Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ, 747.21kb.
- Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
- Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
- 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
- Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
- Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
- Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
- Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
- Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
- Закон україни, 899.36kb.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Про плату за навчання у вишах, технікумах і VІІІ–Х класах середніх шкіл. Директивний лист №13-07 від 4 червня 1949 року // Збірник наказів та розпоряджень Міністерства освіти Української РСР, 1949. – № 11. – С. 19. – 21.
2. Про поліпшення підготовки учительських кадрів. Наказ № 535 від 31березня 1948 року // Збірник наказів та розпоряджень Міністерства Української РСР, 1948. – №8. – С. 4–6.
3. Організовано провести набір у педагогічні учбові заклади // Молодь України, 1945. – 1 червня.
4. В вузах України почались вступні іспити // Молодь України, 1945. – 9 серпня.
5. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 166. – Оп. 15. – Спр. № 306. – Арк. 86.
6. Про педагогічну пропаганду // Молодь України, 1945. – 8 липня.
7. Благородна професія // Молодь України, 1948. – 2 липня.
8. Про проведення підготовчої роботи до набору студентів у педвищі на 1948–1949 навчальний рік. Розпорядження № 440 від 18 березня 1948 року // Збірник наказів та розпоряджень Міністерства Української РСР, 1948. – № 6. – С. 15–16.
9. «Дядю, дайте прикурити...» В Чернівцях занедбано позашкільну роботу серед дітей // Молодь України, 1946. – 28 квітня.
10. Про забезпечення кредитування індивідуального житлового будівництва вчителів та інших працівників освіти у містах і робітничих селищах // Збірник наказів та розпоряджень Міністерства освіти Української РСР, 1947. – №8. – С. 15–16.
11. Про будівництво житлових будинків для вчителів при початкових і семирічних сільських школах УРСР. Наказ № 499 від 13 квітня 1949 року // Збірник наказів та розпоряджень Міністерства освіти Української РСР, 1949. – №8. – С. 16.
П. В. Володін
СТАНОВЛЕННЯ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ
Історичний процес розвитку духовної культури України пройшов нелегкий шлях. Українська доля – то короткий спалах досягнення і довга темінь напівзабуття.
Ні монголи, ні Литва не змогли розчинити в собі східних слов’ян. Навпаки, їх культура виявила значний вплив на завойовників. У блискучої Київської Русі Литва запозичила, наприклад, основи юридичного права, традицію літописання, літературну давньоруську мову як засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Однак культура ця, що є однією із найдревніших європейських культур, не витримала натиску діаметрально протилежних цінностей російської культури, стала відступати, значно підупала. І з втратою державності і кривавою боротьбою за її відновлення, починаючи з козацьких часів, українська культура була поставлена і до цього часу перебуває в умовах боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Періоди злету чергувалися з періодами руїни. Трагізм феномена української культури полягає в тому, що в давні часи вона двічі втрачала духовну еліту: ополячення української шляхти, полонізація українського боярства і русифікація української шляхти. Щоразу ця втрата, хоч і не призводила до цілковитого руйнування традиційної української культури – надто сильні народні джерела (українській культурі властиве глибоке тяжіння до народності в найширшому розумінні), але все ж відсувала її на задній план, принижувала, спричиняла появу рис вторинності, провінційності. Втретє вона втратила свою духовну еліту уже в ХХ ст. – під час репресій 20–30-х років, у добу розстріляного відродження. А потім репресії у значно м’яких формах – аж до 80-х років.
На зміні епох, коли відбувається складний, в муках народжуваний процес переходу до нового суспільства, самоусвідомлення гідності та її державності як підойми до вирішення всіх проблем, по-новому постають й проблеми культури.
В перехідний період почали руйнуватись усталена мережа культурно-освітніх закладів, пам’ятки культури, золотий її фонд – творчі спілки. Матеріальне становище і соціальний захист працівників культури різко знизився. В умовах тотального економічного виживання однією із перших жертв стає культура.
В усіх перипетіях нашого буття знову і знову постає необхідність вирішення долі культури, пошуку шляхів виходу із кризи, нової політики у сфері культури. Одним із шляхів, вихідної підоймою є усвідомлення справжньої ролі, місця і функцій культури в суспільстві.
