Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ, 747.21kb.
- Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
- Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
- 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
- Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
- Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
- Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
- Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
- Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
- Закон україни, 899.36kb.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Дані Всеукраїнського перепису населення 2001 року // www. ukrcensus. gov. ua
2. Закон України: «Про національні меншини в Україні» // Відомості Верховної Ради, 1992. – № 36. – С. 529.
3. Декларація прав національностей України, прийнята Верховною Радою України 1 листопада 1991 року // www. liga. net
4. Дані управління у справах національностей та міграції Одеської державної адміністрації.
5. Дані управління у справах національностей та міграції Миколаївської державної адміністрації.
6. Дані управління у справах національностей та міграції Херсонської державної адміністрації.
Л. М. Архіпова, Г. І. Шаповалов
ЕТНОГРАФІЧНІ СКАРБИ ЗАПОРІЖЖЯ: З ДОСВІДУ ВИСТАВКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОБЛАСНОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ
Населення Запорізького краю відрізняється різнонаціональністю та багатоконфесійністю. Ця особливість нашого регіону виникла ще з кінця XVIII–початку XIX ст. в результаті здійснення урядової програми по заселенню земель Приазов’я та Причорномор’я, які відійшли до Росії після приєднання Криму. Кожна з груп переселенців мала свої звичаї, традиції, навички господарської діяльності, які були перенесені на місця нових поселень. Проживаючи поряд, ці люди запозичували один в одного найцінніші риси в галузі культури та економіки.
Протягом багатьох років науковий колектив Запорізького обласного краєзнавчого музею збирав етнографічні матеріали по всі території області. Результатом копіткої роботи стала цікава етнографічна колекція, яка налічує сьогодні понад 600 предметів та охоплює основні етнічні групи, що мешкають на Запорізькій землі.
Згідно генерального плану побудови експозиції в музеї має бути створений зал, що відтворює історію краю періоду його заселення. З брутальної причини браку коштів обладнання цього залу відклалося на невизначений термін.
Колектив музею добре усвідомлював необхідність такої експозиції в той час, коли після проголошення незалежності України набула зростання самосвідомість як українців, так і інших національностей, піднявся інтерес до історії та традицій різних народів. В Запоріжжі, як взагалі в Україні, почалося формування національно-культурних товариств. В квітні 1994 року представники цих товариств зібралися в музеї на зустріч під символічною назвою «Мости». Головною складовою частиною заходу було відкриття виставки «Етнографічні Скарби Запоріжжя». В чотирьох невеличких залах було виставлено 150 оригінальних музейних експонатів.
Експозиція починалася з показу знарядь праці з дерева та заліза, що були притаманні всім національним групам. Один із залів був повністю присвячений українському населенню. Колекція рушників, жіночих сорочок дуже різноманітних, бо в селах нашого краю мешкають нащадки переселенців з Київської, Полтавської, Чернігівської, Харківської, північної частини Катеринославської губерній, а кожен регіон мав свої особливості в оздобленні речей. У вітринах залу виставлені повний набір жіночого святкового вбрання, прикраси, верхній одяг, посуд з дерева і глини, скриня, бандура. В інших залах були представлені комплекси речей ногайців, які до 1860 року кочували в Приазов’ї, поряд з ними речі менонітів секстантів-протестантів, які переселилися на запорізьку землю за запрошенням Катерини II, росіян – вихідців з Орловської, Курської та Воронезької губерній, а також секстантів духоборів. Яскравими та самобутніми речами біли представлені болгари та албанці. Окремими речами були показані євреї – вихідці з Вітебської та Могильовської губерній, чехи з Богемії, німці з Баварії та Прирейнського району.
Після відкриття виставки продовжувалося активне комплектування етнографічної колекції, чому значною мірою сприяла плідна співпраця музею з національно-культурними товариствами. Татарське товариство подарувало «Коран», єврейське передало кипу і талес; поляки виготовили муляжі національного вбрання і знайшли молитовники; греки передали книги, вишиванки, ікону.
В поповненні виставки прийняли участь навіть туристи з Німеччини, які надіслали до музею комплект речей з посагу своєї бабусі, яка народилася в регіоні, звідки в Україну переселялися німці.
