До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 27-28 листопада 2008 Київ
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада запорізький національний університет, 6793.22kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
- В. Д. Косенко © Авторські права, 5389.02kb.
- Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської, 4395.92kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. I харків, 6941.25kb.
ЗНАЧЕННЯ ДІЯЛЬНІСНОГО ПІДХОДУ ДЛЯ РОЗУМІННЯ ПРИРОДИ ДОСВІДУ
В роботі «Матеріалізм і емпіріокритицизм» Ленін підкреслював, що поняття «досвід» «прикриває і матеріалістичну, і ідеалістичну лінію філософствування, освячуючи їх сплутування» [2, 152]. Матеріалістичному розумінню цього поняття класики марксизму надавали велике значення. Виведення його змісту дозволило прояснити роль практики в діяльнісній природі людини.
Діяльнісний підхід був продовжений в межах радянської філософії, зокрема київською школою антропології. Зокрема, ці підходи в розумінні природи досвіду розроблялися українським теоретиком В. Івановим: «Досвід є нерефлективним і тому в самому собі він не має системи та обґрунтування – він являє собою, так би мовити, археологічний шар діяльності, що лежить в основах того, що лежить «на виду». Тому він не потребує доведень (демонстрацій) так само як він є неспростовним, бо втілює у собі дещо здійснене і фактично достовірне». Він пояснює, що у досвіді «сутність» виявляється практично, шляхом суб’єктивної «присутності». Ґрунтуючись на ленінський тезі, що поза сферою науки питання про істинність втрачають свою загостреність, В. Іванов доводить, що досвід є онтологічною сферою минулих об’єктивацій діючого суб’єкта. Тому по відношенню до досвіду немає сенсу питання про його адекватність об’єкту. В сфері досвіду більше враховується, хто говорить, ніж що говориться. «Слідування правилу» є більш вагомим аргументом і більш поважним арбітром у життєвих справах.
Виростаючи з діяльності як способу людського буття, досвід не дорівнюється своєму джерелу. Це стає зрозумілим у характеристиці сутнісних ознак діяльності у В. Іванова: «Діяльність є завжди предметною, з суб’єктивного боку вона невідмінно співвідноситься з адекватним їй предметом та іншими видами діяльності, інакше кажучи, вона предметно специфічна і предметно орієнтована. Разом з тим діяльність є почуттєвою, причому ця її характеристика істотно визначається подвійною функцією предметів в структурі діяльності: з одного боку, предмети виступають як чуттєві об’єкти, предмети відчуттів, що найбільш очевидно і в першу чергу було зафіксовано та абсолютизовано споглядально-емпіричною філософією; з іншого боку, предмети виступають і як чуттєві знаряддя діяльності і в цьому сенсі як продовження суб’єктивної людської чуттєвості, як винесені зовні, в світ, «органи чуттєвості», збагачені діапазоном продуктивних можливостей» [1, 133]. Саме можливість репрезентації предметів як «чуттєвих знарядь діяльності», «органів чуттєвості» дозволяє досвіду виокремитися з підґрунтя діяльності.
У процесі освоєння світу і наповнення його штучними речами людина перетворюється сама, збільшуючи свій продуктивний потенціал. Діалектичним відображенням цього штучного світу стає створення знань і здібностей. Історичний процес створення знарядь праці являє собою (через опосередкування культурних універсалій) історію «уречевлення людських здібностей» (К. Маркс). Вони і є внутрішньою формою об’єктивації світу людини. Це не є вільним процесом у значенні можливості легкого вироблення у собі будь-якої здібності. Матеріал внутрішньої природи людини має силу опору не меншу, ніж природній, зовнішній світ. Для людини умовою оволодіння зовнішнього світу є оволодіння власною природою. Оскільки, як відмітив ще Протагор, людина є мірою не лише існуючих речей, але і речей неіснуючих.
Досвід тварини жорстко фіксований інстинктом та генетичним кодом, а тому центр її світу укорінений у природі. У тваринному світі трансформації накопичуються у генетичному коді. Відповідно до цього виникає специфікація тіла (життєва програма жорстко детермінована інстинктом) і уніфікація особин (тіло кожної тварини має відтворювати життєздатні параметри). Людина являє собою універсальне тіло (може діяти за контуром будь-якого предмету) й індивідуалізацію відносин (людина виконує функцію у суспільному розподілі праці). А, отже, проектом становлення людства є диференціація її здібностей при обов’язковій умові їх внутрішньої єдності. Універсалізм предметно-практичної діяльності є передумовою генетичної єдності всіх здатностей і здібностей.
