Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ, 747.21kb.
- Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
- Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
- 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
- Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
- Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
- Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
- Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
- Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
- Закон україни, 899.36kb.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Мухитина И. Сепаратисты из Львовского кафе//Родина, 1999.– № 11.– С. 75–77.
2. Ярмиш О.Н. Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ–на початку ХХ ст. – Харків, 2001.
3. Центральний державний історичний архів у м. Києві (далі – ЦДІАК України). – Ф. 442. – Оп. 852. – Спр. 118. – Арк. 12.
4. Там само. – Арк. 37.
5. Современники о Шептицком // Исторический архив, 2002. – № 2. – С. 120.
6. ЦДІАК України. – Ф. 361. – Оп. 1. – Т. 1. – Арк. 1–4 зв.
Л. С. Соколова
ЗАСОБИ ВИВЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
У народів, що населяють світ, багато спільного, що виокремлюється у поняття «загальнолюдського», але багато в чому народи різняться між собою. обов’язково є щось особливе, таке, що робить народ неподібним на інших. Звідси виникає питання: яким чином, за допомогою чого можна знайти ці відмінності? У пошуках відповіді нам відкриваються механізми, які зберігають і передають культурні надбання від одного покоління до іншого.
Механізм культури, за допомогою якого відбувається просте відтворення усталених форм колективного життя, називається традицією. Основа традиції – повторення прийомів, формул, стереотипів поведінки.
Стійкість традицій залишається важливим фактором стабільності суспільства попри його прагнення вдосконалення і оновлення. Сила традиції в тому, що вона зберігає всю систему суспільних відносин. Затухання традиції починається із зникнення даного типу відносин.
Особливість традиції в тому, що вона існує як цілісна формула дій, в якій злиті разом мета, спосіб, засіб, мотив. Людина, яка діє за традицією знає, що вона робить правильно, так як треба, так як в цьому випадку роблять всі. Ось чому традиція може слугувати опорою моралі. Цю властивість традиції помітили наші предки давно, користувалися нею і цінували її.
Близьке за значенням до традиції поняття «звичай» – але це лише фрагмент культурної традиції, стійкий спосіб поведінки, зовнішній матеріальний вираз традиції. Також слід згадати «обряд» – традиційну дію, символічну форму спільного переживання значних подій, а колись спосіб встановлення містичного контакту з сферою божественного. Так само як і «ритуал» – послідовне виконання обрядів.
Там, де відступає традиція, виступає наперед ідеал – це уявлення про істинно потрібне, ідеальний образ, кінцева мета діяльності. В описанні ідеалу ми стикаємося не просто з плодами уявлення, але з виробленими колективними уявленнями, в яких фрагменти людського досвіду представлені свідомості в очищеному вигляді. Ідеали як і традиції забезпечують стійкість існуванню суспільства.
Існує сфера, де ідеали найбільш ефективні – це сфера самовиховання (формування особистості). При тому, що значна за обсягом частина навичок людської життєдіяльності передається наступному поколінню через традицію, зміни відбуваються в нових поколіннях через формування нових ідеалів. Молодіжна аудиторія найбільш схильна до зміни ідеалів.
Наступний механізм культури – цінності. Подібно ідеалу, цінність набуває значення там, де традиція втрачає силу чи відсутня. Можна сказати, що цінності та ідеали складаються всередині традиції, але набувають самостійності по мірі її згасання.
Отже, цінність – це річ або ідея, яка символізує належність людей до певної спільноти, тобто служить засобом самоототожнення. Цінність переживається людиною як така, що стосується її особисто, але створена колективно. Ця подвійність цінності пояснює її дію в якості механізму культури – вона символізує причетність людини до культури певної спільності.
Далі про такий механізм як норми в культурі. Норма є умовою стабільності культури, це її регламентація. Тут теж велика роль традиції. Підтримка цілісності культури в світі, який швидко міняється вимагала розвитку спеціального механізму гармонізації, основаного на нормі. Отже, норма – це суспільно прийнята міра діяльності, завдяки якій забезпечується її узгодження з іншими видами діяльності.
Національні особливості культури позначаються поняттями «національний характер» та «ментальність. Поняття національний характер охоплює типові якості і психічні особливості етнічної спільноти, які сформувалися етносом впродовж багатьох віків проживання його на спільній території і відрізняють його від сусідніх народів [1, С. 66].
Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Ментальність – це національний тип світовідчуття, який ґрунтується на етнічних образах і символах (часто підсвідомих), що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінки певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності [1, С. 67].
