Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ, 747.21kb.
- Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
- Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
- 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
- Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
- Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
- Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
- Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
- Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
- Закон україни, 899.36kb.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Конфликтология. – СПб., 1999. – С. 60.
2. Див.: Нагорна Л. П. Політична культура українського народу: Історична ретроспектива і сучасні реалії. – К., 1998. – 278 с.; її ж. Національна ідентичність в Україні. – К., 2002. – 272 с.
3. Полохало В. В хаті, яка завжди з краю: «Середній» українець – соціальна основа негромадянського суспільства // День. – 2000. – 18 лютого.
4. Мостова Ю. Нічим дихати // Дзеркало тижня. – 2003. – №49 (474). – 20–26 грудня. – С. 4.
5. Панина Н. Год перелома. Социологический моніторинг. Украинское общество 1994–2005. – К., 2005. – С. 60.
6. Див.: Майборода О. М. Перспективи розвитку міжнаціональних відносин в Україні // Україна на зламі тисячоліть: історичний екскурс, проблеми, тенденції та перспективи. – К., 2000. – С. 287.
А. І. Кудряченко
ВИХІДЦІ З НІМЕЦЬКИХ ЗЕМЕЛЬ НА ТЕРЕНАХ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ
За переписом 2001 року в нашій багатонаціональній державі налічується трохи менше ніж 40 тисяч громадян України німецького походження. Іншими словами це менше однієї десятої частини від кількості людей з німецьким корінням, які мешкали в 20–30-і рр. минулого століття на теренах сучасної України. Більше того, в ті часи на українській землі проживали майже 40% громадян німецької національності від загального числа німців тогочасного Радянського Союзу [1]. Отже, тепер на теренах України мешкає лише мала частка німецьких нащадків, які освоювали поруч з іншими переселенцями широкі степи нашого краю, сприяли економічному піднесенню країни.
Переважна більшість громадян України німецького походження зосереджена в містах, Ця частка за переписом 2001 р. складає 73,9%, лише четверта частина – в сільській місцевості. Згідно з останнім переписом населення, майже 60% всіх німців проживають в шести регіонах: Дніпропетровській – 3,8 тис., Донецькій – 4,6 тис., Одеській – 2,9 тис., Закарпатській – 2,2 тис., Запорізькій – 3,6 тис. та в Криму – 2,5 тис. чол. [2].
Програма першого президента України Л. Кравчука щодо повернення та облаштування німців, виселених свого часу радянською владою з нашого краю до Сибіру, Казахстану та інших регіонів, передбачала, що Україна зможе прийняти, облаштувати і створити умови для соціально-економічної адаптації німців-репатріантів, сприяти їх органічному входженню до нового українського суспільства. Окрім цього, були сподівання залучити тих, хто повернеться на рідні терени, до соціально-економічних процесів розбудови держави, заручившись солідною фінансовою підтримкою ФРН, яка також опікується проблемами облаштування етнічних німців. Очікувалося, що до південних областей, Криму, в місця попереднього проживання зможуть повернутися близько 400 тисяч німців-репатріантів [3]. Дійсно, це був вельми гучний проект.
Протягом перших кількох років в Україну переїхало трохи більше двох тисяч осіб німецької національності. Як свідчить аналіз, їх переїзд виявився не дуже добре підготовлений та організований [4]. Внаслідок цього більшість переселенців опинилася в скрутному становищі. Репатріанти розміщувалися в тимчасових, мало пристосованих приміщеннях, далеко не в повному обсязі задовольнялися їх соціально-економічні та культурно-освітні потреби. Фінансування капітальних вкладень на будівництво житла для депортованих із держбюджету розпочалося лише в 1993 році. Неоднозначною, а інколи навіть деструктивною, була діяльність спеціально створеного під цей проект і для вирішення кола поточних проблем переселенців Українсько-німецького фонду. Невирішеність юридичних, правових та соціально-економічних проблем на міждержавному рівні, окремі деструктивні підходи Українсько-німецького фонду змусили ліквідувати останній. До цього додалися проблеми, пов’язані з практикою набуття громадянства України тими німецькими переселенцями, які вже прибули до нашої держави, але не були вихідцями чи нащадками депортованих. Вони, згідно з Законом «Про громадянство України», не могли отримати його за спрощеною схемою і повинні були пройти 5-річний строк натуралізації.
Нині, підбиваючи підсумки проведеної роботи, слід підкреслити, що обом державам – Україні та Німеччині – вдалося успішно об’єднати зусилля і розв’язати чимало нагальних проблем щодо облаштування німців-репатріантів як в контексті державної політики, так і в ході засідань спеціально створеної Міжурядової комісії. За даними Кабінету Міністрів України, прибулі в 1993–1995 pp. з Росії та з інших країн СНД німецькі сім'ї оселилися в шести регіонах, переважно в Одеській області. За рахунок держбюджету України для переселенців споруджено понад 200 котеджів та багатоквартирних будинків. Поряд із цим спорудження ще біля 150 будинків в місцях компактного проживання громадян німецького походження профінансовано урядом Німеччини. Протягом кількох років бундестаг ФРН затверджував відповідні кошти (приблизно суму в межах 150 тисяч німецьких марок щорічно) на реалізацію програми облаштування німецьких сімей на Одещині, в інших регіонах [5].
Під час майже щорічних політичних консультацій на найвищому рівні, а також на чергових засіданнях Міжурядової українсько-німецької комісії у справах переселенців німецького походження сторони обговорювали та знаходили спільні підходи для вирішення багатьох злободенних питань щодо розбудови соціальної інфраструктури, підтримки підприємницьких структур та поєднання зусиль на досягнення кращих умов життєдіяльності відповідної категорії співгромадян – мешканців України.
За останні роки в Україні чимало зроблено для розвитку національної самобутності німецької (як і більшості інших) національної меншини. Зокрема, зусиллями державних органів та за підтримки німецької громадськості відроджується освіта на національній мові, культурні традиції, нові виміри розвитку отримали інформаційна та видавнича справа на німецькій мові.
Всеукраїнський статус має Товариство німців України «Відергебурт,» яке означає в перекладі – відродження. Це Товариство має розгалужену структуру по регіонам України, в містах і селищах з числа мешканців німецького походження створені відповідні осередки. Скажімо, в Донецькій області «Відергебурт» об’єднає біля 3000 осіб німецького походження, які гуртуються у 17 відділеннях шахтарського краю. Як дорадчі органи діють Рада представників національних меншин в ряді областей нашої держави та Народне представництво німців «Фольксрат». В останні роки до цих громадських організацій додалися Асоціація німців України в 2000 р. та Асоціація німців ветеранів війни і праці в 2001 р. [6].
