Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни

Вид материала

Документы

Содержание Список джерел та літератури Поля сенсу та співзвучність понять Список джерел та літератури Український менталітет в контексті проблеми

Подобный материал:

• З м І с т вступ, 747.21kb.
• Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
• Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
• 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
• Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
• Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
• Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
• Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
• Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
• Закон україни, 899.36kb.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. «Советская этнография». М.: «Наука», 1982. – №№2–6.

2. Таранец С. А. О применимости положений теории традиции Карла Р. Поппера в этнографии. – Сб.: «Музичне мистецтво i культура»; – Одеса: «Друк», 2003. – Вип. 4, кн. 2.

3. Popper K. Conjectures and Refutations. The Growth of Scientific Knowledge. – Harper Torchbooks, 1965.

4. Чекановская А. Музыкальная этнография. Методология и методика. – М.: «Советский композитор», 1983.


Ч. Є. Чернова


ПОЛЯ СЕНСУ ТА СПІВЗВУЧНІСТЬ ПОНЯТЬ

«ЕТНІЧНІСТЬ» І «НАЦІОНАЛЬНІСТЬ»


Метою даної статті є:

1. Проаналізувати теоретико-методологічні підходи до цих понять у сучасній науковій літературі та позначити міждисциплінарні зв’язки.

2. Намітити можливі співвідношення та розбіжності у цьому питанні і висловити свою думку, не виходячи за рамки критеріїв наукової раціональності.

Автор розуміє, що тема вкрай заплутана, а поле сенсів втілення цих понять в наукових працях та соціальних практиках настільки багатовекторне, що важко піддається верифікації. Не претендуючи на рішення поставлених завдань в короткій статті, автор хоче показати можливе коріння цієї різноманітності та висловити деякі міркування з теми.

Труднощі вивчання етнічних та національних процесів полягають не тільки в їх багатозначності та неосяжності (в часі та просторі), а також у невизначеності категорій наукового аналізу емпіричних явищ. Як це зазначив Хью Сетон-Вотсон: «Я змушений прийти до висновку, що неможливо виробити «наукову дефініцію» нації, а втім, сам цей феномен існував і існує» [1].

Понятійна плутанина пов’язана, перше за все, з міждисциплінарністю предмету. Розвиток та співвідношення етносів і націй вивчають всі суспільні та гуманітарні науки: історія, антропологія, археологія, політологія, філософія, соціологія, соціальна психологія, філологія та інші. Ці поняття розглядаються то як синоніми, то як зовсім окремі категорії. Існує багато праць, в яких ґрунтовно ведеться мова про створення міждисциплінарної науки «Етнології», або «Народознавства» [2]. Але, на жаль, в цих працях предмет знову подається крізь «окуляри» (мову та дискурс) тієї науки, в якій працював автор, не дивлячись на зусилля стати понад фаховими розбіжностями. Звідси різномовність інтерпретацій, емпіричних ілюстрацій, на яких будуються наукова парадигма та різні поля сенсу, в яких одні й ті ж категорії отримують різні значення. Іноді здається, що науковці підбирають емпіричні приклади, які підтверджують їх концептуальні тези, а інші відкидають. Автор, будучи філософом за освітою та соціологом за фахом, вже кілька років спеціалізується на етносоціології, також не може вийти за вузькі рамки свого професійного бачення.

Що стосується двох споріднених але різних понять, як «Етнічність» та «Національність», можна говорити про дифузність їх використання. Наприклад, терміни наук, які широко вживаються – «національна приналежність», «національний характер», «національна самосвідомість», «національний менталітет» – часто мають на увазі «етнічну ідентифікацію», «етнічну ментальність та характер». Також сумнозвісний 5 пункт всіх документів людини в СРСР – національність. Для П. І. Гнатенко етнос = народ зі своєю психологією, а нація змінює етнос, як більш складна форма соціальності і наступна стадія [3].

Етнічна ідентичність людини спирається на його родове, племінне, походження та свідомість (архетипи колективного підсвідомого К. Юнга). Опитування автора та інших соціологів на тему критеріїв етнічної ідентичності громодян України свідчать про такі ії заснови: 1) Походження, родина, предки (родовід у Сміта); 2) Єдність історичної Долі (міфологія народу); 3) Мова, культура (часто субетнічні); 4) Релігія; 5) Зв’язок з метрополією (для диаспор); 6) Самоідентифікація; 7) Особливості менталітету (рейтинг значення).

