Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни

Вид материала

Документы

Содержание Список джерел та літератури Вплив московського народу на Список джерел та літератури Фрідріх фальц-фейн: людина та вчений Список джерел та літератури Этнокультурные особенности межнациональных отношений в школьной среде: теоретические подходы Список джерел та літератури

Подобный материал:

• З м І с т вступ, 747.21kb.
• Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
• Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
• 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
• Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
• Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
• Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
• Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
• Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
• Закон україни, 899.36kb.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Бондаренко В., Єленський В., Журавський В. Релігійне життя в Україні: стан, проблеми, шляхи оптимізації. – К., 1996.

2. Діорук С. І. Етноконфесійна ситуація в Україні. – К., 1993.

3. Іванишин В. Українська церква і процес національного відродження. – Дрогобич, 1990.

4. Сучасна релігійна ситуація в Україні (за ред. П. Косухи). – К., 1994.

5. Християнство і культура сьогодні. – М. 1995.

6. Християнство і національна ідея. – Тернопіль, 1999.

7. Християнство і духовність. – К., 1998.

8. Християнство: контекст світової історії та культури, 2000.


В. П. Катрич


ВПЛИВ МОСКОВСЬКОГО НАРОДУ НА

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОГЕНЕЗ


Сам факт впливу московського народу як маси є дуже недавній. Лише у XVIII ст. порожні простори між Москвою і козацьким краєм заповнили українські колоністи (Слобожанщина). Там, де зіткнення було давнішне, як на Сіверщині і Донщині, обидва елементи не змішуються.

Взагалі, не знати, чи московини в своїй масі мають якийсь експансивний розмах на захід і південь. У XVIII і XIX століття, всупереч намаганням Петербургу, вони не виявили цієї здатності, хоча воєнна й адміністративна влада цілими тисячами перегоняла московинів на Слобожанщину, над Чорне море, Бессарабію і Крим, щоб хоч трохи обмежити натуральну експансію українців. Та головна маса московинів виявилась обезсиленою: по-перше, антимосковським способом правління (пригадаймо тільки еміграцію у XVII ст. дуже цінної релігійної групи «роскольників», що нагадує еміграцію гугенотів із Франції); по-друге, примусовим вигнанням до колонізації, наприклад, до Сибіру, цілих областей і поколінь; по-третє, розпорошення верхів московського народу виключно на адміністрацію серед чужинців та інше.

Отже, фізичних впливів московини на українську расу нема ніяких.

Імпрегнація з їх боку була дуже незначною і не зоставила слідів. Як відвіку хліборобська раса, українці не мають можливості прийняти московської духовної домішки. Про це знайдемо у книжці В. Щербаковського «Етнографічний тип українця»: «На Московщині слідів хліборобства ми не знайдемо раніше ІХ віку після Різдва Христового, а в Україні ми в землянках знаходимо перепалені зерна пшениці й проса ще з ІІІ тисячоліття перед Христовом, і при тім зв’язку з трипільцями або їх культурою, і ніде не знаходимо перерви хліборобства аж до князівської доби, як це видно з розкопів городищ».

Більш важливішою є імпрегнація так званої «російщини». Це спосіб думання, створений головно петербургською елітою, що його головною метою було адміністрування цілком нічим не зв’язаних між собою територій.

«Російщина» від князя Безбородька (вихідця з України) до наркома Гринька (за протистояння Москві розстріляного в березні 1938 р.) – це єдиний історичний вислів сусідства Москви, що однак, з року на рік втрачає своє значення. «Російщення» зв’язане лише з урядуванням і не можна його поширювати на цілі українські традиційні вищі класи чи верстви.

«Зросійщення» окремих магнатів не можна трактувати як упадок цілої аристократії України. Їх знищували матеріально і морально – відокремленням від них батьків української інтелігенції (Куліш). Ще менше можна говорити про «зросійщення» взагалі української козацької чи шляхетської еліти. Це був дуже великий відлам української людності: петербургська статистика налічувала у 1805 р. – 132,687 осіб української шляхти. Це вона, ця шляхта потрапила в ХІХ ст. ще гостро протестували проти скасування традиційного українського законодавства, що й заставив царат для 4 губерній аж до 1917 р. Еліта ця злилася знову з селом, що з нього вийшла (до 1917 р. існували козацькі і дворянські села на Україні).

Іще одне питання: чи не могло відбутися знищення московинами української раси?

Московини як домішка крові – це явище досі виїмкове в українській расі. Цікавим було, наприклад, положення московських сіл (насаджених урядом, властиво, з утікачів від релігійних переслідувань Москви) на українських землях. Українські села цілковито відокремлювались від них. За ганьбу для себе вважала найбідніша українка вийти заміж хоч і за багатія-московина. Найбідніші селяни не наймалися в московських селах. Московські села абсолютно не змішувалися з українськими (чого не можна було сказати про німецькі, молдавські чи голандські села).

