До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 27-28 листопада 2008 Київ
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада запорізький національний університет, 6793.22kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
- В. Д. Косенко © Авторські права, 5389.02kb.
- Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської, 4395.92kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. I харків, 6941.25kb.
1. Семенов Ю.И. Возникновение религии и ее первая, исходная форма – магия // Скепсис, №1, 2002. – С. 62-63.
2. Об этом подробнее см.: Семенов Ю.И. Идеологическая мода в науке и скептицизм // Скепсис, №2, 2003. – С. 11-18.
3. Плеханов Г.В. Избранные философские произведения. Т. III. – С. 420.
4. Ленин В.И. Материализм и эмпириокритицизм. Критические заметки об одной реакционной философии // Ленин В.И. ППС. Т.18. – С. 361.
5. Гоулднер А. Наступающий кризис западной социологии. – СПб.: Наука, 2003. – С. 555-556.
6. Тарасов А.Н. «Левые в России находятся на докружковой стадии…» // Левая политика, №2. 2007.
Сторожик М.І. (м. Київ)
ЗНАЧЕННЯ «МАТЕРІАЛІЗМУ І ЕМПІРІОКРИТИЦИЗМУ» ДЛЯ СФЕРИ УПРАВЛІННЯ
Книгу «Матеріалізм і емпіріокритицизм» В. І. Ленін написав в той період історії Росії, коли, після придушення революції 1905-1907 рр., царський уряд установив жорсткий поліцейський терор. Політику влади того часу можна розцінювати з позицій теорії управління як спробу утриматися, закріпити, зберегти за собою статус-кво. Будь-якою ціною. І як один із методів самозбереження було обрано відродження релігійної містики, яка знайшла відображення в науці, літературі, мистецтві.
В філософії (здавалося б, далекій від безпосередньої політичної боротьби) панували найбільше реакційні форми ідеалізму, що заперечували закономірний хід розвитку природи і суспільства, можливість їх пізнання. Але творчий геній В. І. Леніна миттєво зреагував на ситуацію, вказавши нанебезпечні і негативні наслідки як в ідеологічній, економічній, політичній сферах, так і в чисто науковій. Поява емпіріокритицизму, який проголошував себе єдино науковою формою, що долає односторонність матеріалізму та ідеалізму, що спирається лише на факти і нічого більше, призвела до колосального впливу на уми багатьох видатних вчених-природодослідників (наприклад, А. Пуанкаре, А. Ейнштейн), політичних діячів (К. Каутський, Ф. Адлер, А. Богданов, А. Луначарський), філософів.
І невдовзі вплив позитивізму став проявляти себе в такій галузі, як управління. Хоча у творі В. І. Леніна нема безпосереднього розгляду управлінської діяльності, але як інакше, ніж управління, можна назвати його інтерес до чисто філософської, гносеологічної проблематики? Якщо під управлінням розуміти особливий вид діяльності, що перетворює неорганізований натовп в ефективну цілеспрямовану і виробничу групу, як стимулюючий елемент соціальних змін, тоді миттєве реагування В. І. Леніна на конкретну ситуацію не викликає подиву.
До речі, перший вибух інтересу до управління був відмічений у 1911 р., коли Ф.У. Тейлор опублікував свою книгу «Принципи наукового управління», яка традиційно вважається початком визнання управління самостійною наукою і самостійною галуззю дослідження. Та відголоски позитивізму знаходять свій прояв і у сучасній ситуації, зокрема, що пов’язано з поняттям сциєнтизму, як з концепцією, що абсолютизує роль науки в системі культури, в ідейному житті суспільства.
Один з представників цієї теорії – Д. Белл (американський соціолог ХХ сторіччя) розвиває ідеї наукоцентризму, необхідності орієнтуватися на «Велику науку». Він вважає, що університет стає головним інститутом нового суспільства. Якщо в індустріальному суспільстві ключовим інститутом була підприємницька фірма, оскільки вона грала ключову роль в організації виробництва продукції, то в постіндустріальному – саме університет займе центральне місце завдяки його ролі джерела знань та нововведень.
