Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни

Вид материала

Документы

Содержание Список джерел та літератури Этнонациональный аспект мира Список джерел та літератури Святково-обрядовий аспект розвитку національних культур

Подобный материал:

• З м І с т вступ, 747.21kb.
• Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
• Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
• 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
• Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
• Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
• Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
• Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
• Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
• Закон україни, 899.36kb.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Гайдабура В. М. Театральні есси журного часу // Український театр, 1989. – № 5. – С. 28.

2. Центральний державний архів вищих органів влади та управління. – Ф. КМФ-8. – Оп. 1. – Спр. 180. – Арк. 72.

3. Державний архів Запорізької області (далі ДАЗО). – Ф. Р-1435. – Оп. 1. – Спр. 149. – Арк. 60.

4. Гайдабура В. М. Назв. праця. – С. 29.

5. Гайдабура В. М. Театр, захований в архівах. – К, 1998. – С. 20.

6. Державний архів Київської області (далі ДАКО). – Ф. Р-2412. – Оп. 2. – Спр. 177. – Арк. 1.

7. Гайдабура В. М. Назв. праця. – С. 22.

8. Державний архів Дніпропетровської області (далі ДАДО). – Ф. Р-2276. – Оп. 1. – Спр. 1147. – Арк. 14.

9. Див: Гайдабура В. М. У пеклі війни // Запорізька Січ, 1993. – 23 березня.; Гайдабура В. М. Заложники історії // Запорізька Січ, 1992. – 6 жовтня.; Поле любви и ненависти //Индустриальное Запорожье, 1989. – 19, 21 марта.

10. Гайдабура В. М. Назв. праця. – С. 76.

11. Див: ДАКО. – Ф. Р-2412. – Оп. 2. – Спр. 10. – Арк. 5–6.; ДАДО. – Ф. Р 2276. – Оп. 1. – Спр. 166. – Арк. 14.; ДАЗО. – Ф. Р-1435. – Оп. 1. – Спр. 149. – Арк. 9.; «Нове Запоріжжя»; «Нове українське слово», «Дніпропетровська газета».


И. В. Шевченко


ЭТНОНАЦИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ МИРА

ЖИЗНЕННОЙ КУЛЬТУРЫ ЧЕЛОВЕКА


Начиная с ХХ века, культура все более и более становится феноменом, вызывающим неослабевающий интерес и пристальное внимание философов самых разных направлений, течений и школ. И это не случайно. Ибо культура, как «мир, приспособленный к масштабам человека», «созданный им самим» [7, С. 72], предстает человеческим миропорядком, соотнесенным с человеком как «мерой» всех вещей. Следовательно, фокус «смещения эпицентра всего человеческого бытия к полюсу культуры», «сдвиг, трансформация («трансдукция») в форму разума культуры, логики культуры» [1, С. 3, 9] есть не что иное, как результат обнаружения всечеловеческого, всеединого «Храма», в котором «обучался весь род людской» (Г. Сковорода), становился человеком человек (И. Гердер), измерялись мера его духовности и богатство духовного мира (Г. Гегель).

В этом смысле культура, прежде всего субъект-объектное отношение, в фундаменте которого лежат экзистенциальные «предструктуры бытия» (М. Хайдеггер). Аккумулируя в материальной и духовной деятельности, цели, интересы, творческие способности и умения людей, культура, следовательно, предстает детерминантой смыслосообразной нескончаемой «подгонки» человеческой жизни как сущего до уникальной позитивной жизнетворческой реализации «чисто человеческого» бытия. Такую жизнетворческую реализацию личности и социума К. Леви-Стросс определяет понятием «культуризации». Пронизывающая нескончаемое разнообразие прост­ранст­венно-временных объективаций и, одновременно, ориентированная на территориально-этнический «топос», культура есть всеединая и всечеловеческая субстанциональность жизненных формообразований бытия людей. Это особым образом упорядоченная историческая, территориальная, этническая, национальная, материальная и духовно-ценностная социальная реальность, в которой человек живет, реализуя естественную потребность приведения своей жизни к порядку.

