До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 27-28 листопада 2008 Київ
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада запорізький національний університет, 6793.22kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
- В. Д. Косенко © Авторські права, 5389.02kb.
- Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської, 4395.92kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. I харків, 6941.25kb.
СВІТОГЛЯДНИЙ ПОТЕНЦІАЛ КРИТИКИ В.І.ЛЕНІНИМ ФІДЕЇЗМУ ТА ДИЛЕТАНТИЗМУ
Ставлення до В.І.Леніна, як до філософа, сьогодні варіюється у діапазоні від більш-менш шанобливого ставлення до спадщини вождя Жовтневої революції до не менш рішучого заперечення значущості проголошуваних ним ідей і позицій. При цьому досить часто відсутня та ”золота середина”, що передбачає об’єктивну, у міру критичну оцінку того, що вже стало надбанням історії в цілому та історії філософії, зокрема.
Якщо зайняти філософськививажену, політично незаангажовану позицію, то стають помітними як певні досягнення, навіть прозріння, цікаві узагальнення, що їх демонструє автор „Матеріалізму і емпіріокритицизму”, так і похибки, недоречності, що можуть бути пояснені особливостями епохи, обставинами політичної і філософської боротьби, кінець-кінцем,– специфікою світогляду і психологічного характеру автора. Сьогодні виглядає, наприклад, невиправданим активний захист позицій механістичної гносеології Нового часу, у той час, коли вже на початку ХХ сторіччя стає зрозумілою безперспективність об’єктивізму, що заперечував роль суб’єкта та соціокультурного середовища у пізнавальній діяльності. Дивує непримиренність та безапеляційність оцінок інших філософських поглядів, що супроводжувалося використанням брутальних епітетів щодо опонентів.
Але у книзі мали місце також цікаві ідеї, що стосувалися методології наукового пізнання, оцінок філософських світоглядів тощо. Однією з таких тематизацій, що не тільки не застаріла з пливом часу, але й набула особливої актуальності і нового змістовного наповнення на початку ХХI сторіччя, є критика Лениним фідеїзму та дилетантизму у філософії. Як відомо, В.І.Ленін використав термін „фідеїзм” вимушено, замінивши ним під тиском цензури більш звичний для автора вислів „попівщина”. Але ця заміна дозволила вивести обговорювану проблему за межі досить вузького тлумачення феномену утвердження пріоритету віри над розумом, характерного в умовах панування православної церкви на теренах російської імперії. Фідеїзм – це не тільки вказана форма релігійного світогляду, але й будь-яке вчення (у тому числі і філософського характеру), що ставить віру на місце знання. В.І.Ленін розглядає фідеїзм як історико-філософський феномен, виявляє його природу та сутність, основи та напрямки реалізації, здійснює аналіз явища у єдності усіх його проявів у контексті процесів, що відбувалися у суспільстві на початку ХХ сторіччя. Автор пов’язує прояви фідеїзму з новітніми на той час відкриттями у природознавстві, розкриває витоки та перспективи еволюції фідеїзму.
Звичайно, при цьому автор спирається на принцип партійності, за допомогою якого сам він, і особливо його послідовники поділяли філософію і філософів на „чистих” і „нечистих”, позбавляючи останніх права називатися філософами взагалі. Разом з тим, чіткість філософсько-методологічної позиції складає основу того креативного потенціалу, що дозволяє розмежувати світоглядні позиції науки і релігії. Якраз протистояння вказаних вище форм освоєння світу і соціальних інститутів, що їх представляють, не тільки не зникло, але й загострилося через сто років від написання Леніним його праці. Набувають розповсюдження традиційні форми фідеїзму, а також ті, що виникли внаслідок діалогу між західною і східною філософією, ширяться спроби паразитування на наукових досягненнях за рахунок їх містифікації. Доморощенні „прозріння” часто маскуються науковоподібною формою подачі матеріалу. Це якраз ті теорії і „теорійки”, які В.І.Ленін влучно називав „розмазуванням найбільш заяложеного мотлоху” під виглядом нової філософії.
Новітні різновиди фідеїзму отримують підтримку у середовищі самої філософії з боку постмодерністів першої і другої хвилі, які, проголошуючи „смерть” європейського раціоналізму, суб’єкта, людини, культури, філософії, відчиняють двері для необмеженого розповсюдження суб’єктивізму, міфологем і філософем фідеїстичного спрямування і змісту. Досить поширеними сьогодні є заклики запобігати „хворобі буття” і відтворювати „вивихнутий суглоб часу” за рахунок відмови від раціоналістичних засобів досягнення істини, покладаючись на інтуїцію, фантазію, містичне осяяння і т.п. без ліку. Адже ж добре відомо, що у глупоти меж немає.