Вважалося, що виставка «Етнографічні скарби Запорізького краю» буде функціонувати декілька місяців, але сталося так, що вона існує вже понад десять років, бо користається великою популярністю у відвідувачів. В навчальних закладах введено курс народознавства і музейна виставка стала в пригоді учням та студентам. З великою зацікавленістю з нею знайомляться українські та іноземні туристи. Протягом цих років експозиція виставки неодноразово змінювалася. Сьогодні в ній експонується 250 предметів. Значно поповнився комплекс речей, що відображують життя та побут менонітів, які внесли великий вклад в економічний та культурний розвиток краю. Цьому сприяло те, що в травні 1999 року в Запоріжжі відбулася Міжнародна конференція «Меноніти в царській Росії та Радянському союзі». В межах цього заходу музей разом з представниками менонітів Канади та з їхньої фінансовою допомогою підготував однойменну виставку, яка діяла півроку. За час підготовки до виставки були виявлені та придбані оригінальні меблі, виготовлені майстрами-менонітами. Декілька сімей передали музею речі домашнього ужитку.
Популяризацію етнографічних знань Запорізький обласний краєзнавчий музей здійснює не тільки на своїх колекціях, але й охоче пропагує матеріали з інших музеїв. В квітні-травні 2001 року у виставковому залі музею експонувалася унікальна виставка єврейських старожитностей з Львівської філії музею етнографії та художнього промислу НАН України, її експонати представляли як сакральне мистецтво (уживане в синагогах), так і побутову культуру євреїв Галичини XVIII–XX ст.
У вересні 2002 року музей підготував виставку, присвячену 100-річчю з дня народження нашого земляка відомого етнографа Костя Гуслистого.
В 2004 році було проведено фотовиставку до 200-річчя заснування Молочанського менонітського округу. Менонітські архівні заклади та історичні організації США та Канади виготовили фотокопії з унікальних фотографій, що відображують різні сторони життя Молочанських менонітських колоній, та передали їх в дар музею. Тепер частина цих фотографій експонується на виставці «Етнографічні скарби Запоріжжя», що продовжує свою роботу після чергової реекспозиції, проведеної в 2004 році.
Етнографічні скарби Запоріжжя невичерпані і виставка має шанси на нові зміни, поки не відкриється постійно діюча музейна експозиція.
Незмінний і багаторічний успіх виставки «Етнографічні скарби Запоріжжя» в тому, що вона показує відвідувачам, що наш край традиційно багатонаціональний і багатоконфесійний. Поруч з православними іконами виставлені католицькі молитовники, менонітські протестантські книги, фрагмент єврейської «Тори». Вони нагадують нам: ми всі різні, але нас єднає спільна Батьківщина.
СЕКЦІЯ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЕТНОКУЛЬТУРОЗНАВСТВА
О. В. Бондаренко
ФЕНОМЕН НАЦІОНАЛЬНОГО В АСПЕКТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНИ
Трансформація масової та індивідуальної свідомості в ситуації сучасної України – складний, такий що залежить від багатьох факторів, суспільний процес. Зміни в реальному житті залежать від того, як вони відбуваються в людській свідомості. При цьому, перш за все, йдеться про феномен національної ментальності, особливо національної економічної ментальності України (коли йдеться про соціально-економічну, господарську сферу суспільної реальності.)
Людина живе в суспільстві та в світі не просто як людина in abstracto; вона живе як син своєї родини, покоління, народу, як громадянин своєї країни, як член соціальної групи, як працівник професії, як послідовник релігійних, філософських, політичних ідей, як учасник численних ситуацій. Діяльністю людина намагається привести менш задовільний стан справ до більш задовільного. Категорії людських мислення й діяльності не є довільними продуктами людського розуму. Вони віддзеркалюють структуру реальної дійсності, відкривають цю структуру людському розуму, налаштовують розум на боротьбу за існування, і вони пов’язані із феноменом ментальності.
Українська національна ментальність – це самодостатнє, цікаве, таке що має певні закономірності й особливості та таке що потребує серйозного теоретичного вивчення, явище національного суспільного життя України. Осмислення соціально-економічних перетворень, що відбуваються в нашій країні, є неможливим поза дослідженням ментального феномену. В різних дефініціях менталітету (ментальності) все частіше з’являються «національні нотки» [1, 6]. Ментальний феномен постає складним, таким що охоплює доволі широку предметну галузь, і який вимагає спеціального вивчення.
