Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ, 747.21kb.
- Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
- Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
- 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
- Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
- Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
- Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
- Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
- Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
- Закон україни, 899.36kb.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Євтушенко І. Б. Українська інтелігенція 20–30 рр. як об’єкт політичних репресій тоталітарного режиму. – Вісник. КНУ, – вип. 49, 1996.
2. Гунчак Г. Україна. 1-ша половина 20-го століття. Нариси політичної історії. Велике народовбивство 30-х років. К.: Либідь, 1993.
3. Савцов В. Злочин якого не було // Радянська Україна, 12–16 вересня 1989р.
4. Кульчицький С. За лаштунками процесу «СВУ» // Історія України. 11 березня 2000 р.
5. Сидоренко О. І., Табачник Д. В. Репресоване «відродження». – К.: Україна, 1993.
6. Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920–30 рр.: соціальний портрет та історична доля. – К.: Глобус, Вік; Єдмонтон. Канадський інститут Українських Студій Альбертського Університету, 1992.
7. Шаповал Ю. «Фантазер» Михайло Слабченко // – День, – 16 квітня 2005 р.
Л. В. Пєшкова
УКРАЇНІЗАЦІЯ ОСВІТИ В ДОНБАСІ В 20-ТІ РОКИ: ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД
Історія засвідчує, що в період глибокої трансформації суспільства поряд з радикальними перетвореннями у політиці, економіці, соціальній сфері мають відбуватися адекватні зрушення в культурі. Сьогодні, в умовах незалежності, коли спостерігається нове піднесення самосвідомості українського народу, пильну увагу привертають до себе здобутки 20-х років.
Деякі форми і методи щодо розширення сфери вживання української мови актуальні і сьогодні. Особливого значення набуває досвід роботи в умовах Донбасу – регіону з багатонаціональним складом населення.
Українізація освіти була важливою складовою політики коренізації, початок якої було покладено партійним керівництвом у 1923 р. Реальним кроком у цьому напрямку було прийняття ВУЦВК декретів від 27 липня та 1 серпня 1923 р., у яких проголошувалась рівність мов та зверталася увага на необхідність надання допомоги у справі розвитку української мови.
Українізація справила серйозний вплив на освіту. М. Скрипник, який очолив Наркомос з 1927 р., намагався максимальною мірою використовувати офіційний курс для поширення вживання української мови.
Складність мовної ситуації в Донбасі полягала в тому, що це був багатонаціональний регіон з високим рівнем урбанізації. Міста внаслідок царської політики були зрусифіковані, а село зберігало свої національні традиції. Національний склад Сталінської округи за переписом 1926 р. виглядав таким чином. В місті Сталіно українці становили 26,06% населення, росіяни – 56,23%, білоруси – 1,3%, євреї – 10,71%, німці – 0,39%, греки – 0,68% [1]. В районах відсоток українців був вищим: в Авдіївській окрузі у складі населення їх було 59,86%, а росіян – 38,9%, в Амвросіївській відповідно 82,62% та 13,42% [2]. Процес розвитку української мови ускладнювали результати русифікації, які були більш відчутними в містах. В м. Сталіно лише 11,06% населення назвали рідною мовою українську; російську мову вважали рідною 80,52% [3].
Українізація освіти в Донбасі, де налічувалося лише 7 українських шкіл, почалася з 1 січня 1923 р. [4]. Було проведено відповідну підготовку, зокрема здійснено облік українського населення і педагогів, які володіли українською мовою. На початок 1924 р. серед школярів Донецької губернії українці становили 59,5%, росіяни – 27,4%, євреї – 3,7%, інші – 9,3%. В сільській місцевості переважали українці. Наприклад, в Старобільскій окрузі школяри-українці становили 88,6%, в Артемівській – 66,3% [5].
Серйозно ускладнювали процес розвитку системи освіти, в тому числі її українізацію низька забезпеченість школами по округам, слабка матеріальна база шкіл, нестача національних учительських кадрів. Серед вчителів Донбасу на середину 20-х років переважали росіяни. У 1925–26 навчальному році серед педагогів Сталінської округи українців було 351, росіян – 750, греків – 102, німців – 51, євреї – 2 [6]. Таке становище вимагало серйозної уваги до підготовки нових кадрів педагогів з числа українців.
В 20-ті роки педагогічні навчальні заклади комплектувалися передусім за соціальною, класовою ознакою, але бралося до уваги і національне походження. Як вказував у 1923 р. Я. Ряппо, заступник наркома просвіти, перевага віддавалася пролетарським елементам і незаможникам села з числа українців. Він підкреслював, що необхідно ставити питання про українізацію педагогічних навчальних закладів. [7] До початку навчального року було підготовлено відповідний план.
