Міністерство юстиції україни головне управління юстиції у Київській області Методична рада з питань нотаріату

Вид материала

Содержание

Відділ організації роботи нотаріату
Метою проведення узагальнення
Назва нотаріальної дії
Видано свідоцтв на ім’я малолітніх та неаповнолітніх
Щодо порядку визначення права дитини на користування житловим приміщенням, що відчужується.
Відділ організації роботи нотаріату
Серед основних проблемних питань на яких наголошують приватні нотаріуси Київської області наступні
Відділ організації роботи нотаріату
Згідно Земельного кодексу України
Згідно Земельного кодексу України
Згідно Земельного кодексу України
Згідно Земельного кодексу України

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 13

Відділ організації роботи нотаріату

Узагальнення

нотаріальної практики посвідчення правочинів за участю малолітніх та неповнолітніх осіб.

На виконання плану роботи Головного управління юстиції у Київській області на 1-й квартал 2008 року відділом організації роботи нотаріату проведено узагальнення щодо посвідчення правочинів за участю малолітніх та неповнолітніх осіб.

Метою проведення узагальнення є виявлення характерних помилок та недоліків при посвідченні правочинів за участю малолітніх та неповнолітніх осіб, аналіз та визначення шляхів їх усунення та недопущення в подальшій діяльності, виявлення неврегульованих законодавством спірних питань, формування єдиної практики при вчиненні вищезазначених нотаріальних дій.

Відповідно до статистичних даних протягом 2007 року та першого кварталу 2008 року нотаріусами області посвідчено: 1323 правочини за участю малолітніх та неповнолітніх осіб, з них 673 - державними та 650 - приватними нотаріусами.

Назва нотаріальної дії	Кількість вчинених нотаріальний дій протягом:
Назва нотаріальної дії	1-й квартал 2007 року	2-й квартал 2007 року	3-й квартал 2007 року	4-й квартал 2007 року	1-й квартал 2008 року
Видано свідоцтв на ім’я малолітніх та неаповнолітніх	194	242	206	317
Посвідчено правочинів щодо управління майном, яке належить малолітнім	74	57	67	146
Посвідчено правочинів щодо розпорядження майном, яке належить неповнолітнім	126	98	83	259
Посвідчено договорів дарування нерухомого майна на користь малолітніх та неповнолітніх	104	113	121	190
Посвідчено договорів про припинення права на аліменти для дитини у звязку з передачею права власності на нерухоме майно малолітньому та неповнолітньому	6	3	2	4
Посвідчено договорів про сплату аліментів на малолітню та неповнолітню дитину	0	0	1	2
Вчинено виконавчих написів про стягнення плати за утримання дитини (малолітньої, неповнолітньої) в державному закладі.	0	0	0	0

В ході проведення узагальнення встановлено, що нотаріуси області в цілому дотримуються вимог чинного законодавства при посвідченні правочинів за участю малолітніх та неповнолітніх осіб.

Питання посвідчення таких правочинів регулюється Цивільним та Сімейним кодексами України, законами України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 №2402-ІІІ (зі змінами та доповненнями), «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» від 02.06.2005 року №2623-ІV, “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт від 13.01.2005 №2342-ІV, Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 року №20 (із змінами та доповненнями) (далі - Інструкція), Правилами опіки та піклування, затвердженими наказом Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26.05.1999 № 34/166/131/88 ( надалі – Правила).

Відповідно до статті 1 Закону України « Про охорону дитинства» дитиною є особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом , застосовуваним до неї вона не набуває прав повнолітньої раніше.

Стаття 31 Цивільного кодексу України регулює поняття та цивільну дієздатність малолітньої і неповнолітньої особи.

Малолітньою є фізична особа, яка не досягла 14 років. Малолітня особа має право вчиняти дрібні побутові правочини, тобто такі, що задовольняють побутові потреби особи, відповідають її фізичному, духовному та соціальному розвитку та стосуються предмета який має невисоку вартість. Така дієздатність є частковою. Правочини від імені малолітньої дитини вчиняють її батьки (усиновлювачі) чи піклувальники.

Неповнолітньою є фізична особа у віці від 14 до 18 років. Така особа має неповну цивільну дієздатність, та вчиняє правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

Повну цивільну дієздатність набуває фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття).

Проте, фізична особа, яка не досягла повноліття, може набути повну цивільну дієздатність і раніше. У випадку реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. У разі припинення шлюбу до досягнення нею повноліття, чи визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

Для підтвердження зазначених фактів нотаріусу необхідно надавати паспорт фізичної особи, свідоцтво про шлюб чи розірвання шлюбу, рішення суду, що вступило у законну силу, у разі визнання шлюбу недійсним. При цьому слід звертати увагу на підстави, з яких шлюб визнано недійсним.

