До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 27-28 листопада 2008 Київ
| Вид материала | Документы |
Содержание“матеріалізм і емпіріокритицизм” – ревізія псевдонаукових поглядів Інформаційно-гуманітарна революція: постлюдина? Обратная сторона прогресса наук Цель математики или ее понятие есть величина |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада запорізький національний університет, 6793.22kb.
- З. Й. Красовицького 5 листопада 2008 року, м. Суми, 936.73kb.
- Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
- В. Д. Косенко © Авторські права, 5389.02kb.
- Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської, 4395.92kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. I харків, 6941.25kb.
“МАТЕРІАЛІЗМ І ЕМПІРІОКРИТИЦИЗМ” – РЕВІЗІЯ ПСЕВДОНАУКОВИХ ПОГЛЯДІВ
“Матеріалізм і емпіріокритицизм” (1908р.) – головна філософська праця В.І.Леніна. Її історичне значення полягає у подальшому розвитку марксистської філософії, відповіді на корінні філософські питання, що постали у філософському узагальненні найновіших досягнень природознавства. Дана праця носить виражений глибоко-науковий характер, є взірцем застосування матеріалістичної діалектики, як вчення про розвиток, до аналізу історичного становища, економічних і політичних явищ суспільного життя.
У боротьбі проти ідеалістичної філософії (Мах, Пуанкаре, Адлер, Авенаріус, Берклі, Юм; Валентинов, Юшкевич, Богданов, Базаров, Луначарський) В.І.Ленін відстояв марксистський філософський матеріалізм:
1. Дав класичне визначення матерії: “філософська категорія для означення об’єктивної реальності, що дана людині в її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображується нашими відчуттями, існуючи незалежно від них” [1, С. 131].
2. Розвинув формулювання основного питання філософії.
Матерія первинна; абсолютна протилежність матерії, буття, свідомості, мислення обмежена “основним гносеологічним питанням”, “за цими межами відносність даної протилежності безсумнівна” [1, С. 151]. “Суспільне буття і суспільна свідомість не тотожні – так само, як не тотожне буття взагалі і свідомість взагалі. Суспільна свідомість є відображенням суспільного буття” [1, С. 343]. “Фізичний світ існує незалежно від свідомості людини і існував до людини, до будь-якого досвіду людей”. “Досвід – форма суб’єктивного синтезу людської діяльності”. “Світ – рухома матерія” [1, С. 298]. “Суспільне буття незалежне від суспільної свідомості” [1, С. 346].
3. У боротьбі проти суб’єктивного ідеалізму й агностицизму всебічно
розвинув марксистське вчення про пізнаваність світу, теорію відображення. “Чи здатне наше мислення пізнати дійсний світ? ...на певному рівні наших знань, на практиці і в експерименті!” [1, С. 100]. “В практиці ми повинні показати істинність, дійсність і могутність мислення” [1, С. 103].
Відстояв матеріалістичне розуміння психічного, свідомості, як вищого продукта матерії, як функції людського мозку; мислення, свідомість – відображення зовнішнього світу. “Психічна свідомість – вищий продукт матерії, функція мозку” [1, С. 239]. “Думка – функція мозку” [1, С. 257].
Визначив відчуття як суб’єктивний образ об’єктивного світу, не умовні знаки, а зображення реальних речей. “Відчуття, сприймання, уява, свідомість – образи об’єктивної реальності” [1, С. 283]. “Відчуття – образ рухомої матерії, що діє на наші органи чуття” [1, С. 320].
4. Розкрив складний, діалектичний процес пізнання, показав, що діалектика – теорія пізнання марксизму. “В теорії пізнання, як і у всіх інших областях науки слід міркувати діалектично, не передбачати готовим і незмінним наше пізнання, а розбирати, яким чином з незнання з’являється знання, яким чином неповне, неточне знання стає більш повним і більш точним” [1, С. 102]. Прикладом цього є аналіз вчення про істину: “Матеріалістична діалектика безумовно містить релятивізм, але не зводиться до нього, визнає відносність наших знань, в сенсі історичної умовності меж наближення наших знань до цієї істини” [1, С. 139]. Істина – складний, протиречивий процес розвитку знання, що має 2 сторони: в протилежність різним формам суб’єктивного ідеалізму і агностицизму він об’єктивний і незалежний від суб’єкта змісту наших знань; в той же час пізнання – процес розвитку відносної істини в абсолютну, на противагу релятивізму і метафізиці. “Людське мислення – за природою своєю здатно давати і дає нам абсолютну істину, яка складається з суми відносних істин. Кожний ступінь в розвитку науки прибавляє нові зерна в цю суму абсолютної істини, але межі істини кожного наукового положення відносні, бо, то розширюються, то звужуються подальшим ростом знання” [1, С. 137].
