Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ, 747.21kb.
- Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
- Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
- 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
- Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
- Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
- Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
- Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
- Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
- Закон україни, 899.36kb.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. РДВІА. – ф. 52. – оп. 1. – спр. 143. – ч. 2.
2. РДАДА. – ф. 16. – оп. 1. – спр. 797. – ч. 3а.
3. РДВІА. – ф. 52. – оп. 1. – спр. 274. – ч. 1.
4. Пірко В. О. Заселення Степової України в XVI–XVIII ст. – Донецьк: Український Культурологічний Центр, 1998. – 124 с.
СЕКЦІЯ 3. ПРАВОВІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОЇ ЕТНОПОЛІТИКИ:
ІСТОРІЯ ТА СУЧАСТНІСТЬ
А. В. Акаемова
ВЗАИМОСВЯЗЬ СОВРЕМЕННОЙ ПОЛИТИЧЕСКОЙ РЕКЛАМЫ С ПОЛИТИЧЕСКОЙ РЕКЛАМОЙ АНТИЧНОСТИ
Еще недавно под политикой понимали конкретные отношения доминирования-подчинения, которые позволяли одним людям принимать важные решения, а от других требовали исключительно исполнения этих решений. Такая трактовка политики просто сводила ее к понятию власти.
В современном понимании политика – это не только отношения доминирования-подчинения, а особый род деятельности специальных людей, политиков, заключающийся в координации чужих интересов. По мере развития и усложнения общества интересы образующих его людей, малых и больших групп, социальных слоев населения вступают в неизбежные противоречия. Для того, чтобы эти противоречия не препятствовали, а, напротив, способствовали общественному развитию, постепенно возникла политика как особая, координирующая эти интересы и управляющая обществом сфера.
Отдельный человек может считать, что он – «вне политики». Однако нельзя жить в обществе и быть свободным от общества. Даже в семье существуют политические отношения – они призваны регулировать совместную жизнь создающих семью людей и решать общие проблемы. Они определяют, кто главный, а кто подчиняется, кто решает, а кто исполняет решения. Чем сложнее организация, тем больше в ее деятельности политических компонентов. Общество в целом, развиваясь и усложняя свои интересы, создает огромную политическую сферу, и чем сложнее устроено общество, тем масштабнее в нем политика.
В современных украинских условиях первоначального накопления капитала и установления рыночных отношений требуется координировать огромное число подчас трудно сочетаемых интересов различных групп. Естественно, что одни интересы выражены сильнее, другие – слабее. В такой ситуации политика приобретает своеобразные черты. Политика в Украине становится разновидностью бизнеса. Инвестиции в «раскрутку» успешного политического лидера по своей рентабельности многократно превосходят и подпольное производство водки, и незаконный оборот оружия и наркотиков. «Свои люди» в структурах законодательной, исполнительной и судебной власти – решающее условие успеха всякого коммерческого начинания. Это естественно, так как на данном этапе развития именно коммерческие интересы являются наиболее ярко выраженными и оказывают самое сильное влияние на генеральный курс развития общества. Соответственно, процесс конвертации денег во власть и обратно – взаимовыгодный, ибо давно известно: в большинстве стран мира – самые богатые люди не предприниматели, а чиновники, министры, вице-премьеры и т.д.
Чем больше людей вовлекается в политику, тем большую роль в ней играют массовые информационные процессы. Главе семьи нет нужды выпускать собственную газету. Без телевидения прекрасно обходится племенной вождь. Однако уже крупные феодалы заводили своих герольдов и глашатаев – как инструмент политического воздействия. Даже самовластные монархи обращались к общественному мнению через специализированные инструменты. По мере демократизации общественной жизни эти инструменты становились все более массовыми. Дальше все развивалось по кругу – усложнение целей общественного развития вовлекало в их достижение все большее количество людей. Демократизация политики требовала развития массовой информации.
Почепцов Г. Г. считает, что: «В политике принципиально не бывает индивидуальных событий. Каждое ее проявление – это массовое событие. Причем не просто пассивный выход на массовую аудиторию, на достаточно активную работу с аудиторией, принимающей стандартизированные формы. Это организованное заранее коммуникативное событие, отрепетированное, учитывающее существенную роль зрителей при этом» [1].
Исследователи политической рекламы считают, что политика схожа с театром в том, что и там, и тут имеет место стремление к завоеванию аудитории. В итоге единство целей приводит к единству средств. Массмедиа представляют собой место, где развертывается событие, то есть сцену, к которой аудитория обращает свое внимание; именно через четкое развертывание последовательности событий возникают ощущения выстроенности сюжета и наличия сцены. Соответственно, социальная или политическая драма привлекает аудиторию и удерживается сама по себе. Мы возвращаемся к классическому требованию, предъявляемому политикам: «Хлеба и зрелищ!». Общепризнанно: политика включает в себя не только аналитическую, но и зрелищную составляющую, а массовые действия всегда строятся по одним законам.