Політика коренізації втілювалася життя досить енергійно. Щороку в Донбасі збільшувалася мережа установ, які задовольняли освітні потреби представників різних національностей. Неухильно зростала чисельність україномовних шкіл і груп.
Як відзначалося у звіті Сталінського Окружного Виконкому, у 1927–28 навчальному році українське населення повністю обслуговувалося школами з українською мовою викладання. Крім того, було відкрито 8 груп для навчання рідною мовою українців, що мешкали у м. Сталіно [8].
На кінець 20-х років серйозні зміни відбулися в середовищі педагогів Донбасу. Одним з результатів втілення політики українізації в системі освіти було помітне зростання частки українців у складі вчительського корпусу в Донбасі. Якщо у 1922 р. українці становили 33,3% вчителів, росіяни – 50,7%, то у 1927 р. українців серед педагогів було вже 60,3%; частка росіян впала до 24,2% [9].
Українці становили переважну більшість серед вчителів Старобільської (89,3%) та Артемівської (71,3%) округ [10]. На кінець 20-х років українізацію загальноосвітніх шкіл було в основному завершено. У 1928 р. в республіці українською мовою навчалося понад 80% дітей. Як вказував нарком освіти М. М. Скрипник, «недоукраїнізації майже не було» [11].
Політика коренізації в Донбасі не обмежувалася українізацією; паралельно відбувався розвиток мов і культур національних меншин [12].
Розширення можливостей вживання рідної мови стимулювало процес зростання національної самосвідомості українського народу. Національне відродження, яке було безпосереднім наслідком політики коренізації, все більше входило у протиріччя з процесом формування тоталітарного ладу. За таких умов українізація поступово переміщується із сфери культури в сферу ідеології. В другій половині 20–30-х років партійне керівництво на перший план висуває завдання боротьби з місцевим «буржуазним націоналізмом» як із головною небезпекою. Внаслідок такого підходу сповільнена, ідеалізована українізація все більше замінюється на зворотний процес: деукраїнізації, русифікації. Таким чином, результатом централізації влади стали втрата залишків суверенності республіки і звуження сфери вживання української мови.
Оскільки інтелігенція залишалася одним із носіїв національної самосвідомості українського народу, то хвиля репресій, що прокотилася країною наприкінці 30-х років, торкнулася і педагогічних кадрів. Серед репресованих у 1937–1938 рр. вчителів Донбасу за національним складом 48,3% становили українці, 9,5% – росіяни, 22,8% – німці, 8,7% – греки, 2,7% – євреї [13].
Згортання українізації, звуження сфери вживання української мови, масові репресії серед української інтелігенції помітно посилили асиміляційні процеси і серйозно загальмували процес національно-культурного відродження українського народу. Головний історичний урок українізації в 20-ті рр. полягає в тому, що успішний розвиток національних мов можливий лише за умов його надійного державно-правового захисту.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Статистический справочник Сталинского округа. – Сталино, 1928. – С. 20–21.
2. Там само.
3. Там само.
4. Клименко Н. Н. Решение национального вопроса в Донбассе в сфере образования в 20-е годы // Педагогічна скарбниця Донеччини, 1996. – № 2. – С. 59.
5. Брандт Э. Школьное дело в Донецкой губернии к началу 1924г. // Просвещение Донбасса, 1924. – № 4–5. С. 31.
6. Мартынчук И. И. Подготовка национальных педагогических кадров в 20-е годы // Новые страницы в истории Донбасса. – Кн. 5. – Донецк, 1997. – С. 85.
7. Ряппо Я. Новый этап реформы педагогического образования // Просвещение Донбасса, 1923. – № 8. – С. 13.
8. Отчет Сталинского Окружного Исполнительного Комитета Х Окружному съезду Советов за 1927 и 1928 гг. – Сталино, 1929. – С. 84.
9. Богінська І. В. Зміни у складі вчителів Донбасу протягом 1920–30-х років // Нові сторінки історії Донбасу. – Кн. 6. – Донецьк, 1998. – С. 157.
10. Там само.
11. Цит. за: Ясницький Г.І. Розвиток народної освіти на Україні (1921–1933 рр.). – К, 1965. – С. 48.
12. Див. детальніше: Клименко Н. Н. Решение национального вопроса в Донбассе в сфере образования в 20-е годы.
13. Богінська І. В. Зміни у складі вчителів Донбасу протягом 1920–30-х років. – С. 160–161.
