До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 27-28 листопада 2008 Київ
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада запорізький національний університет, 6793.22kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
- В. Д. Косенко © Авторські права, 5389.02kb.
- Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської, 4395.92kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. I харків, 6941.25kb.
О ВРЕМЕНИ И ПРОСТРАНСТВЕ
В разделе «Пространство и время» главы III книги «Материализм и эмпириокритицизм», со ссылкой на Фейербаха, В. И. Ленин определяет время и пространство как коренные условия бытия. Ссылкой на Энгельса утверждение Фейербаха дополняется: пространство и время – суть основные формы всякого бытия. Эти утверждения заметно отличаются, однако в первом и втором есть признание объективной реальности пространства и времени, что в начале ХХ века для философии было наиболее важным.
Основные положения раздела: в мире нет ничего, кроме движущейся материи; движение материи осуществляется никак иначе, как только в пространстве и во времени; время и пространство реальны так же, как реален мир – движущаяся материя; время и пространство суть коренные условия и формы бытия; представления о пространстве и времени, их понимание пребывают в развитии, неизменно приближаясь к истине, однако неизменным является их реальность, объективность, не зависящая от самих представлений и понимания.
Интересно проследить, как изменялись представления и понимание пространства и времени в физической науке за прошедшие после написания рассматриваемого труда 100 лет. Напомним, что работа Ленина была написана через три года после появления теории относительности Эйнштейна, которая, как часто утверждается, пришла на смену механике Ньютона.
Создавая теорию всемирного тяготения, Ньютон утверждал, что в объеме абсолютного пространства есть еще одна абсолютная вещь – время, наполняющее весь этот объем по самое «горлышко». При этом время – такое абсолютное нечто, которое идет независимо ни от чего, само по себе. В бескрайнем абсолютном пространстве есть (или бывают) его некие части – относительные пространства, своего рода коробки сцен, на которых происходит действие, а действующие лица стараются замерить время этих действий, употребляя различные изобретаемые ими мерные единицы. Вот это, замеряемое в коробке сцены, время и есть относительное или обыденное.
Считается, что Эйнштейн произвел ревизию трактовки понятия времени Ньютона, введя в научный обиход новое, релятивистское его (времени) толкование. Ничего подобного! Эйнштейн, похоже, увидел, что у каждого процесса, у каждого наблюдателя есть свое время. Но он, так же, как и Ньютон, время воспринимал как некое самостоятельно существующее явление, и поэтому полагал, что проблема состоит в том, что оно лишь измеряется по-разному в различных процессах, и что эта проблема будет снята, стоит привести не одинаково измеряемое время к единой шкале. Он использовал преобразования Лоренца в качестве скоростного информационного коэффициента, который позволял, по его мнению, определять одну и ту же точку отсчета для времен различных процессов.
Изменилось ли что-то в понимании миром физики этих явлений (или теперь уже единого явления?) за сто лет? Это поразительно, но ничего не изменилось ни на йоту! О чем это может говорить? Либо о том, что физика, наконец, достигла окончательной истины в понимании пространства и времени, либо о том, что в этом понимании она заблудилась настолько основательно, что выбраться из дебрей своих столетних заблуждений до сих пор не смогла.
Вспомним, как понимал время Аристотель. Он утверждал, что время – мера всякого движения, определяемая другим движением. Наш вывод аналогичен: характеристика, вычисляемый параметр всякого движения. При этом нет движения вне времени, как нет и времени вне какого-либо движения. В свою очередь, Мироздание – суть движущаяся материя. Выстраивается синтез трех взаимоувязанных и обязательных категорий: материя, движение и время, объективная реальность которых несомненна. Но «подчиненность» времени очевидна: движущаяся материя равнозначна Мирозданию, независимо от того, определяется или нет длительность бесконечного разнообразия движений материи в нашем мире. Хотя и длительность процессов объективно реальна, независимо от того, интересует она кого-либо или нет.
Ну, а пространство? Это пустой объем, вмещающий Вселенную, или это материальная среда, вмещающая Вселенную и содержащаяся во всех без исключения ее объектах?
