Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни

Вид материала

Документы

Содержание Список джерел та літератури Греки півдня україни: історія та сучасність Список джерел та літератури Менонітські хортицька та молочанські колонії

Подобный материал:

• З м І с т вступ, 747.21kb.
• Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
• Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
• 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
• Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
• Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
• Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
• Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
• Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
• Закон україни, 899.36kb.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України. Основний Закон. – К., 1996.

2. Матеріали круглого столу: «Державна етнонаціональна політика в нових суспільних умовах: Кримський вимір». – Сімферополь, 2005.

3. М. Ожеван. Про вплив стереотипів і самопрезентації країни. – День. – 1 квітня 2005 р.

4. В. Вітковський. Громадянське пробудження Сходу. – День. 13 травня 2005 р.

5. О. Фельдман. «Етнонаціональна багатоманітність – не проблема, а переваги...» – День. – 9 серпня 2005 р.

6. В. Сонюк «Сезонні» проблеми. Хто і задля чого роз’єднує Україну. – День. – 16 серпня 2005 р.

7. О. Майборода. «Українці доводять, що вони – не пасивна нація». – День. – 6 вересня 2005 р.

8. В. І. Наулко та ін. Культура і побут населення України. – К.: Либідь, 1993.

9. Д. Розенков. Що сіємо? – День. – 12 травня 2005 р.


Г. М. Соколовська


ГРЕКИ ПІВДНЯ УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ


Південь України в етнографічному плані являє собою регіон, головною особливістю якого є багатоетнічність. Яскравою сторінкою етнічної історії краю був час, коли, як свідчать широко відомі письмові джерела, тут мешкали кіммерійці, скіфи, греки, сармати, римляни, готи, гуни. Результатом їхнього співіснування стали своєрідні етнічні спільноти, які в зонах компактного розміщення зберегли особливості своєї культури.

Отже, грецька діаспора в Україні має дуже давню історію. З VІІ ст. до н. е. починається грецька колонізація північного узбережжя Чорного моря, яке вони назвали Евксинським («Гостинним»). Найдавнішою грецькою колонією вчені вважають поселення на о. Березань. Найбільш відомі та розвинуті – це Ольвія, яка була розташована на правому березі Південного Бугу і Тіра – на березі Дністровського лиману.

Регіон мав всі умови для процвітання торгівлі. Грецькі колоністи скуповували традиційні товари, що надходили з північних лісових та степових районів – мед, віск, бурштин, хутро, шкіру, рабів, а передовсім, очевидно, пшеницю. Та продавали свою олію, вина, коштовності із Середземноморського регіону. Про це свідчать величезна кількість античних археологічних пам’яток, найбагатша колекція яких зберігається в Одеському археологічному музеї.

Однак за відсутності усталеної політичної влади та постійної загрози торгівельним шляхам з боку розбійників і піратів почався занепад та загибель квітучих грецьких колоній.

Друга хвиля грецької еміграції в Україну пов’язана з подіями російсько-турецьких війн. В процесі приєднання Північного Причорномор’я до Російської імперії переселення греків на нові території тривало більше 40 років. Перші поселення були засновані в результаті російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Після закінчення війни Катерина ІІ дозволила. грецьким солдатам й офіцерам (8 добровольчих батальйонів), які воювали з турками на боці російської армії, селитися в межах Російської імперії, у тому числі й на українських землях. Пізніше тут був сформований грецький батальйон (Балаклавський), який ніс прикордонну службу на узбережжі Кримського півострова. Грецькі громади були створені в Керчі, Єнікале, Херосоні. Коли Кримське ханство стало васалом Османської імперії (1775 р.), православні греки, тікаючи з Криму, оселялися в Приазов’ї, де заснували м. Маріуполь та ще 23 грецьких поселення. Російський уряд заохочував переселенців наданням істотних пільг.

Грецька національна меншина України складалася з двох етномовних груп: греків еллінів (новогрецький діалект) і греків-татар, які довгий час жили поруч з кримськими татарами та перейняли їхню мову (тюркський діалект). Маріуполь і навколишні села (всього 12 сіл) заснували греки-елліни. Інші 10 сіл заснували греки-татари. Усього в Маріуполі та навколишніх селах ще на початку ХІХ ст. проживало найбільше греків – 11,5 тисяч жителів [4, С. 222].