Дослідження виявили тенденції змін менталітетів етносів України в пострадянський час:

а) поширились релігійні пошуки як опора для ідентичності (не обов’язково традиційних конфесій);

б) росте почуття національної самосвідомості і гордості;

в) домінують індивідуалістичні прагнення в дусі ліберально-демократичних ідей, що стимулює людей до бізнесу, політики, а не до громадського руху [4].

Автор не поділяє ствердження про первинну роль мови в народній самосвідомості О. Потебні: «...Єдина прикмета, за якою ми розпізнаємо народ, вона є єдиною, незмінною і обов’язковою умовою існування народу, є єдність мови» [5, С. 118]. Це ствердження є фундаментом його поглядів на народність і народ, яке з’являється в різних його працях: «Єврея, цигана, фінна, татарина, німця, які обрусіли настільки, що мовою їх сокровенної думки стала руська мова, ми не можемо ні до якого народу віднести, крім руського» [5, С. 117]. В такої інтерпретації, яку підтримують інші науковці [2], мова стає онотологічною субстанцією, що породжує Космос і думки. Замість функціонального підходу до мови, який є поширеним серед всіх наук, переходити до її субстанціональної (породжуючої) ролі відносно ментальності та мислення не варто. Крім того, це не відповідає сучасним поглядам самих представників етносів та національної демократичної політики. Як соціолог вважаю, що треба поділяти критерії визначення кількості представників етносів за самоідентичністю (перепис 2001 р.) і за їх мовними практиками в сучасному асимільованому в силу соціальних бур, масових всесвітніх міграцій та глобалізації суспільства і культури, бо це небезпечно по можливих наслідках і не демократично. Ці групи (мовні та етнічні) не співпадають.

Автору подобається концепція Бенедикта Андерсона: «Національність, або, якщо національна приналежність, так само як і націоналізм є культурними артефактами особ­ливого роду» [7, С. 20]. Якщо національні держави визнаються істориками явищем «новим», то нації, яким вони надають політичного виразу, виникають завжди з незапам’ятного минулого і, що найважливіше, прямують до безконечного майбутнього. Б. Андерсон стверджує, що «поява цих культурних артефактів була процесом спонтанної дистиляції складної суміші незалежних історичних сил; проте, утворившись, вони стали «модульними», здатними, з різною мірою самоусвідомлення, до трансплантації на різ­номанітні соціальні терени, до того, щоб поглинати і бути поглиненими най­різ­номанітнішими політичними й ідеологічними утвореннями» [6, С. 21]. Він пов’язує появу націоналізму не з ідеологіями, а з культурними системами (які він вважає коріннями, а не чинниками) перш за все, з релігійними спільнотами, які втрачають на той час свою могутність, та занепад династичних держав, надетнічних, хоч би за походженням еліт.

В. Балушок в своїй статті «Етнічне і національне: динаміка взаємодії» дуже цікаво розглядає співвідношення даних категорій. Він зосередився на принциповій відмінності підходів до теми західних етнологів, перш за все, Е. Сміта та радянських (пострадянських) науковців. В. Балушок критикує домінуюче у західній і радянській літературі змішування національного та етнічного, вважає їх різними, хоч і взаємопов’язаними поняттями, відлунюючими різні явища реального життя [7, С. 93]. Західним вченим притаманна тенденція так званого етатичного визначення нації. Для Заходу, нації повинні мати власні держави, інакше вони не звуться нацією, етнічні процеси – поза їх увагою. Радянські етнологи характеризують націю як етносоціальну спільноту, розподіляючи в її складі соціальні та етнічні компоненти [8]. Перший компонент Ю. І. Семенов називав соціально-історичним організмом (соціором), але на наш погляд, це скоріше підходить до етногенезу.

Труднощі категоріального апарату пов’язані зі складністю та багатообразністю (в феноменологічному сенсі) самого предмету досліджень.