После обнародования в 1905 году теории относительности физическая наука «отменила» эфир и заменила его пространством-временем. Этот странный симбиоз и ведет себя довольно странно – прогибается, как гамак, под воздействием больших масс, превратил место пребывания всего вселенского сущего в четырехмерное пространство, переведя все его процессы в непредставимое зазеркалье.
В современной теоретической физике присутствует и материализация несуществующего (увеличение массы – количества вещества в теле – в зависимости от увеличения скорости этого тела), и поиски места Создателя при «возникновении» Вселенной, и поиски физической формы времени. Не исключено, что такая «всеядность» физиков-теоретиков объясняется тем, что столетие тому назад физика и философия чуть ли не окончательно разошлись. Сегодня физики позволяют себе снисходительно и даже с известной долей сочувствия похлопывать философов по плечу: “…расчеты и математический аппарат науки ХIХ и ХХ вв. стали слишком сложны для философов и вообще для всех, кроме специалистов» (С.Хокинг). Со сплоченными рядами жрецов официальной теоретической физики и их нередко завиральными идеями довольно длительное время борются лишь одиночные приверженцы любомудрия. Однако сегодня критические статьи в адрес эйнштейновой теории относительности составляют уже тома.
Вот основные моменты из критики, которую в течение десятилетий упорно игнорирует официальная теоретическая физика.
Время – элемент объективной реальности, но это лишь качественная характеристика, вычисляемый параметр всякого движения в Мироздании. Оно не может быть названо ни основной формой бытия, ни коренным условием бытия.
Пространство нашей Вселенной – не пустой объем, вмещающий все ее материальное сущее, а вселенская материальная среда – эфир. Эфир заполняет нашу Вселенную и ее объекты без малейших пустот и промежутков, в ней нет ни малейшего безэфирного пустого пузырька.
Можно ли назвать приведенные утверждения достижениями развития понимания времени и пространства на современном этапе – сказать трудно. Но они вполне могут претендовать на признание в качестве гипотез, заслуживающих, по меньшей мере, обсуждения.
Коваль О.А. (м. Київ)
Методологічний потенціал матеріалістичної діалектики в філософському дослідженні культури
Філософські міркування про сутність культури з являються досить пізно – у XVII-XVIII століттях (ідеї Дж. Віко, І. Гердера, Б.Франкліна, І Канта). Однак загальний аналітичний дух, що панував у науці ХІХ століття, призводив до того, що культура не розглядалась у своїй цілісності, як складно організована система, а досліджувалась в окремих та автономних своїх проявах, тому й філософія культури розпадалась на окремі дисципліни – на філософію релігії, етику, естетику, філософію мови тощо. Під впливом позитивізму культурологічне знання стає все більш вузьким, емпірико-історичним, таким, що виходить з сфери філософського узагальнення і обмежується проблемами окремих наук, зливаючись з етнографією, археологією, мистецтвознавством, з історією техніки. Після Гегеля спроби філософського дослідження культури стають епізодичними; робота культуролога зводиться до вивчення того чи іншого історичного типу культури – первісної, античної, середньовічної, ренесансної (Е.Тайлор, А. Маліновський, Дж. Уорнер, А. Гуревич).
Культура охоплює різноманітні форми людської діяльності, кожна з яких є предметом певної наукової дисципліни – етнографії, історії, мовознавства, літературознавства, педагогіки, етики, лінгвістики, тому філософське дослідження культури не може не перехрещуватись з вивченням її конкретних форм відповідними окремими науками.
Огляд особливостей вивчення культури в ХХ столітті демонструє надзвичайну різноманітність поглядів та підходів як у вітчизняній так і в зарубіжній культурології. Крім того, сьогодні дослідженням феномену культури займається і етнограф, і мистецтвознавець, і історик, і філолог, і археолог. Активне дослідження різноманітних аспектів і складових багатоелементного та багатогранного буття культури, що змінюється у просторі та часі є закономірним і, більш того, ці специфічні теорії є своєрідним стимулом для створення філософії культури.
