Державна інформаційна політика. Основні напрями

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

Державна інформаційна політика. Основні напрями.

Державна інформаційна політика - це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню інформації.

Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є:

· забезпечення доступу громадян до інформації;

· створення національних систем і мереж інформації;

· зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

· забезпечення ефективного використання інформації;

· сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

· створення загальної системи охорони інформації;

· сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України.

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції.

Законодавство в галузі інформації

Діяльність в галузі інформації регламентує низка законів. До таких Законів можна віднести: “Про інформацію” (1992р.), “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (1992р.), “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”(1992р.), “Про телебачення та радіомовлення”(1993р.), “Про державну таємницю”(1994р.), “Про інформаційні агентства”(1995р.), “Про національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”(1997р.), “Про національну програму інформатизації”(1998р.) та інші.

Закон України “Про інформацію” закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності, визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації.

Розділ І цього Закону присвячений загальним положенням, визначенню мети та завданнями Закону, а саме правовим основам одержання, використання, поширення інформації в усіх сферах суспільного життя України, а також системі інформації, її джерелам, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації. В ст.5 визначаються принципи інформаційних відносин: гарантованість права на інформацію, відкритість, доступність інформації та свобода її обміну, повнота і точність інформації, законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

В ІІ розділі визначені основні напрями та види інформаційної діяльності. Розділ ІІІ присвячений визначенню можливих джерел інформації та режиму доступу до них. В статті 18 цього розділу визначені види інформації - статистична, масова, інформація про діяльність органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування, правова інформація, інформація про особу, інформація довідково-енциклопедичного характеру, соціологічна інформація. Статті з 28-й по 38-му присвячені організації доступу громадян до інформації, порядку отримання інформації з обмеженим доступом.

Право власності на інформацію в цьому законі виписане в статті 38.

Ст.38 “Право власності на інформацію це - врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження інформацією. Інформація є об’єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об’єктом права власності як у повному обсязі так і лише володіння, користування чи розпорядження. Власник інформації щодо об’єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії.

Підставами виникнення права власності на інформацію є:

· створення інформації своїми силами і за свій рахунок;

· договір на створення інформації;

· договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.

Інформація, створена кількома громадянами або юридичними особами, є колективною власністю її творів. Порядок і правила користування такою власністю визначаються договором, укладеним між співвласниками. Інформація, створена організаціями (юридичними особами) або придбана ними іншим законним способом, є власністю цих організацій.

Інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю. Інформацію, створену на правах індивідуальної власності, може бути віднесено до державної власності у випадках передачі її на зберігання у відповідні банки даних, фонди або архіви на договірній основі.

Власник інформації має право призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпорядження інформацією, і визначити правила обробки інформації та доступ до неї, а також встановлювати інші умови щодо інформації.”

Розділи IV, V та VI закону “Про інформацію” визначають коло учасників інформаційних відносин, їх права та обов’язки, регулюють охорону інформації, відповідальність за порушення законодавства про інформацію та міжнародну інформаційну діяльність, співробітництво з іншими державами зарубіжними і міжнародними організаціями в галузі інформації.

Організації міжнародного співробітництва присвячено декілька статей - з 50-ї по 54-ту, де визначені терміни, що таке є інформаційна міжнародна діяльність, експорт та імпорт інформаційної продукції, гарантії інформаційного суверенітету України.

В цьому ж, 1992 році, був прийнятий Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, який створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їх свобод відповідно до Конституції України, Закону “Про інформацію” та інших актів чинного законодавства та визнаних Україною міжнародно-правових документів.

В цьому Законі друкованими засобами масової інформації (пресою) в Україні визначаються періодичні видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року.

Розділ ІІ присвячений організації діяльності друкованих ЗМІ, правам на заснування друкованих ЗМІ, відносинам між співвласниками друкованого засобу масової інформації поміж собою та між іншими суб’єктами видавничої діяльності, гарантіям від монополізації друкованих ЗМІ, а також переліку документів, що необхідні для реєстрації.

Розділ IV Закону присвячений міжнародній діяльності друкованих засобів масової інформації, а саме, нормативній базі, завдяки якій вона здійснюється, умовам розповсюдження в Україні зарубіжних друкованих ЗМІ, функціонуванню зарубіжних представництв українських ЗМІ.

Закон України “Про телебачення та радіомовлення” регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.