Законодавством передбачено й інші підстави для надання повної цивільної дієздатності фізичній особі, яка не досягла повноліття. Так відповідно до статті 35 Цивільного кодексу України, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, якщо вона досягла 16 років та працює за трудовим договором або записана матір’ю чи батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за письмовою згодою батьків ( усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

Також повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років та бажає займатися підприємницькою діяльністю за наявність письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальників або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності, що поширюється на всі цивільні права та обов’язки з моменту державної реєстрації її як підприємця. У разі припинення трудового договору або припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

При зверненні до нотаріуса для вчинення правочину за участю такої особи необхідно витребовувати документи, що підтверджують набуття нею повної цивільної дієздатності. Ними можуть бути: рішення органу опіки та піклування про надання повної цивільної дієздатності особі, яка не досягла 18 років; відповідне рішення суду, що набрало законної сили; свідоцтво про реєстрацію фізичної особи як підприємця тощо.

Відповідно до статті 177 Сімейного кодексу України, та статті 32 Цивільного кодексу України батьки малолітньої дитини (або особи, які їх заміняють), не мають права без дозволу органів опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири.

Батьки мають право давати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною вищезазначених правочинів лише з дозволу органів опіки та піклування.

При посвідчені правочинів за участю малолітніх та неповнолітніх осіб нотаріус зобов’язаний перевіряти наявність відповідного дозволу органів опіки та піклування.

При опрацюванні інформації, наданої державними та приватними нотаріусами області, в нотаріальній практиці вагоме місце займають зауваження нотаріусів щодо надання органами опіки та піклування рішень та дозволів що стосуються правочинів за участю малолітніх та неповнолітніх осіб. На думку завідуючої Білоцерківської районної державної нотаріальної контори А.Г.Приймак «…відчувається слабкий рівень володіння відповідною законодавчою базою та некомпетентність посадових осіб сільських та селищних рад, особливо при розгляді та винесенні рішень про надання дозволів на вчинення відповідних правочинів…». А Л.Ю.Герасименко, в.о.завідуючої Гребінківської державної нотаріальної контори вказує на необхідність введення в Україні єдиних форм дозволів, які б враховували та захищали інтереси малолітніх та неповнолітніх дітей.

Трапляються випадки, коли орган опіки та піклування надає дозвіл на відчуження нерухомого майна (його частини), яке належить на праві власності малолітній (неповнолітній) дитині, та зобов’язує батьків попередньо придбати на ім’я малолітньої (неповнолітньої) дитини нерухоме майно (частину), житловою площею, не меншою за ту, яка буде відчужуватись. Через відсутність коштів у батьків малолітньої (неповнолітньої) особи виникають труднощі щодо виконання такого рішення органу опіки та піклування, що є перешкодою захисту прав та інтересів дитини.

Прогалиною законодавства можна вважати і те, що для придбання дитиною майна потрібна згода органу опіки та піклування. В нотаріальній практиці трапляється немало випадків, коли громадяни маючи намір купити чи подарувати дитині майно, відмовляються від своїх намірів, дізнавшись скільки потрібно часу й документів, щоб отримати такий дозвіл.

Слід звернути увагу на те, що відповідно до вимог статті 177 Сімейного кодексу України, статті 32 Цивільного кодексу України, статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», згода на відчуження майна, право власності на яке або право користування яким мають малолітні або неповнолітні діти, надається виключно органом опіки та піклування. Опікунські ради, які створюються для допомоги в роботі при органах опіки та піклування і мають дорадчі функції, не правомочні видавати вищезазначені дозволи.

Щодо порядку визначення права дитини на користування житловим приміщенням, що відчужується.

Згідно з частинами 3 та 4 статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, опікуна, чи місце знаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає.

Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, опікуна, чи місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачем, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Згідно статті 405 Цивільного Кодексу України члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним мають право користуватися цим житлом відповідно до закону.

Якщо дитина зареєстрована у відчужуваному житловому будинку чи квартирі, то встановити цей факт нотаріус може з довідки про склад зареєстрованих осіб, виданої сільською, селищною радою чи ЖЕКом. На підтвердження даного факту така довідка залишається у справах державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса.

Так, частиною 4 статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» встановлено, для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Яким же чином встановити, чи є у дитини право користування житловим приміщенням? Як правило, довідки (форма-3) містять відомості лише про осіб, які зареєстровані на відповідній житловій площі. Відомості про осіб, які мають право лише на користування (а малолітні та неповнолітні мають з огляду на вищезазначене) та які не зареєстровані в житлових будинках чи квартирах в довідках не відображаються. З огляду на це виникає низка запитань, які поки що не врегульовані законодавством.

На даний час в Україні не існує дієвих засобів виявлення дітей, що мають право користування нерухомим майном, не визначено меж компетенції органів опіки та піклування по наданню згоди на здійснення будь-яких правочинів щодо майна, право користування яким мають діти. Зрештою, й невизначеність самого терміну «нерухоме майно» у Законі створює додаткові проблеми, адже незрозуміло чи потребує попередньої згоди органів опіки та піклування нотаріальне посвідчення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користуванням яким мають діти, незалежно від того чи є воно житловим чи ні. Адже діти, як члени сім’ї, можуть мати право власності або право користування і гаражами і дачами і земельними ділянками так само, як і квартирами чи житловими будинками, а стаття 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» не дає чіткого визначення щодо виду нерухомого майна.

Згідно статті 177 Сімейного кодексу України в редакції Закону України від 22.12.2006 №524-V), батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов’язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах.

В тому випадку, коли малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи її потреби та інтереси.

