропетровського Національного університету.
Кочергін Ігор Олександрович, кандидат історичних наук, доцент Національного гірничого університету.
Куліш Артем Іванович, кандидат історичних наук, приват-професор Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту ім. В. А. Лазаряна.
Лазебник Валентина Іванівна, історик, завідувачка відділу Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького.
Лучка Людмила Миколаївна, завідувачка відділу наукової літератури Наукової бібліотеки ДНУ ім. О. Гончара.
Мартинова Світлана Миколаївна, старший науковий співробітник Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького, відділу “Літературне Придніпров’я”.
Слонєвський Олександр Юлійович, краєзнавець-журналіст, письменник.
Старостін Валентин Сергійович, історик, начальник інформаційного центру МГО Інституту україніки.
Харлан Олександр Вікторович, архітектор, аспірант Київського державного університету будівництва та архітектури.
Чабан Микола Петрович, редактор з питань культури обласної газети “Зоря”, письменник-краєзнавець, член Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України.
Швидько Ганна Кирилівна, доктор історичних наук, професор Національного гірничого університету, заслужений діяч науки і техніки.
Шпаковська Тетяна Андріївна, мистецтвознавець, помічник ректора зі зв’язків із громадськістю ПДАБА.
ХРОНІКА ПАМ’ЯТНИХ ДАТ І ПОДІЙ
СІЧЕНЬ
Зимовий етюд
…А як вітер сиво зашепоче,
дзвін зими на санях провезуть,
твої очі владно напророчать:
«Віднайди у слові древню суть…»
Я здригнуся. Ранок обміліє.
Тьохне слово десь під снігом, десь…
Ти – зима. І я стою, білію.
Забілію січнем геть увесь…
Михайло Дяченко
1 січня 1939 року – у с. Сергіївка Широківського району на Дніпропетровщині народився Микола Васильович Сорокін, художник, член Спілки художників України. Відомий в галузі станкового живопису (70 років від дня народження).
Література:
Дубницька Л. Дар доброти: Роздуми після виставки // Червон. гірник.– 1997.– 4 берез.
Чухан Л. Білий світе, ти прекрасний! // Червон. гірник.– 2000.– 4 трав.
* * *
Сорокин Николай Васильевич // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 174–175.
2 січня 1874 року – у сел. Широке (нині на Дніпропетровщині) народився Василь Олексійович Біднов, історик церкви, освітній і громадський діяч Катеринославщини. (135 років від дня народження).
Захоплений історією Степового краю
(Біднов Василь Олексійович)
Чим більше він входив в архівні розшуки,
тим більше захоплювався історією Запорожжя…
Наталя Василенко-Полонська
2 січня 2009 року виповнюється 135 років від дня народження Василя Олексійовича Біднова, на початку ХХ століття відомого громадського та освітнього діяча, дослідника історичного минулого Степової України.
Майбутній історик церкви народився у 1874 р. в містечку Широкому Солонянської волості Катеринославського повіту в родині заможних селян. Хрестили Василя в місцевій Преображенській церкві, збудованій в 1863 році.
Спочатку хлопчик навчався в однорічній широківській школі, потім у Херсонському духовному училищі (1885–1889 рр.).
Після закінчення училища В. Біднов вступив до Одеської духовної семінарії. Саме тут вперше він отримав вплив на розвиток національної свідомості і навіть поширював українські книжки серед селян. Закінчивши семінарію у 1896 році зі ступенем «студента» він їде до Києва і в серпні того ж року вступає до духовної академії.
У цей час Біднов напружено працював на терені науковому не забуваючи й про громадську діяльність. Саме в Києві він публікує свої перші наукові статті і саме тут він знаходить свою долю – одружується з Любов’ю Євгенівною Жигмайло (1882–?), яка стала його вірним другом і сподвижником на все життя.
У червні 1902 р. В. Біднову присвоєно ступінь кандидата з правом захисту магістерської дисертації без нового усного іспиту, лише з переробкою та доопрацюванням кандидатської роботи. Написаний ним кандидатський твір про становище православної церкви у Польщі та Литві високо оцінила вчена рада.
Після закінчення духовної академії Василя Олексійовича у серпні 1902 р. призначено викладачем історії Астраханської духовної семінарії. Життя в Астрахані Біднову не подобалося і вже з липня 1903 р. він домігся переведення на посаду помічника інспектора Катеринославської духовної семінарії, де мав викладати психологію, історію, філософію, гомілетику, німецьку та давньоєврейську мови.
Переїхавши до Катеринослава В. О. Біднов поринає з головою в наукове і громадське життя. Саме в той час у Катеринославі була створена Вчена архівна комісія, яку очолював А. С. Синявський. Біднов став одним із перших і надзвичайно дієвих її членів, співпрацюючи з відомими істориками Д. І. Яворницьким, В. В. Давидовим, Д. І. Дорошенком, Я. П. Новицьким, В. Д. Машуковим. 1905 року він був у складі делегатів ХІІІ Археологічного з’їзду, що проходив у Катеринославі.
5 грудня 1906 р. В. О. Біднова обрано секретарем вченої комісії, три роки він виконував ці обов’язки.
З 1906 року починається ще одна цікава сторінка життя історика, Василя Олексійовича обрано членом першої ради культурно-просвітницького товариства – Катеринославської «Просвіти». Установчі збори відбулися у приміщені Народної аудиторії (зараз вул. Плеханова, 42).
Найбільшу увагу науковець приділяв дослідженню історії православної церкви на Україні взагалі й на Катеринославщині зокрема. За роки існування Вченої архівної комісії В. Біднов опрацював величезну кількість архівних матеріалів, виявивши купу першоджерел з історії православної церкви на Запорожжі. Ця робота зараз має величезну цінність, оскільки в бурхливі часи 1917–1920-х років більша частина першоджерел була втрачена. Д. Дорошенко називав Василя Олексійовича «одним з найкращих архівістів щодо запорозької старовини». Зараз добре відомі його наукові та науково-популярні праці в «Летописях Екатеринославской ученой архивной комиссии», в часописі «Дніпрові хвилі» (друкований орган катеринославської «Просвіти»).
З 1905 по 1915 рік вчений надрукував близько 30 статей. Це дослідження з історії давніх запорозьких святинь, з життя відомих громадських та церковних діячів краю. Серед них слід виділити дослідження біографій Володимира Сокальського, Карпа Павловського, Гавриїла Розанова, Никифора Феотокі, Іова Потьомкіна, Феодосія Макаревського, Петра Калнишевського, Лазаря Глоби, братів січовиків Івана та Якова Шиянів. Також цінними є опубліковані матеріали з архівів Катеринославської духовної консисторії, Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря, комплекс документів Січового архіву, знайдених у Катеринославському губернському правлінні, та матеріалів про церковний устрій на Запорожжі.
Використовуючи архівні матеріали, вчений всебічно розкрив внутрішнє життя запорозького козацтва останніх десятиліть його існування, показав розвиток на Запорожжі земельної власності, промислів, торгівлі – економічних відносин у цілому. Це дозволило вченому заперечити твердження про патріархальну примітивність і недорозвиненість суспільної організації, економічного і культурного життя запорозького козацтва. Вивчаючи церковну історію Запорожжя, Біднов подавав значний матеріал про освіту, культуру і церковну організацію на Січі та після її зруйнування. Як писала у своїх спогадах Н. Д. Полонська-Василенко, «Біднов інакше зрозумів історію Запоріжжя, ніж Яворницький; він відкинув серпанок романтизму і звернув увагу на економічні та соціальні взаємовідносини на Запоріжжі». Особливо цінною з цього погляду є його стаття про запорозький зимівник.
