Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни

Вид материала

Документы

Содержание Список джерел та літератури «українізація» і забезпечення прав національних меншин Список джерел та літератури Організація народних читань на півдні україни

Подобный материал:

• З м І с т вступ, 747.21kb.
• Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
• Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
• 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
• Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
• Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
• Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
• Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
• Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
• Закон україни, 899.36kb.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Выписка из протокола заседания Елисаветградского исполнительного комитета от 7 сентября 1920 года. – Центральний державний архів вищих органів влади та державного управління України (ЦДАВО України). – Ф. 5, – оп.1, – спр. 338, арк. 6–9.

2. ВУЦИК, Петровскому. – ЦДАВО України – Ф. 5, – оп. 1, – спр. 338, арк. 22.

3. Об образовании Сумской, Кировоградской, Запорожской областей в составе УССР. Указ Президиума Верховного Совета СССР // Правда, 1939. – 11 января.


С. О. Шамара, З. В. Нечипоренко


«УКРАЇНІЗАЦІЯ» І ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН

ПІВДНЯ УКРАЇНИ В 1920-х–НА ПОЧАТКУ 1930-х рр.


Південь України на початок національної реформи 1923 р. являв собою землі, на яких етносоціальні процеси та етнонаціональні відносини перебували в стані настільки строкатого етнокультурного симбіозу, що про високу стартову швидкість українізації в цьому регіоні навряд чи можна було стверджувати. Його специфіку складали дві особливості. Перша з них полягала в надзвичайно урбанізованій структурі місцевого населення. Вона, в свою чергу, становила потенціал скоріше русифікації, ніж українізації. Тут це пояснювалося сильними позиціями російської меншини, а також офіційною етнополітикою попередньої російської влади – імперської русифікації. Внаслідок дії останньої місцеві (і не тільки місцеві) росіяни звиклися з думкою, що Південь України (як власне і Схід) – це ніщо інше як їхня «національна територія», а промислові центри цих територій – це місця концентрації російських капіталів, відповідно – людських ресурсів цієї національності та повноцінного розподілу прибутків серед членів цієї ж національності. І хоча щойно представлений історичний сюжет говорить про суто внутрішню психологічну залежність росіян від економічного інтересу у цьому регіоні, це якраз і свідчить про те, що національна реформа українізації розцінювалася ними як свого роду «націоналізація промисловості», а тому відношення до такої національної політики з боку росіян було досить ревнивим.

Другою особливістю Півдня України було те, що якраз більш російськомовна його частина – пролетаріат – визнавалася більшовицькою владою основним рушієм прогресу (відома теза про диктатуру пролетаріату), а тому будь-які невдоволення з боку робітничого класу розцінювалося нею як відступ від ленінської політики. Однак, водночас ленінське бачення національної політики, яке лягло в основу курсу на коренізацію, передбачало задоволення всіх суспільно-політичних та соціокультурних потреб корінних національностей республік СРСР, а також національних меншин, що в них проживають. Тому саме на межі цих двох ленінських постулатів змушена була балансувати політика коренізації південноукраїнських регіонів.

Каталізатором настороженого відношення до розпочатої українізації на Півдні України слід також вважати, на наш погляд, інонаціональну структуру населення окрес­леного краю. Справа в тому, що місцеві меншини, так само як і південні українці, становили широке етнічне поле для заходів подальшої русифікації, оскільки під тиском ще імперської русифікації для цього був закладений відповідний ґрунт. До того ж, досяг­нення і освоєння українцями південних і східних рубежів свого етнічного ареалу історич­но відбулося значно пізніше, ніж це сталося, скажімо, на Київщині, Волині, Поділлі, Полтавщині чи Чернігівщині, території яких склали центральну вісь українського етногенезу. Це відповідно не давало підстав вести на місцевому ґрунті яку-небудь, солідно підкріплену, власну лінію на українізацію, оскільки в переважній більшості українці цих регіонів були селянами, до того ж, малоосвіченими і неписьменними на початок національної реформи.

