Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни

Вид материала

Документы

Содержание Список джерел та літератури Культуротворчість як проблема «хорошего» суспільства Список джерел та літератури Хх століття. історіографія проблеми

Подобный материал:

• З м І с т вступ, 747.21kb.
• Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
• Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
• 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
• Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
• Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
• Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
• Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
• Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
• Закон україни, 899.36kb.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Жорнова О. Педагогічні засади соціокультурної роботи: Методичні матеріали до лекційно-практичних занять. – Запоріжжя: ЗДУ, 2003. – 49 с.

2. Жорнова О. І. Моральні аспекти підготовки фахівця до культуротворчості // Вісник КНУКіМ: Зб.наук.праць. – Вип. 10 /Київський національний університет культури і мистецтв. – К., 2004. – С. 49–57. – Серія «Педагогіка».

3. Жорнова О. І. Світоглядні та загальнонаукові засади методологічних підходів до культуротворчості // Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка: Зб.наук.праць. – Київ: ІВЦ «Політехніка», 2004. – № 2. – С. 165–178.

4. Жорнова О. І. Фахова підготовка як подія: до питання формування майбутнього фахівця як суб'єкта соціокультурної діяльності // Вісник КНУКіМ: Зб.наук.праць. – Вип. 10 / Київський національний університет культури і мистецтв. – К., 2004. – С. 41–48. – Серія «Педагогіка».

5. Жорнова О. І. До питання дослідження суб’єктного впливу в процесі соціокультурної діяльності // Социальные технологи: Актуальне проблемы теории и практики: Межвузовский сборник научных работ / Ред. кол.: Скидин О. Л. (гл. ред) и др. – Запорожье: Изд-во ГУ «ЗИГМУ», 2004. – Вып. 22. – С. 99–104.

6. Жорнова О. І. Змістовний аспект відповідальності в контексті формування готовності майбутнього фахівця до соціокультурної діяльності // Социальные технологи: Актуальне проблемы теории и практики: Межвузовский сборник научных работ / Ред. кол.: Скидин О.Л. (гл. ред) и др. – Запорожье: Изд-во ГУ «ЗИГМУ», 2004. – Вып. 23. – С. 90–95.

7. Мистецтво життєтворчості особистості: Наук.-методичний посібник: У 2 ч. / Ред. рада: В. И. Доній (голова), Г. М. Несен (заст. голови), Л. В. Сохань, І. Г. Єрмаков (керівники авторського колективу) та ін. – К.: ІЗМН, 1997. – Ч. 1: Теорія і технологія життєтворчості. – 392 с.


О. І. Жорнова


КУЛЬТУРОТВОРЧІСТЬ ЯК ПРОБЛЕМА «ХОРОШЕГО» СУСПІЛЬСТВА


Державотворення нежиттєве без особистості, яка чітко усвідомлює і власну стратегію поведінки, і суспільну. Залежність майбутнього від суб’єкту історичної дії – людини – підкреслена в дослідженнях багатьох філософів, науковців. Як правило, такі роботи репрезентують дії людини як культуротворчість, результати якої позначаться на майбутньому. Вона ставить людину над природою і соціумом, робить її суб’єктом творчого процесу, чим надає свободу і вибір людській діяльності. Філософська думка, як вітчизняна, так і західного світу, сходиться на тому, що гуманістична культура зазнала суттєвих втрат, викликаних глобальними проблемами людства. Між тим, одностайного рішення у розв’язанні кризової ситуації запропонувати не вдалося. В усякому разі, воно не набуло широкого поширення. На цей час постмодернові тенденції ще більше позначились на ставленні до загальнолюдських цінностей, людини та її майбутнього, смислів людського життя та спрямованості творчої активності. Гостра потреба в новому мисленні, стратегіях діяльності, заснованих на розумінні єдності всього, що існує, взаємообумовленості і взаємозалежності людини і природи, стає все відчутнішою. Культуротворчість людської діяльності ставить людину сам-на-сам із вибором: або вона зупиниться самотужки в своєму непереборному прагненні спожити все, що існує, підкорити своїм забаганкам, створити світ, який буде до вподоби лише ненажерливій людині, або її зупинить інший закон, закон відплати, який так ще і не торкнувся ані її розуму, ані серця чи душі. На зміну теперішнім законам споживання повинні прийти закони культуротворчості нового світу, де панують поміркованість, відповідальність, співіснування всього живого, моральність. Нестабільність призводить до соціальних конфліктів, особистих трагедій, масових акцій непокори. Як виявляється, ті, хто прагне змін на краще і ті, хто намагається надати стабільності планетарному розвиткові, тільки на перший погляд мають спільну мету – покращення життя пересічної людини. На справді вони різні, бо кожен із них інакше бачить перспективи, по-своєму розуміють «краще». Отже, настав час ставити питання про діалог між різними світами, які повинні дійти консенсусу заради майбуття.

