Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ, 747.21kb.
- Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
- Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
- 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
- Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
- Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
- Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
- Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
- Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
- Закон україни, 899.36kb.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Зовнішні трудові міграції населення України / За ред. Е. М. Лібанової, О. В. Позняка. – К.: РВПС України НАН України, 2002. – 206 с.
2. Прибыткова И. Трудовая миграция населения Украины в условиях трансформации экономических и общественных отношений // Трудовая миграция в СНГ: социальные и экономические эффекты. – М, 2003. – С. 25–68.
3. . org. ua
4. u/abroad/2002/02/19/ 12:24
5. В наших интересах развивать разностороннее сотрудничество // Деловой вестник, 2004. – № 07 (122). – С. 15–19.
М. М. Окса
ЕТНОПЕДАГОГІЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ ЗАГАЛЬНОПЕДАГОГІЧНОЇ
ПІДГОТОВКИ СТУДЕНТІВ
У кожному суспільстві існують свої норми, цінності, національні особливості, традиції і звичаї. Кожне нове покоління у будь-якому суспільстві виховується не тільки соціальними нормами, а також знаходиться у певному національному середовищі. Дитина відразу підпадає під вплив не тільки економічних і соціальним відносин, а й особливих національних явищ та специфічних моментів способу життя, різних форм культури і побуту, національних звичаїв, традицій, переймає від дорослих багатство національної мови, а також пізнає духовні цінності свого народу.
Етнопедагогічна спрямованість майбутнього вчителя – це важлива риса його професійної підготовки. Вона дозволяє йому вникнути у дитячий світ, увести дитину у народне життя, облагороджувати її почуття, переживання, пробуджувати у неї красу і велич вікової народної мудрості. Етнопедагогічна спрямованість дозволяє знаходити такі форми спілкування, які можуть органічно виводити учня на відверту розмову про вивчене і вникати у зміст за природнім тяжінням його душі. Вона допомагає здійснювати виховання дітей у контексті реального життя опосередкованим впливом мудрості народу, яка започаткована від діда-прадіда, батька-матері, рідної мови. Під етнопедагогічною спрямованістю ми розуміємо мотивовану всім соціально-психологічним укладом особистості майбутнього вчителя усвідомлену і стійку потребу до викладацької діяльності курсу народної педагогіки як процесу рішення скрутних художньо-педагогічних завдань і всебічну готовність до їх естетично-творчого здійснення.
Естетично-творчі здібності є одним з найважливіших компонентів художньо-педагогічної майстерності майбутнього вчителя. Максимальний їх розвиток дозволяє активізувати зусилля, спрямовані на вирішення актуальних питань його підготовки до естетично-творчого викладання народної педагогіки. Цьому сприяє сама природа етнопедагогіки, яка завжди намагається розвивати у дітей емоційне враження, ліризм, почуття прекрасного, що виявляються у всіх галузях життя народів Північного Приазов’я. Отже, з появою можливостей вивчення студентами народної педагогіки багатонаціонального регіону надзвичайно важливою умовою є не тільки засвоєння професійних знань, але й оволодіння законами й механізмами естетично-педагогічної творчості, визначеними наукою, як «естетична творча здібність». Розвивати естетично творчі здібності студентів при засвоєнні курсу народної педагогіки необхідно тому, що вони не тільки допомагають оволодіти різними засобами етнопедагогічної діяльності, а і є внутрішніми регуляторами набуття цих якостей. За науковими даними, в естетичній підготовці майбутнього вчителя до художньо-педагогічної діяльності існують два рівня: науково-логічний і суб’єктивно-емоційний. Для розвитку естетично-творчих здібностей у викладанні етнопедагогіки присутність цих двох рівнів та їх активна взаємодія обов’язкові. Особлива увага повинна надаватися формулюванню суб’єктивно-емоційної сфери студентів, оскільки вона є досить складною і надзвичайно важливою.
