До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 27-28 листопада 2008 Київ
| Вид материала | Документы |
СодержаниеЕпідемія «нетрадиційної релігійності» в україні Исследовательский университет в контексте ленинского понимания практики Защита в.и. лениным рационализма в контексте современности |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада запорізький національний університет, 6793.22kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
- В. Д. Косенко © Авторські права, 5389.02kb.
- Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської, 4395.92kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. I харків, 6941.25kb.
ПІЗНАвальна діяльність ЯК КОМПОНЕНТ АДМІНІСТРАТИВНОГО МЕНЕДЖменту
В умовах динамічних змін у політиці, економіці, соціально-культурній сфері, діяльність державних адміністративних структур в Україні часто виявляється неспроможною відповідати потребам сучасного суспільства. Шляхом розв’язання даної проблеми є адміністративні реформи. Одним з негативних ефектів подібного реформування є порушення діяльності адміністративних систем у період реформ. Адміністративні реформи часто є довготривалими, внаслідок чого спостерігається ситуація, коли за час реформування в зовнішньому середовищі відбулися непередбачені зміни, які не були враховані, в результаті чого ми знову отримуємо невідповідність адміністративних структур вимогам сучасності.
Для організації і підтримки ефективного функціонування адміністрації в умовах сьогодення в ній має реалізовуватись механізм адаптації, її реформування має бути іманентним, поступовим (еволюційним). Штатна, повсякденна діяльність керівника в адміністрації має включати реформування адміністрації, або її підрозділу (йдеться про зміну функцій, структури тощо). В адміністративних системах такі трансформації детермінуються зміною нормативних документів організації, а якщо йдеться про державні органи – часто і зміною законодавства. Отже, йдеться про діяльність конструювання, реконструювання та деконструювання соціальних систем та процесів, причому ефективна реалізація подібної діяльності передбачає використання методології соціальної інженерії та соціальної технологізації. Така специфічна діяльність з ефективного адміністративного управління сьогодні втілюється в понятті «адміністративний менеджмент».
Зрозуміло, що подібна управлінська діяльність потребує дуже високого теоретичного і методологічного рівня суб’єкта управління. Останнє, в свою чергу, обумовлює теоретичні розробки даної проблематики.
Діяльність з адміністративного менеджменту передбачає постійне пізнання конкретних змін та загальних закономірностей розвитку середовища, а також конкретних змін та загальних закономірностей функціонування самої адміністративної системи. Така пізнавальна діяльність ускладнюється тим, що адміністративний менеджер (голова адміністрації, тощо) є частиною організації, діяльність якої досліджує, а, відтак, має бути включений такий компонент діяльності, як пізнання самого суб’єкта управління, який збігається з суб’єктом пізнання. Крім того, адміністрація – це управлінська структура, і має розглядатися не лише як об’єкт, а і як суб’єкт управління. Отже має бути організована діяльність пізнання, суб’єктом якого виступатиме адміністрація, і пізнання адміністрації як суб’єкта управління та пізнання.
Таким чином, постає та актуалізується проблема організації пізнавальної діяльності як складової адміністративного менеджменту. Ефективна організація пізнавальної діяльності вимагає усвідомлення пізнання на рівні сутності; йдеться про найвищий теоретичний і методологічний рівень – науково-філософський. Спосіб реалізації пізнавальної діяльності на даному рівні всебічно висвітлений (та обґрунтований як теоретична та методологічна основа наук про людину і суспільство) у роботі В.І.Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм».
Для дослідження пізнавальної діяльності як компонента адміністративного менеджменту застосуємо діалектико-матеріалістичний метод дослідження об’єктивної реальності, соціальним різновидом якої є, зокрема, адміністративні системи та управлінські процеси.
Використовуючи означений вище методологічний апарат, виділимо наступні три компоненти діяльності з адміністративного менеджменту – власне процес пізнання та два типи практики: практику управлінської діяльності (прийняття та реалізації управлінських рішень) та практику з верифікації отриманого управлінського знання (яка у даній системі виступатиме в якості критерію істинності пізнання).
Для реалізації управління, безумовно, використовуються теоретизовані результати пізнання. У науці менеджменту є теорії і концепції, які є відбиттям узагальненого досвіду управління. І зрозуміло, що може наступити момент, коли теорія не підтвердиться практикою; в такій ситуації теорія визначається як така, що не відповідає реаліям. Отже, практично перевіряти необхідно не лише результати власного пізнання, а й уже існуючі теорії та концепції.
