Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни

Вид материала

Документы

Содержание Список джерел та літератури Гендерний аспект розподілу влади в менонітській общині Список джерел та літератури Економічна інтеграція і форми господарювання

Подобный материал:

• З м І с т вступ, 747.21kb.
• Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
• Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
• 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
• Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
• Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
• Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
• Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
• Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
• Закон україни, 899.36kb.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Аносов І. П., Афанасьєва Л. В., Арабаджі О. С., Волобуєв О. В., Глинські Л. Ф. Етнокультурні та етноантропологічні чинники в регіональному контексті: на прикладі історії Запорізького краю XIX–XX ст. / Мелітопольській державний педагогічний університет; Московський державний університет сервісу; Інститут державознавства. – Мелітополь; М.: Скрипторий, 2002. – 196 с.

2. Євтух В. Б., Трощинський В. П., Галушко К. Ю. та ін. Етносоціологія: термін та поняття. Навчальний посібник. – К.: Видавництво УАННП «Фенікс», 2003. – 280 с.

3. Народи Північного Приазов’я (етнічний склад та особливості побутової культури). – Запоріжжя: вид. «Просвіта», 1997. – 176 с.

4. «Етнокультурний ландшафт Північного Приазов’я». Монографія / за заг. ред. Афанасьєвої Л. В., Крилова М. В. – Запоріжжя: Обласна державна адміністрація; Мелітополь: МДПУ; Сімферополь: Таврія, 2004. – 276 с.


М. В. Бєлікова


ГЕНДЕРНИЙ АСПЕКТ РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ В МЕНОНІТСЬКІЙ ОБЩИНІ


В цій статті ми порушимо питання про роль гендера в розподілі влади в менонітській общині і сім’ї, розв’язання якого надасть можливість поставити в центрі уваги проблему диференціації чоловічих і жіночих соціальних ролей, статевого поділу праці, стереотипи поведінки «мужності» (маскуліності) і «жіночності» (фемініності).

У 1968 році американські соціальні психологи Р. Столлер та Г. Рабин запропонували термін «гендер» – соціальна стать (соціальний статус – стать – вік) на відміну від «секс» – біологічна стать. Гендерний підхід швидко завоював прибічників в середовищі соціальних істориків та істориків культури. Під впливом гендерної теорії закордонний дослідник Дж. Юррі першим звернувся до проблеми гендерної ідентичності в менонітському соціумі Російської імперії, де гендерна ідентичність означала, якою мірою почували себе представники тієї або іншої статі чоловіками та жінками. Поняття гендер він використав як соціодемографічну категорію для аналізу еволюції соціального статусу жінки та чоловіка в менонітський общині впродовж ХІХ–на початку ХХ ст. [17]. У роботі Р. Левена знов було використано елементи гендерного дослідження: надані окремі соціальні характеристики чоловіка та жінки в менонітських общинах Російської імперії [16]. Гендерний аналіз застосований нами у цьому дослідженні для виявлення тенденцій в еволюції соціального статусу жінки в менонітській общині – зростанні освіченості жінок, розширенні їхніх прав у трудовій діяльності на підставі зображальних, архівних та опублікованих джерел.

Становище жінки і чоловіка в менонітських общинах було зумовлено прийнятими в їх середовищі стереотипами поведінки, традиційними культурними, релігійно-психологічними, соціальними стандартами. Картина світу у менонітів формувалася на основі уявлення про світ, який поділявся на сферу жіночу й чоловічу. У процесі гендерної соціалізації відбувалося формування стандартизованої моделі поведінки жінки і чоловіка в общинах. З дитинства засвоювалися установки, котрі вважалися відповідними гендерним ролям. У процесі виховання діти засвоювали традиційні уявлення про те, що побут родини, її повсякденне життя вважалися жіночою сферою. Одночасно роль чоловіка визнавалася як господаря дому, асоціювалася з професійною діяльністю, функцією захисника і годувальника сім’ї [14, С. 671].

