До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 27-28 листопада 2008 Київ
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада запорізький національний університет, 6793.22kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
- В. Д. Косенко © Авторські права, 5389.02kb.
- Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської, 4395.92kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. I харків, 6941.25kb.
КРИТИКА ПРИРОДНИЧО-НАУКОВОГО (МЕХАНІСТИЧНОГО) МАТЕРІАЛІЗМУ ТА ЇЇ СВІТОГЛЯДНИЙ ПОТЕНЦІАЛ
У праці «Матеріалізм та емпіріокритицизм» Ленін захищає загальну лінію матеріалізму в філософії та у природничо-науковій свідомості. При цьому, захист загальних ідей матеріалізму нерозривно пов’язаний у цій праці з обґрунтуванням та розвитком ідей діалектичного матеріалізму як магістрального напрямку у філософії та в історії матеріалізму перш за все. Виходячи з контексту «Матеріалізму та емпіріокритицизму», захист загальних ідей філософії матеріалізму передбачає не тільки послідовну критику ідеалізму, але й не менш послідовну критику старого, домарксистського матеріалізму взагалі і в особливості тієї форми природничо-наукового матеріалізму, що історично склався в природознавстві – механістичного та метафізичного матеріалізму.
Слід зауважити, що ленінська критика старого матеріалізму є формою захисту та розвитку загальних принципових ідей філософії матеріалізму, засобом їх очищення від історично мінливої, обмеженої форми, а, значить, обґрунтуванням положень матеріалізму в нових історичних умовах розвитку науки та ідеологічної боротьби. Енгельс підкреслював неприпустимість ототожнення «матеріалізму як загального світогляду, заснованого на певному розумінні відношення матерії та духу, з тією особливою формою, в якій виражався цей світогляд на певному історичному ступені, саме у ХVIII столітті». «З кожним відкриттям у природничо-науковій сфері матеріалізм, – писав Енгельс, – неминуче повинен змінювати свою форму». Ленінська лінія захисту та розвитку матеріалізму цілком засновується на цьому принциповому посиланні марксизму, яке зобов’язує розглядати ті або інші матеріалістичні погляди та концепції конкретно-історично, в загальному контексті розвитку науки, духовної культури суспільства, виявляючи їх історичну своєрідність, змістовну специфіку, соціальну роль та значення. Відтак, ленінський захист ідей матеріалізму і співпадає з захистом та розвитком лінії діалектичного матеріалізму в філософських дискусіях, породжених революційними зрушеннями у фізиці початку ХХ ст.
Важливою складовою філософської рефлексії є природничо-науковий або, як пише Ленін, природничо-історичний матеріалізм природознавства, який визначається ним як «стихійне, неусвідомлюване, неоформлене, філософськи-несвідоме переконання більшості природознавців в об’єктивній реальності зовнішнього світу, що відображається нашою свідомістю». Природничо-науковий матеріалізм, тобто, матеріалізм природознавства як специфічної форми пізнавальної діяльності людей представляє собою, згідно із марксизмом, історично-конкретне утворення, що розвивається. Специфічною особливістю природничо-наукового матеріалізму науки (перш за все фізики) ХVIII ст. є механіцизм, абсолютизація засадничих ідей механіки І. Ньютона, яка прийнята подальшим природознавством як зразок наукового мислення. Як показав ще Ф.Енгельс в 70-ті роки ХІХ ст., розвиток природничих наук об’єктивно все більше вступав у протиріччя з ідеями механістичного матеріалізму, у зв’язку з чим у науці виникла потреба у критиці цієї застарілої форми світогляду і в формуванні принципово нової – діалектичної, по суті, форми матеріалізму.
Аналізуючи «кризу у фізиці», Ленін встановлює, що суть її полягає не в руйнації матеріалістичного світогляду природознавства взагалі, а в кризі, відмиранні історично-конкретної форми природничо-наукового матеріалізму. Неадекватність цієї форми матеріалізму новим даним науки зумовлює перетворення її в гальмо наукової думки. Оскільки в очах багатьох вчених механістичний матеріалізм ототожнювався з матеріалістичним світорозумінням, то криза цієї форми світогляду стала сприйматися як криза матеріалізму взагалі, а сам перехід на позиції агностицизму та ідеалізму – як форма звільнення наукової свідомості від застарілих догм та забобонів. У самому запереченні старого матеріалізму виявлялась залежність наукової думки від метафізичних настанов мислення. «Нова фізика, – пише Ленін, – звихнулася в ідеалізм, головним чином, саме тому, що фізики не розумілися в діалектиці. Вони боролися з метафізичним матеріалізмом, з його однобокою «механістичністю», – і при цьому виплескували разом з водою й дитину. Заперечуючи незмінність елементів та властивостей матерії, вони скочувалися до заперечення матерії, тобто, об’єктивної реальності фізичного світу, заперечуючи абсолютний характер важливих і основних законів, вони скочувалися до заперечення будь-якої об’єктивної закономірності в природі, до оголошення закону природи простою умовністю, «логічною необхідністю» і т. ін.».