Цей факт можна пов’язати з спорідненістю московської крови з фінською. Наприклад, від шлюбу москвина з татаркою або фінкою являються діти з тотожними до батьківських кров’яними групами. Він шлюбу ж москвина з вірменкою чи полькою (отже не з фінсько-монгольським субстратом) діти не наслідують батьківських кров’яних груп. Тим самим біологічна антропологія підкреслює спорідненість московської крови з фінсько-монгольським, а не з західно-південними сусідами москвинів.

Взагалі досліди німецьких авторів (скажімо, Саллера з 1935 р.) над кров’яними групами показують, що в українців як і в цілій західній і центральній Європі, є 90% груп «А», «АВ» та «О», а зовсім нема «В», характерної для москвинів (20%) і взагалі для народів від Уралу до Тихого океану.

Таким чином, фізичне змішання, за законом Мендаля, дає завжди перевагу українцям з погляду і біологічного, і духовного. Тим самим річ виключна, щоб могла повстати якась значніша московська домішка.

Як бачимо московська домішка не вплинула цілком на біо-антропологічний склад української раси. Деякі впливи її, однак, зауважимо в психології української еліти. Тому завданням еліти сусідів України є знищення відчуття історизму, бодай в українській еліті, коли не в расі. Цим позбавляють вони українську расу авторитету старої раси, це «відмоложення» дає їм поле до експансії. Як приклад такого впливу є заламання історизму П. Куліша польськими і московськими істориками.


СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Ю. Липа. Призначення України. – Львів.: «Просвіта», 1992.

2. Ю. Липа. Українська раса. – В., 1936.

3. В. Щербаківський. Українська протоісторія. – «Наша культура», 1937.


Г. Л. Кладова


ФРІДРІХ ФАЛЬЦ-ФЕЙН: ЛЮДИНА ТА ВЧЕНИЙ


Фрідріх Едуардович – видатний представник роду Фальц-Фейнів, німецьких колоністів Південної України. Ця дивна людина присвітила своє життя, щоб у безводних таврійських степах, які потерпали від безжального південного сонця, а тому в другій половині ХІХ ст. були майже безлюдними, створити нині всім відомий заповідник «Асканія-Нова». Німець за походженням, російський підданий, Фрідріх все своє життя прожив на українській землі, віддаючи малій батьківщині свою любов, знання та енергію. Незалежна Україна вшановує його ім’я.

Фрідріх народився 29 квітня 1863 року в родині багатих землевласників, основу господарства яких складало тваринництво, зокрема, вівчарство. Мати Софія Богданів та батько Едуард Фальц-Фейни мали шестеро синів та одну доньку. Фрідріх був найстарший серед дітей. За спогадами близьких, він вирізнявся надзвичайно сильною та міцною статурою, мав велику, красивої форми голову. В ньому відродилась фізична сила батька. Уже в дитячі роки його обличчя мало вираз серйозності та задумливості, а очі, здавалось, бачили наскрізь: і все розуміли. Зрідка можна було побачити його усміхненим, але коли він сміявся, то на його обличчі з’являлись чарівні ямочки.

Уже в дитинстві в характері Фрідріха проявлялись риси своєрідної вдачі. З роками до цих якостей додались цілеспрямованість, залізна воля, велика енергія та активність, непохитне самовладання та зовнішній спокій, які не могли порушити навіть найважчі удари долі.

Інтерес до оточуючого світу у Фрідріха виник дуже рано. Його дідусь по материнській лінії жив у Катеринославі та був палким любителем природи. Особливо він обожнював птахів і тримав їх вдома. Саме тут Фрідріх вперше учився розуміти та любити їх. Часто, сидячи на колінах у дідуся, хлопчик уважно слухав його розповіді про тварин та птахів далеких країн.

Ще будучи гімназистом, Фрідріх отримав від батька дозвіл побудувати свій перший вольєр. Його площа склала всього дев’ять квадратних метрів. Спочатку Фрідріх тримав тут канарок, снігурів, горихвісток, малиновок та інших співочих пташок. З часом він почав саджати туди всіх представників місцевого світу пернатих, яких ловив під час полювання.

Пристрасть до природи, і зокрема, спостереження за птахами, породжували багато питань. На жаль, навчаючись в Херсонській гімназії, Фрідріх не зустрів учителів, які змогли б підтримати його прагнення до знань в цій сфері. Тому він почав шукати людей, здатних задовільнити його допитливість, в інших місцях. То були люди, які багато мандрували. Серед них капітани кораблів, що прибували до Херсона, іноземці, які відвідували батька.

Навчався Фрідріх добре, а вільний від занять час проводив дещо дивно – тинявся по пташиному ринку, пропадав у херсонських торговців дичиною, серед яких у нього було чимало друзів. Захоплювали його мисливці, яким було що розповісти про світ пернатих Придніпров’я та Чорноморського побережжя. Сам Фрідріх теж був пристрасним мисливцем. Але своїми мисливськими трофеями вважав лише рідкісних птахів. Тому він намагався не вбивати дичину, а тільки поранити її, щоб потім вилікувати та відправити в Асканію-Нова до свого вольєра.

