Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни

Вид материала

Документы

Содержание Список джерел та літератури Національно-адміністративне районування Список джерел та літератури Українсько-польські стосунки 1999–2004-х років

Подобный материал:

• З м І с т вступ, 747.21kb.
• Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
• Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
• 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
• Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
• Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
• Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
• Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
• Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
• Закон україни, 899.36kb.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Євнух В. В., Трощанський В. П., Галушко К. Ю., Чернова К. О. Етнонаціональна структура українського суспільства. – К.: Наукова думка, 2004. – 243 с.

2. Миграция и социально-экономическая адаптация месхетинских турок в Ставрополье // Этнические проблемы современности. Выпуск 5. Проблемы гармонизации межэтнических отношений в регионе: Материалы научной конференции (14–15 сентября 1999 г.). – Ставрополь: СГУ, 1999. – С. 132–135.

3. Рязанцев С. В. Этническое предпринимательство как форма адаптации мигрантов // Общественные науки и современность, 2000. – № 5 – С. 73–88.

4. Становище біженців турків-месхетинців в Україні / Клинченко Т., Малиновська О., Мінгазутдінов І., Шамшур О. – К.: ВАТТЕ, 1999. – 130 с.

5. У мусульман России появятся бизнес-заповеди // Известия, 2 марта 2004 г.

6. Хаханов А. Месхи (этнографическiй очеркъ) // Этнографическое обозренiе. Изданіе Этнографического Отдела Императорского Общества Любителей Естествознания, Антропологи и Этнографии состоящего при Московском университете, 1891. – № 3. – С. 1–39.


Л. В. Гуцало


НАЦІОНАЛЬНО-АДМІНІСТРАТИВНЕ РАЙОНУВАННЯ

НА ПІВДНІ УКРАЇНИ (20–30-ТІ РР. ХХ СТ.)


Для кращого розуміння сучасних відносин, суперечливих процесів, що протікають, перспектив їх подальшого розвитку необхідна об’єктивна науково достовірна, вивірена інформація про національні меншини регіонів України. У цьому плані виокремлюється історія Півдня України з її неоднорідним національним складом населення. Дослідження минулого краю, неможливе без вивчення історії німецького, єврейського, грецького, болгарського населення, яке разом з іншими національними меншинами тривалий час визначало долю регіону, залишила великий пласт матеріальної та духовної культури і досі впливає на темпи його розвитку.

Мета даної статті полягає в тому, аби узагальнити відомості щодо виділення та функціонування національно-адміністративних одиниць, які утворювалися в місцях компактного проживання етнічних груп Півдня України; простежити передумови та процес утворення національних районів, сільрад у 20-х роках та причини їх реформування і ліквідації у 30-х ХХ ст.

У 20-ті роки влада прагнула залучити національні меншини до активної діяльності в будівництві соціалізму та закріпити в їхній свідомості довіру до радянської влади. Тому для ефективного вирішення багатьох проблем, що загострилися, необхідно було виділення національних адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного проживання національних меншин. Слід зазначити, що організаційне оформлення національних адміністративних одиниць на Півдні України почалося з виділення німецьких, болгарських, а дещо пізніше єврейських, грецьких та російських.

