Методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік знаменних І пам’ятних дат минулого Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки

Вид материала

Документы

Содержание Подвижник освіти та просвітництва Є записи, здійснені Я.Новицьким. Андрій Штогаренко

Подобный материал:

• Який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини,, 1888.78kb.
• Ажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого Дніпропетровщини,, 7685.46kb.
• Ий на допомогу бібліотекарям області у плануванні краєзнавчої роботи на 2008 рік, 1116.06kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Городоччини на 2009 рік: Рекомендаційний бібліографічний, 187.5kb.
• Моє придніпров’Я, 1664.62kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка ;, 568.57kb.
• Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2010 рік / Сумська обл універс наук б-ка;, 452.73kb.
• Передмов а, 9859.11kb.
• Календар державних, професійних та релігійних свят, знаменних та пам’ятних дат Волині, 212.6kb.
• Виноградівська центральна районна бібліотека календар знаменних, 501.18kb.

Палац розташували на території парку культури і відпочинку ім. Шевченка. На передньому плані, перед входом до палацу було облаштовано басейн з фонтаном посередині, оформлений скульптурною групою фізкультурників і шестиметровою вазою. Парадний вхід був прикрашений шістьма колонами і оздоблений барельєфом В.І.Леніна і Й.В.Сталіна. Три монументальні скульптури, встановлені над колонами, уособлювали щасливу молодість у вигляді юнаків і дівчини з розкритою книжкою в руці.

Два яруси колон, орнаментована балюстрада, високий купол вестибюля, прикрашений витонченою ліпкою, створили добре продуманий ансамбль. Цьому сприяли також позолочені капітелі колон і з хорошим смаком зроблене пофарбування стін. Направо і наліво від вестибюля розташувались галереї з склепчатою ліпною стелею, між ними і вестибюлем – великі квадратні зали, призначені для різних виставок, а в кінці кожної галереї - лекційні зали, обладнані кафедрами і спеціальними кріслами. Стіни були прикрашені портретами російських діячів науки, культури і мистецтва.

Із залів вели виходи на широкі балкони, звідки відкривався чудесний вид на Дніпро, та двері до концертного залу, розрахованого на 600 місць. Добре освітлені парадні сходи вели на другий поверх, а з площадки східців можна було потрапити на антресолі і в кімнати для занять гуртків. Привертав увагу невеликий комфортабельний кінотеатр, розрахований на 350 глядачів і обладнаний найновішою кіноапаратурою. В кінозал і фойє можна було зайти також з парку.

Фасад Палацу з боку парку був значно багатший в архітектурному відношенні, ніж головний. Над шістьма колонами встановили три скульптури, а за колонами – барельєфи Чернишевського, Бєлінського і Добролюбова. Звідси широкі східці каскадами збігали на алеї парку.

Усього до послуг студентів обладнали 80 кімнат і залів. На спорудження Палацу витратили 6,6 мільйона карбованців, а на обладнання 3,5 мільйона.

Сьогодні Палац – один з найстаріших і найкрасивіших будинків Дніпропетровська. З ранку до вечора тут вирує життя: посвята першокурсників в студенти, “Велика перерва” – грандіозне свято, яке включає в себе триденну програму з концертів, конкурсів, розігрування призів, Дні факультетів ДНУ тощо. Виступають тут циркова студія “Райдуга”, ансамбль бального танцю “Ритм”, театр мініатюр “Маски”, театр конферансу “Експромт”, широко відомий і театр “КВК”. А вже хорові й музичні колективи важко перелічити...

Студентський палац, який має цілком солідний, статечний вік, живе бурхливим і яскравим життям молодих.

Література:

Швидковский О.А. Днепропетровск.– М., 1960.– С. 116-123.

Яворницький Д.И. История города Екатеринослава. 2-е изд., доп.– Дніпропетровськ: Січ, 1996.– 278с.: іл.

Палац Потьомкіна – С. 64-68.

Перший студентський палац // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: Бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– С. 133-136.

* * *

Дворец культуры студентов имени Ю.А.Гагарина // Ватченко А.Ф., Шевченко Г.И. Днепропетровск: Путеводитель.– 3-е изд., доп.– Днепропетровск: Промінь, 1979.– С. 156-158.

Белич В.Я., Сумина З.Г. Днепропетровск: Путеводитель-справ.– Днепропетровск: Промінь, 1985.– 223с.

Палац студентів – С. 113-114.


10 жовтня 1947 р. – у м. Дніпропетровську народився Олександр Григорович Ратнер, поет, перекладач. (60 років від дня народження).


Олександр Григорович Ратнер народився 10 жовтня 1947 року в м. Дніпропетровську. 1965-го закінчив середню школу із золотою медаллю, а 1970-го – Дніпропетровський металургійний інститут. У 1975 році, після закінчення аспірантури при Всесоюзному науково-дослідному та конструкторсько-технологічному інституті трубної промисловості, захистив кандидатську дисертацію, отримав ступінь кандидата технічних наук. Працював завідуючим відділом ВНДТІ, заступником директора металургійного заводу.

