Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ, 747.21kb.
- Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
- Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
- 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
- Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
- Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
- Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
- Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
- Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
- Закон україни, 899.36kb.
CПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Айсфельд А. Немецкие колонисты юга Украины в 1917–1918 гг. // Немцы в Украине. – Днепропетровск: Изд-во ДТУ, 1996.
2. Апанович О. М. Розповіді про запорізьких козаків. – К., 1901.
3. Дружинина Е. И. Южная Украина в 1800–1825 гг. – М.: Наука, 1970.
4. Игнатов А. И. Менониты: вопросы формирования и эволюции этноконфессиональной общности. – М.: Мысль, 1978.
5. История евангельских христиан-баптистов в СССР. – М., 1989.
6. Історія міст і сіл УРСР. У26Т Запорізька область – К.: Гол. ред УРЕ, 1970.
7. Кабузан В. М Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII–первой половине XIX века (1719–1855 гг.). – М.: Наука, 1976.
8. Клибанов А. И. Из мира религиозного сектантства. – М., 1974.
9. Карнацевич В. Л. 50 знаменитых сект. – Харьков: Фолио, 2004.
10. Крестьянов В. Ф. Менониты. – М.: Политиздат, 1962.
11. Кулінич І. М. Німецькі колонії на Україні // Укр. іст. Журнал, 1990. – № 9. С. 18–30.
12. Кулінич І. М., Кривець Н. В. Нариси з історії німецьких колоній України. – К., 1995.
13. Осташева Н. В.На переломе эпох…Менонитское сообщество Украины в 1914–1931 гг. – М.: Готика, 1998.
14. Чиженюк Ю. А. З історії заселення і освоєння Олександрівського повіту Катеринославської губернії (з другої половини 18 ст. до 1861 року). – Запоріжжя, 2003.
Р. В. Шарібжанов
ЕТНОС І МІСТО: ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОДІЇ
(НА ПРИКЛАДІ ХАРКІВЩИНИ 1920–1930-Х РОКІВ)
Перша половина ХХ століття характеризувалася інтенсивними процесами урбанізації, що стало наслідком докорінних змін в засобах суспільного виробництва, зростанням питомої ваги індустріальних методів господарювання, врешті-решт зміни традиційного способу життя. У свою чергу урбанізація, яка супроводжується динамікою урбанізаційних процесів з села до міста, з аграрних регіонів до промислових, з малих до великих міст, – має свої відповідні етнодемографічні та етнокультурні наслідки. У цьому контексті надзвичайно важлива історія Харківщини з її містами та багатонаціональним складом населення. Саме міські спільноти великою мірою виступають провідниками міських взірців культури, саме у міському середовищі, у безпосередньому оточенні людини відбувається індивідуалізація загальноміських норм життя, збагачення їх місцевими особливостями й традиціями. Важливо враховувати урбанізацію, як особливий спосіб життя, відмінний від сільського і типом спілкування, і специфікою розвитку людини, її родинних, сусідських, етномовних стосунків, формами організації виробництва та невиробничої діяльності [3, С. 40]. Відмінним є і перебування, влаштування та мешкання етнічних спільнот в місті.
Автор хотів би на прикладі Харківщини, зокрема самого міста Харкова, 20–30 років ХХ століття проаналізувати етнічні стосунки та етнокультурні зв’язки в місті як соціальному організмі.
Населення Харківщини формувалося під впливом багатьох різних факторів. Бурхливі події, що відбувалися в країні на початку ХХ століття суттєво позначилися на чисельності та національному складі населення міст України в цілому і Харківщини особливо. За даними статистичних матеріалів Народного комісаріату внутрішніх справ 1920 року, який тоді займався і розробкою демографічних питань [16, С. 115], у Харківській губернії мешкало 2415216 чоловік та було представлено більше 52 національностей, найбільшими за чисельністю серед яких були українці – 1911821 (79%), росіяни – 412220 (17%), євреї – 61548 (3%), поляки – 10528 (0,4%), латиші – 4257 (0,2%), білоруси – 3566 (0,1%), німці – 3350 (0,1%), вірмени – 2186 (0,1%), литовці – 2052 (0,1%), усі інші складали менш 0,1 % від усього населення [14, С. 112]. У містах Харківської губернії в зазначений період мешкало 471727 чоловік [14, С. 1].
