Методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік знаменних І пам’ятних дат минулого Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки

Вид материала

Документы

Содержание Михайло Дяченко Мельник, який бореться з вітром Місто легенд і буднів Григорій Маловик Сергій Бурлаков Михайло Чхан

Подобный материал:

• Який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини,, 1888.78kb.
• Ажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини,, 7685.46kb.
• Ий на допомогу бібліотекарям області у плануванні краєзнавчої роботи на 2008 рік, 1116.06kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Городоччини на 2009 рік: Рекомендаційний бібліографічний, 187.5kb.
• Моє придніпров’Я, 1664.62kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка ;, 568.57kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2010 рік / Сумська обл універс наук б-ка;, 452.73kb.
• Передмов а, 9859.11kb.
• Календар державних, професійних та релігійних свят, знаменних та пам’ятних дат Волині, 212.6kb.
• Виноградівська центральна районна бібліотека календар знаменних, 501.18kb.

28 квітня 1932 р. – народився Євген Пилипович Декан, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової графіки (75 років від дня народження).


Література:

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 66-67.


Т Р А В Е Н Ь


* * *

... І мене весна овіва,

і в мені соловей сміється,

сонце грає, радіє трава,

і вистрибує серце.


Одягається в травень душа,

кров зелена у жилах співає,

і нічого мені не жаль,

і зозуля кує – не вмовкає...


* * *

Наїхало дощів

до травня в зелен-гості,

з далеких ген-країв,

з чужої стороності,

Такі вже зелен-ніжні,

такі зеленомлості,

такі зеленомудрі,

такі зелено прості!

Михайло Дяченко


1 травня 1887 р. – у м. Катеринославі в приміщенні офіцерського зібрання була відкрита виставка картин художників-передвижників: І.Крамського, В. Маковського, В.Полєнова, І. Репіна, І.Шишкіна, М.Ярошенка та інших.

Товариство передвижників вже існувало 15 років. За цей час пересувні виставки неодноразово побували в Петербурзі, Москві, університетських містах. Напередодні святкування 100-літнього ювілею Катеринослава вона прибула й сюди.

Картини розмістили в приміщенні офіцерського зібрання на розі вулиці Садової (Сєрова) та Катерининського (К.Маркса) проспекту (пізніше тут був ресторан "Ювілейний", тепер будинок переплановується). Плата за вхід становила 30 копійок. Про відкриття та роботу виставки регулярно повідомляли місцеві газети. (120 років події).


Література:

Днепропетровску 200 лет 1776-1976: Сб. документов и материалов.– К.: Наук. думка, 1976.– С. 53.


1 травня 1942 р. – у селищі Кірова на Дніпропетровщині народився Валентин Опанасович Гура, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі монументально-декоративного мистецтва (65 років від дня народження).


Література:

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 238.


1 травня 1967 р. – на Придніпровській залізниці створено два фірмові поїзди “Дніпро”: “Дніпропетровськ – Київ” та “Дніпропетровськ – Львів” (40 років події).


Література:

Днепропетровску 200 лет 1776-1976: Сборник документов и материалов.– К.: Наук. думка, 1976.– С. 380.


2 травня 1897 р. – у м. Катеринославі народився Віктор Якович Станицин (справжнє прізвище – Гезе), російський актор і режисер, народний артист СРСР, лауреат Державної премії СРСР. Помер 23 грудня 1976 року (110 років від дня народження).


Література:

УРЕС.– Т. 3.– Вид. 2-е.– К.: УРЕ, 1987.– С. 298.


6 травня 1902 р. – у м. Катеринославі в приміщенні комерційного училища відкрито музей ім. О.М.Поля. Пізніше – Дніпропетровський історичний музей ім. Д. І.Яворницького. (105 років події).


Ще у лютому 1849 року за сприяння губернатора Андрія Фабра було створено Громадський Катеринославський музеум, розташований у будинку дворянських зборів, тобто в Потьомкінському палаці. У 1888 році відомий катеринославський діяч Олександр Поль відкрив у власному будинку приватний археологічно-історичний музей, колекція якого складала понад 4700 музейних предметів. Вже після його смерті культурною та науковою громадськістю міста неодноразово піднімалось питання про створення постійного природничо-історичного та археологічного музею. 7 грудня 1901 року губернські земські збори постановили увічнити ім’я Поля заснуванням музею.

Відкриття музею відбулось у приміщенні комерційного училища, де нині розташована Обласна рада. Його основою стали колекції музею старожитностей губернатора А.Я.Фабра та О.Поля. Складався музей з трьох відділів: археологічного, нумізматичного та природного. Кошти на його утримання відпускала міська управа. Директором новоствореного культурного закладу запрошено було відомого історика козаччини Дмитра Яворницького.


Література:

Матвієвський П. 25-річчя Дніпропетровського краєвого історично-археологічного музею // Збірник / За ред. Д.І.Яворницького.– Т. 1.– Дніпропетровське, 1929.– С. 5-43.

Хронологія історії Дніпропетровського державного історичного музею ім. Яворницького // Регіональне і загальне в історії: Тези міжнар. наук. конф., присвяч. 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького (листоп. 1995).– Дніпропетровськ: Пороги, 1995.– С. 309-313.


7 травня 1967 р. – у м. Дніпропетровську відкрито пам’ятник – бюст Ігорю Клюєву, розстріляному фашистами в жовтні 1942 року. Цього ж дня на проспекті Свободи відкрито пам’ятник учасникам Кайдацького підпілля: В.Протасову, В.Коваленку, Г.Матросовій та В.Новікову (40 років події).


