Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня україни
| Вид материала | Документы |
- З м І с т вступ, 747.21kb.
- Удк 581. 1: 631. 811: 631. 445, 23.49kb.
- Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.
- 12 квітня 2011 р, 268.71kb.
- Гринчак М. О. Благодійна діяльність промисловців Півдня України у другій половині ХІХ, 308.85kb.
- Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
- Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
- Устатті аналізуються структурні зміни, які відбулися за останні роки в економіці Півдня, 187.88kb.
- Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти, 4500.72kb.
- Закон україни, 899.36kb.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Herodot I, 1947, – IV. 76.
2. Сковорода Г. Собр. соч. В 10-ти т. – М.; – Л.: АПН, 1948.
3. Стельмахович М. Г. Українська народна педагогіка. – К.: ІЗМN, 1997.
4. Ушинський К. Д. Собр. Соч. В 10-ти т. – М.; – Л.: АПН, 1948.
В. М. Філас
РИБАЛЬСКИЙ ПРОМИСЕЛ НА НИЖНЬОМУ ДНІПРІ ЗА МАТЕРІАЛАМИ ЗВІТІВ «ВИСОЧАЙШЕ УЧРЕЖДЕННОЙ ЭКСПЕДИЦИИ ДЛЯ ИССЛЕДОВАНИЯ РЫБОЛОВСТВА НА ЧЕРНОМ И АЗОВСКОМ МОРЯХ. ДНЕПРОВСКОЕ И ДНЕСТРОВСКОЕ РЫБОЛОВСТВО»
Одним із завдань, які стояли перед Статистичним комітетом Міністерства державного майна, були опис, оцінка казенних угідь, та використання їх в інтересах казни. Тому у 1853 році Міністерство разом з Російським Географічним Товариством організувало серію експедицій для вивчення стану рибальства Російської Імперії. У 1864 році п’ята експедиція на чолі з Н. Я. Данилевським займалась вивченням стану рибальства Чорноморського та Азовського басейнів. Результат роботи експедиції було опубліковано у «Журналі Міністерства державного майна» у вигляді звіту.
В залежності від терміну та способів лову риби рибальство на Дніпрі було розподілено на три зони. Перша зона – рибальство у головних притоках Дніпра (з середини травня і до пізньої осені). Друга зона – рибальство у плавнях та на самому Дніпрі, переважно у весняну пору року. Третя зона – рибальство у гирлі Дніпра та Дніпровському лимані, ловля риби відбувалась пізньою осінню та зимою.
Ловля риби на берегах Дніпра майже всюди була віддана в оренду. Орендна плата складала одну десяту частину від вилову. Якщо водні ділянки віддавались відкупщикам, то плата орендарів відкупщикам складала одну сьому вилову, якщо ловили неводом, і одну третю улову – сіткою.
Основними знаряддями ловлі риби були невід та сітка. Заборонено було ловити рибу так званими самоловними снастями, греблями та котами. Однак цими знаряддями все рівно рибалки здійснювали промисел не дивлячись на заборону, бо контролю з боку влади майже не було. Дніпровська риба переважно продавалась свіжою, і вже далі покупець сам займався її обробкою (соління, в’ялення, коптіння...). Перед збутом риба сортувалась за розмірами та видом. Сама крупна риба називалась крошань до якої відносили сома, коропа, ляща, верезуба. До другого сорту, котрий мав назву плотка, відносили підлящика, крупного синця, клепця та дрібну рибу першого сорту. До третього сорту (вискребок) відносили красноперку, окуня, дрібних синця та клепця. Крошень коштував 80 коп–1 крб., плотка 50–60 коп., вискребок 35–40 коп. за відро. Рибальством займалось переважно слов’янське населення, а оптова скупка першого та другого сортів риби була у руках євреїв в основному з міста Балта. Частину риби перших двох сортів купували чумаки.
Загальна вартість дніпровської риби на рік складала приблизно 250 000–300 000 карбованців сріблом. Дніпровська риба коштувала вдвічі дорожче ніж кубанська, донська, або волзька.
Експедиція прийшла до висновку, що Дніпро у порівняні з Волгою, Доном, Кубанню та іншими крупними ріками Російської імперії дуже малоробний. Вона також зауважила, що існує тенденція до ще більшого зменшення популяції риби у Дніпровському басейні. Головною причиною цього вбачали у замуленості гирла Дніпра та Дніпровського лиману, а також його невелика площа, що заважає йти рибі на нерест.
У висновках звітів експедиції наведено комплекс заходів щодо вдосконалення рибного промислу на Дніпрі:
1. Рибальством повинен займатись кожен бажаючий, без сплати власникам берегів оренди.
2. Введення посад наглядачів за правилами рибної ловлі при палатах державного майна, та видача цими палатами білетів на право здійснення риболовного промислу.
3. Заборонити вилов деяких видів риби під час розмноження. Встановити зони заборони рибного промислу для червоної риби під час нересту.
4. Заборонити вилов риби бовтильними сітями.
5. Встановити нові правила рибної ловлі самоловними снастями, греблями та котами.