Існує багато дефініцій етносу, більшість з яких схиляється до того, що це сукупність людей, які мають спільну культуру (часто додають спільну психіку), звичайно, вони спілкуються однією мовою, усвідомлюють свою спільність і різницю зі членами інших подібних спільнот. Самосвідомість, хоч і виникає після сформування культурної спільноти, вважається найголовнішою рисою етносу (без якої він не може існувати), фіксується в особливій самоназві (етнонімі) [7].Єдність соціально-економічної структури і єдність території з часом почали відносити до етно-формуючих факторів [9].

Продуктивним є поняття етногенетичних ніш, без існування яких не може утворитися ні один етнос [10]. Ці ніші детермінують формування етносів. Конфігурація та кордони їх у кожному конкретному випадку задаються певними природно-географічними та соціальними умовами. Таким чином, етнічне не ототожнює національне. На практиці вони постійно взаємодіють, бо етнічне в реальному житті не існує поза межами соціальних інститутів.

В. Балушок вводить цілком операційну методологію стадіальності еволюції етносоціальних організмів, де етнічне складова цього процесу. Автор знов прийшов до тріади: «плем’я (союз племен) – народність – нація». Однак де в цій тріаді місце етносу? Пропонуючи не змішувати власне етнічні і етносоціальні спільноти, В. Балушок лишив етнічне основ визначення [7, С. 97–100].

В роботі Е. Сміта, на яку так багато посилаються українські вчені, національна приналежність також трактується розмито. Він включає в її критерії релігійну, етнічну та історичну складові і відходить від поняття «Національність» як громадянство. Таким чином етнічність та національність знов поєднані без чіткого співвідношення до їх змісту, а національна ідентичність постає як громадянсько-політичне самоототожнення [12].

Критерії етнічного та національного самовизначення співпадають не випадково. Вони діють на усіх стадіях етногенезу, але їхнє значення змінюється: одні стають головними на одних етапах, другі – на інших. Якщо спиратися на праці Г. Спенсера, то можна говорити, що етнос – це соціальний організм, що природно формується та розвивається у певних географіко-кліматичних та істрико-культурних умовах в двох взаємозв’язаних процесах: внутрішньому ускладненні та інтегруванні з зовнішніми етносами (суперетноси Л. Гумілева).

Етнос як засіб існування людських спільнот, можна вважати суттю соціального буття. Суспільство – це стійкі історично сформовані та закріплені культурною традицією форми соціальної взаємодії та відносин. О. Конт вважав суспільство асоціацією родин. Етнос в його перших формах був об’єднанням родин і суспільством сам по собі. Етнос на цій стадії був і громадянським суспільством, і регулятивним механізмом керівництва відносин його членів. Для того часу найбільш значимим були родові, кровно-родинні зв’язки. Наступна стадія аграрного суспільства з новим політично-державним устроєм поставила на перший план територіально-просторові ознаки етнічної свідомості, що значно збільшило масштаб самовизначення. Цьому періоду характерна назва народ, народність, яка вважається нами різновидом етносу (субетносу) на даній стадії розвитку. Індустріальне суспільство, в першу чергу, поставило питання національного ринку та економічних інтересів за рамками власної території, тому субетнічні спільноти гуртуються в більші угрупування, а невеликі етноси в поліетнічні суспільства-нації. Від династичних держав розвиток етносів переходить в площину національних держав з суверенітетом як головним принципом міжнародних відносин.

Перехід до постіндустріального (інформаційного суспільства) послабшує національні держави і національну ідеологію. Глобалізація економіки, культури та простору спілкування, регіоналізація політики, глобалізація виступають важливими чинниками руйнації національного суверенітету під натиском дій глобальних фірм, релігійних угрупувань, транснаціональних управлінських метасистем та структур. Таким чином, контрпроцесом глобалізації виступає локалізація, а новий процес вже отримав назву глокалізаціїї (феномен, що виникає при форсованій глобалізації і являє собою спільність, що глобалізується і водночас тяжіє до локальності), саме в цьому й полягає «глобальний парадокс» [13]. Традиційне, органічне в процесі глобальних трансформацій світу не відмирає, а навпаки, активізується. У багатьох країнах простору, що глобалізуються, зберігається національне піднесення національних меншин та пошуки етнічного коріння.