Без перевірки отриманого знання на істинність не можна впроваджувати його в практику прийняття і реалізації управлінських рішень. Порушення цього правила часто призводить до небажаних і некерованих результатів управлінського процесу.
Для ефективного адміністративного управління одним з видів практичної перевірки знання буде проведення соціального експерименту, коли заплановані зміни в адміністративних системах (наприклад, зміни в структурі та функціях районних адміністрацій, чи факультетах ВЗО) спочатку втілюються лише в декількох адміністраціях або факультетах, а після оцінки ефективності цих змін – тиражуються; в протилежному випадку – відбувається повернення до попереднього стану. Такий спосіб не завжди є прийнятним, як і експертне опитування чи включене спостереження.
Більш загальною практикою (в якості критерію істинності знання) виступає побудова моделей організації та її діяльності (наприклад, організаційна структура, проект, технологія, та ін). Після детального аналізу якісні та адекватні моделі можуть бути впроваджені в життя. Крім того, за рахунок використання моделей можливе не лише пізнання втілених у них реалій сьогодення, а й того, що ще лише може виникнути.
Особливої уваги заслуговує така модель діяльності, як технологія. В теорії соціальних технологій вони (соціальні технології) розглядаються як спосіб поєднання теорії та практики, спосіб переведення об'єктивних законів у механізм соціального управління, тобто «переклад» абстрактної мови науки (що відображає об'єктивні закони розвитку соціальних систем) на конкретну мову управлінських рішень, нормативів, розпоряджень.
Для забезпечення дійсно ефективного адміністративного менеджменту вищезазначене має бути не просто зрозумілим адміністративним менеджерам з позицій здорового глузду, а й усвідомлене на методологічних засадах та втілене на методологічному рівні. Таким чином, актуалізується питання розробки методологічних засад адміністративного менеджменту та підготовки адміністративних менеджерів в Україні.
Печко Н.В. (м. Київ)
ЕПІДЕМІЯ «НЕТРАДИЦІЙНОЇ РЕЛІГІЙНОСТІ» В УКРАЇНІ
Релігія та мораль — це дуже давні й надзвичайно усталені форми людської духовності. Вони існують протягом усієї історії світової цивілізації.
Характерною ознакою нашого складного і суперечливого часу є посилений інтерес людей до релігії та церкви. Що це? Чергова данина моді чи бажання розібратися у власній історії, культурі, спроба знайти відповідь на основі релігійного вчення на одвічне питання про сенс життя, боротьбу добра і зла? Особливо важливим є вирішення цих питань для молоді. При цьому слід враховувати, що сучасна молодь – це діти та онуки тих поколінь, що більше сімдесяти років будували безрелігійне суспільство, яке повинно було стрункими рядами прийти до комунізму абсолютно без будь-яких “пережитків” минулого.
Вичерпної інформації про кількість релігій у світі (близько 5 тис.), як і оптимальної їх класифікації, не існує. В першу чергу це пов’язано з тим, що в релігієзнавстві відсутня чітка система критеріїв поділу релігій на певні групи та типи. Історія релігієзнавства знає багато різних типологічних схем періодизації історії релігії. Здебільшого при поділі релігій на групи та класи застосовують етнічні ознаки, час виникнення, рівень організації, державний статус тощо.
Згідно сучасних українських релігієзнавців – „Нові релігії” та релігійні рухи класифікуються таким чином: неохристиянство та течії християнського коріння – Церква Повного Євангелія, Богородична церква, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Новоапостольська церква, Церква Христа, Церква нового Єрусалиму, харизматичні церкви; релігії орієнталістського спрямування (або східні релігійні течії) – Товариство свідомості Крішни, Товариство трансцендентальної медитації, послідовники Саї Баби, центри Шрі Чінмоя, Дзен-буддизм, Нітірен, Вселенська чиста релігія (сахаджа йога), Всесвітня віра Багаї, АУМ Сінрікьо; синтетичні неорелігії - Церква об’єднання, Велике Біле братство; езотеричні об’єднання – теософія, братство Грааля, асоціація Жива етика (Агні-йога); неоязичництво – друїдизм, ведизм, арійський рух, тенгріанство, Рідна віра, РУНвіра, Собор рідної віри, Ладовірство, Великий вогонь; сайєнтологічні (наукологічні) рухи – Діанетика, Наука розуму, Християнська наука; демоністичні культи – сатанізм.