Філософська рефлексія природи досвіду в структурі суміжних понять дозволяє розкрити переваги діяльнісного підходу до його визначення і уточнити зміст понять «досвід», «досвідченість», «здатність», «здібність» у імпліцитному зв'язку. Досвід можна розуміти як інтеграцію діяльнісного буття суб’єкту, оскільки він є результатом не лише перетворення предметного світу, але і самої людини (є умовою становлення конкретної особи, де її життєвий шлях стає внутрішнім моментом самовизначення людини, але від якого вона відрізняє себе як існуюча тепер). Досвідченість виступає формою кореляції предметної сфери (як результатом уречевлення попереднього досвіду) та здатностей людини. Здатність – це продуктивна сила людини переробити світ на власне «неорганічне тіло», переробити його згідно з власною метою (вихід на проблему доцільності). На здатність спрямовані зусилля здійсненого досвіду. Здібність є здатністю людини, в якій процес опосередкування культурними центрами вже є знятим моментом (тому вони здаються трансцендентними, природними, позаісторичними), а отже вона постає як «індивідуально засвоєна схема» (Е. Ільєнков) культуротворення, що має суспільний характер.
Література:
1. Иванов В. Человеческая деятельность – познание – искусство. – К.: Наукова думка, 1977.
2. Ленин В. Полное собрание сочинений. Т. 18.
Палиенко С.В. (г. Киев)
О СУБЪЕКТИВНОМ ИДЕАЛИЗМЕ В АРХЕОЛОГИИ
Э.В. Ильенков в своей книге «Ленинская диалектика и метафизика позитивизма» заключает, что диалектика становится подлинной логикой развития физики даже при том условии, что отдельный физик в своих сознательных логических установках остается позитивистом, т.е. антидиалектиком. Этот тезис полностью справедлив и по отношению к археологии. Субъективный идеализм в археологии развивается двумя основными направлениями – неопозитивистским, признающим основным методом эмпирическое обобщение материала, и неокантианским, критикующими чистый эмпиризм, придающий большое значение субъективным факторам, особенно интуиции ученого.
Большинство неопозитивистов-археологов вообще отрицает необходимость создания какой-либо археологической теории, не говоря уже о применении диалектического метода. Тогда как неокантианцы активно разрабатывают археологическую теорию, при этом критикуя марксизм. Ярким представителем этого направления в советской и современной российской археологии является Л.С. Клейн. В начале 90-х, он подобно А. Богданову, ссылаясь на “односторонность” марксизма, предложил дополнить его последними теоретически разработками западных ученых. В дискуссии об объекте и предмете археологии, Л.С. Клейн ограничил археологию только источниковедческим уровнем, с чем также соглашаются и многие археологи-неопозитивисты, например М.В. Аникович. По мнению Л.С. Клейна, археолог должен только выделить в археологическом материале закономерности его пространственного и хронологического распределения, объединить памятники на основании типологического анализа материала в археологические культуры. Тогда как заниматься интерпретацией всего этого должны уже ученые-историки. Разрабатывая дальше типологический метод и теорию археологической культуры, Л.С. Клейн рассматривает историю практического решения этой проблемы в советской и зарубежной археологии. Однако в результате своего исследования он приходит к довольно парадоксальным, особенно с точки зрения позитивизма, выводам. Вместо того, чтобы идти от эмпирических данных – археологического материала, группируя его на основании выявленных признаков сходства, он предлагает с помощью интуиции сначала выделить археологические культуры, потом проследить на основании каких признаков произошло это объединение, и на основании этого откорректировать первоначальное выделение. Причём изначально ученый должен отталкиваться от более высокого уровня интеграции. Л.С. Клейн предлагая несколько его вариантов, среди которых человеческое общество и мировая культура, останавливается на последней. А это уже явный выход за пределы «чистой» источниковедческой археологии. Причем свои теоретические разработки исследователь подкрепляет практическими результатами своих учеников.