5. Розкрив значення практики в процесі пізнання як основи і мети пізнання,
критерія істини; показав, що “точка зору життя, практики, повинна бути першою і основною в теорії пізнання, що вона невідворотно приведе до матеріалізму” [1, С. 145]. “Панування над природою, що проявляє себе в практиці людства, є результатом об’єктивно-вірного відображення в голові людини явищ і процесів природи, є доказ того, що це відображення (в межах того, що показує практика) є об’єктивна, абсолютна, вічна істина” [1, С. 198]. “Свобода волі – пізнання необхідності” [1, С. 195]. “Свобода волі – здатність приймати рішення зі знанням справи” [1, С. 195].
6. Охарактеризував шлях розвитку фізики в умовах “революції” природознавства і кризи наукових поглядів. “Сучасна фізика ...іде до єдино вірного методу і єдино вірної філософії природознавства...” [1, С. 332]. Нові відкриття у фізиці (рентгенівські промені, радіоактивність, радій, електрон) якраз і підтвердили діалектичний матеріалізм.
Визначив суть кризи фізики, що “полягає у ломці старих законів і основних принципів, в заміні матеріалізму ідеалізмом і агностицизмом” [1, С. 272-273].
7. Аналізуючи наукові відкриття, використав прогресивний метод мислення – матеріалістичну діалектику (філософська наука про універсальні закони руху і розвитку природи, суспільства і мислення; вчення, яке дає матеріалістичне пояснення світу, способів його пізнання і перетворення на основі розкриття загальних законів його розвитку; революційний метод пізнання і перетворення світу). На цій основі висунув положення про невичерпність матерії. “Електрон невичерпний, як і атом, природа нескінченна, але вона нескінченно існує ...поза свідомістю і відчуттям людини...” [1, С. 277-278]. Цю думку всебічно підтвердив подальший розвиток науки.
Розглянув питання про якісне розмаїття матерії і форм її руху, принцип причинності, питання об’єктивної реальності простору і часу як основних форм існування матерії. Матерія нерозривно пов’язана з рухом; об’єктивна реальність – рухома матерія, що існує в просторі і часі [1, С. 181]. “Рух – властивість матерії” [1, С. 285]. “Простір і час – основні форми буття” [1, С. 183].
“Причина і наслідок – суть уявлення, які мають значення, як такі, тільки щодо даного окремого випадку; але ...в загальному зв’язку з усім світовим цілим, ці уявлення зходяться в уявленні універсальної взаємодії, в якому причини і наслідки постійно міняються місцями” [1, С. 160].
Весь зміст книги “Марксизм і емпіріокритицизм” – глибоке обгрунтування можливості об’єктивного пізнання законів природи і суспільства, пронизане переконанням в могутності і силі людського розуму.
Література:
1. Ленин В.И. Материализм и эмпириокритицизм. / Полное собрание сочинений. – Т. 18. – М.: ГИПЛ, 1968. – 526с.
Куцик К.М. (м. Київ)
ІНФОРМАЦІЙНО-ГУМАНІТАРНА РЕВОЛЮЦІЯ: ПОСТЛЮДИНА?
Увесь зміст книги В.І. Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм», виданої у травні 1909 року, являє собою глибоке обґрунтування можливості наукового пізнання законів природи і суспільства. Розробка В.І Леніним діалектико-матеріалістичної теорії пізнання на основі аналізу революції в науці, що виявила обмежений характер існуючої фізичної картини світу, до сьогодні є взірцем творчого розвитку та інтерпретації матеріалістичної філософії. Посилаючись і на дану евристичну методологію, сучасна методологія природознавства здійснює дослідження надстрімкого розвитку фундаментальних наук, наукомістких технологій та лавини сучасних науково-технологічних революцій.
