Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни

Вид материала

Документы

Содержание Список джерел та літератури Усна історія у дослідженнях багатонаціонального регіону (кримська експедиція запорізького наукового товариства Список джерел та літератури Секція 4. культурний процес: національний вимір

Подобный материал:

• З м І с т вступ, 747.21kb.
• Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
• Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
• 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
• Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
• Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
• Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
• Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
• Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
• Закон україни, 899.36kb.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Народная энциклопедия научных и прикладных знаний. Т. Х. Народное образование в России. – М., 1910. – 350 с. – С. 173.

2. Веселовский Б. Б. История земства за 40 лет. – СПб., 1909–1911. – т. 1–4; Фармаковский В. Начальные школы Министерства народного просвещения. – СПб., 1900. – 200 с.; Пругавин А. С. Законы и справочные сведения по начальному народному образованию. – СПб., 1904. – 1095 с.

3. Борисенко В. Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60–90-х рр. ХІХ ст. – К., 1980. – 154 с.; Розвиток народної освіти на Україні.(Х поч. ХХ ст.). Нариси / за ред. М. Д. Ярмаченка – К., 1991 – 381 с.; Кизченко В. И. Культурно-образовательный уровень рабочего класса на Украине конец ХІХ–начало ХХ ст. – К.,1968.

4. Вовк Л. П. Історія освіти дорослих в Україні. Нариси. – К., 1994. – 228 с.; Добрянський І. А., Постолатій В. В. Громадська та приватна ініціатива в розвитку освіти України.(кінець ХІХ–початок ХХ ст.) – Кіровоград, 1998. – 144 с.

5. Вовк Л. П. Історія освіти дорослих. – К., 1994. – С. 31.

6. Собрание постановлений по Министерству народного просвещения. – Т. IV –Царствование императора Александра II.(1865–1870). – СПб., 1871. – 1752 с. – С. 1140.

7. Сборник постановлений по Министерству народного просвещения. – Т. V – Царствование императора Александра II.(1871-1873). – СПб., 1877. – 2257 с. – С. 568.

8. Сборник постановлений по Министерству народного просвещения. – Т. VI. Царствование императора Александра II (1874-1876). – СПб., 1878. – 1828 с. – С. 504.

9. Там само. – С. 1769–1772.

10. Памятная книжка и календарь на 1895 г. – Катеринослав, 1894. – С. 216.

11. Державний архів Кіровоградської області.(далі – ДАКО) – Ф. 60. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк.1–6.

12. ДАКО. – Ф. 60 – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 9.

13. Сборник постановлений по Министерству народного просвещения. – Т. X – Царствование императора Александра III.(1885–1888). – СПб., 1894. – 1490 с. – С. 339.

14. Свод постановлений Екатеринославского губернского земского собрания 1866-1913гг. – Екатеринослав, 1916. – 1212 с. – С. 1110.

15. ДАКО. – Ф. 56. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 40.

16. Свод постановлений Екатеринославского губернского земского собрания 1866-1913гг. – Катеринослав, 1916. – С. 797.

17. Пругавин А. С. Законы и справочные сведения по начальному народному образованию. – СПб., 1904. – С. 682.

18. Пругавин А. С. Вказ. праця. – С. 682.


Н. І. Швайба, С. М. Білівненко


УСНА ІСТОРІЯ У ДОСЛІДЖЕННЯХ БАГАТОНАЦІОНАЛЬНОГО РЕГІОНУ (КРИМСЬКА ЕКСПЕДИЦІЯ ЗАПОРІЗЬКОГО НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА

ІМ. Я. П. НОВИЦЬКОГО)


Впродовж останнього десятиріччя в українській історичній науці спостерігаємо значні зрушення методологічного характеру, появу нових дискурсів, «викликів» постмодернізму, намагання дослідників відповідати рівню сучасної історичної науки. Але з іншого боку залишається чимало напрямів і білих плям, дослідження яких передбачає цілком позитивістський підхід. На жаль, така ситуація, склалася в Україні ще за часів стагнації СРСР, коли прибічники дослідження усної історії на Заході вже відстоювали право на свою працю в історіософських баталіях, у нас усна історія стала засобом розкриття «білих плям» – комуністичних репресій, голодомору, Чорнобильської катас­трофи і т. д. Це стосується і історії кримських татар, народу, доля якого неодноразово заз­навала випробувань, поневірянь, а історія – замовчувань та перекручень.