З метою підготовки студентів до майбутньої етнопедагогічної діяльності нами розробляється програма активізації естетично-творчого потенціалу майбутнього вчителя з опорою на розвиток його суб’єктивно-емоційного мислення. Якщо мета естетичного виховання – це визначення і розвиток естетично-творчих здібностей студентів, то шлях до неї лежить через активізацію його почуттів, мислення. Тому естетично-творча активність студентів у значній мірі залежить від їх самостійного емоційно-образного мислення. Розвиваються естетично-творчі здібності у процесі виконання студентами завдань, що пов’язано з аналізом і синтезом. Мислення особливо активно формується тоді, коли студент починає порівнювати й аналізувати декілька варіантів зразків народної творчості, різних фольклорних матеріальних етнопедагогічних джерел.
Передумовою естетичної творчості студентів є розвиток уяви, здатність до окремих асоціацій і нестандартних рішень. Необхідним методичним засобом розвитку цих якостей є правильна постановка творчого завдання з умовою знаходження оригінальної відповіді. Під керівництвом викладача студенти виконують завдання на якісне та кількісне художньо-творче засвоєння народних пісень, різних малих форм народної художньої творчості, прикладного мистецтва, звичаїв, обрядів. Важливим чинником є і завдання на порівняння своєї емоційно-художньої сфери бачення з думками досвідчених людей, народних умільців, а також застосовувати метод почуття причетності до обставин і переживань історичних подій, окремих історичних постатей, національних традицій. Це і є найбільш важливим у підготовці до етнопедагогічної роботи – навчання дітей бачити і переживати народну скарбницю естетичних образів. Загалом розроблена нами система завдань емоційно-художньої самопідготовки студентів з етнопедагогіки складається з п’яти розділів. Стимулювання естетично-творчої діяльності студентів відбувається на основі таких засобів, як індивідуальних консультацій, пробудження зацікавленості врахування підвищення мотивації інтересу, включення спеціальних методів заощадження, врахування нахилів і культурного розвитку, творчої обдарованості, наполегливості, винахідливості, гнучкості мислення. У кожного студента свої індивідуально-психологічні особливості, своя специфіка праці і відпочинку, свої якості, які також враховуються нами у їх естетично-творчій діяльності. У цьому відношенні ми рекомендуємо переключатися з одного виду діяльності на інший, довідуватися, як працювали над собою народні митці, фольклористи, етнографи. Виходимо з того, що народна педагогіка ставить своєю метою виховувати людину вдумливою, допитливою, творчою. Однією з найважливіших ознак визначення сформованості естетично-творчих здібностей студентів є їх емоційно-художня сфера, яка включає такі компоненти, як стійкі конкретно-наочні уявлення, мобільність асоціативних зв’язків при творчому уявленні художнього сприймання тощо. При цьому прагнемо домагатися усвідомлення студентами того, щоб етнопедагогічна діяльність стала для них власним пошуком незвичних оригінальних знахідок.
Орієнтація під час фахової підготовки на особистість майбутнього вчителя, це не формування особистості з запрограмованими якостями, а створення умов для повноцінного прояву і, відповідно, розвитку і саморозвитку функцій суб’єктів освітнього процесу. Для самої особистості важливе засвоєння основних цінностей культури соціуму. Етнопедагогіка на відміну від наукової, офіційної педагогіки, звертає увагу не стільки на створення умов становлення носіїв даної культури в їх традиційних фізичних, психічних, соціокультурних та інтелектуальних якостях, скільки на формування суспільства і людини в їх прогностично нових соціоякостях, у випереджуючому час людському розвитку. При такому підході етнопедагогізація освіти виступає не тільки науковим концептом соціальної політики, культурно-економічної стратегії, системою конкретних заходів в галузі освіти, теорією навчально-вихованого процесу, але і особливою можливістю рефлексії педагогіки на свій стан [21, С. 14]. Етнопедагогізація освіти є багатогранним і надто делікатним процесом. Вона не може здійснюватись окремими курсами чи заходами. Необхідна особлива система. Практика свідчить, що в багатьох вузах поки що відсутня така система, а в деяких закладах вона склалась на чисто емпіричній основі, без повного наукового обґрунтування. Цьому сприяє своєрідний «вампіризм», присутній етнопедагогіці. Він пов’язаний з синкретизмом педагогічної культури етносу, вивчення якої вимагає активного використання і модифікації дослідницьких методів суміжних наук, а також накопиченої ними інформації. Ефективність етнопедагогіки залежить від змісту, відповідності цілей і засобів, їх узгодженості, систематичності їх впливу, чіткості і послідовності вимог, які ставляться до майбутнього педагога. Ця орієнтація на національну самосвідомість, осмислення місця і ролі рідної мови, пізнання народних традицій, звичаїв, історії етносів, як суб’єктів України. Все це діє на студента не безпосередньо, а заломлюючись через його ставлення до вимог, його активність, яка пов’язана з реально діючими в його житті спонукань, його Я концепцією.