У 1979 році Олександр Григорович Ратнер одержав премію ім. Ленінського комсомолу в галузі науки і техніки, а 1983 року – вчене звання старшого наукового співробітника. Він – автор 4-х наукових монографій, 62-х науково-технічних статей, 24-х винаходів і патентів. Працював директором департаменту Корпорації "Інтерпайп" та директором із зовнішньоекономічних зв'язків Нижньодніпровського трубопрокатного заводу. Підприємець.

Але більше Олександр Ратнер відомий як поет і перекладач, пише російською мовою. Тематика його творчості різноманітна: вірші для дітей, інтимна, філософська, громадянська лірика. Ще він – блискучий перекладач, переклав з української на російську твори Д.Павличка, М.Шашкевича, А.Бортняка, В.Коржа та інших давніх і сучасних поетів. У Олександра Ратнера, як він сам говорить, у житті дві музи, дві пристрасті, два хреста – наука і література.

1988 року Олександр Ратнер став членом НСПУ, був делегатом IX з'їзду письменників України. Вдруге обраний членом правління обласної письменницької організації. Нині він радник Голови Дніпропетровської облдержадміністрації з питань літератури.


Література:

Ратнер А. Сила обновления: Стихи.– Днепропетровск: Промінь, 1987.– 55 с.

Ратнер А. Тристапарк: Стихи для детей.– Киев: Вэсэлка, 1991.– 40 с.

Ратнер А. Заботы души: Стихи / Предисловие Л.Озерова.– Днепропетровск: Сич, 1992.– 141 с.

Ратнер А. Через таможни лет: Новые стихи.– Днепропетровск: Січ, 1996.– 127 с.

Ратнер А. Жернова жизни: Стихи последних лет.– Днепропетровск: Монолит, 1999.– 124 с.: ил.

Ратнер А. Моя Марина: Стихи о любви / Предисловие Ц.Воскресенской.– Днепропетровск: Монолит, 1999.– 176 с., ил.

Ратнер А. Двух жизней сюжет: Новые стихи.– Днепропетровск: Монолит, 2001.– 140 с.

Ратнер А. Избранное: Стихи. / Предисловие Д.Павлычко.– Днепропетровск: Монолит, 2002.– 480 с.

* * *

Ратнер О. "Серце к серцю най припаде…" З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1994.– С. 346-353.

Павличко Д. Пульсуючі центри душі // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 272-275.

* * *

Олександр Ратнер // Письменники України: Довідник / Упоряд. Д.Г. Давидюк, Л.Г. Кореневич, В.П. Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1996.– С. 251.


12 жовтня 1912 р. – у с. Голубівка (Новомосковського району) народився Григорій Пантелійович Кравченко, військовий діяч, генерал-лейтенант авіації, двічі Герой Радянського Союзу. Загинув у бою 23 лютого 1943 року (95 років від дня народження).


Література:

Золотые звезды: Книга о дважды Героях и Героях Советского Союза, уроженцах Днепропетровщины.– Днепропетровск: Промінь,1967.– С. 27-30.

И генерал, и рядовой: Очерки о Героях Советского Союза, уроженцах Днепропетровской области.– Днепропетровск: Промінь,1983.– С. 15-21.


13 жовтня 1932 р. – в с. Губинисі Новомосковського району в сім’ї колгоспників народився Григорій Іванович Кулеба, поет. З 1952 року працював у газеті „Новомосковська правда”. Його перші збірки з’явилися в обласній газеті „Зоря” у 1953 році, пізніше – в журналах „Дніпро”, „Зміна”, „Прапор”, „Вітчизна”. У 1965 році вийшла його перша збірка „Степовий вінок”. Останні роки життя прожив у Києві, працював у видавництвах „Дніпро” та „Радянській письменник”. Помер 15 квітня 1990 року (75 років від дня народження).


Література:

Чемерис В. Відра, повні червоних ягід…// Борисфен.– 1994.– №11.– С. 23-24.


14 жовтня 1847 р. – в с. Аулах (нині – селище міського типу Криничанського району) народився Яків Павлович Новицький, український фольклорист, етнограф, педагог. Помер 19 травня 1925 року (160 років від дня народження).


Подвижник освіти та просвітництва

Яків Павлович Новицький – видатний український фольклорист, етнограф, педагог, один з найкращих знавців та дослідників нашого краю. Десятки років свого життя він присвятив історії та етнографії Катеринославщини.