Для звіту характерна фундаментальність проробки теми, велика кількість наукових даних, котрі ретельно систематизовані та проаналізовані. Автор звіту виступає не тільки як іхтіолог, а як і еколог, але в більшій мірі як економіст та державний діяч. До цього слід додати що все законодавство другої половини ХІХ ст. про рибальство та рибальський промисел було розроблено на основі пропозицій Н. Я. Данилевського. Тому матеріали звіту п’ятої експедиції посідають одне з провідних місць у вивченні рибальства та рибальського промислу Нижньої Наддніпрянщини.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Данилевский Н. Я. Пятый отчёт Высочайше утверждённой экспедиции для исследования рыболовства на Черном и Азовском морях. Днепровское и Днестровское рыболовство // Журнал Министерства государственных имуществ, 1865. – т. 84 (приложения).
В. В. Гордійченко
ПРО ПЕРЕБУВАННЯ О. С. ПУШКІНА В М. ОРІХОВІ
Рік 1999-й – це рік Олександра Пушкіна. Саме в цьому році виповнюється 200 років від дня народження великого російського поета (1799–1837).
До чого це я веду?
А чи знаємо ми, що саме цей поет Росії разом з генералом Раєвським – героєм Вітчизняної війни 1812 року, побував у нашому місті Оріхові? А виходить, що був, правда проїздом.
А сталось це так. Серед «крамольних» поетів стояло ім’я О. С. Пушкіна.
Питання про покарання поета обговорювалося царем Олександром І. Виголошувались виклики «відправити на Соловки чи заточити у Петропавлівську фортецю». Про ці драматичні події в житті Пушкіна писав його друг Ф. М. Глінка, близько знаючи петербурзького генерала-губернатора М. А. Милорадовича, який розповів йому про поведінку поета під час зізнання: «Вот он [Пушкін – Г. В.] и явился, очень спокоен, с светлым лицом, и, когда я [Милорадович Г. В.] спросил о бумагах, тот ответил: «Граф! Все мои стихи сожжены! У меня ничего не найдется на квартире; но если вам угодно, все найдется здесь (он указал пальцем на лоб). Прикажите подать бумаги, я напишу все, что когда либо написано мною (разумеется кроме печатного) с отметкой, что мое и что разошлось под моим именем». Подали тетради. Пушкин сел и писал, писал... и написал целую тетрадь...». Проте про подальшу долю Пушкіна взяв рішення саме цар. Той же Глінка продовжував розповідь Милорадовича так:
« – Я вошел к государю со своим сокровением, подал ему тетрадь и сказал: «Здесь все, что разбрелось в публике, но вам, государь, лучше зтого не читать!» Государь... наконец спросил: «А что же ты сделал с автором?» – « Я? – сказал Милорадович, – я обьявил ему от имени вашего величества прощение!»... государь слегка нахмурился... «Ну коль уж так, то мы распорядились иначе: снарядить Пушкина в дорогу, выдать ему погоны и... отправить его на службу на юг». Палку, заступницьку участь про долю поета взяв відомий історик М. М. Карамзін. В листі до І. І. Дмитрієва від 7 червня 1820 року він писав, що Пушкіна «простили за эпиграммы и за оду на вольность; дозволили ему ехать в Крым... Я просил об нем из жалости к таланту и молодости...».
На наступний день надійшов наказ міністра закордонних справ графа К. В. Нессельроде, у якому наказувалось: «Колежскому секретарю Пушкину, отправленому к главному попечителю колонистов южного края России, генерал-лейтенанту Инзову, выдать на проезд тысячу рублей ассигнациями из наличных коллегии на курьерские отправления денег».
В епілозі до «Руслана і Людмили» опальний поет, будучи на Кавказі (кінець липня 1820 р.), у своєму життєвому зламі за цей період напише:
Так, мира житель равнодушный,
На лоне праздной тишины,
Я славил лирою послушной
Преданья темной старины.
Я пел – и забывал обиды
Слепого счастья и врагов,
Измены ветреной Дориды
И сплетни шумные глупцов.
На крыльях вымысла носимый,
Ум улетал за край земной;
И между тем грозы незримой
Собиралась туча надо мной!..
Наступила година залишати Санкт-Петербург та їхати на південь. 6 травня 1820 року Пушкін разом з кріпосним дядьком Миколою Козловим рушили в далеку дорогу. Друзі опального поета О. А. Дельвіг та П. Л. Яковлев проводжали його до Царського Села. А далі маршрут лежав через Лугу, Порхов, Вітебськ, Оршу, Могилів, Чернігів і до Києва. Гостював у домі героя Вітчизняної війни 1812 року М. М. Раєвського, з сином якого, Миколою, був у дружбі. Молодий поет віддавав собі звіт про те, що відбувалось і в Києві сказав майбутньому декабристу М. Ф. Орлову, перефразувавши відому українську приказку: «Язик і до Києва доведе, а може бути,і за Прут».