Одним із засобів збирання відомостей історичної ваги як раз і виступають опии­тування старожилів, представників поколінь 1910–1930-х років народження, крим­ських татар, росіян, українців, представників інших національностей, що мешкають у Криму і виступають безпосередніми свідками, учасниками історичних процесів ХХ століття, но­сіями історичного досвіду свого покоління та історичної, соціальної пам’яті поколінь своїх батьків та дідів. Збір, збереження усних оповідей старожилів, власне створення фо­ноджерел, трансформація фоноджерел у письмові, їх суцільна або тематична публікація – це ті першочергові завдання, які стоять перед членами щорічних археографічно-етнографічних експедицій Запорізького наукового товариства ім. Я. П. Новицького.

Початки усної історії (археографії) на Півдні України можна виводити ще з першої половини ХІХ ст., коли архієпископ Гавриїл Розанов записував оповідь колишнього запорожця Микити Леонтійовича Коржа [1, С. 15]. Далі продовжив вико­ристання джерел усної історії Д. І. Яворницький у своїх дослідженнях запорозького козацтва та південноукраїнського регіону [2], потім чимала кількість краєзнавчих розвідок також ґрунтувалася на оповідях старожилів, військових ветеранів і т. п.

Та все ж таки, в нашому багатонаціональному регіоні ці студії набули свого організаційного та постійного характеру лише зовсім недавно. Починаючи з 1996 року кожного літа проводилось по 2–3 наукових експедицій, крім того вдалось запровадити при Запорозькому національному університеті подібні експедиції як один з видів студентської практики. Результати перших же експедицій підтвердили і цілком обґрунтували необхідність розвитку усної історії як напряму досліджень. До того ж, вже через декілька років з початку експедицій, члени їх зіткнулися з так званим «фактором часу», коли покоління 1910-х років на очах меншало, а відповідно почала губитись нижня хронологічна межа потенційного історичного матеріалу.

Крім проблем організаційних, паралельно доводиться розробляти численні проблеми наукового характеру – теоретичного та методологічного, і багато в чому бути взагалі піонерами «усної історії» в Україні. Тут не можливо не зазначити внесок членів ЗНТН А. В. Бойка, В.І. Мільчева, Н. В. Суревої [3]. Але головне те, що інформативні можливості зібраних джерел вивели учасників експедицій зовсім на інший рівень розуміння і сприйняття історії Південної України кінця ХІХ–ХХ століття. Історія південноукраїнського регіону постає дійсно як історія різних національних, етнічних спільнот з певним в кожному випадку рівнем консервації та мобільності свого соціокультурного середовища.

Контакти між представниками різних національних спільнот; ставлення до представників інших етносів та національностей в цілому; конкретні життєві прояви цього ставлення; фактори, що визначали те, або інше ставлення до «чужої», «іншої» національності при домінуванні своєї та навпаки – ось ті питання, які намагаються актуалізовувати члени експедицій в сучасних українських, російських, болгарських селах, селах Степового Криму. Але в кожному випадку опитування конкретної людини не має тематичних обмежень, історик виступає одночасно і дослідником, і психологом, який намагається направляти розповідь, кардинально не втручаючись в неї, в той же час постійно контролює емоційний стан людини, її обмовлення поволі, дрібниці, уточнення або акцентування яких може включити асоціативне мислення і спричинити розкриття старожилом нового блоку спогадів.

