Geum.ru

Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни

Вид материалаДокументы

Содержание


Список джерел та літератури
Етнонаціональна різноманітність півдня україни
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   33

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Юз и Юзовка. – Донецк (Украина): Изд. «Фирма Кардинал», 2000.

2. З. Г. Лихолобова, В. В. Бочаров. «Проблема возникновения Юзовки (Донецка) в освещении Т. Фридгута» // «Вісник Донецького університету», сер. «Б. Гуманітарні науки». – вып. 1. – С. 24–30.

3. РГАЛИ. – фонд. 254. – оп. 1. – д. 4. – С. 1–4.

4. М. Б. Краснянский. Из истории горного дела на Дону // В кн. «Записки Донского штейгера». – Ростов-на-Дону, 1915. – С. 301.

5. В. Бархударян. История армянской колонии Новая Нахичевань. Ереван.: Айстан. – 1996. – С. 247. Об этом же упоминает П. П. Филевский в «Истории Таганрога» (М., 1898. – С. 1888). Кампенгаузен поручил «Коваленскому (видимо, Ковалевскому. – А. Н.) исследовать геогностически донские степи с целью развития углепромышленности».

6. В книге И. А. Гонимова «Старая Юзовка. 1869–1905. Сталинский металлургический завод. – М., 1937. – С. 16–21 называется Я. И. Древицкий. Говорится, что это бывший пастух помещицы Чеботаревой. Скорее всего речь идет не о Я. И. Древицком (1823–?), а о его сыне, И. Я. Древицком (1854–1912), впоследствии углепромышленнике, сопернике Юза (Н. А. Степаненко. Купеческий род Древицких // Донской временник, 2004. – С. 10–12).

7. В. Горностаев. Нестор Кукольник и Грушевские угольные копи // газета «Поле зрения» (Шахты). – 8 апреля 2003 г.

8. Г. Сёмин. Уголь английский или русский // газета «Флаг Родины» (Севастополь). – 22 сентября 1974.

9. Г. Шахты. Историко-краеведческий очерк. Ростов-на-Дону, 1986. – С. 13. Известен случай, когда в 1842г. генерал-губернатор Воронцов ходатайствовал об отводе участка на Грушевке купцу Иванову, подрядившемуся доставлять в казну Грушевский антрацит. Дело разбиралось в военном суде, и Иванов получил отказ.

10. Там же. С. 16. См. также И. А. Гонимов «Старая Юзовка. 1869–905. Сталинский металлургический завод. – М., 1937. – С. 16–21.

11. И. А. Гонимов «Старая Юзовка. 1869–1905. Сталинский металлургический завод. – М., 1937, С. 16–21.

12. РГАЛИ. – фонд. 254. – оп. 1. – д. 4, – С. 1–4.

13. В. Бархударян. История армянской колонии Новая Нахичевань. Ереван: Айстан, 1996. – С. 247. О поставке угля в Москву А. Халибовым ст. также РГВИА. – ф. 1. – оп. 1. – т. 6. – д. 19434. – С. 32.

14. Содержание отчетной записки статского советника Кукольника с предложениями насчет мер для развития в южной России каменноугольной промышленности необходимых // РГВИА. – ф. 1. – оп. 1. – т. 44. – ед. хр. 17.

15. Врангель. Рурские разнорабочие на Грушевских шахтах // в кн. В. Сидоров донская казачья энциклопедия, т. 1, Ростов-на-Дону, 1994. – С. 155–158. В энциклопедии автором статьи указан барон Н. Е. Врангель, но после консультации с краеведом В. Горностаевым мы пришли к выводу, что Н. Е. Врангель автором быть не мог, так как он появился в Ростове-на-Дону много лет спустя описываемых событий. Статья датирована 1869 годом, а описываемые события относятся к 1863 году. Приводимая в тексте цитата дана по М. Б. Краснянский. Из истории горного дела на Дону // Записки штейгера, т. 1. – Ростов-на-Дону, 1915. Случай этот описывает Н. Кукольник в своем УШ Азовском письме, которое так никогда и не было напечатано.