В жизнетворческом контексте культура и ее артикуляции, с одной стороны, гигантское средство защиты от хаотичности жизни, с другой, – основание, условие, способ и процесс «самоочищения», самоупорядочивания жизненного мира, в ходе которого человек «пропускает» через себя всю бытийную реальность [9, С. 73–74]. Наделенная пропускной способностью, культура есть многослойная система фильтров (территориальных, этнонациональных, ритуальных, информационных и др.), многократно очищающих внутреннее жизненное «пространство» человека от негативных объективаций внешнего мира, отделяя и, одновременно, сохраняя ценное, «родное», содержательное как идентичное, отличное от «всякого иного» – «чужого». Причем, понятия «родное-чужое» есть лишь психологической характеристикой человека. Однако, будучи вовлеченным в круговорот жизни, человек обречен как на творение собственного жизненного мира, так и на логику выбора. Он сам выбирает смыслы, направленность и содержание своей жизни на основе идеалов и ценностей культуры, опираясь как на свой, так и на «иной» жизненный опыт. Значит, логика культуризации, как логика конструирования и реконструирования человеком жизненного пространства, «снимает» любые формы культурной «избранности», поскольку по отношению к миру культуры неприемлем принцип сравнения, сопоставления по степени совершенства. Ее нельзя определить по контроверзе «лучшая»-«худшая», так как при этом теряется смысл культуры как неповторимости и уникальности жизненного мира личности и социума. Культура либо есть, либо ее нет. Показателем ее в этом случае является духовное «поле» – духовность субъектов жизнетворения, духовная атмосфера социума, духовный мир личности. В область же сравнения разные культуры могут вводиться лишь через сопоставление высших духовных ценностей и абсолютов.

Вполне понятно, что жизненный мир человека формируется культурой ближнего к нему социума, в которой ассимилированы и исторически разновременные и ментально разнохарактерные пласты и формы культур других социумов. В этом смысле жизненный мир человека поликультурен. Он есть «живой» организм, способный овладевать всеми «языками» культуры и в национально-этническом, и в духовно-видовом, и общемировом контексте. Укорененный в настоящем, одновременно жить прошлыми системами и пребывать в фантазиях о будущем. Все это входит в «культурное пространство» человеческого бытия, в нем осуществляется, «накапливается» и «снимается» как социокультурный и этнонациональный опыт, как выработка и шлифовка особо значимых ценностей, опосредующих и несущих в себе в той или иной степени историческую культуру всечеловечества.

Однако, существующая как бы «сама по себе» культура, вместе с тем, дана человеку лишь постольку, поскольку она уже превращена в предмет, материал и средство устроения его жизни, есть его «живая» культура. С этой точки зрения культура не анонимный, а персонифицированный предикат человеческого бытия, организующая жизненный мир индивидуализированная суть, личное достояние, внутренняя потребность и целесообразность человека. То есть, это некий «локальный способ бытия людей», их, как бы, «повседневная» культура, которую люди смогли, сумели, успели и, безусловно, захотели «взять для себя лично» из всего мирового культурного хранилища. Следовательно, истинный онтологический смысл культура получает, лишь став необходимой составляющей жизненного мира человека. Осознание и воплощение необходимости устроения подобного культурного жизненного пространства имеет смысл представить «миром жизненной культуры» человека и социума как конкретно-исторической формы жизненной интерпретации смыслов, норм, идеалов и ценностей культуры.