Все вищенаведене поступово підводить до огляду попередніх підсумків останньої наукової експедиції Запорізького наукового товариства ім. Я. П. Новицького, що проходила по селам Джанкойського району з 25 липня по 4 серпня 2005 року. Учасники експедиції (Білівненко С., Гафарова І., Кучерков І., Лещенко Т., Молдавський Р., Сурева Н., Шарібжанов Р. (Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, Швайба Н.) розбившись по групам, протягом двох тижнів збирали матеріали з усної історії в селах Азовське і Табачне; Мирнівка, Тимофіївка, Константинівка, Дніпровка (Мирнівська сільрада), Зарічне, Армійське, Болотне, Низинне, Перепьолкіно, Суміжне (останні 5 відносяться до Зарічанської сільради) та м. Джанкой. В кожному з цих селищ, основна увага приділялась кримським татарам (самоназва – кримли), які в більшості своїй до депортації 1944 року мешкали у селах або степового, або гірського Криму. Деякі респонденти виділяли ще Кримське передгір’я. Спогади кримських татар (усього було опитано понад 100 чоловік, з них татар – 85) містили і відомі факти, але крізь призму власного досвіту і світогляду, так і унікальні подробиці культурно-національного, політичного, економічного, соціального, побутового життя, починаючи з дореволюційних часів і до депортації, депортація та період адаптації на нових місцях в Середній Азії, відносно недавні часи по поверненню на свої історичні землі, тобто з кінця 1980-х років.

В результаті був зібраний унікальний комплекс історичної інформації – понад 130 годин записаних розповідей, в тому числі і пісенний матеріал, унікальний фото­матеріал – в тому числі фотографії кожного з опитуваних (як візуальний додаток до аудіо-джерела), фотографії речей місцевого побуту, робочих моментів експедиції тощо.

Зауважимо, що специфіка самого Джанкойського району станом на 1920-ті роки полягає у тому, що за ступенем своєї «етнічної мозаїчності» він відноситься до найвищого типу змішаності, де не один з етносів (німці, росіяни, татари, українці) не складав більшості [4, С. 27], а також входить до окремої «етноконтактної зони» Центрального Криму [4, С. 31]. Крім того, по поверненню татар до Криму вже в наші часи, більшість з них осіла саме в Степному Криму (в тому числі в Джанкойському районі). Тому зібраний матеріал являє собою суцільний, але й багатоаспектний комплекс, в тому числі дозволяє виявити та проаналізувати специфіку життя в багатонаціональному регіоні. В цьому напряму під час Кримської експедиції вдалось зібрати матеріал по таким проблемам:

– традиційне соціальне та економічне життя кримського села напередодні революційних подій 1917 р.;

– взаємовідносини між гірськими татарами (татами) та степовими (ногаями);

– приблизна кількість мешканців інших національностей в татарських селах до революції, рід їх занять, ставлення до них кримських татар;

– процеси міграції та урбанізації 1920–30 рр. в Криму, їхні прояви в татарських поселеннях;

– колективізація та розкуркулення;

– ставлення татар до українців і росіян, що приходили на заробітки до Криму у 1920–30 рр., в тому числі рятуючись від голодомору;

– порушення традиційної замкнутості татарського сільського соціокультурного середовища (змішані браки, поглиблення зв’язків із навколишніми селами, де переважали мешканці іншої національності – німці, вірмени, українці, росіяни, греки тощо);

– в цілому ставлення татар до представників інших національностей, що мешкали у Криму напередодні Великої Вітчизняної Війни;

– засади співіснування в багатонаціональних кримських селах; політика радянської влади в цьому питанні;

– участь кримських татар у Вітчизняній війні, в тому числі у радянському партизанському русі у гірському Криму та пронімецьких «добровільних» загонах;

– депортація кримських татар, адаптація в Середній Азії та Росії, попередньо сформоване владою ставлення узбеків до кримських татар, зміна ставлення узбеків до татар, міжетнічні взаємини у Середній Азії протягом 1940–1990-х років;

– формування владою відповідного ставлення до татар у населення, що заселялось на місця їх колишнього проживання; відповідне їх ставлення до повернення кримських татар у 1980–1990 роки;

– міжнаціональні відносини в сучасних селах степового Криму, збереження і розвиток традиційних духовних цінностей кримських татар засобами релігії, освіти, родинного виховання;

– космогонічні та демонологічні уявлення кримських татар;

– знаковість подій для «звичайної» людини – депортація, війна, повернення до Криму, тільки потім шлюб, робота, сім’я;

– суспільно-економічні трансформації татарського народу (від аграріїв до переважно міського населення в Середній Азії, знов до аграріїв по поверненню до Криму).