Зробимо короткий огляд створення німецьких районів і сільських рад. Так як районування 1922–1923 рр. мало значні погрішності щодо національних меншин, то восени 1923 року постало питання про необхідність перерайонування місцевостей, які були населені німцями-колоністами, тобто про виділення самостійних німецьких районів та сільських рад [1]. У процесі національного районування вважалося «принципово необхідним виділення самостійних районів і сільрад із німецьких колоній. Німецькі колонії повинні нараховувати не менше 300 господарств або ж 12.000 чол. населення; в інших місцевостях з німецьким населенням створити німецькі сільради» [2, арк. 38]. Відштовхуючись від такого роду «мірок» почали з’являтися пропозиції щодо виділення окремих німецьких районів, а саме: Ландау, з кількістю населення близько 20 тис. чол., в Миколаївській окрузі, Одеської губернії; Хортиця (13–14 тис. чол.), Запорізької округи, Катеринославської губернії [2, арк. 38]. До складу останнього району повинні були ввійти всі німецькі колонії попередньої Хортицької волості з 18 колоніями і 14 тис. населення. При останньому районуванні Хортицька волость була приєднана до сусідніх російських волостей [3, арк.54]. Трохи пізніше була висловлена думка про створення спеціального району Роза Люксембург [4, арк. 55; 3, арк. 54]. Але не завжди пропозиції переростали в реалії. Це безпосередньо торкається Хортицького району. Гострі дискусії викликало, як зазначає Б. Чирко, формування кордонів та адміністративно-територіальний поділ цього району, населення якого складалося приблизно з однакових за чисельністю етносів – 14 тисяч українців та 12 тисяч німців. (Доречно було б відмітити, що в різних архівних документах зустрічаються різні дані по відношенню до кількості німецького населення у Хортицькому районі) Центральне Бюро Німсекції вважало, що малочисельність німецького населення у цьому випадку не повинна стати перепоною у створенні самостійного району, тим паче, що безпартійна селянська конференція сама про це ходатайствувала [3, арк. 54]. Але президія Запорізького окрвиконкому приймає рішення, що виділення Хортицького менонітського району неможливе й недоцільне. В свою чергу пропонувалось утворити Канцерівську, Широчанську, Кічкаську, Новохортицьку, Смолянську та Миколайпольську німецькі (менонітські) сільські ради [5, С. 44–45]. У 1924 році з метою концентрації німецьких колоній Велико-Токмакського району Мелітопольської округи, яка об’єднувала 83 німецькі колонії, приєднано до Бердянської округи, що дало змогу виділити в останній німецький район – Молочанський, в свою чергу, в Мелітопольській окрузі був виділений Пришибський німецький район [6, арк. 92]. Майже одночасно формується й район з центром у Зельцах Одеської губернії [6, арк. 117; 3, арк. 92].

Отже, процес виділення німецьких національних районів проходив досить швидкими темпами і на 1924 р. їх існувало п’ять, а саме: Зельцький, Ландауський, Люксембурзький, Молочанський і Пришибський. Останні два в 1928 р. були об’єднані в один, з центром у с. Молочанському [7, арк. 3]. Звичайно поряд з національними районами зростала й кількість національних сільських рад.

Наступним кроком Центральної Комісії у справах національних меншин при ВУЦВК була робота над «Проектом виділення болгарських адміністративно-територіальних одиниць». Так, у 1924 р. з участю Д. Перванова було організовано два болгарські райони – Романівський та Цареводарівський. В жовтні 1926 р. Романівський район перейменували у Коларівський, а в листопаді 1927 р. – Цареводарівський – у Ботєвський. На посаду секретарів райпарткомів цих національних районів було обрано Петра Петрова та Камена Русинова [8, С. 47–53]. На 1925 р. припадає створення третього болгарського національного району. Райцентром болгарського району намітили Великий Буялик як село найбільш міцне і за кількістю населення, і за своїм економічним значенням. У березні 1926 р. Велико-Буялицький національний район перейменовано у Благоєвський. Секретарем Благоєвського райкому на перших порах був Тодор Главчев [8, С. 47–53].

Дещо напруженим було виділення Гросс-Лібентальського німецького національного району. Та все ж у кінці серпня 1925 р. на засіданні Президії Одеського Окрвиконкому приймається проект виділення Гросс-Лібентальського німецького національного району [9, арк. 18]. Доречно б було зауважити про те, що в травні 1926 р. Ландауський німецький район було перейменовано в Карл-Лібкнехтівський. Цю ідею всунуло саме населення, так як відкриття району відбулося напередодні річниці вбивства Карла Лібкнехта [10, арк. 11]. На 1926 р. припадає створення Високопільського німецького національного району на території Херсонської округи [11, арк. 57]. У 1927 р. у Первомайській окрузі створено четвертий болгарський район – Вільшанський. Тут протягом 1927–1930 рр. секретарями РВК були Тодор Главчев, Микола Гранчаров, Микола Нестеров [8, С. 47–53].

