Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни

Вид материала

Документы

Содержание Список джерел та літератури Модернізаційні процеси в середовищі болгарського населення північного приазов’я у 20–30-ті роки хх ст. Список джерел та літератури Армяне мелитополя

Подобный материал:

• З м І с т вступ, 747.21kb.
• Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
• Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
• 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
• Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
• Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
• Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
• Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
• Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
• Закон україни, 899.36kb.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Павлів В. Українсько-польські відносини на новому етапі серйозних випробувань // Дзеркало тижня, 2002. – 25–31 травня.

2. Павлів В. Чому поляки не люблять українців? // Дзеркало тижня, 2001. – 22–28 грудня.

3. Україна–Польща: історія і сучасність // Збірник наукових статей і спогадів пам’яті Павла Михайловича Калениченка, ч. 2. – К., 2003.


Ю. О. Іріоглу


МОДЕРНІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В СЕРЕДОВИЩІ БОЛГАРСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ’Я У 20–30-ТІ РОКИ ХХ СТ.

ЗА МАТЕРІАЛАМИ УСНОЇ ІСТОРІЇ


Усна історія все більше набуває рис самостійного напрямку в українській історичній науці. В науковій практиці сформувалася тенденція регіоналізації історичних проблем: на рівні регіонів; виявлення історичної специфіки по зонам розселення, що різняться складом населення; способами господарювання; природно-кліматичними умовами.

В цьому контексті необхідно відзначити важливість дослідження усної історії болгарського населення Північного Приазов’я. Так, вивчення інформативного поля мешканців болгарських сіл дозволяє простежити процес руйнації традиційної культури болгарських громад у першій половині ХХ століття. Дослідження даного явища має величезне значення, оскільки ті культурні норми, носіями яких були болгари-поселенці Північного Приазов’я, тягнуться ще з ХVІІІ–ХІХ століття. Ці традиційні норми детермінували розвиток як всієї спільноти, так і окремих родин, що знаходило відображення в господарській діяльності, в побутових відносинах і на міжетнічному рівні.

Дослідження усного матеріалу болгарського населення надає можливість побачити індивідуальне сприйняття світу та історичних реалій окремими особами, які не були певним чином заангажовані та відбивають точку зору членів усієї спільноти. Базуючись на цьому, можна відтворити картину руйнації та перетворення традиційного болгарського суспільства у Північном Приазов’ї, зіткнення його з індустріалізацією та переосмислення моральних норм традиційного укладу життя, що мало місце після цього. Цей процес руйнації охопив усі шари: міжетнічні контакти, побутові та шлюбно-статеві відносини, господарську діяльність. Важливо простежити в якому руслі відбувалися зміни у повсякденному житті та за який проміжок часу було змінено світосприйняття болгарського населення.

Величезний потенціал несе в собі інтерв’ю з однією з мешканок села Преслав Приморського району Запорізької області – Стояновською Раїсою Охримівною, 1912 року народження. Перш за все, необхідно відзначити важливість даного матеріалу, оскільки респондент не тільки ще застала традиційну болгарську культуру, а й виховувалась в цій системі морально-етичних норм, тому в повній мірі передає весь спектр емоційно-цінністних переживань людини традиційного аграрного суспільства.

У родинних та шлюбних відносинах, протягом 20-х років, продовжували відігравати провідну роль правила поведінки ХVІІІ–ХІХ століть. І хоча в цей час, шлюб в меншій мірі залежав від волі батьків і молоді люди самі обирали собі пару, однак, все одно, постать старшого чоловіка в родині залишалась домінуючою. Цікавим фактом є те, що аж до 30-х років пари для шлюбу створювались на сідянках, а також на хороводах. Про наявність таких явищ у болгарських селищах Південної України у 1914 році свідчив ще М. С. Дєржавін, відзначаючи, що, як правило, після хороводів дівчата з хлопцями розбивались по парах. Стояновська Р. О., описуючи знайомство зі своїм майбутнім чоловіком, також згадує про «збори», на яких фактично і обирали собі пару. За словами респондента дане міроприємство супроводжувалось співом дівчат, під час якого і проходило оцінювання потенційного партнера та приналежності до певної родини [1, хв.35 сек.50–хв.30]. Звичаї таких зборів, як і традиційне відвідування церкви, були невід’ємною частиною повсякденного життя болгар Північного Приазов’я. Якщо до цього додати усталений календар сільськогосподарських робіт зі своїми святами та культами, то отримуємо зображення життя традиційного аграрного суспільства болгар, що безперервно розвивалося у просторі та часі.