Отже, ментальність фіксує не тільки усвідомлені людьми типи мислення та відчуття, але й процеси, що протікають підсвідомо, так зване колективне несвідоме. Ментальність власне становить той невловимий феномен, що його можна назвати «духом народу».
Різниця між культурами зберігається, якщо в середині кожної зберігаються особливості, що роблять людей, носіїв однієї культури в чомусь подібними. Йдеться про уніфікацію поведінки людей в рамках однієї культури.
Культурні суспільства, які основані на традиціях відрізняються високим ступенем одноманітності. Але з ослабленням культуротворчої ролі традиції в складних пізніх суспільствах виробляється особливий механізм уніфікації, дія якого описується поняттям парадигма – характерний для даної культури взірець вирішення інтелектуальних чи практичних завдань.
Отже, культуру, в тому числі українську, можна вивчати спираючись на вивчення традицій, норм, ідеалів, цінностей і парадигм, властивим українцям у даному випадку, щоб зрозуміти світ очима українця і спробувати відтворити українську картини світу.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Лозко Г.Етнологія України. Філософсько-теоретичний та релігіознавчий аспект. – К, 2001. – 304 с.
Г. А. Сигида
РОЛЬ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ КУПЕЦТВА ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ
В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ
Протягом першої чверті ХІХ століття чітко визначився аграрний характер економіки Південної України, промисловість була спрямована на обробку сільськогосподарської продукції. Тваринництво домінувало. Дехто з купців мав власні, хоча й невеликі, кінні заводи на найнятих або куплених землях [6, С. 206]. Крім того, купці скуповували молодняк, відгодовували його протягом року на орендованих землях, а потім продавали за більш високу ціну покупцям із внутрішніх губерній, або переганяли на продаж до Москви, Петербурга і в інші міста. Виготовляли солонину, що йшла за підрядами на потреби Чорноморського флоту. У 1802 році через кордони Херсонської і Подільської губерній було продано скота на суму 27176 карб. сріблом. На початку ХІХ ст. уряд остаточно відмовився від політики Павла І, який недооцінював значення чорноморської торгівлі і обмежував експорт сировини через південні порти. Починається політика заохочення і підтримки чорноморської торгівлі. Спеціальними указами було дозволено вивозити за кордон хліб, «гаряче вино», сирі шкіри й тонку вовну [1].
Більш того, у травні 1803 року було відновлено дуже важливий закон про зменшення мита у всіх чорноморських і азовських портах на привозні й відпускні товари на чверть порівняно з іншими портами країни [2].
Враховуючи нестачу в Новоросії капіталів, видавалися постанови про безмитне зберігання товарів, що були привезені до чорноморських портів, у спеціальних крамницях протягом тривалого терміну. Таке право в 1804 році було надано Одесі, а в 1806 – Феодосії й Таганрогу [3].
Важливою подією торговельної політики було проголошення Одеси порто-франко згідно з маніфестом від 16 квітня 1817 року, реалізованому у 1819 році. Одеса на 30 років отримала дозвіл на вільне і безмитне ввезення з-за кордону будь-яких товарів, навіть заборонених загальним тарифом.
Крім того, міжнародна ситуація безпосередньо впливала на торгівлю й торговельну політику. Знаходження Південної України поблизу театру воєнних дій кількох російсько-турецьких кампаній і погіршення стосунків з Францією призвели до скорочення торгових обертів. Під час континентальної блокади припинилися зв’язки з Англією. Але все одно, порівняно з балтійською торгівлею, чорноморська відчувала значний підйом. Відбувалося це з певних причин. По-перше, укладання перемир’я між Туреччиною і Росією після Тильзитського договору призвело до того, що вже у вересні 1807 року з Одеси розпочалося вивезення сільськогосподарської продукції до Константинополя [5, С. 334]. По-друге, континентальна блокада для багатьох країн унеможливила отримання товарів безпосередньо через порти Балтики й Середземномор’я. Вони звернулися до транзитної торгівлі через чорноморські порти. Саме вона певною мірою компенсувала скрутне становище російської зовнішньої торгівлі в цей період і сприяла накопиченню капіталів місцевого купецтва Одеси й Новоросії в цілому.