В добу К. Маркса потребувала осягнення проблема розвитку і захисту матеріалістичного розуміння історії та матеріалістичної діалектики, в добу В.І. Леніна – захист і розвиток філософського матеріалізму та діалектико-матеріалістичної теорії пізнання. А в наш час, коли «за допомогою технічних засобів готують таку атаку на життя та сутність людини, з якою не зрівняється навіть вибух водневої бомби [1]» - потребують аналізу онтологічні основи буття, світу й людини, тому дедалі більше науковців визначають XXI ст. часом інформаційно-гуманітарної революції, в яку нині переростає НТР; і коли глобальних інформаційно-технологічних змін зазнаватимуть усі сфери людської життєдіяльності: економіка, техніка, наука, сфера освіти тощо. Багатоплановим виявиться вплив на людину і людство загалом інноваційних біомолекулярних, геномних, комп’ютерно-мережевих та нанотехнологій. Вибухова поява та поширення цих технологій, глобалізація суспільних процесів, становлення інформаційно-гуманітарної сфери, зростання потоку глобальних ризиків, загроз та небезпек трансформують світогляд доби індустріалізму, сутнісно вплинуть на життєвий світ людини, геномний простір усіх живих істот планети.
Мислителі Нового часу не сумнівалися в тому, що науково-технологічний прогрес - це найбільша гуманістична цінність, що саме техніко-технологічний розвиток – єдино правильний шлях досягнення ідеально досконалого стану суспільства.
Натомість науковці, філософи, письменники сьогодення переконані, що могутній потік, вибух сучасних науково-технологічних революцій (нанотехнологічна, бімолекулярна, геномна, комп’ютерно-мережева, інформаційно-гуманітарна) розвіяв назавжди ілюзію ідеального суспільства. Запропонований концепт «глобального суспільства ризику» є таким, що не пропонує жодних гарантій безпеки феномену життя в усіх формах його вияву. Але разом з тим, стан ризикової непередбачуваності і невизначеності подальшого розвитку не виключає можливості гуманізації нестримного потоку інноваційних технологій, що дарує і залишає надію на пошук і розробку стратегій гуманізації науково-технологічних революцій.
Третє тисячоліття, що запропонувало дискурс про «інформаційно-гуманітарну революцію», виявляє нові аспекти розгляду соціальних, моральних та інших світоглядних проблем.
«Гуманітарна революція – це практика використання високих і надвисоких технологій із метою удосконалення життєвого світу людини, геному Homo sapiens’у, інформаційно-гуманітарного середовища його буття, його екологічного майбутнього. Така революція занурює людину в якісно нову екзистенціально-антропологічну ситуацію, в якій перед людиною на весь зріст постає гамлетівське питання: «Бути чи не бути людству в глобальній еволюції Всесвіту?» [2].
Індустрія високих технологій дає змогу непередбачувано модифікувати фундаментальні першооснови природи й людини. В науковому обігу з’явився особливий термін «постлюдина», що позначає людину з технологічно модифікованим геномом, людину, не породжену природною історією, а перетворювану в своїй універсальності все більш витонченими медико-біологічними, геномними, інформаційно-гуманітарними технологіями.
У такому «постлюдському майбутньому постлюдини» інакше постануть питання моралі й ціннісних орієнтацій, з’являються проблеми, що суттєво впливатимуть на світобачення і світогляд людини. Необхідна практика пошуку шляхів до нової філософії. Ф. Енгельс відмічав, що з кожним відкриттям навіть у природничо-наукових галузях пізнання матеріалізм з необхідністю мусить змінювати свою форму [3]. Звернення до роботи «Матеріалізм і емпіріокритицизм», виданої століття тому, де розроблена евристична методологія розгляду соціальних змін та пізнання, сьогодні є доволі актуальною.
Литература:
1. Хайдеггер М. Отрешенность. // Разговор на проселочной дороге – М., 1991.
2. Лук’янець В.С. Науковий світогляд на зламі століть – К., 2006
3. К.Маркс и Ф. Енгельс. Соч. - Т.21
Лебедев В.И. (г. Киев)
О положительной и отрицательной роли понятий «сила» и «энергия» в становлении физической теории
«Познание человека не есть прямая линия, а кривая линия, бесконечно приближающаяся к ряду кругов, к спирали. Любой отрывок, обломок, кусочек этой кривой линии может быть превращен (односторонне превращен) в самостоятельную, целую прямую линию, которая (если за деревьями не видеть леса) ведёт в болото, в поповщину (где её закрепляет классовый интерес господствующих классов). Прямолинейность и односторонность, деревянность и окостенелость, субъективизм и субъективная слепота – вот гносеологические корни идеализма» [1].
Эти слова Ленина как нельзя лучше подтверждаются как всей историей развития естествознания, так и сегодняшней ситуацией в науке о природе.
