До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 27-28 листопада 2008 Київ
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада запорізький національний університет, 6793.22kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
- В. Д. Косенко © Авторські права, 5389.02kb.
- Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської, 4395.92kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. I харків, 6941.25kb.
К ВОПРОСУ О СООТНОШЕНИИ ОБЩЕСТВЕННОГО БЫТИЯ И ОБЩЕСТВЕННОГО СОЗНАНИЯ
Общественное бытие и общественное сознание - фундаментальные категории исторического материализма. Это две стороны, материальная и духовная, жизни общества, находящиеся между собой в определенной взаимосвязи и взаимодействии.
Общественное бытие – философская категория, означающая объективность исторических форм общения и деятельности людей по отношению к их сознанию. Общественное бытие – это реальные ступени развития производительных сил и соответствующие им, необходимые, от воли и сознания людей независящие отношения, в которые люди вступают, включаясь в производство и в др. виды практической деятельности.
Общественное сознание – это взгляды, представления, идеи, политические, юридические, эстетические, этические и др. теории, философия, мораль, религия и др. Формы общественного сознания. Специфическим показателем этих взглядов, представлений, идей, настроений есть феномен общественного мнения как побудительной силы, регулирующей поведение людей, их практическую деятельность. Выступая в качестве регулирующей силы, он относится к активной, то есть овладевшей массами, части общественного сознания. Этот феномен существует в сознании людей; и выражается публично, выступая, в свою очередь, как мощное средство общественного воздействия.
Вопрос о взаимоотношении общественного бытия и общественного сознания является конкретизацией основного вопроса философии в применении к обществу. Общественное бытие и общественное сознание не просты, а сложны, подвижны и развиваются вместе с развитием и усложнением общественной жизни. Если на первых ступенях истории общественное сознание формируется как непосредственное порождение материальных отношений людей, то в дальнейшем, с расчленением общества на классы, возникновением политики, права, политической борьбы, общественное бытие воздействует определяющим образом на сознание людей через множество промежуточных звеньев, каковыми являются государство и государственный строй, правовые и политические отношения и т. п., также оказывающие огромное влияние на общественное сознание.
Необходимо видеть и учитывать большую роль общественного сознания и его воздействия на развитие самого общественного бытия. Абсолютное противопоставление этих двух сторон жизни людей действительно лишь в рамках основного вопроса о том, что первично и что вторично. За пределами этого вопроса такое абсолютное противопоставление теряет смысл, а в те или иные периоды роль общественного сознания. может стать и становится решающей, хотя и тогда оно в конечном счете определяется и обусловлено общественным бытием.
Сознание вообще отражает бытие, это общее положение всего материализма. Не видеть его прямой и неразрывной связи с положением исторического материализма – общественное сознание отражает общественное бытие – невозможно. Не сознание людей определяет их бытие, а, наоборот, их общественное бытие определяет их сознание. Это положение настолько просто, что оно должно было бы быть само собой разумеющимся для всякого, кто не завяз в идеалистическом обмане.
Кітов М.Г. (м. Київ)
КРИТИЧНИЙ ХАРАКТЕР ФІЛОСОФСЬКОГО ДОРОБКУ В.І. ЛЕНІНА
Незважаючи на всебічний і ґрунтовний аналіз з різних філософських позицій стану матеріалістичної філософії в СРСР, нагальною залишається проблема висвітлення критичного характеру ленінського філософського доробку до інших філософських течій, що і є метою наших міркувань.
Відомо, що пізнання виступає єдністю двох складових частин – руйнації старого знання і створення нового. Завдання критики – відшукати помилки, свідомий обман і т.д., які подаються у формі знання. Цьому, здебільшого, і присвячені філософські праці В.І. Леніна.