Ігор Клюєв після закінчення семирічки вчився у школі фабрично-заводського навчання, працював електриком на заводі ім. Петровського, 1939 року він став студентом Медичного інституту. З перших днів окупації будинок Клюєвих по вулиці Сметаніна (нині – Ахтирська) перетворився на конспіративну квартиру дніпропетровського підпілля, де друкувались листівки. Сам Ігор увійшов до однієї з бойових груп, разом з товаришами розповсюджував серед населення зведення радянського Інформбюро, здійснював диверсії. 17 жовтня 1942 року гестапо заарештувало молодого підпільника. Після допитів та тортур Ігоря Клюєва розстріляли. Разом з ним загинули і його товариші: Володя і Дуся Кулакови, Борис Сондак, Яків Самарський, Махмуд Калинкін та інші.

У південно-західній частині Дніпропетровська, на перехресті вулиць Київської та Лісної закладено затишний сквер ім. Ігоря Клюєва. Тут же встановлено й пам’ятник, виконаний скульптором В.І.Музикою.

Цього ж дня на проспекті Свободи, біля школи № 54, відкрито пам’ятник учасникам Кайдацького підпілля: В.Протасову, В.Коваленку, Г.Матросовій та В.Новікову.

Молодіжне підпілля в районі Нових Кайдаків, очолюване А.Г.Тимошенко діяло з грудня 1941 по вересень 1943 року. Підпільники, звільняли військовополонених, проводили диверсії. Аж до самого визволення міста вони виготовляли та розповсюджували антифашистські листівки, підписані абревіатурою ОДН – Організація друзів народу.


Література:

Белич В.Я., Сумина З.Г. Днепропетровск: Путеводитель-справ.– Днепропетровск: Промінь, 1985.– С.86-87.


12 травня 1912 р. – Катеринославське Вище гірниче училище реорганізовано в гірничий інститут. Нині – Національна гірнича академія України (90 років від дня реорганізації).


Література:

Днепропетровский горный институт: Исторический очерк: В 2 кн. / Днепропетр. горн. ин-т; Сост. А.А.Ренгевич, И.П.Гаркуша, Н.Я.Биличенко и др.; Под ред.А.А.Ренгевича, М.П.Теселько.– М.: Недра, 1990.– Кн.1: История и развитие (1899-1989).– С.16-20.


15 травня 1947 р. – у м. Дніпропетровську народився Євген Григорович Бєліков, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкового живопису (60 років від дня народження).


Література:

Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 154.


15 травня 1952 р. – у м. Кривому Розі народився Олександр Олександрович Ткаченко, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової графіки. Персональна виставка – 1989 р., м. Дніпропетровськ, групова – 1987 р., м. Київ (55 років від дня народження).


Література:

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С.240.


18 травня 1957 р. – народився Мельник Михайло Васильович, засновник монотеатру “Крик” у Дніпропетровську, перший лауреат премії імені Леся Курбаса (1995 р.), Заслужений артист України, Народний артист України (50 років від дня народження).


Мельник, який бореться з вітром

На початку 1995 року в Україні була заснована театральна премія імені Леся Курбаса. Першим її лауреатом став наш краянин, засновник театру одного актора "Крик" у Дніпропетровську Михайло Мельник. Він також лауреат цілої низки премій: "Земля людей" 1991 року, імені Антона Хорошуна 1993 року, лауреат премії "Січеславна" 1991, 1993 та 1996 років. У 1994 році Михайлові Мельнику присуджено звання Заслуженого артиста України, 2005 року – Народного артиста України. Крім того, він нагороджений орденом Української Православної Церкви Святого Рівноапостольного Великого князя Володимира III ступеню. Його ім'я давно вже відоме не тільки в Україні, а й у Росії, Польщі. Гостей міста спеціально ведуть "на Мельника".

Народився Михайло Васильович Мельник 18 травня 1957 року в селі Комуна на Сумщині. Його батько повернувся з війни без обох рук, ока, слуху, але з великою жагою до життя. Він створив понад 2 тисячі картин, пронизаних світлом, робив скрипки і грав на них. Свою жагу творити, свій життєвий максималізм, відчайдушність, безкомпромісність передав у спадок синові Михайлу. Його син, улюбленець публіки, загальновизнаний талант, власник цілої низки нагород, в колі друзів признається, що завжди намагався брати приклад з батька, до якого ще так і не „дотягся”.

Спектаклі Михайла Мельника – "Кара", "Лоліта", "Парфумер", „Ворота до раю”, „Україншька охота”, „Молліс”, „Гріх” – складні, вимагають напруженої роботи розуму і серця не тільки від актора, а й від глядачів. Камерність залу, відсутність традиційного театрально-помпезного інтер'єру, наближеність глядача до сцени, манера гри актора – все це створює особливу атмосферу, при якій глядач перестає бути тільки спостерігачем, а стає співавтором і учасником спектаклю.