Дія закону поширюється на відносини між суб’єктами в галузі телебачення і радіомовлення незалежно від форм власності, мети створення і виду статутної діяльності телеорганізацій.

В законі визначено, що державну політику щодо телебачення та радіомовлення, законодавчі основи її діяльності визначають Верховна Рада України та Президент України. Кабінет Міністрів та Державний комітет з питань інформаційної політики, телебачення та радіомовлення, як частина виконавчої гілки влади забезпечує реалізацію цієї політики.

Законом визначено, що з метою реалізації та додержання законодавства в галузі телебачення і радіомовлення та інших нормативних актів створюється Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення. Її склад затверджується Верховною Радою України на чотири роки в кількості 8 чоловік (4 – обирає Верховна Рада України, 4 – призначає Президент).

Також в І розділі закону описуються функції цієї Національної Ради, права та обов’язки її членів.

Порядок заснування та ліцензування каналів мовлення визначений в ІІ розділі цього закону. Згідно з Законом, право на заснування каналів мають громадяни України, що не обмежені у цивільній дієздатності. Забороняється створення телерадіоорганізацій іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства. Також забороняється створення і діяльність телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, у статутному фонді яких більш ніж 30%.

ІІІ розділ Закону “Про телебачення та радіомовлення” регламентує організацію діяльності каналів мовлення, порядок введення в дію, використання телебачення і радіомовлення в період перевиборних кампаній, порядок надання ефірного часу для офіційних виступів та заяв, порядок використання реклами (також разом з цим діє Закон України “Про рекламу”).

Згідно із ст.36, телерадіоорганізаціям належить авторське право на створені нею передачі (фільми) і програми, а також авторські права, одержані відповідно до укладених нею договорів. (“… Телеорганізація має право дозволяти чи забороняти іншим телеорганізаціям, установам і закладам, громадянам в Україні та за кордоном:

· трансляцію (ретрансляцію) своїх передач (фільмів) та програм;

· відтворення, тиражування або продаж зроблених записів передач (фільмів), програм, що є її власністю, а також записів музичних і літературно-драматичних творів, здійснених телерадіоорганізацією в студії чи у видовищних закладах;

Згідно з цим Законом телеглядачі та радіослухачі мають свої права (V розділ). Зокрема, забороняються програми, що можуть завдати шкоди фізичному, психічному, моральному розвитку неповнолітніх. Не допускається демонстрування на каналах мовлення фільмів, що мають обмеження глядацької аудиторії, без обов’язкового попередження про ці обмеження в програмах телепередач та перед демонструванням цих фільмів. Ст. 42 визначає недопустимість перекручення інформації та права особи, що давала інтерв’ю, перегляду чи прослуховування готового матеріалу перед його трансляцією, а в разі незгоди – вилучення матеріалу з передачі.

Крім цього, громадянин має право в судовому порядку вимагати компенсації від теле- чи радіокомпанії в разі, якщо їх передачі якимось чином принизили його честь та гідність, не відповідають дійсності або завдають йому іншої немайнової шкоди.

В 1997 році був прийнятий Закон України “Про Національну раду з питань телебачення та радіомовлення”, створення якої передбачалося Законом “Про телебачення та радіомовлення”.

Одними з основних завдань Національної Ради є:

· забезпечення виконання телерадіоорганізаціями вимог чинного законодавства України у сфері телебачення і радіомовлення, реклами, авторського права і суміжних прав та контроль за його додержанням;

· забезпечення державної підтримки аудіовізуальних засобів масової інформації України в їх становленні та розвитку;

· сприяння діяльності і розвитку національних телерадіовиробників і організацій, які їх об’єднують, у їх становленні та розвитку, створенні національної конкурентної продукції та освоєнні нових ринків, її реалізації, входженню Україні у світовий простір;

· недопущення монополізації аудіовізуальних засобів масової інформації;

· здійснення державної реєстрації аудіовізуальних ЗМІ;

· аналіз розвитку телекомунікаційної ситуації в країні та у світі, розробка і подання пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства про телебачення і радіомовлення;

· визначення порядку використання телерадіоорганізаціями України європейських та інших зарубіжних програм відповідно до міжнародних норм та чинного законодавства України та інше.

Також цим Законом визначені обов’язки Голови, першого заступника та представників Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення в областях (регіонах). Національна Рада здійснює ліцензування телерадіомовлення, порядок реєстрації яких визначається Законом України “Про телебачення та радіомовлення”.