Показовим є той факт, що ще в 20-х роках ХХ століття, у болгарських селах Північного Приазов’я, активно проводили обряди пеперуда, пов’язаних із землеробським культом та визовом дождю. Характерно, що, навіть, зберіглася традиція ставити на головну роль, перш за все, сиріт та дівчат, що не досягли статевої зрілості. Доволі повний опис даного обряду наводить Стояновська Р. О. [7, хв.41–хв.39 сек.20]. Наявність таких давніх культів, підкреслює схильність болгарських громад Північного Приазов’я до традиціоналізму, який встановився ще з ХVІІІ століття, під час переселення до Південної України. Таким чином, болгарські громади, як носії субкультури, в оточені домінуючого населення, замикалися і зберігали власні традиційні культи, як зовнішній прояв протиставлення себе «чужому» населенню. Доказом цього, є також і наявність культу кальчу, також пов’язаного з дощем. «… И делали глину, кальчу! Кальчу! Ну, как человек его сделаем и несем его в речку! И плачем – наш Николай умер! И в речку кидаем его… что за дождь, чтоб был!»

Сприйняття респондентом цих обрядів та церковних свят, як «істинних» свят, радикально відрізняється від ставлення до «свят нової влади». Ентузіазм та радість святкування змінюються жорстким прагматизмом. Описаний Стояновською Р. О. святкування курбану, причетності всіх мешканців села до спільного його приготування – виділення коштів на утримання бичка, різко контрастує із святкуванням «радянських червоних дат». Навчені колективізацією та голодом люди, сприймали їх, лише як вихідний день наданий колгоспом та виділення продуктових наборів. Однак і в цьому разі, святом вони були, фактично, лише для працівників МТС, які були тоді у більш вигідному положенні в порівнянні з основною масою. Залишаючись в очах респондента все ж не святами, а «…деночник…» [7, хв.41сек.20–хв.41 сек.10], вона залучалась до них через свого чоловіка, що працював в МТС. А пізніше, сприйняття їх пішло вже за інерцією, за схемою – якщо всі їх визнають, то один не будеш від них відмахуватись. І кінцеву крапку у зруйнуванні традиційних свят, поставила шкільна освіта дітей, через яких новий уклад життя передавався і батькам.

Розповіді респондента про заборони реалізовувати традиційні болгарські обряди та культи, проникнені запалом ненависті до колгоспної верхівки [3, хв.44 сек.50–хв.44 сек.20]. Залишаючись у власній родині анклавом традиціоналізму, Стояновська Р. О., не могла одна стримувати рух процесу модернізації. На неї постійно впливали «нові» манери чоловіка та дітей, а до цього можна додати і психологічний тиск з боку подібних родин, які вже повністю сприйняли всі нововведення. Тож яскравим прикладом прийняття нового стилю життя, стало використання у побуті не традиційного болгарського вбрання, а плаття. На данному етапі вартовим «старого» виступило старше покоління, у вигляді свекрухи, що спершу сварила свою невістку за зраду усталеної традиції. Однак, як не дивно, Стояновська Р. О. сприйняла ці зауваження, вже як абсолютний прибічник модернізації, пророкуючи свекрусі, що і та скоро вдягне плаття [8, хв.15–хв.11]. Така радикальна зміна поглядів, звісно, була детермінована позиціями новаторства членів її родини – чоловіка та дітей, але необхідно поглянути на дану ситуацію і в більш широкому аспекті.