Пушкіну треба було служити в Катеринославі (нині Дніпропетровськ) у Комітеті по іноземних поселенцях південного краю Росії, що відносилося до відомства Міністерства закордонних справ. Головним наставником і головою комітету був Іван Микитович Інзов, колишній бойовий генерал, учасник суворівських походів 1799 року і Вітчизняної війни 1812 року.
Генерал Інзов багато часу приділяв заселенню південних земель. Проблема колонізації тоді стояла гостро, особливо після возз’єднання Буджакського степу, куди в пошуках кращого життя «потяглися» селяни та відставні солдати.
Однак, ознайомившись з матеріалами заселення південних земель, поет у своїх «Заметках по русской истории XVIII века» (1822 р.) справедливо викриває «царствування Катерини II», яка «заслуживает удивления потомства». Не випадково у його творчості знайшло відбиток улесливе «владычество» російської цариці: «Производя слабый ропот в народе, привыкшем уважать пороки своих властителей, оно возбуждало гнусное соревнование в высших состояниях (тобто «сословий»), ибо не нужно было ни ума, ни заслуг, ни талантов для достижения второго места в государстве... Одселя произошли сии огромные имения вовсе неизвестных фамилий и совершенное отсутствие чести и честности в высшем классе народа. От канцлера до последнего протоколиста все крало и все было продажно... Екатерина уничтожила звание... рабства, раздарила около миллиона государственных крестьян (т. е. свободных хлебопашцев) и закрепостила вольную Малороссию...»
Звідусіль на землі Північного Причорномор’я потяглися державні селяни, відставні солдати і просто «беглые люди», частина з яких наділялися землею і грошовою ссудою. Але, звичайно, величезні території самої найкращої землі Катерина II роздавала дворянам: за короткий термін вони отримали 220576 десятин у Дніпровському і 55782 десятин у Мелітопольському повітах Таврійської губернії. Повновласно розпоряджався наділами, як помітив О. С. Пушкін, намісник Тавріди, князь Г. О. Потьомкін. Лише для збору очерету на річці Молочні води (нині р. Молочна) Потьомкін наказав відмежувати для себе шість тисяч десятин, а своєму кращому секретарю В. Попову, наприклад, наділив у Мелітопольському повіті 30200 десятин землі. Точніше сказати, землі роздавались направо і наліво. Не випадково у народі співалось:
Катерино, вража мати,
Що ти наробила!
Край широкий, край багатий,
Панам роздарила.
У Катеринославі Пушкін зупинився на постоялому дворі купця Тихова, але незабаром переїхав «на жительство» у слободу Мандриківку, де поселився в старенькій хатиночці. Місце було мальовниче: в далечині виднівся Дніпро з безліччю біло-зелених піщаних островів, порослих високим чагарником.
В офіційному листі генералу Інзову, якого привіз Пушкін сповіщалось, що «несколько поэтических пьес, в особенности же ода на вольность, обратили на Пушкина внимание правительства». Разом з пакетом поет пред’явив майбутньому своєму начальнику секретні документи великої державної важливості і запрошення Інзову взяти пост повноважного намісника Бессарабії.
Незабаром до Катеринослава приїхав генерал М. М. Раєвський з сином Миколою та дочками Софією та Марією. Був пізній вечір, коли генерал Раєвський разом з сином розшукували Пушкіна. Поет, скупавшись напередодні в Дніпрі, лежав хворий у своїй «хатинці». Раєвські умовили його їхати з ними на Кавказ. Інзов, по-батьківськи піклуючись за поета, не коливаючись дав згоду на поїздку. Петербурзькому поштовому директору К. Я. Булгакову Іван Микитович написав: «Расстроенное здоровье г. Пушкина в столь молодые лета и неприятное положение, в котором он по молодости находится, требовали, с одной стороны, помочи, а с другой, безвредной рассеяности, потому отпустил я его с генералом Раевским, который в проезд свой через Екатеринослав охотно взял его с собой».
Згодом О. С. Пушкін писав брату: «Генерал Раевский, который ехал на Кавказ с сыном и двумя дочерьми, нашел меня в... хате, в бреду, без лекаря, за кружкою оледенелого лимонада... сын его предложил мне путишествие к Кавказским водам, лекарь, который с ним ехал, обещал меня в дороге не уморить, Инзов благословил меня на счастливый путь- я лег в коляску больной; через неделю вылечился».
Родина Раєвських разом з Пушкіним відправилась у далекий край, яким тоді являвся Кавказ. Шлях пролягав по родючому, але ще погано засвоєному південному степу. Перед очима мандрівників миготіли яри та глибокі долини, сполучені з могутнім кряжем Дніпра-Славутича.
Вірогідно, поету, з захопленням сприймаючи все нове і незвичне, згадались рядки з безсмертного давньоруського твору «Слово про похід Ігорів», який він добре знав і цінував ще з ліцейських років:
О, Днепре Словутицю!
Ты пробил еси каменные горы
сквозьземлю Половецкую.
Кам’яні пороги довгими тисячоліттями заважали судноплавству. Щоб спуститися по Дніпру, треба було подолати чималі перепони. Навіть візантійському імператору Костянтину Багрянородному (905–959 рр.) були відомі подробиці плавання по Дніпру.