В ментальному феномені особливе місце посідає проблематика економічної ментальності – як такої, яка «відповідає» за перебіг процесів в Україні, пов’язаних із розумінням внутрішніх форм та механізмів розвитку та саморозвитку економічної сфери суспільного життя, її сутнісних характеристик, закономірних тенденцій й перспектив на подальше.
Українська національна економічна ментальність, з одного боку, базується на певних «класичних» для західної культури уявленнях про фундаментальні риси, що мають бути притаманні економічній свідомості (й ментальності) людини й суспільства, з іншого боку – має специфічні риси, особливості, внутрішні закономірності історичного та культурного розвитку її самої, а також тих процесів й явищ, які безпосередньо або опосередковано стикаються з феноменом національної економічної ментальності України [5]. Українська ментальність в цілому, і економічна національна ментальність зокрема, – це потужна сила, яка сформувала вітчизняну історію, а сьогодні створює нову суспільну реальність України. Вона надає можливість зрозуміти сенс господарської (економічної) діяльності нації, віддзеркалює особливості її ставлення до праці, до власності тощо. Феномен економічної ментальності допомагає у спробі розшифрувати певні об’єктивні, але приховані від погляду пересічної людини, проявлення закономірностей «зв’язку» людини й суспільства, людини і соціуму.
В 1993 р. у фундаментальній праці більш як 30 авторів з різних європейських країн «Європейська історія менталітету» зазначається, що економічна ментальність є похідною від певних механізмів «присутності» людини в світі та в суспільстві. Вона залежить й формується багатьма факторами (сприймання людиною власного тіла, ставлення нею до поцейбічного й потойбічного життя, принципи регуляції поведінки людей у різних ситуаціях тощо). Економічна ментальність є «спрацьовуванням» їх у економічній (господарській) сфері життєдіяльності людини та суспільства. Всі ці фактори, котрий у більшій мірі, котрий у меншій, впливають на особливості економічної ментальності людини та народу.
Невід’ємною істотною рисою економіки в усіх цивілізованих країнах є сукупність моделей соціально-економічної поведінки. Вони складають ринкову економічну культуру суспільства будь-якої країни. На формування таких моделей пішли сторіччя. Ситуація з вітчизняною економічною культурою також має свої історичні коріння, внаслідок чого формується певна ментальна структура нації [2] (коли народ визначає себе як особистість і формулює висловлювання «я – француз», «я – українець»). Україна як нація, історія якої розпочинається у найдавніші части світової історії, має специфічну, притаманні саме їй ментальну структуру.
Ментальність – це спільне «психологічне оснащення» представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у певне світобачення. Воно і визначає, врешті-решт, поведінку людини, соціальної групи, суспільства, внаслідок чого суб’єктивний «зріз» суспільної реальності органічно включається до об’єктивного історичного процесу [6]. Ментальні настанови на всіх рівнях (ідейно-теоретичному, господарсько-практичному, буденному є невід’ємними компонентами національної суспільної реальності.
Сьогодні «історія ментальностей» стає найперспективнішим напрямком світових соціальних теоретичних досліджень. «Люди, – зазначав Г. Лебон, – володіють, попри відмінність їх соціального становища, незруйновним запасом ідей, традицій, почуттів, способів мислення, що становлять несвідомий спадок від їх предків, проти чого будь-які аргументи абсолютно безсилі» [1]. Ця цілісна система є непроникливою для впливу інших організмів, вона живе своїм власним особливим життям, створюючи свої цінності – науку, мистецтво, соціально-економічні відносини тощо. Усе назване стосується й України.
Психоповедінкові архетипи (зокрема в соціально-економічній сфері) виникають вже на перших етапах формування етносу. В подальшому вони модифікуються. Проте через історичний зв’язок часів зберігається певний психоповедінковий варіант, що реалізується на спільній мовній, культурній та морально-етичній основі. Він дає змогу народу зберегти собітотожність у всіх історичних перипетіях, пронести через історію національну самосвідомість, як єдину обов’язкову ознаку етносу. Цей інваріант і являє ті важко вловимі особливості національного характеру, що найперше описуються через феномен ментальності нації. Фундаментальні психологічні риси кожного народу, при необхідності, здатні проявлятися в усіх соціально-економічних, соціально-політичних та культурних реаліях його буття.
Національна культура – специфічна для даного народу система надбіологічних способів оформлення видів людської життєдіяльності. Більшість видів людської діяльності – виробнича, мовна, створення засобів життєзабезпечення тощо – типові для всього людства, але у кожній національній спільноті вони оформляються різними, специфічними саме для неї способами. Звідси викристалізовується феномен економічної ментальності конкретної нації.