Тож, інонаціональне населення цієї частини Української СРР стало надзвичайно потужним чинником, що так чи інакше давав свою проекцію на хід всієї національної реформи. Органічно був пов’язаний з ним інший – релігійний фактор. Етноконфесійні відносини на Півдні України, подібно до питомо українських регіонів, у зв’язку з коренізацією набували особливої ваги. І хоча в плані представництва релігійними грома­дами цей регіон значно відставав від питомо українського Правобережжя і Лівобережжя, – деякі місцевості являли собою великі центри релігійних общин. Наприклад, надзвичайно строката у цьому відношенні була Катеринославська губернія. За даними 1923 р., окрім православних общин, тут функціонували чималі сектантські общини: менонітів (32859 осіб), баптистів (8316 осіб), євангелістів (4025 осіб), малокан (3610), старообрядців (1090 осіб), і т. ін., а всього – 50953 членів сект [1].

Важливим фактором, як для національної реформи в південних регіонах України, було, звісно ж, місцеве (а згодом і переселене сюди з інших країв) єврейство. За під­рахунками В. Орлянського, на території південноукраїнського регіону проживало на по­чатку 1920-х рр. більше третини всього єврейства України [2]. Серйозний контингент складали інші національності. Згідно даних перепису 1926 р., на Півдні України було сконцентровано приблизно 10% поляків Української СРР [3]. Однак, найбільшими за чисе­ль­ністю національними спільнотами на півдні України були все ж таки росіяни, євреї і німці. Переважна більшість із них мешкала на території Одеського та Миколаївського округів [4].

Виходячи з такого національного та етноконфесійного фону розпочиналась, отже, коренізація одного з найрусифікованіших регіонів України – Південного. Специфіку етнонаціональних відносин у цьому регіоні мала враховувати більшовицька влада, особливо на перших порах свого становлення в Україні. Практика українізації дала певні результати. Однак вони, як свідчать історичні дослідження, були не дуже вагомими.

Вченим досить важко дати однозначну оцінку коренізації на Півдні України. Розглянемо, наприклад, оцінку коренізації державного апарату Одещини, яку подає В. Стремецька. Згідно її даних, частка службовців, які володіли українською мовою, в апараті Одеської губернії коливалася на початку 1920-х рр. від 3 до 50%. Кількість українців у місцевих профспілках складала близько 13%, в партії – 16% [5]. У підсумку дослідниця відмічає, що у процесі проведення українізації на Півдні України істотно збільшилася кількість українців та тих, що володіли українською мовою, у складі губернського, окружного, районного та сільського апаратів, серед членів та керівників профспілкової та партійної організації [6]. На наш погляд, подібні висновки є більше узагальненими, ніж коректними, – оскільки існувало на Півдні України і чимало проблем у здійсненні національної реформи.

В контексті перешкод, що стояли на шляху ефективного впровадження українізації в південних регіонах України, очевидною видається проблема нестачі його кадрового забезпечення. Певною мірою уповільненню українізації сприяла погано орга­нізована система адміністративних заходів, які хоч і були задекларовані в багатьох правомочних документах, однак насправді не мали реальної юридичної сили.

На Одещині у березні 1924 р., за даними Губернської комісії рівноправності мов, були такі показники щодо українізації чиновників: «по м. Одеса всіх співробітників адміністративних та сільськогосподарських установ – 6668 осіб, з них українців за походженням – 2162 особи, знають українську мову частково – 2494 особи, добре знають українську мову – 660 чоловік (11% від усіх службовців). По Одещині загальна кількість адміністративних працівників – 5665 осіб, з них українців – 2702 особи. Знає українську мову частково 2342 особи, добре – 699 (близько 12%) [7]. Українізація апарату, очевидно, перебувала у незадовільному стані. Не дарма Одеська Окркомісія відзначала, що українізацію району впроваджувати значно тяжче, ніж у інших регіонах України, передусім з огляду на малу репрезентацію українців у містах округу. Українізацією на Одещині серйозно зайнялися фактично лише з вересня 1925 р. Тут намітилися певні позитивні зрушення. У 1926 р. кількість службовців, що знала українську мову складала в цьому регіоні 47% від загального їх числа. На той час майже стовідсотково було українізовано діловодство Одеського окружкому [8].