На процесі виродження болгарського костюму акцентував увагу ще М. Дєржавін, але його зауваження більше стосуються не дуже заможних сіл. На його погляд, це було пов’язано із втратою болгарами стабільного економічного положення, зникнення вівчарства як галузі народного господарства, а звідси і поява в одязі болгар нових матеріалів та абсолютно нових костюмів [9, С. 84]. Користування в побуті традиційним болгарським одягом, що включає в себе багато елементів, передбачає, звісно, певні витрати на них, не зважаючи на доцільність їх використання. Що стосується села Преслав, то воно своїм багатством було відоме на все Північне Приазов’я, тож його мешканці могли собі дозволити зберігати сталість традицій болгарського костюму. А також, сама Стояновська Р. О. говорить, що до того як почали носити плаття, всі жінки вдягались відповідно традиції [8, хв.15–хв.11].

Отже, можна говорити, що після колективізації, благополуччя сільського населення різко погіршалось. У болгарських селах, це мало вияв у відмові від традиційного болгарського костюму, оскільки він не відповідав більше економічним спроможностям населення. Так за словами респондента, нове вбрання було і дешевше, і зручніше [8, хв.15–хв.11]. Однак, факт залишається фактом, колективізація стала тим фактором, що зламав традиційну болгарську культуру у Північному Приазов’ї. Болгарське населення було позбавлене свого економічного потенціалу, який забезпечував сталість традицій. Економічний фактор став вирішальним у відмові болгар від багатьох обрядів та культів, зміні традиційного побуту. В таких умовах, молодше покоління все менше розуміло необхідність збереження старих побутових умов, будучи переконаними, що індустріалізація несе безліч нових можливостей. Поступове віддалення молодих від традиційних болгарських свят та побуту, це лише візуальний прояв докорінних змін, що сталися у болгарських громадах. Не менш глибокими були зміни у духовній сфері, у морально-етичному настрої молодого покоління, яке все більше почало відрізнятися від старого, переосмислюючи, взагалі, взаємовідносини поколінь.

Збереження традицій та культів, на пряму пов’язано із системою морально-етичних норм в середині родини. Разом із передачею знань відносно обрядовості, дітям прививалася певна побутова поведінка. У аграрному суспільстві, повага до старших базується на необхідості передачі знань від старших до молодших. При чому, син в цих умовах, фактично, не може знати щось краще за батька. Поворотним моментом в цьому аспекті стала індустріалізація. Роль старших в родині почала переосмислюватись. Це мало свої наслідки, як у вигляді розквіту пияцтва, так і в зміні ролі старших у вихованні дітей, місце яких, поступово, починає займати дитячий садок, оскільки підростаюче покоління повинно було отримувати вже «нові» знання.

Розбудова важкого машинобудування, дало селянам сільськогосподарську техніку, а працювати з нею, звісно, довелося вже молодому поколінню, яке разом і «старими» знаннями, полишає і традиційні норми моралі. Стояновська Р. О. палко засуджуючи пияцтво, акцентує на тому, що «раніше», батько не дав би сину пити [8, хв.18 сек.40–хв.17]. А з початком роботи в МТС, отриманням грошей – це дало самостійність молодим, до якої, все ж таки, вони не були готові, оскільки стара мораль вже не діяла, а нової ще не було. Респондент звертає увагу на втрату сталої традиції, коли всі гроші віддавалися голові родини, найстаршому чоловікові.

