До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 27-28 листопада 2008 Київ
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада запорізький національний університет, 6793.22kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
- В. Д. Косенко © Авторські права, 5389.02kb.
- Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської, 4395.92kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. I харків, 6941.25kb.
| Романюк О.В., Філіппова О.В. (м. Київ) СУЧАСНЕ СВІТОГЛЯДНЕ ЗНАННЯ Лауреатом Нобелівської премії за 2003 р.академіком В.Л.Гінзбургом був складений список "самих цікавих і важливих проблем у фізиці й астрофізиці на 21-е сторіччя". Під №21 - "експериментальна перевірка загальної теорії відносності", №23 - космологічна проблема, №27 - про природу "прихованої маси", пов'язане з тим фактом, що повна спостережувана кількість всіх відомих видів матерії в 20-50 разів менша, ніж те, що необхідно для гравітаційної стабільності зоряних систем і всього Всесвіту. В.Л.Гінзбург, коментуючи питання №28 (походження космічних променів надвисоких енергій), відзначає, що "для цієї проблеми раніше вже давалися переконливі пояснення, але потім виявилося, що всі вони були неспроможні й приймалися тільки внаслідок багаторазового повторення". Це глибоке зауваження може бути з повним правом віднесено й до багатьох інших концепцій сучасної фізики й космології. В Женеві у вересні 2008 відбувся урочистий попередній запуск Великого адронного коллайдера (LHC) - найбільшої на планеті установки для прискорення, накопичення і зіткнення пучків елементарних частинок - адронів надвисоких енергій. Вчені хочуть відтворити модель Великого вибуху, в результаті якого, як передбачається, виник Всесвіт. Людство може стати свідком початку найдорожчого наукового експерименту... або кінця світу. На сьогодні існує два найпопулярніші сценарії кінця світу. 1. Буде невеличке попередження: десь за місяць до кінця планетою покотиться хвиля землетрусів, які щодня ставатимуть все інтенсивнішими, руйнуючи міста, піднімаючи океани і серії мега-цунамі атакуватимуть світові узбережжя, вбиваючи мільйони. 2. Миттєво: приблизно, за 1/12 секунди Земля просто зникне з космосу. Відповідь дасть найбільший і найдорожчий науковий експеримент в історії Великий адронний коллайдер (LHC). Вчені вважають, що цей пристрій здатен відтворити умови, аналогічні тим, що настали через одну трильйонну частку секунди після Великого вибуху. Проте, існує думка, що запуск пристрою небезпечний для людства: коллайдер може утворити невелику чорну діру, яка впаде на Землю і "проковтне" її зсередини. Дослідники CERN спростовують ці гіпотези. Стосовно повноти сучасної "наукової картини Всесвіту", то ситуація подібна тій, що була 100 років тому, а може ще гірша: виявилося, що 95-99% загальної маси галактик становить так звана "темна матерія", чиї властивості невідомі, оскільки вона ніяк (крім гравітаційного притягання) не взаємодіє з жодним типом спостережуваних об'єктів. У геології зараз встановлено, що 95% земних шарів були сформовані протягом коротких періодів катастрофічних змін, а не в процесах повільного осадження. У біології - тільки 3% розшифрованої інформації генома віднесено до певних функцій організму. Логічно припустити, що й сучасне невідання залишається величезним. Несерйозними виглядають спроби покладатися на висновки наук, які через 10-20 років можуть різко змінитися. Віце-президент Російської Академії Наук В.Є.Фортов в 1998 році так висловився відносно антропного принципу: "світ єдиний і пізнаваний людським інтелектом тому й тільки тому, що існує Єдиний Бог, що створив Єдиним Промислом і світ, і людину, і саме тому існує єдиний об'єкт дослідження". Проте, академіками Я.Б.Зельдовичем, А.Д.Сахаровим, А.Д.Лінде й ін., висловлена гіпотеза множинності світів, що ніби повністю доведена, до того проголошується, що цих "принципово неспостережуваних" всесвітів є, як мінімум, секстіліон секстіліонів або навіть взагалі нескінченне число, і чистою випадковістю є факт нашого існування саме в такому світі. Прихильник цих поглядів професор Ю.Н.