– Коли я формую свій репертуар, – говорить Михайло Мельник, – то єдиним важливим критерієм для мене є актуальність твору. Я зупиняюсь на тому, що попадає мені в серце, мозок, що не дає мені спокійно жити, а значить, ця проблема буде близька і зрозуміла глядачам, бо я живу тим же життям, що і всі українці, всі люди на Землі. З цієї причини я виступаю в Дніпропетровську, а люди в залі плачуть, я їду до Києва – ті ж самі сльози на очах. Я думаю, що на Землі є лише Адам та Єва, що діляться на мільйони Адамів та Єв. В кожній людині закладено і від Господа, і від диявола, і кожна людина витягує з себе те чи інше. Я змушений в силу своєї професії демонструвати і найвищі достоїнства людини, і її найнижчі тваринні інстинкти. Тобто я розтягуюсь подібно гумі. Думаю, це навіть не гра. Це дещо інше.

Театр одного актора "Крик", заснований у 1989 році, дуже швидко став помітним яскравим явищем в культурному житті Дніпропетровська, а згодом і всієї України. Він не раз бував і за межами міста, Михайло Мельник ставить спектаклі в Києві, Львові й завжди збирає численну публіку, серед якої ніколи не буває байдужих. „Мельник повинен молоти – і повинно бути борошно” – вважає він. А ще нагадує, що млин мусить стояти на високому пагорбі, який омивають шалені вітри, і з якими треба постійно боротися.


Література:

Театри Дніпропетровщини: Енциклопедія / Під заг. ред. Т. Шпаковської.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2003.– С. 335-352.

Ваш КРИК: до 15-річя Дніпропетровського українського театру одного актора „Крик”.– Дніпропетровськ, 2005.– 120 с.


19-24 травня 1917 р. – у м. Катеринославі проведено перепис населення. Зареєстровано 216.810 жителів (90 – років події).


Література:

Трало И., Бриккер Б. Переписи в Екатеринославе // Днепр вечерний.– 1979.– 17 янв.


20 травня 1787 р. – у слободі Половиці відбулось урочисте закладення Преображенського собору за проектом французького академіка архітектури Клода Геруа. До 1976 року ця дата вважалась днем заснування м. Катеринослава (Дніпропетровська) (220 років події).


Література:

Яворницкий Д.И. История города Екатеринослава.– Днепропетровск: Промінь, 1989.– С. 72 – 77.


21 травня 1887 р. – у м. Катеринославі відбулося урочисте святкування 100-літнього ювілею міста. (120 років події ).


Вже з шостої години ранку в храмах почалися урочисті служби, потім хресні ходи, що закінчились на Соборній площі (нині – Жовтневій). Довкола Преображенського собору та пам’ятника цариці Катерині II зібрався десятитисячний натовп, в якому можна було бачити представників різних станів та національностей. Тут було проведено молебень. Після його закінчення в палаці Потьомкіна відбулось урочисте засідання міської думи.

У програмі святкування проводилось народне гуляння на ярмарковій площі з повним набором розваг: змаганнями у біганні наввипередки, переламуванні підкови, підняттям 25 пудової гирі тощо, за це видавалися призи – срібний годинник, тканини. При настанні темряви в Потьомкінському саду на острові влаштовано феєрверк.

Будинки заможних городян були прикрашені прапорами та ілюміновані. Усі дійства були зняті на плівку відомим катеринославським фотографом Миткіним. Протягом двох місяців – у квітні й травні – виходила газета „Екатеринославский юбилейный листок”.


Література:

Екатеринославский юбилейный листок.1787 – 9 мая – 1887. Апрель и май.– Екатеринослав, 1887.– № 15.


21 травня 1952 р. – у с. Петриківка Царичанського району на Дніпропетровщині народилася письменниця Леся Степовичка (Олександра Несторівна Булах) (55 років від дня народження).


* * *

Цікавий місяць на колінах низько

припав до шибки, де кричить дитя.

Так у травневу нічку петриківську

зажевріло моє земне буття.


Дідівська хато, ти – моя колиско,

любови неповторний дивосвіт!

Мале дівча на берегах орільських

тут душу обпалило від краси.


Притулку незрадливий, туго-пісне,

що у душі бриніла крізь літа!

Твої слова-перлини, мов намисто,

що оберегом шию огорта.


Дідівська мово, ти лежала в скрині,

мов кожушок, на дні мого життя!

А я жила, немов не в Україні,

а нині повертаюсь з небуття.


Моїм народом в тризуб закодована,

ви – триєдина сила, духу вись:

Пречиста Хато, Пісне й рідна Мово!

Хто має вас, той вже не загубивсь.


Леся Степовичка народилася в оповитій легендами Петриківці, на березі мальовничої Орелі. Після школи працювала робітницею на заводі, швачкою-мотористкою на фабриці. Закінчила романо-германське відділення філологічного факультету Дніпропетровського університету та аспірантуру. Підготувала кандидатську дисертацiю з германiстики. Тривалий час викладала на кафедрі германської філології університету та кафедрі іноземних мов Металургійного інституту. Закінчила спеціальні курси конференц-перекладачів, працювала у ФРН, Австрії, Люксембурзі, Бельгії.

Творить у жанрах поезії, прози, публіцистики, перекладу. 2000 року прийнята до НСПУ, а з грудня 2002 року була обрана головою Правління ДОО НСУ У 2005 році переобрана на цю посаду вдруге. Вона – член Ради та член Президії НСПУ.

Леся Степовичка - дипломант літературного конкурсу ім. О.Гончара журналу „Бористен” 1997 р. (номінація „Публіцистика”) та 2001 року (номінація „Художній переклад”), одержала літературні премії ім. І.Сокульського та В.Підмогильного. Нагороджена Почесною відзнакою Міністра культури та мистецтв України „За досягнення в розвитку культури і мистецтв” (2003).