Виконання завдань, пов'язаних із вихованням свідомого громадівця з соціально значущою системою цінностей, передбачає наявність культурного шару, по-перше, і по-друге, сформовану систему таких цінностей, засвоєння яких завжди вважалося універсальним засобом виховання особистості. Соціокультурні зміни, які носять глобальний характер, а саме: геополітика, постмодерністські засоби самоствердження і самореалізації, девіантність як унормованість і інші, – дають підстави робити висновок про значні проблеми, які постають перед кожною нацією і державою у справі поширення соціально значущих цінностей серед молодого покоління. З іншого боку, як зауважують науковці, претензії на облаштування світу за одним порядком є посилкою тоталітарної культуротворчості, а продукти подібної діяльності нічим іншим, як інваріантом порядку як тоталітарного контролю, єдності як одностроя, уніфікацій як виходу на більш високий рівень розвитку. Але ж не можна не помічати, що жорсткі правила гри в суспільстві, як наслідок високої конкуренції та неконтрольованої агресії, негативного песимістичного образу майбутнього та швидких соціальних змін, призводять до втрати моральних орієнтирів, а в крайньому випадку – до маргінальності, пауперизації.

Середня людина, сучасний мешканець планети Земля, як бачимо з філософських праць, не прагне змін, але хоче кращого життя, хоче стати тим, ким вона не є (Е. Тоффлер), не заглядає далеко в майбутнє, не відмовляється від зручностей життя заради спасіння прийдешніх поколінь і не переймається глобальними проблемами. Але таких через міру, забагато, вони впливові своєю масою і розуміють це. І тому «середні юридичні працівники перевизначають роль адвоката. Робітники все наполегливіше посягають на традиційні ролі в управлінні виробництвом», як влучно зауважив Е. Тоффлер у «Третій хвилі» [1, С. 171].

Відхід від катастрофізму свідомості, який виникає після невдалої спроби самореалізуватися, а іншими словами – власної культуротворчості, ставить питання об'єднання інтелектуальних зусиль та засобом синергійної дії створення нових правил гри як спільного артефакту, який задіює різні рівні культуротворчості, є реальним виходом із кризи гри і дозволить знайти вихід з ситуації культуротворчого вакууму. Думаємо, що тільки створенням нових правил гри, своєрідного «тотального твору» мистецтва (Іванов С. Г.), які стануть продуктом всеосяжної фронтальної культуротворчості, можна досягти «золотої середини». Залежність соціальних революцій, трансформацій в економіці, політиці у всесвітньому розмірі простежується на рівні тих змін, які сталися у людському світогляді та суспільній психології. Так, А. І. Неклесса розмежовує історичні епохи за наявністю комплексу характеристик, в той чи інший спосіб пов’язаних із людиною, а саме: змінений стрій розуму, інші життєсмисли людини, цінності існування [2].

Осмислення цих змін змушує шукати нові шляхи подолання кризових ситуацій, які б враховували саме соціокультурні компоненти, позаяк людина є суб’єктом соціокультурного творення. Грунт нового типу розв’язання потенційних проблем у міжнародному вимірі: діалог замість диктату, – вже закладено Уїльямом Фулбрайтом, а програма міжнародного співробітництва – це результат його розуміння соціокультурного як визначального в сучасному світі. Порушуються і проблеми формування нових культурних орієнтирів, де преференції надаються усвідомленню смислів. Все частіше мова ведеться про необхідність створення екоетики як основи виживання в третьому тисячолітті.