Подальша розробка статистичних матеріалів щодо чисельності та національного складу населення України здійснювалася Центральним статистичним управлінням УСРР, Наркоматом освіти, Інститутом демографії, іншими державними установами та науковими інститутами. Значну роботу з підготовки етнографічної карти України та її окремих регіонів провели Інформаційно-статистичний відділ та Відділ національних меншостей Наркомату внутрішніх справ [21, С. 53].
Важливу роль у накопиченні статистичних матеріалів щодо чисельності, національного складу та місць розселення національних меншин Харківщини відіграв Всесоюзний перепис населення від 17 грудня 1926 року, який охопив широке коло питань. За даними перепису, у Харківській окрузі (зазначимо, що територія округу в результаті адміністративно-територіальної реформи початку 20-х років порівняно з губернією зменшилася, більше ніж у 4 рази [20, С. 133]), мешкало 1 603 623 чоловіки [4, С. 113]. Найбільшими з етносів за народністю були: українці – 1128608 (70% від усього населення Харківської округи), росіяни – 361581 (22%), – євреї 85424 (5%), поляки – 7002 (0,4%), німці – 3384 (0,2%), вірмени – 3178 (0,2%), білоруси – 2359 (0,1%), латиші – 2017 (0,1%), татари – 1925 (0,1%), всі інші складали менш 0,1 % від усього населення округи [4, С. 113], національні меншини складали 472814 (29%) від усього населення [22, С. 120]. У містах Харківської округи мешкало 574626 чоловіка [5, С. 99], більшість міських жителів мешкало у Харкові, населення якого складало 417342 чоловік [5, С. 81]. Цінний матеріал нам надають результати роботи Комісії в справах національних меншин при Харківському окружному виконавчому комітеті за період з 15 березня 1927 по 15 квітня 1928 рр. За цими даними, населення округи становило 1 602 769 чоловік, із якого національні меншини складали 37% та становили приблизно 593024 чоловіки [23, арк. 238]. Отже, кількість національних меншин від 1926 до 1928 року цей зовсім невеликий час, зросла майже на 10 %.
Найбільш різнорідним за національним складом було місто Харків. Треба враховувати, що у період, охоплений дослідженням, Харків був столицею України. Як столиця, місто ставало не лише осередком управління всієї держави (адміністративним центром), а й в силу сприятливих умов, що ставили його у ряди крупних центрів, воно було центром промисловості і торгівлі, осередком духовного життя [1, С. 19]. За переписом населення 1920 року в місті Харкові мешкало 269924 чоловік, найбільш чисельні за національністю були росіяни – 136466 (51% від усього населення міста), українці – 57366 (21%) євреї – 55474 (20%), поляки – 7385 (2,7%), латиші – 3721 (1,4%), німці – 2326 (0,9%), вірмени – 2033 (0,8%), литовці – 1462 (0,5%), татари – 925 (0,3%), білоруси – 922 (0,3%), греки – 282 (0,1%), чехи – 244 (0,1%) усі інші складали менш 0,1% від усього населення міста (підраховано нами на підставі [14, С. 12]).
У 1928 року в Харкові серед населення в 417342 чол. національні меншини, крім росіян, складали 24,6%, серед них найбільшими були євреї 81130 (19,4% до всього населення міста), останні 5,2% населення меншин складали такі групи, як: поляки – 5708 (1,3% до всього населення міста), вірмени – 3719 (0,89%), німці – 2356 (0,56%), латиші – 1834 (0,44%), татари – 1635 (0,39%), білоруси – 1494 (0,36%), литовці – 678 (0,16%), греки – 530 (0,13%), естонці – 334, караїми – 287, грузини – 243, чехи – 211, болгари – 196, ассирійці – 185, цигани – 135 та інші, більше 20 національностей, які налічували до 100 чол. кожна [22, арк. 238]. У цілому за період з 1920 по 1928 рік чисельність населення міста зросла, але відсоток національних меншин за згаданий період зменшилась з 28,2% (крім росіян) у 1920 р. до 24,6% (крім росіян). Натомість, за чисельністю, кількість людності національних меншин зросла з 76092 чоловік (крім росіян) у 1920 році до 102666 чоловік (крім росіян) у 1928 році (підраховано нами на підставі [14, 12, 23, арк. 238]).