Література:

Степовичка Л.Н. Галатея.– Дніпропетровськ: Січ, 1998.– 102 с.

Степовичка Л. Н. П’ємонт – недалеко: Поезії та статті.– Дніпропетровськ: Січ, 1998.– 93 с.

Степовичка Л.Н. Rаra avis (“біла ворона”): Роман-есе. Дніпропетровськ: Пороги.– 2000.– 406 с.: іл.

Степовичка Л.Н. Стоим на звёздном сквозняке: Стихи разных лет.– Дніпропетровськ: Пороги, 2002.– 54с.

Степовичка Л.Н. Медитації пташиного крила. Поезії.– Дніпропетровськ: Моноліт, 2003.– 96 с.

Степовичка Л.Н. Горобчику щастя: Вірш // Луни серця. Українська любовна лірика XX-го століття: Антологія.– Хмельницький: ТОВ НВП “Евріка”, 2004.– С. 87.

Крылов А. Кот Василий – Kater Basilio: Стихотворения для детей дошк. возраста. / Пер. нім. мовою Л. Степовички.– Дніпропетровськ: Січ, 2001.– 58с.

* * *

Селіванов В. Трикнижжя.– Дніпропетровськ: Ліра-М, 2001.– С. 43.

Корж В. “Кошари Авгія перемивати...“ Леся Степовичка. Спроба літературного портрета // Особливості літературного процесу Придніпров'я (друга половина ХХ століття).– Дніпропетровськ: ДНУ, 2002.– С. 65.

Корж В. Іншомовне авторське самовираження (на матеріалі збірки Лесі Степовички “Стоим на звёздном сквозняке”) // Таїни художнього тексту (до проблеми поетики тексту): Зб. наук. праць. Вип. 3.– Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2003.– С. 82-88.

Ніколенко В. Холостякування і шлюби.– Дніпропетровськ: Пороги, 2003.– С. 97.

[Про Л.Степовичку] // Селіванов В. Голосарій.– К.: Україн. пропілеї, 2004.– С. 155-292.

Корж В. Кошари Авгія перемивати... Леся Степовичка – спроба літературного портрету // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 390-397.


22 травня 1887 р. – у м. Катеринославі став до ладу Олександрівський південно-російський завод Брянського металургійного товариства. Нині – ВАТ „Дніпропетровський металургійний завод ім. Петровського” (120 років події).


Література:

Лицом к огню: Краткий очерк истории Днепропетровского ордена Ленина металлургического завода имени Г.И.Петровского.– Днепропетровск: Промінь, 1972.– 304 с.

ВАТ „Дніпропетровський металургійний завод ім. Петровського” // Катеринослав-Днгіпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста. Вид.2-ге.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С, 48-49.


22 травня 1907 р. – у м. Кам’янському (Дніпродзержинськ) народився Микола Митрофанович Зайцев, художник (100 років від дня народження).


Література:

Словник художників України.– К.: УРЕ , 1973.– С. 86.


22 травня 1922 р. – у с. Софіївці народився Семен Семенович Андрійченко, художник, скульптор (85 років від дня народження).


Література:

Словник художників України.– К.: УРЕ , 1973.– С. 11.


22 травня 1937 р. – у с. Миколаївці Новомосковського району народився Федір Максимович Клименко, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової графіки. Персональні виставки – 1981, 1987 рр. – м. Дніпропетровськ, 1987 р. – м. Київ (70 років від дня народження).


Література:

Федор Максимович Клименко, график: Песни земли моей: Персональная выставка призведений: Каталог.– Днепропетровск, 1981.

* * *

Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 48-51.


23 травня 1927 р. – народився Яків Петрович Калашник, художник, член Спілки художників СРСР. Працював у галузі станкового живопису. Помер 5 вересня 1967 року (80 років від дня народження).


Література:

Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 46-47.


23 травня 1957 р. – селище Жовта Ріка перейменовано в м. Жовті Води і віднесено до категорії міст обласного підпорядкування (50 років події).


Місто легенд і буднів

Жовті Води – невелике місто на Дніпропетровщині, розташоване на річці Жовтій у 130 км. на захід від обласного центру. Його територія – 33,25 км², на якій проживає 56,5 тис. мешканців. Місто ще не в такі далекі часи було оповите таємницями і легендами, яким сприяли як історичні події, так і виробництво стратегічної продукції.

В історичних джерелах це місце відоме як урочище Жовті Води, розташоване в долині річки Жовтої з її притоками. Назву річка й долина отримали від запорізьких козаків за жовтий колір річкової води, яка місцями обмивала виходи залізної руди. Довгий час активно популяризувалась легенда, а серед жителів міста вона побутує й досі, що тут у 1648 році відбулась знаменита Жовтоводська битва часів Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Вкоренилась навіть усталена фраза „битва під Жовтими Водами”, тобто під містом, якого в ті часи ще не існувало. Але відомий дослідник нашого краю та військової справи козаків історик І.С.Стороженко на основі багаторічних вивчень архівних матеріалів та пошуків на місцевості локалізував місце битви в районі Княжих Байраків побіля села Жовтоолександрівка. Влітку 1998 року тут було встановлено пам’ятник спільній боротьбі козацьких і татарських військ проти польських загарбників.

У 1895 році в урочищі було знайдено залізорудне родовище і почалась його розробка. Тоді ж поблизу залізорудного кар'єру почалось і будівництво селища Жовта Ріка.

