Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни

Вид материала

Документы

Содержание Список джерел та літератури Список джерел та літератури Визначення адміністративного статусу єлисаветграду

Подобный материал:

• З м І с т вступ, 747.21kb.
• Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
• Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
• 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
• Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
• Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
• Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
• Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
• Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
• Закон україни, 899.36kb.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Бабіна О. І. Становлення та розвиток гімназійної освіти в Україні (в кінці ХІХ–на початку ХХ століття): Дис. канд. пед. наук: 13.00.01. – К, 2000. – 199 с.

2. Бобров В. В. Становлення та розвиток ліцеїв і гімназій Півдня України у ХІХ–на поч. ХХ століть: Дис. канд. пед. наук: 13.00.01. – К, 1998.

3. Грекулов Е. Ф. Церковь, самодержавие, народ (2-я половина ХІХ−начало ХХ в.). − М.: Наука, 1969. − 184 с.

4. Двадцатипятилетие Мелитопольского Реального училища. Историческая записка. / Сост. П. Л. Иванов. − Мелитополь: Типо-Литография Л. Л. Либермана, 1899. – 64 с.

5. Державний архів Кіровоградської області. − Ф. 60. − Оп. 1. − Спр. 149.

6. Исторический очерк Ришельевской гимназии. (За период времени от 1881 по 1892 год). – Одесса: Типография А. Шульце, 1893. – 73 с.

7. Катренко А. М. У пошуках побудови справедливого суспільства. (Діяльність народовольців і чорнопередільців в Україні у 80-х роках ХІХ ст.). − К.: КНУ ім. Т. Г. Шевченка, 2001. − 320 с.

8. Сборник постановлений и распоряжений по гимназиям и прогимназиям Московского учебного округа за 1871–1895 годы. Сост. В. Исаенков. − М.: Типография Э. Лисснера и Ю. Романа, 1895. − 1476 с.

9. Сухенко Т. В. Середня жіноча освіта в Україні (ХІХ–початок ХХ ст.): Дис. канд. іст. наук: 07.00. 01. – К., 2000. – 183 с.

10. Центральний державний історичний архів у м. Києві. − Ф. 419. − Оп. 1. − Спр. 453.


Г. Ф. Турченко


НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ НІМЕЦЬКОМОВНОЇ ЕТНІЧНОЇ ГРУПИ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ В 1917–1918 рр.: ПРОЕКТ «КРИМ-ТАВРІЯ»


Після падіння царизму в південноукраїнському регіоні активізувався політичний рух національних меншин, керівництво якого в нових умовах прагнуло до самовизначення й установлення оптимальної, з його погляду форми співжиття з Росією та Україною. Цей рух ставив під сумнів право України на контроль над Півднем України. Особливо небезпечними для майбутнього регіону як невід’ємної частини України були плани деяких лідерів німецькомовної національної меншини Півдня використати прихід сюди німецьких військ після підписання Брестського мирного договору в своїх інтересах. Виникли проекти створення німецького анклаву на території України – колонії Крим-Таврія.

Передумовою поширення таких планів стала громадсько-політична самоорганізація німецькомовної меншини, що активізувалася з лютого 1917 р.

Німці-колоністи та меноніти, як і представники інших національних груп України, що зазнавали утисків з боку царської адміністрації, з ентузіазмом сприйняли Лютневу революцію, сподіваючись на кардинальну зміну урядової політики щодо них. Як і інші національні групи, німецькомовна етнічна спільнота активно включилася в процес громадської самоорганізації та політичної структуризації.

Південноукраїнські губернії – ареал найбільшого зосередження німецькомовного населення Російської імперії, перетворився в політичний центр німецького національного руху. 14–16 травня 1917 р. в Одесі було скликано Всеросійський з’їзд російських німців, на який прибуло 2000 делегатів. На цьому з’їзді було проголошено створення Всеросійського союзу російських німців [1, С. 349]. За оцінкою дослідників вже під час підготовки та роботи з’їзду були чітко окреслені відмінності в політичних симпатіях «російських» та «українських» німців. Якщо перші орієнтувалися на консервативну октябристську платформу, то другі підтримували ліберальні програмні засади конституційних демократів з їх вимогами демократичної республіки за умов дотримання всіх прав та свобод громадян. Одеський конгрес продемонстрував перевагу концепції «українських» німців, а також чітко окреслив претензії німців України на провідне місце в загальноросійському русі німців.