Виникаючи в певному етнічному середовищі, місто з самого початку піддається впливу навколишнього сільського населення. Цей вплив особливо вагомий в тих випадках, коли місто гомоетнічне навколишньому не міському середовищу, коли в ньому переважає корінний, місцевий етнос. Але і міста, гетероетнічні навколишньому середовищу, засновані серед іноетнічного населення, виявляються з ним у тісному контакті. Етнічні та етнокультурні впливи тут бувають взаємними [19, С. 4]. З подальшим економічним і культурним розвитком міста, воно починає вже в свою чергу підпорядковувати навколишнє населення, сприяти розвитку економічних та культурних зв’язків, прискоренню етнічних процесів.
Щодо особливостей розселення етнічних груп у містах та сільській місцевості Харківщини і ступені їх урбанізації, то за переписом 1926 року, сільське населення Харківщини становило 1028997 (64,2% від усього населення), а міське – 574626 (35,8% від усього населення) [6, С. 28]. Серед великих за кількістю етносів на Харківщині найбільш урбанізованими були євреї – 98,6%, вірмени – 98,3%, поляки – 89,8% та німці – 74,6%.
У містах мешкала значна частина нечисельних етнічних груп – 97,7% караїмів, 95,8% грузинів, 94% греків, 93,8% латишів, 90,8% татар, 90,2% литовців, 89,8% естів, 77,9% білорусів. У той же час більшість у сільській місцевості серед етносів Харківщини становили: українці – 74,5%, цигани – 60,2% та росіяни – 50,6%, всі інші складали менш 50% [22, С. 121].
У досліджуваний період Україна, перетворюючись на одну з головних баз важкої індустрії Радянського союзу, зазнала найглибшого впливу урбаністичних тенденцій, але міста, що здавна відігравали роль адміністративних, промислових, культурних та транспортних центрів (Київ, Одеса, Харків) зростали набагато повільніше, ніж центри важкої промисловості [9, С. 142]. Головною причиною різкого зросту населення міст з другої половини 1920-х років, була впроваджувана політика форсованої індустріалізації, що спричинила значний приплив мігрантів до міста [8, С. 155].
Міграція з малих поселень до великих міст пов’язана зі зміною всіх боків життя людини – матеріальної, соціальної, духовної.
Етнічні взаємодії в місті відбуваються перш за все у соціальній сфері, а саме в праці, культурі, побуті та шлюбно-сімейних відносинах. До того ж, етнічна своєрідність у вигляді загальних соціальних процесів може поступово нівелюватися і зникати [2, С. 5].
Ще до 1917 р. Харків сформувався як значний промисловий центр України і всієї Російської імперії. У другому півріччі 1925 року в місті було 1166 підприємств [11, С. 230]. За проведеним 1923 року обстеженням 29 промислових підприємств було встановлено, що три чверті зайнятих на них робітників народилися в Україні. Серед опитаних робітників Харкова українці складали 64,5%, росіяни – 28,5%, представники інших національностей 7% [13, С. 26]. За національним переписом робітників та службовців України у 1929 році в Харківській окрузі було 160221 робітників та службовців (крім залізничників), з них найбільші за чисельністю: українці – 84504 (53% від всіх робітників округи), росіяни – 44806 (28%), євреї – 24707 (15%), поляки – 1649 (1%), всі інші складали менш 1% відсотка. У цілому серед робітників було налічувалося більше 27 національностей [15, С. 81].
Одним із важливих елементів соціальних відносин в місті між етносами були шлюбно-сімейні відносини. За статистичними даними 1923 року, в Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові було зареєстровано 22091 міжнаціональних шлюбів [17, С. 36], а вже у 1924 році кількість їх зменшилась до 20137 [18, С. 41].