Развивая орудия труда и познавая мир, человек постепенно складывал для себя картину окружающей природы. Люди в своей деятельности имели дело с многообразием вещей и множеством сил природы, но всегда искали некое объединяющее их начало.
Наконец, Аристотель даёт наиболее целостное материалистическое описание природы на современном ему уровне развития производительных сил. «Ничто не возникает и не исчезает, ибо всегда сохраняется одна и та же природа» [2]. Этот «первоначальный, стихийный материализм» (по определению Энгельса) «считал само собой разумеющимся единство в бесконечном многообразии явлений природы и искал его в чём-то определённо-телесном, в чём-то особенном...» [3]. Однако многие гениальные прозрения Аристотеля требовалось ещё доказать, а для этого нужны были более глубокие знания, недоступные на том уровне производительных сил.
Самое главное, что для Аристотеля неясным оставался источник движения материи.
Дальнейшее развитие классового общества на основе более массового промышленного производства и более развитой торговли породило взлёт наук о природе и выдвинуло на передний план механику – науку, призванную умножить силу человека, с помощью машин и приспособлений, использующих те или иные силы природы. Неудивительно, что в этих условиях словосочетание «силы природы» стало нарицательным понятием для обозначения различных явлений природы, причины которых еще не были достаточно изучены. Так, например, появилась магнитная притягательная сила, сила ветра, сила давления (пара), сила тяжести, нагревательная сила, охладительная сила, сила химического сродства и т.д.
По мере развития науки многие из перечисленных сил стали «исчезать», уступая место специальным терминам и понятиям, точнее описывающим причины тех или иных процессов. Так, сила химического сродства стала валентностью, нагревательную силу заменило тепловое движении молекул. Но были области, где понятия силы, несмотря на их размытость и непределенность, оказались не только устойчивыми, но и послужили основой для целого ряда фундаментальнейших открытий непреходящего значения. Один из самых ярких примеров – Ньютоновская сила всемирного тяготения, по примеру которой было сконструировано множество других сил. Английский адвокат Гров опытным путём доказывает, что все так называемые физические силы закономерно переходят одна в другую при известных условиях (т.е., например, механическое движение – в теплоту, затем – в свет, затем – в теплоту, после – в механическое движение, затем – в электричество и – в магнетизм). Таким образом, получило подтверждение положение Декарта о неизменности количества имеющегося в природе движения. Выражаясь словами Ф.Энгельса: «Благодаря этому различные физические силы – эти так сказать неизменные «силы» физики – превратились в различным образом дифференцированные и переходящие друг в друга по определённым законам формы движения материи. Из науки была устранена случайность наличия такого-то и такого-то количества физических сил, ибо были доказаны их взаимная связь и переходы друг в друга» [4].
Тут бы, как говорится, науке и перейти к использованию понятия «движение» в философском, диалектико-материалистическом смысле слова, как наиболее исчерпывающе и всесторонне описывающего весь процесс! Но этого не произошло. Вместо этого, как только очередной кризис физической теории показал несостоятельность метафизического «силового» подхода, ученые начали искать, чем бы заменить термин сила, не меняя при этом построенный на этом понятии подход.
И вот, по мере углубления знаний, вместо термина «сила» всё шире начинает использоваться термин «энергия», как более предпочтительный. Однако он не полностью определяет движение, т.к. описывает лишь действие, но не противодействие. Кроме того, по выражению Энгельса, «он допускает видимость, что энергия есть нечто внешнее над материей, нечто привнесённое в неё».
Поначалу такой подход оказывается весьма продуктивным. Например, благодаря ему формулируется закон сохранения энергии. Но через очень короткое время он обнаруживает и свои слабые стороны. В конце ХIX века развивается такое направление в физике как энергетизм, сторонники которого (В.Ф.Оствальд, Э.Мах) утверждали, что энергия (движение) существует помимо материи, а все проявления природы есть видоизменения энергии.
Последующее открытие Резерфордом планетарной модели атома и связанные с этим успехи атомизма, казалось, основательно подорвали положения энергетизма. Но стоило только А.Эйнштейну сформулировать свою ОТО, связав с её помощью вещество и движение единой формулой Е=mc², как энергетизм вновь находит себе сторонников.
В дальнейшем, в связи с новыми данными ядерной физики и физики элементарных частиц, идеи энергетизма возродились, однако, в менее систематизированной форме. В частности, открытия дефекта массы и возможности превращения пар частиц в поле и обратно были истолкованы как возможность превращения материи в энергию и обратно.