Мир культуры в таком контексте выступает «всепроникающим» основанием, средой, способом и формой устроения жизненного мира человека и социума. При этом мир культуры, жизненный мир и мир жизненной культуры человека и социума взаимопроникаемы, находятся в диалектической взаимосвязи друг с другом благодаря человеческой способности «присвоения», «охвата» системы смыслов и ценностей объективного мира культуры и свободного «вживления» их в свой собственный жизненный мир. В процессе освоения человеком мира культуры, последняя из общественно-социальной формы выражения трансформируется в индивидуально-личностную и этнонациональную жизненную культуру, выступая средством перевода объективных факторов в собственный способ воззрения на мир. В этом смысле о любом явлении культуры можно говорить лишь в контексте преломления культурных ценностей в ценности индивидуального жизненного мира как его онтологические основания. Именно в силу «присвоения» культурных феноменов «у людей формируется второй пласт культуры» – мир жизненной культуры «как способ самосознания, самореализации, формирования высших ценностей и идеалов, поиска смысла жизни. Здесь образуются представления о должном способе бытия, ценностях и идеалах, наиболее адекватных осознаваемой в культуре же человеческой сущности. На уровне обобщающего, рефлексирующего сознания «…создается образ культуры как высшей человеческой целесообразности, полной самореализации человека, нравственности, творчества и свободы» [8, С. 82].

Становление мира жизненной культуры требует активного участия человека. При этом процесс познания и «присвоения» ценностей и смыслов мира культуры человеком или общностью людей, с одной стороны, всегда индивидуален и неповторим. То есть, его реальное проявление в процессе жизнеустроения, воспроизведенное определенным образом в мире жизненной культуры, обусловлено конкретно-историческим своеобразием социокультурной ситуации, преломленной через опыт устроения индивидуального жизненного мира. «Это прямая и обратная проекции» внутреннего и внешнего миров культуры друг на друга, многократно отражаемая и в каждом отражении изменяемая реальность» [5, С. 33]. «Проникая» внутрь жизненного мира человека, человеческой жизни, культура выполняет функции детерминанты и способа человеческого существования, является «способом человеческого бытия и охватывает не только форму, но и все без исключения содержание того, что человек делает и чем живет в этом мире» [2, С. 87].

С другой стороны, поскольку индивидуализированный субъект жизнеустроения содержит в себе потенциальный максимум субъектности, то мир жизненной культуры экстраполируется и на уровень бытия общностей людей – социума, нации, народа. Более того, «подлинная суть культуры заключается в том, что она как индивидная ориентация не сводится к обеспечению собственной витальности, а направлена на взаимодействие с другими, на сохранение рода, на бытийность человечности.… Неповторимость индивидуального бытия интегрируется в совместную бытийность именно культурой» [6, С. 498]. Следовательно, для формирования мира жизненной культуры значение имеет вся система бытийных факторов и условий человеческого существования, в том числе историческая ситуация времени и этнонациональные основания, социокультурная среда и духовная атмосфера социума, установившиеся и существующие мировоззренческие основания и ценности, значения и смыслы мира культуры.

В таком контексте мир жизненной культуры максимально включает в себя многообразие и единство представлений о жизненном мире, ту область социокультурной действительности, где мышление человека, личности, этнической группы практически сливается с их поведением. Это так называемая «народная культура» – «целостный сплав условий материальной жизни, быта и мироощущения, материк преимущественно устной культуры, почти не оставляющий по себе письменных свидетельств» [3, С. 8]. Вследствие этого исследователям нередко приходится прибегать к «косвенным» средствам и методам, как бы «подсматривая» мир жизненной культуры людей и фиксируя их полуосознанные представления в формах категорий [3, С. 9]. Объективируя осознанные и неосознанные смысложизненные характеристики человеческого бытия, мир жизненной культуры охватывает в целом все проявления креативной активности субъектов жизнетворения. В них – «совокупность ведущих (основных) духовных движений» личности, общности, социума или группы социумов в соответствующий период исторического времени, эпохи как «стилистическое, мировоззренческое, ментальное единство (внутреннее единство громадных феноменологических комплексов)», реализующееся в «психологических стереотипах, морали, лексике, логических процедурах, художественной стилистике и т. п.» [4, С. 15]. В силу этого мир жизненной культуры может выступать в качестве социокультурного обоснования индивидуальной и ковитальной стабильности человеческого бытия, представляя ту сферу человеческого жизнетворения, которая наполняет жизненный мир значением и смыслом, конституирует осознание людьми их человеческой природы и сущности.