Відсутність необхідності у знаннях та порадах старших, призвела до руйнації системи морально-етичних норм родинної поведінки, а це, в свою чергу, потягло за собою і зміну взагалі світосприйняття. У випадку з респондентом, вона залишалась в родині єдиним носієм традиційного укладу, оскільки чоловік вже почав переймати нові правила, вірогідно, під тиском прагматизму, бо виділення продуктів під свята мало величезну вагу для того часу; з іншого боку, це діти, які через систему шкільної освіти всмоктували в себе матеріали радянської пропаганди. Процес зміни ролей в родині, тісно був пов’язаний з духовною сферою – відтепер, коли домінуюче положення найстаршого чоловіка в родині скасоване, а молодше покоління має економічну основу незалежності, інтенсивність передачі поведінкових норм зменшується, а разом з цим відходить у забуття і дотримання догм традиційної болгарської культури. Вже в меншій мірі шанується старше покоління з їх етичними настановами та релігійно-культовими святами, і все більше набирають обертів загальнодержавні свята та «комуністична» мораль.

Так, за словами Стояновської Р. О., в селі Преслав в 20-х роках ХХ століття «…не положено…» було, щоб росіяни жили в одному селі з болгарами. При чому, це виявлялося і на рівні дітей, які були виховані за традиційними нормами. В уяві респондента, не можна було, навіть, сидіти за однією партою з росіянами, при чому аргументами виступали: «…Он бедный! Не красивый! Русский!…» [1, хв.35–хв.34]. Але процеси трансформації призвели і до змін сприйнятті болгарами оточуючого світу. Зміни у морально-етичних нормах та побутовій поведінці, переосмислення ролі старшого покоління, призвели до того, що молодше покоління починає відходити від замкненості. У новому світі, що принесла із собою колективізація, передбачалася широка співпраця між усім сільським населенням. Тож, діти Стояновської Р. О., не сторонилися вже сидіти разом з росіянами за однією партою.

Ще одним важливим аспектом у контексті міжетнічних взаємовідносин є внутрішні якісні зміни, що відбулися в середині болгарської громади. Під час колективізації, розкуркулення в селі Преслав велися власними силами. За свідченнями респондента, «комсомольці» були з місцевих. Скоріш за все, частина з них пішла на це через економічні причини і таким чином намагалися збагатитися. Інші, могли сприйняти радянську пропаганду всією душею і робили все «за ідею». В будь-якому випадку, наслідки таких дій, стала руйнація болгарської громади із середини. Було розірвано зв’язки в середині локальної групи, що об’єднували її, створюючи коло «своїх» на противагу «чужому» оточенню. Це коло було зламано, оскільки порушники виявилися в середині, а це завдало психологічної травми, від якої болгарське населення вже не оговталось.І в той же час, морально-етичні норми, які могли б дещо стримати цей процес, вже самі активно трансформувалися.

Таким чином, підводячи підсумки студіювання усного матеріалу, інтерв’ю зі Стояновською Раїсою Охримівною, варто відзначити важливість даного виду джерела для дослідження історії болгарського населення Північного Приазов’я у ХХ столітті. Завдяки свідченням Раїси Охримівни, ми маємо змогу відтворити духовний та матеріальний світ болгарських поселенців в контексті загальноісторичних подій. Вивчення історичних реалій крізь призму свідомості респондента, відкриває можливості більш глибокого осмислення процесів трансформації традиційного болгарського суспільства та переживання її окремо взятими особами. Процес руйнації та перетворення традиціного укладу життя болгар, не був одномоментним і бере свій початок ще з кінця ХІХ століття та зростав з арифметичною прогресією. Однак, був один переламний пункт, що, фактично, знищив старовинну болгарську культуру в Північному Приазов’ї – це колективізація. Оскільки носіями болгарської культури були, в переважній більшості, сільське населення, то процес створення колгоспів завдав їм нищивного удару.