Після другої російсько-турецької війни (1781–1791 рр.) заселення приєднаних територій, у тому числі землі сучасної Одещини, продовжилось. Майже з моменту заснування Одеси на місці відбитої у турків фортеці Хаджибей поселяються греки-моряки, які брали активну участь у війні на боці Росії. Вони, за урядовими планами, мали стати основою для комплектування флоту. Їм видано велику на той час суму грошей – 15000 рублів, а в околицях Одеси виділено 15000 десятин землі.[3, С. 199] Було розпочато будівництво приміщень для ремісників і торговців. Для керування переселенцями та розв’язування поточних справ греків і албанців було сформовано спеціальну Комісію. Згодом до Одеси прибувають цілі родини заможних греків з власним капіталом, що дбають передусім про розвиток торгівлі. У місті виникає так званий Грецький форштадт.

Грецькі колоністи в Одесі досягли значних успіхів у міжконтинентальній торгівлі й складали великий відсоток купецького стану в Одесі. Всього ж на межі ХVIII і ХІХ століть в Одесі налічувалось кілька сотень родин. Грецькі купці мали понад 400 суден. З розвитком капіталу почали засновуватися грецькі комерційні банки, кілька торгових домів, десятки крамниць, майстерень. Крім торгівлі греки займалися й виробництвом. Вони володіли мануфактурами й фабриками: тютюновими, свічковими, миловарними, вовномийними та ін. Прізвища Маврокордато, Маразлі, Родоканаки набули розголосу далеко за межами краю. Складаючи офіційний звіт для російської армії, Шмідт з роздратуванням писав про те, що двері найкращих будинків рясніють написами призвіщ їхніх власників – з закінченнями на «афі», «акі», «пудо», «пуло» [1, C. 129].

Чисельність греків зростала. Один з переселенців пояснював, чому Одеса так їх приваблює: «Хіба можна залишити Одесу – землю, де молоко і гроші ллються потоком, де процвітає торгівля, де помірні закони, де панує злагода й свобода і де не зачепить нас чума» [1, С. 128].

Осідали греки й поза межами Одеси – в урочищі Барабой, а на початку ХІХ ст. на березі Дальницького лиману засновують нову колонію Олександрівку. Після перемоги над Туреччиною в 1812 р., коли Бессарабія увійшла до складу Російської імперії, грецькі громади поповнилися Ізмаїльською та Акерманською общинами. Частина з них була асимільована місцевими етнічними спільнотами.

Успішна економічна діяльність греків-колоністів сприяла їх активній культурно-освітній справі. Вони дбали про відкриття нових шкіл, наукових закладів, церков, театрів. Грецьке комерційне училище було одним з найпрестижніших в Одесі. З 1814 по 1820 рік в місті давав вистави грецький аматорський театр. Грецькою мовою виходили газети «Фос», «Космос», «Ілос».

Греки брали активну участь в громадському житті міста та регіону. Деякі з них обіймали посади в місцевому управлінні, інші служили консулами іноземних держав. Яскравим прикладом цього може служити життя Г. Г. Маразлі, який з 1878 до1895 року був міським головою Одеси. Завдяки йому в місті було закладено декілька парків, відкрити театр, поштамт, чисельні базари, лікарні, готелі, та інші громадські заклади [2, С. 26]. Недаремно він був проголошений почесним громадянином міста. А нещодавно в Одесі на Грецькій площі йому відкрито пам’ятник.

Але як би добре не складалися справи кожен грек мріяв повернутися на батьківщину й побачити її вільною та незалежною. Тому практично у всіх грецьких поселеннях в кінці першого десятиріччя ХІХ ст. появилися відділення таємної організації Філікі Етерія, яка поставила завдання підготувати загальнонаціональне повстання за визволення Еллади. Діяльність цієї організації детально представлена у експозиції спеціального музею.

Після скасування кріпацтва грецьке купецтво поступово втрачало своє панівне становище, поступаючись конкурентам – євреям. Більшість з них залишає Одесу, але меншість продовжує свою діяльність як в економічній сфері, так і в суспільно-політичній.

За радянських часів життя грецької нацменшини, як і інших (кримських татар, вірменів, болгар та ін.) було значно ускладнене сталінськими репресіями та депортаціями. Так, з Криму було виселено 14,5 тис греків [4, С. 223].

В останні роки спостерігається зменшення грецької етнічної групи на теренах України в наслідок міграції до своєї етнічної батьківщини та до інших країн СНД.

Зараз в Україні проживає біля 100 тис. греків. Це шосте місце за чисельністю після росіян, євреїв, болгар, поляків та угорців. Існують 22 національно-культурних товариств [4, С. 280].