Завершення російсько-турецької війни в 1812 році позитивно вплинуло на економіку Півдня. Хоча разом з тим складалися вкрай несприятливі обставини: нова війна, дипломатичні й воєнні ускладнення, чумна епідемія і її наслідки. Населення Катеринославської, Херсонської та Таврійської губерній залучилися до загальноросійської боротьби проти наполеонівської агресії. Звідсіля російська армія отримувала коней, волів, м'ясо, солонину, рибу, сіль. Лише підписання миру на Віденському конгресі в 1814 році та неврожаї зернових у західноєвропейських країнах знов відчинили двері європейських ринків російським товарам.
На експорт продуктів тваринництва, рибальства і полювання впливали пошесті тварин. У воєнні роки його зменшувало постачання шкір, солонини тощо для війська. Підвищення попиту привернуло увагу купців до хлібної торгівлі, протягом 1816–1817 років спостерігається найбільший підйом чорноморської хлібної торгівлі [8, С. 342].
Відповідно падіння попиту призвело на межі 1820-х до посилення збуту яловичого сала, шкір та шерсті. Експорт сала через чорноморські порти пояснюється розвитком тваринництва і салотопної справи в самій Південній Україні [4, С. 213, 219, 221].
Грецьке повстання 1821 року призвело до того, що турецький уряд затримував всі торгові кораблі в Чорноморських протоках і примушував купців продавати весь хліб у Константинополі за встановленими цінами [11, С. 52–57]. Але незважаючи на різноманітні ускладнення, розвиток чорноморської торгівлі продовжувався і в свою чергу сприяв пожвавленню внутрішнього споживання в Новоросії.
Для сприяння одеському транзиту 8 (20) жовтня 1813 року вийшов указ, за яким всі торговці отримали 10-річне право здійснювати безмитну торгівлю на шляху Схід-Одеса-Захід, користуючись правами купців 1-ї гільдії. До того ж вони звільнялися від особистих податків і постоєвої повинності.
У регіоні існували більш сприятливі можливості потрапити до інших станів (купців, міщан або державних селян).
Таким чином, Південна Україна в цьому відношенні має певні особливості: серед купців зустрічалися землевласники, які отримали землі для заселення їх вільними людьми, влаштування тваринницьких заводів, промислових підприємств тощо. До того ж вони успішно розвивалися порівняно з казенними підприємствами, що переживали кризу протягом другої чверті XIX століття. Зростання населення Південної України, розвиток сільського господарства і промисловості, також збільшення попиту на продукцію «фабрик і заводів» призводив до того, що поступово розширювалась сфера діяльності купецтва.
Були певні особливості і в традиційній галузі діяльності купців. Досліджуючи внутрішню торгівлю другої треті ХІХ ст., М. К. Рожкова зробила таке спостереження: у той час як у внутрішніх губерніях імперії все більше розвивається постійна торгівля, а кількість ярмарок скорочується, «на окраїнах» навпаки. Вона пояснює це порівняно слабким розвитком міст і їхньою малою численністю [10, С. 247]. Чорноморські порти Херсонської і Таврійської губерній відпускали за кордон велику кількість товарів зі своїх ярмарок. Тому велика роль у внутрішній торгівлі Південної України належала купцям-оптовикам як місцевим, так і приїжджим.
Незважаючи на окремі труднощі, пов’язані з війнами, неврожаями та іншими несприятливими обставинами, оберти чорноморської торгівлі постійно зростали, особливо експорт: через чорноморсько-азовські порти було вивезено різних товарів у 1802 році на 2,4 млн. карб. сріблом, у 1825 – на 6,7 млн. карб., у 1860 – на 57,6 млн., а темпи зростання чорноморської торгівлі майже втричі перевищували загальноросійські [Дружинина Там же. – С. 338, табл. 37].
Купці здійснювали як внутрішні так і зовнішні торговельні операції, тому згідно з «Ведомостью 1801 р.» до купецтва належать 4224 душі чоловічої статі [7, С. 77], а на 1858 рік їхня кількість по всій Новоросії складає вже 19060 д. ч. с. [8, С. 29].
Таким чином, ми бачимо, що стан чорноморської торгівлі, по-перше, безпосередньо залежав від торгової політики Росії та інших держав, по-друге, від міжнародної ситуації (особливо російсько-турецьких відносин), по-третє, від суто економічних причин зміни попиту і пропозиції. Дуже важливо встановити зв'язок між чорноморською торгівлею і господарським життям Південної України, з’ясувати місце і роль купецтва в складному механізмі економічних відносин цього регіону, за яких умов формувалася і існувала ця соціальна верства.
CПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830. – Т. ХХVI. – № 19803; – Т. ХХVІІ. – № 20313, 20885; – Т. ХХVІІІ. – № 21741.