Як уже згадувалось, Фрідріх вирізнявся надзвичайною силою характеру та залізною волею, які виявлялись в усьому. Одного разу трапилось таке. Фрідріх, тоді ще учень п’ятого курсу, приїхав, як звичайно, на Різдво з Херсона додому в Асканію-Нова. Тут, в місцевій школі, для учнів та дітей службовців за традицією прикрашали ялинку, готували подарунки.

Але вранці святкового дня Фрідріх всупереч волі батька, людини надзвичайно суворої, вирушив на полювання. Наприкінці полювання через необережність рушниця вистрілила, і весь заряд дробу попав Фрідріху у передпліччя. Кучер абияк перев’язав рану шматком від свого одягу, а вдома Фрідріх, знявши мисливський костюм, надів форму гімназиста і пішов на святкування Різдва в школі. На жаль, учитель, сердечно вітаючи його, почав сильно трясти поранену руку. Фрідріх не витримав болю та втратив свідомість. В цей момент оточуючі помітили закривавлений рукав його одягу.

Літні канікули Фрідріх, природно, проводив в Асканії-Нова. Разом з інспектором, його помічником чи вівчарами він об’їздив степ, щоб краще знати флору і фауну своєї малої батьківщини. Він використовував будь-яку можливість для спілкування з найстаршими службовцями маєтку, з чабанами, з якими говорив про минулі часи південного степу, про людей та тварин. Особливо охоче говорив він із старими татарами, які приходили до Фальц-Фейнів з Криму, щоб купити овець.

Після закінчення гімназії Фрідріх вступив до Дерптського університету, де вивчав природничі науки. Відвідини Асканії-Нова в цей час використовувались для того, щоб збирати нові відомості про степ та його мешканців. Одного разу Фрідріх влаштував невелику екскурсію до півострова Джарилаг на Чорноморському побережжі, де водилось дуже багато різних птахів, і привіз нові матеріали для своєї колекції.

В цей час помер батько Фрідріха, а мати одружилась з братом покійного. Вітчим зумів оцінити любов Фрідріха до природи і завжди йшов йому на зустріч. Він допоміг побудувати нові досить великі вольєри та поставити пташині клітки на веранді поряд зі своєю кімнатою. Коли члени родини Фальц-Фейнів переселилися в новий будинок, а у Фрідріха стало більше місця для розміщення тварин та птахів, він почав виписувати рідкісні екземпляри з різних країн. Одночасно було споруджено невеликий ставок, в якому збиралась весняна вода, для водоплаваючих птахів.

Коли Фрідріх став повнолітнім, то відразу, не роздумуючи, витратив більше тисячі рублів на те, щоб обгородити значну ділянку землі (8 десятин) недалеко від маєтку Асканії-Нова. Тут він почав утримувати місцевих ссавців. З великими труднощами вдалось добути сайгака, косулю, оленів, степових сурків тощо.

Згодом, особливо після подорожі Фрідріха за кордон та знайомства його з керівником зоологічного саду в Берліні професором Гекком, директором Берлінської орнітологічної станції Росситеном, професором Матчі, доктором Хайнротом, відомим вченим Карлом Зоффелем та іншими дослідниками природи, в Асканьї-Нова почалось створення зоопарку. Французький вчений Жофрей Сент-Хилар сказав Фрідріху так: «У Вас є любов до природи, знання, енергія та необхідні кошти."

Будівництво зоопарку йшло з великим розмахом. В цей час в Асканії-Нова вдалось знайти артезіанську воду, що дало можливість насадити сад та закласти парк, збудувати ставки навіть створити невелике болото невелике болото. Для захисту дрібних степових тварин було висаджено кущі, де вони могли б сховатись від хижаків. Поля навколо Асканії-Нова було засіяно зерновими та травами, щоб куріпки, фазани, перепілки та інші птахи мали їжу. Про творіння Фрідриха говорили як про рай для тварин і птахів. А зоопарк і надалі розростався та кращав.

В цих умовах сам Фрідріх та вчені з Європи проводили велику наукову роботу. Досліджувались проблеми акліматизації тварин, проводились досліди по схрещенню різних тварин. За схрещення бізона з домашньою коровою Фрідріх отримав від царя Миколи ІІ подарунок – зубра. Як результат схрещення коня та зебри стала поява зеброїдів. Вони були дуже витривалою та сильною робочою худобою. Але вони не мали здатності до розмноження. Проводилось багато дослідів по стерелізації тварин. Фрідріха дуже цікавили питання штучного запліднення ссавців, зокрема овець.

Фрідріх намагався врятувати від зникнення дикого коня південного степу – тарпана. Він першим в світі привіз з Монголії коня Прживальського та отримав від нього потомство. Фрідріху вдалось отримати пташенят африканського страуса, нанду та ему. Багато часу Фрідріх вивчав маршрути перелітних птахів шляхом кільцювання.

Професор І. К. Почоський вивчив таврійський степ, професор-ботанік Вокржицький проводив наукові дослідження по захисту рослин. Неодноразово в Асканії-Нова бували Гекк, Матчі, Хайнрот, Зоффель, німецький пропагандист охорони природи В. Конраєс. Незмінними помічниками в наукових дослідженнях Фрідріха були орнітолог Грот, препаратор Г. Рибергер, натураліст-самоук Клим Сіянко, якого невдовзі було призначено управляючим всього зоопарку.