Статева сегрегація визначалася різницями в становищі чоловіка і жінки в общинах та «закріпленням» за представниками різних статей традиційних занять і сфер життя. Жінки були менш освіченими, тому що навчання дівчаток у початковій школі закінчувалося, як правило, на два роки раніше, ніж хлопчиків. У шкільній освіті існували «неписані правила», де знаходили відображення аспекти гендерних відмінностей [14, С. 679]. Їх парти в початкових змішаних школах були окремими, у 1870 р. навчання дівчат і хлопців у середніх школах було заборонено. Дівчина в родині готувалась до обов’язку турбуватися про рідних, а не для отримання освіти, створення соціального статусу. Вона турбувалася про своє придане; жіночими атрибутами і особистою власністю була скриня для одягу та скринька для прикрас. До укладення шлюбу вона проходила перший етап соціалізації в сім’ї батьків, тоді як у хлопців цей етап закінчувався після укладання шлюбу і коли починали вести власне господарство [16, Р. 36]. Після шлюбу жінка брала прізвище чоловіка, входила в сім’ю батьків чоловіка, і родина ставала складною [3, Арк. 3, 15]. Жінка займалась усією хатньою роботою, готувала їжу, доглядала дітей, прибирала двір. Якщо вона хворіла, то приходила її сестра і виконувала роботу в домі, доглядала дітей. У випадку смерті дружини чоловік нерідко одружувався з сестрою своєї померлої жінки. Жінка концентрувалася на тих господарських заняттях, які приносили менший прибуток, ніж ті заняття, які виконували чоловіки. Вона доїла корів, виготовляла з молока сметану, масло, сир, займалася прядінням, шиттям, ремонтом одягу, садівництвом, городництвом, шовківництвом [7, Арк. 3 зв.]. У полі жінки в’язали і складали снопи [17].

Протестантські автори використовували історію про створення Єви з ребра Адама як доказ бажання Господа бачити жінку поряд з чоловіком у якості його доброї помічниці, якій ніколи не треба претендувати на владу над чоловіком, тому що якби Господь хотів би цього, він би створив Єву з голови Адама. У родинах консервативних селян жінка корилася в усьому годувальнику-чоловікові, і її заняття були традиційними (жіночими). В общині їм рекомендувалася пасивна поведінка: виконувати домашню роботу і чекати повернення чоловіка. Француз Оммер зазначав у 30-ті рр. ХІХ ст., що жінки були непомітними: «Усі без різниці одягнуті однаково, і я нерідко йшов з одних будинків, не змігши відрізнити там господарки, доньки або служниці» [11, С. 202]. У середині ХІХ ст. український поміщик помітив зміни в їх одязі, який став більш яскравим («сині панчохи»!), поведінці: «вони жахливі розумниці, скороспілки, пишуть, крім звітів з економії, свої щоденники і беруть участь у туземних газетах, Zeitung, котрих у них дві» [12, С. 204]. Після смерті голови родини жінка ставала хранителькою всіх родинних справ, нерідко починала переймати нетрадиційні соціальні ролі, які раніше виконував її чоловік. У торговій і промисловій галузі були зайняті головним чином жінки, які втратили чоловіка і мали забезпечувати велику родину, і доньки вдів. Марія Фот з Орлова з доньками були зараховані в бердянські купці у 1852 р., на початку ХХ ст. вдова Матіас з синами у м. Бердянську керувала підприємством з виробництва сільськогосподарських машин, у 1913 р. Марія Ремпель – свинобойнею [1, 5]. Отже, матеріальне становище і доходи жінок головним чином віддзеркалювали становище їхніх чоловіків і батьків.

