Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни

Вид материала

Документы

Содержание Список джерел та літератури Опыт государственной этнополитики в канаде Список джерел та літератури «українізатор» одеси михайло слабченко

Подобный материал:

• З м І с т вступ, 747.21kb.
• Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
• Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
• 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
• Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
• Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
• Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
• Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
• Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
• Закон україни, 899.36kb.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Петренко В. С. Село на шляхах піднесення. Зміни в умовах праці і життя колгоспного селянства Української РСР (1951–1969). – К.: Наукова думка, 1970.

2. Арутюнов Ю. В. Опыт социологического изучения села. – М.: Наука, 1968; Його ж. Социальная структура сельского населения СССР. – М.: Наука, 1971.

3. Игнатовский П. А. Социально-экономические изменения в советской деревни. – М.: Наука, 1966.

4. Ким М. П. Советский народ – новая историческая общность. – М.: Наука, 1972.

5. Куличенко М. И. Национальные отношения в СССР и тенденции их развития. – М.: Мисль, 1972.

6. Тедевосян Э. В. Советская национальная государственность. – М.: Наука, 1972.

7. Маланчук В. Е. Исторический опыт КПСС по решению национального вопроса и развитию национальных отношений в СССР. – М.: Политиздат, 1972.

8. Глезерман Г.Е. Классы и нации. – М.: Мисль, 1974.

9. Наулко В. И. Развитие межэтнических связей на Украине (Историко-этнографический очерк). – К. – 1975; Його ж. Національний склад населення Української РСР. – К., 1965.

10. Социальные проблемы современного села. Республиканская научно-практическая конференция / Ред. кол. д-р ист. наук Л. Е. Беренштейн. – К., 1988; Возрастание роли трудовых коллективов в ускорении развития советского общества. Республиканская научно-практическая конференция / Ред. кол. Д. С. Шелест. – Одеса, 1988.

11. Кватыра Н. Н. Роль рабочего класса в осуществлении задач развития сельского хозяйства на современном этапе (На материалах Украинской ССР). – Львов: Вища школа, 1983; Соломко Е. Т. Зростання соціальної активності трудівників села. Діяльність Комуністичної партій України по підвищенню ролі Рад народних депутатів у подальшому розвитку соціальної активності трудівників села в умовах зрілого соціалізму. – Львів: Вища школа, 1982; Партийная работа на селе: сельские партийные организации в борьбе за осуществление Продовольственной программы СССР / Сост. М. И. Халдеев, Г. И. Кривошеин. – М.: Политиздат, 1983; Миронов М.А. Социальное переустройство села: (Орловская «непрерывка» на сельских стройках). – М.: Экономика, 1984.

12. Касьяненко В. И. Советский образ жизни: проблемы исследования. – М.: Мисль, 1982; Його ж. КПСС – организатор строительства развитого социализма. – М.: Политиздат, 1974.

13. Социальная политика КПСС в условиях развитого социализма. – М., 1974.

14. Социальная политика коммунистических и рабочих партий в социалистическом обществе. – М.: Политиздат, 1979.

15. Социальная политика и национальные отношения. – М.: Мисль, 1982. – С. 16.

16. Гаврилюк А. Е. Социальная политика КПСС на селе: из опыта работы партийных организаций Украины. – К.: Вища школа, 1984; Його ж. Розвиток соціальної структури сільського населення УРСР в умовах зрілого соціалізму // Укр. іст. журн, 1983. – № 9. – С. 16–27.

17. Арутюнян Ю. В. Общее и национально-особенное в социальном облике колхозного крестьянства // Социальная политика и национальные отношения. – М.: Мисль, 1982. – С. 143–169; Вівчарик М. М. Роль соціалістичного змагання у зміцненні інтернаціональних зв’язків трудівників сільського господарства (1971–1975 рр.) // Укр. іст. журн, 1979. – № 12. – С. 67–72.

18. Современные этнические процессы в СССР. – М.: Наука, 1975.

19. Панченко П. П., Вивчарик М. Н. На принципах дружбы и взаимопомощи (Интернациональное воспитание тружеников села). – Львов: Вища школа, 1989; Вівчарик М. М. Міжнаціональні процеси на селі: пошуки нових підходів // Сучасне українське село: проблеми, пошуки. – 1985–1990. – К., 1990.