За незалежної України життя грецької спільноти значно пожвавилось. Це проявилося у відкритті грецьких навчально-освітніх закладів, підготовці викладачів для грецьких шкіл в Київському національному університеті культури, Донецькому університеті, Маріупольському гуманітарному інституті, впровадженні курсів новогрецької мови в середніх та вищих навчальних закладах.

В Криму, Маріуполі й на Донеччині існують радіо і телепередачі новогрецькою мовою. Створена також Федерація грецьких товариств України, яка представляє етнічні інтереси греків.


СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Герлігі П. Одеса. Історія міста, 1794–1914. – К., 1999.

2. Историческое краеведение Одесщины. Сборник материалов. Вып.3. Из истории греческого населения Одессы. – Одесса, 1992 г.

3. Кушнір В. Г. Народознавство Одещини. – Одеса, 1998.

4. Лозко Г. Етнологія України. – К., 2001.


Т. П. Щербина, В. В. Кузьменко


МЕНОНІТСЬКІ ХОРТИЦЬКА ТА МОЛОЧАНСЬКІ КОЛОНІЇ

(ДРУГА ПОЛОВИНА XVIII–ПОЧАТОК ХХ СТ.)


Меноніти – протестантська секта, яка об’єднала поміркованих анабаптистів у першій половині XVI ст. в Нідерландах, Швейцарії та Німеччині. Після переселення до Росії у XVIII ст. меноніти зробили великий внесок у господарський розвиток півдня Російської імперії, в тому числі і нашого регіону. На жаль, за останні десятиліття пам’ять про них майже стерлася. Їх самобутній світ був утрачений в мінливому плині історії. Сини та дочки колишніх мешканців менонітських поселень України сьогодні живуть в країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки, а також в різних країнах СНД. В наші дні в світі нараховується близько 1,5 млн. менонітів.

У XVI ст. більшість країн Західної та Центральної Європи охопив суспільно-політичний та ідеологічний рух, що отримав назву Реформація (від лат. reformatio – перетворення). Цей рух набув форми боротьби проти католицької церкви і носив у своїй основі антифеодальний характер. Під прапори боротьби з традиційною церквою стали люди різних національностей, політичних переконань та соціального статусу. З’являлись все нові церкви, культи, секти. Учасників радикального сектантського руху епохи Реформації XVI ст., головним чином у Німеччині, Швейцарії, Нідерландах, називали анабаптистами (від грецьк. anabaptizo – знову занурюю, тобто хрещу повторно). Анабаптисти вимагали повторного хрещення (у свідомому віці), заперечували церковну ієрархію, засуджували багатство, закликали до введення спільності майна. Вони брали участь у Селянській війні 1524–1526 рр. в Німеччині, утворили Мюнстерську комуну 1534–1535 рр. У 1535 р. після 14-місячної оборони Мюнстер було захоплено військами феодалів і багато анабаптистів було страчено. Почалися переслідування і репресії.

Після розгрому Селянської війни і перемоги поміркованої течії в Реформації почалася масова втеча селян і ремісників із німецьких земель. Еміграція йшла хвилями, які то підіймалися, то затихали, залежно від розмаху репресій. Втікачі відправлялися туди, де існувала релігійна терпимість: до Нідерландів, Швейцарії.

Релігійні погляди більшості сектантів, які в умовах католицької реакції набули більш поміркованого характеру, сформувалися під впливом голландського проповідника Симонса Менно (1492–1561 рр.). У 1524 р. він став католицьким священиком. Але після переслідувань та страт анабаптистів Менно відмовився від католицьких переконань, прийняв друге хрещення і перейшов на бік анабаптистів. Він став «мандруючим проповідником». З ризиком для свого життя Симонс Менно подорожував по Швейцарії, відвідав анабаптиські групи в Північній Європі. Він був переконаним пацифістом, його ім’я в анабаптизмі пов’язане з неприйняттям насильства. У 1539 р. Менно виклав свої ідеї в трактаті «Основи християнського вчення». Пройшло ще кілька років, і в 1544 р. його прихильники стали називатися менонітами.

У 1632 р. на Дартській конференції були затверджені основи менонітського віровчення. Окрім загальнопротестантських принципів спасіння, святинництва до канону ввійшли покаяння в гріхах, свідоме хрещення за вірою, євхаристія, омовіння ніг, церковне відлучення, відмова від будь-яких клятв (в тому числі від присяги) та військової служби.