Рассмотрим основные жанры политической рекламы, применяемые в период греко-римской империи. Среди данных о письменных объявлениях античности запечатлены любопытные явления политической рекламы. В «Истории» Геродота зафиксировано событие из эпохи греко-персидских войн, происходивших в VI в. до н. э. [2]. Большое число призывов и лозунгов политического характера возникало на стенах античных городов в периоды выборов городских магистратов. Свою лепту в этот процесс вносили «звучноголосые» глашатаи [3].
Помимо глашатаев, в гуще предвыборных баталий оказывались такие авторы рекламных текстов, как писцы. Кроме услуг писцов, стоивших недешево, сторонники того или иного кандидата полагались и на собственные силы: стены домов покрывались граффити предвыборного содержания.
Не только надписи и карикатуры участвовали в интенсивной политической жизни рабовладельческих демократий. Утверждению актуальных политических взглядов, борьбе и столкновению идей служили также предметно-изобразительные приемы и средства. Среди них – возведение трофейных сооружений в знак одержанных военных побед, организация триумфальных шествий, прославляющих удачливых полководцев, тиражирование скульптур выдающихся политических деятелей. Все эти приемы можно отнести к, так называемой, политической рекламе.
Скульптурные портреты правителей или героев сопровождались краткими хвалебными надписями – элогиями. Торжественные надписи в честь своих победоносных завоевателей римляне высекли не только на статуях, но и на фронтонах триумфальных арок, возводившихся по случаю чествования воинов–героев. Надписи комментировали знаменитые растральные колонны, несущие на себе носы боевых кораблей, захваченных в бою. Так наглядно и осязаемо демонстрировалось могущество римской державы, оказывая огромное положительное воздействие на патриотические чувства граждан.
Той же цели служили триумфальные шествия. Обычно они начинались от Марсова поля, двигались через Рим к Форуму и заканчивались у резиденции правителей – Капитолийского дворца. Шествие возглавляли сенаторы и магистраты, за ними несли военные трофеи. Далее – на богато украшенной колеснице, запряженной белыми рысаками, в пурпурном плаще и лавровом венке двигался триумфатор. За ним шли его отличившиеся войска, затем вели пленных, в большинстве своем ставших рабами. Шествие завершалось жертвоприношениями, раздачей подарков и денег плебсу, всеобщим пиром. В организацию триумфального ритуала были вовлечены все выразительные возможности демонстративности, все знаковые средства культуры: предметные, изобразительные, звуковые, вербальные. Чтобы подчеркнуть родовитость триумфатора, в процессии несли восковые маски его предков – деталь, которая была непременным элементом интерьера знатных римлян.
Подчеркивая вышеизложенное, следует отметить, что греко-римская античность располагала разнообразными, в том числе и весьма развитыми, жанрами политической рекламы. Учитывая многовековой опыт, профессиональные деятели политической рекламы, продемонстрировали нам его элементы на президентских выборах в Украине осенью 2004 года.
Средства рекламной информации, постепенно из прикладного инструмента политики, превратились в основной механизм и даже в саму суть политики. Эффективность политики стала определяться не реальными свершениями, а мнениями людей, в формировании которых средства политической рекламы играют ключевую роль. Дальше – больше. Постепенно все менее важным становится то, что реально думает, делает и даже говорит политик. Это все чаще остается «за кадром». Однако все более важным становится то, что видят и слышат люди. Решающим оказывается то, что они воспринимают и какие выводы из этого делают.
Так политика из узкой сферы принятия решений стала сферой пиаровской работы. И усложнилась настолько, что потребовала формирования специальных «команд» [4]. Возможности одного человека в современной политике все более ограничиваются. Даже самым талантливым и высокоорганизованным политическим лидерам требуются многочисленные помощники и консультанты. Причем это уже далеко не просто «секретари», технические исполнители, экономящие время и силы политика. Это особые высокопрофессиональные специалисты по организации политической деятельности.
Таким образом, проведя параллель между прошлым и будущим мы видим, что практически все средства политической рекламы, которые используются современными имиджмейкерами имеют те же корни, что и в период античности.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Почепцов Г. Г. Имиджелогия. – М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 2000. – С. 268.
2. Геродот. История в девяти книгах. – М, 1993. – С. 130.
3. Ученова В. В., Старых Н. В. История рекламы. – 2-е изд. – СПб.: Питер, 2002. – С. 96.
4. Ольшанский Д. В. Политический PR. – СПб.: Питер, 2003. – С. 70.