Однако главный парадокс состоит в том, что призывая исходить не из археологического материала, а из общей культуры или общества, Л.С. Клейн фактически повторил идеи своего оппонента – В.Ф. Генинга, разрабатывавшего археологическую теорию на основе марксизма. Однако последний в своих разработках исходил из определения археологии как науки, изучающей развитие социальной структуры отдельных древних обществ по закономерностям выражения этого развития в предметном мире этих обществ и остатках, сохранившихся в археологических памятниках. Поэтому он предлагал выделять археологические культуры не интуитивно, а на основе марксистского понимания общества, четко определив критерии группировки археологического материала. Ведь если для сторонников «чистой археологии», особенно позитивистов, подобный подход кажется противоречащим их теоретическим построениям, то для марксистской теории В.Ф. Генинга все закономерно. В ней археологические культуры выступают отражением древних социально-исторических организмов – отдельных обществ, изучать развитие которых и призвана археологическая наука. А вместо интуитивного тыканья пальцем в небо, предлагаются научно обоснованные критерии, позволяющие решать поставленную задачу куда более эффективно.
Вот так, как не пытались идеалисты от археологии дополнять марксизм самыми современными западными методами, а всё равно практика привела к закономерным для материалистической диалектики выводам. Ведь, как говорил Э.В. Ильенков: «Поэтому-то законы диалектики и суть осознанные человечеством (в лице философии) и проверенные на объективность (на истинность) практикой преобразования как природы, так и социально-экономических отношений законы развития самих вещей, законы развития самого познаваемого мира природных и исторических явлений».
Папакостадину Никос (г. Афины, Греческая Республика)
ОСНОВНЫЕ ПОЛОЖЕНИЯ К 100ЛЕТИЮ «МАТЕРИАЛИЗМА И ЭМПИРИОКРИТИЦИЗМА»
1. В наше время особенно остро стоит вопрос: диалектический материализм или ненужные и наносящие ущерб теоретические скитания? Скитания, ведущие к трагическим и печальным последствиям по отношению к социальному освобождению и прогрессу, к борьбе за коммунизм.
2. Жизненно актуальным является вопрос: какова взаимосвязь между нашими мыслями, нашим осознанием мира и самим миром? Ленинская позиция не состоит лишь в признании «существования внешнего мира и его познаваемости нашими чувствами», но в чем-то более глубоком и существенном: материя, объективная реальность, данная нам в наших чувствах, рассматривается материализмом на основе гносеологии, в то время как идеализм любого рода рассматривает идею, под тем или иным названием, в качестве основы теории познания.
3. Мир познается и чувствами, и через деятельность мысли, которая выражается в логике, а логика, согласно Ленину, есть теория познания диалектического исторического материализма. Поэтому Ленин в своей книге защищает диалектический материализм - диалектику как логику и теорию познания современного материализма.
4. В 1908 году, по существу, шла речь о будущем новой волне революции в России. В 1905 году еще не была решена какая-либо из основных проблем, стоящих перед страной. Победит ли новая революция или будет снова потоплена в крови? Это был определяющий суть конфликта вопрос. Социальная атмосфера эпохи: идеологическое обоснование контрреволюции, возрождение религиозного мистицизма оставили свой отпечаток в науке, в литературе, в искусстве. В философии преобладали наиболее реакционные формы идеализма, которые отрицали закономерный характер развития в природе и обществе, а также возможность познать их. В литературе обожествлялся культ индивидуализма, безразличие к политике, «чистое искусство», отказ от революционно-демократических традиций прогрессивной общественной мысли. Контрреволюционные силы делали все возможное, чтобы оклеветать рабочий класс и его партию, подорвать теоретические основы марксизма.
5. Не случайно, что сегодня - 100 лет спустя (и каких лет!), когда мы переживаем период социальной и политической реакции, период освоения богатого опыта пролетарского революционного движения, основные теоретические и философские проблемы выдвигаются на первый план.
6. Книга В. И. Ленина является сегодня мощным оружием коммунистических и рабочих партий, учёных-марксистов в нашей борьбе за чистоту марксистской теории против буржуазной идеологии и современного ревизионизма. Она учит нас ориентироваться по-марксистски в фактах современной общественной жизни, раскрывать закономерности её развития, разрабатывая на этой основе стратегию и тактику классовой борьбы, как раскрывать классовые и гносеологические корни ревизионизма.
7. Требования современной борьбы с буржуазной идеологией и философскими приемами ревизионизма против марксизма остаются актуальными и сегодня. Ленин предупреждает нас и советует:
«Все более тонкая фальсификация марксизма, все более тонкие подделки антиматериалистических учений под марксизм, — вот чем характеризуется современный ревизионизм и в политической экономии, и в вопросах тактики, и в философии вообще, как в гносеологии, так и в социологии».