Отже, сталий процес поступової асиміляції був різко обірваний колективізацією та іншими негараздами, що її супроводжували. Варто відзначити, що величезну роль у перетвореннях духовного світу болгар, відіграла втрата ними свого економічного потенціалу. Першими «жертвами» злиденного стану болгарського населення стали традиційні свята та культи. Позбавлені можливості святкувати їх в нових умовах, болгари поступово починають відходити від них, а порожнину у духовній сфері одразу ж займають «нові» загальнодержавні свята, підтримані матеріальними благами з боку колгоспів. Але це був тільки початок, більш плачевні наслідки мали зміни у обутовій поведінці. Розбудова колгоспів та МТС, відкривали нові можливості для молодшого покоління, яке повністю включається в процес будівництва нового суспільства. Отримання економічної незалежності молодими, призводить до все більшого конфлікту між традиційними морально-етичними нормами, які ототожнюються зі старшим поколінням, та новою модерною мораллю. Перетворення, що охопили духовну сферу – підміна стародавніх культів та церковних свят новими радянськими «деночками», переосмислення старшинства в родині – все це мало своє відображення і в міжетнічних стосунках. Поступовий відхід молодшими від замкненності громади і все прогресуючі побутові контакти з іншими національностями, з одного боку були обумовлені трансформацією дувного життя, а з іншої, це результат дії економічного фактору, який підірвав болгарське суспільство з середини. Таким чином, один економічний експеримент радянської влади – колективзація – спричинив зникнення однієї з унікальних традиційних культур, що брала свій початок ще з ХVІІІ–ХІХ століть – традиційної культури болгар Північного Приазов’я.


СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Рукописний відділ при Запорізькому відділенні Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського (РВЗВІУА), фонд «Археографічно-етнографічна експедиція до с. Преслав Приморського району запорізької області, серпень 2004 р., опис 1, одиниця зберігання «інтерв’ю зі Стояновською Раїсою Охримівною, 1912 року народження», частина 1. 1 (mp3).

2. РВЗВІУА, фонд «Археографічно-етнографічна експедиція до с. Преслав Приморського району запорізької області, серпень 2004 р., опис 1, одиниця зберігання «інтерв’ю зі Стояновською Раїсою Охримівною, 1912 року народження», частина 1. 2 (mp3).

3. РВЗВІУА, фонд «Археографічно-етнографічна експедиція до с. Преслав Приморського району запорізької області, серпень 2004 р., опис 1, одиниця зберігання «інтерв’ю зі Стояновською Раїсою Охримівною, 1912 року народження», частина 2. 1 (mp3).

4. РВЗВІУА, Фонд «Археографічно-етнографічна експедиція до с. Преслав Приморського району запорізької області, серпень 2004 р., опис 1, одиниця зберігання «інтерв’ю зі Стояновською Раїсою Охримівною, 1912 року народження», частина 2. 2 (mp3).

5. РВЗВІУА, фонд «Археографічно-етнографічна експедиція до с. Преслав Приморського району запорізької області, серпень 2004 р., опис 1, одиниця зберігання «інтерв’ю зі Стояновською Раїсою Охримівною, 1912 року народження», частина 3 (mp3).

6. РВЗВІУА, фонд «Археографічно-етнографічна експедиція до с. Преслав Приморського району запорізької області, серпень 2004 р., опис 1, одиниця зберігання «інтерв’ю зі Стояновською Раїсою Охримівною, 1912 року народження», частина 4. 1 (mp3).

7. РВЗВІУА фонд «Археографічно-етнографічна експедиція до с. Преслав Приморського району запорізької області, серпень 2004 р., опис 1, одиниця зберігання «інтерв’ю зі Стояновською Раїсою Охримівною, 1912 року народження», частина 4. 2 (mp3).

8. РВЗВІУА, фонд «Археографічно-етнографічна експедиція до с. Преслав Приморського району запорізької області, серпень 2004 р., опис 1, одиниця зберігання «інтерв’ю зі Стояновською Раїсою Охримівною, 1912 року народження», частина 5 (mp3).

9. Державин Н. С. Болгарские колонии в России. – София, Изд-во «Мартилен».