20. Сучасне українське село: проблеми, пошуки (1985–1990). – К., 1991.

21. Панченко П. П., Тимченко С. М. Новітня аграрна історія України. – Запоріжжя. – 1993; Барановська Н. П. Формування загальносоюзного продовольчого фонду та його уроки для незалежної України // Укр. іст. журн., 1994. – № 5; Чишко В. С. Соціально-культурна характеристика сільського населення України // Україна ХХ століття: культура, ідеологія, політика. – К., 1993.

22. Тимченко С. М. Українське село: проблеми етносоціальних змін 1959–1989 рр. – Запоріжжя, 1995.

23. Вівчарик М. М., Панченко П. П., Чмихова В. І. Українська нація: шлях до самовизначення. – К., 2001; Попов Б., Ігнатов В., Степико М. та ін. Життя етносу: соціокультурні нариси. – К., 1997; Рудницька Т.М. Етнічні спільноти України: тенденції соціальних змін. – К., 1998; Степаненко В. Етнос–демос–поліс: етнополітичні проблеми соцієтальної тронсформації в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 2002. – № 2. – С. 102–120; Кононов І. Донбас: етнічні характеристики регіону // Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 2003. – № 2. – С. 72–97; Савоскул С. Суверенізація України: етнічна ідентичність українського та російського населення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 2003. – № 4. – С. 44–60; Слободян О. Етнос й етнополітика. Корені та крона // Віче, 2002. – № 5. – С. 67–72.


В. Г. Коваленко


ОПЫТ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ЭТНОПОЛИТИКИ В КАНАДЕ

И ПРОБЛЕМЫ РЕФОРМИРОВАНИЯ УКРАИНСКОГО ГОСУДАРСТВА


В современном мире происходит постоянное взаимодействие различных сил и процессов в обществе: централизация и децентрализация власти, интеграция и регионализация, конфликты на рубежах взаимодействия различных культур, которые приводят к политическому оформлению новых форм самоидентификации этно­нацио­нального характера. Это проявляется в борьбе за суверенитет в федерациях, за автономию и федерализацию в унитарных государствах. Одним из примеров, содержащих этно­куль­турную специфику исторического процесса развития обществ, приобретающую политическую и экономическую окраску, даёт франкоканадский Квебек.

В Канаде исторически сложилось общество с наличием двух основных этнических компонентов ( франко- и англоканадского происхождения. Особенность национальной проблемы состоит в том, что практически всё франкоканадское население страны, составляющее около четверти общеканадского, сконцентрировано в рамках одной из десяти канадских провинций ( Квебек, что позволяет говорить об особом положении Квебека в федерации. Мнение квебекцев о том, что они представляют одну из двух, основавших федерацию, наций, даёт стимул к активизации требований «особого статуса» Квебека, права на самоопределение франкоканадцев с фиксированием этого факта в канадской конституции. Это обстоятельство является главной проблемой, определяющей характер и перспективы развития канадской федерации, а также катализатором квебекского сепаратизма. Тенденция к децентрализации власти, которую стимулирует Квебек, создаёт постоянный прецедент для обострения межпровинциальных противоречий. Важную роль в этом процессе играет и внешний фактор: тесные экономические связи канадских провинций с США, особенно после заключения соглашения о свободной торговле.