Д. Белл обґрунтовує ідею про збільшення суспільного значення теоретичного знання й зростання управлінських можливостей науки. Проте слід вказати на те, що відбувається еволюція його поглядів від «технократичної утопії» (де майбутнє людства „малювалось” з позицій поміркованого технологічного детермінізму) до поступового перетворення її в нову стадію антагоністичного суспільства, де зростають конфлікти між тими, хто управляє, і тими, ким управляють, що призводить до нових економічних, соціальних, політичних і культурних протиріч. Відтак, залишається константувати, наскільки далекоглядним був В. І. Ленін, коли застерігав від негативного впливу позитивістської концепції на всі сторони життя, в тому числі і в сфері управління.
Тургенєва О.Ю. (м. Київ)
КРИТЕРІЙ ПРАКТИКИ В СОЦІАЛЬНОМУ ПІЗНАННІ
Оскільки людина — істота соціальна, то і її пізнавальна діяльність має розглядатися в соціальному контексті. Пізнаючи соціальне оточення, навколишній світ, індивід сприймає, пояснює і відтворює різні соціальні аспекти цього світу у своєму мисленні. Отже, процес соціального пізнання посідає надзвичайно важливе місце в житті особи, у її взаємодії з іншими людьми.
У широкому сенсі будь-яке пізнання, оскільки воно відбувається у суспільстві, є соціальним. Крім того, людина, що є суб’єктом пізнання, – істота соціальна, на пізнавальну діяльність якої впливають і соціальні якості, і духовно-психологічні стани. Проте у філософській літературі поняття «соціальне пізнання» вживається для того, щоб розмежувати знання про суспільство та знання про природу, оскільки соціальне пізнання має багато особливостей, що відрізняють його від пізнання природних процесів та явищ. Соціальному пізнанню можна дати наступне визначення: пізнання людьми законів функціонування суспільства та самих себе, своїх цілей, бажань, потреб.
Процес соціального пізнання, як і пізнання взагалі, здійснюється на двох рівнях – суспільно-практичному та науково-теоретичному. Безумовно, кожен з цих рівнів характеризується певними особливостями, які стосуються проникнення у сутність явищ, розуміння їхньої природи, знаходження причинно-наслідкових зв’язків між явищами. І якщо підґрунтям повсякденної свідомості є принцип «життєвої мудрості», що не передбачає аналізу суті, змісту явища, задовольняючись зовнішніми проявами, то наукове пізнання є більш фундаментальним. Можна визначити два основні етапи наукового пізнання – емпіричний та теоретичний.
Емпіричним є такий етап пізнавального процесу, в ході якого суб’єкт, що пізнає, безпосередньо стикається з об’єктом пізнання: дослідник описує досліджуваний процес, класифікує, будує умовиводи за принципом аналогії, спостерігає, проводить тестування, анкетування, відбирає необхідні джерела (архівні документи, статистичні матеріали, тощо). Надалі ці дані набувають наукового та теоретичного характеру.
Теоретичний етап наукового дослідження спрямований на знаходження в об’єкті сталих та повторюваних зв’язків, відкриття законів та закономірностей його функціонування та розвитку. В процесі теоретичного дослідження вчений, використовуючи наявний емпіричній матеріал, отримує нові знання про світ, проникає у сутність явища (соціальний об’єкт є настільки багатоманітним та складним, що постає необхідність поділу соціального знання на певні типи (види) – гуманітарне, соціально-економічне, соціально-філософське тощо).
Відтак, під «соціальним пізнанням», на відміну від взагалі «пізнання», з одного боку, і від «соціального сприйняття» – з іншого, розуміється наступне: по-перше, визнається факт соціального походження цього пізнання, в тому сенсі, що воно виникає і підтримується соціальною взаємодією, вирішальну роль у якій відіграє комунікація; по-друге, соціальне пізнання має справу з соціальними об'єктами; по-третє, соціальне пізнання соціально розділене, тобто його результати є загальними для членів суспільства або групи, «розділяються» ними, бо інакше жодні взаємодії людей були б неможливі.