Одним із важливих висновків сучасної культурології є положення про природно-історичний характер розвитку культури, її зумовленість загальним станом суспільства. Вольові суб’єктивні намагання правячих у суспільстві груп і партій в короткий строк надолужити відставання, «догнати і перегнати», не рахуючись з об’єктивними умовами як в економіці, так і в галузі культури, призвели до кризи. Проте в окремих галузях культури спостерігається не тільки пожвавлення, а й поступ. Складна ситуація, і якій перебуває суспільство, як ніколи вимагає реальної і зваженої діагностики і прогнозування хоча б тенденції розвитку.
Проблеми культури вимагають відзначенності в певних специфічних параметрах, а тому мистецька діяльність розглядається на тлі і в контексті не тільки сучасної соціо-культурної ситуації, а й з урахуванням особливостей сучасної естетичної і художньої реальності.
Від митців суттєво залежить стан культури, її потенції.
Виходячи із світового досвіду і ситуації розвитку нашої культури, треба знайти в культурній політиці спільне між вирішенням завдання збереження надбань і модернізацією культури та окремих її сфер в поєднанні з відродженням національної культури. В умовах, коли обвальне руйнування інфраструктури культури досягло критичної межі, пріоритет треба віддавати збереженню від подальшої руйнації основ культури, національної спадщини.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Духовний розквіт Українського народу, 1972.
2. Етика, естетика і теорія культури: міжвідомчий науковий збірник, теоретичні проблеми етики, естетики і теорії культури. – Київ, 1992.
3. Культурне відродження в Україні історія і сучасність. – Тернопіль, 1993 рік.
4. Шилов Ю. Народне й новітнє в культурі України // Українська культура, 2004. – № 4.
Ю. В. Іващенко
ПЕДАГОГІЧНА СПАДЩИНА М. О. КОРФА ЯК ЧИННИК ОСВІТНЬОГО РУХУ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ
Друга половина ХІХ ст. характеризується посиленням боротьби українського суспільства за широку освіту народу, за школу на рідній мові навчання. З допомогою освіти намагались підвищити політичну свідомість народу революційні демократи, які боротьбу за ненародну освіту поєднували з політичною пропагандою, направленою проти царату. Особливо гостро стало питання про народну освіту в кінці, 50-х р. р. Під впливом визвольних ідей В. Г. Белінського, Н. Г. Чернишевського, А. І Герцена, Т. Г. Шевченка створювались недільні школи для народу, які в Україні вперше виникли в Києві, Харкові, Катеринославі. Але у 1863 році ці школи були закриті. В освітній галузі поширюється реакція [1, С. 20].
Під впливом народних мас і революційно-демократичного руху царський уряд у 60-х рр. примушений був провести реформу народної освіти. Відповідно «Положенню про навчальні училища» (1864) збереглись всі типи шкіл, які були оголошені загальностановими і названі початковими. В 70-х рр. такі училища почали відкриватись земствами. З 1877 по 1898 рік їх кількість на Лівобережній і Південній Україні зросла з 1112 до 3179. В земських школах використовувались відносно прогресивні методи навчання [2, С. 21]. Але уряд, підтримуючи школи духовного відомства, перешкоджав діяльності земств в галузі освіти.
Жорстокі переслідування царизму зазнавала передова культура в пореформений період. І все ж вона продовжувала розвиватись. Важливу роль у розвитку народної освіти України, зокрема й Південної, відіграв видатний російський вчений, хірург, громадський діяч, просвітитель Н. І. Пирогов, перу якого належать численні праці педагогічного змісту, які мають надзвичайно велику цінність. Діяльність Миколи Піхрогова на посаді куратора Одеського та Київського шкільних округів, його статті на загально-педагогічні теми вносили світлий струмінь у задушливу атмосферу шкільного устрою царської Росії, а тему викликали до себе широке співчуття ліберального громадянства [3, С. 307–308]. Великий вплив на подальший розвиток педагогічної думки в Україні справили теоретичні праці і практична діяльність великого російського педагога К. Д. Ушинського, якого по праву називали батьком російської дошкільної педагогіки [4. С. 315]. Прихильником і послідовником їх в Україні був і Микола Олександрович Корф (1834–1883) – видатний педагог і методист.