Заповідник набував слави. Його відвідували сотні людей. Влітку до 10 службовців тільки тим і займались, що показували відвідувачам зоопарк, водили їх по заповіднику, даючи при цьому необхідні пояснення. В травні 1914 року Асканію-Нова відвідав цар Микола ІІ. Потім він гідно оцінив зусилля Фрідріха у справі створення цієї перлини таврійського степу, надавши йому та його родині статус потомственого дворянства.

Оригінальний зоопарк, колекцію птахів та копитних Фрідріх формував більше як 40 років. На волі та в умовах напіввільного утримання було 52 види ссавців (296 голів) та 208 видів птахів (1549 шт.). В дендропарку, закладеному в ландшафтному стилі на площі 28 га, висадили 220 видів листяних і хвойних порід, які поливались самопливом системою струмків, та поселили співочих птахів. Діюча модель дендропарку на Всесвітній виставці в Парижі була удостоєна золотої медалі. А ще Фрідріх почав зберігати заповідні ділянки таврійського степу, де забезпечувалась охорона всього природного комплексу. Одна з цих ділянок збереглась до наших часів.

Фрідріх Фальц-Фейн мав багато планів щодо наукових досліджень. Але їх перервали Перша світова війна, а потім безвладдя, створене революціями та громадянською війною. Підводило здоров’я. В грудні 1917 року, перебуваючи в Москві, де Фрідріх шукав захисту для Асканії-Нова, він тяжко захворів. На початку 1918року, коли Фрідріх трохи видужав, за підозрою в шпигунстві на користь Німеччини, був арештований. Час, проведений ним у Бутирській в’язниці, ще більше підірвав здоров’я. Влітку 1918 року Фрідріх отримав офіційне призначення Радянської влади на наукову роботу за кордоном. Він обрав Берлін. Це місто подарувало йому зустрічі з давніми друзями. Він мав змогу спілкуватися з спеціалістами, зробив декілька доповідей про свій зоопарк, про наукові досягнення.

Але тривога за Асканію-Нова, втрата близьких не могли пройти безслідно для людини уже хворої. За короткий час у Фрідріха було кілька серцевих нападів. Не допомогло і лікування в санаторії неподалік від Берліна. 2 серпня 1920 року Фрідріх помер. Поховали його в Берлині на кладовищі Дванадцяти Апостолів. Пізніше брат Володимир поставив на могилі пам’ятник. Враховуючи, що Фрідріх був людиною прямого характеру і любив прямі лінії, пам’ятник зробили прямої форми. До підніжжя його поставили дві скульптури степових орлів, яких покійний дуже любив, а вічнозелені троянди, що завжди росли перед будинком Фрідріха, прикрасили свіжу могилу. Влада Берліна взяла на себе безстрокову турботу про збереження пам’ятника та могили.

Але дійсною пам’яттю про Фрідріха Едуардовича Фальц-Фейна став біосферний заповідник «Асканія-Нова», якому присвоєно його ім’я.

Цю статтю про Фрідріха написано на основі спогадів його наймолодшого брата Володимира та племінника, що мешкає в Ліхшенштейні, Едуарда Олександровича. Президент НАН України Б. Е. Патон високо оцінив прагнення близьких Фрідріха розповість про нього правду, а мета автора статті поширити правду.


СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Фальц-Фейн В. Асканія-Нова. – К., 1997.

2. Данилевич Н. Барон Фальц-Фейн. Жизнь русского аристократа. – М., 2000.


Ю. В. Кушнир


ЭТНОКУЛЬТУРНЫЕ ОСОБЕННОСТИ МЕЖНАЦИОНАЛЬНЫХ ОТНОШЕНИЙ В ШКОЛЬНОЙ СРЕДЕ: ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ ПОДХОДЫ


Существующее состояние дел между различными этническими общностями свидетельствуют о постоянном наличии духа противоречия и противоборства одного этноса по отношению к другому. И это не удивительно. Для восприятия этнических проблем различными слоями населения имеется достаточно благодатная почва. Что, возможно, даже стало для большинства чем-то обыденным и естественным.

Да, так было, есть и будет. Причиной такому «естественному процессу» является существование определенных стереотипов и установок, которые и оказывают влияние в значительной степени на формирование мнения подрастающего поколения в отношении определенных народов и этносов, а также, что еще более важно – самих себя.

Целью данного исследования является рассмотрение и теоретическое обоснование различных общепсихологических и социально-педагогических подходов к проблеме существования этнических стереотипов в школьной среде. Следует отметить, что данная проблема не имеет однозначного решения и носит многоаспектный характер. Исторически прослеживается тесная взаимосвязь между взглядами на самовосприятие этнических групп и характер межнациональных отношений. Чтобы решить эту проблему предлагается проанализировать теоретические подходы к пониманию психологических регуляторов и социальных индикаторов в процессе развития кросскультурных отношений.