Для вчинення одним з батьків правочинів щодо транспортних засобів та нерухомого майна малолітньої дитини повинна бути письмова нотаріально засвідчена згода другого з батьків. Якщо один з батьків проживає окремо від дитини протягом не менше як шість місяців, не бере участі у вихованні та утриманні дитини або місце його проживання невідоме, правочини щодо транспортних засобів та нерухомого майна можуть бути вчинені без його згоди.

Відповідно до п.40 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, правочини за малолітніх дітей, які не досягли 14-річного віку, вчиняють батьки ( усиновлювачі) або опікуни.

Правочини щодо майна малолітнього можуть бути вчинені одним з батьків, з яким постійно проживає дитина, за наявності згоди другого з батьків, підпис якого має бути засвідчений нотаріально.

У разі, якщо другий з батьків заперечує проти укладення правочину щодо майна малолітньої особи, спір може бути вирішений органом опіки та піклування або судом.

У випадку, коли отримання згоди другого з батьків є неможливим (батько дитини записаний зі слів матері, у разі смерті другого з батьків, що підтверджується свідоцтвом чи довідкою з органів РАЦСу, у разі визнання другого з батьків безвісти відсутнім чи померлим, що підтверджується рішенням суду, яке набрало законної сили) правочини щодо майна малолітньої дитини вчиняються тим з батьків, з ким дитина проживає.

Нотаріус не приймає для посвідчення правочин, що укладається від імені малолітньої дитини представником батьків (опікунів) чи усиновлювачів або одного з них.

Відповідно до п.40 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна має бути згода обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Для укладення правочину неповнолітньою особою нотаріус має одержати згоду того з батьків (усиновлювачів), з ким дитина постійно проживає, за умови попереднього повідомлення про здійснення правочину неповнолітньою дитиною другого з батьків (усиновлювачів). Повідомлення про намір вчинити неповнолітньою особою правочин за згодою одного з батьків (усиновлювачів) надсилається нотаріусом за кошти зацікавленої особи або особисто зацікавленою особою. В цьому випадку нотаріусу подаються докази відправлення та одержання адресатом такого повідомлення.

Справжність підпису(ів) батьків (усиновлювачів) або піклувальника на заяві про їх згоду на посвідчення правочинів від імені неповнолітніх осіб, повинна бути засвідчена в нотаріальному порядку. Засвідчення справжності підпису не потрібне, якщо батьки, усиновлювачі або піклувальники особисто подадуть нотаріусу заяву про згоду на посвідчення правочину. В цьому випадку нотаріус встановлює особу заявника, перевіряє справжність його підпису, про що робить відмітку на заяві, вказує назву документа, його номер, дату видачі та назву установи, що видала документ, який стверджує особу. Заява про згоду на посвідчення правочину може бути викладена на звороті примірника. правочину, що залишається в справах державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса, або на окремому аркуші.

Відповідно до статті 71 Цивільного кодексу України та п. 4.7 Правил, опікун не має права без дозволу органів опіки та піклування відмовлятися від майнових прав підопічного, видавати письмові зобов’язання від імені підопічного, укладати договори, що підлягають нотаріальному посвідченню, та або державній реєстрації, в тому числі щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири, укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати згоду на вчинення таких правочинів лише з дозволу органів опіки та піклування.

Стаття 68 Цивільного кодексу України, п.4.8.Правил говорить про те, що опікун (піклувальник), його чоловік (дружина) та близькі родичі не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов’язуватись від його імені порукою.

Виходячи з вищевикладеного, якщо при вчиненні правочину, що потребує нотаріального посвідчення, від імені малолітньої особи діє опікун або за згодою піклувальника діє неповнолітня особа, нотаріус повинен перевірити повноваження зазначених осіб та долучити до примірника правочину копії підтверджуючих документів: рішення органу опіки та піклування про призначення опікуна або піклувальника, посвідчення, видане опікуну або піклувальнику, охоронне свідоцтво, акт передачі майна, що належить малолітній або неповнолітній дитині.

Якщо ж при вчиненні правочину, що потребує нотаріального посвідчення від імені малолітньої особи діють прийомні батьки, або неповнолітня особа діє за згодою прийомних батьків, нотаріус повинен перевірити повноваження, зазначених осіб та долучити до примірника правочину копії підтверджуючих документів, а саме: рішення суду про створення прийомної сім’ї, договір про влаштування дітей до прийомної сім’ї, укладений між прийомними батьками та органом, який прийняв рішення про створення прийомної сім’ї, рішення органу опіки та піклування про направлення дітей у прийомну сім’ю, рішення органу опіки та піклування за місцем походження дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, про встановлення відповідного статусу такої дитини; документи, на підставі яких ухвалено зазначене рішення (документи про батьків або осіб, що їх замінюють: копія свідоцтва про смерть, вирок або рішення суду, довідка про хворобу, розшук батьків та інші документи, що підтверджують відсутність батьків або неможливість виховання ними своїх дітей, тощо; опис належного дитині майна, у тому числі житла, та відомості про осіб, які відповідають за його збереження.