Визначенню природи та сутності культури присвячено велику кількість робіт. Їх кількість та різноманітність призвела навіть до появи спеціальних досліджень по класифікації та аналізу різних підходів в культурології. Більшість подібних досліджень культури є вкрай суперечливими у методологічному відношенні. І досі в світовій культурологічній думці немає не тільки єдиного розуміння культури, а й загального погляду на шляхи її вивчення, що мали б привести до подолання цього методологічного розброду.
Дійсно, культура є багатоелементною та різнорідною за своїм складом, тому існує не тільки можливість, а й певна необхідність в зведенні культури різними науками до тієї чи іншої конкретної форми її буття (знаково-символічної, предметної, інституціональної, діяльнісно-технологічної, ціннісної, комунікативної, інформаційної тощо). Велика кількість різнорідних культурологічних теорій пояснюється перш за все наявністю різноманітних підходів до культури різними науками та абсолютизацією, виведенням на філософсько-категоріальний рівень кожного з цих спеціально наукових по суті своїй підходів. Польський культуролог К. Жигульський, підкреслюючи цю методологічну обставину, робить висновок, що єдина загальна наука про культуру неможлива.
Культура є надскладною, цілісною системою, що саморозвивається та саморегулюється, і саме в своїй цілісності підлягає теоретичному пізнанню, бо система – це дещо більше ніж сума її складових. Тому для філософського дослідження культури адекватним є системний підхід, точніше – системний спосіб мислення. Системність об’єкту дослідження потребує системного підходу і в його теоретичному осмисленні. Але сам пособі системний підхід не може бути методологічною основою філософії культури. Філософське цілісне дослідження культури має спиратися на певне розуміння суспільства та людини.
Необхідність системно-філософського дослідження культури обґрунтовує М.С.Каган в роботі «Філософія культури». В такому дослідженні культура постає не як сума різноманітних форм і продуктів діяльності, способів діяльності і інститутів, а як системно-цілісна єдність. Культуру необхідно осмислити в її реальній цілісності і повноті конкретних форм її існування, в її будові, функціонуванні та розвитку. Таке завдання здатна вирішити тільки діалектико-матеріалістична філософія, що має в своєму арсеналі матеріалістичне розуміння історії та обґрунтування соціальної сутності людини як методологію дослідження соціокультурних процесів. Спираючись на таку методологію, в філософському дослідженні культури можна подолати вузькість, однобічність, частковість інтерпретацій культури, що притаманні окремим наукам. Філософія культури має розробити таку теоретичну модель культури, на яку кожна з окремих наук, що вивчають різні елементи та аспекти культури, могла б спиратися в рішенні своїх конкретних завдань.
Філософським, цілісним є розуміння культури як особливої форми предметного буття, що утворюється людською діяльністю і охоплює як створені нею продукти ( другу природу), так і способи їх створення. У філософському розумінні культура не може бути зведена ані до способу діяльності, ані до «мертвих» продуктів діяльності (пам’яток культури). Культура це перехід, взаємоперетворення способу діяльності в її продукти і навпаки – продуктів культури в способи діяльності.
Системний стиль мислення – це специфічна парадигма сучасної науки, і його не можна ототожнювати з структурним аналізом, оскільки він єднає елементно-структурний, функціональний та історичний аналіз і тому є максимально ефективним при дослідженні соціокультурної реальності.
В ХХ столітті відбувається методологічне вторгнення гуманітарних проблем у природознавство та методів „точних наук” в соціальне, в тому числі й культурологічне знання. Свого часу структуралізм був у європейській науці обмеженим, однобічним способом реалізації прагнення гуманітарного знання до такого рівню „точності”, що фіксується саме поняттям „структурності” , і втрата структуралізмом свого впливу свідчить скоріше за все не про необхідність повної відмови від прагнення до системного дослідження, а про необхідність подолання його однобічності. Це ставить перед філософією культури завдання осмислити культуру як підсистему в системі буття (в діалектичній взаємодії природи, суспільства та людини), як особливу форму предметного буття, що утворюється людською діяльністю. Культура це те, що люди виробляють і як вони виробляють (і матеріальне, і духовне: виробництво речей та ідей, людей і способів їх діяльності, знань, цінностей, образів) – вся сукупна людська діяльність.