В. С. Гвоздик
ФОРМУВАННЯ ЕТНІЧНИХ ГРУП НАСЕЛЕННЯ ПІВДНЯ УКРАЇНИ
НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
Наукова актуальність і пошукова привабливість даної теми полягають у тому, що вона належить до числа тем, надзвичайно важливих для розуміння модерної історії України, і водночас, на сьогодні ще не достатньо вивчених, особливо з точки зору розгортання національної Української революції у такому строкатому в національному відношенні регіоні, яким є Південь України.
На початку XX ст. загальна площа території Півдня України (Херсонська губернія, Наддніпрянська частина Катеринославської губернії та Північна Таврія), становила близько 140 тис. км2 [1]. За даними Всеросійського перепису 1897 р. тут проживало більше 5 мільйонів осіб. З них на Херсонщині мешкало 2 млн. 734 тис. осіб [2–3 октября], в Наддніпрянській частині Катеринославської губернії – 1 млн. 100 тис. осіб, і в Північній Таврії – 1 млн. 200 тис. осіб [3]. Основну масу населення краю, майже 4 млн. осіб, становили жителі села [4].
З бурхливим освоєнням Донецько-Криворізького промислового басейну, із значним збільшенням закордонних перевезень хліба та промислових товарів з чорноморських портів краю, перетворенням ряду міст у важливі центри металургії, військового і сільськогосподарського машинобудування співвідношення міського і сільського населення змінюється. Найбільш інтенсивно збільшується чисельність міського населення Наддніпрянщини, яке до 1917 р. майже подвоїлось і складало близько 450 тис. осіб. Найбільшими містами традиційно залишалися Катеринослав з 258-тисячним населенням та Олександрівськ, в якому того часу мешкало понад 81 тис. осіб. Більше 50 тис. осіб проживало в Амур-Нижньодніпровську – одному із металургійних центрів краю. До 30 тис. осіб – в Новомосковську та до 15 тисяч у Верхньодніпровську [5]. Темпи ж збільшення чисельності мешканців міст Херсонської губернії були нижчими. У 1916 р. в Одесі проживало біля 650 тис. осіб, у Миколаєві – 120–150 тис., в Херсоні та Єлизаветграді – понад 80 тис. осіб, в Олександрії, Тирасполі, Ананьєві, Балті, Бобринці, Новогеогрієвську, Вознесенську, Очакові, Кривому Розі від 15 до 25–30 тис. [6].
Не відбулося серйозних змін і у співвідношенні чисельності міського і сільського населення Північної Таврії. Так, у 1913 р. тут в містах проживало близько 96 тис. осіб, що складало лише 7% загальної чисельності населення материкових повітів губернії. У 1917 р. тільки один Бердянськ пересягнув 50-тисячний рубіж [7].
У цілому на початку революційних подій 1917 р. в краї, за нашими підрахунками, проживало близько 7 млн. осіб, що складало майже четверту частину населення підросійської України [8].
Південна Україна, яка заселялась протягом досить довгого часу, в етнографічному відношенні була досить строкатою. Так, за даними першого загального перепису населення Росії 1897 р. на території Катеринославської губернії проживало 45 етнічних груп, 10 із яких були найчисельнішими. У Херсонській губернії їх налічувалося загалом 57, із яких виділялись за чисельністю 11, у Таврійській губернії – 39, окреслювались як найбільш великі – 13 етнічних груп [9, С. 129].
Найбільшу етнічну спільноту краю складали українці. Абсолютна більшість їх проживала на селі, де вони складали 70,9% чисельності сільського населення [Там само, С. 227–232]. При цьому в Північній Таврії та Херсонській губернії українське селянство становило 63% населення [Там само, С. 230, 232], а в чотирьох повітах Катеринославської губернії 86,2% [Там само, С. 228]. Лише в селах Тираспольського і Одеського повітів відсоток українців був нижчий – 50% [Там само, С. 129].
Другими за чисельністю були представники російського селянства, які складали 13,2% сільського населення регіону [10, С. 19]. Найбільше їх проживало в Північній Таврії – 22,6%, а на Мелітопольщині вони становили майже третину населення повіту [11, С. 23]. Як в українців, так і в російських селян, що проживали на Півдні Україні на початку ХХ ст., основним видом роботи залишалося землеробство. У порівнянні з іншими етнічними групами вони були найменш захищеними в соціальному плані. Їм у розрахунку на одну сім`ю припадало найменше землі.
На третьому місці знаходилися німці-колоністи, які за переписом 1897 р. становили близько 6% сільського населення краю, а на 1915 рік майже 12% [12]. Культурне ведення господарства, зокрема, застосування сільськогосподарських машин, високопродуктивної худоби, орієнтація на інтенсивні його галузі, а також широке використання найманої праці забезпечили німецьким селам високий рівень добробуту. До 1914 р. вони були заможнішими, ніж будь-які інші. Частка заможних селян серед німецьких колоністів переважала 80% [13].