Слід відзначити, що питання національно-культурного відродження та розвитку німецької національної меншини в незалежній Україні набули вагомого і реального звучання, вони значною мірою вирішуються як за підтримки органів влади, так і за зрослої активності, само згуртування нащадків німецьких переселенців. Підтверджень цьому можна привести чимало в кожному регіоні, де живуть етнічні німці. Як приклади такого результативного спрямування зусиль назвемо лише окремі організації та регіони.
Так, вже кілька років у Києві працює Центр німецької культури «Відершталь,» що об'єднує понад 300 сімей. Тут відзначаються національні свята, створено курси німецької мови і бібліотеку німецької літератури тощо. На базі Київського політехнічного інституту та Дніпропетровського університету утворено центри з питань педагогічних зв’язків учителів та викладачів німецької мови і т. ін. В Одесі вже не один рік успішно діють: «Товариство розвитку», «Баварський дім», культурно-мистецькі фундації та громадські об»єднання підприємців німецького походження.
Особливо слід відзначити роботу по розвитку і задоволенню національно-культурних запитів німецької національної меншини у Донецькій області. Тут відчутна спрямовуюча роль, підтримка починань з боку товариства «Відергебурт», яке вже майже десять років поспіль очолює О. А. Дингес. Так, в Донецьку діють з 1994 року – обласний центр німецької культури «Дойче Квелле», міська євангелічно-лютеранська община, Спілка німецької молоді Донецької області «Юнге Вельт»; з 1996 р. – Фонд підтримки ремесел та промислів, з 1998 р. – Ландесрат німців області, з 1999 р. – Асоціація німців-підприємців «Дойче Хайм» та інші громадські, культурні і освітні об’єднання.
Підкреслимо, що активною діяльністю також відзначаються об’єднання та організації німецьких товариств у Запорізькій, Закарпатській, Дніпропетровській областях та автономної республіки Крим. Тут можна помітити як розширення мережі самих структурних об’єднань, так і наповнення новим змістом різних форм громадської та суспільно-корисної роботи. Загалом же в Україні активно працюють понад 30 національно-культурних об’єднань, товариств німців, у ряді навчальних закладів відновлена підготовка кадрів для навчання німецьких дітей рідною мовою. Таких педагогів готує і Львівський університет [7].
Згідно з Державною програмою випуску літератури мовами національних меншин підручники для загальноосвітніх і недільних шкіл, словники, розмовники, дитячу й художню літературу німецькою мовою видають Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України в Києві та видавництво «Січ» у Дніпропетровську. В Києві видається газета «Дойчеканал». У місцях компактного проживання німців організуються також недільні та загальноосвітні школи тощо.
Німецька сторона особливу зацікавленість виявляє до відродження культурних осередків, здійснення освітніх програм, відкриття та налаштування роботи центрів зустрічей німців в місцях їх компактного проживання тощо. Такий підхід вже не один рік стверджує Служба уповноваженого Німецького уряду у справах переселенців Міністерства внутрішніх справ ФРН. Так, скажімо, на ці цілі уряд Німеччини у травні 2000 р., коли започатковував свою діяльність відповідний центр зустрічей в Одесі, – виділив майже 3 млн. німецьких марок. ФРН виходить з необхідності допомагати громадянам німецького походження, які компактно проживають у інших країнах – це принципова державна позиція. В такому ключі інтереси як України, так і Німеччини співпадають, такий підхід багато в чому прийнятний для німців-переселенців.
Слід також вказати на посилення уваги до проблем національних меншин і, зокрема, німецької органів української державної влади та місцевого самоврядування. Так цій справі сприяло проведення наукових міжнародних конференцій, приурочених до 200-ліття початку заселення німцями – переселенцями Причорномор’я і Приазов’я, а також їх переселення на інші терени нинішньої України. У 2003 році такі міжнародні наукові і громадсько-культурні заходи були проведені як в Одесі, Донецьку, так і в інших містах України.
Справі вирішення питань культурного і соціально-економічного розвитку німецьких національних об’єднань та їх членів покликана сприяти відповідна увага обласних державних адміністрацій, створення у їх апаратах спеціальних підрозділів, які опікуються розв’язанням проблем національних меншин. Це, як і увага до кожної людини будь-якої національності з боку влади, сприяє не лише вирішенню конкретних їх проблем, але й лягає у площину розбудови демократичної держави Україна. Головними напрямами співпраці України та Німеччини мають бути заходи обох сторін, спрямовані на забезпечення та розвиток німецької мови в Україні, а також зусилля щодо завершення розпочатих проектів у відповідних областях. Все це, як і попередня робота, сприятиме адаптації німців України, а особливо – зміцненню мовної та культурної самобутності німецької меншини і підвищенню їх вкладу у розвиток нової України.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Короткі підсумки перепису населення України 17 грудня 1926 року. Національний та віковий склад населення. – Харків, 1928. – С. 11.; Кудряченко А. Німці України: минуле і сьогодення // Розбудова держави, 1994. – № 5. С. 20–23; Національний склад населення України та їх ознаки за даними перепису населення України у 2001 році. – К, 2003.
2. «Відергебурт». – 1989–2004. – Донецьк, 2005.
3. Інформаційний бюллетень № 1 Міністерства у справах національностей, міграції та культів, 1995. – С. 25.
4. Кудряченко А.І., Кулініч І. М., Хохлачов В. В. Вихідці з німецьких земель на теренах України: минуле і сьогодення. – К.: Наукова думка, 1995.
5. Соціальний захист в національних громадах України. Матеріали Всеукраїнської конференції 12–15 червня 1998 року. – К., – С. 17, 46.
М. В. Дєдков
СУЧАСНА ІСТОРІОГРАФІЯ ЕТНОКОНФЛІКТОЛОГІЇ:
ДЕЯКІ АСПЕКТИ АНАЛІЗУ
Радянське суспільствознавство в цілому, як і українське зокрема, із значним запізненням звернулося до соціального конфлікту як об’єкта і предмета наукового пошуку. Це ж стосується й етнічних протиріч та конфліктів. Втім, інакше й бути не могло, враховуючи пануючі у тогочасному суспільстві ідеологічні та методологічні настанови, зокрема про можливість тільки неантагоністичних суперечностей, які можуть мати місце в соціалістичному суспільстві, а тим більше в суспільстві розвинутого соціалізму, а також про зближення та неминуче злиття соціалістичних націй.