Звісно, що це лише поверхово окреслені інформативні можливості зібраного матеріалу, бо кожний з блоків висвітлює величезну кількість інших аспектів національних та міжнаціональних відносин. При характеристиці міжнаціональних та міжконфесійних від­носин виокремлюються кілька рівнів: взаємовідносини між кримськими татарами та іншими мусульманами (узбеками, казанськими татарами, киргизами, турками (османами), турками-месхетинцями та ін.); між кримськими татарами та християнами (росіянами, українцями, казанськими татарами тощо); взаємовідносини поміж різними етно­графічними групами кримських татар – ногаями, євпаторійськими та бахчисарайськими.

При розгляді міжнаціональних відносин у 50–80 рр. ХХ ст. відмічаємо з одного боку взаємне переплетіння культур узбеків та кримських татар аж до ототожнення узбецьких та татарських пісень (до речі схожий процес відбувається між українцями та росіянами), а з іншого – чітке усвідомлення татарами (навіть народженими у Середній Азії) півострова Крим як своєї Батьківщини.

І справа ретельного опрацювання та аналізу цього матеріалу ще чекає на дослідників. До того ж, аналіз передбачає і верифікацію, і герменевтичне тлумачення змісту кожного усного повідомленого факту, а останнє вимагає фахової методологічної підготовки від дослідника. Та поки що, з огляду на «фактор часу», перед членами ЗНТН першочерговим стоїть завдання збору усних оповідей, накопичення та публікація джерел усної історії, створення джерельної бази для наступних аналітичних та синтетичних студій.

В усякому разі, усна історія у дослідженнях багатонаціонального регіону цілком виправдовує себе, а інколи й надає переваги науковцю, з огляду на специфіку усних джерел як джерел особового походження. Однак, слід зауважити, що більшість істориків погоджуються розглядати «усну історію» лише як засіб отримання додаткової інформації, що підтверджує або не підтверджує свідчення документальних джерел. В кращому випадку усна історія розглядається як самостійний метод історичного дослідження.

Але чим є усна історія насправді, питання залишається не розв’язаним як на Заході так і на Україні, де тільки починає ставитись. Досить гостро проблеми усної історії – визначення її ролі та місця в наукових студіях; нашого спрощеного сприйняття її; загалом співвідношення дефініцій: усна історія – народознавча історія – історія пов­сякденності – краєзнавство – етнологія – постали між членами експедицій ЗНТН. Набутий досвід, постійний обмін думками, обговорення результатів кожної експедиції надало нам можливість усвідомити і поставити перед собою наступні проблеми:

– усна історія як явище існує незалежно від її фіксації та залучення істориками-фахівцями до своїх наративів, концепцій, схем історичного розвитку суспільства;

– в той же час, фахові історичні дослідження завжди є відбитком того чи іншого наукового напряму, дискурсу, історіографічної ситуації, а головне – є продуктом мислення порівняльно вузької когорти інтелектуалів;

– виходить, з одного боку маємо наукову історію, створену фахівцями на основі їх наукової історіософії та методології, а з іншого, – усну, «живу» історію, що існує завжди, існує паралельно і може існувати цілком незалежно від наукової історії;

– творцем усної історії виступає в кожному разі окрема людина, зі своїми традиціями, індивідуальним внутрішнім світом, індивідуальним сприйняттям реальності, своєю суб’єктивною трансформацією реальності, що минула; Отже, чи не виступає усна історія як явище альтернативою науковій, дослідницькій історії? Чи не виступає кожна окрема людина зі своїм власним соціальним досвідом і учасником історичного процесу, і в той же час його історіографом?

Ці мільйони індивідуальних «історій» є закономірним проявом багатоманітності об’єктивної реальності, вони існують та функціонують в суспільстві незалежно від знання істориків-науковців про них.