Слід, проте, відзначити, що національна реформа так і не зустріла особливого ентузіазму серед місцевих кадрів. Одеська комісія з українізації змушена була лише констатувати порушення вимог реформи і реального впливу на установи та службовців так і не домоглася. В одній з доповідних комісії за 1926 р. йшлося, до того ж, про те, що «малу участь у роботі Окружної Комісії по українізації апарату бере РСІ (Робітничо-селянська інспекція) та Прокуратура. Окркомісія ухвалила притягнути до відповідальності адміністрацію 11-ти установ за порушення декретів уряду у справі українізації, надіслала відповідний матеріал до Прокуратури, але прокурор відмовив (лист № 72116), на тій підставі, що в декреті ВУЦВК від 30/ІХ не зазначено, що представники установ підлягають карній відповідальності – порадив Окркомісії порушити проти згаданих керів­ників «Дисциплінарне переведення». Внаслідок такого відношення продовжувався на Одещині прийом на відповідальні посади нових службовців без знання української мови: з березня по серпень 1926 р. це зробило 55 установ Одеського округу, прийнявши 500 робітників вказаної характеристики. Тоді ж серед рядових службовців було помічено тенденцію, коли «мову вчать ради страху, при перевірці користуються шпаргалками», а в усіх працівників зафіксовано те, що «часто-густо наголоси слів бувають неправильні, речення будується російське лише українськими словами» [9]. Одна з перевірок політ­освітніх працівників Одеського округу на знання української мови засвідчила, що близько половини (45%) з них необхідно звільняти з роботи [10]. В 1926 р. третина сільських вчителів Одещини не володіла українською мовою. Навіть політосвітня робота на селі в 85% випадків проводилась російською мовою [11].

«Величезними чинниками, що сприяють українізації, являються організація в Одесі Держдрами, Держопери та українізація кіно. Власне кажучи – театр, кіно і декілька українських вивісок складають українське оточення Одеси, взагалі ж враження таке, що Одеса не хоче українізуватися. Усюди (установи, трамвай, крамниці, міліція, суд, клуби) лунає російська мова, більшість вивісок приватних крамниць, більшість кооперативних та державних написів на трамваях, газети, журнали, об’яви пишуться російською мовою. З’їзди, наради, конференції, зібрання також здебільшого проводяться виключно російською мовою» [12], – констатувала Одеська окружна комісія з питань українізації.

Про значні хиби в роботі українізаційних курсів на Миколаївщині зазначає О. Гненний. «Вони хоч і працювали за програмою НКО, – пише дослідник, – проте не враховували рекомендацій пояснювальної записки до неї. До того ж бракувало навчальної та довідкової літератури, не брався до уваги достатньою мірою національний склад слухачів» [13].

Не зважаючи на ряд проблем, слід відзначити деякі заходи, що робилися місцевою владою для поліпшення справи апаратної українізації в регіоні. В м. Одеса, наприклад, біржа праці для цього спеціально виявляла навіть безробітних українців, що володіли рідною мовою або мали канцелярський фах [14]. Працевлаштування за такою ознакою, треба думати, стимулювало національне самовизначення українців, поступово відкидаючи почуття меншовартості, навіюване століттями русифікації і заборонами «українського».

Однак, у соціальному відношенні найбільш жваво підключилася до національної реформи лише українська інтелігенція Одещини. Архівні матеріали свідчать, що в її середовищі була навіть утворена в 1925 р. Науково-методична комісія в справах українізації, яка, з огляду на брак навантаження за своїм основним фахом, вбачала за обов’язок контролювати українізацію в регіоні нарівні з Окружною комісією Одещини у справах українізації [15].

Неоднозначна ситуація зі сприйняттям в апараті ідей коренізації на місцевому ґрунті не завадила в цілому нормальній реакції щодо неї в системі освіти. Так, на Півдні України досить вагомими були зрушення в українізації педагогічних вишів. Згідно даних 1928–1929 навчального року, рівень українізації в Одеському ІНО становив 75%, у Миколаївському – 88%, у Херсонському – 90% [16]. Звісно ж, на відміну студентам з питомо українських регіонів, які в цілому жваво підтримували ідею українізації, студентські громади русифікованих регіонів ставилися до неї неохоче, більш того – без особливого розуміння. Відповідно були такі проблеми й на Півдні України.