16. А. С. Марков. Астраханские письма //Астраханские известия, 2003, 2 октября.

17. РГВИА. – ф. 1. – оп. 1. – т. 44. – ед. хр. 17.

18. ВВ. А. Соколов. П. А. Пузыревский – исследователь геологии Карелии. Петрозаводск, 1977. 64 с.

19. Н. Г. Охотин, А. М. Ранчин. Н. Кукольник // «Русские писатели: 1800–1917» Биографический словарь. Том 4. – М., 1994. – С. 212–215.

20. Н. Кукольник. Железные дороги в России // Северная почта, 1865. – №№ 246–247.

21. В. В. Артемьев. Горловка. Путеводитель. – Донецк, 1985.

22. А. И. Соловьев, Университет на юге России. – Таганрог, 1998.

23. И. А. Гонимов. Старая Юзовка 1869–1905. Сталинский металлургический завод. – М. – К., 1937. – С. 32.

24. Там же, С. 19–20.


В. К. Орел


ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА РІЗНОМАНІТНІСТЬ ПІВДНЯ УКРАЇНИ


Згідно з чинною Конституцією України, наша держава є унітарною, в якій сьогодні проживає понад 100 різних етносів – національних меншин. Вони і складають своєю різноманітністю і строкатістю український народ. Титульною нацією є українці. Як стверджують сучасні провідні політологи та експерти, до останнього моменту в Україні не було остаточно сформованої нації. І в цьому немає нічого дивного і сенсаційного. Адже територія нинішньої України сформувалась із уламків імперій і країн, які мали різні культурні генокоди.

Цивілізаційний розлом, який проходить в Україні, автоматично перетворює її в країну з невизначеною, гібридною і фрагментарною ідентичністю, що фактично позбавляє формування нації в класичному – «націоналдержавному» розумінні. Адже нація, на відміну від просто спільної території, створює первинні політичні зв’язки і базову лояльність індивідів, інші узи і форми солідарності, єдності. То ж бо гендерні, сімейні, регіональні, релігійні, класові ідентифікації підпорядковані цій провідній відданості громадянина його національній державі.

Упродовж 14 років українські інтелектуали ставили питання: на основі чого у громадян України, формально об’єднаних спільною територією, однією державою, але фактично роз’єднаних історичними фобіями, побутовими стереотипами, а то і несвідомою антипатією, повинно виникнути відчуття «уявленої спільності» і спільної долі.

Відповідь на це нелегке запитання формувалося повільно в надрах нашого суспільства за роки незалежності. При цьому соціокультурні трансформації розвивалися під впливом не тільки внутрішніх, але і зовнішніх чинників, оскільки Україна все активніше втягувалась у процес глобалізації. Свобода пересування, доступ до світових медіа, обмін товарами й ідеями дали українцям нові знання, достатні для того, щоб свідомість людей почала змінюватися, поки не настав момент і на Майдані не вибухнула яскравим сузір’ям ідей, надій і поведінкових установок українська національна ідентичність. В епоху глобалізації зв’язки між державами і громадянами слабшають. В сучасному світі іде боротьба не за території, а за простір, не за силу, а за цінності. Глобалізм апелює до простору – поверх територіальних бар’єрів і поділів. І всі ці процеси не оминули Україну і її багатонаціональний Південь. Глобалізація сприяє тому, що можна, наприклад, жити на своїй території, але в чужому просторі. Або навпаки, перебуваючи на чужій території, бути як у себе дома – в своєму просторі.

На старті незалежності на порядку денному в Україні постало національно-територіальне питання. В момент розвалу союзних структур необхідно було вирішити проблему національно-територіальної незалежності і територіального облаштування України. В наступне десятиліття в Україні формувались територіальні ідентичність і патріотизм, зміцнювався територіальний суверенітет у рамках єдиної держави, проводилось облаштування кордонів, особливо південних. І хоча ще всі проблеми не вирішені, але цілі національно-територіальної революції на сьогодні майже вичерпані.