По-перше, ленінська критика завжди є принциповою, адже він осмислює вихідні методологічні принципи системи, що критикується, а не її окремі положення, відшуковуючи іманентну суперечність, котра притаманна висхідному принципу. Так, критикуючи Канта він знаходить внутрішню суперечливість кантівського розуміння “речі-в-собі”. Кант стверджує, що вона існує і водночас стверджує, що вона непізнавана. Проте судження про “річ-в-собі” як існуючу – вже є знанням про неї, адже в судженні мовиться про те, що вона є. А оскільки принцип є синтезуюче начало, котре лежить в основі теоретичної системи філософії і котре поєднує розрізнені складові знання в певну цілісність, то критика передбачає заміну внутрішньо суперечливого вихідного принципу новим, несуперечливим і на його основі здійснення критичного переосмислення всієї системи філософського знання. Основним принципом матеріалістичної філософії є відношення природи до духу, матерії до свідомості, мислення до буття, котре виражається судженням: що є первинним? Цей принцип був сформульований ще Ф. Енгельсом, проте В.І. Ленін значно його поглиблює. Він чітко вказує, що абсолютна протилежність матерії і свідомості правомірна лише у рамках гносеології. Різні форми матеріалізму і визначаються тим, як вони витлумачують зміст термінів “первинне”, “вторинне”.
По-друге, ленінська філософська критика завжди є системною. На основі нового вихідного методологічного принципу він, зокрема, проводить критику всієї системи філософії махізму, а не окремих її положень. Принцип системності відіграє визначальну роль у процесі історичного розвитку теоретичної філософії. Він забезпечує концептуальність критики і перехід від однієї теоретичної системи до іншої. Саме розгорнута системна критика і приводить до виявлення недоліків попередньої системи і створення нової.
По-третє, ленінська критика, будучи системною, має комплексний характер. Тобто, вона не обмежується лише критикою філософських питань, а й переноситься на інші суспільні науки, оскільки марксизм складається з трьох складових частин. Особливо чітко комплексний характер ленінської критики простежується у відношенні до махізму, який проник у Росію в якості найсучаснішої філософії науки. Науковці, прихильники махізму, стверджували, що сучасне природознавство заперечує діалектику, оскільки ніяких суперечностей у природі не існує, а вони існують лише у сфері думки. Наприкінці XIX – початку XX ст. у науці відбулася революція. Були відкриті рентгенівські промені (1895), явище радіоактивності (1896), подільність атома, електрон (1898). При вивченні властивостей електрона була встановлена залежність його маси від швидкості. Наукові відкриття у фізиці показали неправомірність використання застарілих понять, які були вироблені класичною фізикою, зокрема й поняття “матерія” як субстанції-речовини. Спекулюючи на цьому науковому факті, махісти оголосили, що терміни “буття”, “матерія”, “природа” – це лише пусті слова. Наука, мовляв, має справу лише з аналізом “комплексу відчуттів” окремої людини.
У чому ж полягає суть проблеми, з якої дискутує В.І. Ленін з махістами?
При осягненні зовнішнього світу реальним суб’єктом пізнання фактично виступає жива, тілесна, предметна людина, яка наділена багатьма сутнісними силами. Але специфіка теоретичного способу відношення людини до дійсності потребує зведення такої людини лише до суб’єкта (носія) пізнавальної діяльності, тобто лише до мислячо-діючої істоти. Отже, специфіка теоретичної свідомості полягає в тому, що, як писав К.Маркс, осягаюче в поняттях мислення є дійсна людина і через це тільки осягнутий в поняттях світ є дійсний світ. Тому безпосереднім об’єктом виступає не реально існуючий світ, а світ, поданий людині у формах її чуттєвості. Тобто, реально існуючий світ для теоретика безпосередньо дійсно виступає як “комплекс відчуттів”. Можна погодитися навіть з тим, що наукові терміни безпосередньо позначають “комплекс відчуттів”. Саме це реальне відношення і фіксують махісти. Але не можна зупинятися на цьому, а потрібно йти далі і шукати джерело цього “комплексу відчуттів”, як воно змінюється чуттєвістю людини і фіксується у “комплексі відчуттів”, а “комплекс відчуттів” змінюється мисленням і “осідає” змістом у наукових термінах. Кольори, звуки тощо, які махісти називають першоелементами світу, насправді є “людськими мірками”, відчуттями, які виникають завдяки впливу зовнішнього середовища на органи чуттєвості людини в процесі предметно-практичної взаємодії людини з навколишнім світом. За допомогою цих мірок людина і освоює навколишній світ. В.