У той же час не в кращому соціально-економічному становищі, ніж українці та росіяни, знаходилися молдавські селяни, 120 тис. із яких на початку ХХ ст. проживало, в основному, в чотирьох повітах Херсонської губернії – Тираспольському, Ананьївському, Єлизаветградському і Одеському [14, С. 107]. Близько двох тисяч молдаван жили в селах Катеринославського повіту. В решті повітів краю їх практично не було [15, С. 34]. Молдавські селяни займалися виноградарством, вирощуванням тютюну і шовківництвом. Земельні наділи їх були невеликими – 1–4 дес. землі на двір, 80% населення було неграмотним [14, С. 107–111].
Відносно чисельним було і сільське єврейське населення, що почало переселятися в степову Україну ще в середині XIX ст. На кінець XIX ст. на Півдні України було 38 єврейських колоній, в яких проживало 42 тис. осіб [16]. На території Катеринославської губернії – 17 (10 із них знаходились на території Олександрівського повіту і 7 – у Маріупольському) [17, С. 14]. 19 єврейських колоній в 1916 р. існували на території Херсонського повіту. В них проживало 26 138 осіб [18–7 мая]. Колонії були засновані переселенцями із Волинської, Вітебської, Гродненської, Ковенської, Могильовської, Чернігівської губерній. Євреї-колоністи отримували по 30 дес. на двір, крім того їм виділялось по 100 крб. на будівлю житла і 70 крб. на сім’ю для придбання худоби, продуктів харчування тощо. Землекористування цих колоній становило 81,6 тис. десятин. До 1914 р. більшість господарств були міцними, середняцькими [19].
Переселенці, з числа болгар, винороби отримали від царського уряду колоністські права, статус і пов’язані з цим пільги (аналогічні пільгам західноєвропейських колоністів). Це сприяло припливу нових партій переселенців, які освоювали південні землі, перетворюючи степи в родючі поля, сади, прибуткові економії.
Болгари, серед яких переважали землероби, рибалки, торговці, жили компактно в сільських місцевостях Приазов’я. На 1914 р. вони володіли 151 347 дес. землі. Їх господарча діяльність визначалась вищою за середню нормою землекористування та відносно високим рівнем розвитку інтенсифікації сільського господарства. З 1864 по 1914 р. чисельність населення приазовських болгарських сіл-колоній збільшилася майже втричі [20, С. 14–15].
Поляків у регіоні майже не було. Вони в основному проживали на Поділлі, Волині, Поліссі. Лише в Одесі була невелика польська община, яка нараховувала в 1917 р. більше 5 тис. осіб [21, С. 18–19].
Досить заможну (три четвертих – середняки) групу населення складали на Півдні України напередодні Першої світової війни чехи. Вони жили відокремлено і були багато в чому схожими з німцями – виділялися підвищеними нормами земельних наділів. Але в них переважало общинне землеволодіння і набагато менше використовувалася наймана праця. Чехи були майже незачепленими класовим розшаруванням, тому революційні події в Росії зустріли досить насторожено [21].
Переважна більшість греків-колоністів компактною масою проживала в Приазов`ї в 30 великих селах. У середньому на одне господарство в них припадало до 30 дес. землі. На відміну від німців-колоністів греки віддавали перевагу екстенсивному землеробству. Були важливими постачальниками товарного зерна на експорт [22].
Етнічний склад населення міст Півдня України був іншим. Основну масу населення тут складали росіяни та євреї. Згідно з переписом 1897 р. росіяни складали 66,3% населення Миколаєва, 49,1% – Одеси, 46,9% – Херсона [23]. Та й в повітових містах нижчого рангу та заштатних містечках вони складали досить високий відсоток [6, С. 19]. У Наддніпрянській Катеринославщині найбільш питома вага росіян була у губернському центрі, де вони складали 41,7%, та в Олександрівську – 25%. Що ж стосується таких повітових центрів як Верхньодніпровськ та Новомосковськ, то росіяни складали тут не більше 10% [24, С. 25–26, 29]. Значна частина росіян проживала також і в Північній Таврії: у Мелітополі вони складали 47,3% всього населення; в Бердянську – 56%, а в Олешках – навіть 69% [3, С. 15–16].
Відсоток же українців, що проживали в містах, відносно всього українського населення в губерніях краю був меншим, ніж це спостерігалося в інших етнічних груп [24, С. 38]. Найменше українців-городян було у степовій смузі Херсонщини і Таврії [11, С. 38].
Традиційно міськими жителями були євреї. Лише в Одесі в 1917 році вони складали більше 100 тис. мешканців, а в містечках Південної України їхня частина доходила до 40% [19, С. 232].