Колотило М.О. (м. Київ)
ДІАЛЕКТИЧНИЙ МАТЕРІАЛІЗМ ЯК МЕТОДОЛОГІЯ ПРАКТИЧНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ НАУКОВИХ РОЗВІДОК
Проблема обгрунтування теоретико-методологічного підходу до питання практичної реалізації наукових досліджень є одним з головних аспектів існування та функціонування науки на різних етапах її історичного розвитку.
В цьому сенсі особливі преференції слід надати теорії діалектичного матеріалізму, що в розгорнутому, різнобічно обґрунтованому вигляді презентує В.І.Ленін у своїй роботі «Матеріалізм і емпіріокритицизм».
Особливий внесок В.І.Леніна у розвиток наукового пізнання полягає в тому, що він дає ґрунтовне пояснення принципу відображення дійсності та його методологічного значення для наукових досліджень.
В.І.Ленін підкреслює значення теорії відображення як процесу передачі інформації про дійсність, що виступає конструюючим інструментом розкриття складностей процесу пізнання існуючої реальності.
У контексті діалектико-матеріалістичного підходу принцип відображення є механізмом творчого осягнення реальності. Відображення – це процес накопичення та передачі інформації, а також перевірка її істинності на практиці. До того ж у даному сенсі інформація як відображення виступає проявом всіх рівнів матеріального світу.
Великого значення надає В.І.Ленін питанню практики, визнаючи її як об’єктивний критерій істини наукового знання. Визначаючи дану її властивість В.І.Ленін постулює, що істина в науковому пізнанні є завжди конкретною.
І саме в діалектичному матеріалізмі практика виступає критерієм, що демонструє результати пізнавального процесу.
Практика як свідома, цілеспрямована діяльність людей та їх спільнот по перетворенню природного, соціального та власного буття формує процес пізнання. Теоретична діяльність, процес пізнання дійсності нерозривно пов’язані з практикою. Рівнем розвитку практики обумовлюється обсяг та характер набутих знань. У єдності практики та теорії здійснюється цілісна предметна діяльність – процес практичного і теоретичного освоєння дійсності.
Питання, які розглядає В.І.Ленін у даній праці, були і залишаються надзвичайно актуальними, адже вони, по суті, у розгорнутому вигляді представляють собою розкриття життєтворчих принципів наукового пізнання.
Косенко В.Д. (м. Київ)
ДО ПИТАННЯ ПРО ЗНАЧЕННЯ ПРАКТИКИ ЯК КРИТЕРІЮ істини В ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ
У роботі В.І.Леніна „Матеріалізм і емпіріокритицизм” особлива увага приділяється ролі та місцю практики в житті суспільства загалом і в теорії пізнання зокрема. „Людська практика доводить правильність матеріалістичної теорії пізнання, – говорили Маркс та Енгельс, проголошуючи „схоластикою” ... спроби вирішити основне гносеологічне питання за межами практики” [В.И. Ленин. Полное собрание сочинений, изд. 4-е, т. XIV, с. 126].
Ленін підкреслює нерозривність діалектико-матеріалістичної теорії та практики: „точка зору життя, практика має бути першою основною точкою зору теорії пізнання. Вона неминуче приводить до матеріалізму ... Звичайно, при цьому не варто забувати, що критерій практики ніколи не може по суті справи підтвердити чи спростувати повністю будь-яке людське уявлення” [В.И. Ленин. Полное собрание сочинений, изд. 4-е, т. XIV, с. 130]. Відомо, що без діалектики не можна встояти під натиском реакції та брехні. Саме за допомогою цієї „зброї” Ленін аргументовано та переконливо доводить хибність уявлень російських махістів, про яких йде мова в „Матеріалізмі і емпіріокритицизмі”.