За період роботи у Катеринославі Біднов здобув собі визнання як справжній історик церкви. У 1908 році в Катеринославі вийшла фундаментальна праця В. О. Біднова «Православная Церковь в Польше и Литве», її було подано як магістерську дисертацію. В книзі йшлося про існування і розвиток православ’я на Українських землях, що знаходились у складі Князівства Литовського та Речі Посполитої. Ця містка робота (511 стор.) свідчила про високий рівень фахівця історії православної церкви та джерелознавця.
Робота над твором ішла дуже важко. У Катеринославі була майже відсутня необхідна література, яку доводилося щоразу позичати у знайомих, друзів, вчителя та наставника М. І. Петрова, шукати через букіністів. Це марнувало багато часу. Завершуючи у січні 1908 р. підготовку книги до видання, Біднов зауважував, що чимало витратив на неї часу і сил, а результат його не задовольняє. Рецензентами були професори Ф. І. Титов та В. В. Завиткевич. 20 лютого 1909 р. Рада Київської духовної академії, заслухавши позитивні відгуки рецензентів, призначила захист на 12 березня 1909 р. Біднов дізнався про це відразу з телеграми М. І. Петрова і почав підготовку до прилюдної дискусії. Він дуже хвилювався, але захист відбувся успішно, і Біднову присудили ступінь магістра богослов’я. Рішення затвердили митрополит Флавіан та Синод, і у червні 1909 р. Біднов отримав магістерський диплом. Книга і сьогодні залишається класичним фундаментальним дослідженням даної проблеми.
За дорученням катеринославського єпископа Симеона (Покровського) у 1911 році В. Біднов створив місцевий єпархіальний церковно-археологічний комітет. На жаль, до сьогодні цю важливу і необхідну установу так і не відтворено.
Науковий авторитет Біднова неухильно зростав. Про це свідчить обрання його дійсним членом Церковно-історичного та археологічного товариства при Київській духовній академії, членом київського Українського наукового товариства, почесним членом катеринославського музею ім. О. М. Поля, членом Полтавського церковного історико-археологічного комітету.
Цікава ще одна праця, пов’язана зі Степовою Україною, а точніше з могутньою річкою, що рине через безкраї степи Запорожжя – сивим Дніпром. Мова йде про видану в Катеринославі книжку «Дніпрові пороги. Топографічні відомості» (1919). У цей час Василь Олексійович вже працював в Кам’янці-Подільському. Того ж року вийшла коротенька історіографія України «Що читати по історії України», а трохи згодом, в 1921 році, побачила світ розвідка Біднова «Церковна справа на Україні».
У 1920-х роках з Кам’янця-Подільського видатний діяч Української автокефальної церкви разом із сином емігрував до Польщі. Згодом, перебравшись до Чехо-Словаччини Василь Олексійович викладає в педагогічному інституті ім. М. Драгоманова (Прага) і в Українській господарчій академії в Подєбрадах (поблизу Праги).
Трагічно склалося особисте життя дослідника. Великим горем у 1928 році стала смерть сина Арсена, який потонув. Та доля була невблаганна! Під час сфальсифікованого процесу «Спілки визволення України» у 1929 році було арештовано і засуджено дружину Біднова. Її подальша доля невідома. Збереглося 13 листів Василя Олексійовича до Д. І. Яворницького, в одному з них він писав: «Найдорожче для мене зосталося там, коло Вас, і там я завжди душею й думкою… й згадую постійно про Рідний край та своїх». Навіть ця тонка нитка зв’язку з рідним краєм обірвалася. Василь Олексійович тяжко переживав трагедії, що спіткали його, все більше замикаючись у собі. Вчений постійно хворів, у нього погіршився зір і він вже не міг займатися улюбленою справою, згодом перервалося і листування з Яворницьким.
Останні шість років життя Біднов прожив у Варшаві. В цей період вийшли його статті про митрополита Макарія (Булгакова), К. Харламповича, єпископа В. Богдашевського та інші.
За життя вчений видав понад 70 наукових праць. Дуже важко визначити їхню точну кількість, оскільки багато з них надруковано під псевдонімами (В. Степовий, В. Широчанський, В. Поперешній, Українець, Катеринославець), криптонімами (В. Б., Б-в, К., В. С., С-ий, В. Ст-ий) та взагалі не підписані. Значна частина наукової спадщини вченого не була опублікована, без уваги залишилися його реферати періоду роботи у Празі, курси лекцій. Невідома доля цілої серії статей про істориків Степової України, з яких вийшли друком лише праця про А. Скальковського та кілька про роботу Д. І. Яворницького (1925). Остання праця Біднова про архієпископа Філарета (Гумілевського) не була завершена. Відомо, що велика кількість рукописів дослідника лишилася у Катеринославі і разом з величезною бібліотекою вченого зникла після арешту дружини.
Не дочекавшись повернення на Батьківщину, знесилений горем і самотністю, Василь Олексійович Біднов помер 1 квітня 1935 року. Його поховано у Варшаві на Вольському православному цвинтарі. Могила збереглася до нашого часу.
Олександр Харлан
Література:
Василь Біднов // Українська культура. Лекції за ред. Д. Антоновича / Упоряд. С. В. Ульяновська; Вст. ст. І. М. Дзюби; Перед. слово М. Антоновича; Додатки С. В. Ульяновської, В. І. Ульяновського.– К.: Либідь, 1993. ("Пам'ятки історичної думки України").– С. 541–526.
Дорошенко Д. Життя й громадська діяльність проф. В. О. Біднова // Памяти професора Василя Біднова: Засідання Укр. іст.-філол. тов-ва в Празі дня 30 квітня 1935 року.– Прага, 1936.– С. 5.
Заруба В. М. Василь Біднов // Заруба В. М. Постаті (Студії з історії України. Книга друга).– Дніпропетровськ: Видавничо-культурний центр "Україна", 1993.– С. 31 –34.
Мицик Ю. А. Д. І. Яворницький і В. О. Біднов // Вчений-подвижник: Матеріали наук.-практ. конф., присвяченої 135-річчю з дня народження вченого.– Дніпропетровськ, 1991.– С. 19–22.
Наріжний С. Наукова праця проф. В. О. Біднова // Памяти професора Василя Біднова.– С. 14.
Чабан М. П. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905-1921). Бібліографічний словник: Наукове видання.– Дніпропетровськ: Іма-Прес, 2002.– С.108–114.
Чикаленко Є. Х. Спогади: 1861–1907. Львів, 1925., Ч. 1.– С.39, 63–64.
* * *
Абросимова С. Людина духу та вищих, небуденних вимог (Життя і творчість Василя Біднова) // Монастирський острів. № 2 вересень.– Дніпропетровськ: Бібліотека «Вільної думки», 1994.– С. 124–136.
Сакович Є. Памяти Василя Біднова // Тризуб. 1935. № 36–38.
Чикаленко-Келлер Г. Є. Пам’яті В.О.Біднова // Тризуб (Париж), 1935. № 28–29.– С. 6.
* * *
Послужный список Василия Беднова c 1902 r. // ЦІА РФ у м. Санкт-Петербурзі. Ф. 802.– Оп. 10.– 1911 р.– Од. 275.
* * *
Біднов Василь // Енциклопедія українознавства. Т. 1.– Київ: Глобус, 1993 (Репринтне відтворення видання 1955–1984 років).– С. 126.
Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2004 рік. Бібліографічний покажчик / Упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2003.– С. 14.
5 січня 1954 року – народився Олександр Іванович Овчарук, скульптор, член Спілки художників України. Відомий в галузі станкової і монументальної скульптури. (55 років від дня народження).
Література:
Овчарук Александр Иванович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 239.
Свят-вечір
Свят-вечір у душі – різдвяне надвечір’я.
Я чую пастухів, що йтимуть до Христа,
і Віфлеємська Зірка світиться з листа,
немов казкової Жар-птиці дивне пір’я.