Корф М. О. народився у Харкові закінчив петербурський пансіон А. Я. Філіппова. У 1848–1854 роках навчався в Олександрівському ліцеї (Петербург), після закінчення якого служив у Міністерстві юстицій. Він створив мережу земських малокомплектних шкіл. М. О. Корф, виконуючи обов’язки голови повітової училищної ради у м. Олександрівську (нині м. Запоріжжя) багато зробив для створення у повіті нових навчальних земських шкіл, здійснював організацію недільних шкіл [5, С. 230]. У створених М. О. Корфом початкових земських школах (з трирічним курсом навчання) заняття проводив один вчитель одночасно у трьох класах. Підготовці для цих шкіл приділяв багато сил, розроблюючи плани занять і методики проведення уроків, а також сам проводив уроки [6, С. 231].
М. О. Корф видає ряд підручників, навчальних посібників для вчителів. У 1867 р. було видано «Руководство по обучению грамоте по звуковому способу» – один з перших навчальних посібників у Росії з методики навчання читанню на основі звукового синтетичного методу. Методичний посібник для педагогів, що працювали в земських школах «Русская начальная школа» (1870) являє собою педагогічну енциклопедію з початкового навчання і вважався першою в Росії книгою з шкільнознавства. Протягом 1867–1872 років він видає щорічний журнал «Отчёты Александровского уездного училищного совета», що вважався цінним методичним посібником на допомогу земському вчителю і був озповсюджений по всій Росії. У цих своєрідних педагогічних творах розповідалоя про відкриття народних училищ, навчальні плани та програми, а також про методи навчання дітей та підлітків [7, С. 125].
Теоритична і практична діяльність М. О. Корфа мала великий вплив на розвиток початкового навчання в Південній України. Видатний педагог протягом усього життя боровся за реалізацію ідеї обов’язкового навчання. Мета школи – підготовка духовно і фізично розвиненої людини. Початкова народна школа за М. Корфом, мала забезпечити набуття учнями різнобічних гуманітарних і реальних знань, розвиток їхньої кмітливості, здібностей до самоосвіти, а також виховувати в них патріотизм, працелюбність, дисциплінованість. Справедливість і почуття братерства [8, С. 927]. Микола Корф був релігійною людиною і вважав, що природничі науки розвивають у дітей схильність доходити істини шляхом спостережень і виховують іскру любові до Бога [9, С. 27].
Дієвим педагогічним засобом виховання і розвитку учнів, на думку педагога, є унаочнення. Воно дає конкретне, чітке уявлення про предмет навчання, робить його доступним дитячому розумінню, вчить дитину спостерігати, думати, правильно висловлювати свої думки. М. О. Корф постійно відстоював взаємозв’язок розвитку спостережливості, мислення і мовлення дитини.
У шкільній практиці видатний методист радив застосовувати активні методи навчання, які забезпечують повноцінний розвиток учнів. Зокрема, він давав високу педагогічну оцінку бесіди, що збуджує думку школярів, розвиває їхню самостійність. Повідомлення нових знань педагог пропонував поєднувати з виконанням учнями різноманітних розвиваючих вправ. Це вправи на аналіз, зіставлення, протиставлення, класифікацію, узагальнення, інші вправи, які потребують самостійної дитячої творчості. М. О. Корф рекомендував ніколи не звільняти дітей від самостійних роздумів, розв’язання тих або інших питань чи виконання завдань творчого характеру. У своїх педагогічних працях педагог висловлював думку щодо грунтовності і міцності знань учнів. У реалізації цієї мети, на його думку, важливе місце посідає повторення учнями навчального матеріалу, що сприяє активізації думки, розвиває їхню пізнавальну активність.
У багатьох статтях М. О. Корф неодноразово повертається до особистості вчителя. У праці «Наши педагогические вопросы» (1887) він пише, що вчитель повинен мати «обширну та різнобічну освіту, володіти не тільки знаннями, але й вмінням, тобто мистецтвом навчання та виховання [10, С. 105]. На його думку вчитель тільки тоді здатний дійсно виховувати й освідчувати, коли сам працює...» не задовольняючись рабським застосуванням чужих порад [11, С. 97]. За переконанням педагога, навчання та виховання взагалі є безперервним самовиховання.