З середини ХІХ ст. із зростанням рівня життя підвищився статус жінки у менонітському суспільстві, тому що жінки стали більш освіченими та емансипованими. Емансипація жінок виявлялася більшою мірою у наданні батьками доступу до середньої освіти, розширенні їхніх прав у трудовій діяльності, меншою в суспільному і сімейному житті. Крім сексуальної і репродуктивної функції, а також соціалізації дітей, економічна функція жінок ставала більш значимою з другої половини ХІХ ст. в менонітських общинах. Наприкінці ХІХ ст. у жінок з’явилося більше можливостей забезпечити себе, тому що отримали більший доступ до отримання освіти. Вони не мали подібних чоловікам умов для створення кар’єри, але випадки, коли жінки ставали медичними сестрами і займалися викладацькою діяльністю, стали більш поширеними. Жінка продовжувала асоціюватися з побутовою сферою, у якій вона обслуговувала родину. З залученням жінок у промислове виробництво (шовківництво) і торгівлю (роздрібну торгівлю горілчаними напоями у 20-ті рр. ХІХ ст.) [2, 6], за ними закріплювалися найменш кваліфіковані, мало престижні, низько оплачувані види діяльності.

Патріархальність менонітських родин зумовила домінування чоловіків у трудовому, суспільному та сімейному житті. Хлопці дорослішали і приймали обов’язки дорослого життя пізніше, ніж дівчата, що було пов’язано з біологічними і соціальними чинниками. Їх робота концентрувалась поза домівкою. Вони працювали в сараї, порались біля худоби і коней, стригли овець, робили в полі: орали, сіяли, молотили, проводили окулірування, прививали дерева [7, Арк. 122]. У поселеннях існувало правило, яке допомагало хлопцю вступити у доросле життя: кожний син, навіть найбагатшого селянина, повинен був іти в робітники до когось із сусідів, щоб стати добрим господарем, накопичити гроші [10, С. 476–477]. Праця найманих робітників у колоніях добре оплачувалася, тому батраки могли накопичити невеликий капітал, купити землю, зайнятися власним господарством. Чоловіки домінували в релігійному житті общин, займали посади вчителів і лікарів, ця їх перевага ще більше підкріплювала цінності патріархальної сім’ї [11].

Представники менонітської етноконфесійної спільноти, як правило, чоловіки, у яких основним заняттям була промислова і торгова діяльність і які у порівнянні з жінками краще володіли мовами навколишнього населення [13, P. 36], виявляли себе більш відкритими у міжетнічних взаємодіях. Одночасно, як правило, на них більше впливала урбанізація. В результаті неповноцінного включення в міське соціальне життя і одночасного ведення сільського способу життя виникала «субкультура», якій було притаманно використання побутових речей і споживання страв, поширених серед представників інших етносів, носіння модного, а не традиційного одягу.

Не дивлячись на те, що для менонітських общин була характерною ендогамна родина, її окремі представники, які укладали змішані шлюби, ставали маргіналами. В менонітському соціумі маргіналів не ідентифікували як менонітів – вони були ренегатами і позбавлялися своїх релігійних, соціальних, економічних прав [15]. Автором виявлені окремі випадки укладання шлюбів менонітами з росіянами і українцями (духоборами і православними), німцями (лютеранами) [8, С. 135–136]. Відносно частіше міжетнічні шлюби укладалися не сільськими менонітами, а урбанізованими, які знаходилися на рахунку в колонії, а постійно проживали у місті. За підрахунками Я. Штаха, з 60 родин менонітів у Мелітополі 28 родин були результатом міжетнічних шлюбів (у 23 із 28 випадків одна сторона сповідувала православну релігію). Міжетнічна інтеграція охоплювала головним чином чоловіків, яким був характерний білінгвізм (стан одночасного володіння платтдейчем, російською, українською, іноді єврейською мовами) [13, P. 82] і які виривалися з сільської периферії у міста. Жінки слабше знали мови навколишніх жителів, що заважало їх особистим контактам, а існуючі соціокультурні норми не давали можливості жінкам скористатися зв’язками з представниками інших національностей для укладання шлюбу. Батьки традиційно обирали пару для своїх дітей, тому, як правило, укладалися шлюби з представниками власної церковної конгрегації [13, P. 85], деякі їздили до Пруссії, щоб знайти чоловіка для доньки або дружину [9, С. 102]. Шлюб з менонітами Германської імперії був допустимим і вважався адекватною поведінкою в общині. Так, донька підприємця Я. Нібура уклала шлюб з германським підданим В. Бетхером [4, Арк. 1–2].