Існують і інші спроби віднайдення шляхів досягнення «золотої середини». В них також порушуються проблеми, які обумовлені «епохою мас»: справжня свобода мас і повне звільнення чи анархія і демагогія. Щодо гуманістичного аспекту, думаємо, що пропозиції надання преференцій звичаям перед законами, моральним, а не матеріальним чи фізичним покаранням, є не тільки доцільним, а й необхідним. Недарма закономірностями духовного розвитку людини науковці різних наукових шкіл визнають: віру як орієнтир у житті (не тільки в Бога і не обов’язково в Бога); життя відповідно своїм уявленням про Добро; рух до найвищої мети – ідеалу – як самовдосконалення тощо. Серед принципів, які є ґрунтом для подібних пошукань, здебільшого називають принципи визнання свободи людського духу та принцип співпадання духовних потреб особистості і норм духовності, за якими існує держава, суспільство. Зрозуміло, якщо держава вважає за можливе фізичне покарання, то й громадянин не буде відкидати його як таке, що принижує гідність людини.

Інший рівень проблем – національний – ставить питання дозованої різно­маніт­ності, іншими словами – кількості виборів громадівцю як суб’єкту культуротворчості. Усвідомлення і осягнення державотворчих процесів і залучення до них широких мас не можливо без попереднього етапу розвитку, а саме: підготовки і розуміння культуротворчих процесів, як способу існування, збереження, осучаснення та розвитку самого суб’кта культуротворчості та всієї соціокультурної цілісності. Широкий спектр робіт по репрезентації особливостей менталітету українського народу, як суб’єкта культуротворчості, дозволив виокремити риси, характерні особливості. Передусім, наголошується, що українському народові притаманні прагнення рівності, толерантність, дух свободи аж до схильності до анархізму, індивідуалізм та невміння єднатися, але якщо в цьому є потреба, то виключно добровільне об’єднання, федеративність, яка ґрунтується не на законодавстві, а на домовленості. Окремо підкреслюється на такій характеристиці українського народу, як інтровертивність, що позначається на постійному прагненні творчості, духовних і моральних екзерсисах, містицизмі і релігійності, деякою мірою пасивності і заглибленості, покірності і терплячості після виливу творчих сил, які потребували енергії і активності та байдужість до всього у моменти творчих спадів. Даний етап дослідження ґрунтувався на роботах філософів, соціологів, культурологів, які висвітлювали проблеми національної ідеї, самоідентифікаціі українського народу, український характер, українську самосвідомість, світогляд українського народу, релігійність українців. Ми спирались на дослідження таких науковців, як Бочковський О., Голобуцький В., Гончаренко І., Горошко С., Грінченко В., Грушевський М., Драго­манов М., Жмир В., П. Куліш., М. Костомаров, О. Кульчицький, Ю. Липа, І. Мірчук, І. Огієнко, Ю. Пахомов, Потебня О., Рибчин І., Січинський В., Смолій В., Чижевський Д., Шлемкевич Б. та ін.

Методологічним і теоретичним ґрунтом для більшості вітчизняних досліджень, які пов’язані з осмисленням майбутнього крізь призму культуротворчості стали праці М. Бахтіна, П. В. Коптіна, М. Бубера, Е. Кассірера, Г. Марселя, Х. Ортега-і-Гассета, Ж.-П. Сартра, К. Хорні, М. Шелера, Е. Фромма та ін., які присвячені аналізу різних феноменів людського самовизначення, самореалізації, а базові засади культуротворчості склали роботи Д. Велла, Е. Блоха, Д. Несбітта, К. Ясперса і Е. Тоффлера. Зразком людяності і антропокосмізму вітчизняної наукової думки було і залишається вчення про серце українських філософів Г. С. Сковороди та П. Д. Юркевича. Виокремлення можливого місця скупчення найкращого, що є в людині, підіймає проблему культуротворчості на новий рівень.