І. Ленін чітко вказує, на чому ж конкретно “звихнулися” махісти – вони відчуття приймають не за зв’язок свідомості із зовнішнім світом, а за перегородку, стіну, яка відділяє свідомість від зовнішнього світу. Сутність кризи у новітній фізиці була насамперед методологічною. Вона полягала у ломці основних принципів і понять, які історично застаріли і за допомогою яких фізики не могли описувати зовнішній світ, що й приводить зрештою до заперечення існування об’єктивної реальності поза свідомістю, тобто до заміни матеріалізму ідеалізмом і агностицизмом. Якщо раніше фізики вважали, що навколишній світ існує у формі речовини, що найдрібнішою матеріальною частинкою є атом, що він неподільний, то відкриття подільності атому і його корпускулярно-хвильової природи підштовхують їх до думки, що матерія щезає. Насправді ж зникає не матерія, а та межа, до якої ми знали матерію досі, зникають такі властивості матерії, які здавалися раніше абсолютними, незмінними, первісними (непроникливість, інерція, маса і т. ін.) і які тепер виявляють себе, як відносні, властиві тільки деяким станам матерії. Отже, зникає не матерія, а історично обмежені знання про неї. Наприклад, якщо раніше вчені вважали, що природа існує лише у формі речовини, то сьогоднішня наука виділяє такі форми існування матеріального світу: речовина; поле; плазма; антиречовина; антиполе; соціальна форма існування матеріального світу. Наука може відкрити безліч форм існування матеріального світу, але всі ці форми його прояву “зніматимуться” філософським терміном “матерія”, як найбільш узагальненим поняттям, яке описує існування зовнішнього світу. “Матерія, – пише В.І. Ленін, – є філософська категорія для означення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображується нашими відчуттями, існуючи незалежно від них” [1; с. 120].
В.І. Ленін чітко розрізняє філософське і природничонаукове витлумачення матерії. Він пише: “...зовсім неприпустима річ сплутувати, як це роблять махісти, учення про ту чи іншу будову матерії з гносеологічною категорією, – сплутувати питання про нові властивості нових видів матерії (наприклад, електронів) із старим питанням теорії пізнанням, питанням про джерела нашого знання…” [там само; с. 119].
Дати природничонаукове витлумачення матерії – це справа науковців. Стосовно філософського витлумачення, то “діалектичний матеріалізм наполягає на приблизному, відносному характері всякого наукового положення про будову матерії і властивості її, на відсутності абсолютних граней у природі, на перетворенні рухомої матерії з одного стану в інший” [там само; с. 255]. Щоб вірно відтворювати навколишній світ природознавці мають перейти у філософії від метафізичного матеріалізму до діалектичного. “Цей крок робить і зробить сучасна фізика, але вона йде до єдино вірного методу і єдино вірної філософії природознавства не прямо, а зигзагами, не свідомо, а стихійно, не бачачи ясно своєї «кінцевої мети», а наближаючись до неї помацки, хитаючись, іноді навіть задом. Сучасна фізика лежить у пологах. Вона народжує діалектичний матеріалізм” [там само; с. 306–307], – зауважує В.І. Ленін.
По-четверте, у процесі критики своїх опонентів В.І. Ленін не лише показує їхні недоліки, перекручення, а й творчо розвиває матеріалістичну філософію. Зокрема, у праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм» він не лише розкрив гносеологічні корені махізму і його зв’язок з кризою у природознавстві на рубежі XIX–XX століть, а й по-новому витлумачив ряд положень марксистської філософії, зокрема розвинув вчення про пізнаваність світу, теорію відображення тощо.
Література:
1. Ленін В.І. Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повн. зібр. творів // Переклад з п’ятого російського видання. – Київ. Вид-во політичної літератури України. – Т. 18, – С. 7–354.
Клименко М.І. (м. Київ)
Феномен класової солідарності в філософському дискурсі
Протягом тривалого часу в лоні суспільствознавчих наук була накопичена певна сукупність понять, що віддзеркалюють соціальну єдність, злагодженість, цілісність тощо. До таких дефініцій відносимо наступні: „інтеграція”, „консенсус”, „соціальне партнерство”, „субстанційна моральність”, „солідаризм”, „соціальна солідарність” та ін.
Дослідження проблеми соціальної солідарності в будь-якому з її проявів (толерантність, інтеграція, класова солідарність) є актуальним з огляду суспільного дискурсу в цілому, оскільки соціальна солідарність – характеристика єдності соціуму, а також атрибутив його функціонування і розвитку, оскільки в онтологічному сенсі суспільство – цілісність.