Строкатість сучасного богошукання фантастична та є характерною рисою для всіх частин світу планети, всіх континентів і регіонів. Можна сказати, що епідемія „нетрадиційної релігійності” водночас викликає неприйняття, різку критику та завойовує чималу кількість прихильників. Інколи з нічого навколо „пророка”, вчора ще нікому невідомого, виникають великі релігійні формування. Нині поряд зі світовими релігіями з багатовіковими традиціями діє близько 30 тисяч інших релігійних учень і культів. Без відомостей про них уява про релігійну ситуацію в світі буде неповною.
Дискусійним у релігієзнавстві залишається питання, на підставі яких критеріїв цей тип релігій можна називати „новими” тому, що проблема визначення новітніх релігій актуальна з трьох причин:
- важливо встановити параметри, за якими можна було б віднести релігійні течії справді до новітніх;
- існує необхідність використовувати такі визначення, які б служили ефективним критерієм належності до організацій та рухів, які об’єднує загальна назва – „нові”;
- не всі рухи, течії та культи, які релігієзнавці чи соціологи відносять до „нових”, вважають себе такими (наприклад, Шрі Чінмой вважають себе культурним центром, Міжнародне товариство свідомості Крішни претендує на звання найстарішої із релігій, Багаї також наполягають, що їхня віра не новітня, а одвічна тощо).
Зарубіжні релігієзнавці „новими” називають рухи, що виникли після Другої світової війни. Українські релігієзнавці вважають, що новітні релігії спочатку з’являються у 60-х роках ХХ ст. в США, а вже потім, у 80-90-ті роки, у Західній Європі і в Україні. За даними Державного комітету України у справах національностей та релігії, в країні офіційно зареєстровано 1582 організації неорухів, 50 напрямків, з яких 1112 – харизматичні громади.
Основними причинами виникнення „нових релігій” вважають наступні: альтернатива існуючим традиційним релігіям, незадоволеність формами їх роботи та як результат духовних пошуків, протест проти існуючих порядків; у посткомуністичних країнах (у т.ч. в Україні) – як протест проти комуністичної ідеології та форма своєрідного дисиденства; зміна світоглядних парадигм, що спричинена науково-технічною революцією ХХ ст і суперечностями постіндустріального суспільства; підвищення загального рівня освіченості, що призвело до кризи світоглядних орієнтацій та релігійної картини світу; розрив існуючих донедавна зв’язків поколінь, відхід від релігії батьків; відкритість „нових релігій” для послідовників будь-яких вчень, їх демократизм і претензії на духовне об’єднання людства; оригінальні методики та форми роботи, які вони пропонують – медитації, сеанси йоги, фізичне та психічне оздоровлення, антропологічний протест – неприйняття людиною сучасності як такої.
Нові релігії, по суті, – один із феноменів духовної культури. Якщо вони виникають, знаходять прибічників, значить в них є потреба, адже „попит народжує пропозицію”. Засуджувати діяльність культів можна, але все ж таки більшість з нових релігій відрізняються своєю демократичністю, толерантним ставленням до прихильників інших релігійних традицій.
Пиголенко И.В. (г. Киев)
ИССЛЕДОВАТЕЛЬСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ В КОНТЕКСТЕ ЛЕНИНСКОГО ПОНИМАНИЯ ПРАКТИКИ
Шедевру научной философии – работе В.И.Ленина „Материализм и эмпириокритицизм” исполняется 100 лет со дня написания. В.И.Ленин является продолжателем идей К.Маркса и Ф.Энгельса, активно отстаивает, в новых исторических условиях, диалектический материализм. Распредмечивает его и одновременно – обогащает, развивает, опредмечивает. В.И.Ленин в труде „Материализм и эмпириокритицизм” относительно этого высказался следующим образом: „Гениальность Маркса и Энгельса и проявилась, между прочим, в том, что они презирали гелертерскую игру в новые словечки, мудреные термины, хитрые "измы", а просто и прямо говорили: есть материалистическая и идеалистическая линия в философии, а между ними разные оттенки агностицизма. Потуги найти "новую" точку зрения в философии характеризуют такое же нищенство духом, как потуги создать "новую" теорию стоимости, "новую" теорию ренты и т.п.” [Ленин В.И. Материализм и эмпириокритицизм // Сочинения: – В 30-и тт. - М., 1936. – Т.13. - С.120]
В.И.Ленин осуществляет критику эмпириокритицизма в лице его основателей Маха и Авенариуса, а также их российских последователей Базарова, Бермана, Богданова, Гельфонда и других, характеризует теорию познания как субъективно-идеалистическую и противопоставляет ей материалистическую, точнее, диалектико-материалистическую теорию познания марксизма. В предисловии к первому изданию „Материализма и эмпириокритицизма” В.И.Ленин говорит о них „Все эти лица не могут не знать, что Маркс и Энгельс десятки раз называли свои философские взгляды диалектическим материализмом. И все эти лица, объединенные – несмотря на резкие различия политических взглядов – враждой против диалектического материализма, претендуют в то же время на то, что они в философии марксисты!„ [Ленин В.И. Материализм и эмпириокритицизм // Сочинения: – В 30-и тт. - М., 1936. – Т.13. - С.11]. Диалектический материализм, считает Ленин, подобно всякому материализму, рассматривает познание как процесс отражения человеком объективной реальности и действительности, тогда как субъективный идеализм сторонников эмпириокритицизма и махизма, так же как субъективный идеализм Беркли, не признает познания отражением объективной действительности и рассматривает его как процесс, который протекает внутри сознания.