В березні 1927 року був утворений перший в Радянському Союзі Сейдеменухський єврейський національний район. Територія району за проектом складалася з частин територій Бериславського та Снігирівського районів Херсонщини з центром у колонії Велика Сейдеменуха. На території району проживало 16,797 мешканців в 40 населених пунктах. Національний склад району був таким: євреїв – 14,390 мешканців (85,6%), українців – 1,964 (11,8%) і німців – 443 (2,4%) [12, арк. 24–25]. Херсонському Окрпарткомові першому безпосередньо довелося зайнятись питанням підготовки організації єврейського національного району і подолати консерватизм радянського апарату щодо його остаточного оформлення. Поряд із Калініндорфським в Україні діяло ще два єврейських національних райони – Новозлатопільський у складі 9 єврейських сільрад та Сталіндорфський – 16 єврейських та 2 німецькі національні сільради [13, С. 41]. У 1928 р. було утворено три грецькі райони – Сартанський, Мангуський та Велико-Янисольський [13, С. 91]. Два перші грецькі національні райони – Мангуський та Сартанський з’явились завдяки затвердженій 30 травня 1928 р. Президією ВУЦВК постанові «Про створення національних грецьких районів на терені Маріупольської округи» [14, арк. 45]. Трохи пізніше в Сталінській окрузі було організовано третій грецький район – Велико-Янисольський. 9 жовтня 1928 р. ВУЦВК затвердила постанову «Про районування грецької національності на території Сталінської округи». До складу Велико-Янисольського грецького району було віднесено Велико-Янисольський район в своїх старих межах з кількістю 7 сільських рад та приєднано від розформованого Андріївського району 4 сільради [14, арк. 50]. Оформлення грецьких національних районів було прискорено у зв’язку із відзначенням у 1928 р. 150-річчя виселення греків із Криму. Їх створення мало зайняти почесне місце в ідеологічній кампанії, що розгорнулася при цьому.

У вересні 1929 р. ВУЦВК та РНК УСРР постановили утворити на території Запорізької округи Хортицький район з переважною німецькою людністю, з центром в селі Верхня Хортиця, в складі Верхнє-Хортицької, Нижнє-Хортицької, Кічкаської, Широчанської, Павлівської, Бабурської, Смолянської, Миколайпольської, Веселівської, Лукашівської, Ново-Запорізької та Зеленогайської сільських рад тогочасного Хортицького району [15, С. 866]. Отже, протягом другої половини 20-х років ХХ ст. на Півдні України було створено найбільше національних районів у порівнянні з іншими регіонами республіки. Так на Півдні України функціонувало 19 національних районів, а саме: 7 німецьких національних районів – Гросс-Лібентальський, Зельцький, Молочанський, Високопільський, Люксембурзький, Ландауський (Карл-Лібкнехтівський) та Хортицький; 4 болгарських – Коларівський, Ботєвський, Благоєвський, Вільшанський; по три єврейських (Калініндорфський, Сталіндорфський, Новозлатопільський) та грецьких (Сартанський, Мангуський, Велико-Янисольський) і два російських – Кам’янський та Терпінянський.

Політика радянської влади щодо національних меншин в Україні у 30-ті роки відрізнялась від політики першої половини 20-х років, але була логічним продовженням втілення в життя за всяку ціну комуністичної догми побудови соціалізму. Наприкінці 20-х–на початку 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за рамки якої вона дедалі виходила. Національна програма більшовиків вступила в пряму суперечність з встановленням тоталітарної політичної системи, яка спиралась на карально-репресивні органи, зводила нанівець права союзних республік, їх етносів. Автор солідаризується з думкою сучасних науковців, які у своїх публікаціях відмічають про зміну національної політики на рубежі 20–30-х років з боку сталінського керівництва в гірший бік. По мірі утвердження тоталітарного режиму дедалі більше виявлявсь штучний характер політики коренізації. Все очевиднішими ставали справжні мотиви цієї політики, особливо з перемогою Й. Сталіна у боротьбі за лідерство в партії. Усунувши з політичної арени опонентів, генсек зосередив у своїх руках фактично всі важелі влади. Тепер загравання з національними меншинами творцям політики коренізації були непотрібні, адже вони стабілізували обстановку і отримали владу на місцях. До того ж представники етнічних груп, так звані місцеві кадри, слугували в свій час своєрідним «знаряддям» для забезпечення перемоги у боротьбі за владу у партії та країні. До того ж нацменробота слабо вписувалась у механізми вже досить міцної адміністративної машини.