Каждый этнос имеет свой психический склад, имеющий исторический характер формирования и изменяющийся одновременно с изменениями условий жизни данного этноса. По этому поводу интересно рассуждал К. Г. Юнг, связывая процесс образования этносов с архетипами коллективного бессознательного. Причем, архетип, по его мнению, обозначает «суть, форму и способ связи наследуемых бессознательных первообразов и структур психики, переходящих из поколения в поколение» [8]. Таким образом, исходя, из вышесказанного архетипы обеспечивают основу поведения, понимание мира, свойственное той или иной этнической группе.

Рассуждая о существовании психического склада этноса можно долго дискутировать, но так и не прийти к единому мнению. Лишь одно очевидно, что существуют определенные механизмы, которые позволяют дифференцировать индивидууму не только свое «Я», но и принадлежность своего «Я» к определенной социальной группе. Чаще всего такой социальной группой выступает этническая общность, реже социальный слой или класс.

Следует учесть, что не только архетипы и коллективное бессознательное выступают элементами, которые формируют и регулируют различные межнациональные отношения. Также огромный удельный вес приходится на образы, которые закрепляются у индивидуума в виде этнических стереотипов и установок.

Говоря о социальных массах и группах важно отметить, что коллективное сознание оперирует образами и стереотипами. По мнению С. Чугрова «образы – это целостные представления, а национальные стереотипы – это устойчивые, эмоционально окрашенные схематические образы, существующие в массовом сознании, используемые с целью формирования общественного мнения в духе враждебности к другим нациям» [7].

Таким образом, стереотипы воплощают в себе специфическое отражение ценностей, единообразное отношение к объекту, его усредненное восприятие. Именно «стереотипы позволяют личности без лишних размышлений соотнести собственную оценку любого явления с политической ценностной шкалой своей группы» [7].

Поскольку личность, по мнению некоторых теоретиков (З. Фрейд, Э. Эриксон, К. Роджерс), есть «совокупность стабильных, длительно существующих характеристик», то соответственно и личностное развитие происходит на протяжении всей жизни [6]. На личностный рост или изменения, которые происходят внутри индивидуума, обусловлены «внешними и внутренними детерминантами» [6]. В данной статье интересно затронуть аспект «внешних детерминант», к которым следует относить: «принадлежность индивидуума к определенной культуре, социально-экономическому классу и уникальной для каждого семейной среде» [6].

Существенное влияние оказывает на личность культурная среда, которая «формирует у нас образ себя, форму отношений с другими людьми, потребности и способы их удовлетворения, а также цели, к достижению которых мы стремимся. Принадлежность к определенному социально-экономическому классу оказывает влияние на ценности, установки и стиль жизни» [6].

А как же происходит объединение людей по этническому признаку? По мнению В. А. Соснина такое объединение происходит чаще всего «на основе общего языка, культуры, внешности, истории, и др. социально-психологических признаков. Именно такие объединения и формируют определенное отношение к другим, «чужим». Каждый этнос оценивает и соотносит свои представления и свой уклад жизни по отношению с другими этносами» [4]. Если провести сравнительную аналогию, то это как в семье, когда каждый из родителей считает, что его методы и принципы воспитания являются наиболее верными и безошибочными. Но как показывает, психолого-педагогическая практика нет абсолютно верных и однозначных механизмов воздействия на индивида. Трудно не согласиться с мнением уже известного автора «что касается стереотипов, то они не всегда отражают в адекватной форме, прошлый и настоящий опыт межэтнических отношений, как негативные, так и позитивные их моменты» [4].

Свою точку зрения обосновал У. Липпман, основоположник теории этнических и социальных стереотипов. Он считал, что «они в рамках каждой культуры создаются как определенные устойчивые упрощенные образы идентификации других и как предписание норм отношения к ним в стандартных социокультурных ситуациях» [3].

Кроме того, интегратором состояния межнациональных отношений и их регулятором является этнический стереотип как разновидность социального стереотипа, который формируется в детском возрасте с подачи наиболее значимого для личности социального института – семьи. Особое значение имеет, прежде всего «форма родительского поведения, убеждений и целей. Родители служат моделью для подражания и, посредством собственных поступков, оказывают влияние на детей, сохраняющее на протяжении дальнейшей их жизни» [6].

Функционируя внутри группы и будучи включенным в динамику межгрупповых отношений, «стереотип выполняет регуляторно-интеграционную функцию для субъектов социального действия при разрешении социального противоречия» [7]. В большинстве же своем стереотипы служат для упрощения повседневной жизни людей, иными словами, люди воспринимают ситуации обыденной жизни через идентифицирующие их стереотипы. Чаще всего этнические стереотипы являются искажающими обыденное представление о каком-либо социальном объекте. Кроме того, это относительно устойчивые представления о моральных, умственных, физических качествах, присущих членам различных этнических групп.