В зв’язку із зверненням до ресурсів етнічності, відновленням національної самосвідомості українського народу, сьогодні в Україні вперше за всю історію її існування почали створюватись істинно національні українські школи. Від звичайних шкіл з українською мовою навчання вони відрізняються насиченістю змісту освіти українським національним компонентом, зверненням до глибинних пластів всієї багатоманітної української культури, в тому числі православ’ю як особливому феномену багатовікової культури життя українського та інших народів, прагненням побудувати освітній процес в руслі діалогу культур, специфікою виховання, яка проявилась в слідуванні духовним законам, що склались у свідомості українського народу в минулі віки. Своє завдання педагоги цих шкіл вбачають у формуванні української самосвідомості у підростаючого покоління, відтворенням споконвічних основ буття українського народу. Збереження етнічної самобутності, різноманіття національних форм буття в умовах постійної глобалізації і вестернізації суспільства, інтеріоризації загальнолюдських цінностей, відноситься до числа найважливіших педагогічних задач, від вирішення яких залежить майбутнє світу в планетарному вимірі, через те що зникнення навіть невеличкої із народностей приведе до порушення найскладнішої гармонічної системи міжетнічних взаємодій, безпосереднім чином впливаючих на соціально-економічні та політичні процеси [1, С. 36].
Однак, проблема національного виховання та освіти до сих пір носить дидактичний, а не методологічний характер. Не можна розглядати складні питання національної школи виключно в межах методики. До сих пір відсутній єдиний концептуальний погляд на національну школу та розсип думок, позицій, переконань зовсім не сприяючих її укріпленню. Якщо ми не визначимося в суті питання що є національна школа, і як нам розвивати у Запорізькій області чи Автономній Республіці Крим, що повинно зберегтись загальне, від чого не можна відступити ні на крок, поза залежністю від територіально-національного середовища, а що треба міняти, які варіативні компоненти впроваджувати, в Україні ніколи не було масової і регулярної національної школи: ми будемо сперечатись, розмірковувати, збиратись і знову розходитись. Щоб цього не трапилось, на новому витку розвитку системи вітчизняної освіти, генеральною ціллю освітньої діяльності виступає забезпечення науково-методичних, інформаційних та інших умов для повноцінного розвитку національної школи в кожному суб’єкті України, що в кінцевому підсумку повинно стати базисною основою для повноцінного розвитку духовно збагаченої особистості, підвищення її інтелектуального і культурного рівня. Результатом реалізації цієї стратегії виступає формування людини-громадянина, сім’янина-батька, фахівця-професіонала, який відповідає насущним вимогам нашої країни, відновлюючи сьогодні свою велич і державність. Національна школа не дивлячись на те, що вона має тисячолітню історію, сьогодні в міру певних умов знаходиться на початковому етапі свого сучасного розвитку. Ті, що мають місце соціально-економічні, політичні та етнокультурні традиції у вітчизняній освіті вимагають визначення основних пріоритетів, якими будуть визначатись характер і зміст національної освіти. До них відноситься наступне:
– забезпечення історичної спадковості поколінь, збереження і збагачення національної культури в системі виховання і навчання, розвиток підростаючого покоління і усвідомлюючого прагнення пізнавати і вивчати рідну культуру, при цьому не тільки успадковувати, але і вносити свій внесок в її розвиток;