Я.П.Новицький – уродженець нашого краю. Народився в селі Аули (нині Криничанського району) в старовинній шляхетській сім'ї. Закінчив повітове училище, далі змушений був вчитись самотужки. Завдяки наполегливості набув широких знань з історії, філософії, педагогіки, етнографії. Під впливом відомого громадського діяча та педагога барона Миколи Корфа Новицький став працювати народним вчителем. Згодом деякий час працював у земському статистичному відділі на Чернігівщині, а з 1878 року оселився в м. Олександрівську (нині Запоріжжя), де отримав посаду секретаря повітової училищної ради. Тут же 1886 року був призначений секретарем повітового предводителя дворянства.

Уже перша тематична збірка "Малорусские песни, преимущественно исторические, собранные Я.П.Новицким в Екатеринославской губернии в 1874-1894 годах" була визнана вченими як видатне явище української фольклористики.

Я.П.Новицький – рятівник фольклорних скарбів нашого краю. Опубліковані ним збірки справжні книжкові релікти: "Малороссийская и запорожская старина в памятниках устного народного творчества" (1907 р.), "Малороссийские исторические песни, собранные в Екатеринославщине в 1874-1903 гг." (1908 р.), "Запорожские и гайдамацкие клады. Малорусские народные предания, поверия и рассказы, собранные в Екатеринославщине в 1873-1906 гг." (1908 р.) та інші.

Крім того, Новицький активно друкував свої матеріали в періодичних виданнях: "Народная школа", "Молва", "Днепр", "Степь", "Екатеринославские губернские ведомости", в наукових виданнях – "Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии" тощо.

Ім'я Якова Новицького у свій час було широко відомим в наукових колах і не тільки нашого краю. Він підтримував особисті стосунки з І.І.Манжурою, О.О.Потебнею, М.Ф.Сумцовим, Д.І.Яворницьким.

Багатющою дослідницькою спадщиною Новицького користується вже не одне покоління. Завдяки його невтомній праці і ми маємо можливість поринути в чарівний світ українських народних пісень, казок, легенд.


Література:

Новицкий Я. Пословица (из воспоминаний старухи) // Екатеринослав. юбилейн. листок.– 1887.– № 9.– С. 75-76.

Новицкий Я. Рассказы деда Кравца // Екатеринослав. юбилейн. листок.–1887.– № 23.– С. 217-219.

Новицкий Я. Описание городов Азовской губернии // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии.– Екатеринослав, 1904.– Вып. 1.– С. 72-93.

Новицкий Я.П. Старожитные уезды Екатеринославской губернии –Новомосковский и Павлоградский // Сб. ст. Екатеринослав. научи, о-ва по изучению края.– Екатеринослав, 1905.

Новицкий Я.П. Малорусские народные предания, поверья и рассказы.–Александровск, 1907.– 30 с.

Новицкий Я.П. Малороссийские исторические песни, собранные в Екатеринославщине 1874-1903 гг. // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии / Под ред. А.С.Синявского. Вып. 4.– Екатеринослав, 1908.–С. 131-257.

Новицкий Я.П. Материалы для истории Запорожских Козаков // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии.– 1909.– Вып. V.– C. 1-99.

Из церковной летописи. Материалы, сообщенные Я.П.Новицким // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии / Под ред. А.С.Синявского. Вып. 6.– Екатеринослав, 1910.– С. 116-128.

Новицкий Я.П. Народная память о Запорожье: Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине.– Екатеринослав, 1911.– 116 с.

Новицкий Я.П. Духовный мир в представлении малорусского народа // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии / Под ред. А.С.Синявского. Вып. 8.– Екатеринослав, 1912.– С. 161-184.

Новицкий Я.П. Малорусские народные заговоры, заклинания, молитвы и рецепты, собранные в Екатеринославщине // Летопись Екатеринославской ученой архивной" комиссии / Под ред. А.С.Синявского. Вып. 9.– Екатеринослав, 1913.– С. 59-98.

Новицкий Я.П. Малорусские народные заговоры и заклинания, собранные в Екатеринославщине // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии / Под ред. А.С.Синявского. Вып. 10.– Екатеринослав, 1915.– С. 1-15.

Новицкий Я.П. Народная память о Запорожье: Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине 1875-1905 гг.: Репринтное воспроизведение издания 1911г.– Рига: Спридимис, 1990.– 118 с.

Савур-Могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини / Упоряд. і авт. приміт. В.А.Чабаненко.– К.: Дніпро, 1990.– 216 с.

Є записи, здійснені Я.Новицьким.

* * *

Яков Павлович Новицький и его труды по истории и этнографии Екатеринославщины (с фотографией) // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии / Под ред. А.С.Синявского. Вып. 8.– Екатеринослав, 1912.–С. III-VIII.

Синявський А. Вибрані твори.– К.: Наук, думка, 1993.– 383 с.

Новицький Я.П. – С. 99, 102, 103, 106, 107.

* * *

Новицький Яків Павлович // УРЕ.– Вид. 2-е.– К., 1982.– Т .7.– С. 407.

Новицький Яків Павлович // УРЕС.– К., 1987.– Т.2.– С. 534.