Одним из аспектов, к которым обращается В.И. Ленин в работе „Материализм и эмпириокритицизм” - критерий практики, который лежит в основе познания материализма. «Вне практики ставить вопрос о том, «соответствует ли человеческому мышлению предметная» (т.-е. объективная) «истина», есть схоластика, - говорит Маркс во 2-м тезисе о Фейербахе.
Образование – объективная необходимость человеческого бытия. Как важнейший институт социализации личности, как ее ядро образования практически во все исторические периоды эволюции человеческой цивилизации было направлена на развитие личности, ее творческих способностей, эстетичного мировосприятия и этического отношения к деятельности, формированию духовной сути человека. Современная система образования оказался в ситуации, когда произошло нарушение, – намеренное разрушение, – диалектического единства теории и практики. При подготовке современного специалиста для рынка труда мы столкнулись с ситуацией, когда уровень теоретических знаний не соответствует производственной необходимости. Лозунг «науку в производство» должен быть подкреплен лозунгом «практику в науку и образование».
Поэтому современный университет не может существовать без сочетания учебной деятельности с исследовательской на всех этапах образовательного процесса. Основные идеи исследовательского университета, а также первый опыт его практической реализации, представлен так называемой немецкой моделью университета В.фон Гумбольдта.
В целом позиции высших учебных заведений Украины в организационной структуре науки остаются достаточно слабыми, в то время как основу этой структуры составляют академические научные заведения. Между тем, ориентация на научно-исследовательскую деятельность должна стать одной из важнейших социальных функций исследовательского университета, что в свою очередь даст возможность навести тот мостик, который разделяет учебную и научно-практическую деятельность.
Эти тезисы хотелось бы закончить словами В.И.Ленина: «Для материалиста "успех" человеческой практики доказывает соответствие наших представлений с объективной природой вещей, которые мы воспринимаем. Для солипсиста "успех" есть все то, что мне нужно на практике, которую можно рассматривать отдельно от теории познания. Если включить критерий практики в основу теории познания, то мы неизбежно получаем материализм, – говорит марксист. Практика пусть будет материалистична, а теория особь статья, – говорит Мах.» [Ленин В.И. Материализм и эмпириокритицизм // Сочинения: – В 30-и тт. - М., 1936. – Т.13. - С. 114].
Писчиков В.С., Холин М.М. (г. Кривой Рог)
ЗАЩИТА В.И. ЛЕНИНЫМ РАЦИОНАЛИЗМА В КОНТЕКСТЕ СОВРЕМЕННОСТИ
Духовная ситуация общества ХХ столетия, прежде всего западного, характеризовалась тотальным наступлением на позиции человеческого разума. Начавшееся в философии с иррационализма А. Шопенгауэра, С. Кьеркегора и «философии жизни», это наступление в завуалированной форме было развито и усилено различными вариантами антисциентизма, в том числе и экзистенциализмом. Позже, во второй половине – конце прошлого столетия эта эстафета была подхвачена и многократно ускорена постмодернизмом, эзотерикой и мистицизмом. При этом иррационалистическая тенденция вышла далеко за границы философии, захватив всю сферу духовной культуры, включая и науку, где позиции разума, казалось, были незыблемы. Паранаука, околонаука и другие формы псевдонауки стали реальностью и получили достаточно широкое распространение в начале нового тысячелетия.
Среди причин названного процесса основной, безусловно, является кризис духовной культуры буржуазной западной цивилизации в целом как проявление ее мировоззренческого кризиса. Капитализм с присущими ему неразрешимыми фундаментальными противоречиями оказался неспособным осуществить свою собственную просветительскую идею преобразования жизни общества на разумных началах. Однако эта объективная неспособность в кривом зеркале буржуазной идеологии, разнообразных форм философского идеализма и агностицизма нашла свое отражение в приписывании человеческому разуму якобы имманентно присущих ему ограниченности и бессилия.