Безусловно, изучение системы взглядов, восприятий и оценок людей на мир отнюдь не является новшеством. Не единожды, ссылаясь на биографию выдающейся личности, описывая картину ее жизни, культурно-исторической эпохи и т. п., исследователи подвергали анализу мир человеческих представлений о жизненных реалиях. Однако все эти представления не выделялись в самостоятельную исследовательскую категорию, всегда оставались чем-то внешним по отношению к жизненному миру субъектов жизнетворения, привлекались для объяснения каких-либо конкретных жизненных событий или явлений, и только. Поэтому, в контексте сегодняшнего дня, когда Украина, переживая кризис «идентичности», находится в жестком противоречии между социальными декларациями и асоциальной реальностью, осмысление той роли, которую выполняет в человеческом бытии мир жизненной культуры, становится насущной проблемой современного философского знания. Ибо преодоление сложившейся ситуации, полагает автор, возможно на основе решения проблемы конституирования единой национальной социокультурной идеи, адекватной новым условиям государственной и социальной политики, формирования новой культурно-ценностной системы – мира жизненной культуры личности, критерием оценки содержания которой должны стать ценностно-смысловые детерминации качества жизни личности и нашего общества, как перспектива Украинского Гуманитарного Проекта ХХI века, перспектива «новой идентичности» человека и его жизни на основе вечных национальных и общечеловеческих ценностей и идеалов.


СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Библер В. С. От наукоучения – к логике культуры: Два философских введения в двадцать первый век. – М.: Политиздат, 1990.

2. Бытие человека в культуре (опыт онтологического подхода). – Отв. ред. Е. К. Быстрицкий. – К.: Наукова думка, 1992.

3. История ментальностей, историческая антропология. Зарубежные исследования в обзорах и рефератах. – М.: Российский гос. гуманитарный ун-т, 1996.

4. Лосєв І. В. Історія і теорія світової культури: європейський контекст. Навч. посібник. – К.: Либідь, 1995.

5. Титаренко Т. М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності. – К.: Либідь, 2003.

6. Філософія: Курс лекцій. Навч. посібник. Авт.: Бичко І. В., Табачковський В. Г., Горак Г.І. та ін. – К.: Либідь, 1993.

7. Цивьян. Т. В. Дом в фольклорной модели мира // Уч. зап. Тартуского гос. ун-та. – Труды по знаковым системам. 10. Семиотика культуры. – Тарту: ТГУ, 1978. – Вып. 463.

8. Шинкарук В. І. Людське буття: екзистенція, час, свобода // Український світ, 1995. – № 1–3.

9. Эпштейн М. Самоочищение. Гипотеза о происхождении культуры // Вопросы философии, 1997. – № 5.


Л. П. Шинкаренко


СВЯТКОВО-ОБРЯДОВИЙ АСПЕКТ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНИХ КУЛЬТУР

НА МИКОЛАЇВЩИНИ


Протягом багатьох віків свого існування наш народ створив певні форми художнього осмислення дійсності. Світосприйняття через систему святково-обрядових образів завжди було йому притаманне і переходило з покоління в покоління. Потреба людей включати себе в процес художнього відображення дійсності, акумулюючи в собі творчі надбання, існує і сьогодні. Це є об’єктивною умовою існування українського етносу, оскільки святково-обрядова культура є носієм етнічної пам’яті певних етносів, які населяють Україну.

Історія розвитку етнокультури півдня України свідчить про особливе місце свят і обрядів в усвідомленні життєвого простору та підкреслює їх життєстійкість і необхідність подальшого всебічного осмислення та дослідження. Крім того, концепція розвитку культури та духовності українського народу теж містить в собі святково-обрядовий аспект, як один з найголовніших чинників.