– формування ставлення до рідної мови як до святині прищеплення культури і любові до художнього слова, недопустимості його спотворення, вивчення мови в тісному зв’язку з культурною історією українського народу; Визначення ролі рідної мови не тільки до її етнічної спільності, але і її місця і функції діалогу в світовому співтоваристві;
– виховання справжніх патріотів країни, громадян правової, демократичної держави, які поважають права і свободи особистості, що володіють високим почуттям відповідальності за долю України; які з повагою відносяться до культур і вірувань інших народів;
– формування у підростаючих поколінь світогляду, стійких переконань в справах віри, знаючих, поважаючих і виконуючих заповіді пращурів;
– безперервність національної освіти протягом всього життя людини настільки в жорстко регламентованих ступенях освіти: сімейне виховання – дошкільний освітній заклад – українська школа – вуз – аспірантура і т. д., але і постійне самостійне осягнення історичного і сучасного багатства рідної і української культури, привнесення своєї частки в її розквіт не залежно від віку і професійної належності.
Найважливішим стратегічним підходом до розвитку сучасної національної школи є еволюційний підхід, який дозволяє використати накопичений інтелектуальний та педагогічний потенціал, забезпечити безперервність надання якісних освітніх послуг поряд з виконанням виховної та навчальної місії, притаманної саме цьому типу навчальних закладів. З переходом на еволюційну стратегію базовими принципами удосконалення освітньої діяльності національної школи стануть: народність і національний характер, патріотизм; багатоукладність і варіативність, відкритість, діалог культур, безперервність розвитку. Ці принципи в комплексі обов’язково повинні бути інтегровані у виховну і навчальну діяльність української школи. Недопустимо розвивати одні принципи і виключати інші.
Для підйому національної школи на більш якісний рівень розвитку необхідна її модернізація у відповідності з новою регіональною освітньою парадигмою. При визначенні орієнтирів її розвитку доцільно звернутись до історико -педагогічного досвіду, самобутніх національних традицій, котрі мають етнопедагогічне значення. Разом з тим поступальний і стійкий розвиток національної школи нерозривно зв’язаний з суспільною практикою народів та їх етнічними взаєминами. В світлі цього національна школа виступає найважливішим інструментом збереження духовного, національного і педагогічного досвіду, забезпечення національної згоди та всебічного розвитку національних меншин України. Система національної освіти розглядується нами як невід’ємна складова загальної системи освіти. Її призначення в рамках цієї стратегії орієнтовано на підвищення національно-культурного рівня учнів, формування в їх свідомості системи поглядів, принципів, норм поведінки, вмінь та навичок, відповідних з устроєм і способом життя сучасників, стійкого розуміння значення кожного народу в справі укріплення української державності.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Аносов І. П. Методологічні основи сучасної теорії і практики національної освіти // Національна програма виховання дітей і молоді в Україні: стан та перспективи: Матер. Всеукр. наук. – практ. конфер. (15–17 травня 2003 р.). – Херсон: Вид-во ХДУ, 2003. – С. 34–38.
О. Г. Середенко
СИМВОЛІКА РОЗПИСУ УКРАЇНСЬКОЇ ХАТИ НА ОДЕЩИНІ
Українська національна символіка належить до найдавніших і найбагатших систем традиційної культури на планеті. Будучи своєрідним виразником вищих іпостасей людського Духу, вона завжди була предметом вивчення на Україні, хоча дехто це заперечує [1]. Осмислення світової і зокрема української національної символіки завжди було органічною потребою в задоволенні духовних, культурних запитів, у вдосконаленні внутрішнього світу людини й приведення його до гармонії з Всесвітом.