В складывающихся с начала 90-х гг. ХХ столетия на постсоветском пространстве социумах иррационалистическая тенденция приобрела особые формы. Поражение социализма в отдельных странах и реставрация капитализма времен первоначального накопления капитала обусловили в них духовную атмосферу, характерную для исторических периодов контрреволюции. В этом отношении постсоветские социумы оказались весьма близки к российскому обществу начала ХХ века. Поражение революции 1905-1907 г. и последовавшее за эти наступление реакции во всех сферах жизни, включая и духовную, и обусловили необходимость написания В. И. Лениным работы «Материализм и эмпириокритицизм».
В центре ленинской критики российских махистов, стремившихся «развить» марксистскую философию, дополнив ее гносеологией эмпириокритицизма, находится критика субъективного идеализма с присущим ему агностицизмом: «Развитие сознания у каждого отдельного человеческого индивида и развитие коллективных знаний всего человечества на каждом шагу показывает нам превращение непознанной «вещи в себе» в познанную «вещь для нас», превращение слепой, непознанной необходимости, «необходимости в себе», в познанную «необходимость для нас»» [1, 197] – аргументирует Ленин свою позицию.
Столь же решительно В. И. Ленин выступает против широко распространившейся тогда среди российской интеллигенции, включая и некоторых представителей социал-демократии, своего рода «моды» на религию – «богоискательство», «богостроительство»: «…Луначарский, – констатирует Ленин, – договорился до «обожествления высших человеческих потенций», до «религиозного атеизма» и т. п.» [1, 365].
В. И. Ленин стремится вскрыть не только гносеологическую основу этой «моды» – декларируемую махизмом мировоззренческую «нейтральность», но и ее социальные корни – связь с интересами контрреволюционных сил: «Отношение к религии и отношение к естествознанию превосходно иллюстрирует это действительное классовое использование буржуазной реакцией эмпириокритицизма» [1, 364].
Трудно не заметить актуальности ленинской критики «заигрывания» интеллигенции с религией: «богоискательство» широко распространилось и среди нынешней украинской интеллигенции и служит отнюдь не интересам прогрессивных сил.
Критика В. И. Лениным агностицизма, присущего философии Юма, Канта и субъективному идеализму в целом, мнимой философской и мировоззренческой нейтральности эмпириокритицизма, «заигрывания» интеллигенции с религией и мистикой, – все это объективно выступило как защита им человеческого разума от наступления в условиях общественно-политического кризиса разнообразных форм иррационализма. Эта критика важна для настоящего времени не только со стороны ее содержания, аргументации, используемой Лениным, но еще в большей степени в методологическом аспекте: она убедительно свидетельствует, что в качестве методологии рационализма и соответственно критики иррационализма может выступать только материалистическая диалектика. Критический же анализ иррационализма, субъективного идеализма и агностицизма с позиции мировоззренческой нейтральности не может быть последовательным, а тем самым и объективным.
Правомерность такого вывода со всей очевидностью проиллюстрировало развитие «западной философии» в ХХ столетии. Основанная по преимуществу на утонченном, рафинированном субъективном идеализме и агностицизме, игнорирующая диалектику, она не смогла, хотя бы теоретически, противостоять натиску и широкому распространению иррационализма в разнообразных его формах. Само собою разумеется, что этого не мог сделать экзистенциализм, хотя и отмежевывавшийся декларативно от иррационализма, но имманентно содержащий его в своих основаниях. Бессильной в данном отношении оказалась и феноменология Гуссерля с ее претензией на строгую научность, но, по сути, как и эмпириокритицизм, исходящая из позиции мировоззренческой нейтральности, скрываемой за ширмой феноменологической редукции.
Даже многие школы постпозитивизма, публично провозгласившие свою приверженность рационализму, не смогли последовательно и эффективно отстаивать и укреплять позиции рациональности в западной философии из-за ограниченности, узости эмпиризма и отказа от диалектики как своей методологической основы. Такую миссию выполняли, главным образом, философы-марксисты разных стран и, прежде всего, советские философы. В весьма неблагоприятной социальной ситуации преднамеренного искажения и дискредитации марксизма оставшиеся верными ему ученые и философы продолжают осуществлять эту миссию и в начале ХХІ столетия, используя и творчески развивая идеи выдающихся произведений марксизма, к которым, несомненно, принадлежит и работа В. И. Ленина «Материализм и эмпириокритицизм».