Звідси багатощаблева ускладненість процесу соціокультурної ідентифікацїї, яка розширює й збагачує межі ототожнення соціального суб’єкта, даючи різноманітність в кордонах гомогенності і, навпаки, відчуття спільності, співпадання в гетерогенному просторі, динамізму поєднання дискретних полів центричних та центробіжних тенденцій в процесуальній єдності [14].

Тут може знагодиться введене С. А. Арутюновим і Н. Н. Чебоксаровим поняття інформаційних комунікацій, які діють в середовищі кожного етносу [15]. Хоч сам термін «комунікаційні практики» був більш доречним.

Якщо відмовитись від розуміння нації як найвищої стадії розвитку етносу, а також відійти від їх співвідношення як загального та часткового і розподілу на природно-культурні ознаки й процеси (етнічні) та економічно-політичні (національні), або розуміння нації як громадянського політичного поліетнічного поняття, то треба шукати інші підходи.

Коли використовувати системний підхід, то можна вважати, що етноси і нації існували завжди, змінюючи свої прояви й назви. Вони дійсно тісно пов’язані один з одним, як зміст (етнічність) суспільних відносин та їх форми (національність). Етнічна єдність є запорукою виживання у природних та історичних умовах, вона є засіб адаптації та розвитку соціального організму. Національна форма (форма організації) цього суспільного існування є інституціалізація цих зв’язків та взаємодій, що характерно для зрілого етносу, який має державно-політичні установи панування у природному і соціальному середовищі (оточення іншими етносами та іноземці всередині держави).

Культура як засіб комунікації, наслідування та перетворення в нових умовах цілком етнічна за змістом та національна за формою. Тут знайдуть собі місце і мова, і релігійність, і система цінностей та ідеалів, втілених в мистецтві та повсякденності. Будь-яка взаємодія та відносини між індивідами та родинами з часом набувають інституційних форм, які їх конституюють та відтворюють в нових поколіннях. Будь-який новий організм (синенергетичний підхід до екосистем) формується під впливом вже існуючих більш складних та розвинутих утворень, впливаючи не тільки на зовнішні його ознаки, але і на внутрішню структуру, на органи та механізми самовідтворення. Так само і з етногенезом. Виводити походження одних народів і націй з більш древніх, існуючих на тих самих теренах є механістичним, лінійним підходом. Різні етноси схожі за мовою, культурою, не обов’язково є спорідненими, або нащадками. Прагнення подовжити існування свого етносу до безкінечності у минулому, а ще більш в майбутньому, є характерною ознакою становлення самосвідомості етносу в якості нації. На цьому рівні національна самосвідомість виконує завдання консолідації нації на раціональній основі. На базі консолідації нації формується потреба у відповідних організаційних структурах, які конституюють саму націю [17].

Коли спільнота виходить за рамки прямих взаємодій кожного з кожним (соціальні світи Ф. Тьоніса), її єдність стає уявленою, віртуальною або символічною [18]. Сьогодні в соціології існують такі поняття, як етнічна, територіальна, функціональна та дегітальна громада, або спільнота. Зростання кількості членів таких спільнот утворюють нову якість.

Безумовно, такі спільноти можна вважати уявленими: «Я можу лише сказати, що нація існує, коли значна кількість людей певної спільноти вважає, що формує націю, або ж поводять себе так, ніби вже її сформували», – пише Сетон-Вотсон [1, С. 5]. Це пояснює, чому така важлива роль відводиться національній ідеї або ідеології. «Спільноти потрібно розрізняти не за їх справжністю чи не справжністю, а за манерою уявлення. Суттю нації є те, що всі індивіди поділяють багато спільних речей... Будь-яка спільнота відлунює зв’язок, узи, в яких нескінченно продовжувана мережа кровної спорідненості й клієнтарності» (взаємозалежності та взаємодопомоги – примітка Л. Ч.), на цьому і збудоване почуття єдності» [7, С. 22–23].