У кінці 2004 поч. 2005 рр. у ході помаранчевої революції Україна вирішувала завдання переходу від територіального до просторового освоєння. Це була просторова революція, з вибором на користь загальної європейської ідентичності, курс на оволодіння європейськими цінностями. Не Захід і не Схід, а демократично універсальні орієнтації стали для України новим національним і пост національним сенсом. У цьому плані українська революція якраз формує спільність політичної долі, ментально укорінює участь громадян не тільки в політиці, а в цілому в житті держави. Та в ході цих перетворень, особливо на Півдні України, з її специфічною ментальністю, залишається багато проблем.

В Україні ще не склалась національна ідентичність як цілісна і стабільна структура. В культурологічному і етнополітичному сенсі Україна – це все, – таки «незібрані землі», де одна частина належить заходу, а друга – сходу, то ж бо західно-християнській цивілізації і православній. А в Криму, в особі кримськотатарського етносу, ще й мусульманський світ. Тому в Україні ще немає колективності, національної солідарності і спільності, і по суті, немає консолідованої політики, без якої неможлива реалізація цілей і місії країни.

І до цього часу ведуться гострі дискусії, які не дали відповіді на питання: якою має бути українська ідентичність, яким повинен бути український патріотизм – етнічним, громадянським, лінгвістичним чи якимось ще. В українському світогляді апеляція до історико-культурної традиції в більшості випадків призводила і призводить до нових мікро– і макророзламів суспільства. Де-факто в Україні немає державно-історичного міфу, який би однозначно сприймався усім суспільством як базовий, архетипічний. Львів’ян, тернопільчан, іванофранківців дратують пам’ятники Леніну в Харкові чи Запоріжжі, в той час як мешканцям Донбасу, Криму незрозумілий, а то і неприйнятний культ ОУН-УПА в Західній Україні. Одесити прагнуть поставити пам’ятник кривавій імператриці Катерині II-й, а галичани – С. Бандері уже мають давно. Та вони не розуміють одне одного. Для цього потрібен час.

Виплекані у 90-ті роки «збірні» історико-культурні настанови носять штучний і часто роз’єднувальний, ніж об’єднувальний характер. А це може слугувати лише базою для гібридної ідентичності як тимчасової. Поштовхом до прискорення цієї «тимчасовості» послужив Майдан, який не тільки розбудив демократичний національний патріотизм, але й придав йому сфокусоване значення і ціль: не має значення, звідки ти – зі сходу, півдня чи заходу України, «свій» ти, чи «чужий», якщо є визначення верховенства права і відмова від насилля при вирішенні спірних питань. Фактично відбулось відторгнення соціумом всякого роду придуманих істориками і політиками ідентичностей на користь правової, яка виникає і без прив’язки до «древньої» традиції, історичних міфів «про славетне козацьке минуле» тощо.

Досвід революції показав, що в Україні демократична солідарність більш стійка, ніж національно-історична, яка не може бути універсальною в нашій країні. Нація вибирала не між капіталізмом і соціалізмом, не із зразків історичного минулого (хоча в південних регіонах досить значна кількість: прихильників минулого соціалізму), а пішла на сучасну і адекватну європейському формату логіку вибору громадянського миру, суспільного благополуччя і побудови європейської правової держави. Якраз у цьому революція була не стільки буржуазною, тим паче не соціалістичною, а сучасною демократичною, яка носить за багатьма ознаками постнаціональний характер. Важливо, що помаранчева революція здійснила перезапуск і пере- настрій населення на основі демократичного патріотизму. Майдан показав, що нація має можливості і ресурси для досягнення демократії особистими зусиллями. Ось чому для успішного розвитку України важливо і надалі культивувати створену на Майдані демократичну ідентичність. В інтересах єдності України все ж таки важливіше культивувати форми солідарності і колективності, репродуюцювати через політичну участь і засновані на демократичних інститутах та правових нормах.