При опрацюванні наданої нотаріусами області інформації, вбачається потреба у вирішенні законодавством окремих питань, що виникають у повсякденній практиці. На думку приватного нотаріуса Л.В. Хусалімової, «проблемою є те, що на сьогоднішній день не передбачена форма посвідчувального напису для договору, який укладається одночасно за участю малолітніх та неповнолітніх дітей, а також їх батьків, у зв’язку з чим кожного разу нотаріус змушений творчо підходити до застосування існуючих форм посвідчувальних написів, що може призвести до зауважень під час проведення перевірки законності вчинення нотаріусами нотаріальних дій».

Проблемним також є питання отримання згоди на укладення правочинів за участю малолітніх та неповнолітніх від їх батьків, які перебувають в місцях позбавлення волі. Оскільки начальники цих установ не мають повноважень щодо засвідчення справжності підписів на заявах, а виклик нотаріуса до таких установ є не завжди можливим.

Приватний нотаріус Л.Л.Якименська звертає увагу на те, що діючим законодавством не передбачено терміну дії дозволу, рішення чи розпорядження органів опіки та піклування, та коли передбачається робити відмітку про те, що дане рішення не змінювалось і не відмінялось.

«При посвідченні правочинів за участю малолітніх та неповнолітніх осіб, - вважає Н.О.Плеско, завідуюча Макарівської державної нотаріальної контори, - нотаріусам також слід звертати увагу і на батьків (опікунів, піклувальників) дітей: їх соціальний статус, поведінку, дізнатись на що будуть використані отримані грошові кошти, де будуть проживати діти, зробити порівняльну оцінку майна, що продається з тим, що буде або є у власності дітей. Оскільки таких правочинів вчиняється небагато, для захисту інтересів малолітніх та неповнолітніх дітей, нотаріус може трохи більше часу витратити на укладення такого правочину та трохи «попрацювати» експертом.

Усе вищенаведене говорить про необхідність прийняття змін до існуючого законодавства з метою більш чіткого регулювання зазначених питань для захисту і з метою врахування інтересів громадян.

Висновки та пропозиції:

Неухильно дотримуватись вимог чинного законодавства України при посвідченні правочинів щодо майна, право власності на яке або право користування яким мають малолітні чи неповнолітні особи.
Вживати заходи щодо налагодження тісної співпраці з органами опіки та піклування з метою захисту майнових прав дітей.
Постійно підвищувати свій професійний рівень та рівень своїх підлеглих шляхом самоосвіти, навчання на курсах підвищення кваліфікації, участі в круглих столах, семінарах, нарадах.
У випадку виявлення порушень щодо майнових прав дітей, вживати необхідних заходів, що направлені на їх поновлення.

Відділ організації роботи нотаріату

Узагальнення щодо посвідчення договорів про виділ (поділ) майна,

що перебуває у спільній власності

На виконання плану роботи відділу організації роботи нотаріату Головного управління юстиції у Київській області на ІІ квартал 2008 року, за наслідками вчинення нотаріальних дій нотаріусами області, проведено узагальнення щодо посвідчення договорів про виділ та поділ майна, що перебуває у спільній власності.

Мета узагальнення - напрацювання нотаріальної практики посвідчення державними та приватними нотаріусами області договорів про виділ (поділ) майна, що перебуває у спільній власності.

Задля проведення даного узагальнення Головним управлінням юстиції у Київській області була витребувана відповідна інформація, щодо порядку посвідчення договорів про виділ (поділ) майна, що перебуває у спільній власності.

З наданої інформації вбачається, що посвідчення таких договорів не є поширеною нотаріальною дією у Київській області.

З узагальнень нотаріальної практики, наданих нотаріусами Київської області вбачається, що вказаний вид нотаріальної дії зустрічається на практиці не часто, при цьому викликає інтерес і безліч запитань.

Так з 33 державних нотаріальних контор Київської області (становлять 80,5 % від загальної кількості державних нотаріальних контор області), які надали узагальнення до Головного управління юстиції у Київській області, нотаріуси лише семи нотаріальних контор посвідчували договори про виділ (поділ) майна, що перебуває у спільній власності. Всього державними нотаріальними конторами Київської області посвідчено 20 договорів про виділ (поділ) майна, що перебуває у спільній власності з них: 3 – договори про виділ і 17 – про поділ майна, що перебуває у спільній власності.

З 94 приватних нотаріусів (59,5 % від загальної кількості приватних нотаріусів області), які направили свої узагальнення до Головного управління юстиції у Київській області всього 16 нотаріусів посвідчували договори про виділ (поділ) майна, що перебуває у спільній власності. Приватними нотаріусами Київської області посвідчено 32 договори про виділ (поділ) майна, що перебуває у спільній власності з них: 12 – договорів про виділ і 20 – про поділ майна, що перебуває у спільній власності.

Державні та приватні нотаріуси Київської області у своїх узагальненнях наголошують на тому, що незначна кількість посвідчення таких договорів спричинена відсутністю належного законодавчого врегулювання даного питання.

Серед основних проблемних питань на яких наголошують приватні нотаріуси Київської області наступні:

1.     Відсутність чіткого визначення понять «виділ» і «поділ», та нерозуміння їх правових наслідків, що призводить до неоднозначного розуміння закону і до складності застосування законодавства в практичній діяльності.