У 90-ті рр. ХХ ст. спостерігається перелом у царині досліджень проблематики, пов'язаної з протиріччями, що виникають у міжетнічних взаєминах. На наш погляд, це викликано щонайменше чотирма групами причин. Перша – це ціла низка етнічних конфліктів, які супроводжували процес перебудови СРСР на межі 80–90-х рр. ХХ ст. аж до його розпаду. Друга група причин породжена тими глобальними змінами, які відбулися в міжнародних відносинах в цей же час, усуненням протистояння між двома суспільно-політичними системами, актуалізацією концепції, що пояснює міждержавні протиріччя цивілізаційними відмінностями, конфліктом цивілізацій. Третя група причин – це процеси демократизації суспільства в Україні, пов’язаний з ними «етнічний ренесанс», виникнення і функціонування громадських організацій національних меншин, набуття ними статусу суб’єктів суспільних відносин. Четверта група причин – це докорінне переосмислення теоретичних і методологічних засад як державної етнонаціональної політики, так і наукових досліджень з етнології.
Для дослідницької практики вищезазначеного періоду був характерним, особливо для його початку, процес вивчення і залучення до наукового обігу надбань західних науковців. Це відбувалося шляхом публікації їх творів або статей з викладом провідних концепцій у російській або українській науковій періодиці [1]. Зокрема, американський політолог Р. Преторіус виклав своє бачення розвитку конфліктології в США, в якій домінували упродовж 60-х рр. ХХ ст. два напрямки: «школа консенсусу» і «конфліктна школа». Вони склалися на основі конкуренції між прибічниками структурно-функціональної теорії Т. Парсонса, з одного боку, і конфліктної моделі суспільства Р. Дарендорфа, з іншого боку [2].
Твори, уривки праць найбільш відомих теоретиків етнології й етнічного конфлікту Е. Гелнера, Е. Сміта, У. Альтерматта, Л. Козера вийшли у перекладі російською та українською [3].
Крім того, вітчизняна наукова громадськість мала можливість ознайомлення, опанування і врахування у дослідницькій роботі здобутків зарубіжних дослідників, оскільки їх праці стали джерельною базою при підготовці цілої низки підручників з конфліктології, які побачили світ у 90-ті роки ХХ ст. [4].
Історики пострадянського простору в цей період і самі підготували та захистили досить значну кількість дисертаційних досліджень з проблем етноконфліктології [5].
В Україні цією проблематикою активно займались науковці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень, Інституту держави і права, Інституту соціології, Інституту філософії та Інституту сходознавства НАН України, Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України. Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Академії державного управління при Президентові України, Інституту законодавства Верховної Ради України, науково-дослідних і вищих навчальних закладів Києва та інших міст.
Причому над такими аспектами проблеми, як причини, зміст та шляхи розв’язання етнічних конфліктів, працюють В. Б.Євтух, О. В. Картунов, І. Ф. Курас, Л. П. Нагорна, Г. М. Перепелиця, Ю.І. Римаренко, Л. П. Шкляр та інші [6].
Активно займався розробкою теоретико-методологічних засад етноконфліктології та застосуванням їх до аналізу конкретних етнічних проблем та ймовірних конфліктних ситуацій в Україні В. О. Котигоренко [7].
Результатом його наполегливих і цілеспрямованих багаторічних досліджень, окрім попередніх публікацій, стала монографія «Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт. – К.: Світогляд, 2004. – 722 с».
Монографія є вагомим внеском в історіографію етнічних протиріч і конфліктів у сучасній Україні. Предметом дослідження є сукупність етнічних протиріч, природа, зміст, динаміка та форми вияву яких зумовлені спадщиною комуністичної системи, специфікою розвитку етнодемографічної та етносоціальної структури українського суспільства, особливостями вітчизняної економіки і політики, культури і суспільної свідомості та психології, геополітичних і цивілізаційних викликів сучасності, активізацією етнічних спільнот у демонструванні та обстоюванні своїх інтересів у процесі та після здобуття Україною незалежності до кінця 2003–початку 2004 років.
В. О. Котигоренко, визнаючи непересічне наукове значення теоретичних напрацювань іноземних соціологів і політологів, у той же час не залишив поза увагою суперечливість багатьох висунутих зарубіжними вченими положень, різнобій у застосуванні ряду засадних понять, в тому числі щодо природи і причин конфліктних ситуацій. Розглянуто концепції автора структурно-функціональної теорії Т. Парсонса, автора альтернативної конфліктної моделі суспільства Р. Дарендорфа, а також Г. Зіммеля, Л. Козера, В. Сперанського, Л. Смірнягіна, Г. Козирєва, В. Овчинникова. Автором монографії запропоновано розрізняти поняття «напруга» і «конфлікт», що дозволить більш об'єктивно підійти до оцінки суспільної ролі обох явищ. В. О. Котигоренко дійшов висновку, що напруга є індикатором перед-конфліктного стану, попереджає про небезпеку конфлікту, тому може бути визнаною позитивним чинником суспільного розвитку, на відміну від конфлікту.
Чимало уваги приділено таким питанням теорії етнічного конфлікту, як проблема визначення змісту понять «етнічний конфлікт» і «етнічне протиріччя», по-перше, а по-друге, як ставитися до них: як до ірраціональних феноменів, чи як до явищ, що репрезентують певну раціональність? Необхідність цього обумовлена ще й тим, щo наука про політику і власне політика перебувають у своєрідній взаємозалежності, в результаті чого наука політизується, а у політичній практиці через некоректне і неадекватне використання основних термінів і понять етнічної соціології виникають нові передконфліктні або й конфліктні ситуації між представниками різних етнічних ідентичностей.
Глибоко опрацьовані автором теоретико-методологічні параметри та джерела дослідження. Оскільки й досі не існує спеціально розробленої методології дослідження етнічного конфлікту, автор монографії виробив ряд базових складових, на яких мають грунтуватися етноконфліктологічні дослідження. На думку В. Котигоренка, потрібно дотримуватися методологічного плюралізму у пізнавальному процесі, що дозволить «знаходити пояснення етнічним протиріччям і конфліктам, окремі сторони і прояви яких можуть бути вивчені найбільш повно за допомогою пізнавальних засобів, відповідних предметові дослідження і специфіці тієї або іншої наукової галузі» [8].