При створенні фонічного джерела, яке є носієм фіксованої інформації з усної історії, не виключений вплив історика-фахівця на респондента в наслідок його «скеровування». Тому першочерговим завданням є максимальна нейтральність запитань та мінімальна «присутність» опитувача. Формування усної історії на сьогодні проходить під значним впливом засобів масової інформації. Принагідно слід згадати ще кілька видів джерел з усної історії, а саме публікації інтерв’ю в газетах та журналах, записи на кіно- та відео-плівку, цифрові носії інформації. Так, наприклад, у кожному числі газети «Голос Криму» публікуються розповіді «простих» людей про довоєнний Крим, депортацію, боротьбу за повернення до Криму, власне висвітлюються у стисненому вигляді багато питань, що включені до тематики експедиційних опитувань.

За допомогою джерел усної історії у історика постає мета не тільки дослідити історичні події та явища як самодостатні, а спробувати зрозуміти як відбилися ці факти у свідомості людей, тобто за висловом С. О. Шмідта «історик отримує уявлення як масові явища відбиваються в масовій свідомості» [5, С. 98].

Тож, яке місце усної історії в загальному історіографічному процесі і чи маємо ми на сьогодні адекватне уявлення про усну історію, адекватне залучення цього пласту до наукових студій? Всі ці назрілі питання потребують якнайшвидшого вирішення, в тому числі для фахового переходу від етапу збирання, фіксації та публікації джерел усної історії до її аналітико-синтетичного опрацювання.


СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Журба О. І. Місце археографії у збереженні писемних пам’яток історії // Гуманітарний журнал, 2003. – № 1. – С. 13–17.

2. Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. – К., 1995. – 447 с.

3. Сурева Наталя. Правила видання джерел усної історії (проект). – Запоріжжя, 2005. – 20 с.

4. Клячин А. И. Динамика этнических систем расселения в Крыму (в связи с проблемой возвращения крымских татар) // Этнографическое обозрение, 1992. – № 2. – С. 22–35.

5. «Устная история» в системе источниковедения исторических знаний / Шмидт С. О. Путь историка. Избранные труды по источниковедению и историографии. – М., 1997. – 612 с.


СЕКЦІЯ 4. КУЛЬТУРНИЙ ПРОЦЕС: НАЦІОНАЛЬНИЙ ВИМІР


Т. В. Васильчук


ПРОБЛЕМИ ПОВОЄННОГО ВІДНОВЛЕННЯ ВИЩОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА 40-Х РР.)


Відновлення підготовки педагогічних кадрів у вищих навчальних закладах було важливою складовою налагодження діяльності вищої школи, як і взагалі відбудови господарства, зруйнованого у роки Великої вітчизняної війни. Повоєнне відродження вищої освіти відбувалося в складній ідеологічній та соціально-економічній обстановці, що перешкоджало його здійсненню. Так, на заваді досягненню довоєнної кількості студентів у вищих навчальних закладах стала плата за навчання у середній школі. За продовження освіти у VIII–X класах вона становила 200 карбованців на рік у Києві та 150 в інших містах і селищах України. Платним було також навчання в училищах та вузах. В педагогічному вузі у Києві воно коштувало 400 карб на рік, в інших містах – 300, оплата заочної освіти дорівнювала половині вартості навчання денної форми [1, С. 20].

Розбудова педагогічної освіти пов’язана була й з іншими труднощами. Молоді вчителі в більшості отримували призначення на роботу в сільські та районні школи, в яких найбільше бракувало педагогічних кадрів. Але життя в повоєнному селі було надзвичайно важким. Зима 1946–47 рр. відзначилась жорстоким голодомором. Тому, навіть у суворі повоєнні часи, чимало молодих вчителів не з’явилися на місце свого призначення. Перевірка у лютому 1948 р. стану учительських кадрів виявила численні факти неприбуття випускників педагогічних навчальних закладів до шкіл, де на них чекали. Наприклад, у Харківській області протягом 1945–1948рр. не з’явилося на роботу з 700 випускників – 203, що складає 29%, по Сталінській області відсоток випускників, які проігнорували призначення на роботу, був ще вищим – з 872 випускників не прибуло 389, майже 45% [2, С. 2].