За легендою, Пушкін біля Кічкаської переправи через Дніпро слухав пісні сліпого кобзаря. Поет сподівався почути про запорозьку вольницю, але старий співець співав про гніт народу, знущання місцевого поміщика Саливона. Хтось з селян доторкнувся до плеча кобзаря з словами: «Тут якийсь пан слухає». Співець перервав свою пісню і опустив до ніг бандуру... Пушкін хотів щось сказати, але паром уже підходив до причалу, вистукуючи металом. Треба було поспішати.
Першим через Дніпро переправився на колясці хворий Пушкін. Генерал Раєвський турботливо віднісся до поета, розуміючи, що хворого не можна тримати довго біля води.
На лівому березі в глибокій даличині Кічкасу, де колись запорозькі козаки ховали татарських коней, починався підйом поштового тракту до невеликого повітового містечка Олександрівська. Мандрівники рухались понад лівим берегом, насолоджуючись мальовничим краєвидом Дніпра. За слобідкою Вознесенівка (нині район Запоріжжя) дорога повернула на південно-схід. Вдалині виднілись глинобитні хати та побічний камінь, поставлений на горі (зараз на цьому місці розташований театр юного глядача).
Біля побічного каменю, північної межі Олександрівська, екіпажі зупинилися. Всі вийшли, щоб побачити легендарний острів Хортицю. Через зорову трубу, взяту у генерала Раєвського, Пушкін уважно вдивлявся в скелясті береги Дніпра. Рухаючись далі, мандрівники побачили руїни Олександрівської фортеці, спорудженої князем О. Голіциним у 1770–1775 роках у гирлі річки Мокра Московка, що була форпостом захисту Російської імперії від набігів кримських татар. Олександрівськ не привернув ніякої уваги мандрівників – повітовий центр мало чим відрізнявся від звичайного села. Дерев’яних будинків було мало, а кам’яних взагалі не будували. В місті брудно, на пустирях зустрічались лисиці та вовки. Довгий час Олександрівськ залишався глухим провінційним містечком, відірваним від життя центральних губерній Росії.
Але все ж таки від запорозького краю у Пушкіна залишилось велике задоволення. Згодом у своїх творах поет буде неодноразово звертатися до місць, осяяни[ оповідями (переказами) та легендами. На карті України, складеною Пушкіним у 1828 році, його рукою нанесено Олександрівськ, о. Хортиця, Запорозькі Січі тощо.
Проїжджаючи Приазовський степ, поет віч-на-віч зіткнувся з місцем драматичних пригод свого героя Руслана, де:
... в поле меж врагами,
Блистая в латах, как в огне,
Чудесний воин на коне
Грозой несется, колет, рубит,
В ревущий рог, летая трубит...
То был Руслан...
бігом по зеленій весняній ковдрі та збирали польові квіти. Один букетик Марія принесла хворому Пушкіну і мовчки прикріпила до борту коляски. Лікар Рудиковський прекрасно знав медицину, в тому числі і народні методи лікування. Від своїх пращурів – хорватів – він пізнав секрети багатьох лікарських трав. Лікар нарвав скіфські трави – чебреця – й приніс Пушкіну в коляску. Запах цієї трави цілюще діяв на поета. Застуда відступила.
Перед поетом мелькали села, військові пікети, нагадуючи про небезпеку зі сторони степових розбійників. В його уяві Містина між нижнім Дніпром та Азовським морем і була «Лукоморьем», оспіваним поетом. У наші дні в топоніміці двох степових річок (Великий і Малий Утлюк) зберігається стара назва «Утлюк-отлук».
Виходячи з цього, «Лукоморье», очевидно, треба читати як «луг у моря», що відповідає російському написанню в літературних джерелах XII століття – «в луце моря» чи «из луку моря». В останні роки Херсонською та Приазовською археологічними експедиціями НАН України тут відкрито безліч половецьких могильників.
Далі Маріупольський поштовий тракт пролягав по північному Приазовському степу. Де-де виднілись напіврозвалені зимівники запорозьких козаків та ті, що будуються російськими та українськими поселенцями. Особливо небезпечно було пересуватися вночі. По степу блукали безліч ватаг ногайських розбійників. При цьому родину Раєвських оберігали драгуни. Чутка про славетного генерала опереджала мандрівників. Як тільки екіпажі під'їжджали до якогось села чи містечка, назустріч виходили представники місцевого осередку, вітаючи героя Вітчизняної війни 1812 року. Від Катеринослава до Таганрогу мандрівники їхали день, потім усю ніч. М. М. Раєвський в листі до дочки Олени з захопленням писав про свої враження: «В Екатеринославе переночевал, позавтракал и поехал по мариупольской дороге. В семидесяти верстах переправился через Днепр, при деревне Нейсбург... немецкая колония в цветущем положении, уже более 30 лет тут поселенная. Тут Днепр только что перешел свои пороги, посреди его – каменные острова с лесом, весьма возвышенные, берега также местами лесные; словом виды необыкновенно живописные, я мало видел в моем путешествии кой бы мог сравнить с оными».