Історичним спрощенням було б пов’язувати згортання у другій половині 30-х років лише із свавіллям Й. Сталіна. Однією з головних причин цього була відсутність гармонійного поєднання на практиці національної та соціальної політики уряду. Адже кінець 20-х років позначений втратою самоцінності в роботі серед інонаціонального населення, яка перетворилася в додаткове знаряддя антинародної соціальної політики. Ради поступово втрачали національні особливості й все більше набували соціалістичного змісту, особливо в період «наступу соціалізму по всьому фронту» невід’ємною частиною якого стала колективізація.

Процес поступового скасування національного районування розпочався в 1930 р., коли у зв’язку з ліквідацією округів і будівництвом Дніпрогесу припинив існування Хортицький німецький район. Його в 1930 р. приєднали до Запорізької міської ради. На Другій Всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин секретар Запорізької міськради Білик повідомив про побажання жителів Хортицького району реставрувати німецький район [16, С. 95]. Але ця пропозиція була відкинута, бо Хортицький район уже входив у межі міста Запоріжжя та й основна увага урядовців була повернута в бік Дні пробуду [16, С. 115]. Перевірка діяльності Запорізької міської ради ЦКНМ у грудні 1930 р. засвідчила, що вона при всьому бажанні, невзмозі забезпечити права німецького населення так, як це робили в районі. Звідси й висновок Комісії про необхідність створення самостійного німецького району, що не зачіпав би інтереси Дніпрогесу та розвитку промисловості [17, С. 209].

Перехід на обласну систему управління позначився на кількості грецьких національних районів. За постановою ЦВК України від 2 липня 1932 р. Сартанський та Мангуський грецькі райони було розформовано і приєднано до Маріупольської міськради, в зв’язку з утворенням в УСРР Донецької області. Згідно з інструкцією «Про порядок ліквідації деяких районів у зв’язку з утворенням областей на території України» були ліквідовані й їх РВК. Парадоксально, але поряд з ліквідацією національних районів йшло обговорення питань про створення нових. Свідченням цього є Протокол наради ЦК нацменшин при ВУЦВК про організацію нового грецького району (від 27 грудня 1930 р) [18, С. 288]. Спочатку планувалося створити змішаний греко-Олександрівський район, але така ідея виявилася недоцільною. І наголос було зроблено на створення грецького району. Новий район мав постати на території колишньої Маріупольської округи. На думку автора це питання заслуговує на увагу, адже у Проекті постанови політбюро ЦК КП (б) У про реорганізацію національних районів та сільрад в Україні від 16 лютого 1938 р. та 7 квітня 1939 р. названо Старо-Каранський грецький район [18, С. 289, 293].

У контексті командно-адміністративної політики проводилася реорганізація і ліквідація й інших національних адміністративно-територіальних одиниць, що нібито не виправдали себе. У зв’язку з цим партійними й адміністративними органами було прийнято низку постанов («Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР в звичайні райони та сільради» від 16 лютого 1938 р., «Про ліквідацію та перетворення штучно утворених національних районів та сільрад» від 7 квітня 1939 р. тощо). У постанові ЦК КП (б) У від 16 лютого 1938 р. відзначається, що у відповідності з рішенням ЦК ВКП (б), ЦК КП (б) У існування різних національних районів і сільрад не виправдовується національним складом населення цих районів. Тому було визнано недоцільність подальшого існування «особливих національних районів, так і сільрад», а значить їх потрібно ліквідувати шляхом реорганізації у звичайні райони та сільради [18, С. 288].