Летопись екатеринославской ученой архивной комиссии (1904-1915): Бібліографічний довідник. Наук.-довідк. вид. з історії України. Вип. 15.– К., 1991.– 42 с.

Бібліографія Новицького Я.П. – С. 14-16.


15 жовтня 1902 р. – в с. Нові Кайдаки (нині у складі м. Дніпропетровська) народився Андрій Якович Штогаренко, український композитор, педагог, народний артист СРСР, Герой Соціалістичної праці, лауреат Державних премій СРСР та УРСР. (105 років від дня народження).


Андрій Штогаренко

Видатний український композитор Андрій Штогаренко народився на Катеринославщині, в селищі Нові Кайдаки (тепер – у складі Дніпропетровська), в сім’ї робітника-токаря. Сім’я була музикальна, закохані в музику батьки брали участь в аматорських гуртках. Здібності хлопчика виявились з дитинства, і з 1912 року Андрій став учнем Катеринославського музичного училища по класу фортепіано. Але через ряд обставин сім’я мусила переїжджати з місця на місце, і хлопець не зміг закінчити училище.

У 20-ті роки Андрій Якович організував Перший український ансамбль, який гостинно приймали в робітничих гуртках і гуртожитках всієї України. 1930 року ансамбль запросили до тодішньої столиці – Харкова і тут А.Штогаренко став студентом Музично-драматичного інституту, який закінчив 1936 року. Вчився майбутній композитор у видатного музиканта і педагога С.Богатирьова.

Уже на студентській лаві молодий композитор виступив з поемою-кантатою “Канальські роботи”, написаною на основі мелодії і тексту народної пісні. У тому ж жанровому ключі він створив сюїту “Дитинство”, цикл обробок народних пісень “Дівоча доля” для голосу з симфонічним оркестром.

Події Великої Вітчизняної війни надихнули його на створення одного з кращих своїх творів – кантати-симфонії “Україно моя”. Схильність до вокально-симфонічного жанру композитор виявляв постійно.

Андрій Якович відомий не тільки як визначний композитор, а й як педагог. З 1954 року він – викладач, власне ректор Київської консерваторії, з 1960 року – професор. З 1968 року його обирають головою правління Спілки композиторів України.

За плідну творчу роботу композитор неодноразово отримував нагороди і відзнаки уряду: Державну премію СРСР 1946 та 1952 рр., Державну премію УРСР ім. Т.Г.Шевченка 1974 року. 1972 року йому присвоєно звання народного артиста СРСР, а 1982 – Героя Соціалістичної Праці.

Помер Андрій Якович Штогаренко 15 листопада 1992 року


Література:

Зноско-Боровский А. А.Я.Штогаренко.– К.: Мистецтво, 1951.– 49с.

Виноградов Г. Андрій Штогаренко.– К.: Муз. Україна, 1973.– 42с.

Творчість А.Штогаренка: Сб. статей.– К.: Муз. Україна, 1979.– 197с.

Боровик Н.К. Андрей Штогаренко: Жизнь, творчество, черты стиля.– К.: Муз. Україна, 1984.– 176с., нот.– Библиогр.: С. 167-179.

Виноградов Г. Андрей Штогаренко.– К.: Муз Україна, 1985.– 54с.

Голуб І. Андрій Якович Штогаренко // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: Бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– С. 136-138.

* * *

Штогаренко Андрій Якович // УРЕ.– Т. XVI.– С. 385.

Штогаренко А.Я. // Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область.– К.: УРЕ, 1969.– С. 720.

Штогаренко Андрій Якович // УРЕС.– 2-е вид.– К.: УРЕ, 1987.– Т. 3.– С. 690.


17 жовтня 1937 р. – у м. Дніпропетровську народилась Нонна Андріївна Суржина, українська співачка, народна артистка СРСР, лауреат Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка. (70 років від дня народження).


Багатьом дніпропетровчанам, звичайно, відоме ім'я Нонни Суржиної, співачки Дніпропетровського театру опери і балету. Своїм яскравим талантом вона поставила себе в ряд найвідоміших оперних співачок України.

Народилась Нонна Андріївна у Дніпропетровську в робочій сім'ї. Тут співали усі, то ж не дивно, що вже в чотири роки дівчинка виступала на самодіяльній сцені. У школі вона теж брала участь в художній самодіяльності, фестивалях. Закінчила Дніпропетровське музичне училище імені М.Глінки, вчилась у Харківській консерваторії і одночасно співала в трупі Харківського театру опери і балету.

1974 року Нонну Суржину запросили до Дніпропетровська, де тоді тільки формувалась трупа новоствореного оперного театру.