За Законом, щорічно, не пізніше 1 листопада, Національна Рада має подати Верховній Раді Україні та Президентові України звіт про свою діяльність, який обов’язково друкується в засобах масової інформації.

Реалізуючи політику додержання телерадіоорганізаціями чинного законодавства, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення має право здійснювати перевірку їх діяльності та порядку використання каналів мовлення, застосовувати штрафні санкції, розміри штрафів, тимчасово зупиняти дію ліцензії тощо.

В 1998 році, виходячи з необхідності ефективного функціонування національного інформаційного простору держави, Верховна Рада України прийняла Закон “Про Національну програму інформатизації”, який визначає загальні засади формування, виконання та користування Національною програми інформатизації, визначає стратегію розв’язання проблеми забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, національно-культурної, екологічної, науково-технічної, оборонної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення.

Національна програма інформатизації включає:

· Концепцію Національної програми інформатизації;

· Сукупність державних програм з інформатизації;

· Галузеві програми та проекти інформатизації;

· Регіональні програми та проекти інформатизації;

Програми та проекти інформатизації органів місцевого самоврядування.

Закон визначає механізми реалізації цих програм та проектів, організацію конкурсів проектів Національної програми інформатизації, умови відбору нерезидентів до участі в програмах, фінансове забезпечення та економічне стимулювання виконання Національної програми інформатизації та механізм державного контролю за її формуванням та виконанням.

Крім вищезазначених законів, що являють собою законодавчу базу діяльності в галузі інформації, можна зазначити Закони України “Про рекламу”, “Про зв’язок”, “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, інші законодавчі акти.

Однією з головних проблем сучасного законодавчого забезпечення діяльності ЗМІ є те, що в більшості законів не включено механізми їх реалізації та можливості для вчасного реагування на зміни, які диктує розвиток інтеграційних та технологічних процесів. Наслідком цього є необхідність накопичення великої кількості законодавчих актів, кожний з яких регламентує вузькоспеціалізовану діяльність в будь-якій сфері, тобто збільшення кількості законів без якісного наповнення їх змісту. Певна кількість законів, що регламентує діяльність в одній галузі, призводить до проблеми їх співставлення, взаємодоповнення та пов’язання. Питання на даному етапі розвитку законодавства, і не лише в галузі інформації, полягає в якісному доопрацюванні вже існуючих законів, внесення до них необхідних змін та доповнень.

Діяльність в галузі інформації регламентує низка законів. До таких Законів можна віднести: “Про інформацію” (1992р.), “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (1992р.), “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”(1992р.), “Про телебачення та радіомовлення”(1993р.), “Про державну таємницю”(1994р.), “Про інформаційні агентства”(1995р.), “Про національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”(1997р.), “Про національну програму інформатизації”(1998р.) та інші.

Закон України “Про інформацію” закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності, визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації. Закон складається з 6 розділів та 54 статей.

Розділ І цього Закону присвячений загальним положенням, визначенню мети та завданнями Закону, а саме правовим основам одержання, використання, поширення інформації в усіх сферах суспільного життя України, а також системі інформації, її джерелам, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації. В ст.5 визначаються принципи інформаційних відносин: гарантованість права на інформацію, відкритість, доступність інформації та свобода її обміну, повнота і точність інформації, законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

В ІІ розділі визначені основні напрями (ст.13) та види (ст.14) інформаційної діяльності. Розділ ІІІ присвячений визначенню можливих джерел інформації та режиму доступу до них. В статті 18 цього розділу визначені види інформації - статистична, масова, інформація про діяльність органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування, правова інформація, інформація про особу, інформація довідково-енциклопедичного характеру, соціологічна інформація. Статті з 28-й по 38-му присвячені організації доступу громадян до інформації, порядку отримання інформації з обмеженим доступом.

Право власності на інформацію в цьому законі виписане в статті 38. Актуальність врегулювання відносин власності та авторства потребує повного цитування цієї статті.

Ст.38 “Право власності на інформацію це - врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження інформацією. Інформація є об’єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об’єктом права власності як у повному обсязі так і лише володіння, користування чи розпорядження. Власник інформації щодо об’єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії.

Підставами виникнення права власності на інформацію є:

· створення інформації своїми силами і за свій рахунок;

· договір на створення інформації;

· договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.