Як вважав освітянин, учитель не повинен обмежувати свою діяльність рамками школи. Організація навчально-виховної роботи в школі це його основна справа, але не єдина. Другий не менш важливий обов’язок – це культурна просвітницька діяльність серед населення. Вона має подвійну цінність: по-перше, буде підвищувати педагогічну культуру населення; по-друге, буде сприяти підвищенню авторитету вчителя довіри до нього з боку народу, а це, на його думку, безпосередньо допомагатиме в навчально-виховній роботі. Це сприятиме успішному розвитку народної школи, адже... «тільки там школа ніде, де учителя народ полюбить». З метою реалізації зазначених правил Корф М. О. написав підручник «Наш друг» [12, С. 55].
М. О. Корф був ученим-педагогом, який стояв на рівні досягнень європейської науки свого часу. Педагогічні ідеї М. О. Корфа, одного з найяскравіших представників прогресивної педагогіки, зберегли свою актуальність до наших днів. Вони й сьогодні становлять велику цінність для вчителів та організаторів освіти.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Антология педагогической мысли Украинской СССР. – М, 1988 – С. 20.
2. Антология педагогической мысли Украинской СССР. – М, 1988 – С. 21.
3. Сірополко С. Історія освіти в Україні. – К.: Наукова думка, 2001. – С. 307–308.
4. Сірополко С. Історія освіти в Україні. – К.: Наукова думка, 2001. – С. 315.
5. Левківський М. В. Історія педагогіки. – К. – С. 930.
6. Левківський М. В. Історія педагогіки. – К. – С. 231.
7. Корф Н. А. Русская начальная школа: руководство для земских гласных и учителей сельских школ. – СПб., 1876. – С. 97.
8. Корф Н. А. Земский вопрос: О народном образовании. – СПб., – 1867. – С. 5–92.
9. Корф Н. А. Наше школьное дело // Сб. Статей по училеще ведению. – М, 1872. – С. 27.
10. Корф Н. А. Наши педагогические вопросы. Т. 2. – М, 1883–1886. – С. 105.
11. Корф Н. А. Назв. праця.
12. Корф Н. А. Наш друг. – СПб., 1871. – С. 55.
С. В. Кучеренко
МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ КУЛЬТУРИ
Позиція сучасної людини і до сучасної культури є «умовно зовнішньою» – це, здебільшого, погляд стороннього спостерігача. Що ж до культури минулого, то ця позиція є «за необхідністю зовнішня». Якщо раптом і. виникає потреба в дослідженні та усвідомленні культурних надбань різних часів і народів потрібно перейти на «умовно внутрішню» точку зору. Таку можливість розкривають при потребі так звані «пам’ятки культури». Потрібне лише бажання «вживатися» в них [1].
У відношенні до культури ми перебуваємо, з одного боку в гіршому положенні від сучасників, тому що не можемо в повній мірі сприйняти культурну ситуацію, з іншого – нам відкриваються такі її риси, що були і непомітні сучасникам. Нам нічого не залишається, як скористатися перевагами нашого становища і з висоти сучасності працювати для зменшення перешкод, що створив час між нами і народженням артефактів (з лат. «штучно» «зроблений» – річ, зроблена людиною).
Слід розглядати культурні феномени в контексті (з лат. «тісний зв’язок», «з’єднання» – це сукупність обставин, від яких залежить смисл будь-якої людської життєдіяльності) – без цього не можливе розуміння культури. Важливою рисою культурного контексту є його внутрішня організованість. Найбільш загальні параметри, якими люди визначають впорядкованість свого культурного світу – це «простір» і «час». Смисл явищ визначається, перш за все, просторово-часовими |координатами. Ця єдність простору і часу закріплена поняттям «хронотоп» (з гр. «часопростір»). І з цей контекст поміщена людина, що творить.