У другій главі «Матеріалізму і емпіріокритицизму», у розділі, присвяченому критерію практики в теорії пізнання, В.І.Ленін зазначає наступне: «Точка зору життя, практики повинна бути першою та основною точкою зору теорії пізнання. І вона приводить неминуче до матеріалізму, відкидаючи нескінченні вигадки професорської схоластики. Звичайно, при цьому не треба забувати, що критерій практики ніколи не може по самій суті справи підтвердити або спростувати повністю якого б то не було людського уявлення. Цей критерій теж настільки «невизначений», щоб не дозволяти знанням людини перетворитися на «абсолют», і, в той же час, настільки визначений, щоб вести нещадну боротьбу зі всіма різновидами ідеалізму і агностицизму».
Все це має особливе значення стосовно обґрунтування критерію практики в соціальному пізнанні. Оскільки суспільство є живою динамічною системою, що перебуває у стані постійного руху та розвитку, дедалі більша багатоманітність соціального простору (що є провідною рисою сучасного суспільства), безумовно, ускладнює пізнавальний процес, адже спричиняє вплив одночасно і на об’єкт, і на суб’єкт соціального пізнання. Останній, щоб запобігти хибним наслідкам пізнавального процесу, має спиратися на емпіричну складову соціального пізнання, провідним «інструментом» якого є соціальна практика – специфічний вид практичної діяльності людини, під час якої соціальний суб’єкт впливає на систему суспільних відносин, змінює суспільство та розвивається сам. Тут варто згадати про таку діяльнісну сутність людини, як творчість.
Здатність до творчості є однією з визначальних ознак соціальності людини. Як особистісний феномен творчість є сутнісною характеристикою людини, джерелом її саморозвитку та універсальною функцією, яка веде до усіх форм самовираження та самофункціонування.
Соціальна творчість є особливим різновидом соціальної практики, визначальною характеристикою якого є наявність «творчої» складової в процесі впливу на систему суспільних відносин. Відтак, актуалізація творчого потенціалу людини в процесі соціального пізнання відбувається саме через практичну складову пізнавального процесу.
Федорова І.І. (м. Київ)
Методологічні принципи наукової полеміки за умов ідеологічного полілогу сучасності
Важливим принципом розуміння сучасних соціально-політичних колізій, викликаних глобальною економічною кризою є філософська інтерпретація сутнісних причин її виникнення та прогнозування шляхів її подолання на основі ефективної методології, що здатна забезпечити сталий розвиток суспільства.
Звертаючись до розгляду глобальних соціально-культурних трансформацій, якими був позначений розвиток суспільства у ХХ столітті та визначаючи преферентні тенденції соціальної динаміки у ХХI віці, який розпочав свою історичну ходу, маємо зазначити, що проблема об’єктивності методології наукового знання була і лишається найбільш дискусійною та гостро-полемічною. По-перше, початок двох останніх століть європейської цивілізації був позначений кардинальними змінами культурної та наукової картини світу, формуванням нового образу суспільства (ХХ ст. – постіндустріально-імперіалістичне, ХХI ст. – інформаційно-технологічне), яке демонструє небачені соціальні зміни, що репрезентуються у появі нових освітньо-наукових парадигм, комунікативних стратегіях та цінностях культури. По-друге, глобальна соціально-економічна криза стала характерною ознакою початку, як ХХ, так і ХХI століття, відповідно, значно посилилися соціально-депресивні, стресові тенденції людського сприйняття реальності і дійсності, поширився етнічний, моральний, духовно-релігійний розбрат. По-третє, у сегменті філософського знання, яке покликане дати універсальні світоглядні орієнтири у якості кредо об’єктивності, запанував плюралізм методологій та містицизм практик “богошукань” та “соціальної нейтральності”.
Сьогодні для того, щоб віднайти алгоритми виживання та самоактуалізації у “добу перемін” дуже доречним буде звернення до світової філософської класики – праці В.І. Леніна “Матеріалізм та емпіріокритицизм”, яка вже століття є самою знаною у наукових колах гуманітиристики і природознавства, оскільки саме на її основі у провідних університетах Західної Європи досліджується філософія марксизму і персоніфікується ленінський доробок, а саме – матеріалістична діалектика як методологія наукового пізнання.