Проблемы, связанные с конституционно-правовой практикой и сферой национальных и федерально-провинциальных отношений, всегда выносились на уровень конституционных конференций с участием глав федерального и провинциальных правительств («исполнительный федерализм»). Радикальные сепаратисты считают, что только в случае отделения Квебека и создания суверенного государства «французская Канада» сможет решить все свои проблемы, ибо обладание полным контролем над всеми ресурсами провинции позволяет перестроить экономику в целях роста уровня жизни и доходов, повышения во всех сферах статусных ролей франкоканадского населения. Умеренные сепаратисты выступают за суверенизацию провинции на основе сохранения асимметричности федерации и расширения особого статуса Квебека. Федералисты считают необходимым такой компромисс, при котором расширение юрисдикции Квебека происходило бы за счёт федеральных властей, сохраняя стабильность основ федерации и единое экономическое пространство. При этом часть федералистов, поддерживаемая многими провинциальными руководствами, выступает за дальнейшую децентрализацию страны на основе «симметричной модели», т. е. расширения полномочий всех регионов без доминирующего положения какого-либо из них. В противовес требованиям Квебека были выдвинуты положения «обновленного федерализма», согласно которым квебекское правительство должно было иметь статус, аналогичный другим провинциальным властям, а не как правительство нации. Квебек рассматривался либо как «регион» [1, Р. 11], либо как «сообщество» [2, Р. 7], как и другие провинции, либо как факт «канадского дуализма» [3, Р. 23]. Главная проблема заключалась в том, что, наряду с изменениями порядка принятия конституционных поправок и уступок провинциям (консультации с ними о назначении членов Верховного Суда, в вопросах ослабления регионального неравенства), Квебек настаивал на конституционных гарантиях французскому языку и культуре. Федеральные власти направляли свои действия на осуществление конституционной реформы парламентским путем. Первоначально федеральные власти выдвинули проект, предусматривавший патриацию конституции без Хартии и без процедуры принятия поправок в конституцию. Эти две статьи должны были обсуждаться на референдуме в федеральном и провинциальном вариантах. Но, в англоязычной Канаде предложения изменять конституцию путем референдума мало популярны, как подрывающие основы парламентаризма. Оттава проявила противоречивость, предложив премьерам других провинций большие уступки, нежели данные Квебеку, что противоречило его «особому положению» в стране. В 1981 г. между Оттавой и провинциями было достигнуто соглашение, но на этот раз действия Оттавы привели к её разрыву с Квебеком. В апреле 1982 г. канадский парламент принял Акт о конституции (Constitution Act), который содержал текст старой конституции и новый раздел о правах и свободах (Хартия прав и свобод) и правила внесения поправок в конституцию.

Неадекватное распределение полномочий между Оттавой и регионами усилило соперничество и притязания Квебека и других провинций. Первый требовал себе новых привилегий и «особого статуса» в силу национальной специфики, а вторые стремились к дальнейшей децентрализации власти, способствующей свободному притоку американских инвестиций. Сильная оппозиция запада страны по отношению к центру объяснялась нежеланием делиться доходами с менее развитыми регионами (атлантические провинции), что предполагал федеральный принцип уравнительных платежей, а сопротивление политике Квебека – его требованием «особого статуса», что ставило его в привилегированное положение. Квебек считал другие провинции виновниками обост­рения конституционного кризиса, а федеральное правительство обвинял в недоста­точности и половинчатости программы решения национального вопроса и расширения статуса Квебека в федерации. Квебек получил совместную с центром юрисдикцию в области иммиграции и ввёл обязательное обучение в школах с преподаванием французского языка, что должно было усилить целенаправленный процесс консолидации и роста численности франкоканадской нации. Сегодня в Канаде действует две системы законодательства: гражданское право в Квебеке и общеканадское право. Хартия 1982 г. включает принцип равенства французского и английского языков во всех сферах федеральной юрисдикции, гарантируя обеим нациям право на получение образования на родном языке на всей территории страны. Но конфликт не исчерпался.