Але привабливою залишається і концепція особистості Володимира Соловйова. Наголошуючи на тому, що розумовий, моральний занепад панує не тільки в суспільстві, але й думках кожної окремої людини, Соловйов порушує питання по наведенню ладу шляхом наближення до морального ідеалу. В цьому філософ стоїть дуже близько до ідей В. Вернадського. Що ж до протиріччя між індивідом і іншими, то філософ зазначає: існуючий порядок речей не задовольняє багатьох. Але є три різні типи ставлення до цього. Одні хочуть і розуміють, що все не так, як має бути, і вважають за можливе і зручне пристосуватись до існуючого, знайти тепле місце і жити, як живеться. Інші задовольняються безсилим презирством і ненавистю до існуючої дійсності, живуть, проклинаючи її. Треті прагнуть перетворити світ [3, C. 6–7]. Єдність людського виступає як логічне продовження біологічного розвитку і це є необхідністю світопорядку. Еволюція духовності може забезпечити боголюдську згоду, а разом із нею єднання світів, культур, релігій, філософських поглядів [3, С. 30].

І тут мова повинна йти про те, кого репрезентує суб’єкт культуротворчості. Заява від імені держави – це вимоги, які сформульовані і є придатними для політичної еліти. Навпроти, від імені культури – це норми, які створені і контролюються самою людиною і є результатом індивідуальної культуротворчості та колективного шліфування й визнання. На цьому акцентують увагу і українські політики. Можна пригадати В. Чорновола: «Нам треба подолати хворобу лідерства, щоб успішно будувати українську незалежну державу». І саме проблема співвідношення в творенні майбутнього індивідуального і колективного все більше виходить на перший план. Цікавим є висновок В. К. Петросяна: «...Ідеологи стали наполегливо вимагати обмеження особистісної визначеності, сутнісної суверенності суспільства в особі держави з метою максимізації прав і свобод окремих громадян, не розуміючи, що з точки зору перспектив історичного прогресу лібералізм (і інтенційно родственний йому анархізм) – це шлях «в нікуди», в тотальну соціальну деградацію. Не можна «рубити сук, на якому сидиш» [4, С. 87]. В. Г. Федотова, наприклад, зауважує, що розробка моделі «доброго», «гарного» суспільства потребує певної гіпотези, засадовим положенням якої може бути положення про «необхідність конвергенції індивідуальних і групових прав, уявлень про індивіда і колектив» [5, С. 78]. Ідеальною моделлю, думаємо, може слугувати в цьому природний стан статусної рівності, який розуміється як відсутність природної підпорядкованості одних людей іншим. Суспільний же договір, який реґламентує відносини в «гарному» суспільстві, виступає як модель тих можливостей спільного існування в суспільстві соціальної справедливості, які досягаються лише на ґрунті моральної рівності.

Але й існують протилежні думки. Так, механізмом, здатним втілити грандіозні завдання, які сформульовані В. К. Петросяном, в практику є війна як вмістилище селективних можливостей однієї із форм «з’ясування відносин». Хоча війною в інтелектуальному вимірі названо античну техніку діалогу, середньовічні диспути, дискусії, сучасні засоби проти поширення небажаної інформації, це ані трохи не нівелює агресивність пропонованого підходу. Для нього використовується термін – «ноократична війна», «ноовійна». Вид силового тиску обмежується сферою інтелектуального, але сутність залишається саме війни. Автор, характеризуючи її , використовує такі терміни, як театр війни, бойова обстановка, співвідношення сил, бойові дії, ноовійськова картографія, очаги інтелектуальної (ноовійськової) напруги, потенціал ноовійни, види і роди ноовійськових сил, наступ, зустрічний бій, ноократичний бій, вогнева підтримка, забезпечення ноовійськових дій [4, С. 94].

Висновки: вихідним положенням в розумінні альтернативних моделей розвитку суспільства в ХХІ столітті можна визначити світоглядні та психологічні характеристики особистості, грунт яким складає розуміння культуротворчості, як універсальної цінності. Принципами є: визнання свободи людського духу; співпадання духовних потреб особистості та існування державної політики; рівноправ’я всіх з усіма; участь у державотворенні як втіленні ідеї духовності засобом особистісної культуротворчості.


СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Тоффлер Е. Третя хвиля. Трактат про майбуття (фрагмент) //Всесвіт, 2001. – № 1–2. – С. 170–183.

2. Неклесса А. И. Трансмутация истории и ментальность человека (вступление в пост современный мир ІІІ тысячелетия) // Мир психологии, 2000. – № 4. – С. 45–55.