Та після революційних подій виникає актуальне питання: чи є в Україні політичні сили, які б захищали малі народи, особливо депортовані, більшість яких проживає на Півдні України. Якою має бути державна етнонаціональна політика в нових вимірах, має значною мірою дати відповідь перша зустріч Президента України В. Ющенка (у серпні 2005 р.) в Симферополі, на якій будуть розглядатися актуальні проблеми та шляхи їх вирішення з представниками національних меншин України. Така зустріч назріла в силу ускладнення відносин між національними меншинами і владними структурами. Під час помаранчевих подій проблеми державної етнополітики відсувались на другий план, їм не надавалося належної уваги. Винятком були чергова річниця Холокосту або депортація кримських татар. Але чіткості і системності не було. В результаті цього існує невизначеність з центральним органом виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин. Держкомітет фактично реорганізований, на місцях ліквідуються відділи і управління у справах національних меншин.

Залишаються не вирішеними і фінансові та організаційні питання. І хоча останнім часом Президент видав розпорядження про відновлення структурних підрозділів облдержадміністрацій, та за останній час значна частина ресурсу втрачена. Гальмується і відповідна законодавча робота. Залишається не прийнятою Концепція державної етнонаціональної політики. Декілька років «лежить без руху» новий закон про національні меншини, який пройшов експертизу і отримав високу оцінку у Раді Європи.

Міжнаціональні відносини мають для сучасної України ще і важливий зовнішньополітичний вимір. Передусім, це стосується відповідності Копенгагенським критеріям і виконання Плану дій Україна–ЄС. Адже Європа приділяє особливу увагу щодо дотримання і реалізації прав національних меншин. І неврегульованість етнонаціональних питань може стати додатковою перешкодою на шляху євроінтеграції України. Адже прикладом Євросоюзу на адресу Туреччини, Болгарії, Румунії уже були.

Розгляд міжнаціональних відносин розглядається через призму політики прав людини. На ці проблеми гостро реагує не лише європейський чиновницький корпус, а ще більш серйозно – європейська суспільна думка. Та для нас сьогодні більш важливою є внутрішня зацікавленість у вирішенні існуючих проблем. Соціологічні дослідження показують досить високий рівень незадоволення своїм положенням у низки національних меншин, особливо у Криму. Існує ґрунт для переростання латентних етнонаціональних протиріч у відкриті конфлікти, що стало за останні роки частим явищем на Кримському півострові.

Останнім часом виникла проблема радикалізації і внутрішньої боротьби в середовищі самих національних об’єднань. Ця проблема більш аніж серйозна. Відсутність зрозумілої і чіткої позиції з боку держави по багатьох етнонаціональних і міжрелігійних відносинах провокує зростання незадоволення серед груп меншин, які в свою чергу радикальні сили використовують для підриву довіри до легітимних організацій. Ця проблема особливо характерна для Криму. Якщо держава своєчасно не буде демонструвати розуміння проблем і запобігати їх виникненню, наприклад, депортованих за національними ознаками, то на півострові починають піднімати голову організації із радикальними гаслами і активно пропагують екстремістські ідеї. Є небезпека, що таку карту окремі політичні сили спробують розіграти в ході передвиборчої кампанії, особливо в місцеві органи влади. Цьому можуть слугувати декілька факторів: низький виборчий тривідсотковий бар’єр, протиріччя, які не вгамувались після минулих президентських виборів, мовні та релігійні проблеми, та одвічна проблематика геополітичного вибору. Але найважливішою і головною проблемою в Криму залишається невирішеність конфліктного протиріччя – питання землі. Залишається і відлуння сепаратизму з попередніх президентських виборів, прагнення на виборах до Верховної Ради в 2006 році взяти реванш за події у Сєверодонецьку.