Педагогічні вузи України одразу після звільнення приступили до відновлення діяльності, навчання студентів. Інститути готувалися до проведення конкурсних наборів нового поповнення. Керівництво вищими навчальними закладами в цілому дбайливо ста­вилось до відбору абітурієнтів у педагогічні вузи: «Педагогічні учбові заклади, – наголо­шувалось у директивних рішеннях, – комплектуються найкращою молоддю, адже в май­бутньому їй доведеться виконувати найпочеснішу державну місію – виховувати дітей» [3].

Для популяризації педагогічних вузів та залучення до них молоді влада рекомендувала використовувати різні форми масової профорієнтаційної роботи: радіопередачі, районна й обласна преса, плакати-об’яви, пояснювальні бесіди. Активну участь у пропаганді професії педагога приймали комсомольці.

Проте, у 1945 р. великого конкурсу на вступних іспитах у педагогічні та учительські інститути не було. В інтерв’ю кореспонденту газети «Молодь України» начальник Управління у справах вищої школи при Раднаркомі УРСР Бухало С. М. зазначав, що кількість поданих заяв у педагогічні та учительські інститути не пере­ви­щувала кількості місць, та були й виключення. У Київському Ордена Трудового Черво­ного Прапору медичному інституті на 600 місць подано 1200 заяв претендентів, Одеського інституту інженерів водного транспорту на 300 місць – 500 заяв [4].

Підсумовуючи роботу ВУЗів України в 1946–47 навчальному році, МОУРСР звертало увагу на плинність студентів педагогічних навчальних закладів. У цілому за цей рік кількість студентів педагогічних та учительських інститутів України зменшилась на 7,5%. Відповідальні працівники Міністерства Освіти вважали, що причини скорочення чисельності студентів полягали в тому, що частина з них перейшла за власним бажанням до інших вузів, частина була відрахована за незадовільне навчання. Крім того, багато зарахованих студентів не з’явились до вузів. Однак, були й такі, що покинули навчання із-за незадовільного матеріального становища. Їх відсоток був великий. Так, з 80 студентів, що залишили Кіровоградський педінститут 1946–47 н. р. 63, приблизно 79%, відмовились від навчання у зв’язку з хворобою, поганим матеріальним становищем [5].

Офіційна пропаганда формувала у громадськості уявлення про виключну важливість виховання підростаючого покоління для розвитку держави та її зміцнення. Сталін Й. В. визначав особливість та вагомість вчительської праці в радянському суспільстві: «Фаланга народних вчителів, – підкреслював він, – становить одну з найнеобхідніших частин великої армії трудящих нашої країни, які будують нове життя на основі соціалізму» [6]. Постійне акцентування на тому, що вчитель виконує благородну місію, від якої залежить майбутнє країни, формувало у молоді почуття поваги до педагогічної діяльності, її елітності. Радянська преса невпинно стверджувала, що оскільки уряд та партія довіряють педагогам виховання дітей, то працювати в школі можуть тільки найкращі: «Велика і почесна праця вчителя! – наголошувала «Молодь України», – Вчитель формує свідомість дитини, ліпить її характер, вчить її чесності і сміливості, працьовитості і дисципліни. До жодної професії ми не ставимо таких вимог, як до професії вчителя. Вчитель повинен все знати і все уміти, бути людиною великої культури і душі, бо чим вищі його знання, тим більший вплив він має на своїх вихованців. Все в ньому повинно бути прекрасним: і душа, і одяг, і обличчя, і думки» [7].

Відчуття елітності та особливої виключності вчителювання були покликані заохотити молодь здобувати педагогічну освіту. Великого значення у цій роботі надавалось пресі. За допомогою преси молодь краще уявляла собі зміст педагогічної діяльності, її особливості, призначення. Про це свідчать численні публікації в газетах. Вони привертали увагу багатьох дівчат та хлопців, які вважали: «благородною і почесною роль вчителя у розвитку соціалістичної держави».