3. Соловьев В. С. Чтение о богочеловечестве // Соч. В 2-х т. М.: Сов. Списатель, 1989. – Т. 2. – С. 3–37.

4. Петросян В. К. Человек и общество: механизм и перспективы коэволюции базових типов личностной определенности // Личность. Культура. Общество, 2000. – Т. ІІ. Вып. 4 (6). – С. 80–97.

5. Федотова В. Г. «Хороше общество», «хорошая наука», «хороший человек» // Вест ник РГНФ, 2001. – № 3. – С. 75–87.


О. А. Кузнєцов


УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО: ЕТНОСОЦІОНАЛЬНІ ПРОЦЕСИ У 70–80-і РОКИ

ХХ СТОЛІТТЯ. ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ


Стрімкий плин подій початку 90-х років в республіках колишнього СРСР докорінно змінив існуючі політичні, економічні, соціальні, міжетнічні стосунки. За таких умов виникає можливість історичного осмислення різних сторін життя українського суспільства в недалекому минулому, і зокрема, 70–80-х роках ХХ століття. Це стосується етносоціональних процесів в українському селі, які тільки останнім часом стали об’єктом серйозного осмислення як у вітчизняній, так і у зарубіжній історіографії. Слід констатувати, що не досить глибоко вивчені питання змін чисельності сільського населення, депопуляція та її причини, напрямки міграційної рухомості, особливості формування та динаміка національного складу селян. Практично відсутні об’єктивні наукові узагальнення істориків з проблем соціальних, професійно-кваліфікаційних, культурно-освітніх процесів окремих етносів і українського села в цілому.

Дослідження етносоціональних процесів в українському селі в 70–80-і роки ХХ століття важливе з погляду більш ґрунтовного висвітлення соціально-політичного та економічного становища України у складі СРСР. Офіційний курс, який запровадився в Радянському Союзі, передбачав формування нової соціальної та національної спільноти людей – радянського народу, який в реальному житті проявлявся головним чином в русифікації та штучному підтягуванні села до міста. Тому вивчення етнонаціональних процесів важливе з погляду розуміння соціальної структури та етнічного складу селянства – колгоспників, агропромислових робітників, чисельної сільської інтелігенції, їх місця і ролі в житті радянського суспільства.

Актуальність історичного узагальнення етносоціальних процесів пояснюється також необхідністю дати об’єктивне трактування реального змісту чисельних ідеологічних штампів, що всебічно пропагувалися у досліджуваний період. В цілому, спеціальне дослідження етносоціальних змін у складі сільського населення дозволяє поглибити знання про суть і зміст складного і недостатньо дослідженого періоду новітньої української історії – 70–80-х ХХ століття.

Перші спроби дати загальну картину етносоціальних процесів в українському селі були зроблені безпосередньо в ході їх розвитку. Важливою рисою наукового осмислення головних аспектів даної проблеми стала активна участь в ньому, поряд з істориками, представників інших наук – соціології, статистики, демографії, економістів. Їх узага­льнення носили переважно прикладний характер і були спрямовані на вирішення поточних завдань соціально-економічного розвитку.

До середини 80-х років етнічні та соціальні процеси розглядались без аналізу історичних взаємозв’язків між ними, хоча існуюча практика створювала для цього необхідні передумови.

На рубежі 60–70-х років з’являється цілий ряд змістовних робіт істориків, що були присвячені вказаній чи сумісній з нею проблемам. Одним з перших до неї звернувся В. С. Петренко [1]. Не вдаючись до аналізу загальних проблем становища селянства в соціалістичному суспільстві, автор концентрує свою увагу на тих моментах, які з його точки зору найбільш повно розкривають зміст соціальних процесів. Проблеми етнічних змін у складі сільських трудівників автором не розглядаються взагалі. Аналізуючи процеси зменшення абсолютної та відносної чисельності селянства, В. С. Петренко розвиває традиційну для історіографії даного періоду тезу про те, що науково-технічний прогрес у землеробстві, зростання продуктивності праці ведуть до скорочення аграрних працівників, які зайняті в сільськогосподарському виробництві.