Н. В. Крылов, С. В. Москалев


АРМЯНЕ МЕЛИТОПОЛЯ


Появление армян в Мелитополе вероятнее всего относится с середине ХІХ века. Среди причин определивших поселение армян в Мелитополе две необходимо признать основными.

Первая – получение Новоалександровкой в 1842 г. нового названия «Мелито­поль» и статуса города, что определило предоставление молодому городу ряда льгот [1].

Городу предоставлялись «все права и преимущества, городовым положением установленные». Кроме того, все желающие переводились в разряд мещан, купцы Мелитополя освобождались «от платежа гильдейских повинностей, а мещане от взноса мещанского оклада в казну, в течении пяти лет». На пять лет город освобождался от постоя войск. Один процент от «питейного дохода», поступавшего в Государственное Казначейство, оставался в городе.

По истечении льготных лет Правительство вновь вернулось к этому вопросу. На основании представления Министра внутренних дел Николай І подписал 18 февраля 1848 г. указ Сенату «О продолжении дарованной городу Мелитополю льготы» для «распространения и упрочения возрастающей в городе Мелитополе торговли и промышленности». Новый указ предписывал:

1) Купцов и мещан, имеющих собственные домы, или постоянное в Мелитополе жительство, освободить первых от платежа гильдейских повинностей, а последних от взноса в казну подушной подати, впредь на пять лет, предоставя купцам, в течении льготного времени, переходить в высшие торговые разряды, без всякого в казну платежа и производить торговлю без взноса повинностей, в одном Мелитополе и уезде оного.

2) На сем же основании, иногородным купцам и мещанам дозволить записываться в высшие гильдии в Мелитополе, если покупкою или постройкою дома приобретут прочную оседлость; а иногородным купцам, несостоявшим прежде в двух высших гильдиях, если они построят в Мелитополе дом, ценою не менее 5700 рублей серебром, дозволить торговать по льготному свидетельству, без платежа гильдейских повинностей, во всей Таврической губернии, распространив сие право и на тех, кои имеют уже в Мелитополе здания, стоющия вышеозначенной цены.

3) Предоставляемую пятилетнюю льготу считать для купцов и мещан, имеющих уже в Мелитополе оседлость, с 1 января 1848 года, а для тех, кои, считая с сего срока, в течении 5 лет вновь поселятся, с 1 января следующего после водворения их года» [2].

Отмеченные льготы, способствовали привлечению в Мелитополь значительного числа купцов, среди которых было немало армян.

Второй причиной появления армян в Мелитополе стала Крымская война 1853–1856 гг. В связи с началом военных действий многие армяне оставили насиженные места в городах Крыма и переселились на материк. После окончание Крымской войны многие армяне вернулись в родные места, однако, часть армян осталась в Мелитополе. Этому способствовало предоставление Мелитополю, Указами от 5 февраля 1857 и 7 февраля 1858 гг., новых льгот «В вознаграждение потерь, понесенных Мелитополем в Восточную войну» [3, 4].

Самые ранние косвенные сведения о численности армян в городе Мелитополе обнаруженные нами относятся к 1897 году. Тогда в Мелитополе проживал 201 человек армяно-григорианского и армяно-католического вероисповедания, а родным армянский язык указали 203 человека [5].

О том, что армяне поселились в Мелитополе навсегда, говорит факт строительства ими культового сооружения. Уже в 1862 году была совершена дарственная запись на участок с домом и принадлежащей к нему землею подаренный, под постройку в г. Мелитополе армяно-григорианского молитвенного дома. Дарителями были мещане: мелитопольский Савелий Сагателов, старокрымский Калуст Хамбуров и нахичеванский Сергей Хаймов. Участок был оценен в 300 рублей [6].

По данным Министерства внутренних дел в 1864 году в Мелитополе уже действовал армяно-григорианский молитвенный дом [7]. В 1866 в молитвенном доме служил иеромонарх Варт Чаликианц [8].