Сутність ленінської позиції – стосовно практичного осмислення революційних змін, які відбувалися в науці та які мали широкий світоглядний, загально філософський характер, – полягає в тому, щоб конкретно вказати на неадекватність дійсності тих ідей, з позицій яких вчені осмислювали зміни, що відбувалися. Ця сутність полягає в тому, щоб звільнити свідомість вчених від панування не тільки механістичних, а й метафізичних настанов мислення, проти яких об’єктивно (і завжди) виступала нова фізика. Ленінська позиція, відтак, спрямована на встановлення співпраці філософії діалектичного матеріалізму з природничо-науковим матеріалізмом. Цим передбачалася критика історичної обмеженості природничо-наукового матеріалізму та його ухилів у бік ідеалізму й разом з тим підтримка здорового ядра цієї форми філософської самосвідомості науки, про яку йдеться. Таким чином, Ленін помітив у тогочасних перебудовах в науці, (що знайшли свій вираз у тезі про відмову природознавства від матеріалізму та його переходу на позиції ідеалізму), складний суперечливий процес народження в науці принципово нової, тобто, діалектичної форми матеріалізму. Така форма світогляду залишалася (й вочевидь залишається) багато в чому незрозумілою для вчених, працями яких вона створювалася, як принципово нова форма світоглядної свідомості науки.
Димитров В., Димитрова Л. (м. Київ)
ФІЛОСОФІЯ І НАУКА: СУЧАСНА МЕТОДОЛОГІЧНА СИТУАЦІЯ
Сучасна фiлософiя звертається до узагальнюючих методик, якi, не iгноруючи всi нюанси багатогранної реальностi, сприяють адекватностi вiдображального процесу реалiям життя. Певною мірою така ситуація нагадує обставини, які мали місце 100 років тому назад, коли писалася знаменита книга В.І. Леніна «Матеріалізм та емпіріокритицизм». Тоді так само постало питання методології.
Головними методологiчними засадами в сучаснiй науковiй ситуацiї стали системологiя, методика темпорального аналiзу, явлена в єдностi синхронiї i дiахронiї та сукупнiсть понять i категорiй, якi мають рiзний рiвень унiверсальностi (таких, як культура, цивiлiзацiя, етнос, хронотоп, лiнiйнiсть та нелiнiйнiсть характеру розвитку, флуктуацiї, ентропія, фази тощо).
Розумiння структури та будови iсторичного часу та мiсця людини в ньому, "осягнення" (термiн А.Тойнбi) руху iсторiї життєво необхiдне i важливе для кожного суспiльства. Самопiзнання та самоiдентифiкацiя є процесом взагалi дуже складним i суперечливим, i вiн стає тим складнiшим, чим вищим є рiвень розвитку суспiльства.
Такий парадокс в наш час не видається вже надто недоречним. Адже сучасний рiвень науки, що переживає нинi етап постнекласичного розвитку, наносить нищівний удар по усталених уявленнях про структуру свiтобудови, певною мiрою розвiнчує визнанi авторитети як в негуманiтарних, так i в гуманiтарних царинах знання, докорiнно змiнює картину свiту.
Не пiдлягає сумнiву, що нинiшнiй час є кризовим в глобальному масштабi. Щоправда, варто пригадати також i те, що в iсторiї не буває легких часiв, всi часи важкi по-своєму. Але останнi роки все частiше нагадують картини Апокалiпсису не тiльки на рiвнi суспiльних настроїв, якi все бiльше набувають есхатологiчного забарвлення, а й згiдно прогнозiв вчених рiзних країн. Абсурднiсть людського буття, яка виявилася в небаченому злетi науки i технiки, з одного боку, i в найжорстокiшому тотальному винищеннi людства в свiтових i локальних вiйнах, мимоволi повертає до фундаментальних узагальнень та пошукiв причин наявного стану речей.