Многие исследователей, среди которых можно назвать такие имена как В. И. Бедин, Н. М. Генова, Л. С. Перепелкин, С. В. Соколовский указывают на «амбивалентность стереотипов. Стереотипы как проявление экономии усилий в отношениях человека с окружением помогают ему ориентироваться в ситуациях, где от него не требуется индивидуального ответственного решения. Они играют отрицательную роль там, где нужны объективные взвешенные решения задачи, анализ ситуации, поскольку стереотипы навязывают определенное содержание и переживание еще до осмысления поступающей информации. В этом отношении два составляющих звена стереотипа имеют особенно негативные последствия: его предписанность и неправомерное обобщение» [2].

Так каков же механизм формирования этнических стереотипов? Он прост, но неоднозначен. Указанными авторами отмечается, что «изначально субъектом осуществляется первичная оценка различных явлений, что является первым уровнем восприятия тех или иных событий, затем четкое разделение явлений на «знакомое» и «незнакомое», если знакомое, то это «свое», а незнакомое – это «чужое». Следовательно, знакомое воспринимается позитивно, а именно, собственная этническая особенность со знаком «+», а незнакомое воспринимается враждебно, все, что выходит за рамки привычного ставится со знаком «–» [2].

Как и описывал в своей статье С. Чугров «стереотип – это образ, полярный по знаку, предельно фиксированный, не допускающий малейшего сомнения в его истинности, побуждающий к строго однозначному действию» [7].

Целая серия работ посвящена культурным механизмам формирования стереотипов. Анализируя результаты, полученные в этих работах, можно выразить словами Н. М. Лебедевой о том, что «дети не имеют этнических стереотипов. Последние порождаются в процессах социокультурной коммуникации, первоначально в семейном воспитании. Чем больше у детей контактов со сверстниками из других этнических групп, тем слабее предпосылки для формирования негативных стереотипов» [3]. Следовательно этнические стереотипы позволяют воздействовать на межгрупповую дистанцию и делать более гибкими межгрупповые границы посредством контроля за содержанием подаваемой информацией и характером межгруппового информационного обмена.

Вполне очевидно, что, рассматривая вопросы формирования и развития этничес­ких стереотипов легко убедиться в том, что последние складываются в условиях дефицита ин­формации, как результат обобщения личного опыта индивида и предвзятых пред­став­ле­ний, принятых в этнической общности. Стереотип фиксирует некоторые не всегда существенные, но значимые с точки зрения членов общности черты социального объекта. Наибольший удельный вес на формирование представлений и создание образов по отношению к другим социально-этническим общностям имеет семья и сфера образования (школа, класс, учитель, сверстники, учебники и образовательные программы).

Школьная среда – понятие относительно ограниченное, причем, возрастными рамками. Эти рамки, в свою очередь, определяют психологические новообразования, являющиеся результатом личностного роста определенного индивидуума, а также системой нравственных и жизненных ценностей, взглядов, установок, отношений, стереотипов и т. д.

Рассматриваемые вопросы о формировании и развитии этнического стереотипа в ранней юности, как периода реального перехода к настоящей взрослости, имеют прямое отношение к проблеме становления нравственного самосознания. Если для детей младшего школьного возраста источником постановки и решения нравственных проблем являются позиции, которые демонстрируют значимые взрослые (учителя и родители), а подростки ищут их решения в кругу своих сверстников, то юноши и девушки, по мнению Р. С. Немова, «обращаются к источникам, которыми обычно пользуются взрослые люди». Далее он указывает, что «…такими источниками становятся реальные, многообразные и сложные человеческие отношения, научная и популярная, художественная и публицистическая литература, произведения искусства, печать, телевидение и т. п.» [9].

Бурные социальные события, произошедшие за последние десятки лет в мире, преобразования, которые продолжаются сейчас вынуждают, по мнению вышеуказанного автора, «подрастающее поколение самостоятельно ориентироваться во всем и занимать вполне независимые позиции» [9].

Формирование личности в раннем юношеском возрасте завершается образованием сложной системы социальных установок, причем оно касается всех компонентов установок: когнитивного, эмоционального и поведенческого. Но, что интересно, именно в этом возрасте наблюдается нестабильное отношение к определенным объектам, предметам и явлениям психической жизни. Скорее наблюдается противоречивость, внутренняя несогласованность и изменчивость социальных установок, что является особым аспектом при обсуждении вопросов влияния и изменения определенных этнических стереотипов и установок.

Изучая, особенности учебно-воспитательного процесса следует отметить, что отчасти информацию, которую юноши и девушки получают от взрослых людей они оценивают и воспринимают со своих собственных позиций, исходя из своего собственного жизненного опыта и в зависимости от того, как была подана информация, какие комментарии и какова эмоциональная окраска сказанного. В совокупности эти и другие факторы, в основном внешние, являются источником тех стереотипов, которые мы изучаем уже в более позднем возрасте, например, в студенческие годы.

Если ребенку начиная с первого класса в игровой форме демонстрировать, что люди – это, прежде всего, граждане той страны, в которой они живут и принадлежность их к определенным нациям не столь значима, поскольку все имеют право на существование и являются такими же обычными членами общества, как и коренные жители того или иного государства, то существует вероятность того, что ребенок будет легко воспринимать и без социального страха общаться с людьми различных этносов.