Пашов Р.І. (м. Київ)
ДІАЛЕКТИЧНА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ ДИСФУНКЦІОНАЛЬНОСТІ ФЕНОМЕНА БЮРОКРАТІЇ В УПРАВЛІННІ СУСПІЛЬСТВОМ
Елементи бюрократії в управлінні суспільством зустрічаються давно, з тих пір як виникає класове суспільство і держава. Функціонування суспільства встановлюється в рамках абсолютистської, бюрократично-централізованої держави. Бюрократія пов'язана з розвитком товарно-грошових відносин, хоча і не може бути зведена тільки до них. Товарно-грошові відносини, у свою чергу, генетично зв'язані з розвитком форм власності, і цей зв'язок знаходить вираження в організації бюрократичного управління. Державна власність при цьому служить передумовою створення загальних умов виробництва, про які писав Маркс, але фактично стає приватною власністю бюрократії, тобто власністю знеособленого управлінця.
В свою чергу, розбіжності між категоріями людей у суспільстві визначаються характером суспільних відносин. Існує привілейована категорія осіб – у сфері управління суспільством. «Той особливий шар, у руках якого знаходиться влада в сучасному суспільстві, це — бюрократія» [1], — писав В. И. Ленін, маючи на увазі капіталістичний лад. Щоб при наявності структурної «основи» бюрократії можна було говорити власне про бюрократію, дійсно необхідно розуміти різницю між суспільством як об'єктом управління і суб'єктами управління. Ці розбіжності і є відчуженням держави від суспільства, відчуження як наслідок розколу суспільства на класи, наслідок соціальної нерівності. Розбіжності мають, соціальну основу і носять політичний характер. Очевидно, що бюрократичний характер соціальних процесів обумовлює не дисципліна, не розподіл функцій і не формальні процедури, хоча вони служать необхідною передумовою нормального функціонування всякої суспільної установи. Розподіл функцій тільки тоді здобуває суворий ієрархічний порядок, коли стає атрибутом бюрократичної системи, коли ієрархія функцій підкріплюється соціальною ієрархією класів, соціальних шарів.
Протиріччя бюрократії полягає в тому, що вона, будучи невід'ємною частиною «громадянського суспільства», протиставляє себе йому. У сутності з цим «кістяком» політичної влади тісно зростається монополістичний бізнес в вигляді олігархічних груп, і цей конгломерат економіко-політичної влади стоїть над суспільством у цілому. Відносини між економікою і державною владою – суперечливі. Маркс у своїх роботах показує, що бюрократія ґрунтується на розподілі між державою і громадянським суспільством. Бюрократія припускає «корпоративний дух», «бюрократія... є корпорація держави». Тому бюрократія протиставляє себе, як «громадянське суспільство» держави корпораціям, як державі громадянського суспільства. Бюрократія бореться проти корпорацій, як усякий наслідок бореться проти своїх передумов, «корпорація прагне бути державою». Але як тільки громадянське суспільство звільняється від влади корпорацій, бюрократія намагається відновити їх, тому що з падінням «держави громадянського суспільства» зникає також «громадянське суспільство держави». Загроза корпоративному духові є «загроза духу бюрократії» [2].
«Дисфункціональність» бюрократії виражається в підміні «цілей», проголошуваних бюрократичними організаціями, що функціонують у різних сферах життєдіяльності суспільства. Фактично: „працює” форма перетворена.
Бюрократична організація далеко не в однаковій мірі служить інтересам усіх своїх членів. А те, що може бути метою з погляду адміністративної верхівки, так названої «еліти», не можна вважати метою «низів» організаційної ієрархії. У результаті зіткнення інтересів, цілей, мотивів і т.д. на різних рівнях функціонування організації формується безліч суперечливих цілей, серед яких основна ціль організації – соціальнозначима мета - відсувається на другий план. Організаційні зусилля ідуть на те, щоб зберегти бюрократію і навіть нарощувати її. Бюрократичний «парадокс» полягає в тім, що прагнення бюрократії до ефективності перетворюється в дефективність, а послідовний раціоналізм стає ірраціональністю. Тому, поки що ми лише можемо споглядати раціональну дисфункціональність феномена бюрократії в управлінні суспільством і побіжно констатувати різноманітні явища. Доти, доки „бюрократія бореться з бюрократизмом”.