Таким чином, наприкінці 30-х років ХХ ст. з ліквідацією національних районів та сільрад було припинено функціонування системи національного районування як на Півдні України, так і по всій республіці.


СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Центральний державний архів вищих органів влади України (далі – ЦДАВО). – ф. 1. оп. – 3. – спр. 610. – арк. 189.

2. ЦДАВО. – ф. 413. – оп. 1. – спр. 4. – арк. 38.

3. Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). ф. р–99. – оп. 2. – спр. 60. – арк. 54.

4. ЦДАВО. – ф. 413. – оп. 1. – спр. 3. – арк. 55.

5. Чирко Б. В. Національні меншини в Україні (20–30 роки ХХ століття). – К.: Асоціація «Україно», 1995. – С. 44–45.

6. ЦДАВО. – ф. 413. – оп. 1. – спр. 17. – арк. 92.

7. ЦДАВО. – ф.1. – оп. 3. – спр. 2558. – арк. 3.

8. Дихан М. Д. Болгари – політемігранти у соціалістичному будівництві на Україні в 1924–1929 рр. – К., 1973. – С. 47–53.

9. ДАОО. – ф. р–1916. – оп 1. – спр. 64. – арк. 18.

10. ДАОО. – ф. р–969. – оп. 3. – спр. 451. – арк. 11.

11. ЦДАВО. – ф. 413. – оп. 1. – спр. 145. – арк. 57.

12. ЦДАВО. – ф. 1. – оп. 3. – спр. 701. – арк. 24–25.

13. Національні меншини в Україні. 1920–1930-і троки. Іст.-картогр. атлас / Упор: М. І. Панчук та ін. – К.: Четверта хвиля, 1996.

14. ЦДАВО. – ф. 413. – оп. 1. – спр. 420. – арк. 45.

15. ЗП України, 1929. – № 24. – С. 866.

16. Второе Всеукраинское Совещание по работе среди национальных меншинств (Стенографический отчёт и постановления). 27–30 ноября 1930 года. – Центриздат: Москва–Харьков–Минск. Всеукраинское отделение. – С. 95.

17. Рябошапко Л. Правове станове національних меншин в Україні (1917–2000) – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. – С. 209.

18. Греки на українських теренах: Нариси етнічної історії. Документи, матеріали, карти / М. Дмитрієнко, В. Литвин, В. Томазов, Л. Яковлєва, О. Ясь. – К.: Либідь, 2000. – С. 288.


П. М. Жижиян


УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ СТОСУНКИ 1999–2004-Х РОКІВ:

ВПЛИВ ІСТОРИЧНИХ СТЕРЕОТИПІВ НА МІЖДЕРЖАВНІ ВІДНОСИНИ


«Ми самі вибираємо собі друзів чи ворогів, але сусідів вибирає нам Бог». Саме такими словами англійського письменника Г. Честертона почав свій виступ на конференції «Україна в Європі та світі» 21 лютого 2004 року, тодішній міністр закордонних справ К. Грищенко. Ці слова дуже влучно відображають сутність українсько-польського сусідства, яке протягом століть складалось дуже не просто, і Україна і Польща постійно були суперниками в цьому регіоні Європи. Саме цим постійним протистоянням двох сусідів користувались інші сильні країни, для яких територія і України, і Польщі завжди була значною «здобиччю». Майже тисячолітня історія стосунків двох народів налічує багато драматичних подій, які неоднозначно трактуються в обох країнах, та здійснюють значний, хоч і опосередкований, вплив на українсько-польські відносини. Тому із здобуттям незалежності обома країнами на початку 90-х рр. ХХ ст. відразу постало питання визначення характеру міждержавних взаємин, які відразу набули стратегічного характеру.