Скажімо, дуже складно було проводити українізацію освіти, в такому південному місті України як Одеса, 45,6% мешканців якого складали росіяни, 44% – євреї і лише 4% – українці. Не менше перешкод стояло на шляху українізації шкіл Миколаєва, який на 43,4% складався з росіян, на 28% – з українців, на 23% – з євреїв. Дещо краще складалася ситуація на Херсонщині. Але їй природно сприяв сам етнонаціональний контингент: 77,4% населення Херсонського округу складали українці, 11,9% – росіяни, 6,5% – євреї [17]. Серед нацменшин найбільша увага приділялась підготовці фахівців педагогічного та сільськогосподарського профілю. Важливою подією в гуманітарному житті Півдня Украї­ни 1920–початку 30-х рр. стало відкриття національних професійних і вищих навчальних закладів: Одеського німецького педагогічного інституту, Миколаївського російського педагогічного інституту, єврейського і німецького секторів при Одеському інституті народної освіти, єврейської кафедри при Миколаївському інституті народної освіти, єврейського сектору при Одеському інституті соціального виховання, болгарських секторів при Одеському сільськогосподарському та педагогічному інститутах, німецького та єврейського педагогічних і єврейського машинобудівного технікумів та Ландауської німецької сільськогосподарської школи [18].

Попри такі успіхи в національній освіті, особливу перешкоду коренізації південноукраїнського регіону становила інша проблема – неграмотність місцевого насе­лення. Адже станом на 1920 р. у південних губерніях України неписьменних вікової категорії лише 18–19 років налічувалося серед українців 55,6%, росіян – 33,7%, поляків – 26%, німців – 16,4%, євреїв – 15,3% [19].

Величезний комплекс проблем було пов’язано, отже, із забезпеченням соціальних, національних і культурних прав національних меншин Півдня України. Час від часу влада приділяла увагу і цим питанням. Так, у резолюції І-ї Всеукраїнської наради по роботі серед нацменшин (1927 р.) по молдавській секції були висунуті наступні пропозиції: вивчити питання про можливість організації в Миколаївському і Зинов’ївському округах молдавських національних районів і сільрад (там, де вони ще не були організовані, а кількість населення дозволяла це зробити); приступити до організації судів у молдавських селах з розвинутим сільським господарством, які б велися молдавською мовою; органі­зувати короткочасні курси для вчителів-молдован у м. Одесі [20]. Хоча щодо останніх, то питання про їх відкриття порушувалося ще в 1924 році [21]. Необхідність така існувала, оскільки майже відсутні були молдавські пункти ліквідації неписьменності поза межами молдавської автономії: в Одеському, Єлисаветградському, Херсонському округах [22]. Не зважаючи на перешкоди, ліквідація неписьменності на Півдні України, згідно тверджень учених, розгорталася швидше, ніж по республіці в цілому [23].

Складною була ситуація у південноукраїнському регіоні з українським друком. Наприклад, видавництво Одещини репрезентувалося в 1926 р. українськими назвами на 22,6%, а російськими – на 73,6%. Цікаво, що для радянської влади особливе значення мали питання економічного і соціального характеру, тому найбільший наголос Одеська окружна комісія з українізації зробила на претензіях до Окрземвідділу і Окрвідділу здоров’я у зв’язку з виданням російською мовою журналів «Пасека», «Вестник виногра­дарства», «Наставление к посадке виноградников саженцами», «Культурный или чёрный пар», «Разведение виноградарства в степной полосе», «Организация сельского хозяйства», «Наше здоровье (первая помощь)», «Что такое Красный Крест», «Отчего и чем болеет женщина», «Лечение сифилиса на селе». До речі, оздоровленню населення регіону заважав той факт, що 60% лікарів округу абсолютно не володіли українською мовою [24].

В цілому можна твердити, що українізація радянських апарату, партійних і профспілкових організацій Півдня України, системи освіти, з завданнями національної реформи до кінця не справилась, адже не мала під собою (особливо на локальному рівні) мобільного етнічного підґрунтя. До того ж, величезний опір українізації чинився з боку місцевих російських службовців та інтелігенції. Більш рельєфною, на відміну від Київ­щини, Волині, Поділля, Полтавщини та Чернігівщини, на Півдні (а також Сході) України проглядалась також проблема міграції і урбанізації, яка накладала на національну реформу свій відбиток. Внаслідок зайнятих місцевою елітою позицій по гальмуванню українізації значно ускладнювалась дерусифікація регіону на рівні всієї вертикалі влади і суспільства, адже керівники установ, підприємств і організацій в основному лобіювали інтереси нижчих верств населення. У підсумку дослідження слід також відзначити, що не викликало широких протестів серед населення південноукраїнського регіону і згортання коренізації.