Ті, хто доживали до зрілого віку і не одружувались, називались бобирями і старими дівами, після смерті холостяків їх лінія роду закінчувалась. Ці люди не тільки фізично, але й соціально були відокремлені від нормального циклу родини, не вважалися повноцінними чоловіками і жінками, тому що не виконували своїх функцій у повній мірі в общині (в першу чергу репродуктивних) [17, Р. 103–104].

Таким чином, чоловіки володіли більшою владою у менонітських общинах і домінували у всіх сферах життя. Соціальний статус жінок був нижчим у порівнянні з чоловіками. Такий поділ гендерних ролей був пов’язаний з уявленнями про традиційну поведінку жінки у менонітських общинах, коли побут визнавався їх сферою, а не престижні економічні функції, які виконували чоловіки, заниженою самооцінкою і відсутністю у жінок мотивації до отримання освіти й професійної підготовки, забезпечення своєї матеріальної незалежності. Жінки знаходилися в положенні експлуатованих, тому що несли більші «духовні і матеріальні витрати» на дітей, ніж чоловіки. Одночасно треба зазначити еволюцію в статусі жінки в менонітській громаді, у якій вона отримала доступ до середньої освіти і більше прав у трудовій діяльності.


СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Фонди Музею історії запорозького козацтва Національного заповідника «Хортиця». НДФ–12991.

2. Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 134. – Оп. 1. – Спр. 613.

3. Державний архів Запорізької області. – Ф. Ф–12. – Оп. 2. – Спр. 246.

4. Державний архів Запорізької області. – Ф. Ф–24 – Оп. 1. – Спр. 487.

5. Державний архів Одеської області. – Ф. 6. – Оп. 3. – Спр. 15361.

6. Російський державний історичний архів. – Ф.383. – Оп. 29. – Спр. 491.

7. Російський державний історичний архів. – Ф. 398. – Оп. 2. – Спр. 174.

8. Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию. – Ч. І. Очерки Днепра. – СПб., 1863. – 465 с.

9. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Сост. Генштаба подполковник Герсеванов. – Т. XI. – Ч. 2. Таврическая губерния. – СПб., 1849. – 225 с.

10. Гакстгаузен А. Исследования внутренних отношений народной жизни и в особенности сельских учреждений России. – Т. І. – М., 1870. – 486 с.

11. Оммер. Менонистские колонии на Молочных Водах // Одесские Вести, 1839. – № 17. – С. 199–202.

12. Херсонские менонистския колонии и табуны степных диких лошадей в Украине // Северная Пчела, 1852. – № 51. – C. 203–204.

13. Rempel D. A Mennonite family in Tsarist Russia and the Soviet Union. 1789 – 1923 / David G. Rempel with Cornelia Rempel Carlson. – Toronto, Bufallo, London, University of Toronto Press Incorporated, 2002. – 356 p.

14. Гіденс Е. Соціологія / Пер. з англ. В. Шовкун, А. Олійник; Наук. ред. О. Іващенко. – К.: Основи, 1999. – 726 с.

15. Клаус А. Сектаторы-колонисты в России // Вестник Европы, 1868. – Том 3. – № 6. – С. 665–722.

16. Loewen R. K. Family, Church and Market. A Mennonite Community in the Old and the New Worlds, 1850–1930. – Urbana, Chicago, 1980. – 371 p.