У першій половині XX століття тут було відкрито багате уранове родовище. В 1951 році постановою уряду створено Східний гірничо-збагачувальний комбінат, який на той час став найбільшим у Європі виробником природного урану. На його базі селище почало стрімко зростати, а півстоліття тому, 23 травня 1957 року, його перейменовано в місто Жовті Води і віднесено до категорії міст обласного підпорядкування. Оскільки уран – сировина стратегічна, нове місто отримало ще й статус закритого, тобто туди не допускались іноземці, а свої громадяни не могли телефонувати туди через автоматичний телефонний зв’язок. Були й інші обмеження. Зате місто та його жителі мали численні пільги, гарне постачання продуктами й товарами широкого вжитку, жити і працювати в ньому було престижно.

Окрім уранового виробництва, у Жовтих Водах почали розвиватися й інші галузі. Сьогодні промислову основу міста також складають ВАТ "Південний радіозавод", що входить до складу ДАХК "Дніпропетровський машинобудівний завод", яка є єдиним виробником цифрових електронних автоматичних телефонних станцій системи С-32, ВАТ "Завод електронної апаратури "Електрон-Газ" (виробляє спеціальну продукцію, газову апаратуру та інші товари народного споживання), ВАТ "Фабрика штучного хутра" (є лідером виробництва штучного хутра в Україні, річний обсяг випуску якого складає до 4 млн. м²).

У Жовтих Водах працює Український науково-дослідний та проектно-пошуковий інститут промислової технології. Він є генеральним проектувальником і координатором проектного супроводження об'єктів ядерно-паливного циклу, науково-дослідної та конструкторської організації у галузі проблем поводження з радіоактивними відходами атомної енергетики. Проте в останні півтора десятиліття у зв’язку зі змінами в державному, політичному та соціальному устрої в ядерній галузі виникла низка проблем, яка ускладнила життя міста і його жителів.

У місті розвивається малий бізнес, зорієнтований, у першу чергу, на діяльність у сфері торгівлі та громадського харчування, тут працюють понад 300 малих підприємств.

Не припиняється наукова, освітня, культурна діяльність. У Жовтих Водах існує вищий навчальний заклад – інститут підприємництва "Стратегія", Жовтоводський промисловий технікум від ДНУ, педагогічне училище-філіал Криворізького педуніверситету, вище ПТУ, гімназія ім. Лесі Українки, ліцей, 12 середніх шкіл. Є Палац культури, дитяча музична школа, 32 бібліотеки, міський музей ім. Ю.Пригожина, кінотеатри, будинок дітей та юнацтва, клуб "Родина", стадіон, 2 басейни, дитяча спортивна школа, спортивні майданчики.

Місто прикрашає величний пам'ятник – скульптурна композиція з трьох вершників, що увічнююють пам'ять Богдана Хмельницького та його соратників.


Література:

Желтым Водам – 100: Исторический очерк.– Дніпропетровськ: Січ, 1995.– 118 с.

* * *

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область.– К., УРЕ, 1969. С.– 281.


26 травня 1957 р. – у селі Чистюнька Топчихінського району Алтайського краю народилася письменниця Надія Павлівна Тубальцева.

Вона закінчила Одеський гідрометеорологічний інститут, працювала гідрометеорологом в аеропорту Єревана. Згодом оселилась у Дніпропетровську, була секретарем обласної філармонії, активно займалась журналістикою, кілька років віддала обласній педагогічній газеті „Джерело”. Нині – директор Новомосковського краєзнавчого музею.

Надія Павлівна – знаний на Придніпров’ї поет і прозаїк, її твори привертають увагу цікавими інтригуючими сюжетами, оригінальні за мовою і стилем. 1995 року вона стала членом Національної спілки письменників України. Вона – лауреат премії журналу „Кур’єр Кривбасу” за 2000 рік. (50 років від дня народження).


Література:

Тубальцева Н. Дикое поле: Стихотворение, поэма.– Днепропетровськ: Промінь, 1989.– 54 с.

Тубальцева Н. З нами Бог: Роман // Монастирський острів.– 1994.– № 1.– С. 8-54; № 2.– С. 11-35; № 3.– С. 3-23; № 4.– С. 3-38.

Тубальцева Н. Ты прекрасна!..: Стихи, поэма-венок.– Днепропетровск: Січ, 1992.– 78 с.

Тубальцева Н. Желя і Карна: Романи.– Дніпропетровськ: "Gaudeamus", 2000.– 250 с.

* * *

Тубальцева Н. Матара-Матале: [Роман] // Кур’єр Кривбасу.– 1998.– № 97-98.– С. 12-37.; № 99-100.– С. 33-65.

Тубальцева Н. Поганин. Поганинка…: [Уривок з роману “Желя”] // Кур’єр Кривбасу.– 1999.– № 119-121.– С. 131-133.

Тубальцева Н. Заочне спокушання // Світовид.– 1999.– № 4.– С. 76-78.

Тубальцева Н. Визига по-тьмутороканськи // Кур’єр Кривбасу.– 2000.– № 130.– С. 12-47; № 131.– С. 11-46.

Тубальцева Н. Ромео і Джульєтта Самарського повіту: Комедія на одну дію // Січеслав.– 2004.– № 2.– С. 148-155.

* * *

Хвостова О. Соляні брили на березі Дніпра // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 361-362.