Особливе місце у розповсюдженні сучасних форм фідеїзму відіграють дилетанти від філософії, які, зазвичай, виконують роль пропагандистів ідей професійної філософії, розповсюджувачів їх у культурі. У нестабільні часи значно зростає роль ірраціональних складових культури, широкого розповсюдження набувають окультизм і містика, носіями яких дуже часто є саме дилетанти.
Поки професіонали ведуть „гру у бісер”, віддаючи данину деконструкцїї та реконструкції, раціоналізованому містицизму, дуже специфічно освоєній східній мудрості, нові дилетанти окуповують гносеологічний простір філософії, поводячи себе досить агресивно. Серед останніх поряд з хворими людьми, шарлатанами, невдахами у власній справі з’явилися філософуючі магнати, оракули, що мають неабиякий фінансовий зиск, паразитуючі на цікавості людей до філософії Сходу, на їх бажанні розвивати власний дух і тіло. Серед фідеїстів вказаного типу зустрічаються особистості, які виглядають достатньо неординарними, комунікабельними, активними. Але думки, що вони їх висловлюють, майже завжди виглядають перекрученими переказами давно відомого, викладеного за „логікою”, доступною лише розсудку самих авторів. Часто-густо їх філософські вправи – гра зі словом, що веде до створення потворних комбінацій з ідей релігійного, наукового та філософського характеру, вирваних з контексту і об’єднаних у химерні псевдоеврістичні конструкти. Часто при цьому відтворюється логіка релігійної догматики: у ролі догм (аксіом) беруться положення, що є предметом віри автора, над якими надбудовуються аргументи, запозичені з наукових, псевдонаукових, релігійних тощо систем. Змістовний діапазон такого роду текстів коливається від трактувань законів світобудови, буття людини та суспільства до конкретних рецептів оздоровлення економіки чи шляхів саморозвитку окремої людини.
Таким чином, складається реальна загроза існування філософії в цілому (а не одному з її напрямків, (чим і був вкрай заклопотаний у свій час В.І.Ленін), як різновиду професійної діяльності, що зіграв неоціниму роль у раціональному освоєнні світу. У таких умовах пафос і методологічні підвалини ленінської критики фідеїзму та дилетантизму не тільки викликають повагу, але й заслуговують на їх розпредметнення в сучасних умовах, використання і з боку тих, хто стурбований долею філософії в цілому у ХХI сторіччі.
Діалог між професіоналами і дилетантами та частиною фідеїстів не тільки можливий, але й необхідний. Але він повинен передбачати збереження власної позиції, включення у орбіту філософування нових тематизацій, що стосуються реальних проблем культурного життя суспільства та індивідуального буття людей, повсякденності у її багатоманітній калейдоскопічності. І у союзники необхідно брати тих з філософів минулого, чиї думки відповідають вирішенню корінних проблем, суголосних нашому часу, незалежно від їхніх чи власних уподобань і симпатій.
Чеченя К.К. (г. Киев)
КРИТИКА СПРАВА И КРИТИКА СЛЕВА
Критика – свойство имманентно присущее человеку. Сначала она сводилась к простому подтверждению, или отрицанию определённого мнения, но с развитием человечества критика, как и всё в мире, преобразовывалась и приобретала всё новые формы.
Чаще всего критику делят на конструктивную и деструктивную. Но понятие «деструктивная» в данном контексте не является чем-то противоположным понятию «конструктивная», потому как при любой критике сначала в какой-то мере происходит деструкция критикуемого мнения, а только после этого, на развалинах этого самого мнения, начинается сама критика этого мнения с какой-либо позиции, и только впоследствии мы получаем конструктивную, либо неконструктивную критику. Если не пускаться в долгие дискуссии, то можно определить, что конструктивная критика – та, которая приводит к положительным результатам, а неконструктивная – к ним не приводит.
Но здесь мы подходим к вопросу о том, что является критерием конструктивности критики. И этим критерием следует назвать практику, так, как мы не можем видеть конструктивность (неконструктивность) какого-то вывода, не видя его практических результатов. А здесь мы сталкиваемся с тем, что далеко не все положения (например, некоторые теории, гипотезы и т. д.) можно применить (проверить) на практике, хотя критиковать их приходится. В таких случаях критерием конструктивности критики могла бы выступать наука. Но такой критерий был бы надежным, если бы наука всегда развивалась в каком-то одном, правильном направлении.