Нація (національна приналежність) є уявленою, обмеженою єдністю з конкретними співвітчизниками, і одностайно є розмежуванням з іншими (розподіляючи світ на «наших» та «не наших»), суверенною (на державному корінні збудованою), зрілою та прагнучою незалежного існування спільнотою з стратифікаційною та функціональною нерівністю і з солідарним братерством. Його значення можна пояснити тільки тим, що воно було головною запорукою виживання, питанням майбутнього існування, тому викликало і викликає такі гострі почуття. Підводячи висновки, можна сказати, що національність є інституційною формою існування етнічності.


СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Hugh Seton-Watson. Nations and States. New-York, 1982. – P. 5.

2. Потебня О. Мова. Національність. Денаціоналізація. Статті і фрагменти (Упорядкування і вступна стаття Ю Тевельова). – Нью-Йорк, 1992; Ю. Карпенко. А. Потебня – зачинатель українського народознавства // Филос. і соціолог. Думка, 1995. – № 1–2, С. 23–39; Тевельов Ю. Олександр Потебня і українське питання. Спроба конструкції цілісного образу науковця // С. 37; См. також Жмир В. Ф. Народознавство. Українознавство // Політологічні читання, 1994. – № 2.

3. Гнатенко Ю. Національная психологія. – Дн-к.: Поліграфіст, 2000. – С. 3–35;

4. Чернова Л. Е. Трудности исследования национального менталитета (в качестве постановки проблемы) // Национальная психология и духовные ценности народа. – Дн-к.: – ДГУ, 1994. Чернова Л. Е. Еврейский национальный менталитет (опыт постро-ения структурной модели) // Філософія, культура, життя. – Дн-к.: Наука і освіта, 1999. – С. 154–163; Саенко Ю. Социокультурные ориентации украинского еврейства // Эникайт, 1993. – № 2, – С. 2; Шульга Н. А. Национальная и политическая маргинализация в условиях системного кризиса // Cоциология: теория, методы, маркетинг, 2002. – № 2. – С. 5–17.; Чернова Л. Е. Еврейская идентичность в современном мире – поиски себя // Тезисы докладов 11 международной конференции по иудаике. – Москва, 3–5. 02 2004. – С. 7–9.

5. Потебня О. С. Мова. Національність. Денаціоналізація. Статті і фрагменти (Упорядкування і вступна стаття Ю Тевельова). – Нью-Йорк, 1992.

6. Бенедикт Андерсен. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К.: Критика, 2001. – 271с.

7. В. Балушок. Этническое и национальное: динамика взаимодействия // Социология: теория, методы, маркетинг, 1999. – № 1. – С. 93–107.

8. Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. – М., 1983. – С. 300–310.

9. Крюков М. В. Эволюция этнического самосознания и проблема этногенеза // Расы и народы. – М., 1976. – Вып. 6. – С. 57 и др. Л. Гумилев. Этносы и антиэтносы // Звезда, 1988. – № 12.

10. К таким выводам на конкретном материале пришли разные ученые, занимающиеся изучением этнических и этнокультурных процессов. См.. напр.: Арутюнов А. С., Хазанов A. M. Проблема археологических критериев этнической специфики // Советская этнография, 1979. – № 6. – С. 84–85; Sahlins M. Evolution: Specific and General // Theory in Anthropology. – Chicago. – 1968. – P. 233–235; Зализняк Л. Л. Типи господарства та етнокультурні процеси у фінальному палеоліті та мезоліті // Археологія, 1990. – № 1. – С. 5–9; Ричков М. О. Археологічна культура i ландшафт // Археологія. – № 4; Скрипните Г. А. Етнокультурні та соціально-психологічні адаптаційні процеси в середовищі поліщуків-переселенців // Полісся: мова, культура, icтopiя. – К.; Арутюнов С. А. Адаптивное значение культурного полиморфизма // Этнографическое обозрение, 1993. – № 4.

11. Смит Е. Національна ідентичність. – К., 1994.

12. Люба О. О. Національний розвиток сучасних держав у просторі, що глобалізується // Світова цівілізація і міжнародні відносини., – Дн-к, 2001. – № 1(3). – С. 55–56.

13. Ю. Тарасова Глобалізація та соціокультурна ідентифікація макросоціальних суб’єктів // Там же, – С. 62–67.