Звичайно, Ленін у першу чергу – великий філософ-теоретик. Він вщент спростовує теоретичні аргументи махістів, доводячи, що їх теорії не мають жодного відношення до діалектичного матеріалізму, а, навпаки, є протилежними йому, є псевдонауковими та антинауковими.
Невдалих спроб заперечити матеріалізм та його історичне значення було багато. Але форма, яку обрали махісти, була надзвичайно цинічною. Вперше було намагання понищити діалектичний матеріалізм… його власними аргументами. Російські махісти (Базаров, Богданов, Юшкевич та ін.) самозванно маніфестуючи себе марксистами, під виглядом заперечення ідей окремих матеріалістів (наприклад, Плеханова) – заперечували матеріалістичне вчення загалом. Більше того, наводячи в тексті цитати з книги Джорджа Берклі „Трактат про основи людського пізнання” (1710 рік видання), Ленін неспростовно доводить те, що махісти фактично пропонують своїм прибічникам старі слова в новій „обгортці” – їх „новітня філософія” (яку вони вважають матеріалістичною) – не що інше, як ідеї ідеалістів… початку XVIII століття.
Ведучи мову про роль практики в теорії пізнання, хочеться навести важливу думку В.І.Леніна про те, що „критерій практики дозволяє вести нещадну боротьбу з ідеалізмом та агностицизмом” [В.И. Ленин. Полное собрание сочинений, изд. 4-е, т. XIV, с. 130]. Вчення махістів має на меті довести, що чуттєве уявлення і є… поза нами існуюча дійсність. Ленін парирує подібне „доведення”, наводячи не вельми вишукану, проте напрочуд точну думку Фейєрбаха: прирівняти суб’єктивне відчуття до об’єктивного світу, „значить прирівняти полюцію до дітонародження”.
Щоб бачити далеко, ми маємо стояти на плечах попередників. Добре – коли титанів. І саме вивчення спадку таких філософів, як Володимир Ілліч Ленін, має допомагати нам в наближенні до істини в теоретичних дослідженнях та практичній діяльності. На жаль, в ситуації, що склалась, – штучно і спеціально створена, – в сучасній українській вищій школі, говорити про повноцінне освоєння неоціненого духовного спадку, добротне вивчення надбань діалектичного матеріалізму не можна. Навпаки – існує цілком жорстке, хоча й неформальне табу на вивчення робіт марксистів. А нинішній „реформаторський” крок – введення Болонської системи у вищій школі – буквально закриває доступ студентів всіх технічних спеціальностей до філософії як такої. Факультет соціології і права Національного технічного університету України „Київській політехнічний інститут” є в цьому плані якраз виключенням з „правила” – всебічне вивчення філософії майже на всіх курсах, формування справжньої, а не сурогатної філософської культури дозволяє студентам долучатись до дійсно важливих творів теоретиків матеріалізму діалектичного та діалектики матеріалістичної.
Час плине, але справжні цінності залишаються сталими, незважаючи ні на наше ставлення до них, ні на політичну та будь-яку іншу кон’юнктуру сьогодення. І те, що сторіччя, яке пройшло з моменту написання „Матеріалізму і емпіріокритицизму”, ніяким чином не зменшило її актуальність, свідчить про її виключне теоретичне значення та практичну цінність.
Костромина А.М. (г. Киев)
ДИАЛЕКТИКА ОТНОСИТЕЛЬНЫХ ПРЕДЕЛОВ АБСОЛЮТНОГО ПРОТИВОПОСТАВЛЕНИЯ ПОЛЯРНЫХ ПРОТИВОПОЛОЖНОСТЕЙ
Поскольку диалектика представляет аналог и тем самым метод объяснения всеобщей связи, процесса развития вообще и переходов от одной области исследования к другой, именно она является для современной науки наиболее важной формой мышления. Приводя в необходимую внутреннюю связь отдельные области знания, наука вступает в теоретическую область, где эмпирические методы оказываются бессильными и оказать помощь может только теоретическое мышление. Нация, желающая стоять на высоте науки, не может обойтись без теоретического мышления, – это положение, высказанное Ф. Энгельсом в конце XIX века, сохраняет свою актуальность и поныне. Ожидания, что прогресс теоретического познания и научная революция должны даже самого упрямого эмпирика все более и более подводить к осознанию диалектического характера природных и общественных процессов, не оправдались. Исследование самого процесса превращения, “того великого основного процесса, в познании которого находит свое обобщение все познание природы” (Энгельс), по-прежнему требует понимания законов диалектического мышления и сознательного обращения к теории его законов. Научное знание в своем развитии не может уже избежать диалектического обобщения, а попытки вместо диалектики навязать науке некие суррогаты ее чреваты научными кризисами.