Протягом 1999–2004-го років стан українсько-польських відносин визначався таким чином: дуже добрі на офіційному міждержавному рівні (зокрема це стосувалося взаємин обох президентів), недостатньо інтенсивні в аспекті економічної співпраці і ніякі на простому людському рівні. Попри часті й демонстративно теплі зустрічі президентів Л. Кучми та А. Квасьнєвського, які регулярно відбувалися до осені 2000 року, у польському суспільстві панувало досить неприязне ставлення до українців, про що свідчать різноманітні дослідження громадської думки.

Першим приводом для охолодження стосунків у цей період стала політична криза в Україні, викликана сутичками між міліцією та прихильниками опозиції на вулицях Києва 9 березня 2001 року. Александр Квасьнєвський був єдиним європейським політиком високого рангу, який відразу після тих подій особисто зустрівся з Леонідом Кучмою. У мальовничому польському містечку Казімєж Дольни 13 березня польський президент намагався переконати свого українського колегу сісти за стіл переговорів з опозицією і не вдаватися до брутальних дій щодо її представників. Подальший розвиток подій засвідчив, що Л. Кучма не прислухався до порад А. Квасьнєвського, і останній отримав перший сигнал для критичного погляду на «дружні стосунки» з президентом України.

Другою справою, яка вплинула на певне охолодження відносин між Києвом та Варшавою, стала кількарічна проблема з відкриттям польського військового некрополя на львівському Личаківському цвинтарі. Л. Кучма неодноразово обіцяв А. Квасьнєвському, що «цвинтар Орлят» буде відкрито, та щоразу відкриття переносилося. Чергову обіцянку завершити цю справу у травні 2002 року, дану у Варшаві міністром закордонних справ України А. Зленком, президент Польщі відмовився коментувати, сказавши журналістам, що для нього «принизливо уже вкотре вести розмову про дату відкриття цвинтаря Орлят». Врешті-решт обіцянку міністра закордонних справ не було дотримано. Те, що сталося, відомий польський журналіст П. Смоленьський оцінив на сторінках «Газети виборчої» як таке, що «для поляків – несправедливе і образливе, а для України – політично самовбивче» [1, С. 5].

Для українсько-польських відносин досить симптоматичним є вплив на них так званих суб’єктивних факторів, таких як громадська думка. Так, зокрема починаючи з 1993 року, у рейтингах «симпатії поляків щодо інших народів» українці посідали більш-менш сталу позицію – у самому низу, нижче були лише цигани та румуни. Це й не дивно, бо у 50% поляків Україна викликає негативні асоціації, а у 38% – байдужість. Половина поляків обстоює впровадження віз для українців (проти близько 20%) і тільки 23% повністю готові визнати в сучасному вигляді польсько-український кордон (52% – «швидше» готові визнати). Такі дані було подано у дослідженні «Польща–Україна: взаємний образ», підготовленому Інститутом публічних справ (Варшава) у співпраці з київською фірмою Социс-Gallup International у 2001-му році [2, С. 8].

Третина респондентів зазначеного дослідження заявили, що перешкодою на шляху примирення поляків та українців вважають «історію». Між Україною й Польщею існує величезна диспропорція у сфері поінформованості громадян про основні етапи українсько-польської історії, а отже, і про основні проблеми українсько-польських взаємин. В Україні про це знають лише жителі західних областей, на території яких відбувалися найдраматичніші події нашої спільної історії [2, С. 8].

Зовсім інакша ситуація у Польщі. Якщо в «історичній свідомості» українця Польща існує всього лиш епізодично, то в свідомості поляків Україна посідає значне і важливе місце в історії їхньої країни. Наприклад, часи Б. Хмельницького для українців – це тільки «сива давнина», яка захоплює переважно шанувальників книг на історичну тематику та професійних істориків. Для Польщі ж це – драматичний період історії, коли було практично зруйновано Річ Посполиту. Роман «Вогнем і мечем» польського нобелівського лауреата Г. Сенкевича, присвячений тим часам, став настільною книгою багатьох поколінь. Цей твір був написаний наприкінці ХІХ ст. для «скріплення польських серць» у часи втрати незалежності, тому в ньому польські лицарі описані як оборонці держави, а українські козаки та селяни – як її руйнівники-бунтівники, голота, дикі і жорстокі «різуни», що безпричинно «витинали в пень» шляхту та католиків, включно з жінками та дітьми [2, С. 8].