14. См.: Арутюнов С. А., Чебоксаров Н. Н. Передача информации как механизм существования этносоциальных и биологических групп человечества // Расы и пароды. – М., 1972. – Вып. 2; Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. – М., 1989.

15. С. О. Мофа Національна свідомість і державотворення у контексті тенденцій глобалізаціі // Світова цивілізація і міжнародні відносини.– Дн-к, 2001.– № 1 (3).– С.57–61.


Т. В. Цимбал


УКРАЇНСЬКИЙ МЕНТАЛІТЕТ В КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМИ

БУТТЄВІСНОГО УКОРІНЕННЯ ЛЮДИНИ


Проблема та поняття «укорінення» були введені у соціально-філософський дискурс французькою мислителькою ХХ століття Сімоною Вейль. «Укорінення – це, можливо, найважливіша та найменш визнана потреба людської душі, одна з тих, які найважче піддаються означенню», – пише філософ. «Людина має коріння через реальну, активну та природну участь в існуванні спільноти, яка зберігає живими деякі скарби минулого й деякі передчуття майбутнього. Ця участь природна – тобто вона викликана автоматично місцем, народженням, професією, оточенням. Кожна людина потребує багато коренів. Вона потребує сприйняття всієї сукупності морального, інтелектуального, духовного життя через посередництво тих кіл, у які вона природно входить» [2, С. 36].

Такий зміст поняття «укорінення» заслуговує на визнання його соціально-філософською категорією. Однак концептуальне вивчення укорінення людини С. Вейль мало скоріше соціально-політичне, а не буттєвісно-онтологічне спрямування, спроба обгрунтування якого здійснена автором даної статті [9].

Укорінення як онтологічна, соціокультурна категорія та екзистенціал визначається нами як «буття-для-себе» та «культура себе», що передбачають максимальну повноту буття людини, самоактуалізацію та самореалізацію всіх її сутнісних сил, можливостей, здібностей, смислів культури, цілей та цінностей. Укорінення – це горизонт особистісного темпорального простору для вияву екзистенціалів духовності, творчості, свободи, суверенності і відповідальності, тобто для всебічного розкриття людського «Я».

В дійсності буття «Я», самості є ніщо інше як розмаїття ідентичностей. Якщо виходити з етимології поняття, то «identifico» з латині означає «ототожнення», «уподібнення». В соціально-філософських дослідженнях дане поняття вживається, перш за все, у значенні самоототожнення, ототожнення з «Іншим» та певною соціальною групою. Однак, найбільш суттєвою, на нашу думку, є етнічна або національно-культурна ідентифікація, що вирішує проблеми утвердження особистої гідності через колективне конституювання в світі різних націй і народів «людини культури», яка і забезпечує реалізацію гуманістичних цінностей та етико-онтологічних смислів буття людини як одиниці етносу, народу, нації. Саме таке конституювання, з іншого боку, забезпечує складання людей у цілісні народи. Втрата ідентичності веде за собою ціннісну деструкцію, неузгодженість цінностей або їх повну втрату – аномію, що особливо небезпечно в масштабах нації, суспільства, оскільки такий стан є ґрунтом і соціальних деструкцій. Втрата ідентичності відкидає нашу здатність розуміти та знаходити істинні буттєвісні смисли, не припускаючись прийняття повної індивідуалізації людини та, одночасно, безсилля суспільства. Як підкреслює В. Хьосле, «будь-хто, хто хоче зрозуміти сучасний світ, навряд чи досягне своєї мети, не зрозумівши логіки кризи ідентичності» [7, С. 112].

Культурна ідентифікація особистості, за С. Кримським, повинна конституювати «міру людськості, творчого саморозвитку і свободи» [4, С. 160]. Така ідентифікація може бути визнана способом укорінення людини у бутті, складним, багатоманітним, суперечливим процесом взаємодії об’єктивного і суб’єктивного, нормативного та дескриптивного, загальнолюдського та національно-культурного, а також процесом взаємовпливу певних соціальних умов «входження» особистості в культуру, тобто, пануючих цінностей, смислів та ідеалів, що стимулюють духовність, гідні гуманні вчинки індивідів, або їх «ідіосинкразію» (С. Кримський). Процес ідентифікації більш помітний у феномені національного культурного буття, індивідуально-неповторного і самобутнього.