Молюся тихо я і згадую повір’я,
молитва розкрива згорьовані уста.
Хоча натільного не маю я хреста,
та переповнений до Господа довір’ям.
Я вранці вийду, гляну на живі сніги,
згадаю всі свої невіддані борги,
коли до ніг голодний підлетить снігур.
Діяння добрі я згадаю. І гріхи,
стежки вже пройдені, й не пройдені шляхи:
життя іде, як сказано, без коректур…
Віктор Гриценко
8 січня 1959 року – у с. Дмухайлівці Магдалинівського району відкрито перший на Дніпропетровщині сільський народний музей (50 років від дня відкриття).
Література:
Ватченко Г. Народний музей у Дмухайлівці.– Дніпропетровськ, 1963.– 50 с.
* * *
Кравец В. Дмухайловская сокровищница // Днепров. правда.– 1976.– 23 марта.
10 січня 1929 року – у сел. Софіївка на Дніпропетровщині народився Валентин Іванович Зноба, український скульптор, народний художник України (80 років від дня народження).
Валентин Зноба
Валентин Іванович Зноба народився 10 січня 1929 року в селищі Софіївка Дніпропетровської області. Художню освіту розпочав у батька, талановитого скульптора, продовжував у Дніпропетровському художньому училищі (1945–1947), а згодом – у Київському державному художньому інституті, який закінчив 1953 року по майстерні професора М. Г. Лисенка.
Валентин Зноба створив багато пам'ятників, що увічнюють героїчні сторінки як давньої, так і сучасної історії України, він автор цілої галереї портретів відомих діячів української та світової культури.
Однією з перших робіт скульптора, що завоювала всесвітнє визнання, стала робота "Бокораш", за яку журі Всесвітньої виставки в Брюсселі 1957 року присудило авторові золоту медаль, далі була скульптура «Г. С. Сковорода» (1960) та інші. За проектом митця встановлено погруддя М. А. Марцун у селі Булдичеві на Житомирщині (1958), пам'ятники М. О. Островському в Шепетівці (1967), О. Д. Цюрупі в Херсоні (1967), радянським громадянам, військовополоненим солдатам та офіцерам, що були закатовані фашистами в Дарниці, під час окупації Києва (1968).
У співавторстві зі скульптором Г. Кальченко у 1968 році Зноба створив пам'ятник національному героєві Франції, члену Опору, українцеві Василю Порику. Пам'ятник знаходиться у Франції, в місті Енен-Льєтарі.
Твори Зноби, починаючи з 1952 року, незмінно експонувалися на республіканських та всесоюзних художніх виставках. У 1963 році Зноба був удостоєний звання заслуженого діяча мистецтв Української РСР. У 1967 році йому присуджено республіканську премію ЦК ЛКСМУ імені М. Островського.
Серед найвідоміших робіт Валентина Зноби – пам'ятник встановлений у меморіальному комплексі на честь подвигу радянських воїнів при форсуванні Дніпра на Букринському плацдармі поблизу с. Балико-Щучинка Київської області (1985)., за який митець був удостоєний Державної премії ім. Т. Шевченка, монумент на честь звільнення Криму у ссылка скрыта, пам'ятники ссылка скрыта, на честь перемоги на Поклонній горі в Москві. Останній пам'ятник, – дочці Ярослава Мудрого королеві Франції Анні, створений разом із сином ссылка скрыта, теж скульптором, членом-кореспондентом Петербурзької Петровської академії відкривав у Франції.
А перед тим 2004–2005 рр. один за одним було відкрито пам'ятники всесвітньовідомому художникові Гюставу Клімту та його Музі в Австрії, а ще раніше – Жану Напієру в Шотландії, Мечнікову в Англії. Разом із архітекторами С. Захаровим і Ю. Платоновим В. Зноба створив пам'ятник Бояну.
Митець нагороджений багатьма державними відзнаками, він заслужений діяч мистецтв УРСР, народний художник України, Лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка, міжнародних мистецьких відзнак, за утвердження міжнародного авторитету України, високий професіоналізм, багаторічне плідне служіння мистецтву, вагомі творчі досягнення, благодійну діяльність та вірність лицарським ідеалам митець нагороджений Орденом Святого Станіслава III ступеня з врученням йому Командорського Хреста.
Помер Валентин Іванович Зноба ссылка скрыта ссылка скрыта року, похований у Києві.
Література:
Єфимов В. Пам'яті скульптора Валентина Зноби // Зоря.– 2006.– 22 серпня.– С. 4.
Криволапов М. Народний художник Валентин Зноба: [Біографія] // Культура i життя.– 2006.– 11 жовтня.– С. 6.
* * *
Зноба В. І. // УРЕ.– 2-ге вид.– К., 1979.– Т. 4.– С. 287.
Зноба Валентин Іванович // УРЕС.– 2-ге вид.– К., 1986.– С. 674.
* * *
Зноба В. Альбом.– К.: Мистецтво, 1970.– 47 с.
* * *
ссылка скрыта
ссылка скрыта
ссылка скрыта
uk.wikipedia.org
ссылка скрыта
14 січня 1889 року – народився Лев Дмитрович Шевяков, вчений у галузі гірничої справи, академік, лауреат Державної премії СРСР. 1912 року закінчив Катеринославське Вище гірниче училище, викладав у цьому ж ВУЗі до 1928 року. Помер 1963 року (120 років від дня народження).
Література:
Шевяков Лев Дмитрович // Національна гірнича академія України. Професори.– Дніпропетровськ: НГА України, 1999.– С. 88.
15 січня 1944 року – народилась Світлана Михайлівна Дубцова, художниця, член Спілки художників України. Відома в галузі станкової графіки та ілюстрації (65 років від дня народження).
Література:
Чухан Л. Очей очарування // Червон. гірник.– 2000.– 18 січ.
Чухан Л. Чисте джерело // Червон. гірник.– 1997.– 4 жовт.
* * *
Дубцова Светлана Михайловна // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 70–71.
15 січня 1959 року – у м. Дніпропетровську створено обласну організацію Спілки журналістів. (50 років від дня створення).
Цього дня було проведено установчу конференцію, на яку з’їхались журналісти зі всієї області. Конференції передувала дворічна кропітка робота. В редакціях трьох обласних газет: “Днепровская правда”, “Зоря”, “Молодий ленінець”, а також у містах Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, П’ятихатки, Синельникове було створено первинні організації. До Спілки журналістів прийняли 123 творчих працівника.
Делегати конференції обговорили Статут, обрали голову бюро обласного відділення Спілки журналістів. Ним став головний редактор газети “Зоря” Петро Євдокимович Орлик. Тоді ж було обрано й делегатів на I з’їзд журналістів.
Література:
Судьба: Журналіст.– Дніпропетровськ: УкО ІМА-Пресс, 1999.– 355 с.
* * *
Абросимова Н. Якщо творчу спілку поповнює молодь, то в наших ЗМІ є майбутнє! // Вісті Придніпров'я.– 2001.– 27 листоп.– С. 1.
Вітаємо колег!: [Нагороди Спілки журналістів України в номінаціях] // Наше місто.– 2002.– 5 черв.– С. 2.
Зарайська С. Нас об'єднує спілка // Дніпроінформ.– 2006.– 4 груд.– С. 1–2.
Названо кращих: [Лауреати творчих конкурсів журналістів] // Дніпро-інформ.– 2000.– 1 черв.
Сімак Г. Довгий шлях до четвертої влади: [15 січня творча спілка журналістів області відзначила своє 40-річчя. Спогади делегата І-го з'їзду] // Наше місто.– 1999.– 16 січ.
17 січня 1944 року – народився Євген Спиридонович Логвиненко, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкового живопису (65 років від дня народження).
Література:
Иванютин А. Постичь непостижимое // Вісті Придніпров'я.– 1999.– 24 груд.– С. 11.