На початку 70-х років разом з українськими, дослідження етносоціальних процесів в селі включились вчені з інших союзних республік Найбільш активними серед них були московські автори. Це пояснюється тим, що саме їм, за негласно існуючою тоді системою, належало право розробки теоретичних та методологічних аспектів аналізу даної проблематики. Серед істориків, що займалися етносоціальними проблемами села, варто відзначити Ю. В. Арутюнова [2] та П. А. Ігнатовського [3]. Ю.В.Арутюнов концентрував увагу на соціологічних аспектах, питаннях внутрішнього розвитку та взаємодії різних соціальних груп. П. А. Ігнатовського більше цікавили елементи економічних стосунків, спроби вдосконалення механізму господарювання. Такий інтерес пояснюється тим, що це був час глобальних господарських реформ, складовою частиною яких було впровадження в аграрне виробництво елементів госпрозрахункових відносин, вдосконалення форм матеріального стимулювання.

На недостатньому рівні знаходилось вивчення проблем етнічного складу сільського населення та питань міжнаціональних відносин. Безумовним орієнтиром в дослідженні вказаної проблематики довгий час вважались наукові узагальнення М. П. Кіма [4], М. І. Куличенка [5], Е. В. Тедевосяна [6]. На певному етапі одним з теоретиків проблем міжнаціональних взаємин пробував стати секретар ЦК Компартії України із ідеологічних питань В. Ю. Маланчук [7]. Цей період відзначений великою кількістю посилань на необхідність рішучої боротьби з пережитками буржуазного націоналізму, розширенням сфери вживання російської мови, його праця дуже скоро була забута разом з автором, політична кар’єра якого виявилась нетривалою.

На фоні росту кількості робіт, де проблеми міжнаціональних взаємин носили більше пропагандистський, аніж науково-аналітичний характер, на початку 70-х років з’явились праці, в яких було здійснено спроба осмислити тенденції розвитку та динаміку етнічних процесів, які на цьому етапі розглядались у відриві від соціальних. Одним з перших на необхідність їх розгляду у взаємозв’язку вказав Г. Є. Глезерман [8].

Високий рівень осмислення, широка джерельна база характеризували праці В. І. Наулко, який досліджував проблеми національного складу населення республіки. Ряд положень, висловлених автором майже 30 років тому, не втратили своєї актуальності і зараз, на початку ХХІ століття [9]. Проте, вказане дослідження охоплювало великий проміжок часу, а особливості етнічного складу мешканців сіла розкривались в не повному обсязі.

В 70-і на початку 80-х років в умовах всесильного диктату комуністичної ідеології з’являється ряд праць, що були присвячені проблемам змін соціальної структури сільського населення В основі переважної їх більшості були покладені класові принципи аналізу.

Широкий круг наукових узагальнень даного періоду у відповідності з тематикою поділяються на декілька груп. Головними серед них були історико-партійні, конкретно-історичні, економічні, демографічні, філософсько-соціологічні, історико-етнографічні праці. Новим, явищем цього періоду, стало проведення чисельних науково-практичних конференцій [10]. Історико-партійна проблематика була віднесена до числа пріоритетних, чисельність спеціалістів, що займались ними, значно перевищувала кількість громадянських істориків. Не випадково, що питання етносоціальних змін, які розглядалися як складова частина соціальної політики партії, були багато чисельними.

Система історико-партійної науки була розгалуженою і добре керованою. Теоретичні положення та загальне осмислення вузьких положень головним чином досліджувались столичними вченими, на місцях займались переважно узагальненням накопиченого досвіду роботи республіканських та місцевих партійних організацій [11]. Більшість досліджень виходили за рамки суто історико-партійних проблем, що забезпечує можливість їх ефективного використання при узагальненні питань про зміни етносоціального складу населення.

Переважна більшість такого плану робот була написана на широкій документальній базі. Особливо репрезентативними серед використовуваного кола джерел були матеріали партійних та поточних архівів, періодичної преси. Викривлене зображення дійсності розпочиналось саме з них.