Увы, время от времени наступают так называемые «кризисы науки», когда наука вынуждена сама критически пересматривать некоторые свои основания, то есть выяснять, насколько она сама является «научной», а значит, искать критерии конструктивности такой критики за своими пределами.
В конце XIX – начале XX вв. наблюдался серьёзнейший кризис в физике. И здесь учёные, за неимением других вариантов, выходили за пределы своих прямых обязанностей и пускались философствовать (здесь мы ни в коем случае не советуем учёным заниматься только своим делом, а советуем им быть такими же сильными в философии, как и в естествознании). К примеру, всё тот же Э. Мах – выдающийся физик, но в философии он оказался далеко не на таком же уровне. К чему это привело, нам уже известно. Учёные, вместе с философами, критикуя имеющееся на то время положение дел, разделились на два больших лагеря. Одни (на защиту точки зрения которых выступил в «Материализме и эмпириокритицизме Ленин) последовательно развивали линию материализма, а другие (Мах, Авенариус и др.) – от материализма, который является естественной точкой зрения большинства естествоиспытателей, из-за своей непоследовательности вдруг оказались на позициях субъективного идеализма, которые, понятно, весьма далеки от науки.
Ленин назвал такие подходы критикой слева и критикой справа.
К примеру, Мах и Авенариус, критикуя кантовское понятие «вещи в себе» отрицают, что пространство и время реально существуют вне нас. Такая позиция очень быстро приводит к тому, что им приходится соглашаться с очевидно антинаучными идеями, которые высказывались философами-идеалистами, такими, как, например, последователь Юма, немецкий профессор Г. Шульце, который писал: «Опыт никогда не говорит нам, что действие объективных предметов на нас производит представления». На этом основании он заключает, что «ощущение может быть мыслимо как единственное основание всего нашего познания». (В. И. Ленин «Полное собрание сочинений» т. 18, стр. 203-204, М. 1961).
Физика, которая отвергает существование «объективных предметов», а изучает одни лишь ощущения самих физиков, казалось бы, такая мысль может прийти в голову только безумному человеку, но фактом остается то, что эту позицию пришлось разделить таким передовым в своей отрасли ученым, как Мах и Авенариус. Материалисты тоже критиковали кантовскую вещь в себе, но высказывали при этом мысли, противоположные вышеприведенным. Энгельс пишет: «если мы можем доказать правильность нашего понимания явления природы тем, что сами его производим, … то кантовской неуловимой вещи в себе приходит конец. Химические вещества, … оставались такими же вещами в себе, пока органическая химия не стала приготавливать их одно за другим; тем самым «вещь в себе» превращалась в «вещь для нас»». (В. И. Ленин «Полное собрание сочинений» т. 18, стр. 100, М. 1961)
Современная физика достигла огромных успехов в области познания законов природы. Было расщеплено атомное ядро, исследованы некоторые свойства элементарных частиц, обнаружены астрономические объекты с новыми свойствами. Но, несмотря на эти достижения, нарастает новый кризис, так, как появились явные противоречия в естествознании.
Каждое суждение подлежит критике. И следует научиться понимать и применять ее, чтобы в будущем избегать всяческих кризисов. Важнейшим аспектом в этом является различение критики справа и критики слева и грамотное использование этого важнейшего инструмента теоретического исследования.
Шаповал А.П. (г. Хмельницкий)
МИРОВОЗЗРЕНЧЕСКИЙ КРИЗИС ОБЫДЕННОГО СОЗНАНИЯ: ВЗГЛЯД СКВОЗЬ ПРИЗМУ РАБОТЫ В.И.ЛЕНИНА «МАТЕРИАЛИЗМ И ЭМПИРИОКРИТИЦИЗМ»
Каждое новое фундаментальное, открытие в естественных науках порождает кризис. Кризис в первую очередь мировоззренческий. Рушится прежняя система взглядов на мир и появляется, выкристаллизовывается, новая. Расширяются горизонты познания мира. Понятие о мире становится богаче, сложнее, насыщеннее. Так было в прежние века, так происходит и сейчас. С той лишь разницей, что раньше открытия, которые переворачивали систему взглядов на мир происходили раз в столетие, теперь же они происходят чуть ли не каждый год. Мир стал динамичнее, сложнее, многограннее.
Обыденное сознание научных работников, естествоиспытателей, экспериментаторов, да и просто людей, интересующихся мировоззренческими проблемами, не выдерживает такой лавины эмпирических фактов, открытий, которые «сыплются» на их головы буквально каждый день. Как правило, они воспитывались на строгих постулатах положительных наук, что со временем установило в их сознании определённый набор положений, которые уже не требовали доказательств и переосмыслений. Эти положения составили картину мира, которая и легла в основание фундамента всего мировоззрения.