Национальное собрание Квебека приняло закон, согласно которому права и свободы жителей Квебека являются объектом не федеральной, а провинциальной Хартии прав и свобод; в сфере образования приоритет оставался за соответствующими положениями «Хартии французского языка» 1977 г. [4, Р. 155]. В 1986 г. премьер-министр Канады предложил Квебека начать переговоры о возможности и условиях присоединения провинции к конституции. В 1987 г. в Мич-Лейке состоялась встреча Б. Малруни с премьер-министрами десяти провинций. Предполагался следующий компромисс: Квебек получал статус «особого сообщества» в обмен на присоединение к Акту о конституции 1982 г. Одновременно расширялись права всех провинций. Подписанное 4 июня 1987 года Мич-Лейкское соглашение имело статус конституционной поправки, предусматривающей предоставление большей самостоятельности провинциям и определение национальной специфики Квебека. Принятый документ содержал следующие положения: определение Канады как страны, состоящей из «франкоязычного общества, которое существует преимущественно в Квебеке, но не ограничивается им, и англоязычного общества, которое существует главным образом вне Квебека, но также присутствует и в Квебеке» [5, аpp. a]; определение Квебека как «уникального сообщества» внутри Канады; предоставление провинциального вето во всех вопросах, касающихся полномочий парламента, Верховного суда, изменений границ; обещание федерального правительства провести парламентскую реформу, которая укрепила бы позиции регионов в законодательном процессе [6, Р. 182–186]. Предусматривалось, что после ратификации соглашения «особый статус» Квебека будет официально зафиксирован в первой статье канадской конституции. Но, положения вступали в противоречие с принципом равенства всех провинций в федерации. Поэтому это положение не было ратифицировано англоканадскими провинциями. В свою очередь, это вызвало всплеск сепаратизма в Квебеке и новые попытки урегулировать ситуацию и определить будущее канадской федерации (комиссии Спайсера, Аллэера, Беланже-Кампо, Пепэн-Робартса). В 1992 г. в Шарлоттауне федеральный и провинциальные премьер-министры согласовали новый проект конституционной реформы. Трудность достижения согласия заключалась в том, что не только Квебек, но и остальные провинции боролись за свои интересы и стремились получить исключительные права. Этим соглашением, предоставлявшим Квебеку «особый статус» и расширявшим полномочия всех провинций, федеральные власти попытались свести в единое несовместимые понятия: уникальность Квебека и юридическое равноправие всех субъектов федерации. Первое вызвало сопротивление со стороны других провинций, а второе противоречило усилиям Квебека занять «особое положение» в федерации, что сделало невозможным достижение компромисса. Неудача обоих конституционных соглашений показала разрыв между франко- и англоязычной Канадой и тенденцию ускорения процесса децентрализации федерации, что создавало постоянный катализатор для обострения конституционного кризиса [7, P. 15–40]. В результате усиления противоречий в Квебеке произошло укрепление позиций сепаратистов, которые и дальше намерены добиваться расширения особого статуса провинции или суверенитета. На референдуме 30 октября 1995г. о суверенитете провинции всего лишь чуть более 50 тыс. избирателей определили перевес сторонников единой федерации. В федеральном парламенте оппозицию стали представлять Квебекский блок и Партия реформ (от Запада), что напоминает ситуацию в Украине после парламентских выборов 2002 г.

Сегодня Канада имеет много черт варианта асимметричной децентрализации, который предполагает наличие нескольких, но не одного (Квебека), автономных (привилегированных) субъектов федерации наряду с обычными. Такая альтернатива не устраивает Квебек, поскольку тогда его «особое положение» не будет занимать приоритетное место в федерации, разделяя его с западными провинциями и центральной Онтарио. Вариант симметричной децентрализации неприемлем для франкоканадцев, поскольку статус Квебека как «особого сообщества» сводится на «нет». Сегодня Квебек играет главную роль в смещении идеологического спектра канадской политической культуры влево, усиливая в нем элементы национализма. [8, С. 24–25, 27]. Любая попытка Оттавы и других провинций отказать Квебеку в признании его прав всегда приводила к росту сепаратизма. Требование суверенитета стало альтернативой Квебека двум вариантам защиты национальных меньшинств: путем предоставления им конкретных прав и создания структур самоуправления на уровне административно-территориальных единиц, либо гарантируя меньшинствам широкое представительство в центральном правительстве. Хотя Оттава и передала многие политические и экономические задачи провинциям или в совместное ведение провинций и центра, Квебек настаивает на получении более широких полномочий, чем те, которыми он уже обладает, фактически являясь полусуверенным государством. Политика Квебека способствовала тому, что правительства провинций стали в Канаде почти такими же легитимными, как и федеральное, и Канада является одной из самых децентрализованных полиэтничных федераций в мире.

Данный опыт в достаточной степени полезен для украинского государства, которое сегодня представляет собой унитарную децентрализованную модель с наличием крымской автономии. При этом очевидны противоречия между центральной властью и регионами (Запад, Центр, Юг, Восток). Президентские выборы 2004 г. еще больше обнажили эти проблемы, которые обусловлены историческими процессами, различием национальных культур, неравномерностью распределения ресурсов, их различием по структуре (промышленность, сельское хозяйство, энергетика). Сегодня Украина является многонациональным государством при численном перевесе украинской нации, но значительным количеством русского населения, которое в основном сосредоточено на востоке, в промышленных центрах. Разрабатываемая властью административно-территориальная реформа нацелена на расширение местного самоуправления, создание громад, но при этом неправомерным и опасным является сохранение специальных статусов городов и их интерпретация как городов-регионов. Опыт Канады свиде­тельствует, что должно сохранять равноправие регионов, но при этом расширять их полномочия. В Украине практически нет такого, одного, концентрированного в нацио­нальном отношении региона, коим является Квебек в Канаде. Иные соображения могут привести к центробежным тенденциям и отделению регионов. Реформирование должно идти по пути симметричной модели предоставления ряда автономий, но и федерализация еще не означает сепаратизм, хотя при политическом нагнетании это возможно.


СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. British Columbia’s Constitutional Proposals. Paper № 8. – B. C, 1978.

2. Second Report of the Advisory Committee on Confederation: The Federal-Provincial Distribution of Powers. – Ontario, 1979.

3. A Quebec Free To Choose. Report of the Constitutional Committee of the Quebec Liberal Party (the Allaire Report), 28.01.1991.

4. Reshaping Confederation: The 1982 Reform of Canadian Constitution / Ed. by P. Davenport. – Durham (N. C.), 1984.

5. 1987 Constitutional Accord. – Ottawa, 1987. – June 3.

6. Vision and Game Making. The Canadian Constitution / Ed. by P. Warwick. – Calgary, 1987.

7. Canada(s Unity Crisis: Implications for U. S. – Canadian relations / Ed. by Earl H. Fry. – New York, 1992.

8. Ажаева В. С. Квебек в политической культуре Канады // Канада после референдума о суверенитете Квебека: материалы научной конференции. – М., 1996. – С. 24–27.


В. К. Орел


«УКРАЇНІЗАТОР» ОДЕСИ МИХАЙЛО СЛАБЧЕНКО


Проголошення незалежності України викликало велике піднесення духу і нові сподівання у творчої інтелігенції. Процеси оновлення широко охопили українську літературу і мистецтво. Іде переоцінка суспільних ідеалів, історичних явищ. Основним змістом українського культурного оновлення і відродження є самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів. Дивним сяйвом опромінює нас і велично оновлює те, що було під арештом, невідомим, накладеним табу, що вважалось «білими плямами». Створена національна комісія і державна програма «Повернуті імена», в результаті її активної діяльності стали відомими забуті імена О. Аруненка, М. Аруненка-Нечитайла, Ф. Акименка, В. Авраменка, П. Мечика, Л. Морозової, М. Радима, шевченкознавця метрополита Іларіона (Івана Огієнка), І. Стравинського та відомого українського вченого-історика, академіка Михайла Єлисейовича Слабченка.

Щоб зрозуміти творчий шлях М. Слабченка, цього українофіла, «українізатора», «фантазера», який поклав своє життя на вівтар Півдня України, її «Вольний город Адесу» – цю твердиню Московської експансії, потрібно побувати хоча б один раз на півдні багатонаціональної Одеської області. В цьому краї компактно проживають болгари, росіяни, молдавани, євреї, греки, гагаузи, албанці і інші етноси разом з українцями. В Європі таких монокультурних общин існує багато.

М. Слабченко своєю та своїх товаришів невтомною діяльністю перетворив на твердиню української політичної та культурологічної акції у вивченні та популяризації українського Чорномор’я і українського, а не московського Півдня. Те, що сьогодні Одеса є українським містом, то передусім ми мусимо завдячувати її синові М. Слабченкові і його однодумцям, що перші українізували це місто, яке так боявся втратити московський міщанин, що свого часу так твердо його опановував.

Ось цими словами С. Підгайного, автора книжки «Українська інтелігенція на Соловках» вельми точно передано й роль академіка Михайла Слабченка у створенні впливового осередка українознавства в Одесі. Народився Михайло 9 липня 1882 р. на Нерубайських хуторах поблизу Одеси у великій родині із ще більшими злиднями, в якій вічно напівголодували. Спочатку вчився дома, а потім – в початковій школі, де постійно піддавався образам з боку вчителів, які називали учнів «глупыми хохлятами», «хохлацкими мазницами», «тупыми и ленивыми хохлами». Це він запам’ятає на все життя, й ніколи не буде пощади тим, хто у будь-який спосіб принижуватиме українця, його мову, культуру, традиції.