Давнім символом космічного взаємозв’язку наших предків з Всесвітом було житло, зокрема хата, яка споконвіку виконувала своє природне призначення родинного вогнища, де народжувалися й оберігалися кращі сімейні традиції, що потім переходили у спадок дітям: любов до батьків, природи, пісні, до праці. Українська хата «оповита легендами та переказами, опоетизована майстрами слова та пензля, вона, буде завжди символом добра і надії, її незгасний вогник світитиметься теплом маминої любові, віри в доброту, високу людяність…» [2].
Настінний розпис української селянської хати сягає своїм корінням ще язичницьких часів. Про це свідчать археологічні знахідки, зокрема зображення на стінах птахів, барвінку, гілок з квітами, букетів. Згадки про орнаментальний стінопис постійно зустрічаємо в народних піснях, художній літературі, в етнографічних матеріалах. Саме через одеський етнографічний альбом «Степова Україна», 1929 року видання, ми пізнаємо народну традицію стінного розпису селянок Одещини, які знали майже всі канони класичного образотворчого мистецтва. Вперше на цей феномен народної культури звернув увагу Тарас Шевченко:
На стінах фарбами хрести,
Неначе добрая картина,
Помальовані…[3].
Адже ці хрести – символи були не тільки на стінах, а й на власній долі. Тому що розписувала хату наречена. Ця її робота за традицією була своєрідною атестацією майбутньої матері та господині хати. Проте, коли наречена готується до нерівного шлюбу, як шевченківська Марина, то мотиви її розпису набувають трагічного характеру. Адже, Марина зображує не традиційне «дерево життя», а – хрести. Є таки хрести і на малюнках, якими жінки Одещини розписували піч, що була символом материнського начала, святості та непорушності сім’ї [4]. Фоном розпису печі був блідо-зелений колір із жовтими маленькими цяточками – мазками на ньому. А хрести на цьому фоні створювалися у вигляді білих плям. Поміж хрестами – дві писанки з віночками польових квітів [5].
Треба зауважити, що у хатах українські жінки розписували стіни та піч двічі на рік – перед весняними та осінніми святами. Але головну частину розпису становить покуть, що міститься проти вхідних дверей між східним і південним вікнами. Тут відбувалися усі врочисті родинні події та були скупчені священні предмети і символи (християнські образи, святочний сніп, вінки з рослин і т. ін.). Навіть і сам хліб в Україні почитали святим. На вільних стінах розташовувалися зображення птахів, дерева життя, квітів, символіка яких вже забута через вплив християнської релігії.
Розглядаючи малюнок на комині з альбому «Степова Україна», ми бачимо маленький вазон з квітами, розташованими на тоненьких стеблинах. Поверх композиції вінчає велика квітка. Кожна окрема квітка окреслена червоною, оранжевою чи синьою фарбами, а велика квітка на поверху має всі кольори композиції [6].
Дослідники хатнього орнаментального розпису Одещини вважають, що його, на відміну від інших етнографічних регіонів України відрізняє відсутність широких кольорових плям. Декор тонкий, ажурний та легкий. Сам характер малюнка виключає можливість кричащого ефекту. Тому ця характеристика дає можливість стверджувати, що в народному мистецтві «Степової України» в наявності синтез іранства та еллінства [7].
Кращі орнаменти хатнього розпису на Одещині, як і в інших регіонах України, переходили в традицію й поліпшували естетичний смак покоління за поколінням, зберігаючи і до сьогодні історію, культуру та щедру душу українського народу.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Похлебкин В. В. Словарь международной символики и эмблематики. – М, 1994. – С. 550–553.
2. Скуратовский В. Берегиня. – К, 1998. – С. 74.
3. Шевченко Т. Г. Кобзар. – К, 1963. – С. 427.
4. Словник символів культури України. – К, 2002. – С. 160.