В своё время В.И.Ленин, критикуя энергетизм за непоследовательность в решении основного вопроса философии, писал, что «в терминах «энергетики»... можно выразить материализм и идеализм...» [5].
Сегодня ни для кого не секрет, что фундаментальные науки о природе, в частности, физика, находятся в состоянии застоя. Фактов накоплено много, но отсутствует стройная теория, которая, объединив их, открыла бы перспективу. Но такой теории пока – нет. Широко используемая сейчас Стандартная Модель, увы, лишь как-то систематизирует факты (что много значит), но не может ответить на все вопросы и, главное, не указывает направления дальнейшего развития науки (т.е., ничего не может предсказать...), а это намного важнее.
Похожая ситуация в физике была в начале ХХ века, когда изучался бета-распад радия. Из результатов экспериментов следовало, что при бета-распаде нарушались законы сохранения – основа физики (энергия распада была не равна энергии взаимодействия). И тогда, чтобы свести баланс, физик В.Паули выдумал и предложил включить в расчёты новую частицу, якобы уносящую недостающую энергию при бета-распаде – нейтрино. Похоже, что в данном случае В.Паули поступил, руководствуясь махистскими принципами простоты (экономии мышления) и чистого описания (наблюдаемости).
Доказательства существования нейтрино, мягко говоря, очень косвенные, а очень дорогостоящие поиски её продолжаются и по сей день.
Между тем, физика ни на шаг не приблизилась к пониманию строения материи, а ряд проблем – как например проблема необратимости или проблема тепловой смерти вселенной – не находят решения многие десятилетия.
И снова, как и 80 лет назад, физики, игнорируя методы диалектического материализма, фактически, топчутся на месте, всё увеличивая стоимость своих экспериментов, и руководствуясь теорией, которая уже никуда не ведёт...
«Вывести теоретическую физику из застоя может только новая революция, результатом которой должно стать создание диалектико-материалистической физики – физики, исходными положениями которой являются положения диалектического материализма, а методом развития – материалистическая диалектика» [6].
Без такого подхода в науке, очевидно, человечество будет терять время, силы и, главное, огромные ресурсы, образно говоря, пробивая стену, когда можно осмотреться и войти через дверь.
Литература:
1. В.И.Ленин ПСС изд. 5, т.29, стр.323.
2. Аристотель «Метафизика», кн.1, гл.3.
3. Ф.Энгельс. Диалектика природы. М. Политиздат. 1987г., стр.159.
4. Ф.Энгельс. Диалектика природы.– М.: Политиздат, 1987, стр.13.
5. В.И.Ленин, ПСС, т.18, с.289—290.
6. В.Н. Игнатович, «Марксисты должны помочь физикам». Опубликовано в: Философия и будущее цивилизации: Тезисы докладов и выступлений IV Российского философского конгресса (Москва. 24–28 мая 2005 г.): В 5 т. Т.5. М.: Современные тетради, 2005. – С.324–325.
Лемешко И.В. (г. Киев)
ОБРАТНАЯ СТОРОНА ПРОГРЕССА НАУК
Когда книге исполняется 100 лет, это хороший повод задаться вопросом о ее актуальности. Подавляющее большинство книг в этом возрасте оказываются безнадежно устаревшими, неинтересными ни для кого, кроме, может быть, горстки узких специалистов. Ровно противоположным образом дело обстоит с классическими философскими произведениями, к числу которых относится «Материализм и эмпириокритицизм». Все вековой давности проблемы, о которых писал Ленин, сегодня стоят не менее остро, чем в 1908 году. В их числе и порождение идеализма среди естествоиспытателей проникновением математики в науки о природе при условии философской неподготовленности естествоиспытателей.
Сама математика проделала громадный путь за истекшие сто лет. Появились целые отрасли ее, существование которых нельзя было и предвидеть в начале прошлого века, но без которых сегодняшняя математика совершенно немыслима. Для примера достаточно упомянуть функциональный анализ и теорию категорий. Но такое развитие науки в направлении создания все более изощренных идеальных конструкций никак не уменьшило вероятность соскальзывания в идеализм тех, кто этими конструкциями пользуется. Конечно, само по себе это пользование скорее полезно, чем вредно, но дело в том, что никакого «само по себе» на самом дле нет, а есть реальные люди, исследователи со сложившимися убеждениями, в том числе и в области философии. И эти люди зачастую стремятся превратить все естествознание в математику (с механикой, например, это удалось осуществить почти до конца — мешает необходимость ставить эксперименты).