Значний, розвинений рівень культурного життя, промисловий характер розвитку регіону та зростаючий рівень урбанізації зумовив інтенсивність асиміляційних процесів. Найбільш відчутними серед великих етнічних груп були наслідки мовної асиміляції, яка відбувалась у формі русифікації, у євреїв, з-поміж яких лише 41,4% населення визнавало рідною мовою єврейську, і у деяких нечисленних етнічних груп, а з-поміж білорусів лише 23,3% визнавали рідну мову, а серед литовців – 39,2% [22, С. 122]. Натомість значний рівень збереження рідної мови був властивий вірменам – 100%, українцям – 93%, татарам – 89,9% та німцям – 73,6% (підраховано нами на підставі [4, С. 113–114]).
Значний рівень збереження рідної мови та культури у нечисленних етнічних груп пояснюється тим, що деякі з них зберігали консервативну етнічну самосвідомість, в основному сповідуючи іслам [7, С. 64], етнопсихологічне пристосування до міського середовища в цілому не викликало хворобливих потрясінь у представників цих етносів.
Значна мовна асиміляція відбувалась на підприємствах та навчальний закладах Харківської округи.
За спостереженнями соціологів, національну ідентичність меншою мірою зберігають чоловіки, ніж жінки [12, С. 140], тому можна вважати, що при одруженні чоловіка він частково втрачав національну ідентичність на користь дружини.
Таким чином, на прикладі Харківщини видно, що місто у досліджуваний період було великим соціальним організмом, в якому інтенсивно проходили процеси взаємовпливу, зближення та асиміляції. Етноси Харківщини досліджуваного періоду найбільш повно були представлені в містах, з них найбільшими за чисельністю були: український, російський, єврейський, польський та німецький. Найбільш різнорідним за національним складом було місто Харків, яке приваблювало населення національних меншин як великий культурний, промисловий центр та столичне місто. Високий культурний та промисловий характер розвитку регіону на цей час зумовив відповідно високий рівень урбанізації і як наслідок інтенсивність асиміляції. Асиміляційні процеси більшою мірою відбувались у мові на підприємствах та учбових закладах, набуваючи форми русифікації.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Анциферовы Н. и Т. Книга о городе. Город как выразитель сменяющихся культур. – Ленинград, 1926.
2. Арутюнян Ю. В. Этносоциальные аспекты интернационализации образа жизни // Советская этнография, 1979. – № 2. – С. 3–18.
3. Валеева А. Ф. Влияние урбанизации на языковое поведение жителей полиэтнического региона // Социологические исследования, 2002. – № 8. – С. 40–49.
4. Всесоюзная перепись населения 17 декабря 1926. Краткие сводки. Народность и родной язык населения СССР. – М., 1928. – Вып. 4.
5. Всесоюзная перепись населения 17 декабря 1926. Краткие сводки. Возраст и грамотность населения. – М., 1928. – Вып. VІІ.
6. Всесоюзная перепись населения 1926 года. Украинская Социалистическая Советская Республика. Итоги по республике. Полесский район. Отдел І. Народность. Родной язык. Возраст. Грамотность. – М., 1929. – Т. ХІ.
7. Гасанова Н. М. К проблеме этнопсихологической адаптации // Социологические исследования, 1995. – № 11. – С. 63–67.
8. Город и деревня в Европейской России: сто лет перемен. Монографический сборник / Редакторы составители Т. Нефедова, П. Полян, А. Трейвиш. – М., 2001.
9. Гринь Д. Урбанізаційні процеси в Україні у 1920–1930 рр. // Сіверянський літопис, 2000. – № 1. – С. 139–145.
10. Історія міста Харкова ХХ століття / О. Н. Ярмиш, С.І. Посохов, А.І. Епштейн та ін. – Х., 2004.
11. Калакура О. Поляки України – жертви асиміляційних процесів доби брежнєвщини (друга половина 60-х–перша половина 80-х рр. ХХ ст.) // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – № 641. Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки, 2004. – Вип.7. – С. 137–151.