2.     Проблема порядку посвідчення та державної реєстрації договорів про виділ (поділ) майна, що перебуває у спільній власності.

3.     Питання можливості видачі свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя.

Вважаємо, що при посвідченні договорів про виділ (поділ) майна, що перебуває у спільній власності нотаріусам Київської області необхідно враховувати наступне.

Поділ та виділ майна, що перебуває у спільній власності регулюється Цивільним кодексом України (главою 26, статті 355-372), Сімейним кодексом України (статті 66-74), Земельним кодексом України (статті 86-89), Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та јх обмежень» від 01.07.2004 №1952-IV (із змінами і доповненнями), Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (пункти 51-59), Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України 18.06.2007 №55, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 6.07.2007 за №774/14041, Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 №7/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 28.01.2003 №6/5).

Спільна власність за своєю юридичною природою є своєрідним способом реалізації суб'єктами права приватної, державної та комунальної власності, вона не породжує утворення іншої, нової, самостійної форми власності.

Відповідно до статті 355 Цивільного кодексу України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить јм на праві спільної власності (спільне майно). Отже право спільної власності – це право двох чи більше осіб на один об'єкт (на одну річ або сукупність речей).

Право спільної власності кількох співвласників на відповідну річ (сукупність речей) за своїм обсягом і змістом не ширше права власності однієї особи на таку ж саму річ (сукупність речей). При цьому право спільної власності кожного із співвласників поширюється на увесь його об'єкт у цілому, а не на його певну частину. Тобто, загальний обсяг повноважень співвласників щодо спільного майна не збільшується, а лише розподіляється між ними.

Спільна власність може виникнути: між фізичними особами; між державою та фізичною особою; між фізичною особою та юридичною особою; між фізичною особою та територіальною громадою; між кількома юридичними особами; між юридичною особою і державою чи територіальною громадою; між кількома територіальними громадами. Для спільної власності характерна множинність суб'єктів, які іменуються учасниками спільної власності або співвласниками. При цьому сам майновий об'єкт не ділиться між співвласниками, а належить јм спільно

Законодавством передбачено два різновиди права спільної власності: право спільної часткової власності і право спільної сумісної власності, між якими, з правової точки зору, існують певні відмінності.

Право спільної часткової власності регулюється нормами статей 356-367 Цивільного кодексу України, право спільної сумісної власності – нормами статей 368-372 Цивільного кодексу України.

Як вбачається з положень пункту 4 статті 355 Цивільного Кодексу України на спільну часткову власність законом встановлено презумпцію дії, а спільна сумісна власність є виключенням, оскільки може або бути прямо передбаченою законом або договором.

Так, відповідно до положень Сімейного кодексу України, щодо майна подружжя, набутого під час шлюбу, діє презумпція спільної сумісної власності. Відповідно до статті 19 Закону України „Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" неподільне майно багатоквартирного будинку перебуває у спільній сумісній власності, а загальне – у спільній частковій власності співвласників такого будинку.

Спільна часткова власність – власність двох чи більше співвласників, частка кожного з яких у праві власності визначена у конкретній величині.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за јх згодою. Право співвласника на розпорядження своєю часткою у праві спільної власності не можна ототожнювати з правом співвласника здійснювати володіння та користування спільним майном. У разі недосягнення співвласниками згоди щодо порядку володіння та користування спільним майном спір між ними може бути вирішений в судовому порядку.

Так як співвласнику надається право самостійно розпоряджатися своєю часткою у спільній частковій власності, однією з правових форм такого розпорядження є право співвласника на виділ у натурі частки із спільного майна. Такий виділ має здійснюватися за згодою усіх співвласників. У разі недосягнення такої згоди спір про виділ частки вирішується у судовому порядку.

Договір про виділ одному із співвласників частки з нерухомого майна має бути укладений у письмовій формі та нотаріально посвідчений. Так як статтею 363 Цивільного кодексу України не визначена форма договорів про виділ у натурі часток із рухомого майна, то вони мають укладатися в усній або письмовій формі відповідно до загальних правил щодо оформлення правочинів.

Для посвідчення такого договору, окрім інших документів, необхідний Висновок БТІ щодо технічної можливості виділу в натурі частки з об'єкта нерухомого майна.

Виділ частки в натурі у спільному майні може бути обмежений безпосередньо законом або в силу неподільності речі. Так, відповідно до статті 183 Цивільного кодексу України неподільною вважається річ, яку неможливо поділити без втрати јј цільового призначення. У разі неможливості виділу частки в натурі за вимогою співвласника йому може бути надана іншими співвласниками матеріальна компенсація вартості його частки у грошовому чи іншому майновому виразі. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

На думку Дмитра Павленка – директор всеукраїнської асоціації фахівців з питань реєстрації прав на нерухомість та технічної інвентаризації нерухомості м. Київ („Мала енциклопедія нотаріуса " №3 за 2007 рік): „Якщо власників спільної часткової власності лише двоє і один бажає виділити свою частку, то лише тоді припиняється така власність. А коли учасників спільної власності, наприклад, троє і один побажав виділити частку, то для двох спільна часткова власність залишається. Договір про виділ частки підшивається до правовстановлювального документу. У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 4.10.1991 „Про практику застосування законодавства, що регулює права власності громадян на житловий будинок" з доповненнями і змінами зазначено : поділ права спільної власності на житловий будинок можливий, якщо кожній стороні може бути виділена окрема частина будинку із самостійним виходом. Тому після припинення права спільної часткової власності майно реєструється як окремий об'єкт нерухомості. Коли об'єкт виділено як самостійний, йому відповідною радою присвоюється поштова адреса і надаються в користування або у власність окремі земельні ділянки. Державна реєстрація прав власності на самостійні об'єкти нерухомості відбувається після вищезгаданих процедур".