Чабан М. Його знають не лише на Придніпров'ї // Зоря.– 1999.– 5 серп.
Чабан М. Страсті небесні і земні // Зоря.– 2000.– 6 січ.
* * *
Логвиненко Евгений Спиридонович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 116–117.
Логвиненко Євген Спиридонович // Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 210–211.
18 січня 1899 року – у м. Катеринославі народилась По Ліна (Поліна Михайлівна Горенштейн), балерина і скульптор. (110 років від дня народження).
Зряча душа Ліни По
Обдарування Поліни Горенштейн яскраво виявились з дитинства – вона захоплювалась музикою й танцями, писала вірші, малювала, ліпила, але професією обрала балет. З 1921 року вона в Москві. Виступи молодої балерини, її хореографічні вистави публіка сприймала з великим ентузіазмом, але вона не заспокоювалась, постійно працювала над вдосконаленням свого таланту. Щоденні репетиції змінювались відтворенням на папері цікавих танцювальних поз.
1934 року сталася біда. Поліна Михайлівна тяжко захворіла: параліч рук і ніг, втрата зору. В лікарні вона провела два роки, лікарі повернули їй можливість рухатись, але молода балерина залишилась сліпою. Ще в клініці, перемагаючи біль і відчай, вона зайнялась ліпленням з глини, а повернувшись додому, показала свої перші недосконалі статуетки відомому художникові М. В. Нестерову. Вимогливий до себе й інших, Михайло Васильович схвалив її роботи і допоміг Ліні Михайлівні повірити в те, що вона зможе знайшла своє місце в житті. Так народилась скульпторка Ліна По. Серед тих, хто допоміг їй подолати хворобу й реалізувати талант, – професор Д. А. ІІІамбуров, художник М. В. Нестеров, скульптор С. Т. Конєнков, академік В. П. Філатов...
Її подвижницький шлях в образотворчому мистецтві продовжувався 12 років, до самої смерті. Не маючи змоги танцювати на сцені, вона танцювала душею і уявою – створила цикл скульптур танцівниць. Тут як окремі фігури, так і складні композиції, в яких приваблюють точність передачі рухів, ліризм, одухотвореність образів, відчуття свята.
Дивна за своїм емоційним впливом на глядача статуетка "Стрибок". Ще мить – і танцівниця злетить. У цьому русі – гордість здолання, поривання до щастя – риси вдачі самої Ліни По. Мистецтвознавці вважають "Стрибок" одним із найкращих творів сучасної пластики невеликих форм. Нині скульптура знаходиться у Третьяковській галереї в Москві.
У передвоєнні часи скульпторка багато працює над створенням образів людей праці. Тоді ж вона виліпила й два автопортрети – якою була в молодості... Декілька років майстриня готувалась до роботи над образом Олкександра Пушкіна, поезія якого глибоко її хвилювала. 1940 року скульптурний портрет поета був готовий. Нині бюст знаходиться в Санкт-Петербурзі, в квартирі-музеї О. С. Пушкіна.
В часи війни, знаходячись в евакуації, скульпторка ліпить образи захисників батьківщини. Скульптури "Юний снайпер", "Партизан". "Без даху над головою", "Біля рідного попелища" вражають точністю і динамічністю. Найзначнішим твором цього періоду є "Жінка з біркою" ("У фашистській неволі").
Померла Ліна По 26 листопада 1948 року. Вона мала рідкісне обдарування – просторову уяву, доведену до високого ступеню досконалості. "Бачила" предмети, явища, людей яскраво й тримірно, ніби в об'ємному кіно. Їй були притаманні надзвичайна працелюбність, бажання залишатьсь в активному житті, цілеспрямованість.
Вона пробуджувала енергію в людях. Творила сама і надихала на творчість інших. Письменник М. М. Пришвін після знайомства з нею писав у щоденнику: "Ворухнулась у душі героїня моєї майбутньої повісті..." А коли мисткині не стало, він записав: "Вона була борцем за гідне життя тут, на землі... Що може бути кращим за те, щоб сліпа давала світло людям...".
Ліна По
В 1934 р. втратила зір і відтоді працювала як скульпторка.
«Словник художників України»
Усе померкло раптом: завіса, сцена, люди.
А ти без цього всього – як без землі Антей.
Ну що тепер пробиш, і що з тобою буде,
осліпла балерино, Поліно Горенштейн?
«Куди тобі в мистецтво?!» – це скепсис кудкудаче.
А серце – як метелик, що пада на вогонь.
У тебе зрячі руки, у тебе серце зряче.
Стривай, жорстокий світе, побачим, хто кого.
Яка безжально вперта зробилась в пітьмі глина,
як люто чинить опір крутий її заміс.
А ти? Ти безборонна, як пташка, чи дитина,
о, ні, ти сильна, сильна, лиш очі повні сліз.
Як вбогу шкаралущу, відкинеш все зужите,
свій світ з любові твориш, без скарги і ниття.
Це мужність чи це просто палке бажання жити?
І що таке є мужність, як не твоє життя?
Мов небо затулили важкими крильми круки:
Ні світлонька, ні зблиску, ні зірки, ні свічі.
Душа у тебе зряча, видющі в тебе руки,
працюєш до знемоги і денно, і вночі.
О Ліна По! О Ліно! – виходять танцюристки,
вони з тієї глини, з твоїх трудів і мук,
вони за тебе підуть тепер в танок іскристий,
за те, що ти в роботі не покладала рук.
І прийде рвійний Пушкін, і буде Паганіні,
і славні партизани повернуться з війни.
Знов набуває сенсу життя твоє віднині,
і навіть часом бачиш барвисті дивні сни.
Крутий заміс у долі. Крута твоя дорога.
Скорилась врешті глина, хоч зачаїлась ніч.
Який дарунок долі – душа твоя невбога,
яке пречисте сяйво – з твоїх незрячих віч…
Наталка Нікуліна
Література:
Две жизни Лины По / Подготовил И. Семенов // Шабат Шалом.– 1999.– № 2. – февр.; № 4.– апр.
Життя і подвиг Ліни По // Джерело.– 1999.– 12 берез.– С. 8.
Родионова А. И вновь прыжок, и вновь летит... // Днепр вечерний.– 2005.– 7 июня.– С. 4.
* * *
По Ліна // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1987.– Т. 2.– С. 702.
18 січня 1949 року – у с. Піддубному Софіївського району Дніпропетровщини народився Володимир Васильович Грипас, поет. Помер у квітні 1998 року. (60 років від дня народження).
Після закінчення у 1966 році нікопольської середньої школи Володимир Васильович навчався у Дніпетровському університеті на філологічному факультеті.
З 1969 року працював редактором видавництва «Промінь», пізніше керував обласним літературним об’єднанням при молодіжній газеті «Прапор юності».
У 70-х роках Володимир Грипас почав друкуватися в обласних і республіканських періодичних виданнях, збірках молодих поетів. 1971 року брав участь у першому республіканському фестивалі комсомольської поезії в Шепетівці, а 1973 року – у VII Всесоюзному фестивалі молодих поетів у Кутаїсі (Грузія), лауреат обласної комсомольської премії імені Г. Петровського.
1973 року у київському видавництві «Молодь» вийшла перша книжка віршів поета «Чебрецева павідь», згодом – у дніпропетровському видавництві «Промінь» поетичні збірки: «Землетал», «Відданість», «Травневі голуби» та книга повістей «Листи зі штемпелем краба». У 1976 році В. Грипаса прийняли до Спілки письменників СРСР.
Поезія Володимира Грипаса відзначається ніжністю, ліричністю, високою образністю.
Весняна фантазія
Над містом пролітають коні –
Над виром площ, над зоряним Славутою.