Місце євреїв у суспільній структурі, а саме значний відсоток торгово-промислового елементу, частіше – посередників у хлібній торгівлі, обумовлював неоднозначне ставлення до євреїв з боку української селянської маси [25–28 июля]. До того ж наявність відмінностей культурного та релігійного характеру була підґрунтям суперечностей, які в переломні періоди Української національно-демократичної революції «виливалися» у таку крайню форму, як погроми.
Слід зазначити, що певні демографічні зміни як у країні в цілому, так і в регіоні зокрема, були пов’язані із Першою світовою війною. На 1 лютого 1917 р. в Росії було зареєстровано 3 200 512 біженців. З них росіян – 1 726 068, поляків – 513 434, латишів – 285 814, євреїв – 199 895 (за іншими даними 211 691), вірменів – 120 167 і литовців – 85 552 осіб. 192 596 осіб біженців складали представники інших національностей, у першу чергу німці-виселенці [26–19 мая]. Південь України прийняв із них значну частину. Так, у Катеринославській губернії вже літом 1915 р. було зосереджено біля 67 тис. біженців із Польщі (по Україні їх було 250 тис.) [22], у Херсонській – 19 тис. осіб [22, С. 55]. Перенаселена біженцями Таврійська губернія в 1915 р. прийняла з Румунського фронту ще 10 тисяч осіб [29]. З часом ця цифра збільшилась. Так, в 1917 р. в Катеринославській губернії осіли 224 тис. біженців, з яких євреї становили 17 тис. осіб. Сербські біженці (в основному селяни) були розміщені в Херсонській губернії [16–1,6 января]. На Півдні України на кінець 1917 р. опинилося не менше 150 тис. румунських робітників, солдат і матросів, біля 15 тис. болгарських огородників [30–7 сентября]. Приймали вимушених емігрантів і міста. Біля 30 тисяч біженців було зосереджено в Одесі [31–30 декабря], 8 тисяч – у Миколаївській окрузі [32–19 октября], 3 тисячі – у Мелітополі [18–22 января].
Таким чином, важливою особливістю регіону була поліетнічність його населення, що стала наслідком цілеспрямованої колонізаційної політики царизму на південноукраїнських землях. Найбільшу етнічну групу всього сільського населення краю складали українці. Другими за чисельністю були представники російського селянства. У сільській місцевості компактно проживали також німці, молдавани, євреї, болгари та греки. При цьому слід зазначити, що порівняно з українськими селянами рівень життя та забезпеченості землею був у колоністів значно вищим, внаслідок чого вони досить стримано сприймали й революційні зміни в Росії.
У містах же Півдня України етнічний склад населення був іншим, аніж на селі. Згідно з переписом 1897 р. абсолютну більшість їх мешканців складали росіяни та євреї. Звідси стає зрозумілим упереджене, а інколи – і вороже ставлення більшості населення південноукраїнських міст до питань українського державотворення.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Підраховано за: Статистический вестник. Периодический орган Одесского губернського статистического бюро, 1921. – № 7–8. – С. 6; Статистический справочник Таврийской губернии – Ч. I–II. / Сост. Ф.Н. Андриевский. – Сімферополь, 1915. – С. 1–4; Народная газета, 1918. – 18 января; Вся Екатеринославская губерния 1913 г. / Под ред. Н.Г. Подковырова. – Катеринослав, 1913. – С. 34.
2. Одесский листок, 1917.
3. Вся Екатеринославская губерния 1913 г. – С. 20, 37–90; Статистический справочник Таврийской губернии. – Ч. I–II. – С. 13.
4. Підраховано за: Статистический справочник Таврийской губернии – Ч. I–II. – С. 4–5.
5. Вся Екатеринославская губерния 1913 г. – С. 24–29; Бюллетени губернского исполнительного комитета общественных, рабочих, солдатских и крестьянских организаций (Катеринослав), 1917. – 6 апреля.
6. Список населенных мест Херсонской губернии. (По данным Всероссийской сельскохозяйственной переписи 1916 г.). – Александрия, 1917. – 377 с.; Історія міст і сіл УРСР. Херсонська область. – К, 1972. – С. 80; Трудовая газета (Миколаїв), 1917. – 21 марта; Известия Бердянского Советата рабочих и солдатских депутатов, 1917. – 13 октября.
7. Родная страна (Одеса), 1917. – 24 ноября; Гапоненко Л. С., Кабузан В. М. Материалы сельскохозяйственных переписей 1916–1917 гг. как источник определения численности населения России накануне Октябрьской революции // История СССР, 1961. – № 6. – С. 97–115.
8. Підраховано за: Гапоненко Л. С., Кабузан В. М.Вказ. праця . – С. 102, 103, 108, 114; Одесский листок, 1917. – 3 октября; Родная страна, 1917. – 24 ноября.