Проблеми матеріалістичної діалектики завжди були об’єктом гострої наукової полеміки та політичних фальсифікацій, саме це і засвідчує праця В.І.Леніна. Нові історичні умови сучасності вимагають нових підходів, пошуку нових акцентів, нових граней методології наукових досліджень, але безперечною основою їх об’єктивного розвитку є матеріалістична діалектика, якій останнім часом закидають виключно догматизм та історичну обмеженість. Реальна соціальна та природознавча теорія і практика наукових досліджень не може відмовитися від діалектичного осмислення дійсності. Це випливає із ленінського визначення діалектики, як системи з безоднею нових відтінків дослідження буття, які виникають на основі постійного розвитку та зміни самої реальності та дійсності у процесі поглибленого пізнання світу. Матеріалістична діалектика є адекватною методологією наукового осягнення реальності та дійсності, її принципи лише конкретизуються, збагачуючись новим фактологічним матеріалом та досвідом історичної практики сучасності.
Праця В.І.Леніна “Матеріалізм і емпіріокритицизм ” є зразковим прикладом ведення наукової дискусії, науково-методологічна позиція автора демонструє його широку ерудицію, ґрунтується на емпіричному матеріалі досягнень природознавства початку ХХ століття, засвідчує високу філософську культуру. Та наукова обізнаність притаманна і ленінським опонентам, вони “виправляють” та “розвивають” марксизм коректними методами у форматі наукової полеміки. Стратегічно і тактично В.І.Ленін не ображає, а переконує, доводить, обстоює свої світоглядні позиції, які показують, що не може бути плюралізму переконань, а щоб стати політиком необхідно бути освіченою людиною із всебічними знаннями і здатностями до філософських узагальнень.
Сьогодні ми із прикрістю констатуємо, що шляхетні методи розгляду дискусійних проблем у науці, політиці, мистецтві не актуальні, їх вичавила тактика епатажу, техніки “чорного PR”, насильство брутальності. Задля самоактуалізації політичні лідери демонструють паради політичних технологій, адже писати наукові монографії та досліджувати соціальний простір бракує часу, постійно треба готуватися до виборів, бути активним суб’єктом „демократичного” процесу. Тому і політична, наукова полеміка не демонструє методологічні обґрунтування, постійність переконань, конструктивність проектів соціальних перетворень. Вона все частіше перетворюється на змагання за симпатії аудиторії, на показові виступи зірок від політики, що демонструють не своє політичне кредо, а гнучкість багатовекторності PR-концепцій.
Цимбал Т.В. (м. Кривий Ріг)
МАТЕРІАЛІСТИЧНА ДІАЛЕКТИКА – ТЕОРЕТИЧНА ТА МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА МІГРАЦІОЛОГІЇ
Можна з впевненістю стверджувати, що перспектива будь-якого наукового дослідження у великій мірі залежить від обраної методології, тобто від системи принципів, способів організації пізнавального процесу та шляхів побудови практичної діяльності. Сучасна ж методологічна криза, викликана відсутністю єдиної наукової методології, яку заміняють «плюралізмом», «вимушеною множинністю байдужих та відсторонених, ціннісно роз’єднаних та оточених за власною волею аксіологічною пустелею» [1, 353].
Виходячи з того, «що в будь-якій науці (включно і в науковій філософії) науки рівно стільки, скільки в ній діалектики» [2, 39], теоретичною та методологічною основою дослідження феномену міграції ми обрали саме матеріалістичну діалектику. Остання, формулюючи найбільш загальні закони та принципи пізнання, озброює науковця чіткими орієнтирами евристичної діяльності, надає досліджуваній проблемі історичного характеру, орієнтує на розкриття та вирішення протиріч в дійсності.
Необхідно зауважити, що матеріалістична діалектика не є застиглою схемою, «з кожним відкриттям, яке є складовою епохи, навіть у природноісторичній галузі (не кажучи вже про історію людства) матеріалізм неминуче повинен змінювати свою форму» [3, 265]. Тобто, філософське осягнення різноманітних аспектів, наприклад, соціальної сфери, у свою чергу збагачує та поглиблює методологію наукового пізнання.