Дорога від Олександрівська лежала через Приазовську височину понад витоками степових річок Кінські та Молочні води. Далі дорога пролягала по течії Берди. В далині виднілись руїни Петровської фортеці, що стала символом нещодавньої боротьби російського народу з Кримським ханством. Поет насолоджувався пейзажем та мовчазними пам'ятками історії. Дочки Раєвського – Софія та Марія – часто просили зупинити берлин. Коли генерал давав згоду, дівчата з радістю пускались зріли нові задумки майбутніх творів.
Пушкін вів жваву розмову про «полуденний край» з М. Раєвським. Очевидно, молоді люди були знайомі з книгою відомого в Росії мандрівника І. Потоцького «Записки о новом Перипле Понта Евксинского», виданої у 1802 році і «читаемой во всех салонах» російського суспільства.
В дружній розмові швидко проходив час. Генерал не переставав милуватися степовими просторами. У листі до дочки Катерини він писав: «За рекой мы углублялись в степи, ровные, одинаковые, без всякой перемены предмета, на который бы мог взор путешествующего становиться; земли способны к плодородию, но безводные и по сему мало заселенные. Они отличаются от тех что с тобой видали, множеством травы, ковылем называемой, которую и скот пасущийся в пищу не употребляет, как будто бы почитает единственное их украшение. Надобно признать, что при восходе или захождению солнца, когда смотриш на траву против одного, то представляется тебе чистого серебра волнующего моря».
Дорога пролягала понад невеликої степової річки Кінські води (нині річка Конка), обабіч якої простяглися чудові пасовища. У верхів’ях її на лівому березі розкинулось місто Оріхів, який був (з 19 лютого 1801) тоді центром Мелітопольського (Маріупольського) повіту. Місто на той час швидко зростало. Однією з причин цього було його вигідне географічне розташування. Саме на той час через Оріхів проходило аж вісім важливих шляхів, які сходилися на переправі через річку Конку: чумацький Кримський шлях, що йшов від Дніпра до Перекопа; тут від нього відділявся Старий чумацький шлях, що пролягав через село Аул (нині Юрківка) на північний захід до Великого Луга; старий поштовий тракт, який йшов з Павлограда на Мелітополь, новий, який виник вже в середині XIX ст., поштовий шлях – з Катеринослава до Мелітополя через Малу Токмачку, що йшов до міста з півдня та інші. Тут на міському майдані вишикувались в ряд кам'яні будівлі в класичному стилі – це канцелярія городничого, дворянський та земський суди, скарбництво, поштова експедиція, духовне управління, а також інші повітові заклади, що сусідствували з Покровським собором. Багато років духовним центром в Оріхові був Свято-Покровський собор. Потопаючи у зелені, він возвеличувався над містом, об'єднуючи людей у вірі і покаянні. В Оріхові Раєвські та Пушкін зробили короткочасову зупинку: відпочили та замінили коней у міській поштовій експедиції і, не гаючи часу, рушили далі у далеку дорогу...
... А далі через Карловку, Кінські Роздори, через Маріуполь, Таганрог і до Кавказу.
Ось так і завершився маршрут Пушкіна від Катеринослава до Кавказу через наш з вами край Оріхівський. Маршрут для них по наших південних степах України був досить цікавий. А що далі було – то вже інша історія.
О. А. Жила
ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ ЯК СОЦІАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ
Останнім часом все частіше перед науковцями постають питання: чому мова стає справою державної політики, які функції мови є головними для визначення її статусу в суспільному житті, чи завжди державна мова сприяє міжнаціональному єднанню? Полеміка стосовно даної проблеми відображає, перш за все, політичну свідомість в суспільстві, аніж характеризує соціально комунікативні труднощі.