9. Бойко Я. В. Заселение Южной Украины. 1860–1890 гг. – Черкассы, 1993.
10. Бойко Я.В. Формирование этнической структуры и быта сельского населения Северного Причерноморья // Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культури. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Запоріжжя, 2–4 жовтня 1997 р. – Запоріжжя, 1997.
11. Лаврів П. І. Колонізація українських і суміжних степів: Історичний нарис. – К., 1994.
12. Дмитрієнко М., Табачник Д. Чирко Б. Німці в Україні: історія і сучасність // Віче, 1992. – № 5. – С. 136; Кудряченко А. Німці України: минуле і сьогодення // Розбудова держави, 1994. – № 5. – С. 20–21; Кулініч І. М. Німецькі колонії на Україні (60-ті роки XVIII ст.–1917 р.) // Український історичний журнал, 1990. – № 9. – С. 18–20; Лаврів П. І. Вказ. праця. – С. 16–17.
13. Данильченко О.П. Етнічні групи Півдня України: економічне та соціально-політичне становище на початку 20-х рр. ХХ ст. – К., 1993. – С. 18–19; Кудряченко А.. Вказ. праця.
14. Боєчко В. Молдавани в України // Віче, 1993. – № 3.
15. Лаврів П.І. Історія Південно-Східної України, Львів. – 1992.
16. Говберг Е. А. О деятельности еврейских колоний в Запорожском округе в 20-е годы. – С. 69; Ниссельбаум Т. Б. К вопросу о еврейском земледелии в 20- х гг. – С. 67–68; Платунов Н. И. Еврейские крестьяне южной Украины в 20–30-е гг. // Малочисленные национальности Юга Украины: история и современность. Тезисы к областной научно-практической конференции. 19–20 октября 1990 г. – Запорожье, 1990. – С. 80.
17. Данильченко О.П. Вказ. праця.
18. Еврейская жизнь, 1917.
19. Список населенных мест Херсонской губернии (По данным Всероссийской сельско-хозяйственной переписи 1916 г.). – Александрия, 1917. – C. 133; Ниссельбаум Т. Б. Вказ. праця – С. 67–68; Платунов Н. И. Вказ. праця. – С. 80.
20. Пачев C. І. Болгарські колонії Північного Приазов’я (1861–1917): комплексне дослідження: Автореф. дис. канд. істор. наук. – Запоріжжя, 1996.
21. Данильченко О. П. Вказ. праця. – С. 20; Вестник Одесского земства, 1917. – 14 октября.
22. Одесский листок, 1917.
23. Реєнт О. Українська революція і робітництво: Соціальні і економічні зміни 1917–1920 рр. – К., 1996. – С. 5.
24. Вся Екатеринославская губерния 1913 г.
25. Крестьянин и рабочий, 1917.
26. Бюллетени губернского исполнительного комитета общественных, рабочих, солдатских и крестьянских организаций, 1917.
27. Державний Архів Російської Федерації. – Ф. 1368. – Оп. 1. – Спр. 1587. – Арк. 96, 96 зв.
28. Общий административный и хозяйственный отчет Херсонской губернской земской управы за 1914–1915год. – Херсон, 1916.
29.Бердянская жизнь, 1917.
30. Известия Елисаветградской земской управы и комитета безопастности, 1917.
31. Одесские новости, 1917.
32. Известия Николаевского Совета рабочих и военных депутатов, 1917.
О. І. Жорнова
ФОРМУВАННЯ СУБ’ЄКТА СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЯК ШЛЯХ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КУЛЬТУРНОГО РОЗВОЮ ДЕРЖАВИ
Проблема особистісного становлення посідає чільне місце в сучасних вітчизняних дослідженнях в галузі людинознавства. Саме криза особистості, яка на сьогодні, визнається глобальною, привертає увагу науковців до осмислення її економічних, соціальних, політичних, ідеологічних, культурних підвалин, розробки дієвих методик запобігання подальшого її розгортання та поглиблення. В цьому досить широкому колі напрацювань розвідки сконцентровані на виробленні такої стратегії і тактики діяльності освітніх інституцій, які б забезпечили формування людини ХХІ століття особистістю, що здатна своєю активністю серйозно впливати на становлення ери культури та духовності. Але за сучасних умов суспільного існування такий суб’єктний напрям розвитку особистості набуває значущості лише у його масовому здійсненні, тобто сьогодні визнається нагальною потреба саме у привнесенні цілеспрямованих змін у свою повсякденну життєдіяльність кожним з пересічного загалу. Відтак, зважаючи на чи не найбільшу потужність у сучасному суспільстві освітніх інституцій генерувати нові ідеї виховання молодого покоління, розробка і впровадження в освітню практику відповідних парадигм набуває сьогодні надзвичайної ваги і актуальності.