Видимо, молитвенный дом не совсем удовлетворял потребности армянской об­щи­ны. В январе 1883 г. евпаторийский мещанин Мартих Аветик Саркисян Хлюбницкий по­дал прошение в Строительное Отделение Таврического Губернского Правления. В нем он писал: «Представляя при сем проект и пояснительную записку на постройку Армяно-Григорианской церкви на 200 человек в Мелитополе на собственный свой счет, имею честь покорнейше просить распоряжение Строительного Отделения об утверждении этого проекта».

5 марта 1883 г. на своем заседании Строительное Отделение Таврического Губернского Правления утвердило проект строительства церкви «…во дворе ныне имеющегося в г. Мелитополе армянского молитвенного дома, на месте принадлежащем тому дому…».

Проект был отправлен на утверждение в Санкт-Петербург, где 22 июня 1883 г., после его рассмотрения и изменения в Техническо-Строительном Комитете Министерства был утвержден Министром Внутренних Дел [9].

Различия в социальном положении мелитопольских армян определило учреждение 1 ноября 1909 года «Общество пособия бедным армянам города Мелитополя». Устав Общества определял его цели следующим образом:

а) доставление средств к улучшению материального и нравственного состояния бедных армян города Мелитополя обоего пола;

б) заботу об обучении детей бедных армян грамоте и отдаче их в разные учебные заведения;

в) поддержку по возможности всякого рода предприятий клонящихся к нравственному улучшению быта армян;

д) открытие разных мастерских, в которых могли бы обучаться бедные армяне.

Помощь Общества могла выражаться:

а) снабжением одеждою, пищею и приютом неимущих, если они не могут приобретать их собственными трудами, равно выдачей им в крайних случаях денежных пособий;

б) содействием к приисканию нуждающимся в занятий или службы, к приобретению ими для работы материалов и инструментов и к выгодному сбыту изделий бедных тружеников;

в) снабжением бедных больных медицинскими пособиями под наблюдением врача на дому, а также помещением таких больных на счет Общества в больницы и содействием к погребению умерших;

д) определением престарелых и немощных в богадельни, дома призрения и т. д., а малолетних в сиротские дома, приюты, убежища, ремесленные учебные заведения;

е) облегчением и доставлением способов для призрения вдов и воспитания сирот и детей неимущих или неизвестных родителей.

Общество имело право устраивать народные читальни, библиотеку и кабинеты для чтения.

Денежные средства Общества складывались из:

а) членских взносов;

б) доходов от комитета и имущества Общества;

в) пожертвований как вещами, так и деньгами, отказами по духовным завещаниям;

д) доходов с устраиваемых Обществом драматических представлений, публичных лекций, концертов, литературных танцевальных и рабочих вечеров, лотерей-аллегри и т. п.;

ж) сбора по подписным листам и книжкам;

е) недвижимых имуществ, как жертвуемых в пользу Общества, так и приобретаемых Обществом [10].

Управление делами Общества осуществляло Правление и общее собрание его членов. Правление возглавлял председатель. В 1911 году председателем Правления был Г. И. Черников, Вице-председательницей – Е. М. Жамгоцева.

На 1 января 1912 года числилось: 56 платящих членские взносы и 1 освобожденный от платы за полезные труды при Обществе [11].

Армяне вели не только активную внутриконфессиональную жизнь, но и принимали активное участие в жизни города. Одно время мелитопольским городским головой был мелитопольский купец, армяно-католической веры, Иосиф Яковлевич Жамгоцев [12].

Уделяли армяне внимание и образованию. В 1888 г. в Мелитополе было открыто армяно-григорианское училище [13].

В первые годы существования советской власти в городе продолжала работать армянская школа. В конце 1923 года учителями в школе работали Акопянц М. В. и Сергеева А. А., сторожем – Бадарян И. А. [14].

В послереволюционное время численность армян в Мелитополе имеет тенденцию к увеличению. Если в 1921 г. в Мелитополе проживало 157 армян [15], то данным переписи населения 2001 г. – 430 [16].