Изучая, особенности поведения человека следует отметить, что существуют факторы, влияющие на социальное поведение человека, среди которых особое место занимает определенный социальный опыт, например:

1) если в прошлом опыте появление тех или иных стимулов приводило к поощрению определенных действий человека, то чем более настоящие стимулы походят на прошлые, тем вероятнее, что человек произведет те же действия или какие-то подобные действия;

2) чем чаще в течение некоторого периода времени один человек поощряет действия другого, тем чаще этот другой человек проявляет такие действия;

3) чем ценнее для человека действия другого человека, тем чаще он совершает действие, поощряемое действием другого [5].

Таким образом, становится очевидным, что межнациональные отношения, существование тех или иных представлений о различных социальных группах во многом зависят от того опыта и тех действий, стимулов, которые в процессе воспитания были закреплены и имели эмоциональную окраску. Стоит согласиться с мнением Б. Г. Ананьева, что «воспитывать – это в значительной степени означает создавать систему взаимосвязей между людьми, которые порождают определенные отношения данной личности к другим людям, труду, обществу, самой себе. Влияя на эти отношения, мы тем самым создаем основания для образования определенных черт характера» [1].

Перспективой дальнейшей работы может стать проведение социально-психологического и социологического исследования механизмов преобразования входящей информации, формирующей сознание и мировоззрение человека в исходящий стереотип. Учитывая важность школьного периода социализации человека необходимо особое внимание уделить той информации, которую дозировано, получают воспитанники на протяжении многих лет обучения в школьных учебных заведениях.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания // Избр. психологические труды: В 2 т. – М., 1980. – Т. 1.

2. Бедин В. И., Генова Н. М., Перепелкин Л. С., Соколовский С. В. Этническая конфликтология: учеб. пособ. – М., 1995.

3. Лебедева Н. М. Введение в этническую и кросс-культурную психологию. – М., 1998.

4. Соснин В. А. Социально-психологическая динамика межэтнических конфликтов. – М., 1998

5. Фридман Л. М., Кулагина И. Ю. Психологический справочник учителя. – М., 1991.

6. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб., 2001.

7. Чугров С. Этнические стереотипы и их влияние на формирование общественного мнения // «МЭ и МО», 1993. – № 1.

8. Юнг К. Г. Психологические типы // Психология индивидуальных различий: тексты. – М., 1982.

9. Немов Р. С. Психология: учеб. для студентов вузов. – М., 1995. – Кн. 2. Психология образования.


Д. І. Мозуленко


ПІДГОТОВКА МІСЯЧНИКА УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ПРОФСПІЛКАМИ МІСТА ЗАПОРІЖЖЯ У 1929 р


Політика коренізації у 1929 році була важливим напрямком внутрішньої політики радянської влади в УСРР. Профспілки, які були складовою частиною новопобудованої радянської системи, займали у проведенні політики коренізації значне місце. Вибір теми статті та її хронологічних рамок обумовлено декількома обставинами. По-перше, саме у 1929 р. політика коренізації стала активно просуватися на місцевому, окружному рівні у містах півдня України. Вивчаючи архівні документи та матеріали преси 1929 р. можна помітити, що в цей час у проведенні політики коренізації має місце досягнення деякого взаєморозуміння між різними ланками державного керівництва, керівними органами та населенням. Мається на увазі те, що місцеве керівництво та міське російськомовне населення стало з більшою увагою та цікавістю відноситися до політики українізації, яка була складовою частиною політики коренізації. Тому цей період викликає зацікавленість. По-друге, архівні документи 1929 р., згідно яких можна прослідкувати роботу профспілок м. Запоріжжя у проведенні політики коренізації, збереглися набагато краще ніж документи попередніх років. Цю ланку профспілкового життя 1929 р. можна прослідкувати у повній мірі, тоді як інших років – тільки фрагментарно.

Проведення політики коренізації профспілками м. Запоріжжя у 1929 р. можна розподілити на дві нерівномірні частини:

– заходи стосовно українізації – найбільш велика робота була проведена у квітні–липні, під час підготовки та проведення тримісячника української культури у місті, а також у кінці серпня–на початку вересня, коли була остаточно українізована головна окружна газета – «Червоне Запоріжжя»;

– заходи стосовно політики коренізації щодо єврейської меншини. Серед міського на­се­лення євреї займали третє місце по чисельності і міська політика стосовно коренізації на­ціо­нальних меншин проводилася головним чином серед цього осередку національних мен­шин, бо серед росіян така політика майже не проводилася, а інші національні мен­ши­ни міста були дуже малочисельні. Крім звичних для радянського часу заходів бо­роть­би з єврейською Пасхою (поряд з православною), ці заходи стосувалися проведення державної політики переселення євреїв на землю, популяризації та підтримки ОЗЕТу і т. ін.