В процесі соціокультурної національної ідентифікації суб’єкта укорінення індивідуально-неповторне, самобутнє виражає себе у ментальності, як світоглядно-психологічних особливостях ставлення до власного буття і буття світу. Поняття «ментальність» (від лат. – mens) означає ум, спосіб мислення або дух, духовний склад. Вперше його вживає американський філософ Р. Емерсон, використавши у значенні «спосіб мислення», «якість розуму». Однак, широко застосовуватись у гуманітарному пізнанні зазначене поняття починає у ХХ столітті з ініціативи істориків школи «Анналів» (М. Блок, Ж. Дюбі, Л. Февр, Р. Шартьє) та французьких гуманітаріїв (Е. Дюркгейм, Л. Леві-Брюль), що визначають ментальність як невідрефлектований прошарок соціальної психіки, що міститься між несвідомим та свідомим і є передумовою суспільної дії.

Дослідження ментальності в українській соціальній філософії обумовлене необхідністю формування соціально-психічного підґрунтя духовного самовизначення, національної самосвідомості українців, на основі чого і відбувається буттєвісне укорінення людини.

Сьогодні поняття «ментальність» використовується в етнологічних, культурологічний, релігієзнавчих, соціопсихічних, історіософських поняттєвосмислових контекстах для визначення поведінки «людини, соціальної групи, суспільства, внаслідок чого суб’єктивний «зріз» суспільної динаміки органічно включається до об’єктивного історичного процесу» [8, С. 4].

Тобто, ментальність постає як цілісне духовне утворення, що пронизує усі сфери життєдіяльності людей та виявляється в домінуючих життєвих настроях, у характерних особливостях світосприйняття, у системі моральних вимог, норм, цінностей і принципів виховання, у формах взаємин між людьми на родинних засадах, у ставленні до праці, в національному характері та темпераменті, в різних компонентах культури етносу. Менталітет нації або «національний характер тотожний із своєрідним способом життя, комплексом культурних вартостей, правилами поведінки та системою інституцій, які притаманні даному народові», – зауважує І. Лисяк-Рудницький [6, С. 511].

Менталітет українця сформувався під впливом специфічних обставин історичної долі, географічного положення (між Сходом та Заходом), витоків із автохтонної землеробної цивілізації. Поодинокі спостереження рис характеру української людини відомі з давніх часів. Перші спроби цілісно охопити національний характер робились у ХІХ сторіччі українськими мислителями: М. Костомаровим, І. Нечуй-Левицьким, М. Максимовичем, П. Кулішем. У ХХ сторіччі український менталітет стає предметом дослідження В. Липинського, М. Шлемкевича, Д. Чижевського, Є. Маланюка, І. Мірчука, П. Феденко, М. Грушевського, Б. Цимбалістого, Я. Яреми, А. Бичко, І. Бичка, Н. Хамітова та влучно систематизується у так званій характерології О. Кульчицького.

Практично всі названі мислителі зазначають, що головними особливостями української ментальності є інтроверсивність вищих психічних функцій у сприйнятті світу, зосередженість людини на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу; кордоцентричність, що проявляється в сентименталізмі, чутливості, любові до природи, естетизмі народного життя, культуротворчості, перевазі емоційного, почуттєвого над волею та інтелектом, морального над інтелектуальним. Однак українцям бракує ясних цілей, достатньої стійкості, дисципліни та організованості.

«На світоглядно-ментальному рівні український національний характер виявляється у домінуванні в ньому екзистенціальних … мотивів, у плюралістичному баченні навколишнього світу, у діалогічному спілкуванні з природним і людським оточенням», – вважають сучасні українські філософи А. Бичко та І. Бичко [1, 36]. Важливими вважаються і такі риси ментальності українців, як індивідуалізм, повага до людини та її свободи, демократичність, рівність у відносинах, шанобливе ставлення до землі, до природи, працелюбність, антеїзм, екзистенційна емоційність, толерантність, життєлюбність, пісенність, ліричність, поетичність світосприйняття і світопереживання та кордоцентризм як пріоритет «серця» порівняно з розсудком. Крім того, представник української діаспори В. Янів зазначає, що українцям притаманне «міцне почуття Божої всеприсутності, душевна скрута, внутрішня розмова з Богом, тайне думання про Божу волю над собою, сердечний порив у світ несвідомого, таємничого, радісного» [10, С. 12].