Центральным пунктом диалектического понимания реальности является уразумение противоположностей и различий, которые хотя и существуют в ней, но имеют только относительное значение, а их воображаемая неподвижность и абсолютное значение привнесены в неё только рефлексией человека. С этим связан вопрос об отношении релятивизма (т. е. принципа относительности наших знаний) к диалектике в развитии научного знания. Еще Гегель понял, что диалектика включает в себя момент релятивизма, отрицания, скептицизма, но не сводится к релятивизму. Релятивизм как основа теории познания есть не только признание относительности наших знаний, но и отрицание объективной, независимо от человека существующей, реальности, к которой приближается наше относительное познание, а также исключение абсолютной истины. Для диалектиков познание, имеющее безусловное право на истину, осуществляется в ряде относительных (релятивных) заблуждений.
О недостаточности всех полярных противоположностей трактуют исходные посылки диалектики. Все логические категории, движущиеся в полярных противоположностях, имеют абсолютное значение только в пределах чрезвычайно ограниченной области. Как только противоположность истины и заблуждения применяется вне границ такой узкой области, так сразу эта противоположность делается относительной (релятивной) и, следовательно, негодной для точного научного способа выражений. А если применять эту противоположность вне пределов указанной области, как абсолютную, то оба полюса противоположности превратятся каждый в свою противоположность, т.е. истина станет заблуждением, заблуждение истиной. Истина является абсолютной лишь в известных пределах, и пределы этой её абсолютности относительны. Это рассуждение Ф. Энгельса из «Анти-Дюринга» В. Ленин рассматривает как ключевое для науки: “пределы истины каждого научного положения относительны, будучи то раздвигаемы, то суживаемы дальнейшим ростом знания” [1, 146]. Для диалектического материалиста, подчеркивает он, не существует непереходимой грани между относительной и абсолютной истиной, “исторически условны пределы приближения наших знаний к объективной, абсолютной истине, но безусловно существование этой истины, безусловно тó, что мы приближаемся к ней” [1, 147]. Различение относительной и абсолютной истины необходимо, но является настолько «неопределенным», чтобы помешать превращению науки в догму в худом смысле этого слова, в нечто мертвое, застывшее, закостенелое, но в то же время настолько «определенным», чтобы отмежеваться решительно и бесповоротно от фидеизма и от агностицизма, от философского идеализма и от софистики последователей Юма и Канта. Тут и лежит грань между релятивизмом и диалектическим материализмом, который включает в себя релятивизм, но не сводится к нему, т. е. признает относительность всех наших знаний не в смысле отрицания объективной истины, а в смысле исторической условности пределов приближения наших знаний к этой истине.
Противоположность материи и сознания также имеет абсолютное значение только в пределах очень ограниченной области: в случае, рассмотренном Лениным, исключительно в пределах основного гносеологического вопроса о том, чтó признать первичным и чтó вторичным. За этими пределами относительность данного противоположения несомненна [1, 160]. Различение причины и следствия имеет значение только в применении к данному отдельному случаю. А при рассмотрении этого отдельного случая в его общей связи со всем мировым целым полюса сходятся и переплетаются в представлении универсального взаимодействия, в котором причины и следствия постоянно меняются местами. Чтó является причиной здесь или теперь, там и тогда становится следствием и наоборот.
Диалектический взгляд на само абсолютное и относительное не знает резких разграничительных линий и безусловного, всюду пригодного «или – или», переводя друг в друга неподвижные метафизические различия и опосредствуя противоположности.