Зірвалися, гарячі,
із припону,
Мене, господаря свого,
зачули.
На Шлях Чумацький –
срібні гриви.
Іржуть, басують,
б’ють копитами.
«Якого ще ти прагнеш дива?
Додому час – там сіють
жито вже».
Дніпро не хвилею – колоссям.
Зерно добірне звеселя
долоні.
Обійняло мене землі
повноголосся.
Над містом
пролітають
коні…
Література:
Грипас В. Відданість: Поезії.– Дніпропетровськ: Промінь, 1983.– 46 с.
Грипас В. Землетал: Поезії.– Дніпропетровськ: Промінь, 1975.– 63 с.
Грипас В. Листи зі штемпелем краба: Повісті.– Дніпропетровськ: Промінь, 1987.– 198 с.
Грипас В. Травневі голуби: Поезії.– Дніпропетровськ: Промінь, 1989.– 95 с.
Грипас В. Чебрецева павідь: Поезії.– К.: Молодь, 1973.
* * *
Селіванов (Буряк) В. Скіфські профілі. Пішов у степ… (Володимир Грипас) // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 148–249.
* * *
Грипас Володимир: [Некролог] // Літературна Україна.– 1998.– 7 трав.– С. 8.
* * *
Грипас Владимир Васильевич // Писатели Днепропетровщины: Биобиблиограф. указатель.– Днепропетровск, 1987.– С. 16–17.
21 січня 1944 року – у Дніпропетровську була створена 6-та гвардійська танкова армія, яка почала свій бойовий шлях від берегів Дніпра. Бойове хрещення її відбулося на Корсунь-Шевченківському плацдармі, а закінчення війни – на вулицях Відня. (65 років події).
Література:
Кальченко Ю. Сила армии в преемственности традиций // Днепр вечерний.– 2000.– 6 мая.
22 січня 1904 року – народився Георгій Борисович Мельников, український вчений, доктор гідробіологічних наук. Був директором науково-дослідного інституту гідробіології в Дніпропетровську. (105 років від дня народження).
Георгій Мельников
Вчений-мікробіолог Георгій Борисович Мельников починав свій шлях шахтарем у Донбасі. 1925 року став студентом біологічного факультету Дніпропетровського інституту народної освіти (нині ДНУ)
1929 року Георгій Мельников скінчив інститут і залишився аспірантом при кафедрі професора Дмитра Онисимовича Свиренка. 1932 року захистив кандидатську дисертацію. При захисті не були дотримані всі формальності, тому 1936 року довелось провести захист удруге. У 1940 році вчений захистив докторську дисертацію, а згодом очолив кафедру біології Дніпропетровського державного університету. В післявоєнний час, протягом ряду років, Мельников був ректором цього великого, відомого добрими традиціями навчально-наукового закладу.
Багато років Георгій Борисович керував Науково-дослідним інститутом гідробіології й підтримував тісний зв'язок з університетом. При всій різноманітності наукових інтересів, особливу увагу вчений приділяв гідробіологічному режиму великих водоймищ у зв'язку з проблемами культурного риборозведення.
Георгій Мельников виховав численних учнів. Він активно займався громадськими справами: виступав з лекціями, проводив зустрічі в робітничих аудиторіях, тощо. Його статті та брошури про походження життя були цікаві й змістовні, і, можливо, не одну людину зацікавили таємницями природи, підштовхнули до їх вивчення.
Література:
Широков С. Тече собі річка // Стежками незвіданими. Розповіді про науковців Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ, 1966.– С. 113–118.
* * *
Вшанування ювіляра // Зоря.– 1964.– 18 лют.
23 січня 1814 року – у Катеринославі народилась Олена Андріївна Ган, перша письменниця Придніпров'я, дитинство і юність якої минули у Катеринославі. Померла 6 липня 1842 року, похована в Одесі (195 років від дня народження).
Література:
Аливанцева Е. В. Три Елены. Проект создания нового музея в Днепропетровске // Музей і місто: Музеєзнавчі аспекти збереження і відтворення своєрідної міської культури (Матеріали обл. наук. конф., присвяченої 225-річчю м. Дніпропетровська).– Дніпропетровськ, 2003.– С. 9–12.
Зобенко М. Ярославни Придніпров'я, або Сповідь жіночої душі при свічі істини // З любові і муки... / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1994.– С. 273–283.
Ган Олена Андріївна (1814–1842): [Біографія. Уривок з повісті "Ідеал". Листи до декабриста Кривцова і своєї подруги. Література про життя та творчість.] // Костиря І. Межівська сторона.– Донецьк: Каштан, 2003.– С. 226–236.
Чабан М. Олена Ган // Дніпропетровськ: минуле і сучасне. Оповіді про пам'ятки культури Катеринослава-Дніпропетровська, їх творців і художників.– Дніпропетровськ, 2001.– С. 297–298: фото.
* * *
Резниченко К. Путешествие сквозь века // Дніпровий кур'єр.– 2005.– № 1.– С. 32–33.
23 січня 1844 року – у с. Дмитрівці Павлоградського повіту на Катеринославщині народився Михайло Федорович Комаров, видатний український бібліограф, критик, фольклорист. Помер 8 серпня 1913 року (165 років від дня народження).
Михайло Комаров
Михайло Федорович Комаров – видатний український бібліограф, критик, фольклорист, лексикограф, видавець. За освітою і професією, якою він займався все життя, – юрист, нотаріус.
Народився Михайло Федорович Комаров 23 січня 1844 року в державній слободі Дмитрівці Павлоградського повіту (нині – с. Дмитрівка Петропавлівського району Дніпропетровської області).
М. Ф. Комаров закінчив Катеринославську гімназію, юридичний факультет Харківського університету, деякий час працював за фахом на Воронежчині. Незабаром він отримав посаду адвоката в Києві. Тут М. Комаров став членом “Київської громади”, активно включився в суспільно-політичний і національно-культурний рух. Задля популяризації природничих знань протягом 1874–1875 років він переклав українською мовою та видав брошури О. Іванова (Строніна) “Розповіді про небо та землю”, “Розмова про земні сили”.
Свою першу працю “Два варианта южнорусской народной думы про Савву Чалого” М. Комаров надрукував у “Екатеринославских губернских ведомостях” ще студентом. Активна ж діяльність його як літератора, критика, бібліографа і видавця почалась у Києві. 1881 року опублікована його перша праця про Т. Г. Шевченка (“Кое что о Шевченке. (Народное предание о погребении Шевченка. Свидание его с М. Щепкиным”), яка стала початком його шевченкіани. М. Комаров став першим бібліографом творів Т. Г. Шевченка та праць про нього. У 1883 р. він видав “Покажчик нової української літератури (1798–1883)”.
З 1883 року Михайло Комаров оселився в Умані і почав роботу над складанням російсько-українського словника. У 1887 році він переїхав до Одеси, де став одним з найдієвіших членів місцевої “Громади”. Він активно співробітничав з київськими та львівськими часописами і газетами, його статті, огляди, рецензії друкували “Киевская старина”, “Рада”, “Зоря”, “Діло”, “Правда”, “Одесский Вестник”, “По морю и суше”. Михайло Комаров спілкувався М. С. Грушевським, І. Я. Франком, Лесею Українкою, М. М. Коцюбинським, Д. І. Яворницьким, Д. І. Дорошенком та багатьма іншими.
1903 року М. Комаров опублікував працю “Т. Шевченко в литературе и искусстве. Библиографический указатель материалов для изучения жизни и произведений Т. Шевченка”, наступного року опубліковані його “Библиографический указатель музыкальной и литературной деятельности Н. В. Лысенка (1868–1903)” та “Бібліографічний покажчик видань Котляревського, творів та писань про його”. У 1903 році він опублікував великий бібліографічний покажчик до історії української драми і театру з 1815 р. “Українська драматургія”, а 1912 року доповнення до нього за 1905–1912 рокі.