Отже, звернення до iнтелектуальних першоджерел, до фiлософської мудростi, яка накопичена протягом багатьох столiть стає не просто актом гносеологiчної iнтенцiональностi, не лише функцiєю пiзнавальної дiяльностi, що керується моментом наукового iнтересу та життєвої цiкавостi. Це є суто прагматичним пiдходом до iсторичного буття, який реалiзує праксiологiчну функцiю фiлософського пiзнання.
Це – засiб подолання iсторичної обмеженостi, самовпевненостi i антиiсторичної самовдоволенностi, яка "...не помiчає... того, як багато надiйних iстин поховано в старих книгах, iстин, в свiтлi яких втрачають свiй фальшивий полиск деякi скороспiлi наробки сьогодення. Звичайно, старi iстини не мiстять в собi готових рецептiв, як ними користуватися сучасному суспiльству. Але в тому і заключається свiдома iсторична творчiсть, щоб знайти унiкальну для кожного перiоду форму модифiкацiї минулого досвiду, що задовольняє новим умовам" [1].
Особливе мiсце в системi сучасного наукового знання належить комплексу наук, що представляють собою фiлософськi засади загальної сфери пiзнавального процесу. Фiлософський базис науки за своєю структурою є гетерогенним, вiн не тiльки забезпечує обгрунтування наукових iдеалiв i норм, але i вносить новi знання як елемент культури. Крiм того, вiн несе евристичне навантаження, моделюючи алгоритми не тiльки подальшого розвитку людства, а й пiзнавального процесу як такого. В такiй ситуацiї актуалiзується питання: чим же зараз являється фiлософiя? Якi функцiї вона виконує в сучаснiй iнтелектуальнiй та полiтичнiй ситуацiї, яким нинi є її статус? Чи й тепер вона залишилась фундаментальною свiтоглядною парадигмою, чи в нових умовах вона задовольняє вимогам, якi пред'являються науцi нинi? Погодимося з наступною тезою: “…філософія, “пропускаючи” ту або іншу проблему через свою категоріальну сітку, надає даній проблемі відповідну форму або вносить в неї певний порядок, фіксуючи ту чи іншу методологічну ситуацію як конкретну міру порядку і хаосу. Після цього дана проблема набуває нового виміру і “повертається” в науку, формуючи новий, відповідний контекст” [2].
Дослiдження каузальних зв'язкiв iсторичної реальностi в контекстi сьогоднiшнiх реалiй вже перестало бути справою натхнення, iнтуiтивного "прозрiння" а чи то абстрактних розмислiв. До цього процесу все бiльше долучаються атрибутивнi засоби сучасної науки. Саме i лише вони в комплекснiй взаємодiї спроможні створити цiлiсну картину свiту.
Література:
1. Киссель М.А. Принципы 1789 года //"Вопросы философии", 1989. -N10.-с.89.
2. Суркова Л.В. Философия и наука: возможна ли философия как методология науки? // Грани познания: наука, философия, культура в ХХI в. : В 2 кн. / (отв. ред. Н.К, Удумян); Ин-т истории естествознания и техники им. С.И. Вавилова РАН; Ин-т философии РАН. – М. : Наука, 2007. Кн.2 – 445 с. – с. 32–41. – с 35
Дранник В.А., Максименко О.О. (м. Київ)
«МАТЕРІАЛІЗМ І ЕМПІРІОКРИТИЦИЗМ» В.І. ЛЕНІНА В КОНТЕКСТІ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ УПРАВЛІННЯ
У безсмертній роботі В.І. Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм», передусім, заслуговує на увагу така філософська проблема як «критерій практики в теорії пізнання», яка розглядається у другому розділі.
Існує нерозривний зв'язок між теорією і практикою. Теорію можна розглядати як щось духовне, як ідею, що має втілення в життя за допомогою практики. А практика – це реальне, матеріальне підтвердження теорії.
Теорія і практика знаходяться в діалектичній взаємодії, вони взаємодоповнюють одна одну. Практика – це логічне підтвердження теорії. Зв'язок між практикою та теорією взаємообернений. Будь-яка помилка в теорії в подальшому має деформоване практичне втілення.