Щодо майбутнього державного устрою Росії, то травневий з’їзд формально засвідчив свою повагу до права націй на самовизначення, проте висловив переконання, що всі нації та народності Росії бачать своє майбутнє в унітарній державі. Хоча в середовищі німецькомовного населення досить чітко звучали й інші голоси. Так під час роботи другої конференції Союзу російських німців Півдня Росії в Одесі 1–4 серпня 1917 р. значна група делегатів висловилась за федеративну перебудову Російської імперії. Вважається, що, серед іншого, це було наслідком того, що у роботі конференції приймали участь і представники українських національних партій. Проте, така позиція не отримала підтримки більшості делегатів. Під час роботи конференції голова Всеросійського союзу російських німців Л. Райхерт пішов на відкриту конфронтацію з українським рухом, піддавши критиці українського політичного діяча й публіциста, відомого своїми протинімецькими поглядами С. Шелухіна – автора книги «Німецька колонізація» [2, С. 546; 3, С. 120].

Активно включилися в організаційну та політичну діяльність меноніти Півдня України – одна з етноконфесійних груп, що входила до складу німецькомовної спільноти Півдня. 17 травня 1917 р. в Ново-Молочанську розпочав роботу Менонітський з’їзд Молочанської волості. Він був присвячений виключно політичним питанням. Наслідком роботи цього зібрання була також організація «Молочанської менонітської організації» на чолі з «Бюро М. М. О.». 11 липня 1917 р. Бюро обговорило питання про статус України у складі Росії. Учасники засідання схвалили позицію Центральної Ради, згідно з якою Україна має право на автономію в складі федеративної Росії [4, С. 226]. Це означало, що вони погоджувалися пов’язати своє майбутнє з відродженою українською державою. Але при цьому передбачалося, що майнові права менонітів будуть застережені.

Коли в листопаді 1917 р. ІІІ Універсалом була проголошена Українська Народна Республіка, німецькомовна національна меншина була схильна підтримати її. Це було пов’язано з тим, що Центральна Рада визнала принцип національно-територіальної автономії і обіцяла «охороняти волю національного розвитку всіх народностей на Україні» [5, С. 401], що не могло не імпонувати німцям і менонітам. Але велику тривогу в них викликало питання про землю, адже ІІІ Універсал декларував скасування існуючого права власності на землі нетрудових господарств і передбачав радикальну аграрну реформу. В грудні 1917 р. Центральний комітет Одеського Союзу російських громадян німецької національності і менонітів своєю телеграмою в Київ і на адресу своїх місцевих організацій вітав Центральну Раду «як владу України» і просив у неї «захисту майна і повернення солдатів на Україну» [6, Ф. 112. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 69]. На місцях це рішення ЦК знайшло підтримку. Обговорюючи зміст телеграми, збори Союзу німців і менонітів Олександрівського району на Катеринославщині повністю підтримали її зміст [6, Ф. 112. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 26].

Ставлення до політики Української Центральної Ради почало кардинально змінюватися після проголошення ІV Універсалом незалежності України і прийняття земельного закону, яким скасовувалося «право власності на всі землі з їх водами, надземними й підземними багатствами» [7, С. 128]. Теза про націоналізацію землі лякала колоністів, бо реалізація її позбавила б їх власності ще в більшій мірі, ніж царські закони 1915 р. В результаті, між Українською Народною Республікою і німецькомовним населенням, економічні відносини якого базувалися на приватній власності, виник глибокий антагонізм.

Переговори в Брест-Литовському, мирна угода УНР з державами Четверного союзу, поява австрійських та німецьких військ в Україні, яких німецькомовне населення регіону щиро вітало, було додатковим, притому, надзвичайно потужним фактором радикалізації його вимог і сприяло активізації суспільно-політичної діяльності.

Поступово в німецькому русі в Україні чітко сформувалися дві течії. Представники першої течії, яка оформилася вже в 1917 р., лояльно ставилися до Центральної Ради, добивалися національно-культурної автономії в межах України. Друга течія на чолі з євангелічно-лютеранським пастором І. Вінклером, який був представником Південноросійського ЦК союзу німців-колоністів в Головному комітеті в С.-Петербурзі, спрямовувала свою енергію на пошук інших, більш радикальних варіантів організації свого життя – створення власної держави [8, С. 362].

Підходи першої течії були представлені в меморандумі Одеського Центрального комітету Спілки німецьких колоністів України [9, С. 252; 10, С. 88]. Концепція Одеського ЦК передбачала національну автономію в місцях компактного проживання німців у складі України і не передбачала порушення територіальної цілості української держави.