Інформація, створена кількома громадянами або юридичними особами, є колективною власністю її творів. Порядок і правила користування такою власністю визначаються договором, укладеним між співвласниками. Інформація, створена організаціями (юридичними особами) або придбана ними іншим законним способом, є власністю цих організацій.

Інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю. Інформацію, створену на правах індивідуальної власності, може бути віднесено до державної власності у випадках передачі її на зберігання у відповідні банки даних, фонди або архіви на договірній основі.

Власник інформації має право призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпорядження інформацією, і визначити правила обробки інформації та доступ до неї, а також встановлювати інші умови щодо інформації.”

Як ми зазначали, Закон “Про інформацію” був прийнятий у 1992 році. Відносини, що виникають між суб’єктами підприємницької діяльності в галузях інформації (телерадіомовлення, друкарській) та культури (кіноіндустрії, збереження культурної спадщини, тощо), останнім часом розвивалися досить стрімко. При цьому законодавче забезпечення захисту авторських та суміжних прав власників вимагало більш деталізованого аналізу. Наслідком цього було прийняття в 1994 році Закону “Про захист авторських та суміжних прав” (більш детальний аналіз цього закону буде приведений нижче).

Розділи IV, V та VI закону “Про інформацію” визначають коло учасників інформаційних відносин, їх права та обов’язки, регулюють охорону інформації, відповідальність за порушення законодавства про інформацію та міжнародну інформаційну діяльність, співробітництво з іншими державами зарубіжними і міжнародними організаціями в галузі інформації.

Організації міжнародного співробітництва присвячено декілька статей - з 50-ї по 54-ту, де визначені терміни, що таке є інформаційна міжнародна діяльність, експорт та імпорт інформаційної продукції, гарантії інформаційного суверенітету України.

Однім з недоліків цього Закону вважається не визначення поняття інформації, як продукту або товару, та поняття інформаційної діяльності як процесу.

В цьому ж, 1992 році, був прийнятий Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, який створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їх свобод відповідно до Конституції України, Закону “Про інформацію” та інших актів чинного законодавства та визнаних Україною міжнародно-правових документів.

В цьому Законі друкованими засобами масової інформації (пресою) в Україні визначаються періодичні видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року.

Розділ ІІ присвячений організації діяльності друкованих ЗМІ, правам на заснування друкованих ЗМІ, відносинам між співвласниками друкованого засобу масової інформації поміж собою та між іншими суб’єктами видавничої діяльності, гарантіям від монополізації друкованих ЗМІ, а також переліку документів, що необхідні для реєстрації.

Потрібно визначити, що в цьому законі недостатньо визначений механізм захисту авторських прав журналістів, в разі опублікування друкованими ЗМІ матеріалу в неповному обсязі, чи зі змінами, без попередньої домовленості з автором.

Розділ IV Закону присвячений міжнародній діяльності друкованих засобів масової інформації, а саме, нормативній базі, завдяки якій вона здійснюється, умовам розповсюдження в Україні зарубіжних друкованих ЗМІ, функціонуванню зарубіжних представництв українських ЗМІ.

Закон України “Про телебачення та радіомовлення” регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.

Дія закону поширюється на відносини між суб’єктами в галузі телебачення і радіомовлення незалежно від форм власності, мети створення і виду статутної діяльності телеорганізацій.

В законі визначено, що державну політику щодо телебачення та радіомовлення, законодавчі основи її діяльності визначають Верховна Рада України та Президент України. Кабінет Міністрів та Державний комітет з питань інформаційної політики, телебачення та радіомовлення, як частина виконавчої гілки влади забезпечує реалізацію цієї політики.

Законом визначено, що з метою реалізації та додержання законодавства в галузі телебачення і радіомовлення та інших нормативних актів створюється Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення. Її склад затверджується Верховною Радою України на чотири роки в кількості 8 чоловік (4 – обирає Верховна Рада України, 4 – призначає Президент).

Також в І розділі закону описуються функції цієї Національної Ради, права та обов’язки її членів.

Порядок заснування та ліцензування каналів мовлення визначений в ІІ розділі цього закону. Згідно з Законом, право на заснування каналів мають громадяни України, що не обмежені у цивільній дієздатності. Забороняється створення телерадіоорганізацій іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства. Також забороняється створення і діяльність телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, у статутному фонді яких більш ніж 30%.

ІІІ розділ Закону “Про телебачення та радіомовлення” регламентує організацію діяльності каналів мовлення, порядок введення в дію, використання телебачення і радіомовлення в період перевиборних кампаній, порядок надання ефірного часу для офіційних виступів та заяв, порядок використання реклами (також разом з цим діє Закон України “Про рекламу”).