Єфремов упевнений, що життя було імпортовано в "наш" всесвіт надцивілізацією інших світів і пророкує, що незабаром, як тільки будуть вирішені дрібні земні проблеми - війни, тероризм, хвороби, недоїдання, соціальна несправедливість, - "вчені зможуть виробляти нові всесвіти в установках по дослідженню елементарних часток високих енергій. Тим самим люди стануть, як боги ..." Проте, сама ця ідея "множинності світів" ще в 3-му столітті була висунута єретиком Оригеном, за що на нього була накладена анафема церквою на 6-му Всесвітньому Соборі. Такий світогляд мало погоджується з реальною історією науки й думкою найбільших її представників - Галілея, Паскаля, Ньютона, Ломоносова, Фарадея, Пастера, Павлова, Планка, Бора, Гейзенберга й багатьох інших не менш відомих учених, які одностайно стверджували, що віра в біблійного Бога-Творця не тільки не суперечить науковим дослідженням, але й навпаки, надихає і направляє їх у творчому пошуку істини, оскільки Господь наш Ісус Христос сказав: "і пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними" (Ін. 8, 32). В освіті й науці необхідно йти по шляху не протистояння, а синтезу двох типів знань - наукового і світоглядного й відповідно двох типів пізнання - шляху розуму й шляху віри. Наука і релігія мають різні вихідні посилання, різні цілі, задачі, методи. Ці сфери можуть бути поряд чи ні, проте не зневажати одна одну. Для вирішення проблеми духовного в контексті сучасних викликів сьогоднішнє суспільство орієнтується майже винятково на наукове знання, однак сьогодні стало очевидним, що цього недостатньо для рішення глобальних криз, що насуваються на людство. Прийшов час для нового осмислення важливості світоглядного знання, що базується на істинах Одкровення. Дійсно, вирішення подібних проблем неможливо без оздоровлення духовного й морального стану людини, який забезпечує освіта. Рубанець О.М. (м. Київ) ДІАЛЕКТИКА СУБ’ЄКТИВНОГО ТА ОБ’ЄКТИВНОГО І РЕПРЕЗЕНТАТИВНІ СИСТЕМИ Визнання чуття суб’єктивним образом об’єктивного світу актуалізує осмислення методологічних аспектів діалектики суб’єктивного та об’єктивного. У світлі сучасних досягнень когнітивної науки – досліджень репрезентативних систем (Р.Ділтс) та репрезентативності свідомості (проект Стенфордського університету) важливими є не тільки підкреслення існування об’єктивної реальності, на що завжди звертали увагу, а й визнання суб’єктивності чуття та важливості діалектики – тотожності взаємопроникнення та протилежностей суб’єктивного і об’єктивного. Введення у розгляд породження когнітивної інформації (І.Меркулов) при взаємодії людини із середовищем пов’язане з визнанням когнітивної самотності людини (О.Князева), з дослідженням категорії «образ світу» (О.Баксанський, О.Кучер). Розгляд мезокосму – особливої «ніші», яку утворює людина завдяки тілесним рухам і чуттям (Г.Фоллмер), переносить акцент на біологічне в людині. Людину в її взаємодії зі світом розглядають як пасивну істоту, перетворюючи її на когнітивного агента, а саму взаємодію тлумачать як адаптацію. Дослідження кадрової будови сприйняття (А.Алюшин, О.Князева) пов’язане з вивченням біологічних особливостей когнітивних агентів різних видів. Розкриття діалектики суб’єктивного та об’єктивного в сенсорній взаємодії людини із середовищем вимагає нової концептуалізації проблеми, яка враховує якісно нові підходи до розкриття суб’єктивного досвіду в контексті його зв’язку з репрезентативними системами. Постановка питання про методологічне значення діалектики суб’єктивного та об’єктивного сьогодні не означає відтворення певного відомого положення в новому науковому матеріалі. Тим більше це не є перетворення сучасної науки в набір прикладів старої тези. Витлумаченню методологічного значення як схематизованого пошуку прикладів з науки ми завдячуємо існуючому стану методологічних досліджень, зокрема відсутності фундаментальних розробок існуючої науки. Традиції відшукання прикладів того, що сучасна наука підтверджує правильність певної роботи, потрібно протиставити прагнення виявити нові риси сучасної науки, які утворюють нову методологічну ситуацію. Сьогодні репрезентативні системи стають джерелами отримання сенсорної інформації. Виокремлюють візуальну, аудіальну й кінестетичну репрезентативні системи. Візуальна й аудіальна включають відповідні аналізатори, нейронні шляхи, кінестетична – усі чуттєві аналізатори, нейронні мережі і центри кортексу – «тобто це смакова, тактильна і проприцептивна інформація, мікро- і макромоторики, а також інформація відносно рівноваги» [3]. Виокремлення внутрішніх і зовнішніх репрезентативних систем пов’язане з розподілом обробки інформації. На відміну від відокремлення зовнішнього і внутрішнього досвіду з позицій матеріалістичного сенсуалізму Д. Локка, в якому зовнішній досвід пов’язаний з обробкою сенсорної інформації про світ, а внутрішній – з рефлексією над діяльністю душі, «зовнішній зоровій, звуковій і чуттєвій репрезентативній системі відповідають внутрішні образи, звуки і чуття» [3]. Внутрішні репрезентативні системи пов’язані з механізмами запам’ятовування, тобто з іншими когнітивними процесами. Причому створення внутрішніх репрезентацій відбувається найчастіше неусвідомленно. Розрізнення сконструйованих образів і образів, які створює пам’ять (візуальних, аудіальних) пов’язане з формуванням сприйняття часу та конструювання часової лінії. В когнітивній психології сконцентровано увагу на суб’єктивному досвіді та дослідженні його різноманітності. Часова лінія зазвичай узгоджена з сигналами доступу даної людини. Так, С.