* * *

Надія Тубальцева // Письменники України: Довідник / Упоряд. Д.Г. Давидюк, Л.Г. Кореневич, В.П. Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1996.– С. 305.


* * *

На тишу літа яблуко упало

І стало тихо, як було,

Над цілим світом і селом,

Немовби в чайки під крилом.

Так тихо яблуко упало.

А ще тихіше сняться сни,

І зорі світять цілонічні,

І осипається з весни

Цвіт яблуневий в світ, у вічність.

А потім враз на тишу літ

Упало яблуко, та вже

Не до землі був той політ,

А до зірок. Бува таке ж?

Григорій Маловик


ЧЕРВЕНЬ


* * *

Вогнем червнева днина пролетіла –

Тепло струмить з прив’ялих чебреців,

Води світіння і світіння тіла –

Розлога гра вечірніх промінців.

Усе таким здається ілюзорним,

Як вітер, що над хвилями промчав.

Колись цю мить в уяві ми розгорнем,

Щоб молодість не гаснула в очах,

Щоб все змогли ми знову повторити

На іншім рівні думки і чуття.

Кажи, кажи про цикли, біоритми...

Ввійти не можна двічі... О, життя!

Сергій Бурлаков


3 червня 1917 р. – рішенням Тимчасового уряду с. Кам’янському надано статус міста (90 років від дня події).


Література:

Циганок Н.О. Дніпродзержинську – 250. Історико-краєзнавчий довідник.– Дніпропетровськ: Пороги, 2000.– С. 21.


4 червня 1877 р. – народився Михайло Микитович Панін, художник, заслужений діяч мистецтв України. (130 років від дня народження).


Панін Михайло Микитович народився в Росії, в селі Протасово Калузької губернії. Вчився в Петербурзькій академії мистецтв по класу професора В.Є.Савинського, закінчив навчання 1911 року. Тоді ж за картину “Таємний виїзд Івана Грозного перед опричиною” одержав звання художника, сама ж картина, на жаль, загинула під час війни. У 1916 році на весняній Академічній виставці експонував роботи: “Портрет дружини”, “Світанок”, “Після дощу”, “Курган”.

З 1925 року художник жив у Дніпропетровську, викладав у художньому училищі та в аматорських студіях. В 1947р. брав участь у 10-й виставці робіт художників Дніпропетровщини, на якій представив “Портрет І.Ю.Рєпіна” і “Портрет П.П.Чистякова”. На обласній художній виставці 1954 року виставив “Автопортрет”та “Жіночий портрет”.

У 1951 році одержав звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР.

Помер художник у Дніпропетровську 20 грудня 1963 року.


Література:

Голуб І. Панін Михайло Микититович // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– С. 103.

* * *

Панін Михайло Микитович // Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ, 1958.– С. 22-23.

Панін М.М. // Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область.– К.: УРЕ, 1969.– С. 41.

Панін Михайло Микитович // УРЕ.– Т. X.– С. 496.

Панін Михайло Микитович // УРЕС: В 3-х т.– 2-е вид.– К.: Голов. ред. УРЕ.– 1987.– Т. 2.– С. 618.

Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 86.


6 червня 1922 р. – у с. Жданівці Магдалинівського району народився Гаврило Никифорович Прокопенко, поет. (85 років від дня народження).


Істина

О, як мене до тебе не пускали!

Виштрикували очі крадькома,

І ланцюги нейлонові сукали,

І запевняли, що тебе нема.

Крізь душу хворобливо несвідому

Стьобали хитрий і кривавий шов,

Щоб я ніколи не вертав додому

І все забув... А я до тебе йшов!

Навпомацки. Щодня. По міліметру.

Без галасу. Без імпозантних поз.

Долаючи інертну темінь нетрів,

До тебе добирався. Дерся. Повз.

І досі йду. Вже бачу красний досвіт.

Топчу під ноги мертву хіть повій.

Бо маю втіху в давнім парадоксі:

Ти – не моя, та я – навіки твій!


Гаврило Никифорович виріс у сім’ї сільських трударів, колгоспників, пережив голод 1933 року. 1941 року відмінно закінчив у Жданівці середню школу, пішов до Севастопольського військово-морського артилерійського училища, воював, був поранений. Після одужання знову навчався у військовому училищі, а по закінченні війни вже як офіцер одержав призначення на Чукотку.

Далі були довгі мандрівки по гарнізонах Севастополя, Курил, Камчатки, Кавказу, які з ним розділила вірна дружина Ірина Миколаївна і діти. 1960 року Гаврило Прокопенко вийшов у відставку й оселився з сім’єю у Дніпропетровську. Тут він закінчив Державний університет, викладав у школах українську мову та літературу. Збирав матеріали про голод 1933 року.

З дитинства любив малювати, віршував. Уперше його вірші були опубліковані в 1944 році в газеті Тихоокеанського флоту „Боевая вахта” у перекладі російською. 1965 року Гаврило Прокопенко підтримав Івана Сокульського, звернувся з листом до Олеся Гончара, в якому вболівав за долю української мови, писав про занепад її викладання, асиміляцію українців. За це його уперше попередили в КДБ, а згодом, після того, як поет виступив на захист роману О.Гончара „Собор”, його припинили друкувати. Протягом 1970-1980-х років не вийшло жодної книги Г.Прокопенка.

Тоді ж він почав займатися поетичним перекладом, захопився творчістю Дмитра Кедріна. Проте й переклади не друкували, рукописи повертали з видавництв за „неблагонадійність”.