Дуже слушний приклад наводить Ленін про те, що «вчиняючи які-небудь дії… ми не можемо обійтися без уявлення тіла, протягуючи руку за якою-небудь річчю» [1]. Стосовно управління це звучатиме так: керівник зможе ефективно управляти колективом і досягати наміченої мети, якщо буде забезпечений теоретичними знаннями щодо питання управління людськими ресурсами, враховувати особливості сприйняття підлеглими навколишньої дійсності і мати практичні навички вирішення виробничих питань. Керівник може мати фундаментальні теоретичні знання щодо управління, але дуже важливе вміння застосовувати ці знання на практиці. Пізнання теорії управління повинне здійснюватися з наголосом на управлінську практику. І не допускати дії такого загального фактора життєдіяльності людини, як розходження теорії з практикою. При будь-якому плануванні відбувається ідеалізація майбутнього, тобто передбачаються ідеальні умови в силу віри людини у ідеальне майбутнє, та виходячи з умов та поглядів на той чи інший предмет, що склалися на даний час. На цій же основі може відбуватися організація управління, що передбачає ідеальний результат дій, які не збігаються з реальними подіями.
Практика являється єдиним остаточним критерієм фактичної вірності теорії. Не існує будь-якого іншого критерію, за допомогою якого можливо було б відрізнити істинне знання від помилкового. Теоретичні знання та їх практичне обґрунтування, дають нам можливість застосовувати логічний аналіз, що дозволить встановити невідповідність або суперечність наукових тверджень законам і принципам, що перевірені на практиці.
Практика виступає як критерій істинності, як основа пізнання і як мета, ціль пізнання, тому що теоретичні знання будуть не цілком зрозумілими без практичних навичок. Лише практика дає можливість повною мірою зрозуміти всю суть теорії. Практика також грає важливу роль в пізнанні, оскільки тільки на практиці теорія знаходить своє підтвердження, і за допомогою практики відбувається глибоке пізнання теорії. Найкраще пізнання теорії відбувається на практиці, керівник за допомогою досвіду переконується у вірності або хибності теоретичних уявлень про реальність та дійсність. Таким чином, пізнання теорії без практики – ілюзія знання.
Література:
1. Ленин В. И. Полн. собр. соч. Т. 18. С.143.
Жолобак Н.М. (г. Киев)
О НЕКОТОРЫХ ПРИЧИНАХ НЕЕСТЕСТВЕННОГО СОСТОЯНИЯ СОВРЕМЕННОГО ЕСТЕСТВОЗНАНИЯ
Большинство рассмотренных в работе В.И.Ленина «Материализм и эмпириокритицизм» философских вопросов были порождены кризисом в теории тогдашней науки, в частности, физической. К сожалению, столетний интервал не дал разрешения рассмотренных Лениным проблем. Они, наоборот, стали глобальными для всего естествознания. Современное состояние научного познания в области биологии характеризуется множеством проблем, которые часть ученых не хотят идентифицировать как проблемы, просто закрывая на них глаза, а часть пытается решать их, но без особого успеха.
В чем же сущность этих проблем? Современные методы познания живого настолько утонченны, настолько требуют как специальных знаний и технологий, так и оборудования, что очень часто нагромождение методических и технических приемов скрывает действительную сущность исследуемых объектов. Кроме того, именно использование современной сложной техники формирует у естествоиспытателей представление, что вот уже у них в руках тот метод, который позволит понять сущность изучаемого. Достаточно только собрать как можно большее количество эмпирических данных, и машина сама выдаст абсолютно истинный результат. А если что-то не получается, то причину ищут в нарушении какого-либо из методических приемов, или в том, что неправильно выбран сам объект исследования. То есть в голове исследователя сформировано представление, что у него для познания живого должен быть определенный регламент, следуя которому и применяя совершенные современные орудия исследования, он лично может получить абсолютную истину. А если и не абсолютную, то очень приближенную к таковой.
Если все было бы так просто, то и речи о проблемах познания не надо было бы вести. Но, к сожалению, все значительно сложнее. В чем же сложность рассматриваемой ситуации? Дело в том, что такие представления существуют в головах исследователей и иже с ними. Но реально все обстоит совершенно наоборот. И выражения этих противоречий мы видим на каждом шагу. К примеру, очень много ученых, занимающихся, скажем, тонкими молекулярно-биологическими исследованиями, являются активно верующими. Если смотреть на такой факт со стороны, кажется невероятным, что такое возможно. Люди, проникающие в сущность живого, пытающиеся понять закономерности формы движения живого через его внутренние свойства и объяснить их языком науки, верят в сверхъестественную силу, божественное предначертание. Возникает закономерный вопрос, что же тогда в таком случае эти люди познают? Или они своими исследованиями пытаются доказать сами себе совершенство божественного промысла? Чаще всего их религиозные убеждения и научная деятельность «просто не пересекаются». То есть на работе – исследования согласно определенным алгоритмам, а в быту – свой, другой, «божественный» алгоритм. Это и есть пример решения проблемы путем ее «невидения», попытки уйти от анализа проблем как науки, так и общества, которое ее породило.