До стереотипів «козаччини і гайдамаччини» додаються ще й стереотипи «бандитів з УПА» та «СС-манів» з дивізії «Галичина». Це вже період трагедії Польщі першої половини ХХ ст. у широкому значенні – від українсько-польської війни «за Львів» до взаємної «різанини» періоду Другої світової війни. Цей фрагмент історії теж маловідомий переважній більшості жителів сучасної Української держави. Натомість, що стосується нашого західного сусіда, ці драматичні події залишили свій слід у долях більшості родин і вписалися назавжди у літопис страждань польського народу. У сучасній Польщі живе ще багато свідків тих подій, які оповідають про це своїм дітям й онукам, пишуть спогади, книги. Оскільки співпраця істориків обох країн недостатня, багато документів з українських архівів залишаються недоступними, а офіційна влада в Києві не дуже цікавилася цією тематикою, подібний підхід становить основу «знання» сучасних поляків про той період. На жаль, такий тип «знання», часто поданий крізь призму негативних емоцій, обрáз, а то й свідомого спекулювання на почуттях, – не служить справі українсько-польського порозуміння. Нічого дивуватись, адже багато поляків, як у Польщі, так і за її межами, переконані, що УПА – це тільки «банда» диких садистів, які насолоджувались розпилюванням живих польських селян, а СС-«Галичина» – це фашистська формація, яка брала участь у кривавому придушенні варшавського повстання. Такий образ «українських націоналістів» у радянські часи активно підтримувала пропаганда Польської Народної Республіки. До шкільної програми було введено літературні твори («Відлуння в Бещадах», «Сліди рисячих пазурів»), які напихали голови учнів стереотипами про «українських бандитів і садистів». Деякі антиукраїнські пропагандисти досить гармонійно «перемандрували» з того часу до нової демократичної Польщі і продовжують свою діяльність, тепер уже розраховану на націоналістичне середовище. Найпоказовіший приклад – квазі-історичні публікації професора Е. Пруса, зі сторінок яких «аж хлюпотить польська кров, пролита «українськими бандитами» [2, С. 8]. Тому українці мусять докласти чимало зусиль, аби якнайшвидше і якнайповніше дослідити цю проблематику на науковому рівні, щоб фактами і документами вибити ґрунт з-під спекуляцій недоброзичливців і щоб спробувати змінити антиукраїнські стереотипи, які існують у цій сфері.

Про те, що у підході до історії, навіть до таких однозначних подій, як проведення у квітні 1947 року операції «Вісла», переважають виготовлені в часи комунізму стереотипи, переконався президент А. Квасьнєвський, якого різні групи польських громадян – і праві, і ліві – атакували за його засудження операції, викладене у заяві, направленій у квітні 2002 року учасникам міжнародної історичної конференції у Красічині біля Перемишля, присвяченій 55-літтю операції «Вісла».

Отже, не дивлячись на досить інтенсивну здавалось, співпрацю наукових кіл обох країн в зазначений період, спрямовану на подолання історичних протиріч: це і ціла низка міжнародних наукових семінарів, і робота так званої «підручникової» комісії (комісія, створена міністерствами України й Польщі для взаємної апробації навчальних посібників і підручників з історії та географії у 1992 році) [3, С. 100], рівень розвитку міждержавних відносин протягом 1999–2004-го років залишався досить низьким. Однією з найважливіших причини такого стану речей було те, що результати спільної роботи науковців в основному на той час не були впроваджені в життя, тому що на це потрібен час, адже навіть з врахуванням рекомендацій «підручникової» комісії щодо тлумачення спірних моментів історії Польщі та України «...уникаючи їх емоційних оцінок чи визначення винних у тих подіях» (3, С. 92( не відразу ці рекомендації враховувались авторами підручників і посібників, не відразу виросте нове покоління поляків, вихованих на нових підручниках з історії Польщі.