Церква менонітів будувалась на принципах братства, а життя християнина вони розуміли як пряме слідування Христу та його вченню; вони виступали проти війн і використання насильства.

Постійні переслідування менонітів привели до їх переселення із Німеччини до Нідерландів, Швейцарії, Східної Європи. У XVII ст. радикальні меноніти почали масове переселення до Америки.

Традиційно меноніти були прекрасними фермерами, умілими господарями і взагалі людьми, для яких головне – спокійне та тихе життя. Живучи тривалий час серед різних народів, німецькі меноніти частково змішувалися з ними, переймали їх господарські навички та навіть мову. Особливо багато вони запозичили у голландців, які навчили їх осушувати болота, застосовувати передові методи землеробства та тваринництва, виробляти якісні молочні продукти. Вони почали розмовляти на особливому діалекті з великою кількістю голландських слів та виразів.

У середині XVI ст. бачимо послідовників Менно переселилися в Східну Європу, в основному до Польщі. Меноніти скористалися запрошенням зайнятися осушенням боліт в районі Данцига. Осушені землі були передані в їх володіння. Боротьба Росії, Австрії, Прусії за польські території в XVIII ст. вплинула на подальшу долю місцевих менонітів. Сектанти-анабаптисти голландського походження, які свого часу переселилися до Пруссії, відмовилися від обряду хрещення, виступали проти церков і священиків, критикували розкіш і були противниками не тільки військової служби, а й самого носіння зброї. Ведучи суворий спосіб життя, вони займалися землеробством і тваринництвом, і в цьому досягли значних успіхів. Однак малоземельна Пруссія не могла забезпечити їх достатньою кількістю землі; крім того, їх змушували служити у війську. Тож менонітам доводилось серйозно замислюватися над доцільністю свого подальшого перебування в Пруссії. Під час Семирічної війни (1756–1763 рр.) з їх проблемами познайомився російський полководець Рум’янцев-Задунайський. Він запропонував російському уряду запросити цих землеробів на південь держави. 12 квітня 1763 р. імператриця Катерина II звернулася з відозвою до німців, де вона запропонувала переселятися і освоювати південь Малоросії. Переселенцям були запропоновані вигідні умови: 60 десятин землі на сім’ю, від 300 до 500 карбованців на облаштування господарства, звільнення не тільки від військової служби, а й від багатьох податків на 30 років. А ще безкоштовно надавалися насіння для посіву, ліс на спорудження будинку, навіть 6 жорнових каменів для млину на двір.

Але минуло понад 20 років, перш ніж перші переселенці із Німеччини з’явилися на півдні Російської імперії. У 1788–1789 рр. розпочинається переселення на землі Катеринославщини німців католицького, лютеранського і менонітського віросповідань. Очолили цей процес прусські меноніти. У 1789 р. 228 менонітських роди (510 чоловіків і 400 жінок), запрошених Катериною II, залишили Данциг і переїхали до нової батьківщини. Німецькі переселенці, які перебралися на землі півдня Російської імперії, за віросповіданням поділялися так: 60% – лютерани, 20% – меноніти, 14% – католики. Однак на території Запорізького краю інша ситуація: на першому місці за чисельністю були меноніти, на другому – німці-лютерани, на третьому – німці-католики. 6 вересня 1800 р. Павло I видав грамоту німецьким колоністам, в якій говорилося: «…виділені кожній сім’ї по 65 десятин землі придатної для обробки, підтверджуємо їм в вічне спадкове правління.»

Спочатку планувалось поселити менонітів у степовій зоні Лівобережжя, при впадінні р. Конки в Дніпро.

Князь Г. Потьомкін перевів менонітів у більш обжиті землі колишньої Кодацької паланки і о-ва Хортиця. Тут, на 30 тис. десятин найкращої за своїми якостями землі, і заснували вони свої колонії.

Спочатку на Хортицю прибуло 18 родин німців-менонітів з Данцига.

У 1790 р. меноніти поблизу м. Олександрівська заснували 8 колоній: Хортиця (суч. Верхня Хортиця), Розенталь (Канцерівка), Острів Хортиця, Нєйєдфорд (Кічкас), Нейєдорф (Широке), Шен-горст, Кронсвейде, Нейєнбург (Малашевка). Ці колонії і поклали початок Хортицькому менонітському округу. Всі названі поселення були розміщенні на території, що відносилась до Катеринославського повіту. Протягом 1790–1796 років ще 117 менонітських родин поселились на відведених для них землях. У 1795 р. меноніти заснували і перше своє поселення в Олександрівському повіті, яке теж ввійшло до складу Хортицького менонітського округу – колишній Шенвізе (суч. територія автозаводу «Комунар»). У цій колонії оселилися 17 родин.