Слід зазначити, що перша течія, яка домінувала до Брестського договору і появи на Україні німецько-австрійських військ, в нових умовах стала проявлятися набагато слабше другої. Друга політична лінія, яка передбачала повне відокремлення німецької етнічної групи від української держави, була підтримана цілим рядом форумів німецькомовного населення. На початку березня 1918 р. у Пришибі (Олександрівський повіт на Катеринославщині), а через місяць в Одесі відбулися з’їзди німців-колоністів регіону, на кожному з яких делегати розглядали питання майбутнього розвитку німецької етнічної групи. У спільній резолюції, що була ухвалена як результат роботи з’їздів в Одесі і Пришибі, наполягалось на отриманні німецького підданства та побудові за участю колоністів в Південній Україні на землях «Таврійської губернії та Криму державного утворення, яке підлягало б Німецькій імперії й було б форпостом й чатовим Німеччини» [2, С. 584; 3, С. 124]. Аналогічні резолюції були прийняті на конференції німецькомовних громадян Кримського півострова у травні 1918 р. [11, С. 161].

За даними історика з Геттінгена (ФРН) А. Айсфельда, саме пастор І. Вінклер ще у кінці лютого 1918 р. розробив план створення колонії Крим-Таврія, до складу якої планувалося включити обширні території: населенні пункти Криму, що знаходилися під контролем німецьких військ, Ізмаїльського, Аккерманського та Бендерського повітів, на території яких у той час перебували румунські війська, Одеського, Тираспільського та південної частини Анан’ївського повітів Херсонської губернії, де дислокувалися австро-угорські частини.

Спроби вирішити «німецьке питання» в руслі проекту І. Вінклера активізувалися після приходу до влади П. Скоропадського.

Пастору Вінклеру вдалося отримати підтримку свого плану по створенню колонії Крим-Таврія також на з’їзді делегатів Таврійської, Харківської, Катеринославської губерній та Області війська Донського, що працював у Пришибі у травні 1918 р. На цьому форумі були прийняті постанови, аналогічні резолюції квітневого з’їзду в Одесі [10, С. 89].

Робота зазначених форумів засвідчила, що агітація, яку розгорнув пастор Вінклер серед німців Півдня України, мала успіх. Німецькі колоністи вважали включення районів їх компактного розселення до Німецького Рейху за вирішену справу і навіть відмовилися делегувати свого представника до департаменту у справах німецьких колоністів при уряді гетьмана [3, С. 124]. Своє майбутнє вони пов’язували або з рееміграцією до своєї історичної батьківщини – Німеччини, або створенням німецького державного анклаву в Україні.

В кінці травня 1918 р. делегація на чолі з Вінклером прибула до Берліну з метою просунути справу про утворення колонії Крим-Таврія. Однак проект розв’язання проблеми німецькомовних колоністів не знайшов підтримки серед вищого державного керівництва Німеччини. Підсумки цілого ряду нарад між відповідними урядовими інстанціями та армійським командуванням були підведені на заснованій при кайзері Раді 2 липня 1918 р. План Вінклера про утворення колонії Крим-Таврія було відхилено. Не отримали колоністи і німецького громадянства [10, С. 90]. Таким чином, ініціатива І. Вінклера і його однодумців зазнала повної невдачі. Восени 1918 р. Вінклер емігрував до Канади, де покінчив життя самогубством.

Переходячи до аналізу причин провалу проекту створення на Півдні України німецькомовного державного анклаву Крим-Таврія, слід перш за все відмовитися від ідеї, що вони були пов’язані з поразкою Німецької імперії у війні. Є підстави стверджувати, що кайзерівське керівництво прийшло до висновку, що спроба реалізувати цей проект небезпечна для майбутнього Німеччини. При цьому, німецькі верхи брали до увагу цілий комплекс міжнародних і внутріукраїнських факторів.

Зокрема, керівництво Рейху боялося, що утворення на Півдні України державного анклаву, зорієнтованого на Німеччину, спровокує протистояння Рейху з Австро-Угорщиною (адже Південна Україна була визнана зоною її впливу). Генерал Гренер у своєму щоденнику так оцінював можливі наслідки реалізації проекту створення німецького державного анклаву на Півдні: «В такому випадку у стосунках між Німеччиною та Австро-Угорщиною дійшло б до боротьби а-la 1866 рік. Окрім того, Україна повинна отримати Одесу й виходи до Чорного моря, інакше її знову підштовхнуть в обійми Великоросії...» [12, С. 380; 3, С. 125]. Без сумніву, реалізація цього проекту привела б також до різкого погіршення відносин з Туреччиною, яка претендувала на Крим, підтримуючи там плани створення кримськотатарської держави. Втрачати двох союзників заради створення на Півдні України колонії Крим-Таврія з непевним майбутнім Німеччина не вважала доцільним.