12. Лобурец В. Е. Изменение национального состава рабочего класса Украинской ССР в 1921-1932 гг. // Вопросы истории СССР, 1982. – Вып.27. – С. 25–31.
13. Население Харьковской губернии по данным переписи 1920 года. Численность населения. Возрастной состав. Грамотность. Национальный состав // Статистика Украины № 16. Серия І. Демография. – Харьков., 1922. – Т.1. – Вып. 5.
14. Національний склад тих, що роблять наймано на Україні по округах (без залізничників) // Національний перепис робітників та службовців України (жовтень–листопад 1929) / Зб. стат. матеріалів за редакцією І. Златопольського. – Х., 1930.
15. Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект / М. Панчук, В. Вайналович, О. Галенко та ін. – К., 2000.
16. Природний рух населення найважливіших міст України в 1923 р. // Статистика України. – Сер. І. Демографія. – Х. – 925. – Т. VІ. – Вип. І.
17. Природний рух населення найважливіших міст України в 1924 р. // Статистика України. – Сер. І. Демографія. – Х. – 925. – Т. VІ. – Вип. 2.
18. Рабинович М. Г., Шмелева М. Н. Город и этнические процессы (из опыта этнографического изучения восточнославянских городов) // Советская этнография, 1984. – № 2. – С. 3–14.
19. Скоробогатов А. Територія та населення Харківщини у 20-30-х роках ХХ століття // Березіль, 1997. – № 11–12. – С. 132–137.
20. Чирко Б. В. Національні меншості на Україні в 20-30-х рр. // Український історичний журнал, 1990. – № 1. – С. 51–64.
21. Шарібжанов Р. В. Національні меншини Харківщини в 20-ті роки ХХ століття // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – № 641. Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки, 2004. – Вип. 7. – С. 117–123.
22. Державний архів Харківської області. – Ф. 845. – Оп. 3. – Спр. 1205. – Арк. 238.
Р. Л. Молдавський
ЗМІНИ В ЕТНІЧНОМУ СКЛАДІ НАСЕЛЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ ЗА ЧАСІВ БУДІВНИЦТВА НОВОЇ ДНІПРОВСЬКОЇ ЛІНІЇ УКРІПЛЕНЬ
Україна є багатонаціональною державою, і не викликає сумніву той факт, що сьогодні саме на території Південної України проживає найбільша кількість різних етносів. Наприклад в межах сучасної Запорозької області проживає 130 різних національностей. Ця цифра здається неймовірною, особливо, якщо прийняти до уваги те, що південний регіон є наймолодшим серед інших історичних областей України. Але в той же час слід зауважити, що південь України з найдавніших часів був багатонаціональним. На протязі всієї історії різні етноси змінювали один одного, поки в епоху пізнього середньовіччя не склалась певна сталість населення. Ця етнічна картина проіснувала до другої половини XVIII ст. коли знову почались зміни, які поклали початок сучасній етнічній картині півдня України.
На другу половину XVIII ст. територія сучасної Запорозької області була малозаселеною, а деяким дослідникам вона взагалі здавалась «Диким степом». Але як показують останні дослідження з цього питання це було зовсім не так. Звичайно щільність населення Запорозьких Вольностей була набагато меншою ніж в Київській або Полтавській губерніях, але й «Диким степом» ця територія на той час вже не була. За останніми дослідженнями на цих землях за часів Нової Січі налічувалось близька шести тисяч зимівників, тобто на кожні 9–14 км припадало по одному зимівнику. Отже можна стверджувати, що на кінець 60-х років XVIII ст. ця територія була заселена українським козацтвом.