Єдиним позитивним наслідком українізації і забезпечення прав національних меншин на Півдні України можна вважати успіхи у площині культурно-національного руху. Вони відбувалися поволі, незалежно від офіційного курсу. Так, незважаючи на супе­речливі процеси протікання національної реформи, значно зросла частка українського сег­менту краю, посилився національний рух серед місцевої української інтелігенції і молоді. Урбанізація українців призвела до появи по суті нової пролетарської за змістом, націо­на­льної за формою української культури міста. Модернізація українського суспільства на Півдні України призводила до реанімації національної самосвідомості тутешніх українців, хоча в цьому регіоні ми можемо говорити лише про тенденцію, яка дала б продуктивні ре­зультати лише за умов продовження українізації. Певні позитивні наслідки мала етно­полі­тика по забезпеченню прав меншин, хоча і її успіхи не були такими вже однозначними.


СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО). – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 1772. – Арк. 94.

2. Орлянський В. Реалізація політики коренізації по відношенню до єврейського населення Півдня України в 1920–1930-ті рр.: Автореф. дис. докт. іст. наук / Дніпропетровськ, 2002. – С. 23.

3. Шитюк М. Від коренізації до депортації: політика радянських властей щодо поляків південних районів України у 1920–1930-х рр. // Історія в школі, 2002. – № 5–6. – С. 18.

4. Міронова І. Культура національних меншин Півдня України в 20–30-і роки ХХ століття: Автореф. дис. канд. іст. наук / Дон. нац. ун-т. – Донецьк, 2003. – С. 10.

5. Стремецька В. Політика українізації на Півдні України у 20–30-ті роки ХХ ст.: Автореф. дис. канд. іст. наук / Донецький держ. ун-т. – Донецьк, 2001. – С. 9.

6. Там само. – С. 13.

7. «Українізація» 1920–30-х років: передумови, здобутки, уроки. Колективна монографія / За ред. В.А. Смолія. – К., 2003. – С. 72.

8. ЦДАГО. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2253. – Арк. 4.

9. Там само. – Арк. 5 зв.

10.Там само. – Арк. 6 зв.

11. Там само. – Арк. 9 зв.

12. Там само. – Арк. 5 зв.

13. Гненний О. Ще раз про українізацію // Рідна школа, 1993. – № 4. – С. 10.

14. ЦДАГО. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2253. – Арк. 3.

15. Там само. – Арк. 7–9.

16. Соболь І. Українізація освіти півдня України: 1920–30-ті роки // Історія України, 2000. – № 8. – С. 8.

17. Там само. – С. 5–6.

18. Міронова І. Вказана праця. – С. 12.

19. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВО). – Ф. 166. – Оп. 5. – Спр. 326. – Арк. 6зв.

20. Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств: 8–11 января 1927 года: Стенографический отчёт, резолюция, постановления и материалы. – Харьков, 1927. – С. 212.

21. До історії міжнаціональних процесів на Україні // Український історичний журнал, 1991. – № 1. – С. 105.

22. ЦДАВО. – Ф. 166. – Оп. 5. – Спр. 826. – Арк. 7зв.

23. Данильченко О. Ліквідація неписьменності серед національних меншостей півдня України в 20-х рр. ХХ ст. // Український історичний журнал, 1999. – № 3. – С. 83.

24. ЦДАГО. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2253. – Арк. 10зв.


Н. В. Херсонець


ОРГАНІЗАЦІЯ НАРОДНИХ ЧИТАНЬ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.


Проблема підвищення культурного рівня населення повинна стати однією з визначальних характеристик при оцінюванні державної політики. Адже історія знає чимало прикладів взаємозв’язку ставлення держави до означеної проблеми та її політичним і економічним розвитком.

Для Російської імперії, до складу якої входили українські землі, у другій половині ХІХ ст. питання культурної відсталості населення було одним з найактуальніших. Ще у середині ХІХ ст. департамент торгівлі у доповіді міністру фінансів зазначав, що «…просвіта є хоча і не швидким, але надійним засобом удосконалення про­мисловості» [1]. Серед форм подолання цієї проблеми набула поширення ідея організації народних читань.