5. Степова Україна // Одесский вестник, 1994. – № 36. – С. 8.
6. Там само.
7. Там само.
І. М. Спудка
ДІЯЛЬНІСТЬ ТЕАТРІВ В ПЕРІОД ОКУПАЦІЇ
Культурне життя на окупованих німцями землях України було вкрай обмеженим і носило удаваний характер, скоріше було квазікультурою. Невід’ємною частиною цієї уявної культури були кіно, театральні та художні вистави, які гітлерівці дозволяли або влаштовували з метою загравання з місцевим населенням. З якою метою агресори заохочували відкриття театрів? Це був прояв гуманності, безумовно тимчасовий, що входив до їх загальних політичних планів. На самому початку війни А. Гітлер виголосив: «Ми зовсім не бажаємо перетворювати передчасно будь-кого на своїх ворогів» [1]. У розпорядженні про ставлення до культури українців від 10 квітня 1942 р. з доручення д-ра Бройтигама підкреслювалося, що «Метою нашої політики є залучення українського населення до добровільного співробітництва, а це вимагає терплячого ставлення до властивої їм культури. Надмірні обмеження, що почали відроджуватися після звільнення силою німецької зброї культурних проявів українства можуть викликати не радісне ставлення до праці, а відразу до нього, замість залучення населення на свою сторону – пасивний опір. Навпаки, після багаторічного більшовицького гніта дружня підтримка кіно, концертів, народної творчості, обмежена місцевими рамками, послужить дієвим засобом до пробудження інтересу до життя, до праці, так само як і до відволікання від небажаної політичної діяльності» [2]. Наказ № 2 польової комендатури від 29 вересня 1942 р. Оріхова, зокрема наголошує: «...Мета нашої політики – залучити українське населення до добровільного співробітництва – вимагає більшої терпимості до його (українського населення) культурного життя. Тому допускається відвідування театру, концертів, кіно і народних заходів (народні танці, ігри) з метою підвищення життєрадісності і бажання працювати, а також припинення небажаної політичної діяльності серед населення. Стосовно релігійного життя гарантується свобода церковної діяльності» [3].
Пропагандистська машина оголошувала, що «новий порядок» несе українцям цивілізацію, а їхньому мистецтву – свободу від більшовицької «заполітизованості». Надія покладалася на те, що театр, відкритий для німців і місцевого населення, пом’якшить почуття ворожості для завойовників. Е. Кох у серпні 1942 р. цинічно заявив: « Немає ніякої вільної України. Мета нашої роботи повинна полягати в тому, що українці зобов’язані працювати на Німеччину, а не в тому, щоб ми робили цей народ щасливими» [4]. Майбутнього у театрів на окупованій території не було. Всі театри, які працювали на окупованій території, були у розпорядженні громадянської влади, фактично ними управляла влада військова – відділ пропаганди, також контролювали роботу театрів відділ культури та освіти і створений при ньому мистецький відділ. У кожному театрі працював представник цього відділу. Наказ відділу пропаганди був для всіх законом.
З середини жовтня 1941 р. у Києві розпочали підготовчу роботу три українських колективи: Міський український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка, музично-драматичний театр ім. Г. Затиркевич-Карпинської, Київський драматичний театр ім. М. Садовського. Останній готувався до відкриття у січні-лютому 1942 р., в той час як колективи перших двох театрів працювали і давали вистави по області. На початку 1942 р. гестапо заборонило виставу театру ім. М. Садовського «Гетьман Дорошенко» і розпустило колектив. Така ж доля спіткала і театр ім. Г. Затиркевич-Карпинської за виставу С. Черкасенка «Де тирса шелестіла». А колектив театру ім. Т. Г. Шевченка існував у вигляді окремих акторських ансамблів, що не мали своїх приміщень і в основному обслуговували сільське населення [5].