Як відомо, є безліч визначень культури. Це пакетне поняття. Пропонують навіть всі відомі визначення розглядати як одне велике розгорнуте визначення культури, де кожна із запропонованих дефініцій охоплює одну з істотних її характеристик. Винайти одне єдине абсолютно істинне визначення неможливо внаслідок складності даного феномену [2.] Отже, можливі робочі визначення, що працюють в конкретній пізнавальній ситуації під час вирішення конкретних проблем.
На два одвічні питання людського існування кожен рано чи пізно починає шукати відповідь: Яким є світ, в якому я живу? Хто я в цьому світі? Подібні запитання ставить собі народ. Культура дає. відповідь на питання № 1 і створює передумови для відповіді на питання № 2. Тільки в часи Шекспіра людина посміла поставити питання № 3: Бути чи не бути мені в цьому світі?
Таким чином, культура може бути визначена як сукупність прийнятих у даному суспільстві (народі) уявлень про світ і місце людини в цьому світі.
Наведене вище визначення, на наш погляд, може бути функціональним у дослідженні проблем навколо української культури як такої, і водночас як учасниці культурного діалогу з іншими, адже українська культура може розглядатися як один з варіантів відповіді на зазначені одвічні питання. Порівняймо: культурний текст як віддзеркалення взаємовідношень «людина – її зовнішній світ» та «людина – її внутрішній світ» та за аналогією відношення «Україна – світ» та «Світ України».
Будь-яка культура конкретна. Вона для нас є інформацією гігантського обсягу та глибини про певне розуміння світу і людини в ньому. Ця інформація напрацьована, зібрана, перевірена та передана попередніми поколіннями і адресована нащадкам для подальшого опрацювання, збагачення і передачі. Якби тільки бралося щось готове і передавалося з покоління в покоління, то не було б розвитку. Кожне покоління робить свій внесок в культуру.
Ця інформація транслюється мовою культури, тобто системою знаків, за допомогою яких зміст культури (уявлення, знання, вміння, відносини) можуть бути зафіксовані і передані у майбутнє. Звичайно, мається на увазі не тільки мова усна чи писемна, а також мова жестів, міміки, ритуалу, символів, мистецтва тощо.
Таким чином, визначивши культуру будь-якої спільності людей як організовану сукупність прийнятих з даному суспільстві уявлень про світ і місце людини в ньому, ми вийшли на необхідність віднайдення тих засобів, які репрезентують світ, створивши умови для пізнавальної ситуації. Більше того, таке розуміння культури сприятиме усвідомленню певної культури як унікальної, але, водночас, однієї з багатьох інших у світовому культурному процесі.
Крім того, ми зазначили, що культура – штучний, створений світ людського існування, який виступає контекстом життєдіяльності людей. Найдавніші свідчення про культуру є свідченнями про людину, що вийшла з світу природи (натури) і почала строювати штучне середовище свого існування – другу природу (культуру). І не штучне природне середовище є системою, яка самовідтворюється та саморозвивається, тобто створене людиною (людською спільнотою), воно організує її життя і забезпечує стійке відтворення, оновлення, розвиток, одним словом її становлення.
Вищенаведені міркування потрібні були нам для обговорення у вступній лекції з української культури для заперечення хибного розуміння культури як суми імен. подій, дат і назв, а самої культурології як суми мертвих знань.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Найдорф М. И. Введение в теорию культуры. – Одесса, 2000.
2. Энциклопедический словарь по культурологии / Под ред. А. А. Радуги на. – М, 1997.
3. Новейший словарь иностранных слов и выражений/Под ред. Ю. Г. Хацкевича. –М, 2002.
І. П. Майданік
ЗОВНІШНЯ ТРУДОВА ЕМІГРАЦІЯ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ЕТНІЧНИХ СТЕРЕОТИПІВ ЩОДО УКРАЇНЦІВ
Населення сучасної світової спільноти розрізняється за великою кількістю ознак, однією з яких є етнічна належність особистості. Свідомість кожної особи наділяє представників інших національностей певними рисами, що є характерними для відповідного етносу. Сприйняття людиною осіб інших національностей дуже часто є необ’єктивним. Причиною такого стану речей виступає те, що наявна інформація, щодо національностей особливостей певних груп нерідко є неправдивою чи спотвореною. Негативні національні стереотипи є підґрунтям етнічної нетолерантності та конфліктів.