Литература:
1. Ленин В. И. Поли. собр. соч., т. 1, с. 439
2. Маркс и Энгельс Ф. Соч., т. 1, с. 269—270.
Перуніна Ю.О. (м. Київ)
ПОНЯТТЯ «СОЦІАЛЬНОГО» В СОЦІОЛОГІЇ І В СОЦІАЛЬНІЙ ФІЛОСОФІЇ
Цінність багатьох праць визначається актуальністю тієї проблематики, яку піднімають їхні автори. Проблематика праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм» Леніна розпадається на три великі частини: критику позитивістського, тобто суто емпіричного підходу в філософії, природознавстві і соціології. Але ці проблеми не подолані в науці до цього часу, в тому числі і в соціології. В цьому можна переконатися, якщо розглянути в сучасній науковій літературі трактування категорїї «соціального».
Поняття «соціального» - одне з найуживаніших як у соціальній філософії, так і в соціології, не кажучи вже про те, що воно є їх фундаментальною категорією. Але, на жаль, важко зустріти чітке або хоча б зрозуміле його визначення у сучасній науковій літературі. Найчастіше у визначенні поняття «соціального» фігурують такі вирази як: «сукупність певних ознак та особливостей суспільних відносин», «сукупність суспільних відносин даного суспільства», і при цьому далі додається – «соціальне характеризує особливий аспект суспільних відносин, але не включає в себе ці відносини і не зводиться до їх суми» (словник-довідник з соціології). Дуже часто дане визначення подається дуже туманно і на ньому навіть не хочеться зупинятися через його незрозумілість. А далі дослідники використовують дане поняття з широким розмахом – соціальний факт, соціальна дія тощо, при цьому вживаючи його навіть у такому значенні, як, наприклад, «соціальні комахи» (у біології)!
Щоб прояснити дану ситуацію потрібно зрозуміти природу соціального. Самий термін «соціальне» перекладається з латинської socialis як «суспільний», тобто, можна сказати, – людський. Тому, відповівши на питання в чому полягає сутність людини - знайдемо відповідь і на питання про суть соціального. Логічно віднайти сутність людського, протиставляючи його тваринному, тобто показати дійсну, а не позірну, зовнішню, відмінність людини від тварини, яка і складатиме поняття соціального. Але для того, щоб цю відмінність виявити, треба шукати її не на рівні тваринних чи людських індивідів. Точно так же, як структурною одиницею біологічної еволюції є не окрема тварина, а вид, елементом, неподільною частинкою історії є не людський індивід, а “рід”.
Як відомо, головною відмінністю людини від тварини є те, що вона не пристосовується, а пристосовує навколишнє середовище відповідно до своїх потреб. В людини немає заздалегідь закладених «програм дій» у відповідь на ті чи інші зміни, проблеми, що постають. Ця «програма» складається в процесі практичної діяльності по перетворенню природи, створенню умов для відтворення життя.
Логіка перетворення біологічного в соціальне втілюється у специфіці умов, в яких людина стає людиною. Дана специфіка заключається у активному цілеспрямованому освоєнні і перетворенні навколишнього середовища – у предметно-практичній діяльності. Використовуючи предмети, створені людством за призначенням – «по-людськи», біологічний людський індивід перетворюється в повноправного члена суспільства, де він стає Людиною («соціальною істотою»).
«Соціальне» не може бути ніякою сукупністю, яка немов-би літає між розрізненими індивідами, - це те єдине, яке складає суть людини, що робить людину людиною. Сутність людини «не є абстракт, притаманний окремому індивіду. В своїй дійсності вона є сукупністю всіх суспільних відносин» (Карл Маркс, «Тези про Феєрбаха»). Але суспільні відносини не є сталими і незмінними. Зміна знарядь праці призводить і до зміни суспільних відносин, а отже – і характеру соціальності. Питання полягає не в тому, щоб знайти якесь всезагальне визначення соціального, яке було б правильне для всіх людей всіх епох, ба, навіть для комах і тварин, а в тім, щоб зрозуміти закони зміни суспільних відносин і навчитися ними керувати. Людина вже навчилася пристосовувати зовнішню природу до своїх потреб, але що стосується своєї власної природи, тобто суспільних відносин, то до них люди ще змушені поки що пристосовуватись, а це значить, що насправді вони ще не до кінця вийшли з тваринного стану. Тільки коли людина опанує закони соціального, вона зможе стати людиною в повному розумінні цього слова.