Обираючи стратегію дослідження феномену міграцій в історії людства, ми, в першу чергу, спиралися на основні принципи діалектики, а саме: загального зв’язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення, причинності, цілісності, системності, історизму, практики, відображення тощо, а також виходили з основних законів діалектики. Розглянемо особливості використання деяких з них в авторському дослідженні.
Так, розпочинаючи вивчення феномену міграції, необхідно усвідомлювати, що сьогоднішній стан проблеми, спроби її науково-теоретичного осягнення та практичного вирішення – це результат багатовікового розвитку людства. Тому без, принаймні поверхового історичного дискурсу, без окреслення історичної траєкторії міграційних процесів, без визначення основних понять та аналізу практики їх використання, дослідження не буде мати шансів на успіх. Підкреслимо, що таке звернення до історії (або генетичного аспекту проблеми) не є усталеним стереотипом, «ритуалом» здійснення наукових робіт, а виступає як необхідний, діалектичний перший крок будь-якого дослідження. Крім того, дозволяє реалізувати принципи системності, розвитку, загального зв’язку, причинності. Проте принцип історизму не можна звести лише до констатації, що будь-який феномен має своє минуле. Адже сучасність також розвивається і в сучасному формується майбутнє.
Особливістю розуміння історизму матеріалістичною діалектикою є визнання наявності внутрішніх протиріч у якості рушійних сил історичного процесу. У нашому дослідженні ця закономірність знаходить вияв у формулюванні закону «тяжіння-виштовхування» між країнами-донорами та реципієнтами, а також у розумінні єдності та взаємодії історії природи та суспільства.
Використання діяльнісного підходу до вивчення проблеми міграції допомагає уникнути розповсюджених помилок інших методологій (ідеалізму та домарксистського матеріалізму), коли предмет, дійсність розглядається виключно як об’єкт або ж у формі споглядання, «а не як людська чуттєва діяльність, практика, не суб'єктивно» (К.Маркс). Дослідження міграцій, на нашу думку, вимагають саме діалектичного підходу, що може пояснити, з одного боку, існування незалежної від людини об’єктивної дійсності, а з іншої – активність суб'єкта. Адже зміст гносеологічних операцій полягає не у глибинах суб'єктивності, а визначається об’єктом пізнання. Знання ж, отримане суб'єктом, постійно співвідноситься з об’єктом, перевіряється практичною діяльністю. Таким чином забезпечується поступовий перехід від емпіричного рівня знань до теоретичного, від поверхових рівнів самого об’єкта пізнання до глибинних, сутнісних.
Важливе місце в теоретичному арсеналі матеріалістичної діалектики займає і принцип всебічного, системного дослідження об’єкта. В процесі пізнання ми повинні пройти шлях від абстрактних, однобічних знань про об’єкт до багатоаспектного, конкретного та глибокого знання, що буде наслідком та відображенням системних взаємовідносин самої соціальної дійсності. Принцип системності у застосуванні до вивчення соціальних процесів дозволяє осягнути й діалектику можливого і дійсного. Так в процесі дослідження багатогранних процесів міграцій, що включають різноманітні складові, зв’язки між якими мають скоріше опосередкований, імовірний характер, виявлено існування цілого спектру можливостей вирішення проблеми. Системний розгляд у даному випадку дозволяє зрозуміти, що в кожній конкретній ситуації не існує єдиного, чітко визначеного «дороговказу», і в той же час, взаємозалежність окремих частин об’єкта певним чином обмежують можливості суб'єкта.
Отже, принципи і закони матеріалістичної діалектики ефективно функціонують в пізнавальній діяльності та розповсюджують сферу можливостей свого використання й на практику.
Література:
1. Батищев Г.С. Диалектика творчества. – М., 1984.
2. Новіков Б.В. Творчість як спосіб здійснення гуманізму. Монографія. – К., 2005.
3. Ленин В.И. Материализм и эмпириокритицизм // Полное собрание сочинений. – М., 1980. – Т. 18.