Існує декілька джерел інформації, яка може слугувати матеріалом для формування етнічних стереотипів, значне місце в цьому процесі посідає ЗМІ. Ще одним важливим шляхом формування сприйняття певних національних груп є безпосередні контакти з представниками відповідних спільнот, які стають можливими за рахунок здійснених міграційних переїздів. Оскільки на сучасному етапі в Україні переважають еміграційні потоки, серед яких за масштабами трудові виїзди займають чи не найперше місце, то при розгляді даної проблеми слід приділити особливу увагу саме трудовій міграції.
Дослідники поділяють результати міграцій на кількісні та якісні. Під кількісними розуміють перерозподіл населення між державами або регіонами однієї країни відповідно до зрушень на ринках праці і в галузевій структурі зайнятих. Серед якісних підсумків міграцій особливе місце займає соціальна та політична доцільність міграційних переміщень. Дослідниця міграцій Т. П. Петрова вбачає зміст політичної доцільності у міжнародному іміджі нашої країни. Етнічні стереотипи щодо українців слід вважати однією з основних складових цього іміджу.
Соціально-демографічні характеристики українських заробітчан, умови перебування за кордоном. Стосунки з соціальним оточенням. Як свідчать результати дослідження «Життєві шляхи населення України» більш інтенсивно трудові міграції здійснюють молоді люди. Переважну більшість становлять особи віком 20–44 роки. Причому, серед довгострокових трудових мігрантів (тих, які перебувають за кордом терміном один рік та довше) найвищий рівень участі в міграційних процесах спостерігається в осіб віком 30–34 роки (18,3%), натомість короткострокові трудові мігранти дещо «молодші», найвища частка участі спостерігається в осіб віком 25–29 років (20,1%).
У статевій структурі трудових мігрантів спостерігається значна перевага осіб чоловічої статі. Серед довгострокових трудових мігрантів частка чоловіків становить 63% а частка жінок – 37%, а серед короткострокових – 76,4% та 23,6% відповідно [1, С. 82].
Найвища міграційна активність спостерігається в тих осіб, які є одруженими, швидше за все, це пояснюється ширшим колом потреб сімейних бюджетів порівняно із бюджетами одинаків.
Учасники трудових міграцій відрізняються досить високим освітнім рівнем. В той час, коли серед усього населення України 13,9% осіб мають повну вищу освіту, серед трудових мігрантів цей показник значно вищий – 18,8%. Тоді як серед усього населення частка осіб з початковою загальною освітою та осіб, що навіть не мають її становить 4,6% населення, частка таких осіб серед трудових мігрантів складає 0,94%.
Також треба зазначити, що серед активних мігрантів з Києва та Чернівців були виявлені особи, які мають вчений ступінь, є авторами наукових праць та винаходів, тобто належать до найбільш освічених верств населення. Звичайно, на перший погляд здається, що вони становлять доволі незначну частину мігрантів (лише 3%). Проте, слід зауважити, що в загальній кількості населення питома вага таких осіб значно нижча.
Незважаючи на високий освітній рівень, майже всі трудові мігранти займаються в країнах-реципієнтах некваліфікованими, низькооплачуваними (за міжнародними мірками) видами діяльності. Основною сферою прикладання праці українських громадян за кордоном є будівництво, де зайнято 57,1% трудових мігрантів. Серед інших сфер зайнятості виділяється сільське господарство – 15,8%, та колективні послуги (прибирання вулиць, будівельного сміття тощо), послуги домашньої прислуги, промисловість, торгівля (за наймом), транспорт і зв’язок – по 4–6%.
Умови праці більшості українських працівників-мігрантів абсолютно не відповідають нормативам встановленим як на батьківщині так і в країні перебування. Так, середня тривалість робочого дня за кордоном складала 9,9 годин. У ході дослідження «Життєві шляхи населення України» було зафіксовано такий максимум тривалості роботи: 105 годин в середньому на тиждень і 126 годин в окремі тижні (тобто 18 годин на день при 7-денному робочому тижні) [1, С. 93].