У 1988 році Гаврило Прокопенко вийшов з лав Комуністичної партії, а з наступного року почав друкуватися в „Народній Книзі – Меморіал 33-й рік”. У 90-х роках його щедро друкують журнали „”Бористен” , „Кур’єр Кроивбасу”, газета „Вільна думка” та інші. У 1997 році Гаврило Прокопенко став членом Спілки письменників, а наступного – коштом автора вийшла його перша збірка поезій „Лампа на підвіконні”. Згодом вийшло ще декілька книг віршів та прози.

Помер Гаврило Никифорович Прокопенко у 2004 році, не доживши до видання своєї книги перекладів Д.Кедріна. Вона побачила світ лише наступного року.

Поет, якого довго не друкували за життя, живе після смерті. У своїх дітях і внуках, спогадах близьких, у книгах.

Україні


Дні мук і ночі гіркоти

Покриє попіл своєчасно,

Перейде все – і тільки Ти

Пребудеш вічно і незгасно.

Красо моїх чаклунських снів,

Майниво-мрійна, осіянна.

Я весь Тобою продзвенів,

Як гусла генієм Бояна.

Тобою сповнений ущерть,

Лечу в іскристій круговерті,

Готовий на життя і смерть

Заради нашого безсмертя.


Література:

Прокопенко Г. Сонячний вітер: Поезії.– Дніпропетровськ: Промінь, 1979.– 62 с, : іл.

Прокопенко Г. Лампа на підвіконні.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 1998.– 71 с.

Прокопенко Г. Джерельні води: Оповідання.– Дніпропетровськ Поліграфіст, 2002.

Прокопенко Г. Кресало: Поезії.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2002.– 44 с.

Антологія поезії Придніпров’я / Під загальн. ред.В.Коржа // Упоряд. В.Савченко.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– С. 22-23, 256-263.

* * *

Кедрін Д. Вибране: Літ.-худож. видання / Пер з рос. Г.Прокопенка.– Дніпропетровськ: Cіч, 2005.–147 с.

* * *

Прокопенко І. Поезія, настояна на зорях // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 180-185.

* * *

Савченко В. Бог не під силу хреста не дає: Поетичне Придніпров’я; Есе.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– 64 с.


7 червня 1917 р. – у м. Катеринославі народився Володимир Ілліч Масик, український графік і живописець. 1850 року він закінчив Київський художній інститут, де вчився у майстрів пензля М.Шаронова і К.Трохименка. Працював у жанрі живопису та графіки, зокрема книжкової ілюстрації. Найвідоміші твори художника: „Новий будинок у Косові” (1960 р.), „Цього не можна забути” (1967-1975 рр.), „Перший сніг” (1993 р.), серії за мотивами поезій Тараса Шевченка (1961-1963 рр.), численні ілюстрації до книжок, екслібриси. 1977 року В.І.Масик одержав звання заслуженого художника України. Про творчість митця яскраве уявлення дає альбом „Володимир Масик”, що вийшов 1990 року. Помер Володимир Ілліч Масик 12 вересня 1996 року у Києві. (90 років від дня народження).


Література:

Словник художників України.– К.: УРЕ , 1973.– С. 145.


9 червня 1927 р. – у м. Дніпропетровську народився Григорій Дмитрович Пришедько, український художник (80 років від дня народження).


Література:

Словник художників України.– К.: УРЕ, 1973.– С. 187.


10 червня 1927 р. – в с. Томаківці на Дніпропетровщині народився Дмитро Никифорович Красняк, скульптор, член Спілки художників України. Нині проживає у Житомирі. Відомий у галузі станкової, монументальної та декоративної скульптури (80 років від дня народження).


Література:

Словник художників України.– К.: УРЕ, 1973.– С. 119.


14 червня 1787 р. – на Півдні України для захисту від турецької агресії створено Катеринославське козацьке військо (220 років від дня заснування).


Література:

Мицик Ю.А. Козацький край: Нариси з історії Дніпропетровщини ХV-XVIII ст.– Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1997.– С. 117.


20 червня 1882 р. – у м. Катеринославі вийшов перший номер газети “Екатеринославский листок”. Припинила існування у березні 1885 року. Редактор А.Бєляєв. (125 років події).


Література:

Газети і журнали Катеринославщини (1838-1916): Наук.-допоміжн. бібліогр. покажчик.– Дніпропетровськ, 1993.– С. 18.


22 червня 1927 р. – в с. Гупалівці Дніпропетровської області народилась Марія Тимофіївна Литовченко, художник декоративного мистецтва, майстер гобелена (80 років від дня народження).


Література:

Словник художників України.– К.: УРЕ , 1973.– С. 134.

Петриківка = Petrykivka: Альбом репродукцій.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– 216 с. (Пізнавай і шануй свій край).


Петриківський розпис (З фондів Дніпропетровських художнього та історичного музеїв): Комплект листівок.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– 16 арк. кольор. іл.


25 червня 1942 р. – народився Володимир Макарович Падун, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкового живопису (65 років від дня народження).


Література:

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 239.

Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 228-231.


27 червня 1897 р. – у м. Катеринославі пущений електричний трамвай (110 років події).


27 червня 1897 року, в суботу, у місті Катеринославі відбулось урочисте відкриття першого трамвайного маршруту. Бельгійське акціонерне товариство електричного трамваю проклало трамвайні лінії тут навіть раніше, ніж у Петербурзі і Москві. Катеринослав став третім містом в Російській імперії (після Києва і Нижнього Новгорода), де було відкрито рух електричного трамваю.