Протягом всієї історії свого існування, долаючи численні перешкоди на шляху природного розвитку українська літературна мова, безумовно, заслужила на звання одного з найважливіших соціальних інститутів в суспільстві. Але вона існує і розвивається скоріше на теоретичному рівні, ніж на практиці, оскільки практика нам доводить, що в суспільстві все більших масштабів поширення досягає двомовність, особливо на територіях Південно-східного регіону нашої держави. Проблемі двомовності та мовної політики в Україні взагалі присвячено чимало наукових праць, таких як «Чи можуть бути в Україні дві загальнодержавні мови?» О. Б. Ткаченка, «Мовна політика в Україні: аспекти взаємодії і перспективи розвитку української та російської мов» О. Козієвської, «Языковая ситуация на Украине» В. Г. Городяненка, «Про концепцію державної мовної політики» В. Радчука, «Перебудова і мовна політика» О. М. Скляренко та О. П. Ярещенко, «Мовна політика 20–30 років в Україні та її вплив на розвиток освітньої справи мовами національних меншин» Г. Л. Вусик та ін. В своїх працях науковці, обґрунтовуючи державний статус української літературної мови на українській землі, недоречність та неможливість введення другої державної (російської) мови та проти побутування двомовності в суспільстві, не досліджували українську літературну мову як важливий соціальний інститут, а саме його місце та роль в соціальних практиках. З огляду на ту велику кількість функцій, які виконує українська літературна мова в україномовному суспільстві, вона, на нашу думку, має займати одне з найперших місць поряд з іншими соціальними інститутами, які обслуговують потреби суспільства. Однак досі існує достатньо перешкод, які гальмують здійснення відповідної мети. Перш за все, це політичні чинники: недосконалість нормативно-правової бази для захисту мовних прав та невиконання з боку тієї ж політичної еліти вимог, встановлених ст. 11 Конституцією України щодо забезпечення консолідації та розвитку української нації, мовної, етнічної, культурної та релігійної самобутності, її історичної свідомості, традицій і культури національних меншин України. Якщо звернути увагу на передвиборні програми політичних партій та блоків, то помітимо, що саме цей період є особливим у відношенні до мовної ситуації в країні, оскільки рідко хто з кандидатів в народні депутати чи на посаду Президента України не звертається до цієї теми і не обіцяє надати російській мові статусу офіційної або другої державної мови в Україні. Дехто з них вважає, що в Україні утисків зазнає саме російська мова, а не українська і тому пропонують відновити «справедливість» шляхом наданні російській мові статусу державної і якнайширшого її запровадження у всіх сферах державного та суспільно-політичного життя країни. «Несправедливість» полягає у тому, що держава намагається повернути зросійщеним українцям почуття поваги до української мови, яку рідною, відповідно до Всеукраїнського перепису 2001 р., назвали 69% громадян України. При цьому ніхто не звертає уваги на факт проживання в нашій державі представників понад 130 національностей, більшість з яких володіють рідними мовами, що потребують захисту від повного зникнення [3].
Результати перепису показали, що у використанні мови міжнаціонального спілкування в Україні домінує не українська, що було б закономірно для державної мови, а все ще російська мова. Так, 62,5% білорусів, 83% євреїв, 88,5% греків, 58,7% кримських татар, 30,3% болгар, що мешкають в Україні назвали рідною російську мову, тоді як українську мову вважають рідною в тих же групах відповідно 17,5%, 13,4%, 4,8%, 4,5%, 5,0%. З усіх національних меншин лише поляки виявляють тенденцію до асиміляції з українцями: 71% поляків, що мешкають в Україні, назвали рідною мовою українську і тільки 15,6% – російську [2]. Причиною домінування російської мови серед представників національних меншин, на нашу думку, може бути той факт, що завдяки відомим в історії подіям, які відбувалися за радянських часів, багатьом доводилося навчатися в російськомовних навчальних закладах, читати російськомовну наукову літературу, пресу, переглядати російськомовні телепередачі та спілкуватися в повсякденному житті російською мовою. Однак ми не маємо права звинувачувати таких людей, в яких на мовному рівні так склалися обставини. Але й з їхнього боку має бути розуміння й повага до намагань відродити та зберегти українську мову та культуру в Україні.
На сьогодні в Україні українців становлять 77,8% всього населення країни, етнічних росіян – 17,3%, тобто вчетверо менше, ніж українців. Рідною мовою українську вважають 67,5% населення, російською ж – 29,6%. В 1989 р. українську мову під час перепису визнали рідною 95% населення України при тому, що власне українців було на той час 76,8% [3].
Мовну ситуацію з невтішними показниками, яка склалася в країні на цей час має врегулювати, перш за все держава, оскільки саме вона має значні можливості впливу на мовну ситуацію через ідеологічні, законодавчі, адміністративні та фінансово-економічні важелі. Вона визначає соціальний статус та соціальні функції державної мови. Мовна політика держави має бути спрямована на досягнення мети у сприянні ефективному функціонуванню державної мови в різних сферах її застосування.
З історії відомо, що в різні епохи вплив мовної політики держав зводився до нав’язування скореним народам мови завойовників, до ігнорування прав на розвиток і функціонування мов національних меншин. Подібною була і національно – мовна політика в Російській імперії, а пізніше в Радянському союзі, де поступово звужувалися суспільні функції всіх національних мов за рахунок функціональної експансії російської мови. Не винятком була ситуація і в Австро-Угорській імперії, де, всупереч, проголошеній Конституцією 1867 р. рівноправності, чехи, словаки, українці, серби, хорвати, словенці зазнавали на собі політичної і мовної дискримінації.
Явище двомовності в Україні дехто пояснює як вияв конкуренції двох культур: української та російської. Є припущення, що популярність тієї чи іншої мови залежить від культурних здобутків кожної з цих культур. Іншим поясненням даного явища є припущення, що в Україні історично сформувалася особлива російськомовна культура, не тотожна власне російській. Прихильники такої позиції те, що інші називають «відродженням» української культури, вважають «витісненням» російської культури [6]. Ми схиляємося до думки, що конкуренції культур як такої не може бути в Україні, оскільки в державі має бути одна культура, яка завдяки своїм здобуткам заслуговує бути єдиною та домінуючою.