2. Там же. – Т. ХХVІІ. – № 20738.
3. Там же. – Т. ХХVІІІ. – № 21197; – Т. ХХІХ. – № 22062, 22078; – Т. ХХХ. – № 23087.
4. Военно-статистическое обозрение Российской империи. – Том ХІ, ч. 1. – Херсонская губ. / Состав.: Ген. Штаба Капитан Рогалев, Штабс-Капитаны Фон-Витте и Пестов. – СПб.: Тип-я Департамента Генштаба, 1849. – С. 213, 219, 221.
5. Дружинина Е. И. Южная Украина 1800–1825 гг. – М.: Наука, 1970. – С. 334.
6. Там же. – С. 206.
7. Там же. – С. 77.
8. Дружинина Е. И. Южная Украина в период кризиса феодализма 1825–1860 гг. – М.: Наука, 1981. – С. 29. – Табл. 3.
9. Там же. – С. 338. – Табл. 37.
10. Очерки экономической истории России п. п. ХІХ в. Сб. статей под ред. М. К. Рожковой. М.: Изд-во соц.-экон. Литературы, 1959. – С. 247.
11. Фадеев А. В. Россия и восточный кризис 20-х годов XIX века. – М, 1958. – С. 52–57.
А. В. Тарасов
ВІРНОПІДДАНСЬКА ПОЗИЦІЯ УЧНІВСТВА ПІВДНЯ УКРАЇНИ
(ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.): ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ
Питання вірнопідданської позиції взагалі, й серед учнівства зокрема, довгий час залишається поза увагою дослідників. Водночас, опозиційні рухи в Україні другої половини ХІХ ст. ще з дореволюційних часів стали об’єктом пристальної уваги. В цьому, звичайно, немає нічого дивного: спротив, протидія, нарешті опозиційність, завжди буде більш рельєфно проявляти себе на загальному суспільно-політичному тлі життя держави. Неувага до цієї проблематики пояснюється й нашим історичним минулим. В радянській історіографії питання про підтримку царської влади учнівством не вважалось за актуальне. Однак, на нашу думку, без розгляду вірнопідданської позиції учнівства загальна картина суспільно-політичного життя Півдня України, означеного часу, буде неповною.
Історіографія проблеми фактично відсутня. Існує ціла низка ґрунтовних праць, присвячених різним проблемам середньої освіти, зокрема Півдня України. Однак, прояви вірнопідданської позиції в них подано лише фрагментарно. До таких можна віднести праці О. І. Бабіної [1], В. В. Боброва [2], Т. В. Сухенко [9] та інших.
Джерельною базою дослідження стали архівні матеріали Центрального державного історичного архіву у м. Києві, Державного архіву Кіровоградської області та низка праць написаних у другій половині ХІХ ст., які можна віднести до джерельної групи. Вони стосуються опису історії окремих середніх навчальних закладів Півдня України.
Розгляд питання про вірнопідданську позицію учнівства ставить перед дослідником ряд суттєвих проблем. Що вважати вірнопідданською позицією, які форми вона приймала в реальному житті учнівства Півдня України другої половини ХІХ ст., які умови для її встановлення були в окремих етнічних групах? В даному дослідженні зроблено спробу наблизитись до вирішення означених проблем.
Історія Російської імперії другої половини ХІХ ст. характеризувалась пожвавленням суспільно-політичного життя фактично серед усіх верств населення. Особливо це стосувалось лав різночинної інтелігенції, університетської та учнівської молоді. Реформаторський рух царського уряду швидко змінила не менш потужна реакція. В історичній літературі широко представлено думку про те, що в цей час незадоволена своїм становищем учнівська молодь ставала на шлях опозиційної діяльності. Й дійсно, правове положення учнів середніх навчальних закладів активно сприяло цьому. Особливо це стосується його правового положення після введення в дію Статуту 1871 р. та запровадження «Правил для учнів гімназій та прогімназій» відомства Міністерства народної освіти [8]. Це підтверджують й наявні статистичні дані. Так, найбільший за силою революційний рух мав місце у Київському, Харківському, Одеському учбових округах, де за період 1881–1887 рр. біля 63% учнів брали участь у революційних хвилюваннях. Так, у Одеському учбовому окрузі революційною боротьбою займалися учні майже 82% чоловічих гімназій [1, С. 93].