Побоювалися також, що у міжнародному плані спроба утворення німецької держави в регіоні може підштовхнути Україну до союзу з Росією.

Але, напевне, в Берліні добре розуміли також, що цей проект викличе вибух антинімецьких настроїв в середовищі місцевого українського населення і опір уряду Української Держави, яка Південь України, у т. ч. Крим, вважала невід’ємною частиною України. Інакше кажучи, німецьке керівництво змушене було враховувати також україн­сь­кий етнічний характер Півдня. Український елемент на Півдні України домінував настільки, що робив дуже проблематичним створення тут інонаціонального державного утворення. В результаті, українські впливи у регіоні в 1917–1918 рр. зміцнилися і поглибилися. І місцеве населення, і міжнародна спільнота (принаймні, держави німецько-австрійського блоку і ті нейтральні держави, що схилялися до визнання Української Держави) все більше усвідомлювали, що територія трьох південних губерній – Хер­сон­ської, Катеринославської і Таврійської – є невід’ємною складовою частиною етно-територіального простору України.


СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Айсфельд А. Всероссийский союз русских немцев // Одесские немцы. Научно-популярное издание. – Одесса, 1999.

2. Fleischhauer I. Die Deutschen im Zarenreich. – Stuttgart, 1991.

3. Перепадя В. В. Українсько-німецькі відносини в 1914–1920 рр.: соціоісторичний аналіз. – Запоріжжя, 1999.

4. Айсфельд А. Политическая жизнь меннонитов России в 1917–1919 годах // Вопросы германской истории. Сборник научных статей. – Днепропетровск, 2000.

5. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 1. – К, 1996.

6. Державний архів Запорізької області.

7. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – К., 1997.

8. Немцы России. Энциклопедия / Редкол.: В. Карев (предс. редколл.) и др. – Т. 1. – М., 1999.

9. Ereignisse in der Ukraine 1914–1922. – Philadelphia. – 1967, Band 1.

10. Eisfeld A. Die Russland-Deutschen. Studienbuchreihe der Stiftung Ostdeutscher Kulturrat. – Band 2. – Munchen, 1999.

11. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. – Ужгород, 1932. – Т. 2.

12. Tagebuch und Aufzeichnungen Wilhelm Groenerss. – Goettingen, 1971.


Л. В. Турчина


ВИЗНАЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО СТАТУСУ ЄЛИСАВЕТГРАДУ

НА МЕЖІ 10–20-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ


Адміністративно-територіальна історія сучасної Кіровоградської області з містом Кіровоград як обласним центром має достатньо заплутаний вигляд. Автори переважної більшості доступної літератури, як суто історичної, так і довідкового характеру, не знаходять за потрібне розглядати спробу утворення на початку 20-х років ХХ ст. Єлисаветградської губернії з центром у місті Єлисаветград (сучасний Кіровоград).

Роль Єлисаветграду як значного промислового, торгівельного та культурного центру виявилася ще на початку ХХ ст. Так, ще у 1905 році на засіданні Херсонського Губернського Земського зібрання, до складу якого відносилося на той час й місто Єлисаветград, розглядалося питання щодо поділу губернії. Пропонувалося, по-перше, збільшити кількість повітів у Херсонській губернії, і, по-друге, виділити землі навколо Єлисаветграду в окрему губернію. На той час вирішити дане питання позитивно виявилося досить складно, оскільки адміністративно-територіальний поділ Російської губернії мав сталий характер і, крім того, місцеві чиновники повітових земств чинили опір реформуванню, оскільки хвилювалися щодо подальшого поділу коштів.

На межі 10–20-х років склалося так, що губернські органи Херсонської губернії були розташовані у місті Миколаїв, який в адміністративному та військовому відношенні, своєму географічному розташуванні більш вдало відповідав ролі губернського міста, ніж Херсон. Зважаючи на великі розміри Херсонської губернії, віддаленість від центру, влада на місцях мала певну самостійність, що породжувало надію на виокремлення в нову, раніше неіснуючу адміністративну одиницю. Особливо це було актуальним під час бурхливих революційних подій, коли межі колишніх губерній та повітів перекроювалися хаотично, безконтрольно, за ініціативою на місцях.