Тоді ж один із керівників Мануйлівської філії Катеринославської “Просвіти” М. К. Ємець, прочитавши рецензію на це видання, написав М. Комарову листа, в якому просив поради, які драматичні твори кращі для постановки самодіяльним театром Мануйлівської “Просвіти”. Незабаром М. Комарова прийняли почесним членом Мануйлівської “Просвіти”.
М. Ф. Комаров перекладав українською мовою та видавав твори М. І. Костомарова, М. В. Гоголя, публікував недруковані раніше твори В. Забіли, С. Руданського, К. Думитрашка, П. Гулака-Артемовського, О. Стороженка.
З початку 90-х рр. М. Комаров друкує і власні твори історичного змісту та просвітницького характеру, які виходять дешевими книжечками з ілюстраціями талановитого українського художника А. Ждахи: “Антін Головатий, запорозький депутат і кобзар”, “Запорожець Костянтин Вира”, “Оповідання про Антона Головатого та про початок Чорноморського козацького війська”, “Оповідання про Богдана Хмельницького. Як він визволив Україну від неволі польської”, “Запорозькі вольності”.
В Одесі М. Комаров разом з однодумцями продовжував роботу над російсько-українським словником. “Словар російсько-української мови” видано у Львові заходами Товариства ім. Т. Шевченка. Протягом 1893–1898 років вийшли 4 томи “Словника”, на яких було зазначено: “Зібрали і впорядкували М. Уманець і А. Спілка”, тобто, М. Комаров і Одеська (Адеська) Громада.
Михайло Комаров як юрист багато часу і зусиль віддавав боротьбі з цензурою, яка під різними приводами забороняла українські видання.
М. Комаров був у числі організаторів і перших керівників Одеської “Просвіти”, він став почесним членом двох філій Катеринославської “Просвіти”, допомагаючи їм, головним чином, літературою для просвітницької та театральної діяльності.
До 100-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка у 1912 р. М. Комаров опублікував зі своїми примітками великий збірник поетичних творів різних авторів, присвячених Т. Шевченкові – “Вінок Т. Шевченкові із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів”.
Михайло Федорович Комаров помер 19 серпня 1913 р. в Одесі, там же і похований.
Література:
Зленко Г. Д. Д. І. Яворницький і М. Ф. Комаров // Регіональне і загальне в історії: Тези міжнар. наук. конф., присвяч. 140-річчю від дня народження Д. І. Яворницького... (Листоп. 1995 р).– Дніпропетровськ: Пороги, 1995.– С. 16–18.
* * *
Мороз В. Із когорти київської "Громади": [До 160-річчя від дня народження М.Комарова, земляка, діяча культури] // Свічадо.– 2004.– № 5.– С. 109–113.
Швидько Г. Про увічнення пам’яті видатного земляка М. Ф. Комарова // Гуманітар. журнал.– 2003.– № 1.– С. 22–25.
Швидько Г. Михайло Комаров і Катеринославщина // Бористен.– 2003.– № 3.– С. 8–11.
Швидько Г. Михайло Грушевський і Михайло Комаров // Бористен.– 2004.– № 2.– С. 9–12.
25 січня 1964 року – у м. Дніпропетровську відкрито кінотеатр імені газети "Правда" (45 років від дня відкриття).
Література:
Дуброва Р. Кина не будет? Будет! // Наше місто.– 2002.– 11 жовт.
Овсянникова А. И возродится "Правда": [Сорок лет со дня открытия кинотеатра] // Наше місто.– 2004.– 30 січ.– С. 3.
28 січня 1899 року – народився Юхим Григорович Пушкін, гвардії генерал-лейтенант, Герой Радянського Союзу, учасник оборони та визволення Дніпропетровська від фашистських окупантів в роки Великої Вітчизняної війни. (110 років від дня народження).
Юхим Григорович Пушкін провів дитинство у селі Крутець Саратовської губернії. 1918 року, не маючи повних вісімнадцяти років, пішов до Червоної Армії, у 1926 вже був командиром кінного ескадрону.
1933 року став танкістом. Велика Вітчизняна війна застала його у званні полковника, він командував 8-ю танковою дивізією, яка вже в середині серпня 1941 року прийняла на себе удар при захисті Дніпропетровська. 22 серпня в районі Сухачівки і Діївки полковник Пушкін відбив наступ фашистів. За це Юхиму Григоровичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Вдруге до Дніпропетровська Юхим Пушкін потрапив 1943 року вже у званні генерал-лейтенанта. Його танковий корпус брав участь в боях за звільнення Дніпропетровщини. Теперь танкісти відбивали міста і села у ворога.
У березні 1944 року біля села Казанки на Миколаївщині. розгорівся кривавий бій. Знаходячись на командному пункті, під ураганним вогнем ворога, генерал керував боєм, протягом трьох днів фашисти втратили 56 танків. 11 березня генерал Пушкін загинув – поблизу командного пункту розірвалась німецька авіабомба.
Похований генерал Пушкін на меморіальному кладовищі Дніпропетровська, що знаходиться на Жовтневій площі. Ім'ям героя названо одну з вулиць міста та школу № 81. Особисті речі й документи його зберігаються у Дніпропетровському історичному музеї. В нагірній частині Дніпропетровська, на перехресті двох проспектів встановлено бойовий танк-пам'ятник генералу Ю. Г. Пушкіну, одному з визволителів міста.
Література:
Пушкин Ефим Григорьевич // Немыкин А. К., Коцур В. М. Боевая слава Днепропетровщины: Очерки о Героях Советского Союза. Т. 1.– Днепропетровск: Січ, 2000.– С. 19–20.
Мироненко Г., Дубовик В. Вогненні долі.– Дніпропетровськ: Промінь, 1976.– 134 с.
Про Пушкіна Ю. Г. – С. 46–63.
30 січня 1894 року – у м. Катеринославі створено відділення Російського технічного товариства (115 років події).
Російське технічне товариство було засноване в 1866 році в Петербурзі, а з 1867 року почали утворюватись відділення РТТ в різних регіонах імперії. На території України діяло 8 відділень, в тому числі – Катеринославське. Особливо його діяльність пожвавилась із відкриттям у місті 1899 року Вищого гірничого училища. До Товариства входили викладачі училища, інженери, техніки та «особи інтелігентних професій», як зазначалося в Статуті. Довгий час в товаристві працювали відомі в Катеринославі вчені – професори Л. А. Ячевський, О. М. Терпигорєв та багато інших.
Наукова робота Товариства досить швидко знайшла визнання. За допомогою у вирішенні практичних питань до Товариства зверталися керівники підприємств, міське правління, державні та приватні установи. Наукова робота Катеринославського відділення РТТ знайшла досить повне відображення на сторінках «Записок», які видавалися з 1902 року. В «Записках» друкувались найбільш цікаві доповіді та повідомлення, котрі були зроблені на наукових засіданнях, нові технічні розробки, відомості про наукові досягнення та винаходи, зроблені російськими та іноземними вченими.
Література:
Абросимова С. Історія ріднокраю: [З історії рідного краю: початок історико-краєзнавчих студій на Катеринославщині, краєзнавчі видання поч. XX ст., музей ім. О. Поля] // Крила.– 2001.– № 1.– С. 161–162.
Шапарь А. К 100-летию научно-технического общества Днепропетровщины // Наше місто.– 1994.– 25 січ.
у січні 1914 року – у м. Катеринославі завершено будівництво будинку інженера-мецената Володимира Хрінникова – "Український дім". Нині – готель "Україна". (95 років від дня побудування).