Відповідно до пункту 13 постанови Пленуму ВСУ „Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на житловий будинок" від 04.10.1991 №7 у разі виділу учаснику спільної власності на будинок його частки в натурі спільна власність на неї припиняється, решта учасників спільної власності втрачає право привілейованої купівлі цієї частки".

У разі, коли співвласників тільки двоє, вимоги одного з них про виділ майна в натурі слід розглядати як поділ спільного майна.

Право на поділ майна, що є у спільній частковій власності – це ще одним елемент правомочностей співвласників у спільній часткові власності. Відповідно до частини 1 статті 367 Цивільного кодексу, майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. Якщо співвласники здійснюють поділ спільного майна шляхом укладання договору, як наслідок цього припиняється право спільної часткової власності. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Спільна сумісна власність – спільна власність двох чи більше осіб, у якій не визначені частки кожного з них.

Отже суттєвою ознакою спільної сумісної власності є факт відсутності існування в об'єкті власності ідеальних часток кожного із співвласників, які б давали можливість виявити обсяг јх прав за наявності бажання одержати конкретну частку у спільному майні та розпорядитися нею.

Відповідно до частини 1 статті 369 Цивільного кодексу співвласники володіють і користуються майном, що є у спільній сумісній власності, спільно, якщо інше не встановлено домовленістю (договором) між ними.

Співвласники спільної сумісної власності як і співвласники спільної часткової власності мають право на виділ у натурі частки із спільного майна з тією лише різницею, що учасники першої не мають за відомо визначених ідеальних часток у праві спільної власності, а відтак, вони мають бути передусім визначені, після чого стає можливим виділ частки в натурі. При визначенні розміру часток співвласників вважається, що вони є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між співвласниками, законом або рішенням суду. Відповідно до статті 370 Цивільного кодексу України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 Цивільного кодексу України.

Частина 1 статті 372 Цивільного кодексу України передбачає право учасників спільної сумісної власності на власний розсуд вчинити поділ сумісного майна. Для здійснення поділу сумісного майна необхідно встановити розмір ідеальних часток співвласників, які відповідно до частини 2 статті 372 Цивільного кодексу України вважаються рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Поділ майна між співвласниками призводить до припинення права спільної сумісної власності.

Відповідно до частини 4 статті 372 Цивільного Кодексу України договір про поділ спільного сумісного нерухомого майна вимагає нотаріального посвідчення та (виходячи з пункту 1 Переліку правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна, що є додатком до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 №7/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 28.01.2003 №6/5)) реєструється в БТІ.

Окремо слід розглянути право спільної сумісної власності подружжя, яке регулюється нормами глави 8 Сімейного кодексу України.

Сімейний кодекс України статтею 69 закріплює право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Оскільки у спільній сумісній власності подружжя лише два співвласники, то виділ частки в їхньому спільному майні в натурі завжди призводив би до припинення права спільної сумісної власності, тому правила статті 370 Цивільного кодексу про виділ частки не стосуються права спільної сумісної власності подружжя.

Стаття 61 Сімейного кодексу України дає визначення речей, які можуть бути визнані об'єктами спільної сумісної власності. Так, відповідно до згаданої статті, об'єктами спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту. Закон не містить переліку речей, але встановлює загальний принцип.

Відповідно до статті, 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування., є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Поширюється такий же правовий режим також на речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя.

Згідно пункту 22 Постанови № 11 Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 р. Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя (далі – «Постанова») поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69—72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди — виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Якщо шлюбним договором змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності, то при розгляді спору про поділ майна подружжя суду необхідно виходити з умов такого договору. При цьому слід мати на увазі, що в силу ч. 4 ст. 93, ч. 1 ст. 103 СК положення шлюбного договору, що ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, порушують його права та інтереси, на вимогу такої сторони за рішенням суду можуть бути визнані недійсними з підстав, установлених ЦК.

Частина 2 пункту 23 Постанови зазначає, що спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.

Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи јх обох.

Частина 3 статті 61 Сімейного кодексу встановлює, що в разі укладення одним із подружжя договору в інтересах сім'ї, гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Враховуючи викладене, вважаємо, що правовий режим спільної сумісної власності розповсюджується також на частку в статутному капіталі господарських товариств, за умови формування частки в статутному капіталі товариства за рахунок грошових коштів, що є спільною сумісною власністю подружжя.