13 квітня у місті повинен був почати роботу Державний український театр «шевченківців». ОРПС (окружна рада профспілок) вимагала від своїх міських осередків уважно поставитися до цього заходу щодо його популяризації та використання. Всім спілкам рекомендувалося домовитися з уповноваженими театру про максимальну організацію відвідування спектаклів членами своїх спілок [1].

У другій половині квітня 1929 р. в місті було проведено декілька великих профспілкових зібрань: ІV пленум ОРПС (15–18.04) та нарада активу м. Запоріжжя, яка була присвячена підсумкам пленуму ОРПС (24.04). Основна увага на них приділялася підготовці до проведення місячника української культури, який повинен був розпочатися з 1 травня 1929 р. Відзначалося, що за останній час робота по провадженню української культури поліпшилася, але, як завжди, критикувався кволий темп українізації. Опанування широкими робітничими масами українознавства називалося могутнім знаряддям соціалістичного будівництва та зміцнення союзу робітника та селянина. Під час місячника української культури збиралися займатися не тільки пропагандою та культурними заходами, профспілкові осередки повинні були показати конкретні заходи з проведення українізації на робочих місцях, знову повинна була пройти кампанія з перевірки знання української мови відповідальними робітниками спілок та установлення термінів остаточної ліквідації української неписемності [2].

Були складені загальний та детальний плани проведення місячника. Загальний план складався з 11 пунктів:

1) гурткова робота (перевірка роботи українських драмгуртків (за змістом підготовлених вистав), конференція читачів української літератури, перевірка роботи літературних гуртків утворення нових літературних, музичних, співочих та драматургічних гуртків тощо);

2) заходи з українською пресою (проведення компаній з передплати на українську пресу, влаштування конференції читачів укрпреси, перевірка стану українізації стінгазет по профспілковим осередкам і т. д.);

3) театр і кіно (похід акторів-шевченківців на підприємства, демонстрація нових українських фільмів тощо);

4) робота з просунення й популяризації української книжки (влаштування книжкових базарів, виставок у бібліотеках, відвідування підприємств книгоношами і т. д.);

5) запрошення відомих українських письменників;

6) організація виставки досягнень культурного будівництва на Запоріжжі;

7) випуск одноденної газети, присвяченої місячнику, за участю відомих українських письменників;

8) організація українського лекційного бюро;

9) організація хорової капели, гуртка бандуристів;

10) організація вечорів української музики за допомогою представників музичної профшколи;

11) перевірка виконання директив про українізацію низових партосередків, професійних клубів і т. д., з притягненням робсількорівських бригад. Після обстеження треба було провести його обговорення та намітити конкретні плани подальшої українізації установ [3].

Цей план був прийнятий у середині квітня. Членам ОРПС, яким доручалася підготовка та виконання окремих пунктів плану, треба було до 23.04 підготувати детальні міркування по необхідним заходам місячника. Цей план повинен був бути розісланий до низових профспілкових осередків до 1 травня, але на практиці іноді було по-іншому, так, наприклад, до окрфілії МСТ (профспілка медико-санітарного труда) він був надісланий тільки 7.05, тобто по закінченню першого тижня заходу.

У детальному плані, який складався з 6 пунктів, були перелічені заходи, які повинні були проводитися, визначені профспілкові осередки, які практично їх впроваджують, та профспілкові осередки, які допомагають їм впроваджувати, також перелічені шляхи практичного здійснення цих завдань (досить детально) та вказані терміни їх виконання.

У детальному плані були наступні пункти – заходи місячника:

1) перевірка роботи драмгуртків та співочих гуртків;

2) конференція або збори читачів української літератури по профспілковим бібліотекам;

3) перевірка роботи літературних гуртків та скликання загальноміських зборів читачів;

4) утворення нових літературних, співочих, музичних та драмгуртків;

5) запрошення українських письменників і раціональне їх використання;

6) підбор до лекційного бюро ОРПС групи лекторів з питань українознавства [4].

Проведення місячника української культури стало основним заходом міського профспілкового життя протягом травня–липня, бо спочатку у середині травня було вирішено подовжити термін проведення до двох місяців, а у середині червня – до трьох місяців. Місячник української культури був дуже широко представлений у головній газеті міста «Красное Запорожье», яка присвячувала йому багато місця на своїх сторінках. Досить детально були описані заходи місячника – вдалі та невдалі, показувалося різне ставлення установ та окремих громадян до цієї події.

Таким чином, підготовка та проведення місячника української культури, який поступово переріс у тримісячник, стало головним засобом впровадження політики коренізації профспілками міста Запоріжжя у 1929 р. Ця політична акція показала, що у населення з’являється розуміння та зацікавленість у проведенні політики українізації. Але радянська держава вже у повній мірі починала ставити перед собою нові завдання, серед яких для політики українізації не було місця. Це типова ситуація для російської імперської та радянської дійсності: держава ставить перед населенням політичні завдання для вирішення своїх нагальних потреб, які населення на початок не розуміє та не сприймає, а коли починає розуміти та проявляти зацікавленість у здійсненні них, то вже для самої держави ці завдання не потрібні, вона іде далі. В цьому одна з причин трагічної бурхливості нашої історії.