За його в’їдливість та іронічність Михайла виключають із духовної семінарії. У 1903 році він стає студентом Новоросійського (Одеського) університету і навчається на юридичному та історико-філологічному факультетах. Ще напередодні вступу до університету він одружився, а в 1904 р. в нього народився син Тарас, який за прикладом батька стане істориком.

Доволі рано Михайло Слабченко проявив себе як учений. У свої 27 років надрукував монографію «Малорусский полк в административном отношении», яка стала помітним явищем. До речі, М. Слабченко мав здібності не лише вченого. Він малював, складав вірші, писав музику, новели, оповідання, невеликі повісті, портрети та короткі біографії своїх друзів. Друкувався в періодиці, і його перу належать декілька мовознавчих розвідок та нарисів, оглядів мистецького життя, театральних рецензій тощо.

Та головною справою його життя – «фантазією», стала «українізаторська» справа. Ще будучи студентом, він мав добрі наукові контакти і стосунки з відомими вченими-україністами: М. Грушевським, Д. Багалієм, М. Сумцовим. Хоча з М. Грушевським стосунки не склалися, а навіть у 20-ті роки раптово переросли у ворожнечу двох академіків. М. Слабченко є одним із лідерів і ініціаторів створення в Новоросійському (Одеському) університеті кафедри української історії. Та ці спроби в 1906–1907 рр. закінчилися невдало. Вони пов’язані з діяльністю Олександра Грушевського, брата М. Грушевського, та студентської української громади. У 1918 році він поновив ці зусилля, використовуючи досвід, набутий в дореволюційних наукових товариствах (передусім в Одеському бібліографічному товаристві). Його колегами-однодумцями були: П. Клепатський, М. Гордієвський, а в 20-ті роки – В. Герасименко, К. Копержинський, А. Музичка та інші українознавці-одесити. Та буремні події громадянської війни стали на заваді довести цю справу до логічного завершення.

У серпні 1923 року було створено Одеську комісію краєзнавства як фактичну філію ВУАН М. Слабченка обирають головою соціально-історичної секції. А через три роки було створено Одеське наукове товариство при ВУАН, яке дало можливість здійснити давню мрію М. Слабченка. Завдяки натхненній і невтомній праці, винятковій енергії й авторитету вченого соціально-історична секція товариства стала центром дослідження української історії та економіки.

Як зазначав у своїх автобіографічних нотатках вчений, «у вищій школі тиск на український язик був такий, що відважувались читати по-українському тільки я та А. Музичка. Очевидно, думалось мені, це походить виключно від нашої малої національної свідомості і культурності. Значить, національне українське діло тільки в наших же українських руках». Чи не те ми спостерігаємо і до сьогодні?.. Ця думка й тішила, й надихала М. Слабченка на реалізацію його «українізаторських» фантазій.

Соціально-історична секція налагодила тісні ділові стосунки з академічними установами – Історичною секцією, комісіями з вивчення історії західно- руського та українського права, археографічною тощо. М. Слабченко розробив цілу низку планів з видання дослідження багатющої спадщини одеських архівів і бібліотек. Та головне те, що секція стала керівним центром з об’єднання зусиль державних і громадських наукових установ, широких кіл громадськості Одеси з вивчення історії та культури. І як найважливіший здобуток – в Одеському науковому при ВУАН товаристві була підготовлена когорта молодих, національно свідомих дослідників з української історії та культури. Ще сприяло цьому те, що соціально-історична секція протягом 1927–1930 років видала п’ять номерів свого органу – «Записок» під редакцією М. Слабченка. Це видання було схвально зустрінуте науковою громадськістю й переконливо засвідчило, що в Одесі успішно йде процес по формуванню центру українознавчих досліджень.

Секція М. Слабченка, за оцінкою компетентних вчених-дослідників, стала помітним явищем у науковому та культурному житті Одеси. Характерно, що члени секції товариства, викладали історію України українською мовою, що для Одеси мало особливе значення. Вони виступали з науково-популярними лекціями та статтями, надавали допомогу Одеській державній науковій бібліотеці у складанні каталогу «Ucrainica» й обробці її рукописних фондів тощо.