Автор послідовно та грунтовно подає своє бачення методики з’ясування конфліктоутворюючих факторів, аналізує природу етноконфліктних явищ у всій багатокомпонентності їх сутнісних характеристик. В. О. Котигоренко дотримується думки, що саме чинники соціально-економічного характеру найчастіше призводять до напруги в міжетнічних взаєминах, проте їх вплив на виникнення та перебіг етноконфліктних ситуацій у багатьох випадках залежить від політичних дій. Через це, а також тому, що конфлікт може бути спричинений діями його суб’єктів стосовно власне політичних питань автор монографії детально окреслює політичний вимір етноконфліктних ситуацій. Він включає до нього такі ймовірні складові, як статус групи в етнополітичній ієрархії, її участь у владі, рівність конституційних прав, недостатню відкритість політичної еліти для входження до її кола представників різних етнічних спільнот.
Заторкнуто також такі аспекти, як правові засади реалізації етнонаціональних інтересів, інституції державного етнополітичного менеджменту, громадські організації етнічних спільнот, детально проаналізувано структуру та різні рівні державного етнополітичного менеджменту упродовж 90-х років XX ст. і на початку XXI ст., та висловлено ряд пропозицій щодо його вдосконалення в умовах загальної демократизації суспільства і пов’язаного з ним процесу розширення етнополітичної суб’єктності.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Дарендорф Р. Современный социальный конфликт: Фрагменты из книги // Иностранная література, 1993. – № 4; Колінз Р. Теорія конфлікту в сучасній макроісторичній соціології // Філософська і соціологічна думка, 1993. – № 6; Зенгхаас Д. Етнічні конфлікти та шляхи їх розв'язання // Політологічні читання, 1994. – № 2; Хантингтон С. Столкновение цивилизаций // Политические исследования, 1994. – № 1; Хесли В.Национализм и пути разрешения межэтнических противоречий // Полис, 1996. – № 6.
2. Преториус Р. Теория конфликта // Политические исследования, 1991. – № 5.
3. Геллнер Э. Нации и национализм / Пер. с англ. – М., 1991; Сміт В. Національна ідентичність / Пер. з англ. – К., 1994; Альтерматт У. Этнонационализм в Европе / Пер. с нем. – М., 2000; Козер Л. Функции социального конфликта / Пер. с англ. – М., 2000.
4. Дмитриев А., Кудрявцев В., Кудрявцев С. Введение в общую теорию конфликтов. – М., 1993; Ішмуратов А. Т. Конфлікт і згода: Основи когнітивної теорії конфліктів. – К., 1996; Бабосов Е. М. Конфликтология. – Минск, 1997; Основы конфликтологии. – М., 1997; Конфликтология: Учебник для студентов вузов. – Спб., 1999; Анцупов А. Я., Шипилов А. И. Конфликтология: Учебник для вузов. – М., 1999.
5. Котанджян Г. С. Этнополитические проблемы национальной безопасности. Цивилизационный анализ «консенсуса-конфликта»: Автореф. дис. д-ра полит. наук. – М., 1992. – 35 с.; Маликова Н. Р. Межнациональное общение: взаимодействие в согласии и конфликте (этносоциологический анализ на материалах Азербайджана): Автореф. дис.д-ра социол. наук. – М., 1992. – 35 с.; Амелин В. В. Этнополитические конфликты в границах советской и постсоветской государственности (вторая половина 80-х–середина 90-х годов): Опыт исторического исследования: Автореф. дис. д-ра ист. наук. – М., 1995. – 35 с.; Мацієвський Ю. В. Теорія конфлікту: історико-політологічний аналіз: Автореф. дис. канд. політ. наук / Львівський держ. ун-т ім. Івана Франка. – Львів, 1996. – 24 с.; Котенов А. А. Этническая конфликтология. Этнические аспекты локальных конфликтов у азиатских границ России в последней четверти ХХ в.: Автореф. дис. д-ра полит. наук. – Спб., 1996. – 33 с.; Редько. О. Я. Аксіологія конфлікту: соціологічний аспект: Автореф. дис. канд. соціол. наук / Харків. держ. ун-т. – Харків, 1997. – 17 с.; Анан’їн В. О. Етнонаціональний чинник безпеки сучасного поліетнічного суспільства (соціально-філософський аналіз): Автореф. дис. д-ра філос. наук / Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. – К., 1998. – 30 с.; Звонков Є. Ю. Становлення і розвиток соціологічної теорії соціального конфлікту: концептуальні проблеми соціологічного аналізу: Автореф. дис. канд. соціол. наук / Харк. держ. ун-т. – Х., 1998. – 18 с.; Можаровський В. А. Соціальний конфлікт і консенсус: історико-соціологічний аналіз: Автореф. дис. канд. соціол. наук / Ін-т соціології НАН України. – К., 1999. – 19 с.; Романенко Л. М. Социально-политические технологии разрешения конфликтов гражданского общества: Экзистенциальные альтернативы современной России. Автореф. дис. д-ра политол. наук. – М., 1999.
6. Євтух В. Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти. – К., 1997; Його ж. Міжетнічний конфлікт у суспільному розвитку поліетнічної країни // Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві. – К., 2002. – С. 182–210; Його ж. Конфлікт міжетнічний // Етносоціологія: терміни та поняття. – К., 2003. – С. 162–174; Картунов О. В. Національні і міжнаціональні виміри запобігання експансії та врегулювання етнополітичних конфліктів // Науковий вісник Дипломатичної Академії. – Вип. 2. – С. 2–37; Курас І. Ф. Етнополітика: історія і сучасність. – К., 1999; Нагорна Л. П., Савельєв В. Л. Сучасні етнічні процеси в контексті конфліктології // Укр.іст. журн. – 1993. – № 9; Нагорна Л. П. Національна ідентичність в Україні. – К., 2002; Перепелиця Г. М. Природа конфліктів у посткомуністичному світі // Політична думка. – 2000. – № 1; Римаренко Ю. І. Національний розвій України. – К., 1995; Шкляр Л.Є. Етноконфліктний потенціал в Україні: особливості, характер, типи // Етнополітичні конфлікти в посттоталітарному просторі. – К., 1999; Римаренко Ю. І., Шкляр. Л. Є., Римаренко С. Ю. Етнодержавознавство. Теоретико-методологічні засади. – К., 2000.