Значними є відмінності менталітетів націй. На українську національну культуру істотно вплинули історичні й соціально-психологічні аспекти формування та еволюції засад українського етносу: прагнення до особистої влади й індивідуалізму, який виник як наслідок хутірної системи землекористування, часто на шкоду колективним і загальним інтересам. Це стало підвалинами формування особливостей національної ментальності України. Серед інших особливостей української національної ментальності можна назвати такі.
1) На думку М. Гоголя, на відміну від російської ментальності, яка характеризується прагненням піднестися над життям у вищі виміри ідеальних сфер, для української духовності типовим є намагання злитися з буттям, увійти в його склад.
2) Для української культури характерним є висування на передній план не формалізму розуму, а «серця» як метафори інтимних глибин душі. Цей архетип «філософії серця» розкривається як принцип індивідуальності та джерело людяності (П. Юркевич), як мікросвіт, вираження внутрішньої людини, що втілює Бога (Г. Сковорода), як шлях до ідеалу і гармонії з природою, світом (Т. Шевченко), як орган надії, передчуття, провидіння (П. Куліш), як ключ до «господарства душі», її мандрівок у вічність, сферу добра, краси, пуття (М. Гоголь) тощо [4]. При цьому відбувається визнання особливого символічного статусу в світі архетипу «Слова»: слово є початком вільної думки та вільної людини; а воля, що реалізується у вчинках, діях розкріпаченої особи, є найвищою цінністю в українському менталітеті.
3) Київська Русь не сприйняла основний принцип візантизму: панування загального над індивідуальним. Навпаки, в духовній історії України люди завжди були носіями вільного духу («вогневої душі» козаків, степових лицарів тощо), з яких ніхто не бажав бути глядачем світової драми, а тільки її діючим актором. Це – індивідуалізм як лейтмотив, принцип ментальності. Ця стихія вільної самодіяльності особистості, без якої не можна було вижити в умовах кордонної цивілізації, що протистояла варварству степових набігів, живила і республіку козаків, і вольницю бурсаків, і вдачу «мандрових дяків», та ініціативу городян у містах, яким було надано Магдебурзьке право.
4) Зважаючи на думку англійського мислителя ХХ ст. А. Уайтхеда, що розвиток певних цивілізацій визначається «енергією історичної пригоди, яка долає метафізичну відстань між світом мрій та реальністю», до таких націй можна віднести й Україну. В українському козацтві знаходять віртуозний вираз і національна вдача, і буяння вільної індивідуальності, особистісного завоювання світу. Архетип вільної індивідуальності, посеред інших архетипічних структур, посідає вагоме місце у цілісній картині національної ментальності. З поширенням феномена «українського поля», перемоги осідлої цивілізації над тиском степу, на передній план висувається не опозиція «місто-хутір», де останній символізує перетворення степової стихії на ферму, тобто обжитий куток особисто відвойованої природи.
5) Багато в українській національній історії (та українській національній ментальності) пов’язано із специфічно українським феноменом козацтва. Цей феномен був і залишається незвичним й незбагненим для західних вчених. Тікаючи в ХV ст. від панщини у Дикий степ на кордони України з кримськими татарами і Туреччиною, козаки поєднували національну і соціальну незалежність в одне, що ставало на певний час сутністю їх життя. Козак як ідеал вільної людини, борець за суспільне благо та за власну кращу долю [3].
Якою ж сформувалася українська національна ментальність, зокрема, і перш за все, економічна ментальність?
По-перше, формувалася психологія працьовитого господаря, хлібороба з його одвічним потягом до землі (що, наприклад, знайшло відображення в яскравих художніх образах одного з національних шедеврів – кінофільму О. Довженка «Земля»), здатність навіть за найнесприятливіших умов знаходити різноманітні індивідуальні й громадські форми раціонального господарювання. Цей сплав виникає в ментальності українців внаслідок обставин, за яких чекати допомоги було нівідкіль, і відтак доводилось самим собі давати раду, боротися за виживання.