То, что мир движется, изменяется, развивается, - это они конечно знают. Что в науке периодически происходит переосмысление опытного материала, наработанного за определённые участки времени, а отсюда и переосмысление её оснований, - это тоже известно. Но вот как соединить знание о движении и развитии в теории и своё инертное состояние, а местами даже деградацию в научной и общественной жизни, - это остаётся для них тайной. Что же получается в действительности?
Со студенческой скамьи все учёные, как естественники, так и гуманитарии, знают, что такое материя, движение, развитие. Что материя первична, а сознание вторично. Что мир познаваем. Что всё движется, развивается, и их наука в том числе. Что им, как деятелям науки, следовало бы с каждым научным открытием переосмыслять и изменять форму науки, её связь с практикой, видоизменять методы и способы работы, подачи материала, конкретизировать наработанный экспериментальным путём материал и т. д.
А в своей обычной жизни, каждый учёный в отдельности находится сам на сам со своими проблемами, как научными, так и бытовыми. Его частичное место в науке и в жизни в целом, не даёт ему возможности «выпрыгнуть» за пределы самого заурядного, обыденного сознания. Самое большее, до чего может додуматься такой частичный и обособленный учёный – это до желания заниматься «чистой» наукой. Чтобы отрешиться от всего земного, надоевшего, бытового и ринуться в мир научный, отрешённый, идеальный. Такое вот своеобразное, повторяющееся из века в век, бегство от действительности.
Способ жизнедеятельности накладывает отпечаток на мыслительный процесс частичного учёного, он видит себя в центре и в основании этого процесса. Он демиург. Соответственно, с его точки зрения, это он даёт природе понятия пространства и времени, он наделяет её качествами, с его мысли берёт начало этот бренный мир, движение его мысли вызывает движение в природе, технике, технологии, обществе. Для него, только его мысль имеет значение, а всё что не есть эта мысль, есть ничто.
Но бренный мир всё-таки отыгрывается и мстит за пренебрежение к нему. Странным образом, со всех возможных и не возможных щелей он просачивается в сознание «демиурга» и через множество фактов, в достаточной мере опосредовано, опровергает картину мира учёного. У него начинается кризис.
Кризис учёного проявляется в его скептическом отношении к познанию мира, а вернее – к невозможности это сделать. Он капитулирует перед реальным миром, которому ещё вчера приписывал второстепенную роль. Мир предстаёт перед ним как «тайна». А роль творца он отдаёт богу.
Всякий раз, как только в научном мире появляется очередной кризис, это связано с тем, что «чистые учёные», которые якобы независимы от политики, от экономики, от классовой борьбы, от общества в целом,- опять потеряли объективную реальность. В своих углублённых изысканиях, каждый на своём отдельном месте, они и не заметили как почва, в очередной раз, ушла у них из-под ног и на горизонте опять появилась «вещь в себе». Препарируя вселенную, всячески деля и разделяя этот мир, они опять утратили ощущение первокирпичика, горизонт исчез, и они снова оказались в плену «дурной бесконечности». В который раз оказались неспособными увидеть в малом большое, в капле – вселенную.
Сбитое с толку обыденное сознание «независимых» учёных, воспитанных на постулатах позитивной науки, всегда искало нечто постоянное, за что можно было бы зацепиться. Какие-либо неизменные элементы или «неизменные сущности вещей». И если не находило, то в панике кричало: «Материя исчезла!» Оно так воспитано. Оно привыкло, когда что-то состоит из чего-то. Что-то должно наполнять или заполнять чего-то. А если этого «что-то» нет или его невозможно пощупать, измерить, осязать, рассмотреть, значит, его нет и взамен его нужно найти нечто другое. Оно не может понять как это так, когда то, что было абсолютным, становится относительным, что границы в природе, которые ещё вчера были абсолютными, сегодня стали относительными, что всё в природе движется и превращается из одного состояния в другое. Что даже «ничто» становится второй, обратной стороной определённого «нечто». Что в своём движении и развитии одно состояние отрицает своё предыдущее состояние и становится непримиримым с ним. Что, поэтому, нельзя взять немного (полезного) с разных состояний и объединить их в одно целое, поскольку это образование будет нежизнеспособным и тут же развалится на части. И теорию также нельзя сконструировать из понравившихся моментов различных мировоззрений, она также будет не жизнеспособной.