Згідно із ст.36, телерадіоорганізаціям належить авторське право на створені нею передачі (фільми) і програми, а також авторські права, одержані відповідно до укладених нею договорів. (“… Телеорганізація має право дозволяти чи забороняти іншим телеорганізаціям, установам і закладам, громадянам в Україні та за кордоном:

трансляцію (ретрансляцію) своїх передач (фільмів) та програм;

відтворення, тиражування або продаж зроблених записів передач (фільмів), програм, що є її власністю, а також записів музичних і літературно-драматичних творів, здійснених телерадіоорганізацією в студії чи у видовищних закладах;...”

Згідно з цим Законом телеглядачі та радіослухачі мають свої права (V розділ). Зокрема, забороняються програми, що можуть завдати шкоди фізичному, психічному, моральному розвитку неповнолітніх. Не допускається демонстрування на каналах мовлення фільмів, що мають обмеження глядацької аудиторії, без обов’язкового попередження про ці обмеження в програмах телепередач та перед демонструванням цих фільмів. Ст. 42 визначає недопустимість перекручення інформації та права особи, що давала інтерв’ю, перегляду чи прослуховування готового матеріалу перед його трансляцією, а в разі незгоди – вилучення матеріалу з передачі.

Крім цього, громадянин має право в судовому порядку вимагати компенсації від теле- чи радіокомпанії в разі, якщо їх передачі якимось чином принизили його честь та гідність, не відповідають дійсності або завдають йому іншої немайнової шкоди.

В 1997 році був прийнятий Закон України “Про Національну раду з питань телебачення та радіомовлення”, створення якої передбачалося Законом “Про телебачення та радіомовлення”.

Одними з основних завдань Національної Ради є:

· забезпечення виконання телерадіоорганізаціями вимог чинного законодавства України у сфері телебачення і радіомовлення, реклами, авторського права і суміжних прав та контроль за його додержанням;

· забезпечення державної підтримки аудіовізуальних засобів масової інформації України в їх становленні та розвитку;

· сприяння діяльності і розвитку національних телерадіовиробників і організацій, які їх об’єднують, у їх становленні та розвитку, створенні національної конкурентної продукції та освоєнні нових ринків, її реалізації, входженню Україні у світовий простір;

· недопущення монополізації аудіовізуальних засобів масової інформації;

· здійснення державної реєстрації аудіовізуальних ЗМІ;

· аналіз розвитку телекомунікаційної ситуації в країні та у світі, розробка і подання пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства про телебачення і радіомовлення;

· визначення порядку використання телерадіоорганізаціями України європейських та інших зарубіжних програм відповідно до міжнародних норм та чинного законодавства України та інше.

· Також цим Законом визначені обов’язки Голови, першого заступника та представників Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення в областях (регіонах). Національна Рада здійснює ліцензування телерадіомовлення, порядок реєстрації яких визначається Законом України “Про телебачення та радіомовлення”.

За Законом, щорічно, не пізніше 1 листопада, Національна Рада має подати Верховній Раді Україні та Президентові України звіт про свою діяльність, який обов’язково друкується в засобах масової інформації.

Реалізуючи політику додержання телерадіоорганізаціями чинного законодавства, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення має право здійснювати перевірку їх діяльності та порядку використання каналів мовлення, застосовувати штрафні санкції, розміри штрафів, тимчасово зупиняти дію ліцензії тощо.

В 1998 році, виходячи з необхідності ефективного функціонування національного інформаційного простору держави, Верховна Рада України прийняла Закон “Про Національну програму інформатизації”, який визначає загальні засади формування, виконання та користування Національною програми інформатизації, визначає стратегію розв’язання проблеми забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, національно-культурної, екологічної, науково-технічної, оборонної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення.

Закон визначає механізми реалізації цих програм та проектів, організацію конкурсів проектів Національної програми інформатизації, умови відбору нерезидентів до участі в програмах, фінансове забезпечення та економічне стимулювання виконання Національної програми інформатизації та механізм державного контролю за її формуванням та виконанням.

Крім вищезазначених законів, що являють собою законодавчу базу діяльності в галузі інформації, можна зазначити Закони України “Про рекламу”, “Про зв’язок”, “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, інші законодавчі акти.

Blog

Державна інформаційна політика. Основні напрями

Содержание