7. Котигоренко В. О. До питання про методику дослідження етнічних конфліктів // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (далі Наукові записки ІПІЕНД НАНУ). – К., 2000. – Вип. 12. – С. 95–102; Його ж. «Кримський вузол» як варіант тристороннього конфлікту: Київ–Симферополь–ОКНР у пошуках компромісу // Наукові записки ІПІЕНД НАНУ. – К., 2000. – Вип. 13. С. 270–281; Його ж. Етнічний конфлікт: наукове і політичне бачення // Нова політика, 2001. – № 5. – С. 47–50; Його ж. Матеріальні ресурси як об’єкт етногрупових домагань // Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи / Матеріали науково-практичної конференції, 22 листопада 2001 р. – Львів, 2001. – С. 144–155; Його ж. Статусно-рольова проблема в міжетнічних відносинах в Україні // Матеріали до української етнології. Щорічник. Збірник наукових праць / Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського, 2002. – Вип. 5. – С. 127–131; Його ж. Етногрупові домагання матеріальних ресурсів (конфліктологічний аспект) // Наукові записки ІПІЕНД НАНУ. – К., 2002. – Вип. 18. – С. 273–287; Його ж. Сучасні концепції конфлікту як суспільного явища // Людина і політика, 2002. – № 3. – С. 75–87; Його ж. Політичні причини етноконфліктних ситуацій у спектрі кримського досвіду // Наукові записки ІПІЕНД НАНУ. – К., 2002. – Вип. 21. – С. 151–167; Його ж. Причинність етноконфліктів: впливи глобалізації // Політична думка, 2002. – № 1. – С. 97–113; Його ж. Знання про соціальний конфлікт: абсолют чи відносність? // Політичний менеджмент, 2003. – №2. – С. 137–155 та ін.
8. Котигоренко В. О. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт. – К.: Світогляд, 2004. – С. 92.
А. О. Чепцова
МІГРАЦІЇ З КРАЇН, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ЕТНІЧНОЇ СТРУКТУРИ ПІВДНЯ УКРАЇНИ
Останніми роками міграційні процеси в Україні є досить інтенсивними. Одним із таких, важливих, з одного боку, з точки зору залученості країни до світових міграційних процесів, а з другого через його вплив на формування етнічної структури населення України, є імміграція з країн, що розвиваються. Загальний контингент мігрантів можна визначити як зареєстрованих при в’їзді до України осіб. Але також виокремлюються різноманітні категорії мігрантів, які виділяють беручи за основу їхній статус та можливості статистичного обліку – дані по цих групах можуть входити до загального обліку або доповнювати його, оскільки не всі громадяни реєструються при в’їзді. Такі дані ми можемо отримати щодо іноземних громадян, що працюють в Україні та шукачів притулку – біженцях. Також існує потік нелегальних мігрантів, про обсяг якого можна говорити з точки зору певного досвіду оцінки потоку нелегалів, накопиченого практиками та науковцями. Подібні групи існують в загальному потоці з країн, що розвиваються, але через свою специфічність вимагають особливого підходу та розгляду.
Південний регіон через свою близькість до кордонів досить інтенсивно залучений до міграційних процесів. За останні п’ять років кількість мігрантів, що прибувають до південних областей почала поступово зменшуватися. Якщо в 2000 році показник міждержавної міграції для регіону наводив цифру у 19322 особи, як кількість прибулих, то на 2003 рік ця цифра складала вже 11358 осіб, тобто на 41,2% менше. Натомість прослідковується тенденція збільшення в основному потоці долі прибулих з далекого зарубіжжя – з 1199 осіб у 200 році до 1395 у 2003. Загалом, подібні тенденції міграційного обміну є характерними і для України в цілому, але в південних областях вони є більш інтенсивними й прослідковуються чіткіше.
На жаль, статистика при розподілі даних по формах, що показують структуру міграції по країнах, не виділяє потік мігрантів з країн, що розвиваються. Але цю цифру можна вичленувати із числа потоку мігрантів з країн далекого зарубіжжя, підрахувавши кількості мігрантів по країнах прибуття. Таким чином, можемо зафіксувати, що в останні роки (2000–2003) кількість прибулих з країн з економікою, що розвиваються, складає понад 60% у потоці з країн далекого зарубіжжя і близько 10% від загального контингенту міждержавних мігрантів.
В основному це прибулі з Малайзії, Китаю, Індії, Сірії. Найбільш чисельною групою є прибулі з Малайзії (на 2003 рік – 502 особи) – протягом 2000–2003 років їх кількість зросла більш ніж на 90%. Обсяг контингентів прибулих з Китаю, Індії та Туреччини є величиною більш-менш постійною, зміни якої в той чи інший бік знаходяться в межах 10–15%.
Аналізуючи вплив подібних міграцій на етнічну структуру населення необхідно також відмітити, що серед зареєстрованих приїжджих з країн, що розвиваються, є українці, кількість яких в загальному контингенті складає близько 2%, хоча серед прибулих з деяких країн (особливо південноамериканських) цей процент набагато більший. Приміром, для Аргентини це 70%. Серед прибулих з країн Азії можна відмітити невеликий відмоток росіян. В основному ж в загальному потоці мігрантів переважають представники етносів країн походження.
Близько 70% мігрантів кінцевим пунктом свого призначення обирають міста Криму, Запорізької та Одеської областей. Найменш привабливими місцями з південного регіону є для прибулих Миколаївська область та місто Севастополь. Але якщо взяти до уваги коефіцієнт прибуття – кількість прибулих в розрахунку на 100 тисяч населення регіону прибуття, то маємо таке: найвищим цей коефіцієнт є для Криму і становить 30 осіб, для Херсонської області він є нульовим, що ж стосується інших областей Півдня України, то для них він є однаковим і складає 10 осіб.
Досить високим є освітній рівень мігрантів – 24,6% прибулих з країн, що розвиваються мають вищу освіту, для населення України цей показник становить 33,3%. Повну загальну середню освіту має переважна більшість мігрантів – більше 70%, що є більш ніж вдвічі вищим від українського. Найвищим є освітній рівень мігрантів з Африки, Туреччини, В’єтнаму та Індії – більше 40% мають вищу освіту. Дуже характерним для азіатів є наявність повної загальної середньої освіти – приміром, більше 80% китайців мають подібну освіту і досить часто стають студентами українських вищих навчальних закладів. Загалом, такий рівень освіченості мігрантів зумовлений тим, що велика частина контингенту отримувала освіту в українських ВУЗах, переважна більшість цих осіб і зараз перебуває на навчанні.