Вітчизняні вчені (І. Зязюн, В. Шинкарук, С. Гончаренко, Ю. Мальований, О. Савченко, О. Сухомлинська та ін.) наполегливо звертають увагу на те, що в сучасній освітній практиці наявні такі протилежні тенденції: неухильне зростання ролі освіти в життєдіяльності як суспільства в цілому, так і окремої людини водночас із її кризовим станом. Саме як шлях подолання кризи в освітній практиці розглядається розробка її парадигм. На сьогодні дві основні парадигми – традиційна та гуманістична – окреслюють домінантні підходи до формування особистості як суб’єкта життєдіяльності. Традиційна парадигма з її сцієнтично-технократичним підходом до визначення кола ЗУНів, якими має оволодіти особистість, спрямована на набуття раціоналістичного досвіду, в якому чільне місце посідають оперування інформацією, опанування комп’ютерних технологій, формування вузько-професійного, прагматичного мислення. Підвалинами гуманістичної парадигми є заперечення дегуманізації освіти через визнання детермінантою суспільного розвитку соціокультурних потреб людини. Саме її схарактеризовують як сучасну освітню парадигму, підкреслюючи, що її особливістю є не заперечення іншого бачення шляхів розв’язання освітньої кризи, а спирання на досягнення і плідні напрацювання різноманітних концепцій та методологій.
Але до цього часу в наукових дослідженнях не висвітлено проблему суб’єктного становлення особистості крізь призму нової освітньої парадигми. Формування студента як суб’єкта соціокультурної діяльності повинно зайняти належне місце в системі підготовки фахівця у ВНЗ. Привернення уваги широкого загалу фахівців до цієї проблеми є тлом для запобігання культурній дезорганізації, сприяння культурному розвою, але, насамперед, має підвищити готовність випускника ВНЗ до здійснення місії людини культури. Процес формування суб’єкта соціокультурної діяльності вибудовується як взаємодія всіх зацікавлених у культурному розвої суспільних інституцій при домінантній ролі освіти, зокрема, ВНЗ. Досвід сучасної системи підготовки фахівця у ВНЗ засвідчує, що забезпечення випускника знаннями, уміннями на навичками особистісного самовідтворення у площині повсякденної життєдіяльності не може вважатися таким, що забезпечує суб’єктне формування студента. Саме розгляду цього питання і присвячений даний допис.
Вибудова навчання у ВНЗ як процесу формування студента суб’єктом соціокультурної діяльності є реакцією на вимогу часу – вирішення проблеми відтворення людської цілісності (О. Ахієзер), створення і відтворення людяності і людського (В. Слободчиков), не утилітарне, а сутнісне розв'язання проблеми «становлення повної людини, людини як суб’єкта власного життя, як особистості у зустрічі з Іншим, як індивідуальності перед обличчям Абсолютного буття» (В.Слободчиков).
При визначенні поняття формування суб’єкта соціокультурної діяльності ми виходимо з того, що:
1) суб’єктне становлення є вищим проявом особистості;
2) особистість – це духовна сутність людини, що проявляється як:
– сукупність її соціально значимих якостей;
– позитивне ставлення до себе та навколишнього світу;
– гуманістична вибудова взаємин з соціумом;
– сукупність соціальних ролей усуспільненого суб’єкта діяльності;
3) формування особистості – це процес привласнення людиною загальнолюдських цінностей, становлення її духовності [1, С. 11].
Відтак, формування суб’єкта соціокультурної діяльності – це набуття особистістю здатності індивідуально вибудовувати власне повсякденне за соціокультурними нормами існування та осмислювати його значимість для світового культурного розвою. Реалізація цієї здатності в наявних умовах життєдіяльності засвідчує сформованість особистості як суб’єкта соціокультурної діяльності. Визначення видового поняття «формування студента як суб’єкта соціокультурної діяльності» потребує не тільки уточнення рівня залучення особистості, що формується, до ланки освіти – вищої, але, насамперед, сутнісного уточнення особливостей цього періоду в розвитку особистості через аналіз сучасної ситуації у вищій освіті.
Започаткування на межі століть «культуротворчої» освіти є своєрідним показником усвідомлення педагогічним загалом індивіда як суб’єкта культуротворчості та споживання культури [2, С. 7; 3, 4]. В самій освіті почали вбачати:
– універсальну форму вияву та розвитку базових здібностей людини;
– ресурс соціального виробництва;
– справжній суб’єкт культури і історичній дій.