Понад 40 головних партій у спектаклях сучасного і класичного репертуару – ось внесок співачки в оперне мистецтво за майже тридцятилітню її сценічну діяльність. Нонна Андріївна створила образи циганки Кармен ("Кармен" Ж.Бізе), ніжної Любаші ("Царева наречена" М.Римського-Корсакова), єгипетської принцеси Амнеріс ("Аїда" Д.Верді), Старої графині ("Пікова дама" П.Чайковського), Соломії ("Богдан Хмельницький" Данькевича). Різні жінки, різні характери, різні долі – усіх їх об'єднав талант співачки-актриси, бо образи вона створювала не тільки за допомогою глибокого виразного меццо-сопрано, Нонна Суржина також оволоділа високою сценічною майстерністю, її пластика вишукана і довершена. Оперна співачка багато виступала і в концертах з камерними творами. Пісні й романси М.Глінки, П.Чайковського, С.Рахманінова, Ф.Шуберта, Р.Шумана завжди виконувались нею вдумливо, з великим смаком.


Література:

Тулянцев А. Малі секрети визначної актриси // Борисфен.– 1994.–№ 12.–С. 11-12.

* * *

Театр плюс.– 2002.– № 2.

На обкладинці фото Нонни Суржииної.

* * *

Суржина Н.А. // УРЕ.– 2-е вид.– К., 1984.– Т. 11.– С. 73.

Суржина Н.А. // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1987.– Т. 3.– С. 332.

Суржина Нонна Андріївна // Митці України: Енцикл. довід. Упоряд.: М.Г.Лабинський, B.C.Мурза. За ред. А.В.Кудрицького.– К.: УЕ, 1992.– С. 563.


18 жовтня 1902 р. – на Катеринославщині (нині – територія Запорізької області) народилась Марія Іванівна Сокіл-Рудницька, відома оперна співачка. Померла 20 січня 1999 року (105 років від дня народження).


„Якого ти кореня, племені й роду...”

Від самого дитинства вона пам’ятала себе співачкою в оточенні глядачів. Як це було? Вона разом з батьками, вчителями початкової народної школи села Гусарка на Катеринославщині, мешкала при школі. Школа мала огорожу з великим кам’яними тумбами при вході. Дівчинка залазила на тумбу, як на сцену, і співала пісні – ті, що чула на вулиці, у школі, вдома. Глядачами її були сільські дітлахи. Якщо хтось питав: „А хто ж це співає?”, йому відповідали: „Та вчителева ж Манька”. І бігли до неї, аби вона заспівала ще. У неї був „коронний номер” – під час співу дівчинка то прикривала рота долонькою, то знову відкривала – виходило щось на кшталт бойового крику індіанців. Це було незвичайно, дзвінко, весело й дуже подобалося глядачам.

Потім вони розбігалися, а співачка злазила вниз, частенько здираючи шкіру на колінах, але терпіла й мабуть вже тоді зрозуміла, що мистецтво вимагає жертв і приносить не лише успіх і радість перемог, а й біль. Пізніше, протягом усього свого життя вона знову й знову пересвідчувалась у цьому. Але вперто робила своє. „Я роблю, бо мушу. Я мушу, то роблю”, – це було девізом життя Марії Сокіл-Рудницької – видатної української оперної співачки.

Марія народилася в селі Жеребець поблизу Оріхова Олександрівського повіту на Катеринославщині в сім’ї народних вчителів Івана та Євдокії Соколів.

Іван Сокіл виріс у багатодітній родині селян-кріпаків. Його мати-вдова могла дати своїм дітям лише початкову освіту та фах, але молодшому запраглося стати вчителем. Він змолоду вважав, що освіта є найважливішою справою для кожної людини і все життя це доводив. Самотужки, з надзвичайною впертістю здавав іспити екстерном і домігся офіційного права бути народним учителем. У дев’ятнадцять років він почав педагогічну діяльність у сільських школах Кушугумівки, Жеребців, Гусарки. Він був незвичайною людиною: високообдарований, освічений, товариський, займався громадською діяльністю, листувався з Дмитром Яворницьким, а потім і особисто з ним познайомився. Вчений увів сільського вчителя до товариства катеринославської інтелігенції, познайомив з А.Синявським, В.Хрінниковим, І.Трубою. Іван Сокіл був активним членом „Просвіти”. Фаховий же рівень його був таким, що губернська інспекція дала найвищу оцінку його педагогічній діяльності. У 1910 році скромного сільського вчителя, запросили до Петербурга на Всеросійський з’їзд вчителів. Він постійно публікувався в місцевій періодиці, друкувалися в тому числі його фотознімки – у Івана Сокола, мабуть єдиного на весь Олександрівський повіт, був фотоапарат – дагеротип. У нього також була чудова бібліотека. Своїх учнів і дітей сільський вчитель виховував патріотами, розвиваючи в них національну свідомість – „якого ти кореня, племені й роду”. Прищеплював ідеальні поняття добра і зла, совісті й честі, справедливості та поваги до старших, працелюбства, ініціативності. І як справжній педагог зумів спрямувати кожного зі своїх п’яти дітей до кращого виявлення їхніх здібностей. Він говорив дітям: “Що я, народний вчитель, можу залишити вам? Нічого. Але ж освіту я усім вам дам.”