Укладення договору про поділ майна подружжя чи договору про виділ конкретного майна зі складу всього майна подружжя повинен посвідчуватися нотаріусам при умові встановлення факту придбання майна під час шлюбу за умови з'ясування всіх обставин, що наведені вище, тобто придбання за кошти, що є об'єктом спільної сумісної власності. Слід пам'ятати, що з моменту набрання чинності Сімейним кодексом України під час шлюбу кожний з подружжя має можливість набути майно в особисту приватну власність за особисті кошти. Встановити ці обставини нотаріус повинен за заявою другого з подружжя, з обов'язковим зазначенням в тексті договору про набуття покупцем майна в особисту приватну власність, що в подальшому виключить питання та спори, пов'язані з цивільним обігом цього майна.

Також нотаріус повинен з'ясувати, чи укладався шлюбний договір, що встановлював інший, ніж передбачений законом, правовий режим у відношенні майна, що набувалося подружжям, про що сторони вказують у договорі.

Нагадуємо, що придбання майна за грошові кошти, отримані за кредитними угодами у власність одного з подружжя, повинні укладатися не лише за згодою чоловіка або дружини, а з встановленням факту укладення кредитного договору в інтересах сім'ї, що може бути відображено в заяві другого з подружжя. За цих обставин, майно, що придбане за кредитні кошти, за умови јх використання на придбання майна, стане спільною сумісною власністю подружжя з усіма наслідками, що мають місце в цьому випадку.

Відповідно до статті 62 Сімейного кодексу, якщо майно дружини чи чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових витрат або затрат другого з подружжя, воно в разі спору може бути визнано за рішенням суду об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Можливість надати цього статусу майну в позасудовому порядку, на наш погляд, буде можливим лише шляхом укладання шлюбного договору, що буде передувати укладенню договору про поділ майна подружжя.

Розглядаючи статтю 69 Сімейного кодексу України, можна виділити такі взаємовідносини між подружжям щодо їхнього спільного сумісного майна: поділ (пункт 1 статті 69 - дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить јм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Абзац 1 пункту 2 статті 69-дружина та чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою) та виділ (абзац 2 пункту 2 статті 69 - договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу всього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений).

Способи та порядок поділу майна, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, регламентується статтею 71 Сімейного кодексу України, якою передбачено, що майно, яке є об'єктом спільної сумісної власності подружжя ділиться між ними в натурі.

Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна посвідчується нотаріально та є правовою підставою для реєстрації права власності на нерухоме майно. Про необхідність цього нотаріус роз'яснює сторонам, та зазначає про це в тексті договору.

Виходячи з положень Сімейного кодексу України, при поділі майна подружжя розмір часток майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначене домовленістю між ними або шлюбним договором. Законний режим рівності часток може бути змінений за домовленістю сторін.

Договір про поділ майна може бути посвідчений нотаріусом незалежно від розірвання шлюбу.

За бажанням сторін предметом цього договору може бути як все майно, що є об'єктом спільної сумісної власності, так і його частини або лише один об'єкт, решта майна залишиться в спільній сумісній власності. При цьому у відношенні конкретного об'єкта може укладатися як договір про поділ майна (якщо є можливість поділу його в натурі), так, за бажанням сторін. І договір про виділ майна зі складу усього майна подружжя, укладення якого зменшує частку в спільному майні подружжя, що не поділене, якщо інше не встановлене домовленістю сторін.

Договір про виділ нерухомого майна зі складу усього майна подружжя має бути посвідчений нотаріально (стаття 69 Сімейного кодексу) та потребує відповідної реєстрації права власності на майно, що є предметом цього договору.

Щодо реєстрації цього договору та договору про поділ майна в реєстрі правочинів, слід пам'ятати наступне: реєстрації підлягають лише ті правочини, реєстрація яких передбачена законом. Сімейний кодекс України, Цивільний кодекс України встановлює лише необхідність нотаріального посвідчення договору про поділ або виділ зі складу усього майна, предметом якого є нерухоме майно, та не містить вказівок на необхідність державної реєстрації цього правочину.

Для осіб, що проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, для укладення договору про поділ майна, що є об'єктом спільної сумісної власності, крім документів, згаданих вище, є необхідним надання доказів того, що майно, набуте під час проживання однією сім'єю, як-то: договір про спільне проживання та ведення спільного господарства, рішення суду про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю, записи в будинкових книгах (паспортах) про постійне проживання або реєстрація за однією адресою тощо, якщо вони разом з іншими документами підтверджують цей факт (пункт 44 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

Законодавством допускається можливість видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя. Однак Міністерство юстиції України - наказом № 1/5 від 10 січня 2005 року «Про затвердження форм реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів на правочинах і засвідчу вальних документах" затвердило тільки форму свідоцтва про право власності в спільному майні подружжя на частку того з подружжя, який помер. Самостійно вносити зміни в форми чи створювати нові форми нотаріус права не має, хоча Законом Украјни „Про нотаріат" передбачена така дія, як видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя.