У справі заохочення випускників середніх шкіл до навчання вирішальне значення надавалось вищим педагогічним закладам. Їм рекомендувалося посилити ефективність профорієнтаційної діяльності. У 1948 р. МО України в розпорядженні «Про проведення підготовчої роботи до набору студентів у вищі педагогічні заклади на 1948–1949 навчальний рік» запропонувало всім вузам 28 березня 1948 р. провести день відкритих дверей. У цей день керівники педагогічних та учительських інститутів організували зустрічі учнів випускних класів з викладачами вузів, профорієнтаційні лекції, ознайомили їх з правилами вступу до закладу, традиціями інститутів, науковими досягненнями, влаштували виступи самодіяльних та фізкультурних гуртків студентів. У сільські та районні школи відрядили викладачів для проведення доповідей про вибір професії [8, С. 15].

Характерною та позитивною відзнакою радянського суспільства, на наш погляд, було те, що вихованню дітей, праці педагогів відводилося особливо почесне місце. Радян­ські владні структури зміцнювали у громадськості уявлення про виключну важливість виховання підростаючого покоління. Турбота про майбутніх громадян стала справою за­га­льнодержавною. Все радянське суспільство зобов’язане було приймати участь у цьому важливому процесі і всіма силами допомагати школі виховувати під­роста­ючі покоління. Чиновники та урядовці несли відповідальність за виконання численних програм поза­шкі­льного виховання дітей. Урядовець, якого помітили у нехтуванні своїм «громадянським» обов’язком перед дітьми, піддавався привселюдному осудженню. Так, один з ком­сомольських працівників м. Чернівців дав хлопцеві прикурити цигарку, за що партійні, комсомольські та адміністративні керівники міста через пресу отримали догану [9].

Місцева влада була зобов’язана дбати про шкільних педагогів, надавати допомогу та підтримувати школи. Вчителів перших повоєнних випусків педагогічних вузів з нетерпінням чекали у школах, особливо районних та сільських. Місцеві партійні, комсомольські організації, управління освіти організовували зустрічі вчителів у місцях їх розподілу, готували їм житло, облаштовували меблями, допомагали продуктами харчування.

Для популяризації педагогічної професії використовувалось також матеріальне заохочення. Одним із засобів підвищення престижності професії вчителя стали пільги для молодих спеціалістів у вирішенні житлового питання. Ці пільги мали особливу привабливість, адже у повоєнній Україні гостро стояла проблема відновлення житлового фонду країни. Місцеві органи влади надавали молодому спеціалісту-педагогу довготерміновий кредит на спорудження будинку, або виділяли готове житло [10]. Однак, ресурси держави переважно направлялись на відродження промисловості та виробництва. Тому на місцях влада не завжди знаходила можливості для фінансування у достатніх обсягах будівництво житла вчителів. Так, перевірка стану будівництва житлових будинків при сільських школах України у 1949 році виявила, що в Харківській області із запланованих 214 будинків збудовано або будувалося 20, в Київській з 240 – 28, Кіровоградській з 202 – 12, а в Ворошиловоградській у продовж 1949 року не збудовано жодного будинку. Крім пільгового забезпечення житлом, з 31 січня 1948 р. діти вчителів, вчителів-пенсіонерів, директорів (завідувачів) і завідувачів навчальною частиною початкових, семирічних та середніх шкіл звільнялися від оплати за навчання у VIII–X класах середніх шкіл, педагогічних училищах, учительських та педагогічних інститутах [11].

У складних соціально-економічних умовах працювала повоєнна вища педагогічна школа України. Долаючи труднощі і нестатки, держава поступово відновлювала підготовку вчителів. За період 1943–45 рр. була налагоджена робота педагогічних вузів. Радянський уряд усвідомлював значення шкільної та вищої освіти, необхідність навчання та виховання майбутніх громадян і для здійснення цієї мети докладав немало зусиль. Однак, командно-адміністративні методи управління вищою школою, її політична заангажованість, стримували розвиток педагогічної освіти, негативно впливали на стан кадрового забезпечення вузів та навчально-виховний процес.