17. Urry J. Gender, Generation and Social Identity in Russian Mennonite Society // JMS, 1999. – Vol. 17. – P. 95–106.


М. А. Гоманюк


ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ І ФОРМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

ТУРКІВ-МЕСХЕТИНЦІВ У ПІВДЕННОМУ РЕГІОНІ УКРАЇНИ


Турки-месхетинці, які компактно проживають у південних областях України, є етнічною групою з невизначеним статусом [1]. В Україні представники цієї групи з’явилися в кінці 80-х–на початку 90-х років минулого століття. Історичною батьківщиною турків-месхетинців є Грузія, проте проблема повернення депортованого народу на цей час є невирішеною. Складне внутрішньополітичне становище в Грузії не дає підстав вважати, що в найближчий час грузинський уряд створить належні умови для відновлення історичної справедливості. За часи перебування в Україні та деяких інших республіках (Азербайджан, Туреччина, окремі регіони Росії), де месхетинські турки знайшли притулок, велика частина турків-месхетинців отримала громадянство і інтегрувалася у відповідне суспільство. Своєрідною є економічна інтеграція турків-месхетинців, в якій спостерігається історична та конфесійна спадкоємність, а також господарча конвергенція – навіть на різних ландшафтах, в різних країнах турки часто використовують подібні форми господарювання.

Історичні документи свідчать, що сучасні турки-месхетинці зберегли традиційні форми господарювання, які були їм притаманні на історичній батьківщині – південних гірських районах Грузії. В одній з перших документальних згадок про турків-месхетинців (тоді був прийнятий етнонім месхі або грузини-суніти) зазначається, що «головне заняття населення Ахалцихського повіту складає землеробство, садівництво і скотарство. Кожна народність має тут улюблену систему господарювання. Куртини, таракомани і туркмени – найкращі представники кочового побуту. Грузини-суніти присвятили себе, головним чином, садівництву та городництву. Грузини-православні є найбільш типовими хліборобами.» Для турків-месхетинців була також характерною торгівля, зокрема виїзна. «Торгівля фруктами, тобто вивіз їх у Тифліс і Центральну Росію починається у вересні» – зазначає автор [6].

Після депортації 1944 р. в радянські республіки Середньої Азії турки-месхетинці, яких оселили в спецпоселеннях, опинилися в умовах жорсткого контролю. Протягом довгого часу вони не мали свободи пересування та, відповідно, обмеженим був вибір господарчої діяльності. В Узбекистані найбільш поширеним серед турків-месхетинців видом зайнятості була зайнятість в якості робітників та колгоспників – 25,1%. Багато з них займалися вирощуванням бавовни [4]. Обмеження свободи господарської діяльності було загальною рисою економіки СРСР.

Трансформація зайнятості після виїзду месхетинських турків з Узбекистану була обумовлена не стільки самим фактом переселенням, скільки зміною суспільних умов. Раніше такі зайняття як індивідуальна трудова діяльність та дрібне підприємництво туркам-месхетинцям в Узбекистані практично не були відомими [4]. Вкрай рідкісними вони були в ті часи взагалі. В умовах відсутності господарчого контролю з боку держави, в умовах ринкової економіки турки-месхетинці повернулися до традиційних форм господарювання.

В Росії турки-месхетинці зайняли своєрідну нішу в економіці Краснодарського, Ставропольського країв, Ростовської області, яка в основному розповсюджується на рослинництво та торгівлю. «У більшості випадків вирощування і продаж рослинної продукції є основним джерелом існування цієї етнічної групи. Технологія достатньо проста: укладається угода про оренду в найближчому господарстві, де турки працюють усією родиною, розплачуючись частиною врожаю або грошима. Продаж овочів здійснюється вздовж крупних трас різноманітним оптовикам. Розвинутою є мережа торгівлі овочевою продукцією по країні. Вигідно всім – туркам, які отримують засоби для існування цілком законним шляхом, керівництву господарств, які в такий спосіб мають можливість отримати готівку, населенню – споживчий ринок насичується різноманітними овочами. За останні 4–5 років, за рахунок такого господарчого симбіозу, обсяги виробництва сільськогосподарської продукції у багатьох районах виросли дуже швидко» [2, 3].