Дослідження, результати якого викладені в монографії «Зовнішні трудові міграції в Україні: соціально-економічний аспект» подає такі дані щодо стосунків наших заробітчан із соціальним оточенням за кордоном: в країні перебування лише 6,9% зовнішніх трудових мігрантів майже не спілкувалися з місцевим населенням. Отже, переважна більшість наших співвітчизників мала систематичні соціальні контакти з місцевими жителями, проте, як свідчить дослідження, таке спілкування відбувалося, переважно, в процесі роботи. Оскільки більшість видів робіт, які виконують українці за кордоном – некваліфіковані, то наші співвітчизники не можуть продемонструвати в процесі спілкування свій високий інтелектуальний рівень. Тому, незважаючи на доволі таки гарний освітній та культурний стан українських мігрантів, місцеве населення сприймає їх, частіше за все, лише дешеву та некваліфіковану робочу силу. Докази на підтвердження останньої тези можна легко отримати із інтерв’ю з трудовими мігрантами та посадовими особами, які часто зустрічаються в пресі.
Вплив трудової міграції на формування ментальності українських заробітчан. Ментальність людей прийнято розглядати на різних рівнях, а саме: на рівні соціокультурних світів (сюди можна віднести західноєвропейську чи східну ментальність); на рівні національних культур (тут можна виділити ментальність китайців, вірмен, українців тощо) та на рівні субкультур, носіями яких виступають різні соціальні групи. На останньому рівні виділяють ментальність акторів, злочинців, науковців, мисливців тощо, також в межах даного щабля доцільно говорити про ментальність трудових мігрантів.
Трансформація менталітету на рівні соціокультурних світів та національних культур відбувається лише внаслідок значних культурних змін, що відбуваються протягом цілих історичних епох. Ментальність на рівні субкультур є менш стійким утворенням. Ментальність різних груп є одночасно і ментальністю окремих її представників і протягом життя людини може модифікуватися. Це відбувається за умови впливу на індивіда нової культурної форми а також при адаптації особи до нових побутових умов життя.
В результаті здійсненого трудового переїзду в іншу країну українські заробітчани потрапляють в абсолютно новий для них культурний простір, де панують інша мова, звички, традиції, норми тощо. Радикальна зміна зовнішнього середовища безумовно позначається на внутрішньому світі людини.
Культурний простір групи та особистості існує в трьох вимірах: когнітивному (знання), ціннісному та регулятивному. Ці три площини взаємопов’язані таким чином: регулятиви діяльності людини спираються на її цінності, які в свою чергу формуються на основі знань про навколишню дійсність.
Для оцінки впливу трудової міграції на внутрішній культурний світ особистості необхідно проаналізувати основні його складові. Уявлення про знання, які отримують наші співвітчизники під час роботи з кордоном, можна отримати на основі аналізу умов перебування наших мігрантів за кордоном та їх стосунків із соціальним оточенням, про що вже було сказано вище.
Дослідження, яке було проведене Інститутом соціології НАН України дає цікаві результати для ілюстрації ціннісних орієнтацій українських працівників-мігрантів. Згідно цих досліджень трудові мігранти у 1,3 рази частіше ніж українці, які не мають досвіду роботи за кордоном вважають, що заради великих грошей наші співвітчизники готові діяти поза законом (33,5% проти 26,2%). 26,4% мігрантів вважають, що заради великих прибутків громадяни України будуть готові вдатися до обману, ця теза знайшла підтримку серед 21% опитаних не мігрантів. На думку 20,9% трудових мігрантів, більшість наших співвітчизників у своєму прагненні великих заробітків готові пожертвувати своїм чесним ім’ям і репутацією порядної людини, особи, які не мають трудового міграційного досвіду схиляються до цієї думки у 1,7 рази рідше. Трудові мігранти у два рази частіше впевнені в тому, що великі гроші можуть заставити українців пожертвувати гарними відносинами з найближчими родичами – батьками, чоловіком (дружиною), дітьми; тим більше вони не будуть щадити конкурентів і готові усунути їх силою, а у разі необхідності – вдатися до їх фізичного знищення. Такий перебіг подій мігранти допускають в 1,3 рази частіше ніж ті наші співвітчизники, які не мають заробітчанського досвіду [2, С. 36] Регулятиви діяльності, які формуються на таких цінностях залишають бажати кращого.