Характерною особливістю історико-культурного розвитку Миколаївщини стало заселення і освоєння її різноетичними переселенцями. І вже на перших етапах їхньої життєдіяльності, поряд з іншими проявами культури, почали формуватися свята та обряди.

В добу пізнього палеоліту з’явилися перші поселення стародавніх людей. Одним з активних представників інших культур, які селились на території області, були греки. Вони заснували декілька поселень, серед них – Ольвію, що знаходиться на правому березі Бузького лиману. Маючи достатню кількість відомостей про культуру та побут греків, можна стверджувати, що вони були одним з перших проявів взаємодії місцевої та «іноземної» культур.

Кожне місто, кожна община традиційно мала свого героя. Це міг бути родоначальник племені, засновник міста, епічний герой. Таким був Ахілл, перший за силою, мудрістю.

Іонійці принесли сюди своє громадянське свято Апатурії, відоме на Березанському поселенні і в Ольвії [1].

Слов’янські племена почали заселяти територію області в перших століттях н. е. Численні навали кочівників не змогли знищити слов’янське землеробське населення. У слов’ян існували святилища-капища, де знаходились зображення язичницьких богів у вигляді дерев’яних або кам’яних статуй.

З кінця ХV ст. культура краю тісно пов’язана з історією запорізького козацтва. Освоюючи південні степи, козаки засновували хутори і села. Про розвинуту культуру запорожців свідчать козацькі рушники, знайдені в колишніх козацьких поселеннях.

Для рушників характерне поєднання християнського і язичницького знакового письма, вони були невід’ємною складовою частиною свят та обрядів.

З кінця XVIII ст. на території області селились українці, росіяни, інші переселенці.

В заселені Миколаївщини важливу роль відіграли переселенці іноземці.

Серед них були болгари, молдовани, німці, євреї, поляки, чехи та інші.

В XX ст теж мали місце незначні міграційні процеси серед представників різних етносів, проте вони не носили масового характеру. Етнічні традиції художнього осмислення світу завдяки фольклору, святково-обрядовим формам складалися на Миколаївщині поступово, паралельно заселенню цих місць вихідцями з різних регіонів Сходу та Заходу.

На території області зараз проживають українці, росіяни, евреї, білоруси, молдовани, болгари, поляки, татари, вірмени, цигани, гагаузи, чехи, німці та деякі інші національності. Протягом останніх 40 років основний національний склад залишався стабільним. І співвідношення між етносами приблизно однакове. Цьому сприяли історичні та політичні фактори, зокрема, відсутність загострення міжнаціональних відносин. Такі умови сприяли розвитку культури, мови, традицій, звичаїв та обрядів.

Збільшення чисельності жителів області у 1990–1993 рр. відбувалось значним чином за рахунок міграційного приросту. Міграційні процеси реагують на різні політичні зміни, соціально-економічні зрушення. Так, збільшення міграційного приросту у 1992 р. пов’язане зі змінами у політичному житті нашого суспільства і, перш за все, становленням України як самостійної держави. Це сприяло бажанню певної частини населення колишнього СРСР мігрувати в Україну. В 1993 р. кількість прибулих зменшилась, внаслідок чого міграційний приріст скоротився порівняно з 1992 р. майже у три рази, що, в свою чергу, можна пояснити завершенням процесу масового прибуття населення в Україну.

Наприкінці 90-х років основною тенденцією розвитку міграційного руху є зниження загального рівня мобільності населення.

Продовжується незначний притік іноетичного населення з таких країн, як Ізраїль, Німеччина, США, Болгарія, Греція, Чехія, Югославія, Афганістан, Ліван, Сирія.

Таким чином, склад населення не залишається незмінним, аморфним, а відзначається рухливістю та здатністю до якісних та кількісних зрушень. Міграційні процеси тісно пов’язані з економічними культурологічними, історико-педагогічними аспектами.