В історичній літературі дослідження питання публічних читань для народу проходили в межах теми позаінституціональної освіти у другій половині ХІХ ст. Одними з перших спроб охарактеризувати процес становлення і розвитку народних читань були роботи Б. Б. Веселовського, В. Фармаковського, А. С. Пругавіна та ін. [2].

За радянських часів продовжилися дослідження з означеної теми. Серед безлічі наукових досліджень, присвячених проблемі організації народних читань, хотілося б виділити роботи, де розкриваються особливості цього явища безпосередньо в Україні. Над даною проблемою працювали свого часу В. Й. Борисенко, В. І. Кізченко, М. Д. Ярма­ченко, Н. П. Калениченко та багато інших [3].

Після 1991 р. у вітчизняній історіографії виникає потреба переосмислення вже відомих фактів, спроба їх характеристики без ідеологічного навантаження. Проблемі позаінституціанальної освіти у другій половині ХІХ ст. присвячені монографії Л. П. Вовк, І. А. Добрянського і В. В. Постола тій [4].

На жаль, маловивченим залишається питання організації народних читань на Півдні України у зазначений період. Саме вивченню цієї проблеми присвячене наше ДОС­лідження. Ми охарактеризуємо позицію владних структур щодо організації публічних читань для народу, розглянемо процес становлення і розвитку народних читань в півден­ноукраїнських губерніях і визначимо місце і роль читань у системі позашкільної освіти.

Джерельну базу нашого дослідження становлять документи Державного архіву Дніпропетровської області і Державного архіву Кіровоградської області.

Ще 1842 р. Міністерством народної освіти була створена комісія для розробки правил по організації і проведенні народних читань, визначення закладів, де б дозволялось проводити ці заходи. До проведення читань зі згоди губернатора допускали тільки викла­дачів училищ, представників духовенства та інших благодійних осіб [5].

В 60-х рр. ХІХ ст. народні читання стали одним з найпоширеніших проявів гро­мадської ініціативи. Для контролювання за процесом розповсюдження знань серед народу 19 травня 1869 р. Міністерством народної освіти був виданий циркуляр, в якому вста­нов­лювався особливий нагляд за видавництвом книг для народних читань, а також Вико­ри­стання цих видань у народних училищах лише з дозволу Міністерства народної освіти [6].

Взагалі, для представників влади було характерне неоднозначне ставлення до народних читань. Прикладом може слугувати постанова Міністерства народної освіти у листопаді 1871 р. про облаштування доступних для простолюду публічних бесід на морально-релігійні теми як засіб зменшення розгулу серед населення. При цьому государ імператор висловив думку, що з одного боку подібні бесіди можуть мати корисний вплив на моральні якості населення, але з іншого боку ці бесіди повинні допускатися при надзвичайно обережних умовах [7].

Поступове обмеження громадської ініціативи і бюрократизація проведення народних читань продовжувались. Так, у серпні 1874 р. Міністерство народної освіти визначило порядок затвердження статутів товариств з проведення народних читань безпосередньо Комітетом міністрів [8].

24 грудня 1876 р. були затверджені Правила улаштування народних читань в губернських містах. Народні читання повинні були проходити лише після дозволу губернатора і попечителя учбового округу. Функції наглядача за проведенням цих заходів доручались директору народних училищ. Були також визначені місця проведення народних читань – приміщення народних початкових училищ. Що стосується літератури, то допускалися до читання лише твори духовного змісту, а також спеціальні книги, які були затверджені Вченим комітетом Міністерства народної освіти. Безпосередньо під час проведення народних читань твори не промовлялися, а читались без змін і доповнень. Якщо читання супроводжувались дослідами або пояснювались картинами, в цих випадках могли бути використані пояснення. До публічних читань для народу допускалися крім священиків викладачі училищ та інші благонадійні особи за умови погодження директора народних училищ з губернським керівництвом. У випадку порушення встановлених правил народні читання повинні були припинитися розпорядженням губернатора, до відома якого ці порушення доводилися директором народних училищ [9].