Конкуруючі політичні сили – як про владні, так і опозиційні, будують свою кампанію на негативі. А це призводить до поляризації в суспільстві, у тому числі за принципом Схід–Захід. І вихід має бути єдиний – держава повинна, зобов’язана вносити в суспільство консолідуючі ідеї. Об’єднувальним чинником може бути консолідуючий шлях розвитку країни. Україна має всі можливості стати регіональним лідером, створити могутню процвітаючу економіку. Але це можливо лише за умови, якщо українська нація буде єдиною в розумінні шляхів розвитку держави, в устремлінні побудувати демократичне суспільство. І українці в цьому сенсі не є пасивними в пошуках шляхів для подолання розколу в країні, який за останній час посилився.

Невідкладною проблемою є розробка і втілення концепції державної етнонаціональної політики. Деякі проекти цієї концепції знаходяться у Верховній Раді, яка має їх розглядати.

Адже ситуація з етнонаціональними процесами в Україні сьогодні складна. Її не можна описати однозначно в двох словах. Так склалося історично, що відмінності в системах цінностей різних регіонів України проявляються в першу чергу в різних орієнтаціях. Наприклад, західні цінності і західний спосіб життя, ментальність, самі підходи ще багатьом здаються незвичними, з ворожим ставленням до них. Це і накладає свій відбиток на саму психологію різних регіонів. В окремих регіонах більше покладаються на самих себе, більше проявляється індивідуалізм, в інших – більше надії на державу, на регулюючі фактори. Звички, стереотипи, відмінність історичного розвитку – все це позначилось на психології, на орієнтації людей в регіонах. За таких умов Україні вкрай потрібна загальнонаціональна дискусія на різних рівнях. В цій дискусії необхідно, щоб кожна із сторін знайшла аргументи. Скажімо, ті хто орієнтує Україну на Європейський Союз, повинні навести аргументи, чому Україні це більш вигідно, ніж орієнтація на євразійський простір. І навпаки, прихильники євразійського шляху повинні навести аргументи на користь того, що Україні це більш важливо і корисно. А поки що аргументація з обох сторін – досить спрощена, вона зводиться до банальних, вже стандартних речей: з одного боку – про споконвічну дружбу українського і російського народів, а з іншого – про високий рівень життя в Європі. Ні та, ні інша сторона не дають програми дій – як Україні діяти в тому чи іншому просторі.

Такі проблеми з’являються тоді, коли до справи залучаються політичні провокатори і ґрунтом для цього є незнання історії України, брак правдивої інформації, а також дефіцит спілкування людей з різних частин країни. Політики в основному просто використовують існуючі масові настрої для поточних корисливих інтересів, для отримання голосів виборців електорату. А повинна бути конструктивна розмова професіоналів – учених, а поки що це – розмова політиків, які, навіть не дискутуючи, закидають у суспільство такі гасла, які будуть сприйматися у тому чи іншому регіоні і підвищать їх популярність. Популізм не є аргументом у вирішенні таких делікатних і складних проблем, які склалися в етнонаціональних відносинах України.

Політичні відмінності між регіонами – абсолютно нормальне явище. Самі по собі вони єдності держави не загрожують. Але вже виразно видно, що за такої поляризації, коли в одному регіоні 98% населення – за одного кандидата в Президенти, а в іншому – за його антипода, немає. І це добра позитивна ознака сьогодення. Цю поляризацію створено штучно, граючи на стереотипах, які зародилися ще в радянські часи.

Для ефективного вирішення існуючих етнонаціональних протиріч в Україні сьогодні потрібно:

– етнонаціональну різноманітність вважати не проблемою, з якою потрібно боротися, а унікальною загальнонаціональною перевагою, яку необхідно розвивати і використовувати надалі. В усьому світі національні діаспори і общини є найважливішим ресурсом геополітики і економіки;

– ефективна етнонаціональна політика – це міцна горизонталь, а не тільки вертикаль влади;

– сьогодні державну етнонаціональну політику необхідно підняти на якісно новий рівень, зробити її, як говорять американці, не частиною проблеми, а частиною її вирішення.