Щодо статево-вікового розподілу треба відмітити, що немає статистичних таблиць з розподілом прибулих за країнами походження, статтю і віком. Отже, про статево-віковий склад контингенту прибулих з країн, що розвиваються ми можемо судити лише з даних про вихідців з країн далекого зарубіжжя, серед яких частка мігрантів з країн, що розвиваються, як вже було зазначено вище, складає більше 60%.
Отже, згідно цих даних, найбільш міграційно активними є представники вікової групи 20–24 роки, на другому місці за чисельністю мігрантів вікова група 15–19 років. Якщо взяти до уваги розподіл за однорічними віковими групами бачимо, що найактивніше мігрують особи віком від 18 до 22 років – то стає очевидним, що більшість з них надає перевагу в отриманні освіти вищим навчальним закладам України. Можна також припустити, що значна частина цієї молоді з Іраку та Китаю, бо переважна більшість саме громадян цих країн прибувають до України з дипломом про середню освіту, маючи на меті отримати вищу освіту.
Також серед мігрантів досить багато осіб середнього віку – 30–39 років. Найактивнішими у цій групі є особи віком 32–33 та 34–35 років. Загалом же, зі збільшенням віку інтенсивність прийняття участі в міграційних процесах спадає. Так, приміром, кількість осіб, старших за 40 років складає лише 21%. Особи, віком 15–39 років є кістяком контингенту і складають 72,3%, на дітей же до 15 років припадає близько 7%.
Статевий розподіл показує беззаперечне лідерство чоловіків у міграціях. Майже в усіх вікових групах чоловіки переважають за кількістю, яка складає 65% від загального контингенту. Незначна перевага жінок спостерігається лише в групі 65–69 років та серед дітей 5–14 років. Майже паритетний розподіл за статтю спостерігається серед осіб 55–59 років.
Стосовно трудових міграцій можна відмітити тенденцію зростання їх кількості, що характерної для України в цілому. З 2001 по 2004 рік число осіб контингенту збільшилося приблизно на 30%. Переважна більшість мігрантів (найчастіше їх вік від 28 до 40 років) працюють в Україні за наймом (близько 80%). Варто відмітити зростання легалізованості зайнятості трудових мігрантів – більше 80% контингенту перебуває на території держави на законних підставах та має дозвіл на працевлаштування.
Вплив трудових міграцій на етнічну структуру населення регіону не є значним, оскільки переважна більшість контингенту (60 %) перебуває в країні до 6 місяців, до 2 років – лише 15%. Процент же тих, хто вирішив отримати українське громадянство, взяти шлюб з громадянами України чи лишитися на постійне проживання незначний.
На 1 січня 2005 року в південному регіоні України налічувалося 722 особи, що були визнані біженцями. Це є вихідці з-понад 40 країн світу, здебільшого, країн з економікою, що розвиваються – таких більше 70% від загального контингенту біженців. Найбільший відсоток становлять вихідці з країн Азії, приміром, більше половини контингенту становлять громадяни Афганістану, також досить значний шукачів притулку з Ірану, та особливо Іраку.
Близько 67% відсотків від загальної кількості біженців – це особи працездатного віку, порівняно небагато осіб старших за працездатний вік – близько 3%. Кількість дітей віком до 16 років можна відмітити як сталу – близько 30%. Звертає на себе увагу й той факт, що серед біженців частка осіб працездатного віку вища, ніж у населенні країн їх походження, тобто притулку за кордоном шукають переважно соціально активні індивіди.
Залежно від країн походження різняться статевий та віковий склад біженців. Так, наприклад, серед біженців з Афганістану – 31%, близько 15% серед біженців з африканських країн. Жінок серед африканців – 17,4%, серед афганців – 27,5%. Процент людей старших працездатного досить низький: наприклад, серед афганців їх – 2,5%. Наявність осіб старших працездатного віку серед біженців з країн Африки не спостерігається.
Подібний розподіл за статтю та віком відображає особливості формування різних національних груп біженців в Україні. Якщо взяти до уваги, що серед біженців з африканських країн самотні чоловіки переважають за своєю кількістю і це, здебільшого, є колишні студенти українських вузів, то серед афганців колишні студенти теж складають найвагомішу частину, також спостерігалися такі, що прибули з Афганістану після падіння режиму Наджибули – вони виїздили з країни цілими сім’ями і також в значній мірі сприяли формуванню афганської громади.
Досить високим є освітній рівень біженців. Можна навести такий приклад: серед осіб без громадянства та іноземців, що подали заяву про надання їм статусу біженця до Київського міського управляння у справах національностей та міграцій, середню освіту мали 36% осіб відповідного віку, а вищу освіту – 40%. Переважним серед жінок є середній освітній рівень, якого досягли понад 60% біженок. 50% чоловіків становили особи з вищою освітою. Близько 1,6% заявників складали особи, що мали вчений ступінь. Факт наявності такого рівня освіченості досить закономірний, якщо врахувати, що значний процент заявників – це колишні студенти українських вузів.
На Півдні оселилося 29,4% осіб від загальноукраїнського контингенту біженців, причому Одеська область за цим показником займає друге місце по Україні – 20% та перше по південному регіону – 85% (610 осіб). Менш привабливими для біженців виявилися терени Запорізької області та Криму (74 та 26 осіб відповідно). Відсоток біженців в Севастополі та Херсонській області є незначним. В Миколаївській же області біженців взагалі не зареєстровано, оскільки надання статусу біженця тут розпочалося набагато пізніше, ніж в інших регіонах України, оскільки ця область раніше належала до закритих для в’їзду іноземців.
На кількість біженців в Україні впливає не лише прийняття рішень за заявами, але й динаміка втрати відповідного статусу. Необхідно зазначити, що кількість наявних біженців є на третину меншою, ніж кількість осіб, яким такий статус було надано органами міграційної служби. Втрата статусу біженця у переважній кількості випадків означала не продовження статусу (за Законом України «Про біженців» 1993 року статус надавався на три місяці і міг бути продовжений). У переважній більшості випадків це пов’язано з виїздом біженців за територію України, частіше до країн Заходу, де рівень захисту біженців вищий, рідше до країн походження. У поодиноких випадках втрата статусу біженця була пов’язана із зміною правового статусу іноземця – набуття громадянства України, отримання посвідки на постійне проживання чи дозволу на проживання у зв’язку із навчанням у вузі тощо.