По-друге, унікальною рисою, якою доля наділила українців, є бажання свободи, стихія вільної самодіяльності особистості. Її виникнення пов'язане з тим, що Україна з давніх-давен «знати не хотіла ні царі ні пана» (М. Костомаров). Незалежна особистість в Україні ніколи не розчинялась у масі, не була сліпою виконавицею чужої волі. Таке є аргументом на користь існування в Україні «класичних» для західного світу засад становлення підприємницької культури.
По-треттє, соціопсихічними складниками українського національного характеру, на думку вітчизняних вчених, є [2, 7]: витривалість, сила волі, пильність, любов до порядку, впевненість у собі, розсудливість, цінування власної свободи, закоханість у життя, наявність певної нематеріальної духовної творчої енергії, хоча значною мірою праця саме задля грошей. Більшість українців і українок – є веселими, комунікабельними, товариськими, мають гострий розум, полюбляють і цінують гумор, легко закохуються, хоч і не дуже постійні в своїх почуттях, вони працелюбні й працездатні, старанні, романтичні, нелегко переживають несправедливість; кожний шостий представник українського народу характеризується як уперта, мужня людина, яка домагається свого, незважаючи на труднощі; приблизно стільки ж українців є романтичними, правдивими і наполегливими, але легко змінюють свій настрій, бувають вередливими; біля 4–5% українців відрізняються сильною волею і чіткою спрямованістю на конкретну мету, є достатньо постійними у своїх смаках, часом бувають жорстокими і незговірливими, їм подекуди бракує уяви.
Іншими словами, можна стверджувати, що в Україні людина чітко розуміє себе такою, що знаходиться й живе в реальному конкретному світі (хоча особливістю української економічної ментальності можна назвати присутність в структурі дії людини, звісно, в економічній дії також, додатку щодо емоційного переживання цієї дії). Крім інших аспектів, такий стан речей вказує на принцип індивідуалізму в принципах орієнтації людини у світі, – бо прагнення психологічно комфортно оформити свою діяльність для людини є наслідком її індивідуального бачення, комфорту, вибору. Тобто центральна риса національної економічної ментальності України – соціально-економічний індивідуалізм.
Названі вище, й інші, особливості української національної ментальності з давніх-давен зберігаються у духовній пам’яті українського народу. Вона зберігає універсальні, космічні за значенням, життєві принципи й являє собою архетипічну емоційно-смислову матрицю. Ця матриця відтворюється кожним поколінням у процесі розкриття її психічного та ментального змістів. Вона немов культурні гени нації, що при першій потребі включаються до роботи.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Бистрицький Є. Культура як світ національного буття // Філос. та соціол. Думка, 1995. – № 1, 2.
2. Войтович С. О. Світ соціальних відносин в українській культурі (історико-соціологічне дослідження). – К., 1994. – 147 с.
3. Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991. – 240 с.
4. Історія культури України. – К., 1999.
5. Коропецький І. Соціально-політична та економічна моделі сучасної України // Сучасність, 1992. – № 6.
6. Лисий І. Менталітет і духовна культура українців // Філос. та соціол. Думка, 1995. – № 11, 12.
7. Тихонович В. Україна як суб’єктивна соціальна реальність // Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 2002. – № 4. – С. 134–155.
Л. В. Головко
ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ РЕЛІГІЙНОГО I НАЦІОНАЛЬНОГО В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ
Національне відродження не лише стимулювало активізацію релігійної діяльності різноманітних конфесій на українському ґрунті, а й поставило питання про національну релігію українців. Актуалізація цього питання зумовлена рядом фактів. Політика гомогенізації українського народу щодо тих чи інших національно-релігійних ідей яку проводять нині деякі представники творчої інтелігенції, спрямована формування про християнство (в той чи іншій його конфесійній визначеності) як про єдиного носія національної самобутності та національної традиції. Саме тому робиться спроба національного орієнтованих сил в Україні використовувати релігію як засіб відродження українського етносу. При сприянні певних конфесій, оголошених національними, вони прагнуть здолати фактори, які протягом століть слугували денаціоналізацій українців. Проблема національної релігії постала ще й тому, що відродити українську культуру можна лише за умови включення до неї складових духовності етносу, в тому числі й тих, котрі тривалий час розглядалися як щось чуже для нього.