Ментальність, національний характер реалізуються в мові, яка є виявленням відкритості буття людини, «оселею буття» (М. Гайдеггер) і забезпечує можливість людини, народу зберегти самобутність та самототожність. Тому зрозуміла важливість збереження національної мови як вияву світоглядних глибин культури народу, його творчого духу та однієї з умов укорінення. Особливу повагу, любов, шану до рідної мови пояснює українська інтровертовність, спрямованість психічної активності українця на власний світ, на «Я», що завершується, як вважає О. Кульчицький, своєрідним «кордоцентричним персоналізмом, націленим на експансію особи не у світ, а у власне єство» [5, C. 160]. Тобто, український національний характер постає своєрідним персоналістично-кордоцентричним феноменом, що зумовлює способи укорінення української людини у буття.

Розглянуті особливості характерології українців приводять до думки про існування певного ідеалу людини в українській культурі. Українська людина – це не занадто «раціональна» західна людина, не тиран або вічний раб зі Сходу, а людина віруюча, духовно багата, добра, суверенна і толерантна, тобто гуманна.

Гуманізм передбачає певний тип відношень індивідів один до одного. Найбільш адекватною формою таких відношень є особистий контакт, засобом якого люди діляться знаннями, почуттями, настроями. Це задає парадигму духовно-емоційної єдності людей на підставі комунікації та взаєморозуміння. Тому в сучасній вітчизняній філософії, як і у світовій, проблеми гуманного соціально-антропологічного порядку пов’язані з вирішенням питань комунікації, проблемами смислів і значень, розуміння та порозуміння, проблемами мовно-символічних форм укорінення, вироблення та сприйняття морально-практичних нормативів, принципів лібералізму та демократизму. Таке розуміння і місце гуманізму в українській філософській думці корелює з тими вимогами до гуманістичної свідомості, які пропонує сучасна філософія. «З погляду екзистенціального та соціокультурного досвіду сучасності, не ідея людини взагалі, не її рольові структури та людяність сама по собі, але їх заломлення у індивідуальних якостях особи визначають дієвість гуманістичної свідомості», – пише С. Кримський [3, С. 38]. Співробітництво, етнічне єднання, співтворчість нації і народу стверджують соціально-історичний і національно-культурний вимір гуманізму.

Однак, людське суспільство є культурно-різноманітним – мультикультуральним, в якому можуть існувати культурні розбіжності та суперечності, навіть гостріші ніж соціальні та політичні, аж до глобального «зіткнення цивілізацій» (за С. Ханінгтоном). Останнє, на наш погляд, можна подолати субкультурною взаємодією, якщо мати на увазі у тому числі і етнічний критерій буття культури, її розвитку як саморуху. Тим не менше, у будь-якому разі (розвитку чи руйнації, укорінення чи знекорінення) вирішальним чинником буття культури залишається особистість як суб’єкт соціокультурної та етнокультурної взаємодії в умовах плюральності національних культурних світів.

Враховуючи це, українська філософська думка передбачає таке особистісно-самісне ментальне буття, яке не усуває смислу взаємної терпимості до вияву, реалізації кожним індивідом власної спроможності укорінення у бутті, онтологічно-екзистенційної відкритості власного буття – «Іншому». Українську ментальність відрізняє «сродність», єднання суб’єктів буття, що врешті-решт і засвідчує екзистенціально-персоналістичний та ціннісний аспекти укорінення української людини у бутті.

Звісно, значення ментальності для укорінення у бутті української людини не можна розглядати як сталу непорушну схему, адже культурне та психічне життя українства, як і людини взагалі, є процесом динамічним. Вона включає в себе не набір канонічних, незмінних рис, а тенденції або першообрази, які залежно від історичного часу мають різноманітне наповнення, що утворює певний національний культурний світ.