Ще один із аспектів актуальності досліджуваної проблематики витікає з реалій трансформаційних перетворень сучасного українського суспільства. Транзитивні зміни сьогодення охоплюють всі царини життя соціуму: економічну, політичну, соціокультурну тощо, і позначаються, на ряду з іншими, певними особливостями, одна з яких дезінтеграційні тенденції на рівні соціальної системи суспільства. Відповідно проблематика єдності, цілісності, соціальної солідарності набуває дискурсивного характеру.
Дослідження проблеми соціальної солідарності має глибокі корені. Роздуми стосовно певних видів соціальної солідарності знаходимо у давньогрецьких філософів Арістотеля, Евкліда, Геракліта. Проте лише тільки в ХІХ столітті, глибинному дослідженню природи соціальної солідарності, присвячено багато робіт французьких та німецьких науковців, громадських діячів, політиків. Одними із таких дослідників проблеми соціальної солідарності в її класовому аспекті є К.Маркс і Ф.Енгельс. У межах економічного детермінізму, як принципу організації життєдіяльності соціуму, вивчення соціальної солідарності набуває класової акцентуації. У класовій теорії К.Маркс робить наголос на солідарності робітничого класу, як етапі класового творення і боротьби, з огляду на його історичну роль. Солідаризація робітничого класу, на думку класика гуманізму, відбувається на підставі діалектичного матеріалізму. Тобто К.Маркс акцентує увагу саме на ідеологічних факторах, як підґрунті класової солідарності.
Теоретичне осмислення проблеми солідаризації робітничого класу набуває свого продовження в роботах російського дослідника В.Ядова. Зазначена проблематика розроблялась російським науковцем в контексті вивчення процесів трансформації, пристосування, виживання заводів-велетнів Росії в нових пострадянських економічних і соціокультурних умовах. В.Ядов наголошує на ціннісно-нормативній компоненті, самоідентифікації, загальносоціальних та регіональних детермінантах як основах соціальної солідарності в робітничому середовищі.
Класова солідарність є різновидом соціальної солідарності, а відповідно, методологічна база щодо вивчення явища соціальної солідарності може бути використана для розкриття досліджуваного феномену. Класова солідарність має аксіонормативну основу і базується на прийнятті, усвідомленні і інтеріоризації цінностей, нормативів, ідей, цілей, життєвих стилів певного класу. Механізм формування солідарної / не солідарної дії на мікрорівні є дискурсивним питанням. Для його розкриття В.Ядов пропонує використати методику „диспозиційної лійки”, запропоновану грузинським психологом Д.Узнадзе. В „лійку” (свідомість людини) „вливається” сукупність детермінант: загальні, особливі, об’єктивні і суб’єктивні причинності, а „виливається” настанова особистості щодо солідарної дії / бездіяльності. Потрібно відмітити складність емпіричної інтерпретації впливу первісних детермінант на остаточну особистісну настанову.
Отже, класова солідарність – це сукупність специфічних інсайтних класових зв’язків, що формуються на основі спільних цінностей, норм, правил, ідей, дій, взаємодій, соціальної довіри, соціальної ідентичності, толерантності тощо.
Ковалев А.К. (г. Каменск-Шахтинский, Российская Федерация)
МАРКСИСТСКО-ЛЕНИНСКАЯ СОЦИАЛЬНАЯ НАУКА КАК ТЕХНОЛОГИЯ И МЕТОДОЛОГИЯ ПРЕОБРАЗОВАНИЯ ОБЩЕСТВА
Ленин, продолжая дело Маркса и Энгельса, осуществил дальнейшее развитие социальной науки как технологии и методологии преобразования общества: как стратегии и тактики революционного пролетарского движения в единстве теоретической, политической и практически-экономической борьбы; как теории создания и развития коммунистической рабочей партии, руководящей революционной борьбой за социализм; как учения о преобразовании капитализма в социализм.
Диалектический материализм, доведенный до исторического материализма и далее развитый до научного социализма, а также материалистическая диалектика как передовой научный метод, позволяющий познавать и преобразовывать действительность в соответствии с логикой саморазвития этой действительности, были превращены ленинской партией и революционным пролетариатом в интенсивную и результативную производительную силу, благодаря которой была свершена социалистическая революция и начато строительство социализма.