В дослідженнях В. Касьяненка, аналізується зміст політики партії в соціальній сфері та курсу на зближення націй і народностей. Ортодоксально, основним і єдиним напрямком визначалось формування «нової інтернаціональної та соціальної і сторичної спільності людей – радянського народу» та безперечне просування його в напрямку «соціалістичного способу життя». Головним напрямком цих досліджень було звеличування мудрості партійної політики, не звертаючи увагу на суттєві проблеми, що в ті роки формувались в соціальній сфері та міжнаціональних відносинах [12].

З вказаної проблематики готувались і колективні монографії, що [13]. Коло складових соціальної політики розширювались, зрештою, сформувалась ідея її спільної розробки та реалізації в рамках країни соціалістичного блоку [14].

Як позитивне надбання можна оцінити спроби розкриття взаємозв’язку між соціальною політикою та міжнаціональними відносинами [15]. Постановка такої проблеми була надзвичайно важливою, якщо враховувати чисельні складнощі, що залишились на теренах Радянського Союзу. Проте, цього зроблено не було, а розглянуті показники зближення життя, поліпшення житлових умов, зростання освітнього рівня стали розглядатись як базові для активізації процесу зближення нації. В подальшому міжетнічні взаємини в програмі КПРС взагалі були включені до складу соціальної політики.

В Україні дослідження визначеного кола проблем набувало характеру узагальнення досвіду роботи Компартії України, місцевих партійних організацій.

Значний вклад в осмислення проблем соціального розвитку села вніс О. Ю. Гаврилюк, який підготував ряд монографій, десятки статей [16]. Головна увага в працях дослідника концентрувалася навколо питань впливу на соціальні процеси результатів науково-технічного прогресу, наростання процесів усуспільнення виробництва та зближення форм власності, зближення показників рівня життя робітників і колгоспників. Разом з тим, не можна погодитись з твердженням про те, що скорочення чисельності колгоспників – закономірний і керований процес, який мав прогресивне соціально-економічне значення. На сучасному етапі суспільного розвитку негативізм та некерованість вказаних явищ очевидна.

В розглянутий період, в українській історико-партійній науці не вийшло жодної роботи, в якій би вивчались проблеми партійного керівництва динамікою етносоціальних змін у складі сільського населення. Головною причиною цього, на нашу думку, було те, що державна політика, спрямована на зміни в соціальній структурі мала не прямий, а опосередкований характер – через інфраструктуру, систему освіти, медичного забезпечення, побутового забезпечення та інших соціальних програм.

Проблеми етнічного складу та міжнаціональних відносин розглядались за наперед визначеними канонами – мова велась лише про здекларовані на партійних форумах ідеї про розквіт та зближення всіх націй і народностей, формування радянського народу як нової історичної спільності людей. Особливою рішучістю відзначалось засудження національної патріархальщини села, рецидивів так званого «буржуазного націоналізму».

Громадянська історія, що вивчала питання етносоціальних змін села, розвивалася паралельно, за тими ж закономірностями, що й історико-партійна наука. Існуюча різниця між ними була умовною, більшість досліджень розпочинались з традиційного вступу, в якому конспективно викладалась діяльність комуністичної партії та радянської держави з того чи іншого питання.

На відміну від соціальних процесів, питання етнічного складу населення, міжнаціональні відносини розглядались значно вужче. Зміст публікацій на вказану проблематику обмежувався прославленням геніальної ленінської національної політики, розвитку України у братерській сім’ї народів-братів, повного вирішення в СРСР національного питання і безконфліктності у розвитку етнічних взаємин. На цьому фоні лише окремі дослідження акцентували увагу на специфічних рисах національного складу та міжетнічних відносин в українському селі [17].

Вагомий вклад у дослідження проблеми внесли етнографи [18]. Обмеживши кількість пропагандистських штампів і догм, автори на підставі архівного, статистичного матеріалу, результатів соціологічних обстежень, розкрили зміст етнічних процесів в різних сферах життя: від економіки до мови. Проте, розширений об’єкт дослідження, що охоплює більше 100 націй колишнього СРСР, не дозволив належним чином розкрити суть цих явищ в українському селі.