Зважаючи на умови, що склалися на 1920 рік, Єлисаветградський виконавчий комітет вирішив, що нарешті ті «кращі часі» для зміни адміністративного статусу рідного міста вже настали. Керівництво повіту на той час перш за все не влаштовувала відсутність нормальної інфраструктури, неорганізованим було навіть сполучення на конях повіту з центром губернії містом Миколаїв. Це все викликало великі незручності, а також вимагало значного забезпечення фінансами. І це в той момент, коли досить гостро стояло питання систематичного сполучення між установами для більш швидкого інформування населення щодо подій, які мали місце.

Водночас, члени виконкому Єлисаветграду розуміли, що витрати на утворення нової губернії повинні бути мінімальними і для цього губернським центром повинно стати місто з розгалуженою інфраструктурою, розвиненою промисловістю та торгівлею, з мережею культурних закладів, з достатньою кількістю культурних робітників. На їх думку, Єлисаветград якнайкраще міг виконувати роль нового губернського центру, бо мав всі необхідні складові – велика кількість промислових та торгових підприємств, значні фінансові обороти, культурні та театральні установи.

Так, на 1919 рік фінансові обороти міста становили приблизно 1 800 000 000 крб., що було значно більше, ніж у деяких губернських центрах. Зрозуміло, що така велика кількість торгових та промислових підприємств мала достатньо питань, які повинні були вирішуватися досить оперативно. При цьому, зважаючи на віддаленість від Миколаєву, іноді доводилося чекати навіть місяцями.

Отже, на думку представників виконкому міста Єлисаветград найкращим шляхом для вирішення економічних та політичних проблем регіону було утворення Єлисаветградської губернії. Для цього передбачалося передати до складу новоутвореної адміністративної одиниці кілька повітів сусідніх губерній, які мали економічне тяжіння до Єлисаветграду як промислового та торгівельного центру. Такими повітами були Олександрійський та Чигиринський повіти Кременчуцької губернії, частини Уманського і Звенигородського повіту Київської губернії, і власне Єлисаветградський повіт Херсонської губернії.

Як відомо, у часи становлення радянської влади одним з найголовніших чинників, якому приділялося чине найбільше уваги, був політичний фактор. Особливо важливим він був у питанні змін адміністративно-територіального поділу підконтрольних земель. Як відомо, адміністративно-територіальний поділ – це важливий інститут національно-державного устрою, який тісно пов’язаний з системою державних органів і системою самоврядування. Головними завданнями адміністративно-територіальної системи є, по-перше, забезпечення ефективності державного управління та дієвості місцевого само­врядування; по-друге, зміцнення внутрішньої єдності держави шляхом збалансування центральних і місцевих інтересів.

На межі 10–20-х років ні про яке якісне управління територіями з боку радянської влади не можна було вести мови. Саме тоді вищезгадані повіти були осередками національного руху на чолі з С. Петлюрою, які зводили нанівець практично всю ідеологічну роботу серед місцевого населення своїми військовими виступами. Утворення губернії на думку єлисаветградського партактиву допомогло б більшовикам у боротьбі з ними, а близькість до центру перешкоджала б подальшій їх активізації. У своїх зверненнях до центру виконком Єлисаветграду особливо наголошував на тому, що на території вищезгаданих повітів Кременчуцької та Київської губерній радянська влада носила номінальний характер, її зміцненню заважала активна діяльність загонів С. Петлюри. Враховуючи той факт, що Єлисаветград як промисловий центр мав значну кількість пролетаріату, саме робітники мали б допомогти об’єднати навколишні райони з переважною більшістю сільського населення навколо міста, по-перше, а по-друге, авторитет пролетаріату допоміг би остаточно встановити радянську владу на зазначених територіях.

З економічної точки зору створення нових адміністративно-територіальних одиниць на початку 1920-х років обумовлювалося двома принципами – наявністю промисловості та економічним тяжінням кількох районів. Саме за такими ознаками утворювалися губернські центри на російських землях.

На 1920 рік Єлисаветградський повіт мав 45 волостей, 3 міста та 2 містечка. Кількість населення становила 1 080 706 мешканців. Отже, за цими показниками повіт цілком нагадував деякі губернії, що існували на теренах Російської Радянської Республіки. Варто наголосити, що цей повіт за своїми природними багатствами та великою кількістю сировини був одним з найбагатших повітів України. Звичайно ж, що за умов постійної боротьби за владу значна частина промисловості перебувала у стані спокою через об’єктивні причини – відсутність палива, сировини тощо. Щоб відродити їх до життя потрібно було «наблизити завмерли господарські молекули, привести їх в стан найбільшої активності, щоб живі молекули стали могутнім потоком, який має створити господарську систему Радянської республіки» [1, С. 8]. А для цього необхідно було зосередити економічний центр саме тут, на місці.