«Де б я не був, – відзначить згодом сам М. Слабченко, – в яких би умовах не перебував, я завжди служив науці. І дещо для науки я зробив. Я поклав підвалини для історії українського права періоду Гетьманщини, відкрив економічну історію України, побудував нову історію України». Ці слова є незаперечним доказом вагомих заслуг М. Слабченка перед наукою, його помітної ролі за умов політики «українізації». Та саме ці слова пояснюють, чому коли почалася фабрикація справи «Спілки визволення України» («СВУ»), вчений був приречений бути серед тих українських інтелектуалів, яких оголосила влада носіями «українського буржуазного націоналізму». Тому закономірно в той час, що серед 250-ти томів сфабрикованої справи «СВУ», є і справа академіка М. Слабченка та його сина Тараса, яку створили «драматурги» ДПУ і зробили його лідером «одеської філії».

У обвинувальному висновку наголошувалося: «Притягнені до участі в організації «СВУ» – М. Слабченко – членами центру «СВУ» С. О. Єфремовим та . В. Новіковським... під безпосереднім керівництвом Михайла Слабченка організували в Одесі філію «СВУ», де протягом 1926–1929 рр. проводили організаційну діяльність згідно з програмою та завданнями «СВУ»... Признали себе за винних у контрреволюційній діяльності». Архівні документи засвідчують, що М. Слабченко був одним з небагатьох, хто відразу ж визнав свою провину після арешту його сина Тараса (за місяць раніше) і завданих жорстоких морально-психологічних і фізичних тортур та індивідуального шантажу з боку бригади слідчих ДПУ, які «вибивали дізнання» у арештантів.

Решта обвинувачених спочатку відкидала свою причетність до будь-якої «антирадянської діяльності», зокрема до «СВУ», обстоюючи свою лояльність до Радянської влади. Та не всі витримали витончену систему допитів в кабінетах слідчих ДПУ. Що ще, окрім страху спонукало академіка М. Слабченка та його колег-однодумців до такого визнання?.. Немає сумніву в тому, що настроєний академік М. Слабченко був типово для того шару українських інтелектуалів, які критично сприймали більшовицьку владу. Інша річ, що він не робив того, що йому приписали.

За умов упередженого громадянського осуду «СВУ», вимог «щонайсуворішої кари для запроданців» годі було й сподіватися на об’єктивний розгляд справи в суді. Про моральний бік судовища говорити не доводиться – його аморальність цілком очевидна.

Та арешт сина і друзів-колег, як свідчать документи слідчої справи, і виявилися тим дієвим важелем, за допомогою якого слідство легко видобувало з М. Слабченка необхідні зізнання. 20 січня 1930 р. академік був уже під вартою, і в цей же день розпочалися допити. Нам сьогодні надзвичайно дивно (й сумно) читати те, як М. Слабченко тоді старанно вишукував ознаки своєї «шкідницької» діяльності. Ось як він свідчив: «Мною не в одній мірі викладався курс історії України... Так, я старанно відмежовував історію древнього (ранньофеодального) періоду України від російської; доводив, що історія Московії почалася незрівнянно пізніш за нашу і напирав на слово «Україна» ще за часів IX століть...»