Андреас, К.Андреас зазначають, що минуле у людей майже завжди з того боку, що й зорова пам’ять, а майбутнє – з боку зорового конструювання. Репрезентація майбутнього, яка формується на основі сумісної взаємодії внутрішніх і зовнішніх репрезентативних систем, стає важливою для формування людини, визначаючи фактично її активну чи пасивну позицію, формуючи спрямованість особистості на майбутнє через його репрезентацію. С.Андреас, К.Андреас розрізняють репрезентації майбутнього, які формують різні стратегії, основані на стимулюванні до дії або відмови від дії. Таким чином, сенсорні репрезентативні системи пов’язані з глибинною структурою досвіду індивіда. Кожна репрезентативна система має набір субмодальностей, які мають фізіологічне підґрунтя. До візуальних субмодальностей відносять зміни (розмір, колір, яскравість, трьохвимірність), які надсилаються «в лотеральне генекулярне ядро, потім у візуальну частину кортекса, після чого вся надіслана інформація зберігається в гіпоталамусі лімбічної системи» [3]. Субмодальності розглядаються як розмірності суб’єктивного досвіду [3]. Перехід до розгляду метапрограм, які формуються на основі субмодальностей (С.Андреас, К.Андреас), виявляє тісний зв’язок суб’єктивних образів, якими оперує людина, визначаючи свою часову лінію – сприйняття минулого, теперішнього і майбутнього, а також свого власного Я-образу в часовій перспективі. Когнітивна інформація та механізми її обробки, репрезентативні системи, що формують глибинну структуру досвіду людини стають основою репрезентації майбутнього та визначення людиною свого місця та власного відношення до нього. Теорія репрезентативних систем дозволила відійти від моделі «чорної шухляди» біхевіористів, в якій чорна шухляда є образом внутрішнього досвіду, що знаходиться між стимулами та реакцією людини на зовнішнє середовище. Субмодальності, заповнивши повністю структуру досвіду – від отримання когнітивної інформації та її переробки в сенсорному контакті з середовищем до субмодальностей, що визначають часову лінію і репрезентацію майбутнього та Я-образу людини в цьому майбутньому зробили «чорну шухляду» прозорою, доступною для вивчення та рефреймування. Орієнтація на активну позицію людини до власного сенсорного досвіду визначає інше розуміння стимулу. В екологічному підході до зорового сприйняття (Дж. Гібсон) стимул характеризує дію зовнішнього середовища на чутливу поверхню. Розрізнення Дж. Гібсоном стимулу та інформації стає підставою для відокремлення чуття від сприйняття, формування позиції, що сприйняття, яке відтворює інформацію, що знаходиться в «самому» об’єкті – частині об’єктивної реальності, не формується на основі чуття. Чуття залишається стимулом, шляхом, і на відміну від сприйняття інформації, яка не має встановленої кількісної межі, чуття має пороги. З точки зору репрезентативних систем формується активна позиція людини по відношенню до зовнішньої сенсорної інформації. Так, голос, чи будь-який звук, розглядається як слуховий стимул. Позиція людини по відношенню до слухового стимулу розглядається як створення слухового „взмаха”. Замість створення „взмаха” в самій слуховій системі людина може накласти на звук, що створює проблему, зоровий стимул. Активність позиції людини пов’язана з регулюванням субмодальностей і створенням власного образу Я в цій ситуації. Таким чином, формується ситуація, в якій у людини виникає найбільш сильна позитивна реакція. Зв’язок між внутрішніми і зовнішніми репрезентативними системами, наповнення суб’єктивного досвіду субмодальностями відкриває шлях до розробки бажаних Я-представлень у тій же системі, в якій репрезентовано стимул. Перехід до розгляду цілісності людини вимагає розробки когнітивного з позицій системного включення людини не тільки в природне, а й соціально-історичне та знакове середовища. У цих умовах зростає методологічне значення діалектики суб’єктивного та об’єктивного. Її визнання вимагає необхідність переходу від розгляду «чистої» суб’єктивності до досліджень форм