Депо містилось поблизу Озерного базару, де тепер знаходиться трамвайне депо № 1. Протяжність першого маршруту "Вокзал-Соборна площа" становила 6,2 кілометра. По ньому курсувало 9 відкритих вагончиків по 36 місць кожний. Проїзд коштував п'ять копійок. Скоро з'явились ще два маршрути: "Провіантська-Базарна" та "Проспект-Йорданська", загальна протяжність колій вже становила 10 кілометрів.


Література:

Машуков В. Воспоминания о городе Екатеринославе (1887-1910 гг.).–Екатеринослав, 1910.– С. 52-53.

Путеводитель и каталог. Южнорусская областная выставка в Екатеринославе 1910г. с 1-го июля по 25-е сентября / Сост. А.Авчинников.–Екатеринослав, 1910.– 140с.

Трамвайные маршруты – С. 8-13.


Червень 1977 р. – у м. Кривому Розі засновано театр ляльок (30 років події).


Література:

Новик Л.И., Кан Д.И. Кривой Рог: Путеводитель-справ.– Днепропетровск: Промінь, 1986.– С. 141-142.


Л И П Е Н Ь


Радісність

Дощ іде.

На липах крапель схлипи,

на грядках буяють картоплі.

Варить любо мед у квітках липень,

миє вишні в синьому теплі.

Дощ іде...

Який веселий гомін

долина з наспражених полів!

Ні, не буде на ланах оголин

вчасно жданий дощичок полив.

Від пшениць – лиш стерні та солома,

а тепер: чубатій – качани!

Ой, натерла спека й наколола –

добре диво, дощику, чини!

Дощ іде...

Земля зеленим гомоном

налива коріння та балки.

Бригадир, до пояса оголений,

п’є з долоні щасно крапельки.

Дощ іде!

В очах – шалені бісики,

в небо – бригадирова рука:

Дощ іде!

Краплини – добрі вісники,

що наснага степу не зника.

Михайло Чхан


3 липня 1957 р. – завершено будівництво газопроводу Шебелинка – Дніпропетровськ. 19 липня цього ж року подано природний газ на Придніпровську ДРЕС (50 років події).


Література:

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область.– К., УРЕ, 1969. С. 108.


4 липня 1897 р. – народився Андрій Андрійович Верменич, актор Дніпропетровського українського драматичного театру імені Т.Г.Шевченка, народний артист УРСР, лауреат Державної премії. Помер 20 вересня 1979 року (110 років від дня народження).


Ім'я народного артиста України, лауреата Державної премії СРСР Андрія Верменича пов'язане з нашим краєм роками творчої праці на сцені Дніпропетровського українського музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка.

Народився Андрій Андрійович у селі Градизьк на Полтавщині в робочій сім’ї, хлопцеві з десяти років довелося наймитувати. У пошуках заробітку юнак потрапив до Криму, працював у портах. У Феодосії юного вантажника з чудовим голосом помітив керівник трупи артистів Аршанов і запросив до місцевого театру. Так 1916 року дев'ятнадцятирічний Андрій Верменич потрапив на театральні підмостки. Перша його роль – султан в опері Гулака-Артемовського „Запорожець за Дунаєм”. Співав він ще в декількох спектаклях. Згодом, повернувшись додому до Градизька, керував самодіяльним колективом.

Деякий час Андрій Верменич мандрував з українськими пересувними театрами, кілька років працював в Українському театрі музичної драми в Донбасі, куди його узяли як виняток завдяки чудовому голосу і акторським здібностям. Був же він на той час і неписьменний, і нотної грамоти не знав.

З 1934 року Андрій Верменич – актор Дніпропетровського музично-драматичного театру. 1936 року артист закінчив Московський заочний університет мистецтв, і тоді, і все подальше своє життя наполегливо підвищував свою спеціальну і загальну освіту.

1952 року Андрій Верменич одержав Державну премію СРСР, 1957 року – звання народного артиста України.

Серед кращих ролей артиста – Городничий ("Ревізор" М.Гоголя), Карась ("Запорожець за Дунаєм" Гулака-Артемовського), Крамарюк ("Житейське море" І.Карпенка-Карого), Платон Кречет, Макар Діброва (однойменні п'єси О.Корнійчука) та інші.

Андрій Верменич, крім таланту актора, мав неабиякий дар педагога. Багато часу, праці, знань, душі віддав він своїм учням. Серед них народний артист України С.Станкевич, заслужений артист України К.Карпенко.

У Дніпропетровському театрі імені Т.Шевченка зберігаються 130 томів з питань театрального мистецтва – книги, які артист подарував рідному театрові, своїм колегам і наступникам на добру пам'ять.


Література:

Верменич А.А. // Історія міст і сіл УРСР: Дніпропетровська область.– К.: УРЕ, 1969.– С. 41, 61, 111.

Верменич А.А. // УРЕ.– Т. II.– С. 314.

Верменич Андрій Андрійович // Митці України: Енцикл. довід. / Упоряд.: М.Г.Лабінський, B.C.Мурза. За ред. А.В.Кудрицького.– К.: УЕ, 1992.– С. 112.


7 липня 1877 р. – народився Олександр Леонтійович Красносельський, архітектор. (130 років від дня народження).