Для цього потрібно відновити механізми виконавчої влади в сфері міжнаціональних відносин. І як одна із складових – введення квотного принципу представництва на заміщення посад в органах влади тих регіонів, де проживають національні меншини. На сьогодні таке представництво необхідне, хоча цей кадровий принцип виглядає дещо архаїчним. Подібна практика була розповсюджена в СРСР і колоніальних системах на початку ХХ століття як невід’ємний елемент політичної асиміляції. Але реалії сьогодення говорять про те, що це поки єдиний ефективний спосіб відстояти політичні права національних общин. На перспективу ж більш демократично і далекоглядно виглядає створення умов для самоорганізації і широкого представництва інтересів національних меншин. Це питання часу і політичної волі керівництва держави.

Доцільно було б і відновити роботу Ради керівників громадських організацій національних меншин при Президентові України або створити при Кабінеті Міністрів відповідну громадську комісію з питань розробки і реалізації етнонаціональної політики, яка змогла б узяти на себе експертно-консультаційні функції із захисту інтересів національних меншин України. В законодавчому плані потрібно затвердити в новій редакції закон про національні меншини та прийняти Концепцію державної етнонаціональної політики.

Впровадження цих та інших нововведень – нагальна потреба часу. Адже сьогодні, центр політичної активності українського суспільства виразно змістився на Південь і Схід – в ті регіони, де населення знаходилось з кінця 1980-х років і впритул до завершальної стадії помаранчевої революції. За що борються південні і східні «протестанти»? В цілому їх вимоги різноманітні, як і ті сили, які очолюють або прагнуть очолити народну активність, розігруючи міжнаціональну карту. Національно-демократичні сили та їх прихильники з болем сприймають гасла і лозунги, які несприйнятливі для їх свідомості: про федералізм, державний статус російської мови, зближення з Росією, збереження при владі діячів старого режиму тощо.

Такі рухи, настрої, протесні акції проходять у своїй більшості добровільно, свідомо і тверезо, а досвід недавньої революції вони вивчають і використовують у відповідності з особистими потребами. І в цьому є певний позитив цих процесів. Не дивлячись на пролетарську ментальність, притаманну протестним регіонам, учасники масових акцій (особливо кримських татар) однозначно налаштовані на мирні методи боротьби і є – що нещодавно було не типово для півдня і сходу – послідовними «державниками», які не цураються національної атрибутики. Незалежність, верховенство Конституції, «західний вектор», президентство В. Ющенка ми вибороли, по суті, тільки активністю мас. Але тепер маси «східняків» і «південників» з багатонаціональним розмаїттям, далеких від демократичних і національних інтенцій, також перестають бути пасивними. І цих реалій не можна не враховувати, особливо напередодні виборів до Верховної Ради і місцевих органів влади.

І все-таки, південно-східний регіон України, в силу своїх промислово-специфічних особливостей залишається досить консервативним. Директори крупних промислових підприємств часто почувають себе тут повноправними хазяями не лише соціальної інфраструктури, але й поглядів трудящих. Таким керівникам і їх підприємствам фактично належить більшість електронних і друкованих засобів масової інформації регіону, через які вони суттєво впливали і будуть впливати на умонастрої електорату. Помаранчева революція – це лише свіжий подих до реалізації хороших нових ідей, які не завершені. Ми чекаємо чогось більшого, сподіваємось на краще, але воно чомусь ще не збувається.

Щодо конституційно-політичної і адміністративно-територіальної реформ, то вони в більшості своїй відповідають інтересам національних меншин, оскільки розширюють прерогативи місцевих органів влади і місцевого самоуправління, а також затверджують принципи пропорційного представництва. Це важливий крок на шляху побудови в Україні демократії консенсусного типу, яка більше налаштована до врахування і задоволення потреб різних соціальних і національних груп.

Зрозуміло, що такі складні проблеми, як вирішення етнаціональних протиріч і гарантія прав національних меншин, не мають швидких рішень, але це не є приводом для того, щоб зупинятися напівдорозі.