О. І. Савченко
ПОЧАТОК ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ У КОЛАРІВСЬКОМУ БОЛГАРСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ РАЙОНІ
Створення в Україні в середині 20-х рр. ХХ ст. Коларівського району позитивно позначилося на розвитку болгарської національної меншини. Національна політика, що здійснювалася у ці роки, сприяла збереженню рідної мови, культури та традицій болгарського населення Південної України. Однак з кінця 20-х рр., коли посилились авторитарні тенденції в управлінні країною, починаються політичні репресії в національних районах України. Вони проявляються в розгортанні практики проведення перевірок на лояльність до режиму працівників державного апарату місцевих органів влади, що дістали назву «чисток».
У 1929 р. в Коларівському болгарському національному районі було проведено декілька подібних акцій. Аналіз документів, що зберігаються в Державному архіві Запорізької області, дозволяює простежити механізм проведення політичних «чисток» та зробити висновки відносно їх наслідків для тих, хто не пройшов перевірку на благонадійність.
Як випливає з архівних джерел, подібнї заходи проводилися публічно, на відкритих засіданнях спеціально створеної районної комісії з чистки державних службовців й тривали вони протягом декількох днів. Так, одне з таких засідань проходило у Коларівці з 27 по 31 грудня 1929 р. На них збиралося, як правило, приблизно 350–400 мешканців району. Причому вони мали можливість не тільки поставити запитання особам, які перевірялися, але й взяти участь у обговоренні їх діяльності.
Так, перше засідання комісії з чистки почалося з виступу її голови – Ваніна, який проінформував присутніх про порядок проведення подібного заходу та його мету. Після нього з доповіддю про роботу районної міліції та адміністративного відділу виконкому виступив його завідувач – В. Дубяго. Він піддав різкій критиці роботу правоохоронців які, на його погляд, не проявляли належної уваги до «боротьби населення з ховрахами та бур’янами». Про це, як підкреслив доповідач, свідчило те, що за подібні «порушення» жоден мешканець району не був навіть оштрафований [1]. Разом з тим, він відзначив, що адміністративний відділ уважно стежив за проведенням хлібозаготівель на території райну та своєчасно втручався у їх хід. До здобутків, керованого ним відділу, В. Дубяго відніс арешт мешканця Коларівки – Кулянкова, затриманого й відправленного до ДПУ за зрив хлібозоготівельної кампанії. Після цього, як вказувалося у доповіді, збір врожаю «значно поліпшився» [2].
Заслухавши доповідь В. Дубяго, комісія приступила до «чистки» співробітників районного відділу внутрішніх справ. При цьому прискіплива увага приділялася не тільки виконанню ними своїх службових обов’язків, але й з’ясуванню таких питань як соціальне походження, заняття батьків, діяльність співробітника до 1917 р. Їм задавалося чимало запитань відносно участі у громадянській війні та у хлібозаготівельній кампанії. Першими успішно пройшли перевірку міліціонери – І. Маркін, Ф. Романовський, І. Дженков та С. Штангелов. На позитивне рішення комісії вплинуло те, що усі вони були членами комуністичної партії та в всі служили в червоній армії [4].
Значно складнішим виявилося проходження цієї процедури для багатьох безпартійних державних службовців, вчителів, лікарів. При цьому як характер запитань до них, так і виступів під час обговорень даних осіб вказують на те, що головними критеріями перевірки кадрів були не професійні або особисті якості людини, а її походження, соціальний стан батьків та політична позиція в роки революції.
Так, під час розгляду справи агента держторгу Я. Алдоніна члени комісії та присутні поставили йому наступні запитання: Чи займалися ви приватною торгівлею? Чи маєте патент на торгівлю? Чому ви не є членом профспілки? У підсумку, Я. Алдоніна як колишнього торговця, а також за зв’язок з куркульством та небажання брати участь у громадській роботі було «вичищено», тобто комісія позбила його права займати будь-які посади в державних установах [5].
Не пройшов перевірку й діловод держстраху П. Лапатанов. Присутніх на зборах цікавило те, де він був у 1919 р., чи брав участь в арешті Коларівської сільради в роки революції, а також його відносини з батьком-куркулем. Не отримавши, як їм здалося, переконливих відповідей, члени комісії висловили недовіру П. Лапатанову. Рішенням комісії його було знято з посади за зв’язок з куркульством та за агітацію «проти класового проведення землеустрою й за пасивність у громадській роботі» [6].
За ухвалою, що містила подібні звинувачення, комісія звільнила з роботи вчителя села Зеленівка – О. Кіоссе. Йому в провину ставилося те, що він є «вихідцем з куркульської сім’ї, яка завжди експлуатувала найманих робітників і мала торгівлю в с. Преславі» [7]. У перевіряючих викликало невдоволення також і те, що О. Кіоссе відмовився від підписки на 3-ий заєм індустріалізації й ухилявся від участі у громадській роботі [8].