Важливе значення для релігійної ситуації на Україні матимуть співвідношення релігійного і національного у суспільному житті, особливості діяльності етноконфесійних спільностей і, зокрема, вплив релігійного фактора на міжнаціональні відносини. Під цим кутом зору необхідно було б розглянути й пропаганду ідеї єдиної української національної церкви. Висувається вона не державними колами, а деякими прихильниками нових суспільних і політичних об’єднань. Єдина церква вбачається то в уніатстві, то в автокефалії, то в їх об’єднанні, то навіть в об’єднанні всіх християнських і навіть нехристиянських церков на Україні у федеративну церкву на чолі з єдиним головою. Справа утому, що в атмосфери національного відродження воскресла історично застаріла думка, нібито нація без своєї власної релігії та церкви неможлива. На релігійне уособлення національного духу українського народу претендують Українська православна церква, Українська автокефальна православна церква, Українська греко-католицька церква і відносно нова релігійна течія, яку її прихильники називають «Рідною українською національною вірою» (РУНВіра). Про перші три церкви сказано достатньо.
Доцільно дати коротку характеристику РУНВіра. «Рідна українська національна віра» заснована американським релігійним проповідником, родом з Херсонщини, Левом Терентійовичем Силенком (Орлигорою), який років 30 тому став основоположником концепції РУНВіри й організатором її громад (станиць) у сіла Канаді, Англії, Австралії та інших країнах поселення українців. Нещодавно з’явились групи прихильників цієї течії на Україні (у Києві, Чернігові, Одесі тадеяких інших містах).
Духовну науку РУНВіри викладено у величезній (1428 ст.) Л. Т. Силенка «Мага Віра» («Могутня Віра») і яка вважається послідовниками святим письмом, а сам Силенно – Учителем, Пророком, який звістив нове розуміння єдиного сущого бога з ім’ям Дажбог. Він виходить з того, що розуміння бога може бути різним але «в рідній національній вірі» воно «найдосконаліше й найсвітліше». «Дажбог, – у його визнанні, – Світло, Самоутверджуюча Незнищима Енергія – Починання духовної і тілесної субстанції народу українського. Дажбог єдиний і Всюдисущий. Дажбог сам себе проявляє у необмеженій кількості форм і дій, і тому Він не має однієї форми і однієї дії, якими Він був би обмежений». У розумінні бого незважаючи на бажання дати суто монотеїстичне його визначення, поєднується монотеїзм, пантеїзм та деїзм.
Л. Т. Силенко різко протиставляє своє вчення християнству, вважаючи його чужою вірою для українців; пише про насильницький характер введення християнства на Русі, нищення язичних святинь і закликає до переоцінки християнських цінностей і реабілітації язичництва як віри предків. Замість 10 біблейських заповідей пропонує 17 заповідей «Мага Віри», а саме: 1) розумій і люби Бога по-рідному; 2) не поклоняйся чужоземним поняттям Бога; 3) само вдосконалюй розум, душу і тіло; 4) вір у Себе; 5) люби родичів своїх; 6) виховуй дітей своїх у дусі рідної віри; 7) шануй духовність предків своїх; 8) шануй свята рідної віри; 9) не само забувайся ну чужині; 10) не обмовлюй; 11) живи для добра Вітчизни; 12) будь правдивим свідком;13) обороняй свої скарби і не привласнюй чужі; 14) не люби ворогів народу свого – не будь рабом; 15) не лишай у біді приятеля свого; 16) не зневажуйся; 17) люби дітей свого і чужого народу.
Як бачимо, тут є пряме запозичення заповідей християнських і прямо протилежних формулювань, як, наприклад не любити ворогів. Але основним у рунвірівських заповідях і у всій «Мага Вірі» є посилене підкреслення національного характеру даного віровчення.
В РУНВіре більше, ніж у будь якій іншій ідеї української національної релігії виражена претензія бути духовною силою національної винятковості.
Об’єднань цієї релігійної течії небагато і вони мало чисельні. Навряд чи й матимуть вони вешку, бо не так просто з родоплемінних культур зробити супермодерн монотеїстичну релігію. В умовах зростаючого духовного плюралізму нації у неї небагато шансів стати національною (рідною) вірою. Ідея єдиної національної релігії у сучасний період досить проблематична. По-перше, українська нація вже сформувалася, і релігією стало традиційне православ’я. По-друге, тотожність етнічної і релігійної спільності існує тільки на рівні родоплемінного ладу. По-третє, взагалі мононаціональна релігія і монорелегійна нація – виняток.