Згідно даним соціологічного опитування, присвяченого проблемам функціонування мови в суспільстві, проведеного Центрально-Українською філією ВЦВГД у жовтні 1990 р. в м. Києві, головна суперечність двомовності на той час полягала в тому, що з одного боку, рідною мовою більшість опитаних (56%) назвали українську мову, 43% – російську мову, 1% – іншу. Однак в родині спілкуються лише російською мовою 44% киян, на роботі – 58%, з друзями – 54%, в той час, як українською мовою в родині – 17%, на роботі – 11%, з друзями – 14%. Висока толерантність щодо двомовності виявляється в тому, що багато людей вживають обидві мови залежно від ситуації, особливо під час спілкування з незнайомими або малознайомими людьми. На той момент незручність від двомовності серед опитуваних відчувало 11%, поки ще не відчули. Але передбачають у майбутньому – 19%, більшість (64%) не відчувають і не передбачають у майбутньому. «Тобто зараз дещо більші незручності відчувають люди, які недостатньо володіють російською мовою, проте в майбутньому цього очікують ті, хто недостатньо оволодів українською мовою» [5].
Соціологічне дослідження, проведене Інститутом соціології НАН України у 2003 р. зафіксувало специфічність прояву етнічної і мовної самоідентифікації людей залежно від регіонального поділу країни. Так, у Західному регіоні українцями себе вважають 93,1% опитаних, (росіянами 3,7%), у Центральному регіоні – 90,3% (росіянами 8,5%). В Східному регіоні частка тих, хто вважає себе українцями помітно зменшується і становить 63,8% (росіянами 32,3%), а в Південному 55,4% (росіянами 37,9%). Це позначилося на найбільшому розшаруванні у мовній сфері мешканців Східного регіону, які вважають рідною українську мову 56,7%, а 41,4% – російську. Лише 16,3% респондентів-українців віддають перевагу українській мові в сімейному спілкуванні, російській мові – 42,3%, а 41,4% – спілкуються залежно від обставин, і українською, і російською мовами. З віком відсоток тих, хто в сім’ї спілкується переважно українською мовою зростає, але не набагато. Подібною до ситуації в Східному регіоні є ситуація н Півдні України, де російською мовою рідною визнали 70% опитаних, а українською лише 25,0% [4]. Українська мова як державна переважною частиною російськомовного населення АР Крим сприймається як «чужа», «імпортована», нав’язувана, що також ускладнює мовну та етно-політичну ситуацію.
На думку О. Б. Ткаченка, наступ на українську мову здійснюється двома шляхами: шляхом безпосередніх практичних дій (витіснення української мови російською у пресі, на телебаченні, у книговидавництві, рекламі, політичному і економічному житті) і шляхом систематично влаштованих кампаній на підтримку подібних дій, під час яких обґрунтовується потреба запровадження в Україні російської мови як другої державної мови або навіть робляться спроби зробити українську мову необов’язковою в окремих ділянках (зокрема, вивчення її у закладах освіти). Отже витіснення української мови досягається не лише практичними заходами, для підсилення й обґрунтування підводиться й певна теоретична база [1].
Проблема двомовності у сучасному суспільстві досягла значних розмірів. Причиною цього є також відсутність еталону, яким в кожній державі є її столиця. На жаль, надмірно зрусифікована столиця України не може бути взірцем для наслідування.
Отже, для вирішення даної проблеми необхідно виробити еталонний зразок, яким має бути Київ. Важливо також, щоб мова могла спертися не лише на духовне, а й на матеріальне багатство заможної соціальної верстви населення, зацікавленої своїм походженням і традиціями у її збереженні. «Щоб зберегти й поширити мову, український народ має стати не тільки освіченим, але й багатим, – підкреслює дослідник О. Б. Ткаченко, щоб нам стати багатими, нам треба стати розумними, але щоб розумними нас визнав увесь світ, нам треба зберігати і примножувати своє багатство, а не давати його розкрадати чужинцям і звуженим перевертням, яким українська Україна не потрібна» [7].
Таким чином, можна зробити висновок, що українська літературна мова як соціальний інститут на політичному рівні практично не захищена. Одним з головних чинників, що гальмують її розвиток як такої, є наявність в суспільстві двомовності, яка має тенденцію збереження й надалі. Держава як найвищій політичний інститут має бути зацікавлена в домінантній позиції державної мови в країні. Однак треба враховувати, що українське суспільство є поліетнічним й полікультурним, а це є значним фактором у забезпеченні духовного збагачення суспільства. Для усталення української літературної мови як єдиної державної мови в Україні та збереження полі культурності суспільства потрібна послідовна політика держави, спрямована на інтеграцію країни. Завдяки цьому кожна етнічна група збереже свою самобутність, культуру і мову чим зробить свій внесок у формування єдиної політичної нації, прискорить процес формування громадянського суспільства в Україні.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Ткаченко О. Українська мова і мовне життя світу. – К.: «Спалах», 2004. – С. 239–251.
2. Масенко Л. Мова держави – мова влади. // Урок української, 1999. – № 4–5. – С. 7–10.
3. Гдаль Б. Мовні перспективи через мовні обіцянки кандидатів. // com. ua.
4. Аза Л. Регіональний аспект етномовної диференціації // Українське суспільство. Соціологічний моніторинг. – К.: Інститут соціології НАН України, 2003. – С. 494–500.