Матір Марії – Євдокія Панченко була з сім’ї відомого агронома села Преображенки Олександрівського повіту, диплом вона отримала у престижному педагогічному училищі Твері й відразу ж почала вчителювати в народній школі. Щаслива доля звела двох молодих вчителів, метою життя яких було виховання дітей.

У такій ось щасливій родині й зростала майбутня співачка. 1912 року вона під керівництвом батьків закінчила початкову школу і батько відвіз її до Катеринослава. Тут наступного року дівчинка вступила до жіночого комерційного училища С.І.Степанової, де отримала гарну гуманітарну освіту. В цей час разом зі своїми братами Миколою і Василем вона мешкала в сім’ї Івана Труби на повному пансіоні.

В училищі часто проводилися концерти, в яких Марія завжди брала участь. На одному з них її почув Антон Хорошун і порадив батькам повести доньку до знаменитої викладачки вокалу Зінаїди Малютіної. Після прослуховування дівчину відразу ж зарахували до музичного училища, яке згодом було перетворене на консерваторію. Разом з Марією Сокіл у класі вокалу З.Малютіної вчився Іван Паторжинский, вони потоваришували, часто виступали в парі.

1920 року в Катеринославі відкрився Оперний театр, Марію взяли до хору, аби вдосконалювала мистецтво співу. Тоді ж вона отримала запрошення від трупи місцевого театру імені М.Заньковецької, а вже навесні 1927 року разом із Паторжинським дебютувала на сцені Харківської опери. Після того, як у 1929 році Марія Сокіл виконала партію Маргарити в опері „Фауст”, про неї заговорили, казали, що народилась велика співачка і у неї велике майбутнє. Потім в її репертуарі з’явились Татьяна в „Євгенії Онєгіні”, Снігуронька в однойменній опері, Мікаела в „Кармен”, Дездемона в „Отелло”, Ліу в „Турандот”. Її феноменальний успіх визначався великим талантом і даром Божим.

Тоді ж Марію Сокіл відрядили на стажування до оперних театрів Німеччини та Італії. І в тому ж таки 1929 році вона вийшла заміж за талановитого композитора Антона Рудницького.

Про нього і його родину теж можна розповідати дуже багато. Але згадаємо лише про один момент. У 2002 році в селі Лука Самбірського району на Львівщині, на будинку, де народився і виріс майбутній композитор, було встановлено відразу чотири меморіальних дошки. На честь Антона та його братів і сестри – чотирьох з п’яти дітей у сім’ї!

На запрошення і за контрактом Наркомату України Антон Рудницький працював диригентом Харківської опери, був професором Львівської та Харківської консерваторій. У 1930 році обоє переїхали до нової радянської столиці. Три роки Марія Сокіл співала в Київському оперному театрі. Вона тоді переспівала весь репертуар української, російської, зарубіжної класики, виконувала українські пісні. У 1933 році закінчився контракт її чоловіка, він поривався додому, до Львова, який тоді був у складі Польщі. Дирекція театру та ограни держбезпеки настійно, навіть настирливо, рекомендували Антонові Рудницькому продовжити контракт, а Марії – не покидати батьківщини. Вони відмовились, і Марії тут же приліпили клеймо „буржуазної націоналістки”, отже – ворога. Спектаклі, в яких вона була зайнята, виключили з репертуару, прізвище викреслили зі словників, енциклопедій, афіш, програм, шельмували у пресі. Марія Сокіл зникла, ніби й не було опроміненої талантом чудової співачки й актриси, якою не тільки захоплювалась публіка, а й любили колеги. Останні говорили: „Литвиненко-Вольгемут – це велика Марія, а Сокіл – маленька Марія, але з великим голосом”.

Вона розповідала, як востаннє співала в Київській опері Дездемону. Її ім’я вже викреслили з афіш, а в спектаклі замінили іншою співачкою. Марія попрохала колегу зголоситися хворою – тільки так вона могла ще раз вийти на сцену, адже відмінити спектакль вже було неможливо. Так і трапилось, і Марія Сокіл востаннє в Київській опері виконала свою улюблену арію „Верба”.

У 1933 році Марія Сокіл отримала перше місце і премію за участь у Міжнародному вокальному фестивалі у Відені. Вона виступала від України, вже не будучи її громадянкою. Кілька наступних років минули в гастролях по Німеччині, Прибалтиці та європейських столицях. У 1937 році на прохання митрополита Андрея Шептицького подружжя виїхало до Сполучених Штатів Америки для зустрічей з українською громадою. Метою було збирання коштів на будівництво української лікарні у Львові. Марія та Антон внесли тоді весь свій гонорар у дев’ять тисяч доларів, за що митрополит і українці Львова дуже дякували.