Цюркало Т.І. (м. Київ)
ПРАКТИКА ЯК ДЖЕРЕЛО ПІЗНАННЯ У ЛЕНІНСЬКІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ СПАДЩИНІ
Одна із центральних проблем теорії пізнання, розроблена В.І. Леніним, є проблема практики. Поняття практики стало необхідною складовою марксистсько-ленінської, науково-філософської гносеології. У складному процесі пізнання практика відіграє надзвичайно важливу роль. Ленін стверджує, що будь-яке пізнання починається з практики, саме вона пронизує собою в тій чи іншій мірі всі форми чуттєвого та раціонального пізнання та завершує процес пізнання. Оскільки пізнання здійснюється в процесі практичної діяльності людей, то сама ж практика включає всю розмаїту діяльність суспільства. Слід відзначити, що практика – це передусім матеріально-виробнича діяльність людей, без якої неможливе саме існування людства. Поняття практики охоплює також соціально-політичну, науково-пізнавальну, духовну діяльності тощо.
Практика була, є і буде основою виникнення та розвитку всіх наук. Саме потреби практики зумовлюють виникнення тих чи інших галузей пізнання. Вони постійно стимулюють і сучасний його розвиток. Практика є також рушійною силою пізнання, тому що саме вона постійно ставить перед пізнанням певні проблеми та завдання, вимагаючи їх вирішення. Саме потреби практики визначають напрямок наукових досліджень, характер пізнання, його спрямованість і темпи. Людина в процесі практики змінює умови своєї життєдіяльності, а вони, в свою чергу, ставлять нові питання, які можуть і мають бути вирішені в процесі пізнання. Практика є також і метою пізнання. Пізнання здійснюється не заради самого пізнання, а насамперед є необхідною умовою практичного перелаштування світу. Саме цим визначається основне призначення і гуманістична функція пізнання. Пізнання явищ природи та суспільства можливе лише в процесі самої практики, практичного впливу людини на оточуючу природу і суспільне життя. Річ до тих пір буде залишатися таємницею для людини, “річчю у собі”, доки її не торкнеться практика, праця. Лише в процесі практичного перетворення природи людина може з “речі у собі” перетворити її в “річ для нас”, у річ, що пізнана та практично перетворена.
Слід зазначити, що на кожному конкретному історичному етапі розвитку людське знання, будучи обмеженим та неповним, самою практикою організовується в завершену та всеосяжну систему, яка має дати відповіді на питання, вирішення яких забезпечує функціонуванння та розвиток життєдіяльності людини і суспільства.
Основним критерієм істини є практика, але її розуміння не збігається в різних філософських напрямках. Так, для неопозитивізму практика – це чуттєвий досвід, для екзистенціалізму – чуттєві пізнання, відірвані від об’єктивної реальності. Матеріалізм розуміє практику, як вже зазначалося, як цілеспрямовану, чуттєво-предметну діяльність суспільства, спрямовану на перетворення об’єктивної реальності та дійсності. Її змістом є праця. Саме така практика є критерієм істинності наших знань. Якщо висновки, отримані на основі наших знань, підтверджуються практикою, а діяльність виявляється успішною, то ці знання істинні. Слід зазначити, що практика як критерій істини має діалектичний характер: вона і абсолютна, і відносна. Практика як критерій істини функціонує в єдності із теорією, щоб стати критерієм істини, практика має освоїти усі наявні наукові досягнення у тій галузі, для якої вона призначена. Єдність теорії та практики є необхідною умовою не лише плідного наукового дослідження, а й дійсного доведення істинності його результатів. Практика разом із науковою теорією доводить як об’єктивність наукових істин, так і їх відносність, проте відносність істини не виключає її об’єктивності й абсолютності.
Таким чином, ряд ідей та наукових положень у ленінській філософській спадщині зберегли свою цінність та мають велике значення і сьогодні, знайшли продовження і творчий розвиток у працях не тільки послідовників марксизму-ленінізму, а й представників інших філософських шкіл та напрямків. Філософські погляди В.І. Леніна – це продовження раціоналістичної традиції в історії філософії.