Архітектурно-політична маніфестація будинку Хрінникова
На початку XX століття у Катеринославі визрівав задум архітектурно-політичної маніфестації, яка лишила в національній архітектурі глибокий і вагомий слід. У 1909 році просвітянин-мільйонер Володимир Хрінников вирішує збудувати на власній ділянці по Катерининському проспекту новий прибутковий будинок.
Новизна рішення та масштаб будівництва вразили сучасників. У 1911 році в замітці «Будинки в українському стилі в Катеринославі» в «Дніпрових хвилях» вказувалось: «За останні роки в Катеринославі збудовано кілька будинків в українському стилі. Це все – невеличкі будинки, здебільшого на один поверх. А оце тепер будується велика кам’яниця, на 4 поверхи, на головній вулиці – на Проспекті; належить будівля інженерові В. Хрінникову. Архітектура дверей, вікон, а також вся надвірна оздоба – в українському стилі на зразок Земського Дому в Полтаві» У вересні 1911 року про будівництво повідомив і київський журнал «Засів»: «У Катеринославі на розі Проспекта й Первозванівської вулиці будується великий дім д. Хрінникова. Дім буде коштувати 400–500 тисяч карбованців. В сьому домі улаштовується велика заля на 1 000 душ, де має бути український театр».
Якщо українська громадськість однозначно сприймала будівництво дому, як позитивне явище, то мистецтвознавці із самого початку накинулись на нього з різкою критикою, і не припиняли її понад 60 років. Як набагато пізніше зазначив В. В. Чепелик: «этот крупный объект явился наиболее уязвимым примером проявления ретроспективных тенденций и давно стал удобной мишенью для ожесточённой критики». Саме Віктор Чепелик, який провів значні дослідження з історії створення будинку, аналізу його первісного образу на основі фотоматеріалів та виявлених фрагментів креслень висвітлив ідеологію проекту.
Ідеологом, будівництва без сумніву був Д. І. Яворницький, який, захоплюючись старовинною українською архітектурою, разом з тим активно сприяв розповсюдженню українського архітектурного модерну у Придніпров’ї. Швидше за все, саме завдяки зв’язкам Д. І. Яворницького у Петербурзі вдалося запросити для праці над проектом і Петра Павловича Фетисова, молодого архітектора, який у 1907 році закінчив Академію мистецтв; був блискучим малювальником і людиною з виразними романтичними симпатіями. До роботи також залучили ще одного молодого випускника Академії мистецтв – Л. Л. Хойновського, але долю його участі у проекті сьогодні оцінити важко.
На щастя, окремі матеріали проекту демонструвались між 1913–1916 роками на виставках Українського архітектурно-художнього відділу Харківського літературно-художнього гуртка, де їх сфотографував архітектор В. К. Троценко. В його архіві їх і виявив В. В. Чепелик. Серед матеріалів було два варіанти фасадів, малюнки меблів та світильників, попередні замальовки прикладів з української архітектури.
Для деяких з деталей автор безпосередньо на кресленнях дав коментарі стосовно першоджерел цих форм. Так, на трьох баштах були пишні фронтони барокового характеру з колонами, для капітелей яких П. П. Фетисов узяв за зразок капітелі з дерев’яного козацького собору в Таращі. Посередині фронтонів ще й сьогодні знаходиться картуш, на якому зображено козака у високий шапці з мушкетом на плечі та шаблею при поясі. Порівнюючи це зображення з тими, які були на прапорах та печатках Війська Запорозького у XVII–XVIII ст., легко переконатись, що на фронтоні встановлено саме герб Січі.
Флюгери на шпилях малих башт являли собою «сонця» с вписаними зображеннями коня, орла, сокола, сайгака. Вони також мали прообрази у геральдиці Запорожжя, в печатках паланок. Про це свідчить и коментар самого архітектора, вміщений на кресленні: «Смотри книгу Скальковского «История Новой Сечи…». Ще більш цікавим був флюгер на шпилі наріжної башти. Велике (1,8 м. х 1,8 м.) навершшя зображало бій двох вершників. Один з них, козак, відбиває ворожого списа вниз і завдає удару супротивнику. Над вершниками, знов же в «сонці», підіймається до неба орел перемоги.
У колекції є також аркуш з варіантом ліхтаря, фурнітурою дверей та меблів. На іншому аркуші зображено дві люстри для театральної зали. На більшій створена композиція морського бою, в якому запорозькі чайки атакують турецьку галеру. Зображення галери надзвичайно близьке до зображення корабля на запорозькому прапорі із зібрання Дніпропетровського історичного музею. На малій люстрі, яких, швидше за все, мало бути декілька, зображено конний похід козаків через степ. Існують також аркуші з замальовками металопластики з під Хотина: галера під двома вітрилами в хвилях, козак із кухлем та списом, клямки дверей, бляшки, ліхтарі, флюгери.
Ці креслення та малюнки, які створювались на основі реальних пам’яток, суттєво доповнюють вцілілі і відомі за фотографіями елементи будинку и дозволяють створити більш повний образ. Будинок мав чудово виліплену об’ємну композицію, в якій всі найбільш значні точки фіксувалися баштами. Порівняння наріжної частини будинку з малюнком церкви Нової Січі, наведеним у книзі А. А. Рігельмана «Летописное повествование о Малой России и её народе и казаках вообще…» дає можливість стверджувати, що саме її форми було взято П. П. Фетисовим за зразок для свого рішення. Це враження лише посилюється хрестоподібним рішенням флюгеру наріжної башти. Білі стіни прорізані різноманітними за формою, але найчастіше трапецієвидними «запорозькими» вікнами, завершувались карнизом на дерев’яних різьблених кронштейнах, над яким здіймався високий черепично-аспідний дах з характерними заломами. Майоліка, яка переважно збереглася, сконцентрована у два багатих панно на головному й бічному фасадах та використана в оздобленні наріжної башти, проїзної арки, простінках четвертого поверху. Дерево переважно використано у театральній залі, яка мала дерев’яні різьблені галереї на дерев’яних же стовпах з розкосами. Використано дерево було і для оздоблення і конструкцій лоджій та балконів (взагалі відвертий анахронізм для великого прибуткового будинку поч. ХХ ст.). Вікна громадських приміщень будинку мали багатокольорові вітражі з геометричним малюнком виконаним за аналогами народного розпису.
Будинок продумано від загальних мас до фурнітури дверей та меблів громадських приміщень і, на основі єдиної ідеї, створено надзвичайно складний цілісний ансамбль. Блискучий архітектурний аналіз будинку Хрінникова, проведений В. Чепеликом, дозволив стверджувати, що саме у "проросійському" Катеринославі у 1910-х рр. створено одну з найбільших пам'яток національної архітектури, яку за розмірами, оздобленням, динамічністю архітектурного рішення, ідейністю можна порівнювати хіба що з Губернським Земством у Полтаві, а більше ні з чим.
Незважаючи на звернення до глибинних архаїчних образів будинок Хрінникова був одним з найсучасніших прибуткових будинків міста. За масштабами використання залізобетону він поступався лише споруджуваному в цей же час клубу Громадського Зібрання. Із залізобетону було виконано всі міжповерхові перекриття та перемички над вітринами крамниць, довжина яких, часом, сягає 5,4 м. Основну частину конструкцій даху традиційно зроблено з дерева, металічний каркас застосовано лише для театральної зали і бані наріжної вежі.
Більш, ніж сучасним було і призначення будинку. Серед дослідників чомусь усталилась думка, що це був прибутковий будинок з великими дорогими квартирами, крамницями і театральною залою. Але з історії будівлі до 1943 року постає принципово інша картина його функціонального використання. Будинок скоріше можна визначити як діловий центр, в якому органічно поєднуються торгова, розважальна та офісна зони. На жаль, первісні плани будівлі досі не виявлено, післявоєнні перепланування дуже значні, а дослідницькі роботи, спрямовані на встановлення первісного планування, не проводились. Це не дозволяє деталізувати первісне планування, але не заважає визначенню функціональних зон.