Отже, позиція владних структур щодо організації народних читань відзначалася неоднозначним ставленням. З одного боку, розуміння всієї важливості даної форми позашкільної освіти як засобу підвищення культурного рівня пересічних громадян. З іншого боку, бажання встановити тотальний контроль над процесом організації народних читань, поступове зменшення їхнього навчально-виховного змісту.

Розглянемо процес становлення і розвитку народних читань на Півдні України. У 1883 р. була створена комісія по проведенню народних читань у Катеринославі. Ця комісія не мала власного статуту і була філіалом Товариства попечительства жіночої освіти, але мала окреме керівництво. Хронічна нестача коштів не давала можливості налагодити нормальну роботу, і тому майже шість років комісія знаходилася у стані бездіяльності. Нарешті у 1888 р. комісія отримала фінансову допомогу від міської громади у розмірі 125 крб. і, залучивши свої кошти, придбала чарівний ліхтар для демонстрування картин. Під час святкування 100-річного ювілею Катеринослава було зафіксовано найбільшу кількість відвідувачів народних читань. У 1889 р. була створена інструкція правил для народних читань, за якою членами комісії, що мали право голосу на загальних зібраннях, ставали всі особи, що внесли в її касу не менш одного карбованця на рік. Таким чином, кількість членів комісії досягла 134 чоловік, а на початку 1894 р. комісія налічувала вже 318 членів. Станом на 1890 р. капітал комісії складав 1857 крб. 25 коп. За підрахунками членів комісії, кількість слухачів одного публічного читання для народу складала 225 чоловік. За 10 років роботи комісія провела 215 звичайних читань у приміщенні міського училища, слухачами яких стали 27592 чоловіка. Також були проведені 4 народних читань на площах міста, кількість відвідувачів яких склала 24 тисячі чоловік. В приміщенні театру були проведені 7 публічних читань, на яких були присутні 5087 чоловік. Для дітей було проведено три спеціальних читання, які відвідали 1500 чоловік. Також комісією були організовані 6 літературних вечорів, на яких були присутніми 720 чоловік. Загальна кількість проведених заходів складала 235, а всього за означений термін народні читання відвідали 58899 чоловік. Предметами публічних читань для народу ставали твори класичної літератури, книги з російської історії, прикладних знань, а також книги релігійно-морального змісту. Читання спочатку були платними – 5 коп. за вхід, але з початком проведення цих заходів у приміщенні залізничного училища стали безкоштовними [10].

Діяльність Катеринославської комісії з організації народних читань є показовим прикладом. Але проблемою позаінституціональної освіти переймалися не тільки спеціально створені комісії. Чималий внесок у справу освіти дорослих робили і навчальні заклади. Правління Єлисаветградського земського реального училища у клопотанні від 11 листопада 1870 р. попечителю Одеського учбового округу просило дозволу відкрити публічні читання в місті. 23 грудня 1870 р. було отримано дозвіл прочитати лекції учителям Деркачову і Дувіну на педагогічні теми, але без використання публікацій журналу «Учитель». Лекції призначались для батьків учнів і стосувались проблем Вик­ладання граматики і математики [11].

На жаль, але організувати постійні народні читання у Єлисаветграді не вдалося. Директор Єлисаветградського земського реального училища 28 березня 1877 р. звернувся до попечителя Одеського учбового округу з проханням дозволити проведення народних читань. У відповіді попечитель відмовив, аргументуючи своє рішення існуючими прави­лами, за якими народні читання дозволялися тільки у губернських містах [12].

Треба зазначити, що інколи представники влади йшли на поступки. 7 березня 1886 р. виходить постанова Міністерства народної освіти про дозвіл народних читань у м. Миколаєві. Миколаївський міський голова згідно рішення міської думи про відкриття народних читань звернувся до попечителя Одеського учбового округу. Миколаївський воєнний губернатор також розпочав клопотання про дозвіл народних читань з туманними картинками. Аргументами на користь проведення цих заходів могли слугувати існування у м. Миколаєві окремого воєнного губернаторства і 75 тисяч мешканців міста, серед яких переважали робітники і майстри, що якраз і потребували, на думку воєнного губернатора і міського голови, підвищення культурного рівня і зміцнення моральних якостей [13].