Сейчас уже не столь важно, почему разъединяют современные учёные материю и сознание, материю и движение. В конце концов, правильный ответ можно найти в мудрых книгах. В частности, в работе В. И. Ленина «Материализм и эмпириокритицизм». Но вот почему они это делают до сегодняшнего дня? Когда все точки над «і» уже поставлены. Почему снова и снова нужно доказывать эти очевидные вещи? История, как будто специально, снова и снова возвращает нас к одному и тому же месту. И нам снова и снова нужно это доказывать.
Почему учёные, как естественники, так и гуманитарии, не хотят углубляться в диалектический материализм, оставаясь на поверхностном знании его истин? Очевидно потому, что знание этой теории предполагает выход за пределы каждой отдельной научной отрасли, части науки. Это выход напрямую в сферу действия общественных отношений. Это активная роль самого учёного не только в научной, но и в общественной жизни. А они в основной своей массе не хотят этого выхода. Хотят попросту оставаться в своём мирке и заниматься «чистой» наукой, не «влезая» ни в какие теоретические и общественные споры. Просто заниматься своим делом. Зачем изменять действительность, если можно с нею примириться и целее будешь и, возможно, капитал приобретёшь.
Словом: тише едешь, дальше будешь. От того места, куда едешь.
Шаповалова О.А. (м. Київ)
ГУМАНІСТИЧНА СКЛАДОВА МЕТОДОЛОГІЇ ДІАЛЕКТИЧНОГО МАТЕРІАЛІЗМУ ЗА РОБОТОЮ В.І.ЛЕНІНА «МАТЕРІАЛІЗМ І ЕМПІРІОКРИТИЦИЗМ»
В сьогоденні значення філософії В.І.Леніна можна осягнути лише в контексті тих визначних історичних подій, які відбулися у ХХ сторіччі. Сто років тому була написана його наукова робота «Матеріалізм і емпіріокритицизм», яку дослідники часто називають шедевром світової філософської думки, і це не дивно, оскільки саме з часу її видання розпочалася ідеологічна та тактична перебудова марксизму, яка в подальшому своєму розвитку призвела до революційної інтерпретації та викликала соціально-культурні трансформації, що стали основою сучасного суспільства.
Книга є реакцією на поразку Революції 1905-1907 років. У той час захист діалектичного й історичного матеріалізму від нападок махізму й наукова критика філософії емпіріокритицизму були актуальними політичними і теоретичними завданнями марксистів, тому що деякі соціал-демократи, розчарувавшись, змінювали свої філософські орієнтири. В.І.Ленін критично проаналізував філософські напрямки ХХ сторіччя, творчо підійшов до розвитку діалектичного і історичного матеріалізму, що стало новим етапом у розвитку марксистської філософії, який першочергово сформульований в роботі "Матеріалізм і емпіріокритицизм".
Ленінський аналіз кризи фізики й шляхів виходу з неї мають загальне значення, яке необхідно застосовувати до природознавства взагалі. Він завдав, зокрема, нищівного удару по так званому "фізіологічному ідеалізму", який стверджує, що відчуття не є відображенням зовнішнього світу та заперечує об'єктивну реальність.
Розробка діалектичного матеріалізму органічно перепліталася у працях В.І.Леніна із застосуванням діалектичного методу до конкретного аналізу розвитку природознавства. Узагальнюючи найновіші досягнення природознавства з точки зору діалектичного матеріалізму, В.І.Ленін стверджує: «Материалистический основной дух физики, как и всего современного естествознания, победит все и всяческие кризисы, но только с непременной заменой материализма метафизического материализмом диалектическим» (Полн. собр. соч., 5 изд., т. 18, с. 324).
Оскільки В.І.Ленін був послідовником марксистської філософії, а К.Маркс, в свою чергу, визначав комунізм як дійсний, практичний гуманізм, то ідеї марксистського гуманізму знайшли свою подальшу конкретизацію в працях В.І. Леніна. Він дослідив нову епоху розвитку капіталізму, революційні процеси цієї епохи, а також початок епохи соціалізму – перехід від капіталізму до комунізму.
Гуманістичний характер культури визначається її здатністю забезпечувати всебічний розвиток здібностей та сутнісних сил людини, самоздійснення та самоствердження людини як особистості, повне розкриття її можливостей, здійснення свободи людини в усіх сферах життєдіяльності. Тому не випадково, що сьогодні мислителі наголошують на тому, що подальший розвиток людства і його існування залежать від рівня культури, культивування людяності, утвердження у всіх сферах життєдіяльності ідеалів і цінностей гуманізму. Інакше не може бути й мови не лише про соціально-культурний прогрес людини і людства, а й про існування соціуму взагалі.