Таким чином, тяжкі міграційні будні чинять негативний вплив на внутрішній світ заробітчанина. У наших співвітчизників за кордоном формується менталітет, який дещо відрізняється від загальноукраїнського. Оскільки громадяни країн-реципієнтів української робочої сили часто формують своє сприйняття українського етносу на основі спілкування з трудовими мігрантами, то їх стереотипи щодо українців загалом є дещо деформованими.
Основні країни-реципієнти робочої сили з України. Сприйняття мешканцями цих держав українського етносу. На сучасному етапі основними країнами-реципієнтами української робочої сили є Російська Федерація, Польща і Чеська республіка: на їх частку припадає 42,4% 28,8% та 17,% мігрантів. Значними є трудові потоки до Італії та Португалії. Звичайно, заробітчани виїздять і до інших країн, але це практикується набагато рідше.
Про ставлення населення країн-реципієнтів до української нації можна дізнатися з результатів соціологічних досліджень, присвячених цій тематиці, з висловлювань посадових осіб, які представляють свою країну тощо. Згідно результатів дослідження, проведеного серед польської молоді щодо відношення до східних сусідів, росіян, українців та литовців респонденти характеризували як безпомічних, нудних, невихованих, неохайних, неосвічених, бідних і замкнутих. Крім того, росіян і українців вони ще й наділяють агресивністю, нетерпимістю, націоналізмом, потаємністю і повальною схильністю до алкоголізму. Дослідження проводилося в 2002 році, тому з огляду на політичні зміни в Україні, ставлення до наших співвітчизників могло змінитися на краще. Крім того дослідження охопило лише молодь, а старші вікові групи, швидше за все, ставляться до своїх сусідів більш позитивно та помірковано. Проте такі результати дослідження все одно є невтішними.
Щодо відношення росіян до українців, то згідно дослідження проведеного Всеросійським центром дослідження громадської думки та Київським міжнародним інститутом соціології, його не можна назвати занадто поганим. Майже 17% росіян ставляться до українців з симпатією, 73% – спокійно, без особливих почуттів і 7,8 % респондентів ставляться до наших співвітчизників вороже, з недовірою та страхом. Вражає несиметричність ставлення росіян до українців та навпаки: 40,8% наших співвітчизників ставляться до жителів Росії з симпатією, 56,3% – спокійно, і лише 1,9% – вороже чи з недовірою [3].
Уявлення про ставлення чехів до українців можна отримати з інтерв’ю з консулом посольства Чехії в Україні Душаном Доскочилом. Він заявив, що за даними Міністерства внутрішніх справ в Чехії діє багато етнічних злочинних угрупувань українців, які нападають на своїх співвітчизників та громадян країни. Саме тому відношення чехів до українців останнім часом набагато погіршало, їх вважають чи не другосортними людьми [4].
Проблема недостатньої поваги до образу України та українців існує і в Італії. Саме тому, з моменту відкриття в Неаполі консульського відділення України розпочалася активна громадська робота наших співвітчизників з підвищення рейтингу нашої держави в Італії. Як заявив у своєму інтерв’ю журналу «Діловий вісник» почесний консул України в Італії Джузеппе Гамбарделла: «Я впевнений, що основою для зближення народів є знайомство з культурою. Наше завдання як консульства – поширювати українську культуру в Італії для того, щоб італійці зрозуміли, що наші співвітчизники – це не лише дешева робоча сила» [5, С. 17].
Таким чином, незважаючи на те, що трудові мігранти з України є, переважно, високоосвіченими особами, умови їх перебування в країнах-реципієнтах не дають їм змоги позитивно впливати на імідж нашої держави та стереотипи сприйняття української нації. Перехід наших заробітчан на легальний стан перебування в країнах та покращення умов їх праці та побуту змінить ситуацію на краще. Повне подолання негативних етнічних стереотипів щодо українців можливе лише шляхом комплексного впливу соціальних, культурологічних, економічних, політичних та інших заходів.