На безпосередній зв’язок між результатами перевірки на лояльність владі та соціальним походженням того, кого перевіряли, вказує сам характер запитань, що ставилися вчителю О. Фомичьову. Їх зміст зводився до з’ясування того, чим займався у минулому його батько та коли він припинив приватну торгівлю. У результаті, О. Фомічова, як сина заможнього торговця, який не розірвав відносин з батьками, комісія позбавила права працювати в навчальних закладах [9].
Зв’язок із заможніми селянами й служба в білій гвардії стали головними звинуваченнями, висунутими по відношенню до завідувача податкового відділу Ф. Мечєва. Саме на цьому акцентував увагу комісії І. Димов, який взяв участь у обговоренні. «Мечєв – син куркуля, – категорично заявив виступаючий, – таких співробітників нам не потрібно» [10].
Слід підкреслити, що саме запитання із залу й виступи мешканців району суттєво впливали на рішення комісії. Причому більшість поставлених питань та висунутих звинувачень не мали жодного відношення до ділових й професійних якостей спеціаліста, який обговорювався. Так, у медичної сестри хірургічного відділення районної лікарні В. Констанської присутні цікавилися тим, як вона ставиться до радянської літератури й чому її дочка заслана на Соловки [11]. Один з присутніх у залі – О. Мульченко, ставив їй у провину те, що її чоловік колишній штабс-капітан царської армії, а отже, вона могла належати до дворянського стану. Після обговорення кандидатури В. Констанської комісія відмовила їй у праві на подальшу роботу на тій підставі, що вона, начебто, брутально ставилась до хворих та створювала конфлікти у колективі лікарні [12].
Досить часто особі, яка проходила «чистку», ставилися запитання, що торкалися подій 10–20-ти річної давності. Так, у медпрацівника Д. Техтаджієва присутні цікавилися не тільки тим, у якій армії він служив у роки революці, але й обставинами його вступу до фельдшерської школи у 1910 р. [13]. Фельдшеру районної лікарні В. Чаркізову комісія поставила у провину те, що до революції він володів невеличкою олійнецею [14]. Подібні факти з біографії названих осіб комісія оцінила як несумісні з роботою в радянських державних установах, а тому їм було відмовлено у проходженні «чистки».
Підтвердженням пріоритету «класового підходу» до кандидатур усіх, хто проходив перевірку є той факт, що досить швидко, без зайвих запитань та зволікань, її проходили комуністи, колишні червоноармійці, а також вихідці з родин незаможних селян та робітників. Наприклад. Прибиральниці Д. Тригуб та конюху районної лікарні І. Георгієву як члени комісії, так і присутні не поставили жодного запитання, тому «чистку» вони пройшли майже автоматично [16]. При цьому члени комісії іноді навіть заплющували очі на критику, що лунала в деяких виступах на адресу окремих кандидатур. Так, під час обговорення справи завідувача аптекою О. Фрадкіна, один із присутніх – Катков, згадав про випадок, коли той заявляв, що «до колективізації ми їли білий хліб, а після – чорний» [17]. Незважаючи на це, члени комісії вирішили вважати О. Фрадкіна перевіреним й лише обмежилися щодо нього доганою «за слабке проведення виховної роботи серед персоналу аптеки» [18].
На наш погляд, саме кампанія по перевірці працівників державних установ на лояльність радянській владі, метою якої стало звільнення з роботи «чужих та бюрократичних елементів», поклала початок періоду політичних процесів та масових репресій в Україні. Свого апогею серед болгарського населення південної України вони досягнуть у жовтні 1938 р. коли, згідно з постанови «трійки» НКВС за «участь у контрреволюцій повстанській організації» 235 мешканців Коларівського району були засуджені до розстрілу [19].
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Державний архів Запорізької області (Далі – ДАЗО). – Ф. Р. 3405. – Оп. 1. Спр. 9. – Арк. 1.
2. Там само.
3. Там само.
4. Там само. – Арк. 2–3.
5. Там само. – Арк. 3.
6. Там само. – Арк. 5.
7. Там само. –Арк. 4.
8. Там само.
9. Там само. – Арк. 23.
10. Там само. – Арк. 5.
11. Там само. – Арк. 11.
12. Там само. – Арк. 10.
13. Там само. – Арк. 15.
14. Там сам. – Арк. 20.
15. Там само. – Арк. 15, 20.
16. Там само. Арк. 12.