Подібними є форми господарювання і в Україні. Основний вид зайнятості турків-месхетинців – це також оренда землі (в господарствах або у приватних осіб), на якій вирощуються овочеві та баштанові культури з використанням найманої праці, а також торгівля. Спочатку турки-месхетинці працювали в полі всією родиною, зараз частіше використовують найманих працівників. Висока концентрація турецько-месхетинських трудових ресурсів в місцях їх господарювання, зв’язок з міграціями, іноетнічне оточення вказують на те, що і в Україні можна говорити про феномен етнічного підприємництва, який характерний для турків-месхетинців на пострадянському просторі. Про феномен етнічного підприємництва сперечаються давно. То на перший план виходить вимушений характер етнічного підприємництва, то його визначають як «тотальне освоєння території під власні економічні уклади» і інтереси окремих етнічних меншин. Як зазначають деякі автори, така форма соціально-економічної адаптації пов’язана з етнічними міграціями. Потрапивши в іноетнічне середовище, мігранти мобілізують свої внутрішні ресурси і, намагаючись вижити, відкривають свій бізнес [3].

Така економічна поведінка перекликається з принципами ісламського підприємництва, серед яких є:

– заборона лихварства. Мусульманин, що кредитує іншу людину, повинен нести разом з нею відповідальність за їх використання і ділити не тільки прибутки, але й збитки. Отримання фіксованого відсотку – платні за кредит, що не залежить від результату справи, не допускається;

– заборона монополій. Заборона незаконних і непорядних методів конкурентної боротьби;

– заборона на стягнення надмірної платні за перевезення і продажу товару. Роздрібна торгівля не повинна перевищувати гуртову більше ніж в півтора рази (в надзвичайний ситуаціях – в два);

– заборона на виробництво та продаж продуктів, вживання яких заборонено шаріатом (спиртних напоїв, свинини тощо);

– заборона на продаж краденого і неякісного;

– недопущення обману [5].

Господарча солідарність на етнічному та конфесіональному ґрунті, якою успішно користуються турки-месхетинці, створює додаткові економічні ресурси для розвитку підприємництва і інтеграції в ринкову систему України.

Для турків-месхетинців характерним є традиційний спосіб життя. Переважна більшість месхетинських турків проживає в сільській місцевості, розповсюдженим є розширений тип сім’ї, рідко трапляються міжетнічні шлюби. В економічній сфері турки також повернулися до традиційних форм господарювання, принаймні до роботи в традиційній для турків-месхетинців галузі сільського господарства. Такий, на перший погляд, економічний регрес виявився конкурентноспроможним в умовах суспільства, що трансформується. Структурно етнічне підприємництво, яке тісно пов’язане з сімейною та конфесіональною консолідацією має риси соціальних мереж, роль яких в сучасних суспільствах значно зросла.

Оцінюючи ситуацію в Україні, можна констатувати, що в економічній сфері турки-месхетинці змогли швидше і ефективніше пристосуватися до нових економічних умов, що склалися в сільському господарстві і торгівлі. Місцеве населення, продовжуючи за інерцією працювати в господарствах, що утворилися на базі колгоспів та радгоспів, більше розраховували на патерналізм з боку держави або керівництва, ніж на власну ініціативу. Серед позитивних наслідків економічної інтеграції турків-месхетинців слід виділити те, що в умовах економічної кризи в аграрному секторі саме орендарі зуміли створити значну кількість робочих місць, певною мірою наситити ринок продукцією овочівництва та баштанництва. Серед негативних наслідків окремо слід згадати міжнаціональне напруження, що частково виникло внаслідок конкуренції у престижних видах економічної діяльності: торгівлі та землеробстві на зрошувальних землях, яких внаслідок руйнації зрошувальної системи стало менше.