Крім спеціальних комісій та педагогів, організацією народних читань перей­ма­лися також і земства. Вони досліджували стан освіти, потреби населення регіону в знан­нях в залежності від народногосподарських завдань. Результати обстеження обгово­рю­вались і публікувались. Земці з розумінням ставились до потреби народу в знаннях, до взаємозалежності розвитку освіти і економіки.

Так, наприклад, 21 лютого 1895 р. Катеринославське губернське земство поста­новило започаткувати постійні народні читання на сільськогосподарську тематику, оскільки, як вважали члени губернського земства, необхідно було задовольняти культурні потреби хліборобів та хліборобства [14].

Але все ж таки найбільш розповсюдженою серед тем, дозволених для народних читань, були теми морально-релігійного характеру. 26 лютого 1895 р. газета «Відомості Єлисаветградського міського громадського управління» опублікувало оголошення про безкоштовні народні читання з використанням тіньових картинок у приміщенні реального училища на тему «Особливості церковних служб під час Великого посту», які проводив священик І. М. Бобровницький [15].

Однією з проблем організації народних читань було технічне забезпечення. 15 грудня 1896 р. на засіданні Катеринославського губернського земства розглядалося питання про придбання чарівних ліхтарів для ілюстрації народних читань. На цьому засіданні було заслухано доповідь гласного земства І. Д. Яковлева про необхідність чарів­них ліхтарів як засобу боротьби з народною неосвіченістю. Він запропонував придбати 8 ліхтарів і 510 картин до них морально-релігійного, історичного і сільськогосподарського змісту, і виділити для цього 2 тисячі крб. з коштів губернського земства. Присутні ухвалили це рішення, але фінансування мало відбутися за рахунок повітових земств [16].

Таким чином, на Півдні України у другій половині ХІХ ст. народні читання були однією з найпоширеніших форм підвищення культурного рівня та боротьби з неосві­ченіс­тю населення.

Врахування вище зазначених тенденцій стало причиною появи нових законів. Правила про народні читання були змінені 28 січня 1901 р. За новими правилами, під час народних читань дозволялося усно викладати зміст твору. На відміну від попередніх правил, до народних читань тепер могли бути допущені твори, які не входили до списку Міністерства народної освіти [17].

Проблемі поширення серед населення спеціальних знань були присвячені Правила про народні читання з медицини, гігієни, ветеринарії і тваринництва, які ухвалило Міністерство внутрішніх справ 10 серпня 1901 р. В них зазначалося, що спеціальні народні читання в містах і селищах, на фабриках і заводах дозволялося організовувати приватним особам, товариствам та іншим громадським установам. Право проводити спеціальні народні читання мали лікарі та ветеринари, які працювали на державній, земській або громадській роботі. Тексти для народних читань могли бути друкованими або рукописними. Спеціальні народні читання могли супроводжуватися дослідами і демонстраціями, але за умови попереднього дозволу губернського лікарського інспектора або губернського ветеринара [18].

Таким чином, впродовж другої половини ХІХ ст. народні читання стали однією з форм позаінституціональної освіти, метою яких було підвищення рівня знань і культури пересічних громадян. Проведення цих заходів стало проявом громадської ініціативи, тому державні органи одночасно з появою народних читань взяли їх під контроль. Політика представників органів влади характеризувалася неоднозначним ставленням до процесу організації народних читань. Розуміння всієї важливості культурно-освітніх заходів у суспільно-політичному житті не означало демократичності державної політики у цій сфері. Встановлення тотального контролю, на думку чиновників, забезпечило би формування «правильної» громадянської позиції простолюду, без будь-яких ухилів. Саме цим можна пояснити акцентування на морально-релігійній тематиці народних читань. Але, незважаючи на перешкоджання з боку владних структур, позашкільна освіта взагалі і народні читання зокрема були надзвичайно популярними у другій половині ХІХ ст. Організацією народних читань займалися педагоги і земства, а іноді створювалися спеціальні товариства на громадських засадах для постійного проведення цих культурно-освітніх заходів. Підтримка широкого загалу дозволила народним читанням досягти результатів у справі народної освіти і дещо змінити ставлення офіційних органів влади.

Проблема організації народних читань на Півдні України у другій половині ХІХ ст. потребує подальшого вивчення як невід’ємна частина дослідження особливостей суспільно-політичного життя в означений період.