Про масштаби нелегальної міграції до України можна говорити лише судячи з оціночних експертних даних, що ж стосується подібної інформації по південних областях, то вона відсутня і проводити аналіз ситуації можна лише орієнтуючись на експертні висновки щодо України в цілому. Наприклад, за даними Міністерства внутрішніх справ України у країні знаходиться від 20 до 30 тисяч іноземців, які не мають підстав для перебування. Оцінки інших експертів сягають до 500 тисяч чи навіть мільйона осіб. Подібні оцінки базуються на даних про в’їзд і виїзд іноземців, що фіксуються прикордонниками. Так, у 1997 році різниця між в’їздом і виїздом іноземців складала 3,7 млн.
Близько 90% нелегалів перетинають кордон організованими групами, що мають заздалегідь розпланований маршрут та покровительство злочинних структур. Для значної частини іноземців Україна є лише транзитною державою, тож вони намагаються покинути її територію із першою змогою.
За даними прикордонників, серед нелегальних мігрантів з країн, що розвиваються найчастіше зустрічаються громадяни Китаю, Індії, Шрі-Ланки та деяких африканських країн. Наслідки нелегальної міграції найбільш відчутні у великих містах, де легше уникнути контролю документів правоохоронними органами. У прикордонних територіях нелегали надовго не затримуються, тож для Півдня України наслідки нелегальної міграції є більш-менш відчутними лише в Одесі та Запоріжжі, а отже і не зчиняють вагомого впливу на етнічну структуру регіону.
Отже, підводячи підсумки необхідно відмітити, що найбільш вагомий вплив на етнічну структуру населення Півдня України складають стаціонарні міграції – тобто більше частина загального контингенту з країн, що розвиваються. Найкраще результати – впливи таких міграцій можуть проілюструвати дані Всеукраїнського перепису населення, який зафіксував, що на 5 грудня 2001 року етнічні групи, походженням з країн, що розвиваються складали більше 40 тисяч осіб населення України. Найчисельнішими є такі етноси, як турецький (8844 особи), корейський (12711), арабський (6575), в’єтнамський (3850). Менш чисельними, але все одно помітними групами в етнічній структурі населення України є китайці, афганці, перси, кубинці, чілійці, а також народності Індії та Пакистану. Щодо найбільш чисельних етносів – турецького та корейського – треба уточнити, що в цих статистичних даних спостерігається деяка похибка – серед осіб, які назвали себе турками є незначний процент турків-месхетинців, корейський же етнос сформувався на теренах України досить давно і тому його чисельність деякою мірою не є результатом сучасних міграційних процесів. На жаль, в даних по областях відмічено лише декілька найчисельніших етносів – найчастіше це етноси країн СНД, менш численні групи об’єднані в графу «інші». Тому варто відмітити, що найчисельнішим на Півдні України є турецький етнос, приміром в Херсонській області це 3736 осіб, що складає більше 40% від загальноукраїнського.
Отже, міграції з країн, що розвиваються є досить важливим фактором як у формуванні етнічної структури Південного регіону так і України в цілому, який необхідно враховувати як в аналітичних дослідженнях етнічних груп, так і в прогнозах.
В. Г. Космина
ЕТНОС І ЦИВІЛІЗАЦІЯ В ОРГАНІЦИСТСЬКІЙ ТРАКТОВЦІ М. ДАНИЛЕВСЬКОГО
З 1990-х років у суспільствознавстві пострадянських країн жорстку марксистську формаційну схему історії значною мірою витіснив більш широкий і менш ідеологізований цивілізаційний теоретико-методологічний підхід. Він передбачає інтерпретацію всесвітньої історії як процесу полілінійного, різноспрямованого розвитку локальних цивілізацій. Такі погляди на історію окремі філософи демонстрували вже з кінця ХVІІІ ст. Але піонером у створенні цілісної концепції локальних цивілізацій став російський біолог і соціолог, прихильник слов’янофільства М. Я. Данилевський (1822–1885). У книзі «Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения Славянского мира к Германо-Романскому» (1869) він обґрунтував теорію культурно-історичних типів, що заклала традицію наукового аналізу всіх локальних цивілізацій, включно з європейською, як рівноцінних об’єктів дослідження. Раніше дещо схожу концепцію, щоправда, з європоцентристським підтекстом, виклав німецький історик Г. Рюккерт у додатку до «Підручника світової історії в органічному викладі» (1857). Проте ця книга пройшла непоміченою навіть у Німеччині, де її автора й досі не визнано за оригінального вченого [4]. Вже пізніше цим же шляхом пішли О. Шпенглер і А. Тойнбі. Український дослідник цивілізацій Ю. Павленко зазначає, що «вперше у своїй філософсько-історичній повноті концепція локальних цивілізацій постає у М. Я. Данилевського» [5]. І. Бойченко також визнає, що «мультицивілізаційний підхід» до історії був «уперше системно розроблений Данилевським» [1].
У ХІХ ст. для багатьох було очевидним, що самі історичні факти виразно вказують на значну дискретність всесвітньо-історичного процесу, неповторність історичного шляху великих імперій чи груп споріднених суспільств, які в той чи інший період виникали, досягали вражаючого розквіту, а потім чомусь зникали з історичної арени. Проте у філософії історії майже безроздільно панували достатньо осмислені й аргументовані раціональні лінійно-стадіальні європоцентристські схеми історичного розвитку світу (І. Канта, Г. Гегеля, О. Конта, К. Маркса). І щоб повстати проти них, необхідно було мати надзвичайну високу вмотивованість, на кшталт слов’янофільської, та спиратися на нетрадиційне і водночас по-своєму переконливе наукове трактування історії. Такою науково-теоретичною підкладкою в концепції Данилевського став органіцизм – методологія пояснення соціальних явищ через аналогію з живим організмом. Це було природно для нього як біолога, особливо, якщо врахувати популярність органічної теорії суспільства серед слов’янофілів [2]. На ґрунті прихильності автора до органіцизму набув ледь не універсального значення метод аналогії. Аналогія проводилась між розвитком природничих наук і розвитком історії, між рослинним або тваринним світом і людством, між видами в живій природі і культурно-історичними типами, між життям окремої людини і життям цивілізації тощо.