Незважаючи на це, логічно припустити, що окрім опозиційних виступів учнівства в другій половині ХІХ ст., якась його частина все ж підтримувала політику царського уряду. На нашу думку, саме цей контингент учнівства можна назвати виразником вірнопідданської позиції. Звернувшись до друкованих та архівних джерел нам вдалося встановити ряд вірнопідданських виступів учнівства Півдня України.
Зрозумілим є те, що означена позиція учнівства мала активно підтримуватись шкільним керівництвом. Саме через це, видання, що висвітлювали історію того чи іншого середнього навчального закладу, вважали за свій обов‘язок повідомити про факти вірнопідданства своїх учнів.
Так, при висвітленні історії Рішельєвської гімназії м. Одеси подано відомості про вірнопідданський вчинок гімназиста цього закладу. «19 лютого 1880 року, в честь 25-річчя благодійного царювання покійного Государя Імператора Олександра ІІ, в приміщенні гімназії було здійснено вдячливе Господу Богу моління, при чому законовчителем протоієреєм Арнольдовим, сказано було слово, що відповідало святковій події і в залі гімназії поставлений був бюст покійного Государя Імператора. З приводу події, що святкувалась, учнем V-го класу гімназії Миколою Сєдовим, було написано патріотичний вірш, яке Государю Імператору благоугодно було прочитати і на всепідданійшому докладі власноручно написати «Благодарить и дать от Меня золотые часы» [6, С. 52].
В 80-х рр. ХІХ ст. в середніх навчальних закладах Півдня України провадились чисельні виховні заходи з укріплення вірнопідданських почуттів своїх вихованців. Головним чином, вони стосувались вшануванню знаменних і трагічних подій в житті монарха і всієї царської сім’ї. Ряд таких фактів було зафіксовано в м. Одесі й Мелітополі.
«В березні місяці 1881 року Рішельєвська гімназія, поряд з іншими учбовими закладами, брала участь в загальних моліннях з приводу гірких подій, що спіткали Росію і на початку того ж місяця усі службовці та учні гімназії були приведені до присяги на вірнопідданство Государю Імператору, що зараз благополучно царює; в тому ж році надійшов Височайший дозвіл на замовлення художнику Шаховському портрета Государя, який, по виконанню, мав бути поставлений в актовому залі гімназії» [6, С. 52].
Та, «в травні місяці 1883 року Рішельєвська гімназія в особі службовців та вихованців брала участь в тих патріотичних торжествах, які були влаштовані з приводу Священного Коронування Їх Імператорських Величностей Государя Імператора та Государині Імператриці. 15 травня учні Рішельєвської гімназії брали участь в святковому концерті, що влаштувало одеське міське управління, до того ж до складу хору увійшло близько 115 учнів Рішельєвської гімназії, а до складу оркестру 25 учнів. Хор та оркестр виконали декілька разів гімн «Боже Царя Храни», уривок з опери «Жизнь за Царя», та святковий марш, який склав Юрьєвич» [6, С. 52–53].
В ці ж дні реальне училище в Мелітополі, в тому числі і вихованці, також брало участь в загальних святкуваннях з приводу коронації імператорських осіб [4, С. 25].
17 жовтня 1888 року в актовому залі Одеської 2-ої гімназії «студенти і вихователі» висловили «вірнопіддані почуття і задоволення» з приводу «Чудесного врятування Царської сім’ї під час аварії поїзда на станції Борки». Захід закінчився виконанням гімну і гучним «Ура» [2, С. 137].
У 1896 р. тут проводилися аналогічні урочистості з приводу коронації Миколи ІІ.
Наведені факти з життя середніх навчальних закладів м. Одеси й Мелітополя все ж репрезентують офіційне тлумачення позиції учнів. Означене має упереджувати нас від поспішних висновків. Не можна зараховувати усіх учасників цих подій до виразників вірнопідданської позиції. Так, приміром, в 1883 р. проведення вірнопідданського дійства в Рішельєвській гімназії збігається у часі з організацією найбільш потужного центру учнівського опозиційного руху Півдня України другої половини ХІХ ст. − центрального одеського учнівського народовольського гуртка [7, С. 137]. В діяльності цього гуртка брали активну участь й учні Рішельєвської гімназії. Але означені події суспільно-політичного життя учнівства абсолютно не заперечують одна одну. Навпаки − доводять можливість паралельного існування протилежних за змістом суспільно-політичних устремлінь учнівства другої половини ХІХ ст.
Інша проблема полягає в тому, що за цими сухими фактами досить складно виявити ставлення самих учасників вірнопідданських дійств до події. Певним чином вирішує це питання згадка про відвідання Одеського дівочого інституту міністром народної освіти та звіт про поїздку учнів Єлисаветградського земського реального училища до Москви.