Ситуація зазнала докорінних змін з початком першої російсько-турецької війни 1768–1774 років, коли в 1770 році почалось будівництво лінії укріплень. Нова Дніпровська лінія – це система прикордонних укріплень, збудована 1770–1774 роках для оборони південних кордонів Російської імперії від нападів турків і татар. Будівництво Дніпровської лінії розпочалось у зв’язку з переміщенням кордонів Російської імперії на південь і втратою оборонного значення Української лінії. Нова Дніпровська лінія простягалася територією України майже на 200 км від Дніпра до Азовського моря вздовж річок Конки і Берди. Нова Дніпровська лінія складалася з 7 окремих фортець. Фортеці Дніпровської лінії (Олександрівська, Микитинська, Григорівська, Кирилівська, Олексіївська, Захарівська, Петровська) були розміщені на відстані близько 30 км одна від одної. Охоронну службу в фортецях несли козаки. Після приєднання в 1783 році Кримського ханства до Російської імперії Нова Дніпровська лінія втратила воєнно-стратегічне значення. Після цього фортеці Нової Дніпровської лінії були за наказом імператриці Катерини II переведені в статус міст та посадів.
Саме з початком будівництва цієї лінії укріплень етнічний склад населення нашого регіону зазнав докорінних змін. Процес змін відбувався повільно незважаючи на всі зусилля російського уряду і перш за все князя Г. О. Потьомкіна.
Виходячи з того, що територія була малозаселеною російський уряд вирішив відрядити на будівництво селян з внутрішніх губерній. Згідно планам кожен рік на будівництві всієї Нової Дніпровської лінії повинно було працювати по 5 тис. чоловік з п’яти губерній – Нижегородської, Казанської, Слобідської, Белгородської та Малоросійської [1, С. 4–6]. Так вже в 1770 році полковник Фредерздорф висадився з будівельною командою на р. Мокра Московка.
Але все одно робочих рук не вистачало. Намагаючись вирішити проблему робочої сили з 30 листопада 1773 р. згідно наказу Сенату почалось відсилання з трьох губерній Смоленської, Белгородської та Слобідської замість Оренбургу та Сибіру на Нову Дніпровську лінію в фортецю Олександрівську засуджених колодників, але не більше 1 тис. чоловік на рік. До того ж зустрічаємо в документах відомості про колодників з Саратова та греків. Так за даними на липень 1774 р. включаючи чоловіків, жінок і дітей було 130 колодників [2, С. 5–10]. Поступово кількість колодників зростала на жовтень 1779 р. в Олександрівській фортеці було 149 чоловік, з них 138 чоловіків та 11 жінок. В листопаді вже 161 чоловік, 150 чоловіків та 11 жінок. До того ж були й діти цих колодників 6 чоловік. На 1782 р. 231 чоловіків, 20 жінок та 11 дітей [3, С. 22]. Як бачимо потік засуджених постійно зростав.
Ще одним чинником етнічних змін було поселення з 1779 року на землях фортець Нової Дніпровської лінії відставних солдатів з сім’ями, які заснували село Кінські Роздори. Також серед масових урядових поселень того часу на території Азовської губернії особливе місце посідає переселення з Криму греків, вірмен, грузин і волохів у 1778 році. Відбулося воно на прохання митрополита Ігнатія, який 16 липня 1778 року попросив притулку разом із своєю паствою в межах Російської імперії. Царський уряд вирішив скористатися з цього, щоб підірвати економічні устої Кримського ханства, оскільки греки, вірмени та грузини переважно займалися землеробством, ремеслом та торгівлею, за рахунок яких поповнювалась ханська казна. І хоча жалувана грамота грекам була підписана лише 21 травня 1779 року, кримських християн в межі Азовської губернії перевезли на початку осені 1778 року. Переселення до Азовської губернії кримських християн відчутно позначилось на етнічному складі населення. На межі 70–80 років українці в губернії складали 59%, росіяни – 11%, греки – 12%, волохи – 4% [4, С. 103–104]. Таким чином бачимо, що з початком будівництва Нової Дніпровської лінії укріплень етнічний склад населення зазнав суттєвих змін. Ці зміни насамперед відбувались завдяки політиці російського уряду по переселенню державних селян з внутрішніх губерній Росії, відставних солдатів, кримських християн тощо. Для 60–70-х років характерним є інтенсивне заселення саме земель, які входили до складу Війська Запорозького. В той же час можна стверджувати, що в цей період лише починаються процеси по переселенню вихідців з інших держав на південь, які в свою чергу приведуть до ще більших змін в етнічному складі населення.