Наступного року Рудницькі знову поїхали до Америки, вже на власні гастролі. Марія з успіхом виступала по всіх Штатах і Канаді. А через рік в Європі почалася війна, і подружжя туди вже не повернулося. Марія й Антон Рудницькі одержали статус біженців, а це дало їм право на постійне проживання в США. Вони оселились у Томс Рівер, на околиці міста їм пощастило задешево купити старовинний, проте міцний двоповерховий будинок та дванадцять акрів землі.

Сценічна діяльність Марії продовжувалась. У 1940 році вона записала альбом платівок, знялась у фільмі „Запорожець за Дунаєм”, де зіграла роль Одарки, не припиняла виступати в театрах Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії. Не завадило творчому життю й народження дітей – 1944-го року сина Романа, а 1946-го – Доріана. Обоє пізніше стали відомими музикантами, один – піаністом, другий – віолончелістом. Марія встигала виховувати дітей, вести господарство, співати.

У 1945 році, по закінченні війни, подружжя Рудницьких, продовжуючи свої традиції добродійності, пожертвувало українському народові на відбудову країни десять тисяч доларів. Українська діаспора відразу ж охрестила обох комуністами. Й тут, в Америці, один до одного повторилось те, що відбувалося колись у Радянському Союзі: зривались концерти, сцену закидали яйцями і помідорами, паплюжили у пресі. Антона Рудницького позбавили керування спілкою музичних працівників діаспори.

Але життя продовжувалось. У 1947 році за порадою друзів Рудницькі купили пташину ферму, зайнялися господарством і те господарство дуже допомогло їм, коли довелося допомагати численним порятованим ними землякам. У 1949 році вони викликали з таборів переміщених осіб у Німеччині родини Маріїних брата і сестри. Тоді за стіл у Рудницьких одночасно сідало тринадцятеро чоловік і це була одна сім’я. З часом з таборів було вивезено 39 родин друзів, знайомих і чужих людей з Дніпропетровська, Харкова, Донбасу. Їх поселяли в „палаці Рудницьких”, що називався „Джунглі”, а в подальшому влаштовували на роботу, підшукували житло, допомагали облаштуватися в чужій країні.

Проте й цього Марії було замало. У 1949 році вона брала участь в організації музичної академії у Філадельфії, а наступного року й сама відкрила приватну школу вокального мистецтва, де викладала і з успіхом впроваджувала досвід вокальної школи своєї вчительки Зінаїди Малютіної з Катеринославської консерваторії. Вже через кілька років учні Марії Сокіл-Рудницької з успіхом посідали провідні місця в оперних театрах Сполучених Штатів. Сама ж вона скоро закінчила сценічну діяльність, її останній концерт відбувся 1958 року в Філадельфії.

З часом ставлення до Рудницьких в українській діаспорі поступово змінюється. 1975 року Антон знову очолив спілку українських композиторів діаспори, повернувся до бурхливої діяльності, якій, проте не судилось бути довгою – того ж року він помер.

Марія набагато пережила чоловіка, залишаючись і надалі такою ж невгамовною і непосидючою. У 1987 році вона домоглась, аби до неї в гості приїхав її рідний брат Володимир з Кривого Рогу. Він був висококваліфікованим підривником в часи війни, згодився його фах і в мирний час – на шахтах. Радянська влада вперто не випускала його з країни провідати сестру, скільки обоє не просили. Врешті Марія, як виборець, звернулася до сенатора Говарда, щоб він під час свого перебування у Радянському Союзі звернувся до Горбачова від її імені. Прохання не тільки було вдоволене, але й нагадало землякам про їхню видатну землячку. З цього часу ім’я Марії Сокіл почало виринати і забуття, про неї заговорили в Україні, 1990 року в газеті „Культура і життя” з’явилась перша стаття про відому в світі українку.

Проголошення незалежності України у 1991 році Марія Сокіл сприйняла як чудо. І тут же у неї народилась ідея однодоларового фонду – нехай кожен українець Америки щороку сплачує всього лише один долар на допомогу Україні. А через рік вона знялась із насидженого місця й полетіла на рідну землю. У листопаді 1992-го побувала у Дніпропетровську. Вона писала братові Василю:

„Я полетіла туди сама, наче за ці роки у мене виросли крила. Правдиве чудо. Це слово я все частіше повторюю, бо справді дожила до днів самостійності України, коли хоч наприкінці мого життя посипались на мене події: воскресили, пошанували, запросили мене ще й у гості. Мене, як колишню примадонну Київської опери запросили на святкування 125-ї річниці опери. В Києві вітали мене по радіо як звізду, яка дев’яностолітньою сама через океан перелетіла з Нью-Йорка до Києва. Всі дивувалися і не вірили, що я ще не така стара. Ювілей був величавий. Все здавалось мені фантастичним. Сиділи ми з Вірою, двоюрідною племінницею із Запоріжжя, яка приїхала допомагати мені, в директорській ложі, і всі дивилися на нас із зали, бо оголошували по радіо, що я присутня в театрі. Мене запросили на сцену, з якої я шістдесят років тому проспівала свою останню арію Дездемони про вербу в опері „Отелло”. Прощаючись, думала, навіки, і я з трепетним хвилюванням промовляю до всіх про все, що було в мене, а головне – про чудо, яким одарувала мене доля. Закликала берегти молоду самостійність України і жити і працювати всім у мирі і злагоді. Висловила віру, що житиме і розквітатиме наша держава”.