На наш погляд, є сенс сьогодні говорити про соціокультурну освіту в широкому її розумінні, бо при цьому зартикульовуються:
– масовість залучення до неї;
– її поза галузева спрямованість;
– переважна увага до пересічної життєдіяльності;
– доцільність і необхідність широкого формування носіїв і ретрансляторів ідеалів сучасної життєдіяльності;
– організоване створення для кожного учня умов ефективного його соціокультурного самовизначення.
Покликанням соціокультурної освіти є забезпечення готовності до здійснення соціокультурної роботи, під якою нами розуміється зусилля, які прикладаються для/до відтворення масових культурних практик повсякдення. Таким широким витлумаченням соціокультурної роботи, певною мірою, здійснюється подальше розгортання змісту тієї професійної діяльності, яка характеризується зазначеним терміном, а, відтак, соціокультурна освіта розглядається як фахова підготовка спеціаліста соціокультурної сфери. При цьому, домінантними напрямами вважаються ті, що пов’язані з художньо-творчою діяльністю, бо саме засобам мистецтва віддається першість в ієрархії організації повсякденної активності сучасника.
В руслі гуманістичної парадигми на сьогодні розробляються такі підходи, як цивілізаційно-культурологічний, культурологічний, проектно-створювальний, антропологічний. Вони спрямовані на запровадження у вищій школі полікультурної освіти на методологічних засадах постнекласичного знання про життєдіяльність людини в сучасному світі. У взаємопов’язаності досвіду повсякденної життєдіяльності та набуття професійних ЗУНів вбачається один із шляхів вдосконалення вищої освіти, а, відтак, і становлення особистості як фахівця [4, С. 41–44].Сьогодні мова йде вже не про особистісно-зорієнтовану, а саме про особистісно-розвивальну освіту, яка розглядається як головна ланка у вибудові освітньої системи за гуманістичною парадигмою.
Особистісно-розвивальна вища освіта засновується на таких принципах:
– створення сприятливих умов для розвитку особистості з дотриманням її демократичних прав і свобод;
– усвідомлення і прийняття всіма суб'єктами педагогічного процесу ВНЗ ієрархізованої системи цінностей у становленні фахівця, першість серед яких посідає розвиток особистості;
– забезпечення повноти і безперервності розвитку особистості;
– системно-стильовий підхід в розвитку особистості;
– саморозвиток фахівця на ґрунті самостійного ним визначення стратегічної мети та планів життєдіяльності;
– регулярна та оперативна діагностика і самодіагностика;
– створення умов психологічної підтримки студентів.
Під формуванням суб’єкта соціокультурної діяльності розуміється процес спрямованого (педагогічного) впливу на особистість з метою набуття нею усвідомленого ставлення до повсякденної активності та реалізації набутого досвіду у власній життєдіяльності. Усвідомлене ставлення репрезентується розумінням необхідності освоєння нових культурних смислів та визнанням значимості перебігу власного повсякдення для майбуття світу культури. Реалізація досвіду відбувається як зорієнтованість повсякденної активності на самозміни та адекватний (як відповідний до вимог культури) добір змісту, напрямів, форм життєдіяльності. Сутнісно, формування студента як суб’єкта соціокультурної діяльності – це процес набуття під час навчання у ВНЗ соціокультурної компетентності. Слід зауважити, що у формуванні ключових компетенцій вбачається нова парадигма результату освіти (І. Зимня). В контексті даного допису під соціокультурною компетентністю суб’єкта розуміється активність особистості, яка забезпечує самозміни у повсякденній активності, зміни у життєдіяльності, що проявляються як ефективний вплив на життєдіяльність інших, громади.
Основними чинниками формування студента як суб’єкта соціокультурної діяльності є часовий та позачасовий, які за своєю спрямованістю, відповідно, соціальною та культурною, забезпечують підготовку особистості до сьогоденних запитів суспільства та становлення її як носія культурного досвіду людства.
Необхідним виявляється визначення вимог, що сьогодні пред’являються до розвитку особистості в напрямі її становлення суб’єктом соціокультурної діяльності [5, 6]. При цьому ми виходимо з того, що соціалізація за умов ситуації, провідними характеристиками якої виступають нестабільність та швидкі зміни, набуває ефективності завдяки впровадженню її діяльнісно-інноваційної моделі. Реалізація останньої потребує від особистості сформованої готовності та розвинених здібностей до індивідуального творчого самовизначення і само здійснення, змінювання себе та життєвих обставин, самоактуалізації альтернативними шляхами і способами, організації кваліфікованої допомоги собі у критичних обставинах [7, С. 23]. Проявом реалізованих здібностей є зміни, яких зазнає повсякденна життєдіяльність певної особистості.
Науковий підхід до забезпечення окреслених змін в життєдіяльності особистості вимагає нагальної розробки концепції формування студента як суб'єкта соціокультурної діяльності. Саме це повинно скласти коло подальших розвідок у площині зазначеної проблеми.