На допиті 29 січня 1930 р. академік нарешті говорить те, що від нього чекали: «Організацію заведено було року 1926 на моєму помешканні. До складу її я намітив проф. Герасименка, Гордієвського, Копержинського й свого сина». Ось така фантазія: зробив сина «контрреволюціонером», навіть не повідомляючи його про це. У своїй покаянній записці М. Слабченко цілком у стилі своїх фантазій запитував: «Звідки ж ми, «СВУ», взялися? Ми – історичні дезертири. Ми – народження кризи росту і розквіту пролетарської державності». Звідки взялися у академіка такі спокутувальні «фантазії»? Чому 47-річний науковець так швидко визнав «гріхи», яких не скоїв? У цьому трагізм тієї доби і її синів. 7 лютого 1930 р. М. Слабченко, у відповідності із законами тоталітарного суспільства, покаявся, написавши власноручно свідчення. «Ми, – наголошував він зокрема, – лякались згоріти в вогні революції, забувши, що революція розчищає шлях для нових порядків. З нас, української інтелігенції, багато істориків, але всі ми іспиту з історії в пролетарській революції не склали». Та каяття академіку не допомогли. М. Слабченко потрапив на лаву підсудних у справі «СВУ» разом з іншими 45 вченими. А всього причетними до «лібрето опери «СВУ» визнано понад 400 чоловік. У західній історіографії кількість жертв СВУ традиційно оцінюється у 5 тисяч чоловік. Підсудними були видатні вчені-діячі української національної інтелігенції, в тому числі академік С.Єфремов – подвижник у царині літературознавства, чесна і безкомпромісна людина, а тому й складна для однозначних оцінок; колишній голова уряду УНР В. Чехівський, А. Ніковський, К. Панченко-Чаленко, відома письменниця Л. Старицька-Черняхівська, Г. Голосевич, Й. Гершайзе. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості та небезпеки, радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелігентську еліту. Організатори процесу чітко виконували завдання: довести факт загострення класової боротьби в Україні, показати «зрадницьке обличчя націоналістичної інтелігенції». З усіма цими завданнями вони впоралися. Судовий фарс завершився протизаконним вироком. Четверо підсудних отримали по десять років таборів, інші – від 2 до 8 років або були засуджені до висилки за межі республіки. Процес відбувався у стінах Харківського оперного театру, за що отримав від сучасників назву «театр у театрі», М. Слабченко був засуджений до 6 років позбавлення волі з пораженням у правах на два роки. Відбування строку в Ярославському політ ізоляторі та на Соловках, в жахливому Саватієвському ізоляторі, остаточно зламали тепер уже колишнього академіка (його виключили з ВУАН). А якщо в Харківській в’язниці, де перебував до грудня 1930 року, він ще працював і за допомогою надісланих академіком Д. Яворницьким матеріалів писав статті «Січова пушкаря» й «Запорізька культура», то напередодні звільнення з Соловків він мав зовсім інші думки. «Засмучений і посивілий, – згадував С. Підгайний, – він не виявив жодного захоплення з майбутньої волі, бо знав, що перед ним стелеться нелегкий шлях «спецпоселення» в якомусь глухому закутку Карелії чи Сибіру». Так воно і сталося.

Після звільнення у січні 1936 року М. Слабченко працював бухгалтером у місті Кіровську Ленінградської області. Він навіть зміг зустрітися з сином, онуками й невісткою, які жили в місті Первомайську Миколаївської області. Та «Великий терор» 1936–1938 рр. приніс нову трагедію: у жовтні 1937 р. був розстріляний син Тарас, засудили невістку, а самого М. Слабченка засудили ще на 10 років позбавлення волі.

У 1942 р. в «Историческом журнале» з’явилась остання друкована праця вченого – невеличка замітка «Проложное сообщение о предлетописной Руси». Однак академік не загинув. Він побував в гулагах на Колимі, в Уфі, Йошкар-Олі, а з 1944 р. оселився під Астраханню. Пережив і «єжовщину», й воєнне лихоліття, і зрештою, був звільнений. В 1947 р. він повертається в Україну, де дізнався про смерть другої дружини та сина Бориса під час нацистської окупації Одеси.

Як відомо, на таких як М. Слабченко лежало тавро «ворога народу» і «націоналіста», а тому всі спроби влаштуватися на роботу в Києві та Одесі закінчилися повною невдачею. Деякий час він учителював у Первомайську. Проте невдовзі його знову як «агента міжнародного імперіалізму» вигнали з роботи і залишили без засобів до існування. Ось в такому стані, у злиднях і поневіряннях академік і упокоївся 27 листопала 1952 р. Місце його поховання і досі залишається невідомим.

Розповідають сторожили, що помер М. Слабченко просто на вулиці, йдучи через залізничний перехід. Він упав, а коли до нього підбігли, то почули такі його останні слова: «Боже, помирає нізащо український академік». Достеменно не відомо, чи було так насправді. Може, це «фантазії» перехожих. Утім, це вже й не має особливого значення.

У серпні 1989 року Верховний Суд УРСР реабілітував М. Слабченка у справі «СВУ», а в березні 1990 р. загальні збори Академії наук УРСР поновили його (посмертно) у складі академіків. Поступово відбувається «реабілітація» і його наукової спадщини. Правдива, об’єктивна її оцінка, як і правда про характер, людські якості, про обставини, за яких був репресований Михайло Слабченко, дадуть змогу створити повнокровний його життєпис, чіткіше зрозуміти його місце серед інших непересічних особистостей, кращих синів України XX століття, які поклали своє життя за ідеї українізації.