Исходя из реальной действительности, из факта существования в рабочих массах России ХIX в. множества разобщенных кружков, групп, союзов, Ленин разработал план построения организационной системы развития пролетарского движения [см. 1, 2], план, который затем был претворен партией в практику. На основе этого плана стихийно возникшие, изолированные и разъединенные формы пролетарского движения были преобразованы в планомерно-организованную, широкую разветвленную сеть кружков, групп и союзов, являвшихся филиалами такой же массовой сети партийных комитетов и подкомитетов. Через посредство такой разветвлено-филиальной сети ленинской партией осуществлялось руководство всем пролетарским движением, внесение в рабочие массы социалистического сознания. В этом процессе и в ходе всей революционной борьбы за социализм происходило объединение, сплочение и организация пролетариата, теоретическое и практическое обучение и воспитание рабочего класса, обучение фабрично-заводских Советов руководству и управлению различными предприятиями и далее всем хозяйственно-экономическим общественным производством.
Анализируя пролетарское движение в нынешней России, необходимо констатировать, что оно находится в зародышевом, незрелом состоянии, характеризуется отсутствием в этом движении как массовой сети партийных комитетов, так и планомерно-организованной филиальной сети различных рабочих кружков, групп, союзов. Поэтому в настоящее время перед коммунистической партией вновь, как и в ленинский период, встает необходимость активизировать работу по планомерно-сознательной организации пролетарского движения в противовес «хвостизму» – выжидательной тактике созревания рабочего класса. Отсюда вытекает актуальнейшая задача партии: создание в рабочих массах широкой сети партийных комитетов (и подкомитетов) и разветвленно-филиальной многофункциональной сети кружков, групп, союзов, организаций, через посредство которых коммунистическая партия могла бы осуществлять просвещение, обучение и воспитание пролетариата и в которых с помощью партийных пропагандистов происходило бы планомерное, систематичное, программное изучение рабочими научного социализма.
Ленин показал непревзойденный образец применения материалистической диалектики в качестве теоретического и практического метода, в частности, в эволюции руководящей роли партии и Советов рабочих и крестьянских депутатов: 1) в условиях отсутствия политической свободы и полицейского преследования революционеров – партия как узкая подпольная организация, руководящая пролетарским движением через партийные комитеты и подкомитеты; 2) в новых условиях политической свободы (свободы собраний, союзов, печати в 1905 г.) и с возникновением Советов рабочих депутатов – реорганизованная партия, сливающаяся с массами рабочего класса, превращающаяся в широкую демократическую организацию и руководящая всей революционной борьбой труда с капиталом совместно с Советами рабочих депутатов как зародышем временного революционного правительства; 3) после свершения социалистической революции – республика Советов рабочих и крестьянских депутатов («государство-коммуна»), т. е. диктатура пролетариата в форме Советов, через Советы, где партия – широкая демократическая организация, слившаяся с Советами, с массами трудящихся (но не диктатура партии, не «вождизм») [см. 3, 4].
Из сделанного анализа ленинской диалектики в отношении роли Советов в классовой борьбе следует: в нынешней России насущной необходимостью является восстановление разрушенных Советов депутатов трудящихся с тем, чтобы придать этому демократичному общественному органу главнейшую роль в строительстве социализма и коммунизма.
Таким образом, на нынешнем этапе революционной борьбы для того, чтобы Россию вновь «убедить», вновь «отвоевать у богатых для бедных, у эксплуататоров для трудящихся» и затем научиться ею управлять [cм. 5, с. 172], необходимо изучать, анализировать и диалектически применять богатейшее марксистско-ленинское наследие – пролетарскую социальную науку как технологию и методологию преобразования капитализма в социализм.
Литература:
1. Ленин В.И. Письмо к товарищу о наших организационных задачах. Полн. собр. соч., т. 7, с. 1-32.
2. Ленин В.И. Что делать? Наболевшие вопросы нашего движения. – Полн. собр. соч., т. 6, с. 1—192.
3. Ленин В.И. О реорганизации партии. – Полн. собр. соч., т. 12, с. 83—93
4. Ленин В.И. О задачах пролетариата в данной революции. – Полн. собр. соч., т. 31, с. 113—118.
5. Ленин В.И. Очередные задачи Советской власти. – Полн. собр. соч., т. 36, с. 165—208.