Для укладення договору про поділ виділ (поділ) майна зі складу всього майна нотаріус повинен у відношенні майна, що підлягає реєстрації витребувати такі документи:

- правовстановлювальний документ на кожний об'єкт нерухомого (рухомого) майна;

-   витяг з Реєстру прав власності на кожний з об'єктів нерухомого майна, з вказівкою мети «договір про поділ» або «договір про виділ» та Висновок відповідного бюро технічної інвентаризації щодо технічної можливості виділу (поділу) об'єкта нерухомого майна;

-   паспорти, довідки про присвоєння ідентифікаційних номерів та інші документи, необхідні в кожному конкретному випадку; свідоцтво про шлюб (свідоцтво про розірвання шлюбу);

-   витяги про відсутність заборони (арешту) за даними Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна;

-   витяги про відсутність податкової застави за даними Державного реєстру застав рухомого майна на кожного учасника правочину.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, вважаємо, що при посвідченні договорів про виділ (поділ) нерухомого майна, що є об'єктом спільної власності, необхідно враховувати наступне:

Виділ у натурі частки із спільного майна – одним із елементів правомочностей співвласників у спільній часткові власності, який передбачає наявність таких умов: 1) наявність більше ніж двох суб'єктів спільної власності, тоді коли не всі вони бажають виокремити майно.

Поділ у натурі частки із спільного майна – одним із елементів правомочностей співвласників у спільній часткові власності, який передбачає наявність таких умов: 1) всі суб'єкти спільної власності розділяють між собою всі речі що входять до складу об'єкта спільної власності. При поділі спільна власність припиняється для всіх суб'єктів щодо всіх речей, що входять до складу спільної власності.

Посвідчення договорів про виділ (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній власності, відповідно до пунктів 2.6 та 3.10 Інструкції щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18.06.2007 №55, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06.07.2007 №774/14041, можливе лише за умови наявності Висновку відповідного бюро технічної інвентаризації щодо технічної можливості виділу (поділу) об'єкта нерухомого майна. Спеціаліст, який готує такий Висновок, повинен мати сертифікат суб'єкта оціночної діяльності, виданого Фондом державного майна України та ліцензію на виконання земле оціночних робіт, видану центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Враховуючи положення статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та јх обмежень» від 01.07.2004 №1952-IV (із змінами і доповненнями) та пункту 1 Переліку правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна, що є додатком до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 №7/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 28.01.2003 №6/5) нотаріально посвідчені договори про виділ (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній власності підлягають реєстрації в БТІ.

На підставі аналізу проведених приватними та державними нотаріусами Київської області узагальнень нотаріальної практики щодо посвідчення договорів про виділ (поділ) майна, що перебуває у спільній власності можемо зробити висновок про нагальну потребу у врегулюванні спірних питань щодо посвідчення вищезазначених договорів.

Пропонуємо Методичній раді нотаріусів Київської області звернутися до науково-експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України до складу якої входять кваліфіковані фахівці у галузі права, на яку покладено функції розроблення науково-обґрунтованих рекомендацій з принципових та проблемних питань нотаріату з метою впровадження єдиної нотаріальної практики, надання висновків, рекомендацій та пропозицій щодо законопроектів, які регулюють діяльність нотаріату або застосовуються у нотаріальній практиці тощо (діє відповідно до наказу Міністерства юстиції України №25/5 від 19.05.2008).



Відділ організації роботи нотаріату

Додаток 1

Набуття спільної часткової власності

Згідно Земельного кодексу України	Згідно Цивільного кодексу України	Згідно Сімейного кодексу України
Стаття 87. Виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку 1. Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає: а) при добровільному об'єднанні власниками належних јм земельних ділянок; б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами; г) за рішенням суду.	Стаття 356. Право спільної часткової власності 1. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. 2. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Стаття 363. Момент переходу частки у праві спільної часткової власності до набувача за договором 1. Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін. 2. Частка у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, переходить до набувача відповідно до статті 334 цього Кодексу.	Пункт 2 статті 69 Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

Додаток 2

Припинення права на частку у спільному майні

Згідно Земельного кодексу України	Згідно Цивільного кодексу України	Згідно Сімейного кодексу України
Стаття 140. Підстави припинення права власності на земельну ділянку Підставами припинення права власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.	Стаття 363. Момент переходу частки у праві спільної часткової власності до набувача за договором 1. Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін. 2. Частка у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, переходить до набувача відповідно до статті 334 цього Кодексу. Стаття 365. Припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників 1. Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Додаток 3

Набуття спільної сумісної власності

Згідно Земельного кодексу України	Згідно Цивільного кодексу України	Згідно Сімейного кодексу України
Стаття 89. Спільна сумісна власність на земельну ділянку 1. Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам. 2. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки: а) подружжя; б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними; в) співвласників жилого будинку. 3. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом. 4. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на јј поділ або на виділення з неї окремої частки. 5. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.	Стаття 368. Право спільної сумісної власності 1. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. 2. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. 3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. 4. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.	Стаття 62. Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові 1. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. 2. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Додаток 4

Припинення спільної сумісної власності

Згідно Земельного кодексу України	Згідно Цивільного кодексу України	Згідно Сімейного кодексу України
Стаття 140. Підстави припинення права власності на земельну ділянку Підставами припинення права власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.	Стаття 372. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності 1. Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. 2. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. 3. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. 4. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

УЗАГАЛЬНЕННЯ

організації діяльності приватних нотаріусів Київської області та дотримання вимог діючого законодавства при вчиненні нотаріальних дій за результатами комплексних перевірок проведених у

І кварталі 2008 році

Blog

Міністерство юстиції україни головне управління юстиції у Київській області Методична рада з питань нотаріату

Содержание