і каналів входження об’єктивного змісту у чуття та свідомість людини. Діалектика суб’єктивного та об’єктивного як одна з ґрунтовних ідей «Матеріалізму і емпіріокритицизму» дозволяє розширити проблемне поле дослідження репрезентативних систем. У поле зору потрапляє не тільки співвідношення репрезентативності та інтерсуб’єктивності, а й розкриття потенціалу та глибини самої репрезентативності, в тому числі в контексті категорії «образ світу». Репрезентативні системи розглядаються не тільки як прояв сенсорного контакту із зовнішнім середовищем, вияв специфіки обробки когнітивної інформації та способів її представлення людині. Діалектика суб’єктивного та об’єктивного привертає увагу до значення об’єктивного змісту, глибокий зв’язок репрезентативності з передачею об’єктивного змісту завдяки розкриттю методологічного значення діалектики суб’єктивного та об’єктивного переносить акцент із заміщення та представлення елементів репрезентації (С.Радіонова) на способи відтворення об’єктивного в суб’єктивному. Разом з тим це дозволяє подолати постмодерністську редукцію репрезентації до маніфестації Я, людського в лінгвістичних проявах дискурсу, зосередитись на відтворенні світу в репрезентації. Підкреслити пізнавальне значення репрезентації. Репрезентативність і комунікативна природа свідомості стає виявом системної взаємодії із зовнішнім середовищем. Таким чином, боротьба із суб’єктивізацією чуттів, соліпсизмом, яка на початку ХХ століття розглядалась у контексті критики відриву свідомості й мислення людини від мозку, у світлі сучасних досягнень когнітивної науки, яка підкреслює значення зв’язку когнітивних процесів сприйняття, мислення, пам’яті з діяльністю мозку, встановлює зв’язок когнітивної еволюції та нейроеволюції, відкриває нові перспективи дослідження діалектики суб’єктивного та об’єктивного. Репрезентативні системи стають важливим об’єктом, у дослідженні якого можуть бути реалізовані методологічні засади діалектики суб’єктивного та об’єктивного. Звернення до дослідження досвіду в когнітивних науках створює таке підгрунтя для розкриття методологічного потенціалу діалектики суб’єктивного та об’єктивного, яке є основою виявлення гуманістичного потенціалу змін глибинної основи суб’єктивного досвіду людини, що грунтується на взаємодії різних репрезентативних систем. Врахування цієї діалектики запобігає перетворенню дій, основаних на певних методиках, у стратегії маніпулювання людиною, її досвідом, її усвідомленням свого минулого, осягнення сучасного та конструювання майбутнього. Література: 1. Андреас К., Андреас С. Измените свое мышление и воспользуйтесь результатами. – СПб, 1995. 2. Дилтс Р. Стратегии гениев. Том2. Альберт Энштейн. – М.:Класс, 2001. 3. Плигин А.А. Нейролингвистическое программирование // Клиническая психология. Словарь. – Режим доступу. ссылка скрыта Руденко Т.П. (м. Київ) ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ У РОБОТІ В.І. ЛЕНІНА «МАТЕРІАЛІЗМ І ЕМПІРІОКРИТИЦИЗМ» Велику роль у формуванні марксистського філософського бачення світу відіграв бурхливий розвиток природознавства у першій половині ХІХ ст.. В цей час по-новому трактуються філософські ідеї щодо об’єктивності матерії, сутності людини, критики релігії. В центрі уваги постають проблеми теорії пізнання, які також пов’язанні з новими відкриттями в природознавстві. Так, в своїй основній філософській праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм», яка вийшла в 1909 році, Ленін робить ряд принципових висновків гносеологічного характеру. Обґрунтовує ідею, що в основі матерії лежить така властивість як відображення. Відображення є атрибутом матерії, однією з найзагальніших її характеристик. Залежно від рівня організації, розвитку матеріальних систем змінюється і його специфіка. У найзагальнішому випадку можна розрізняти відображення на рівні неживої, живої природи і на рівні свідомості, суспільства. Отже, матерія є одним з центральних понять марксистської філософії. На думку Леніна , визначальними характеристиками матерії є її об’єктивність і здатність відображатись. Пізнання світу, за В.