Такая внутренняя разорванность, расчлененность мышления исследователей является отражением того противоречия, которое реально существует в реальном настоящем мире. Существующие общественные отношения диктуют закономерность формирования определенного мировосприятия с одной стороны, с другой же – существуют идеальные представления о познании, о мире, о науке, которые никоим образом не совпадают с реальным положением вещей. Что самое парадоксальное, точнее, наиболее закономерное и действительно работающее, так это то, что преуспевают на научном поприще именно те ученые, которые четко следуют сложившимся общественным стандартам поведения, начисто отбрасывая идеальные, и в прямом, и переносном смысле этого слова, представления о научном труде. Для них наука – просто бизнес.
На их фоне другая часть естествоиспытателей выглядит как люди, оторванные от мира сего, будто им делать нечего - вот они и возятся со своими букашками, собачками, мышками, получают какие-то результаты, которые вообще-то и никому не нужны. И доля истины в этом есть: глубокое проникновение в определенную узкую проблему чаще всего приводит к потере связи между общими и частными задачами, стоящими перед наукой. Решение определенных местных, частных проблем не дает ответа на глобальные вопросы познания окружающего мира. И в биологии это, как нигде, проявляется очень ярко: множество разнообразнейших исследований, а вот обобщений или нет совсем, или они настолько слабые, что и говорить не о чем. К примеру, поиск онкомаркеров – продуктов обмена в организме, позволяющих определять наличие опухолевого процесса – проводится во всех странах, владеющих тонкими молекулярно-биологическими методами. Идея обещает отличные результаты и открывает возможности лечения рака на наиболее ранних этапах заболевания. В результате написано множество статей и защищено диссертаций, а практически применить идею не представляется возможным. Обнаружено множество частных моментов, но уложить их в единое целостное учение, пригодное для практической реализации, до сих пор не получается.
Таким образом становится все более явственным несоответствие между частичным знанием, получаемым каждым конкретным ученым в данный момент, и самим исследуемым объектом. Предмет исследования выступает при таком подходе как абсолютное совершенство, порожденное непознаваемыми силами. Более «храбрые» честно говорят о божественном предначертании. Остальные оказываются агностиками (связь между религиозным и гносеологическим агностицизмом вовсе не ограничивается только тем, что они обозначаются одним словом).
В таких условиях все полученные опытным путем знания выступают как субъективные. Неверие в адекватность и правдивость экспериментальных данных сегодня – в порядке вещей. И вовсе небезосновательно. Так, в официальной печати появляются сообщения о том, что «в биологических науках допускают нечестность более 10% ученых. Отсюда следует, что большая часть ученых цитирует в своих работах ложные или, по крайней мере, неточные данные» [1]. Невольно напрашивается аналогия с фальсификацией товаров на рынке. Научное сообщество превратилось в определенный конгломерат, совокупность корпораций по производству данных. И эти корпорации доказывают всем остальным, что их данные правдивее, ближе к истине, чем данные их конкурента. Стало реальностью, видимой невооруженным взглядом, противоречие между опытными знаниями и практической деятельностью как собственно ученых, так и всего общества в целом.
Фактически, современная общественная практика отрицает результаты конкретного опытного пути. В этом суть главной проблемы современноого научного познания. Только ее неотложное разрешение позволит получать объективные знания о предмете, а значит, и действовать согласно его логике. Что и будет реальным, истинным действием, обеспечивающем обществу действительное развитие, познание мира и самое себя.
Поскольку наука порождена обществом и содержит в себе все те проблемы, которые были характерны для общества, как во время ее становления, так и на современном этапе, разрешение существующего противоречия в ней возможно только при условии изменения существующей структуры самого общества и, как следствие, отношений в нем вообще и в науке, в частности. Именно такой подход позволяет постепенно изжить господствующие в сегодняшней науке и разрушающие ее типы ученого-торгаша, и ученого-эмпирика, создав условия для становления типа истинного ученого, задачей которого будет получение знаний об изучаемом предмете, не зависящих ни от способа их получения, ни от того, что об этом предмете думают те или иные научные авторитеты, какие свойства ему приписывают. Только тогда снова станут верными слова из «Материализма и эмпириокритицизма»: «Естествознание, отражая внешний мир в «опыте» человека, одно только способно давать нам объективную истину» [2. 127].