Для різних національностей характерне компактне або розсіяне проживання. Такому розташуванню сприяли історичні та політичні причини, такі, як Укази уряду, потоковий характер заселення, прагнення переселенців допомогти один одному. Знання української мови допомагає представникам різних етносів опановувати скарбницями української культури, активно спілкуватись і не відчувати себе ізольованими, а також брати участь у святах і обрядах.

Специфічність складу населення області полягає в тому, що, внаслідок тривалого співіснування різних культур, склалися такі стосунки між людьми, які створили можливість безконфліктного гармонійного розвитку. Завдяки багатонаціональному складу населення існує і розвивається система традиційних народних обрядів і свят, що відіграють естетичну виховну роль в процесі формування національної гідності та самосвідомості.

Свята та обряди різних етносів Миколаївщини зберегли, в основному, свої форми, засоби виразності, виховні якості, етнокоди, передалися підсвідомо в пам’ять сучасних людей, виконали трансмісію, забезпечили функціонування етнокультури. Сам народ є творцем драматургії, фольклорних, символічно-образних елементів свят і обрядів, їх художньо-мистецьких засобів виразності, тобто виступає організатором виховного процесу та є його учасником (об’єктом і суб’єктом).

Етнопедагогіка (народна педагогіка) завжди виділялась відомими, всесвітньовизнаними фундаторами педагогічної науки, а також видатними письменниками, етнографами, філософами України в окремий напрямок в процесі виховання людини. К. Ушинський активно використовував надбання народної педагогіки. Він записував, аналізував і вивчав прислів’я, приказки, байки, жарти, казки, пісні [4].

Відомий український філософ, письменник та педагог Г. Я. Сковорода завжди був прихильником використання духовного надбання народу. Він стверджував, що народ-творець душі людської, справжній вихователь [2].

М. Г. Стельмахович визначив основні принципи виховання в народній педагогіці, що відповідають педагогічній спрямованості світково-обрядових заходів [3].

Специфічна естетична сторона свят зумовила активну зацікавленість в них великої кількості людей, вплинула на їх мотивацію вибору дозвілля, орієнтацію в мистецькому просторі.

Загальним для свят і обрядів майже всіх народів є використання символу – рушника, хліба як символу достатку та добробуту. В народних святах використовуються, крім предметно-образної символіки, символічні дії: костюмовані процесії ряджених, запалення вогнища, ритуальні хороводи, танці тощо. Також в обрядово-святковій системі символів певне місце відводиться музиці, танцям та іграм. Дійства різних народів супроводжувались піснями, хороводами. Музичне оформлення свят та обрядів – обов’язковий компонент художнього впливу.

В святково-обрядовій культурі слов’ян панує своя система символів, яку несуть своєрідну космогонічну інформацію. Такими символами можна назвати Сузір’я Лебедя, Воду, Вітер, Дерево життя – Акацію, Чайок. Для приморських степів характерні, притаманні саме півдню, кольори: блакитний, жовтий, зеленкуватий, бронзовий-неяскраві, приглушені пекучим сонцем та морською сіллю.

Обряди слов’янських народів підпорядковані життєвому колу, річному циклові, в якому проходило все життя людини. Наприклад, в весільних російських обрядах хліб випікався у вигляді короваю (коло), прикрашеного фігурками з тіста, гілочками, стрічками, штучними квітами тощо.

На Миколаївщині визначені шляхи відродження та втілення в соціокультурний простір основних свят і обрядів народів-мусульман. Серед них: Рамазан, Курбан-Байрам, Мавлюд-Аї, побутові.

Вивчаються і апробовуються естетико-педагогічні основи святково-обрядової системи євреїв, молдован, циган та інших етносів.

Теоретичні аспекти розвитку етнокультур розглядаються на науково-практичних конференціях, проводились обласні та регіональні огляди «Наші джерела», «Весілля», 10 років проводиться фестиваль національних культур «Дружба».

В результаті створена система народних свят та обрядів Миколаївщини, які стали важливим чинником розвитку культури в регіоні півдня України.