На початку ХІХ ст. кількість Хортицьких колоній зросла до дванадцяти. У 1803 р. з’явились колонія Бурвальде (Бабурка) і Нижня Хортиця, а в 1809 р. – Нейостервик та Кристаль. Пізніше в Хортицькому менонітському окрузі було засновано ще 4 колонії – Розенгарт, Блюменгарт, Нейгорст та Шенеберг. Всі вони були розташовані на правому березі Дніпра.

Загалом меноніти прожили на Хортиці 130 років. Наприкінці 1916 р. вони продали острів Хортицю Олександрівській міській управі за 772350 карбованців і виїхали до Німеччини.

Наступна хвиля появи менонітів у Росії – це 1803 рік. Приїхало 150 багатосімейних родин. Протягом 3 років до Росії прибуло ще 212 родин. З 1806 по 1820 рр. з Пруссії переселилося більш ніж 450 менонітських родин. Всі вони отримали по 65 га на території, розташованій у Бердлиському повіті Таврійської губернії, біля Молочних Вод. Рівень матеріального добробуту цих переселенців був дуже високий. Про загальний матеріальний добробут менонітів свідчить, те, що урядовим рішенням від 20 лютого 1804 р. до переїзду в Росію допускалися тільки порядні люди, які мали не менше 300 гульденів капіталу. Ці переселенці створили менонітський округ, який отримав назву Молочанського.

Якщо в Хортицькому менонітському окрузі в 1790 р. нараховувалось 8 колоній, то в 1824 р. їх було вже 18. У Молочанському окрузі меноніти в 1806 р. заснували 18 колоній, а в 1866 р. їх стало 57.

Молочанське поселення було найбільшим менонітським поселенням в Новоросії. Воно спочатку складалось із декількох общин, а потім зросло до 60 сіл, в яких проживало близько 35 тисяч осіб.

Російський уряд надав їм 120000 десятин землі. Пізніше також була придбана приватна земля. Ці землі прилягали до поселень ногайців, молокан, духоборців, українців, росіян.

До 1835 р. Хортицька територія вже не могла вмістити всього населення. Царський уряд відвів 140 родинам хортицьких менонітів земельну площу в Маріупольському повіті Катеринославської губернії. Так виник третій, Маріупольський менонітський округ.

Меноніти приїжджали до Росії на конях, зі своїми возами, стадами худоби; вони привозили з собою меблі, посуд та інші предмети побуту. Про матеріальний добробут емігрантів свідчить навіть їх зовнішній вигляд. Нащадки поселенців згадували, що їх діди і прадіди носили шляпи, суконні сюртуки з ефектними ґудзиками, короткі штани, шовкові панчохи до колін та черевики зі срібними застібками. Бабусі носили плаття з добротної вовни з буфами на рукавах. Все це було привезене з собою, а потім багато разів перешивалося для своїх дітей і онуків.

Правляча верхівка Росії підтримувала менонітів, бачачи в них, з одного боку, свою соціальну опору, з іншого – досвідчених господарів.

Слід відзначити, що німецькі колонії були досить невеликими за своїми розмірами. У середньому вони планувалися на 20–22 родини. Зайві ж родини, аби не ділити на них надані землі, мусили залишати стару колонію і засновувати нову. Не всі нащадки мали право отримувати у спадщину батьківську землю – лише старший син. Решта отримувала гроші і змушена була займатися своєю справою – ремеслом, промислом тощо. Тож менонітські поселення розвивалися не тільки як сільськогосподарські осередки, а й як торговельно-промислові.

У повсякденному житті меноніти дотримувалися суворих правил поведінки – не пиячили, носили старомодний одяг. Жінка знаходилась в залежному становищі, її життя обмежувалось церквою, дітьми, кухнею, одягом.

Молитвений будинок та школа – два кити менонітського виховання.

У церковному відношенні кожна община існувала незалежно від інших. Вона сама обирала своїх духовних наставників та проповідників. На чолі кожної общини стояв «духовний старшина». Він проповідував, здійснював хрещення (дорослих), затверджував проповідників, голосував на загальних зборах, турбувався про церковну дисципліну.

На початку переселення менонітів на Південь України існував церковний неустрій. Серед перших переселенців не було жодного проповідника. Відносний порядок було встановлено тоді, коли з Пруссії до Хортиці прибули старшина Корнеліус Регір та вчитель Корнеліус Варкетін.