Зважаючи на гостроту економічної ситуації, особливе обурення серед представників виконкому викликав той факт, що відділи повітового Раднаргоспу були перенесені до Миколаєва, реорганізовані в повітовий відділ Миколаївського Губраднаргоспу з мінімальним штатом працюючих. А отже всі функції колишніх виробничих відділів зводилися тепер лише до функцій контролю, обліку та агентури. Зважаючи на віддаленість губернського центру, майже всі ділові стосунки групових правлінь заводів, фабрик, млинів тощо були значно ускладнені. Несвоєчасне фінансу­вання, величезні перешкоди в отриманні матеріалів, палива, а іноді й повна їх відсутність надавали величезної шкоди існуванню крупної та середньої промисловості, не кажучи вже про кустарну. Спостерігалися навіть такі явища, коли усі матеріали (вугілля, нафта, гас), а також гроші спрямовувалися до Миколаєву, а потім з великою затримкою тим же шляхом поверталися до Єлисаветграду. При умові утворення губернії Єлисаветградський промисловий центр отримав би можливість мати прямі відносини з Профбюро, що б економило час, кошти.

Серед чинників, що повинні були лягти в основу утворення нової губернії були наступні. По-перше, політичний вплив. Єлисаветград як крупний промисловий центр з значною кількістю пролетаріату повинен був стати центром керівництва для повітів, що його оточували – Олександрійського, Чигиринського, Звенигородського та частини Уманського з невеликою кількістю пролетаріату, через що зазначені території досить часто потрапляли під вплив національно-визвольних рухів. По-друге, бралася до уваги наявність значної промисловості. По-третє, зважали на економічне тяжіння повітів, що зумовлювалося торгівельними традиціями, географічним розташуванням, а також наявністю залізничних шляхів.

Міркування членів виконкому Єлисаветградського повіту не знайшли достатньої підтримки з боку керівників більшовицького уряду. Часом вони мали можливість працювати напряму з центром, оминаючи губернські установи Миколаєву, однак це викликало обурення губернського виконавчого комітету, представники якого у своїх листах до центральних установ постійно протестували проти майбутнього утворення нової одиниці та перерозподілу вже існуючої губернії за ініціативою «єлисаветградських самостійників». Так, у листі до ВУЦВК голова Губвиконкому Херсонської губернії тов. Залуцький наголошував на тому, що запровадження нового адміністративно-тери­торіального поділу на цих землях є величезною помилкою, що «Єлисаветград – це один з петлюрівських центрів, у якому петлюрівщина має свої корні навіть серед комуністичних кіл» [2]. А тому найкращим рішенням на шляху боротьби з цими явищами, на його думку, був поділ повіту, що звело б нанівець сепаратизм.

Отже, спроба єлисаветградського більшовицького керівництва вирішити досить складні тогочасні проблеми шляхом запровадження нової адміністративно-територіальної одиниці, яка б була компактною за своїми розмірами і мала ефективне керівництво на місцях виявилася невдалою. Очевидно ця пропозиція виявилася не на часі. Ситуація, що склалася в адміністративно-територіальному поділі на межі 10–20-х років, харак­теризувалася таким чином: проголошення та зникнення різноманітних радянських республік; існування губерній протягом року, а потім їх реорганізація; самостійне перекроювання меж повітів таким чином, що їх точну кількість центральне керівництво не знало. За таким умов виявляється дивним, що єлисаветградські більшовики не змогли скористатися становищем. Подальший історичний розвиток визначив нежиттєздатність губерній як адміністративних одиниць і підтвердив справедливість бажань єли­са­ветградців: 10 січня 1939 року згідно з постановою Президії Верховної Ради СРСР було створено Кіровоградську область з містом Кіровоград в якості обласного центру [3]. Приклад складної адміністративної історії Єлисаветграду-Кіровограду демонструє склад­ність проведення будь-яких змін в адміністративно-територіальному поділі, підкреслює, що будь-які перетворення у даній галузі повинні враховувати інтереси населення, бути виваженими, науково обґрунтованими, перш за все в економічному напрямку.