В 1853 році Одеський дівочий інститут відвідав міністр народної освіти граф А. С. Норов, він залишився задоволений станом навчально-виховної роботи в закладі. Найбільш його вразив виконаний дівчатами на Різдво алегоричний танець, про який він згадував: «Хоровод вихованок, танцюючи з трояндами квітів, раптово створив з цих гірлянд вензелеве ім’я імператриці, перед яким решта дівчат стали на коліна з радісним живим виразом на обличчях» [9, С. 123].
Інша подія відбулася в 1898 р. Учні Єлисаветградського земського реального училища здобули нагоду бути присутніми на відкритті пам‘ятнику Олександру ІІ у Москві. Ця подія справила на учнів надзвичайний вплив. Ось деякі уривки з цього звіту. «Відкриття пам’ятнику при звуках тисячі народу «Ура», при сильному звукові дзвонів, маси оркестрів військової музики та 381 гарматному пострілі справило на нас якусь приголомшливу дію, від якої ми не могли одразу отямитись і лише при виході з Кремля почали переговорюватися одне з одним, до того ж якось несвідомо, окремими словами, кожен все ще перебував сам в собі, − настільки сильним був вплив від побаченого. Під час обіду ми розмовляли без зупинки, перебиваючи один одного, ділились враженнями, зміст яких не зміг би описати жоден стенограф та сприйняти фонограф» [5, Арк. 25]. Або ж інший уривок з цього звіту, що описує реакцію учнів на появу імператора «...фізіономії моментально перетворились та просіяли безвідповідальною радістю та навіть виступили сльози радості, кожен заметушився та кинувся за капелюхом, не розбираючи чи це свій чи ні, моментально всі опинились на вулиці в багаточисельному натовпі народу, швидко прямуючи до найближчого моста, де мав прослідувати Цар... щасливішим за всіх виявився В. Д. Кропив’янський, якому вдалося за недешеву винагороду одному торгівцю, примоститися на доволі високому ящику і за таких умов йому вдалося побачити Государя, що пропливав» [5, Арк. 24].
Наведені факти свідчать про позитивні результати формування вірнопідданської позиції в середовищі учнівства. Водночас, дослідники єврейського руху відзначають упереджене ставлення царської влади другої половини ХІХ ст. до єврейства взагалі, й до євреїв-учнів зокрема. Політика обмеження прав єврейства на освіту спричиняла опозиційні настрої в їх середовищі, фактично унеможливлюючи встановлення вірнопідданської позиції цієї значної частини населення Півдня України. Більше того, на думку Є. Ф. Грекулова на початку 80-х рр. силами реакції для відволікання мас від революційної боротьби були організовані єврейські погроми. Вони розпочались з Єлисаветграду, а потім охопили сім губерній [3, С. 17].
Євреї-учні були одні з найактивніших учасників опозиційного руху учнівства Півдня України, доволі часто ставали керівниками опозиційних учнівських гуртків. В своїх висловлюваннях учні-євреї чітко вказують на неможливість встановлення вірнопідданських почуттів саме через політику держави. Так, в 1880 р. за висловлювання проти Імператорської особи та співчуття народовольцям в поле зору жандармерії потрапила учениця 2-го класу Олександрійської жіночої прогімназії Сура Гітля Шор. Вихованки означеної гімназії вели між собою розмову про вибух, що стався 5 лютого в Зимовому Палаці. С. Г. Шор в розмові висловила такі думки: по-перше «соціалісти вимагають, аби Государ Імператор відмовився від престолу і через те, що Государ Імператор не хоче добровільно відмовитись від Царювання, то так йому і треба», по-друге «з чого Государ наших дітей, тобто євреїв, бере на військову службу і примушує за себе битися, що соціалісти несправедливо сидять у тюрмі і сидять за правду, що якщо Государя уб’ють, то зі Спадкоємцем легко впоратися», по-третє «якби Государ був вбитий, то євреям було б краще», по-четверте «що тепер євреї не можуть бути ні губернаторами, ні професорами, а єврейки не можуть бути вчительками» [10, Арк. 3].
Таким чином, ми можемо впевнено казати про те, що деяка частина учнівства Півдня України в другій половині ХІХ ст. займала позиції вірнопідданства. Водночас, державна політика царського уряду цього періоду стала на заваді формуванню вірнопідданських почуттів серед єврейської частини учнівської молоді.