Крім того, релігія виконує консолідуючу роль на рівні етносу та диференцюючу роль у міжнаціональних відносинах. У плюралістичних умовах релігія (оскільки вона не є чимось єдиним, а функціонує у вигляді багатьох конкурентних віросповідань) не може виконувати роль інтегратора нації, тим більше всього населення країни, але є багато національним. Потрібні більш широкі, всеохоплюючі ідеї. Коли вони відсутні: вакуум тимчасово й лише частково заповнює релігія.
Населення, що жило та території сучасної України, ніколи не було монорелігійним. У первісному суспільстві панував політеїзм. Далі він співіснує з християнством та мусульманством. Пізніше християнство поділяється на православ’я і католицизм. Потім додаються уніатство, протестантські течії. Останнім часом до всього цього додаються східні релігії, нетрадиційні культи, не віросповідна містика та навіть рафомовані дохристиянські вірування. На сьогодні на Україні близько 20 усталених релігійних течій і майже стільки ж їх різновидів.
Відновлюються деякі забуті вірування, з’являються нові. Всього нараховується понад 50 напрямків. І жодне з віросповідань не хоче з кимось зливатися.
Загальна тенденція в релігійному середовищі полягає не у консолідації релігій, а у їх диференціації, розмежуванні, роздрібненості, відцентруванні. Все це посилюється економічною, політичною, духовною, партійною плюралізацією. Реальна перспектива – не формування єдиної релігії, а зростання релігійного плюралізму, плюралізації релігій, багатоплюралістична ситуація. Проте ідея єдності національної церій також має прихильників. Реалізація її практично неможлива, але її пропаганда підігріває: міжнаціональні, міжконфесійні та міжцерковні непорозуміння. Єдина релігія суперечить плюралізму і навпаки.
Звернемо увагу на моменти сьогоденних і можливих складностей та кризових явищ релігійної ситуації на У країні.
Йде ланцюгова реакція відновлення колишніх і формування нових громадських релігійних об’єднань, що можуть переростати у політичні партії, масові релігійні жіночі, молодіжні дитячі об’єднання. Фактично відновлюються чернечі ордени (католицькі, греко-католицькі, мусульманські). Тобто організаційно на релігійній основі виникають структури, діяльність яких завжди виходила власне за межі задоволення релігійних потреб віруючих. За ними стоять різні сили, а, отже, конфлікти, щонайменше – суперечності.
Загострення та послаблення міжконфесійних та між церковний конфліктів багато в чому залежатиме від того, які будуть взаємовідносини між релігійними організаціями та новими політичними утворюваннями. Всі нові політичні та суспільні течії до своїх ідеологічних платформ включили підтримкурелігії. На Україні про свою діяльність оголосили понад 20 політичних партій, суспільних рухів та молодіжних політичних формувань. Кожна з них намагається використати вплив релігії на власну користь. Всі нові політичні формування дозволяють членство віруючих у своїх лавах. Більшість партій, від право радикальних до лівого центру, ставлять своїм завданням підтримку Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, яких вони вважають національними. Діячів, які забули, що відокремлення від держави для церкви є благом, що тільки завдяки цьому церква не несе відповідальність за всі деформації у нашому суспільстві.
Вище розглянута релігійна ситуація не зіткана з одних негативних явищ. Тут визначились і борються дві тенденції: реалістична, громадська, патріотична і екстремістська, вузько корисна, деструктивна. Яка з них де, коли і якою мірою буде проявлятися, багато в чому залежить від того, хто буде очолювати віруючих, які політичні сили і в яких політичних цілях їх зуміють використати. У всякому разі, релігійне середовище далеке від однозначності. Воно багатопланове, різноманітне, суперечливе. І нам необхідно навчитись бачити і уміти оцінювати цю неоднозначність, різноманітність, визначити реальний зміст та реальні функції сучасної релігійності, відкинувши колишні стереотипи.
Аналіз релігійної ситуації в Україні дає підставу твердити, що сучасна політика української держави щодо релігії і церкви вагомим чинником демократизації релігійного життя, оскільки вона сприяє як сталому динамічному розвитку мережі релігійних організацій так і конфесійній різноманітності релігійного середовища відповідно до етноконфесійних та культурних потреб українського суспільства.
Між релігійні конфлікти в Україні є більш-менш адекватним віддзеркаленням суспільно-політичного контексту, культурних відмінностей, зіткнення різних рівнів національного самоусвідомлення, різних типів історичної пам'яті і поглядів на майбутнє України.