Таким чином, література 70–80-х років ХХ ст. відобразила процес осмислення етносоціальних змін у складі сільського населення в період їх формування. Вивчення цих проблем здійснювалось за умов відсутності часового проміжку, що забезпечує можливість вироблення оцінок з висоти часу. Ряд принципових питань залишилися невирішеними. До числа прогалин відносились проблеми депопуляції українського села, руйнації структури сільських поселень, масових переміщень населення.

Демократизації суспільства, що отримали розвиток у 80-і роки, розкрили нові можливості наукового узагальнення етносоціального складу селян. В цей час головний зміст новацій в узагальненні визначеного кола проблем полягав у критичному осмисленні відомих фактів, засудження помилок та недоліків, прагненні вдосконаленні існуючої системи. Але і цей період не був позбавлений суттєвих помилок. Так, головною серед них була недооцінка проблем міжнаціональних взаємин та включення їх рядовим блоком в коло соціальних питань. Можна погодитись, що вказані сфери мають багато спільних рис, однак закономірності, за якими вони розвивались, значно відрізнялись. Матеріальні фактори, на які робився уклон в соціальній політиці, в міжетнічних взаєминах не спрацьовували. Натомість, суттєву роль тут відігравали мовні розбіжності, культурні та релігійні традиції народів.

Проте, інтерес до етносоціальних проблем зростав. В розвиток даної проблематики вийшли у світ монографічні узагальнення П. П. Панченка, підготовлені у співавторстві з М. М. Вівчариком, В. І. Кравченком, В. С. Чишком. В монографії П. Пан­ченка та М. Вівчарика головна увага концентрується на проблемах інтернаціональних зв’язків сільських трудівників, що займали суттєву роль у їх житті в 70–80-і роки. Вказана праця одна з небагатьох в українській історіографії досліджень, де розглядаються проблеми змін етнічного складу населення. Не дивлячись на те, що аналізуються вони з точки зору інтернаціоналізації суспільства, що як показало життя, не завжди було виправданим, все ж наукове осмислення вказаної проблеми має важливу роль [19].

Одною з перших спроб комплексного узагальнення процесів, що проходили в українському селі стала колективна праці під керівництвом І. М. Маковійчука [20]. В ній показано формування аграрної політики в умовах перебудови, тенденції змін в соціальній структурі села. Здійснено спробу по-новому осмислити напрямки розвитку міжна­ціона­льних відносин.

Початок 90-х років ХХ століття в новому баченні постали питання міжнаціональних відносин. В окремих регіонах колишнього Союзу запалали війни, що виникли на міжетнічному ґрунті. В таких умовах в Україні, яка чи не єдиною за таких умов зберегла національну стабільність, активізувалися наукові пошуки з етносоціальних проблем. Переважна більшість з них носила агітаційно-пропагандистський характер.

Здобуття Україною незалежності було закономірним етапом змін суспільного життя, відкрило новий етап в усіх напрямах історичної науки. Вперше за багато років українські історики здобули можливість вільно висловлювати свою точку зору на проблеми вітчизняної історії.

Важливі аспекти аграрної сфери розглядаються в працях П. П. Панченка, С. М. Тимченка, Н. П. Барановської, В. С. Чишка [21]. Так, безперечною заслугою В.Чишка є постановка питання про необхідність комплексного розгляду етносоціальних процесів на селі. Автор виявив важливі закономірності етносоціальних змін, одна з них стосується того, що чим менше частка осіб певної національності проживає в місті, тим більше вона представлена в структурі села, порівняно з національним складом всього населення.

Особливо вагомим був вклад у дослідження визначених питань Тимченко С. М., який дуже змістовна та об’єктивно, на підставі багатьох, вперше залучених архівних документів, соціологічних досліджень, проаналізував етносоціальні процеси в українському селі [22].

Дослідження етносоціальних процесів в сучасній Україні залишаються однією з актуальних проблем сучасної науки, до якої прикуті погляди багатьох дослідників різних напрямків гуманітарної науки [23].

Таким чином, робота істориків та представників інших суспільних наук по вивченню всіх сторін життя українського села розвивається в напрямку підвищення вимог до достовірності і якості документального та статистичного матеріалу, розширення кола використовуваних джерел, більшої різноманітності тематики досліджень. В той же час, очевидно, що аграрна історія новітнього часу відноситься до числа найменш досліджених розділів історії України.