Театральний під’їзд будинку знаходився по Першозванівській вулиці (суч. під’їзд казино). Фойє та парадні сходи театру розташовувались у першому та другому поверхах башти лівого крила основного корпусу. Власне театр розташовувався у дворовому корпусі, який складався з двоповерхової глядацької зали та чотириповерхової сценічної коробки.
Підвал, перший та другий поверхи основного корпусу практично повністю відводились під розміщення крамниць різної площі (у том числі і двоповерхових). Третій та четвертий поверхи відносились до офісної зони, хоча могли бути використані і під розміщення готелю. Парадний під’їзд офісної зони знаходився, швидше за все, по Першозванівській вулиці у першій від рогу башті. У будь якому випадку, враховуючи, що наріжне приміщення першого поверху було зайняте крамницею, а парадні сходи знаходились на тому ж місці, що й зараз, це найбільш оптимальний варіант розміщення входу. Вестибюль парадного входу виходив до складного у плані вестибюлю сходів. Власне, сходи, розташовані в тому ж об’ємі, що й зараз, могли мати інші розміри та планування маршів. Хоча жодних свідчень про це не виявлено, але в будинку було встановлено, або передбачено можливість встановлення ліфту.
Намагання якомога повніше втілити художній задум у поєднанні з використанням новітніх будівельних технологій та складністю планувальних рішень значно затягло будівництво. З естетичних міркувань було дещо перероблено вже завершену наріжну вежу. Через велику кількість складних робіт по дереву та металу затяглося оздоблення громадських приміщень. Проблематичним виявилось і швидке виготовлення та монтаж майолікових панно. Складності виникли і при залізобетонних роботах.
Затягнення будівництва дещо дивувало городян, які звикли до набагато швидших темпів спорудження нових будівель. Якщо у довіднику «Весь Екатеринослав на 1912 год» у розділі «Достопримечательности города» зазначалося, що незвичайний будинок Хрінникова має бути завершеним на початку 1912 року, то цей же довідник на 1913 рік лише зазначає, що будинок, «строящийся» і ніяк не коментує ситуацію. А на початку цього ж 1913 року в газеті «Южная заря» фейлетон «Перспективы лазурной дали» починався дуже в’їдливим пасажем: «Заглянем в даль Екатеринослава, даль далёкую, не на один год… Возьмём хотя бы такую даль, когда будет окончен дом или «будынок» В. Н. Хренникова и когда все украинские гетьманы встанут из могил взглянуть на него, вспомнят Чигирин «де вони панували» и успокоятся при виде «козацкой славы», возобновлённой из «убогих руин».
Даль виявилась не такою вже і далекою. Будинок Хрінникова по Проспекту, 101 було завершено вже восени 1913 року. Одначе, через те, що господар вважав число тринадцять нещасливим, орендні договори на приміщення укладалися з початку нового 1914 року. На самому початку січня відкрито театральну залу, в якій розпочав роботу кінотеатр «Палас». Першою демонструвалась картина «Ніч перед Різдвом» (існує три фільми з такою назвою, зняті у 1912–1913 роках, найімовірніше, мова йде про фільм Акціонерного товариства А. Ханжонкова у Москві). Супроводом слугували фрагменти з опери «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовского. В подальшому «Палас» (з 1916 по 1919 р. – «Інтимний театр») працював як звичайне комерційне підприємство і ніколи не грав тієї ролі центру української культури, яка йому відводилась під час будівництва.
Дуже швидко було зайнято і торгівельні приміщення. Вже на початку 1914 року тут працювали: магазин вин Н. Н. Бекетова, збройна крамниця Ф. П. Дедикова, 3-те Катеринославське товариство взаємного кредиту (з кінця березня в його приміщенні також розмістилась канцелярія Купецького старости), крамниця торгового дому «Шлапакови і Ко». А ось на конторські приміщення орендаторів не знайшлося. В середині листопада 1914 року «Приднепровский край» повідомив, що: «Местный домовладелец г. Хренников отвёл бесплатно 4 и 5 этажи своего большого дома по Проспекту для размещения больных и раненых воинов на всё время войны». Відкриття шпиталю на 112 ліжок було призначено на перші числа грудня. Було навіть призначено старшого лікаря, доктора медицини Л. А. Ребинина Але шпиталь тут так і не відкрили. Будинок виявився просто непридатним для розміщення такої спеціалізованої установи. Замість шпиталю частину приміщень надано комітету для збору пожертв для армії, який розташував тут не лише контору, але й склади для пожертвуваних речей.
Валентин Старостін
Література:
Гранд готель "Україна" // Катеринослав-Дніпропетровськ –225: Видатні особистості та обличчя міста. 2-ге вид.–Дніпропетровськ: ІMA-прес.– 2001.– С. 152.
Фоменко А. "Будинок Хрінникова" – Гранд-готель "Україна" // Дніпропетровськ: минуле і сучасне. Оповіді про пам'ятки культури.– Дніпропетровськ, 2001.– С. 196–199: фото.
Чабан М. Меценат із Січеслава // Чабан М. Вічний хрест на грудях землі: Худож.-документ. нариси.– Дніпропетровськ: УкВ ІМА-прес, 1993.– С. 21–28.
* * *
Полынь И. Тайный памятник Запорожской Сечи // Днепр вечерний.– 2006.– № 93.– 1 июля.– С. 2.
Рекуненко Н. Дом Хренникова. Украшение дореволюционного Екатеринослава // Недвижимость в движении.– 2004.– 22 сент.– С. 10–11.
Чабан Н. Украинский дом Хренникова // Апельсин.– 2001.– № 1.– С. 6–9.
Чепелик В. В. Разгадка противоречивого образа // Строительство и архитектура.– 1986.– № 8.– С. 26–29: ил.
* * *
Українське обличчя Катеринослава: Бібліографічний довідник / Упоряд. І. Голуб, В. Старостін.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2003.– 45 с. (Сер.: “Архітектура Дніпропетровська”).
ЛЮТИЙ
* * *
Пишуть сніжинки поему про зиму
Свіжу, як ранок, врум’янений сходом.
Вітер найкращу підшукує риму,
Відступ ліричний нашіптує згодом.
Пройде поет і украде найкраще
З того, що творять сніжинки і вітер.
Свіжість і сила ховається в хащах
Мертвих і вічно промовистих літер.
Дівчина ніжна чи воїн суворий
Книгу розкриють і зможуть відчути
Свіжу, вітрами насичену пору,
Час, коли світ опановував лютий.
Микола Шуть
2 лютого 1784 року – видано указ російської імператриці Катерини ІІ про перенесення м. Катеринослава на правий берег Дніпра до Кайдак (225 років події).
Література:
Днепропетровску 200 лет. 1776–1976. Сборник документов и материалов.– К.: Наук. Думка, 1976.– С. 31.
3 лютого 1944 року – у м. Дніпропетровську організовано Дніпропетровський державний інститут технічного навчання робітників (ДІНТР). Цей заклад виник згідно Постанови Державного Комітету Оборони для надання практичної допомоги промисловим підприємствам України, Білорусії, Молдавії, південно-західним областям Росії та кавказькім регіонам у підготовці робітничих кадрів. В інституті за роки його існування підвищили кваліфікацію сотні тисяч керівників, викладачів, майстрів, інструкторів виробничого навчання, бригадирів, наставників молодих робітників тощо. (65 років від дня заснування).
Література:
Катеринослав-Дніпропетровськ – 225. Видатні особистості та обличчя міста. Вид. 2-ге.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 228.
4 лютого 1879 року – у м. Катеринославі запроваджена санітарна служба для нагляду за санітарним станом міста та охороною громадського здоров’я (130 років від дня заснування).