В архіві зберігся звіт про роботу секції мистецтв відділу культури і освіти міської управи за термін від 20 вересня 1941 р. до 1 квітня 1942 р., відповідно до якого у Києві було затверджено 7 театрів (оперний, драматичний театр ім. М. Садовського; музично-драматичний ім. Г. Затиркевич-Карпинської, драматичний ім. Т. Г. Шевченко, «Весняний театр», театр «Мюзик-хол» та Ляльковий театр) [6].
У Києві працював також Український театр комедії, який мав підзаголовок – Театр відділу пропаганди в Україні. На початку листопада 1941 р. тут свою роботу розпочали два музичних колективи – «Мюзик-хол» (артисти філармонії, естради, цирку) і «Веселий театр» (створений на базі театру мініатюр), який був радянським прифронтовим театром і під час оточення Києва опинився в окупації [7]. «Мюзик-хол» було реорганізовано у театр «Вар’єте». Також було відкрито і «Кляйнкунсттеатр» (театр малих форм).
З грудня 1942 р. по червень 1943 р. існував «Музично-драматичний ансамбль при Київській консерваторії», який у червні 1943 р. перейменували на «Гроно».
У Дніпропетровську було відкрито Український музично-драматичний театр, в якому діяло дві групи: українська драматична група і російська драматична група. Наказом № 18 Дніпропетровської міської управи від 14 березня 1942 р. у Дніпропетровську було організовано також дитячий ляльковий театр для обслуговування дітей дошкільного і молодшого шкільного віку на госпрозрахунку [8].
У Запоріжжі міський український драматичний театр свою репетиційну роботу розпочав з 1 листопада 1941 р. З цього періоду ставили концерти для німецьких військових. Для цивільного населення театр було відкрито 25 грудня 1941 р.
У лютому 1943 р. режисер Запорізького міського українського театру М. К. Макаренко дав згоду на роботу у приміщенні Запорізького театру колективу Ленінградського театру ім. Ленради, очолюваного С. Радловим. Трупа С. Радлова працювала у Ленінграді, звідти в критичний момент була вивезена до П’ятигорська. 9 серпня 1942 р. німці захопили місто, і театр був вимушений працювати під жорстким наглядом окупантів. Відступаючи, агресори привезли артистів до Запоріжжя. Тут трупа працювала протягом 7 місяців [9].
Більшість театрів окупованої території носило ім’я Т. Г. Шевченка (Харків, Одеса, Херсон, Черкаси, Ворошиловград, Біла Церква, Кам’янськ, Маріуполь, Кам’янець-Подільський). На фасадах інших з’являються імена українських письменників та митців: І. Котляревського (Кривий Ріг, Чернігів), М. Гоголя (Полтава), М. Кропивницького (Ніжин), І. Франка (Тернопіль, Станіслав), І. Тобілевича (Кіровоград, Кременчук), М. Садовського (Проскурів), М. Заньковецької (Старокостянтинів), М. Леонтоновича (Ромен). Акторський склад більшості театрів був строкатий. Навколо кількох професіоналів групувалися аматори. Найчастіше це була молодь, яка за кулісами театру ховалася від вигнання до Німеччини [10].
Проаналізувавши репертуар театрів, які працювали в Україні у період окупації, можна зробити висновок, що найбільш популярними постановами серед української класики були: «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненко, «Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького, «Безталанна» І. Карпенко-Карого, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Циганка Аза» М. Старицького, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Майська ніч» М. Старицького (за М. Гоголем), «Маруся Богуславка» М. Старицького та багато інших [11].
Отже, на окупованій території України свою роботу відновили театри. Так, зокрема, Гайдабура В. М. виділяє 3 етапи роботи театрів на окупованій території України. Перший етап – етап становлення (сер. 1941–1942 рр.), другий етап був етапом відносно стабільної роботи (сер. 1942–сер. 1943 рр.) і третій етап – фінальний або завершальний, позначений переломом у ході війни поступовим відступом німецьких військ (сер. 1943–1944 рр.).