Появился новый тип естествоиспытателя — естествоиспытатель-теоретик, похожий скоорее на математика, чем на естествоиспытателя старого образца. Он действует не с природой, а с идеями. Нужны большие усилия, чтобы в таком положении не стать идеалистом. Особенно трудно избавиться от взгляда на математику как на всеобъемлющее учение.
На опасность абсолютизации математики указывал, в противовес кантовскому восторженному отношению к ней, еще Гегель: « Цель математики или ее понятие есть величина. А это есть как раз несущественное, лишенное понятия отношение. Движение знания совершается поэтому на поверхности, касается не самой сути дела – сущности или понятия – и в силу этого не есть постигание в понятии». Но, увы, прав был Герцен, когда говорил, что «друг к другу они [философия и естествознание] питали ненависть; они выросли во взаимном недоверии; много предрассудков укоренилось с той и другой стороны; столько горьких слов пало, что при всём желании они не могут примириться до сих пор». Подлинного примирения (а не такого, какое предлагают позитивисты или иррационалисты) нет и сегодня.
Как известно, невозможно не придерживаться никакой философии. Отказавшись от классической философии и ее итога (и одновременно преодоления), выраженного в марксизме, естествоиспытатели с неизбежностью оказались в плену философии неклассической. Эта последняя уже не есть результат дальнейшего развития философии (которое по существу завершилось в марксизме вместе с выходом за пределы самой философии), а продукт разложения. Удобно проиллюстрировать это на примере одного классического учебника, в том месте, где речь идет о выборе концепции обоснования математики: «... С этой защитой классической математики как простой и изящной систематизирующей схемы тесно связаны доводы, отстаивающие удобство классической математики для приложений к теоретическому естествознанию, особенно к физике. Как отметил Вейль[1926], математик сочтет правым Гильберта, если ему (математику) придется вместе с физиком вплотную заняться теоретическим построением мира; если же предоставить его самому себе, то он примет сторону Брауэра и ограничится интуитивными истинами». В приведенном фрагменте все показательно: и защита взгляда на математику как на «систематизирующую схему» (как не вспомнить знаменитый богдановский «упорядоченный опыт»!) ссылкой на «удобство» (мистического происхождения) для естествознания, и возможность выбора только из разных сортов идеализма, и, наконец, представление о предоставленном самому себе, т. е. независимом от общества математике, который, как хорошо заметил Вейль, вынужден впасть в субъективный идеализм, что, впрочем, нисколько нас не огорчает ввиду невозможности подобного субъекта. Огорчает же нас то, что почти все реальные, живые математики, как это и показано у Клини, ищут обоснование математики в сознании, только одни — в индивидуальном, а другие — в общественном.
Что касается результатов победы идеализма в естествознании, то они тщательно разобраны во многих работах В. Н. Игнатовичем. Здесь мы отметим только, что идеалистические настроения прививаются будущим физикам со школьных лет: в первой части тома «Физика» «Энциклопедии для детей», вышедшей в 2001 году, уважительно упоминаются Кант и Мах и подвергается шельмованию Энгельс; много места уделено религиозности Эйнштейна.
Как известно, наука есть форма общественного сознания, а значит, принадлежит к надстройке. Следовательно, положительных сдвигов в масштабе всего научного сообщества не приходится ждать до смены способа производства. Что же касается тех отдельных математиков и естествоиспытателей, которые уже сегодня не могут терпеть мистификацию взаимоотношений своих профессиональных областей, то ничего лучше, чем ленинская рекомендация познакомиться с действительными достижениями философии, в первую очередь, с диалектикой, придумать, по-видимому, нельзя. Энгельс в письме Марксу от 21 сентября 1874 года высказался в том духе, что начинать нужно с «Малой логики» Гегеля и подчеркивал сравнительную легкость восприятия именно этой книги: «изложение в «Энциклопедии» как будто создано для этих людей [естествоиспытателей], иллюстрации берутся в значительной степени из их области и очень убедительны, притом ввиду большей популярности изложения более свободны от идеализма». Мы, со своей стороны, можем вспомнить о таких работах самого Энгельса, как «Анти-Дюринг» и «Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии», а также о книгах Э. В. Ильенкова, призванных помочь научиться этому трудному делу — мыслить.