Для Данилевського локальні цивілізації – це не що інше, як культурно-історичні типи розвитку, котрі він і проголошує найвищими історичними одиницями [3]. Самі ж ці типи є прямою аналогію видів у рослинному і тваринному світі, причому в додарвінівському їх тлумаченні, як самобутніх і практично незмінних за внутрішнім змістом («типом організації»). Він переконаний, що «форми історичного життя людства, як форми рослинного і тваринного світу, як форми людського мистецтва... не тільки змінюються і вдосконалюються за віком, але ще й різноманітяться за культурно-історичними типами». Звідси – визначення цих типів як «самостійних, своєрідних планів релігійного, соціального, побутового, промислового, політичного, наукового, художнього, одним словом, історичного розвитку» [3, C. 85].
За Данилевським, «ці культурно-історичні типи, або самобутні цивілізації, розташовані в хронологічному порядку, суть: 1) єгипетський; 2) китайський; 3) ассирійсько-вавилоно-фінікійський, халдейський, або давньосемітичний; 4) індійський; 5) іранський; 6) єврейський; 7) грецький; 8) римський; 9) ново-семітичний, або аравійський; 10) германо-романський, або європейський. До них ще можна зарахувати два американських типи: мексиканський і перуанський, що загинули насильницькою смертю і не встигли успішно здійснити свій розвиток» [3, C. 88].
Термін «цивілізація», що в перших главах книги є тільки синонімом поняття «культурно-історичний тип», починаючи з V глави набуває значення «періоду цвітіння й плодоношення» в історії типу. Культурно-історичні типи уподібнюються багаторічним одноплідним рослинам, у яких період цвітіння й плодоношення є коротким і виснажує раз і назавжди їхню життєву силу. Розвиваючи свої міркування, автор визначає чотири періоди життя культурно-історичних типів: 1) етнографічний, або утворювальний, що триває багато тисячоліть (дитинство); 2) державний (юність); 3) цивілізаційний, тривалістю від 4 до 6 століть (зрілість); 4) час вичерпання творчих сил, апатії самовдоволення чи апатії відчаю (старість), після якого народ може стати етнографічним матеріалом для чужого культурно-історичного типу.
Яке ж походження культурно-історичних типів? Данилевський пише: «Будь-яке плем’я чи сімейство народів, які характеризуються окремою мовою чи групою мов, доволі близьких між собою (щоб спорідненість їх відчувалась безпосередньо, без глибоких філологічних вишукувань), становить своєрідний культурно-історичний тип, якщо воно взагалі за своїми духовними задатками здатне до історичного розвитку й вийшло вже з дитинства». Умовою розвитку цивілізації є політична незалежність цих народів [3, C. 91].
При цьому системний взаємозв’язок між «планами» історичного розвитку типів автор не простежує, а конкретне зіставлення слов’янського та германо-романського типів проводить лише за трьома критеріями: психічним ладом народів, що формується під впливом природного середовища і культурного оточення; їхнім віросповіданням; «історичним вихованням» тими чи іншими формами державної залежності. Але й ці фактори не постають цілісною системою. Релігія не є хоча б рівноцінним психічному ладові культуротворчим чинником, як це прийнято в сучасних теоріях цивілізацій. На думку Данилевського, народний характер може спотворити саму релігію, якщо йому не відповідає її ідеал (германо-романські народи), або смиренно прийняти її, якщо така відповідність є (російський народ). Останнє імпліцитно вказує на богообраність народу.
Методологічне підпорядкування релігії психологічному типові народів і часте звернення вченого до питань народності й національності дає І. Галактіонову підставу стверджувати, що взагалі «теорія культурно-історичних типів Данилевського – цільне, системне вчення про нації, їх сутність, походження, ознаки та закони» [2]. Це, звичайно, перебільшення, адже ототожнення культурно-історичного типу з нацією якщо і виявляє себе, то, передусім, у главах, присвячених Росії. Тут, очевидно, більш правильно говорити, услід за Ю. Павленком, про «етноприродознавчий підхід» Данилевського до самої проблеми локальних цивілізацій [5]. Але й у такому разі безсумнівним є те, що російський вчений під цивілізаціями (культурно-історичними типами) розумів передусім етноси (групи етносів), хай і найбільш розвинені та своєрідні, а не власне соціокультурні спільноти, як у сучасних теоріях цивілізацій. І причина цього криється саме у звуженій органіцистській трактовці цивілізацій. Якщо культурно-історичний тип – це організм, що розвивається за власним «планом», то й уся культурно-релігійна система суспільства повинна породжуватися його психологічною природою, або принаймні відповідати їй, але в жодному разі не формуватися ззовні – вже усталеними релігіями чи культурами.
Утім, трактування певного етносу як культурно-історичного типу допускає і зворотну обумовленість: поширення на етнос характеристик культурно-історичного типу. Тоді, наприклад, український народ постане в зовсім іншому світлі, ніж заявляє Данилевський. Як російський великодержавник, він не має жодного сумніву в тому, що, приєднавши визволені з-під Польщі українські землі, Росія лише «повернула своє», що великороси і малороси (українці), попри відмінності в говорах, становлять один, російський, народ [3, C. 103]. Однак їхні історичні образи постають у нього доволі несхожими, коли він обґрунтовує так званий закон збереження історичних сил. Так, Південно-Західна Русь (Подніпров’я та Прикарпаття) під впливом Візантії розвинула активну релігійну, політичну і культурну діяльність у ті часи, коли на Північному Сході (Суздаль і Москва) в умовах глухої лісової країни продовжувалось «тихе, здебільшого ще племінне, етнографічне життя», русифікувалися фінські племена і цим накопичувався «сильний запас російської сили». Згодом Південно-Східну Русь зламали внутрішні й зовнішні бурі, вона опинилась під владою Литви і Польщі, а зміцніла за цей час Москва стала, мовляв, збиральницею землі Руської [3, C. 437–440]. Виходить, що українці й росіяни мали відмінне етно-племінне коріння, отримали різне «історичне виховання», а якщо врахувати закиди Данилевського київському духовенству, яке «заразилось духом католицької нетерпимості» [3, C. 188], та феномен уніатства, то й – неоднакове культурно-релігійне «виховання». За всіма трьома «розрядами», за якими вчений зіставляв характери народів, це таки етноси різні, хоч і споріднені між собою. Не випадково ж він і об’єднання незалежної Малоросії з Росією за часів Б. Хмельницького пояснює лише «глибоким політичним тактом» малоруського племені [3, C. 484].
Данилевський зазначав, що «начала цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу» [3, C. 91]. Ця логіка вченого, попри певну архаїчність (з висоти сьогодення) його органіцистської аргументації, вимагає досить уважного і обережного проведення державної етнонаціональної політики і в умовах сучасної України.