Директор театру подав їй руку, і вона, в гарній концертній сукні, в оточенні колег і навіть самого Дмитра Гнатюка, вийшла на сцену на поклони. Публіка аплодувала їй стоячи. Так батьківщина зустріла свою талановиту, знамениту, чудову співачку, справжню патріотку Марію Сокіл-Рудницьку. На святкуванні 125-річного ювілею Київського оперного театру їй віддали належне. А вона тут же пообіцяла приїхати ще раз, бо привезла партитуру опери свого чоловіка Антона Рудницького „Анна Ярославна, королева Франції”.

У 1995 році відбулась прем’єра цієї опери, на якій Марія Сокіл-Рудницька була разом зі своїми синами Романом і Доріаном. Це було ще й сімейним святом, вона відчувала, що іще одна мета її життя виконана.

Після ювілейних урочистостей у Києві Марія Сокіл приїхала до Дніпропетровська, міста своєї юності, навчання, незвичайних зустрічей, свого становлення як актриси й оперної співачки.

Уявіть собі, під’їхало таксі, стукнули дверцята й через кілька хвилин дзвінок у двері – а на порозі стоїть Марія Сокіл-Рудницька, моя тітонька Маня. Ми не бачилися більше шістдесяти років, та я її впізнала одразу ж. Правда, протягом останніх років я уявляла її за надісланими фотографіями. І все ж, те, що я побачила, мене вразило. Переді мною стояла, радісно всміхаючись, жінка в легкому модному пальті з великим яскравим шарфом через плече. Відкрита, охайно причесана голова, у вухах серги, на пальцях персні, в руці паличка. Вона відразу мовила: „Дитино моя, на паличку не звертай уваги. Я користуюсь нею, коли на вулиці темно”. Ми кинулися обійматись і цілуватись.

Вона дуже хвилювалась, чи не турбуватимуть мене візити людей, які захочуть прийти до неї. Я заспокоїла її, відповівши, що все буде гаразд. І дійсно, наступного дня з’явилися журналісти, репортери, кінооператори, представники обласного та міського управлінь культури. Інтерв’ю, бесіди, розпитування... Були зустрічі в театрах, виступи по радіо й на телебаченні, які викликали непідробний інтерес. Від неї чекали, що співачка, зірка світового рівня, говоритиме про себе, свої зустрічі, принаймні про виховання нових мистецьких талантів... А вона заговорила про реалії сьогодення. Як вона бачить розвиток незалежної України. Перш за все, сказала вона, ніякого примусу у вивченні української мови. Вивчення треба починати з дитячого садка, зі школи. А для цього треба в університетах і академіях готувати викладачів високого рівня і піде на це – років 15-20. Раніше не вийде. І цього треба прагнути.

Марія Сокіл ніколи не говорила „взагалі” – лише конкретно, у справі, допомагала не лише рідним, а й усій країні.

Зібралися родичі, прийняли її хлібом-сіллю, як годиться за звичаями української гостинності. Були наїдки, горілочка з перцем... Гостя із задоволенням їла й пила і примовляла: „Все смачно”. У нашій сім’ї співають усі, особливо при застіллі. Тітонька Маня за столом не співала ніколи, але була рада і схвильована, що ми співали українські пісні.

Тітонька побувала у Запоріжжі, Кривому Розі, відвідала усіх своїх близьких і, звичайно ж, могилу матері на Ігрені, де увічнена пам’ять і про її тата. Іван Сокіл загинув у застінках НКВД, де його останнє пристановище, ми так і не дізналися. Перед від’їздом вона говорила, що дуже втомилась, проте щаслива, що саме так відбулася зустріч у її рідному місті, де вона провідала родичів, познайомилась з такою кількістю цікавих і непересічних людей. Про таке диво можна було лише мріяти. І диво сталося...

Галина Янік


Література:

Сокіл В. Здалека до близького (спогади, роздуми).– Едмонтон, 1987.– 358 с.

Чабан М. Довге повернення Марії Сокіл // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– С. 138-141.


20 жовтня 1802 р. – видано указ російського царя Олександра І про адміністративно-територіальний поділ Новоросійської губернії, створення Катеринославської губернії і затвердження її центром м. Катеринослава (205 років з дня події).