Організацію церковних общин менонітів у Південній Росії було завершено у 1805 р., коли старшиною молочанської общини було затверджено Якова Енна.

У 1851 р. було створено менонітський церковний конвент для вирішення міжобщинних справ.

Меноніти були великими фахівцями у сільському господарстві. Вони використовували передову техніку та не менш передову технологію, займалися землеробством та тваринництвом. Вже в середині ХІХ ст. місця поселення протестантів перетворилися в квітучі сади. Меноніти активно займалися садівництвом.

Всі сусіди німців та голландців відзначали працелюбність колоністів. Молитва та робота – в усі часи були гаслом менонітів.

Меноніти вважали, що праця на землі – головне заняття, яке угодно Богові, а обробка землі – Боже творіння. І через це вони продовжують справу самого Творця. Тому всі менонітські колонії мали сільськогосподарську спрямованість. Земля ставала основним засобом виробництва, а розмір наділу свідчив про рівень добробуту.

Менонітські господарства мали значний досвід в області тваринництва. В кінці ХІХ ст. колонії були перепрофільовані і перейшли від розведення овець до більш прибуткового – розведення худоби та племінних порід коней. За деякими даними, надої від однієї корови складали 28 л на добу. Як правило, на одне господарство припадало 7–10 коней, 4–8 корів, багато молодняку, птиці, свиней. У 1914 р. в Хортицьких колоніях нараховувалось 4738 корів.

Оскільки, більшість менонітського населення проживало в сільській місцевості, тому перші промислові менонітські підприємства знаходилися там. Необхідним архітектурним елементом кожного села був млин, спочатку вітряний та водяний, а з 1880 р з паровим двигуном.

Уже в час заселення колоній серед переселенців було багато ковалів, столярів, годинникарів, шевців. Деякі з них стали засновниками перших заводів. Найбільш поширеним в колоніях було сільськогосподарське машинобудування. В 1853 р на Хортиці був створений перший завод – «Лепп і Вальман». З 1858 по 1910 рік завод буде нагороджений 29 золотими срібними, та бронзовими медалями російських та міжнародних виставок. На початку ХХ ст. в м. Олександрівську та в Хортицькій волості діяло 17 менонітських підприємств, які випускали техніку для сільського господарства, різні моделі плугів, косарки тощо.

В першій половині ХХ ст. на території Хортиці знаходилося 132 підприємства (загальна їх вартість складала 1525078 карб), з них 17 машинобудівних заводів, 30 водяних млинів, 8 цеглинних заводів, 14 дрібних підприємств, завод настінних годинників, оцтовий завод.

Хортиця була найбільш розвинутим в промисловому відношенні районом.

В цілому внесок менонітської промисловості Хортицької, Гальбштадської, Гнаденфельдської волостей в індустріальний розвиток Росії був значним, оскільки ці підприємства випускали 6% сільськогосподарської техніки всієї Росії і більше 10% України. Вироби, які випускали менонітські заводи були конкурентноздатними, і витіснили якісні, але дорогі, товари англійських та американських фірм.

Для менонітських общин переселення на південноукраїнські землі було пов’язано з пошуками конфесіональної та економічної незалежності. На території Російської імперії меноніти створили центри своєї діаспори з тенденцією до інтеграції. Прийнявши участь у господарському культурному освоєнні українських земель, меноніти не тільки зберегли свою етнокультурну цілісність, але й створили її своєрідну регіональну модифікацію. Вже на початку ХІХ ст. на території колишніх Таврійської, Херсонської, Катеринославської губерній нараховувалось 20 груп колоній, які складалися з більш ніж 150 поселень, де проживало близько 60 тис. менонітів.

Внесок менонітського населення в освоєння українських земель, його вплив на розвиток України та Росії були визнані сучасниками.

Хортицькі та Молочанські колонії є свого роду класичною моделлю менонітської общини в Україні. Мова йде не стільки про типологію соціальної моделі менонітського суспільства, скільки про своєрідну «типологію долі». Їх минуле є відображенням історії менонітів і в Україні, і в Росії. Всі ті зміни, які відбувалися в середині колоній на протязі півтораста років, безпосередньо пов’язані з соціально-економічними та політичними трансформаціями в державі в цілому. Вони також залежали від характеру міжетнічних взаємовідносин і національної політики, яку проводили уряди Росії та України на різних історичних етапах.