17. Там само. – Арк. 18.
18. Там само.
19. Ткаченко В., Старух О. Запорізький край в часи тоталітаризму (1917–кінець 1930-х років). // Повернені імена. Статті, нариси, короткі біографічні довідки. – Кн. 1. – К., 1998. – С. 79.
О. П. Сарнацький
МІНІСТЕРСТВО ЗАКОРДОННИХ СПРАВ РОСІЇ І УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
Дослідження проблем, пов’язаних з суспільно-політичним життям та національно-визвольним рухом в Наддніпрянській Україні в кінці ХІХ–на початку ХХ ст. є найбільш привабливим в сучасній вітчизняній історичній науці. До них можна віднести і питання, котрі пов’язані з появою і діяльністю українських політичних партій, які на той час очолювали національно-визвольний рух в Україні.
Однією з проблем, яку ще треба досліджувати, є ставлення самодержавної влади до діяльності українських політичних партій. Разом з тим, однією зі складових цієї цікавої і, на жаль, маловивченої проблеми є діяльність Міністерства закордонних справ Росії, яке сприяло уряду та місцевій адміністрації у їх боротьбі стосовно зазначених партій.
Досить вдалі спроби в цьому напрямку зроблені сучасними дослідниками цього періоду в наукових розробках таких авторів, як І. Мухітіна, О. Ярмиш. В своїх наукових розвідках вони наводять окремі приклади про дії представників Міністерства закордонних справ Росії відносно дій членів українських політичних партій в еміграції на теренах країн Четверного союзу.
Поряд з цим, архівні джерела надають нам можливість більш повніше висвітлити діяльність представників зовнішньополітичного відомства Росії саме в цьому напрямку. Тому в тезах, що пропонуються, поставлена мета на окремих прикладах показати, в якому напрямку в більшості випадків працювали представники дипломатичного корпусу Російської імперії, допомагаючи тим самим боротися царській владі проти українських політичних партій на початку ХХ ст.
У лютому 1902 р. російський консул в м. Чернівцях П. О. Вічель-Панчулідзев надавав таємну інформацію генерал-губернатору Південно-Західного краю М. Драгомирову про вихід у світ першого номера нелегального органу Революційної української партії (РУП) газети «Гасло», яка потім була перевезена через кордон до Російської імперії.
17 січня 1904 р. новий російський консул в м. Чернівцях Доливо-Добровольський також продовжив надавати таємну інформацію генерал-губернатору цього ж прикордонного краю імперії про те, що всі номери журналу «Селянин» – орган РУПу № 11 конфісковані місцевим австрійським прокурорським наглядом, але за декілька годин до офіційного розпорядження про їх конфіскацію 3000 примірників цього нелегального органу таємно були вивезені в межі Росії.
Під час Першої світової війни доля митрополита Уніатської церкви Андрія Шептицького влітку–восени 1914 р. дуже турбувала представників Міністерства закордонних справ Росії. Справа в тому, що крім церковної діяльності А. Шептицький був практично лідером Української націонал-демократичної партії в західноукраїнських землях. Тому арешт і депортація митрополита Шептицького в Ярославль викликала протест з боку Ватикану та Папи Римського. Ось що таємно доповідав з цього приводу в Міністерство закордонних справ посланник Російської духовної місії при святому престолі Д. А. Нелідов 3 листопада 1914 р.: «Вручив кредитивні грамоти. Після того в приватній бесіді Папа торкнувся двох питань: про Православне богослужіння, що ніби-то існує в уніатських храмах Галичини, та про митрополита Шептицького, і що він бажав би познайомитися зі зведеннями на митрополита звинуваченими».
1 лютого 1915 р. представнику від Міністерства закордонних справ при Галицькому воєнному генерал-губернаторі секретно сповіщалося з Першого політичного відділу та канцелярії міністра конфіденційна інформація про те, що в м. Ізмірі (Туреччина) в грудні 1914 р. представники українських політичних партій Челесський та Баран в присутності турецького генерала створили з числа російських військовополонених окрему групу з уродженців з українських губерній, для яких створили кращі умови ніж для інших. Усім їм були надані брошури революційного змісту з метою створити для себе з них слухняну зброю. Ця інформація була надана графу Г. Бобринському «для боротьби проти українофільської пропаганди».
Разом з тим, ця невеличка розвідка хоч і зачіпає одну з ділянок в діях царського уряду, а саме – використання ним власного дипломатичного корпусу в боротьбі проти партій та їх членів, але вона висвітлює лише один з напрямків подібної діяльності. Тому означена проблема потребує в наступному подальшого вивчення та значно ширшого висвітлення.