І. Леніним є також процесом відображення, відтворення властивостей об’єкта пізнання у свідомості людини. Тривалий час матеріалістична філософія процес пізнання розглядала ізольовано від суспільно-історичної практики людства, виключно як пасивний споглядальний процес, у якому суб’єктом був окремий абстрактний індивід з вічними і незмінними пізнавальними здібностями, заданими йому природою, а об’єктом пізнання була така ж вічна і незмінна у своїх закономірностях природа. Подальший розвиток матеріалістичної теорії пізнання полягає в поширені діалектики на пояснення пізнавальних процесів, а також введення принципу практики як основного і вирішального для з’ясування сутності гносеологічних проблем та їхнього вирішення. Введення в теорію пізнання принципів діалектики і практики дало змогу застосовувати до пізнання принцип історизму. Пізнання розуміється як суспільно-історичний процес відображення реальності та дійсності, де всі предмети та явища розглядаються в їхньому історичному виникненні і становленні, а також через призму історичних перспектив їхнього розвитку, через генетичний зв'язок з іншими явищами та предметами буття. Проблема свідомості у нього набуває специфічного забарвлення, вона виступає насамперед як проблема взаємозв’язку суспільної психології та ідеології. Акцентується увага на тому що необхідно вносити відповідну ідеологію в революційні маси народу. Підкреслюючи вирішальну роль трудящих мас в історії, В.І. Ленін також як К. Маркс і Ф. Енгельс рушійну силу суспільного розвитку бачить у класовій боротьбі. Русакова С.М. (г. Киев) ЭМПИРИОКРИТИциЗМ И МАНИПУЛЯЦИЯ ОБЩЕСТВЕННЫМ СОЗНАНИЕМ В Западной Европе в конце XIX – начале XX столетия стала модной философия австрийского физика и философа Э.Маха и швейцарского философа Р.Авенариуса. В своей теории авторы использовали новейшие достижения естествознания, прежде всего физики, для того чтобы объявить свои взгляды «новой философией» - эмпириокритицизмом. На самом деле эмпириокритицизм был разновидностью позитивизма, который выступал с претензией «подняться выше» материализма и идеализма. Под предлогом преодоления их односторонности протаскивался субъективный идеализм и агностицизм, происходила манипуляция общественным сознанием. В научной литературе под манипуляцией понимают искусство управлять поведением людей с помощью целенаправленного влияния на общественную психологию, сознание, инстинкты. Эффективность манипулирования определяется процентом субъектов, которые поддались внушению. Внушение – это неаргументированное влияние на человека, при котором осуществляется передача информации, основанный на ее некритическом восприятии. Манипулирование используется таким образом, чтобы объекты влияния воспринимали внушаемый им образ мышления как единственно правильный для себя. Манипуляции общественным сознанием в России способствовало широкое распространение идей махизма через опубликование в русской периодике произведений его основоположников, а также статей зарубежных философов, приверженцев воззрений Маха и Авенариуса. Благодаря тому, что махизм совмещал в своем учении основные идеалистические посылки и отдельные материалистические выводы, а главная категория их учения – «опыт» прикрыла и материалистическую и идеалистическую линии в философии, освящая их «спутывание». Эмпириокритицизм был воспринят некоторыми достаточно образованными интеллигентами как «научная» теория. Различного рода изложения эмпирических идей все чаще стали появляться и из-под пера русских авторов. М.М. Филиппов в своем журнале «Научное обозрение» опубликовал статьи: «О философии чистого опыта» (1898), «Психология Авенариуса по неизданным материалам» (1899). Участились и публичные заседания, посвященные воззрениям Маха и Авенариуса. В Московском психологическом обществе были заслушаны рефераты: П.В. Тихомирова о теории познания А. Риля; Л.М. Лопатина – о физике-махисте Н.И. Шишкине. Некоторые молодые социал-демократы увидели в махизме опору для свого личного противоборства с религиозной верой, с догмами православной христианской церкви. В этой связи особый интерес представляет начальный этап философского развития А.В. Луначарского. Позже он писал: «…самым ложным шагом, который я тогда сделал было создание своеобразной философской теории, так называемого «богостроительства». Представители эмпириокритицизма из среды русских социал-демократов стали преподносить свою философию как подлинно пролетарскую, как наиболее соответствующую целям партии, ее революционной политике и тактике. Особенно отличался в этом отношении автор «эмпириомонизма» А. Богданов, который поверил, что махизм – это философское обоснование путей социалистического обновления мира. Махистская фразеология могла обмануть и обманывала многих представителей научной и художественной интеллигенции. В своих произведениях, написанных под влиянием эмпириокритицизма, они искренне верили и утверждали, что своей деятельностью способствуют развитию марксизма и привлечению к нему новых сторонников. |