5. Паніна Н. В. Проблема двомовності: між особистісне і соціальне спілкування. // Філософська і соціологічна думка, 1991. – № 3. – С. 43–46.
6. Лісовський В.Проблема двомовності.//Сучасність, 1999.– 9 вересня.–С.141–145.
7. Ткаченко О. Б. Чи можуть бути в Україні дві загальнодержавні мови? // Мовознавство, 1999. – № 4–5. – С. 3–9.
В. М. Чоп
ОБРАЗ НЕСТОРА МАХНА В ТВОРАХ АНГЛІЙСЬКИХ
ПИСЬМЕННИКІВ-ФАНТАСТІВ
Анархісти були завжди
Б. Бейлі
Протягом багатьох років, починаючи від здобуття Україною незалежності в 1991 р. і аж до подій «помаранчевої революції» 2004 р. багато національно свідомих громадян досить болісно переживали наслідки невідомості та незнайомості України і українців світовій спільноті. Нерідко можна було почути і прочитати про те, що Україна асоціюється у цивілізованого іноземця лише з поняттями на кшталт «Чорнобиль» або «корупція». Насправді ж ситуація не була такою вже й поганою, як це могло здатися слухаючи песимістів. Видатних українців в світі знали і згадували, проте не завжди тих яких би бажалося керівникам новітньої української держави чи ура-патріотично налаштованим націоналістам. Адже напевно самим відомим в світі українцем ХХ століття може називатися наш земляк, анархіст Нестор Іванович Махно (1888–1934).
Основним джерелом популярності Н. Махна у світі стало його виняткове становище анархіста-практика і анархіста-полководця, чим не міг похвалитися жоден інший видатний представник цієї соціально-політичної доктрини. Н. Махно, переступив межі національної політики та історії і став надбанням всесвітньої анархістської спільноти. Там де в світі збираються докупи троє анархістів, там рано чи пізно згадують і Батька Махна. Недавня делегація на його могилу кільканадцяти анархістів з Зулуленду (ПАР) чудово ілюструє цю тезу [11, С. 12]. Причому інтерес до постаті Н. Махна посилився після «молодіжного бунту» 60-х років, коли в розвинутих західних країнах знову виникла цікавість до анархістських концепцій та їх персонофікацій. Крім того Н. Махно був взірцем революціонера, що сповідуючи вкрай ліві погляди абсолютно не залежав від Москви та її «руки», що робило його привабливим в очах ідеологів молодіжного руху, наприклад Д. Кохн-Бендіта [7, С. 76].
Інтерес суспільства до фігури Н. Махно викликав, зворотнім зв’язком, і цікавість професійних істориків. В кінці 60-х–початку 80-х років на Заході виходить кілька досліджень біографії Н. Махна. Одночасно з цим Нестор Махно як персонаж першого плану починає з’являтися в творах передусім англійських письменників-фантастів, які були прямо пов’язані з літературним рухом «Нової хвилі», що була своєрідним відгалуженням «молодіжного бунту» в західній літературі. Так, наприклад, анархізм знаходить відчутне місце в творчості таких відомих письменників як Урсула Ле Гуїн та Норман Спінрад, а там де анархізм там і Нестор Іванович повинен був не забаритися. І справді, не забарився.
Махно став помітним персонажем двох відомих фантастичних романів: «Фактора анігіляції» Баррінгтона Бейлі [1] та «Сталевого царя» Майкла Муркока [4]. А тепер хай хтось з вас читачів пригадає, який ще українець привертав увагу англо-американських письменників? Пригадали. Правильно, ніхто. Справа як бачимо виявляється досить цікавою і безпрецедентною. Особливо якщо до цього додати ще і реалістичний роман відомого французького письменника Ж. Кесселя «Полонянка Махно». Щось подібне мало місце лише в епоху романтизму коли європейських митців (Е. Делакруа, Д. Байрона, В. Гюго) надихав образ гетьмана І. Мазепи. В кінці ХХ ст. ситуація певною мірою повторилася. Але повернемося до безпосередньої теми нашої розмови.
Щоб довести те, що ми маємо справу не з представниками пульп-продукції, а з серйозними прозаїками необхідно зробити невеличкий літературознавчий екскурс. Отже, Баррінгтон Джон Бейлі, народився в 1937 р. Публікуватися почав з 1954 р. Один з найкращих фантастів сучасності Брайан Олдісс в своїй літературознавчій праці «Картографи пекла» назвав Б. Бейлі «самим недооціненим оповідачем» сучасної фантастики [5, С. 120]. Справді, літературних премій автор не надбав, хоча й написав 15 фантастичних романів, здебільшого інтелігентних «космічних опер», в яких пригоди в космосі органічно переплітаються з подорожами у часі. Б. Бейлі став активним діячем британської «Нової хвилі» і вивів Нестора Махна у вигляді анархіста Кастора Крахна з планети Караул в своєму романі «Фактор анігіляції» (1972). Насьогодні ім’я автора фігурує у всіх довідниках наукової фантастики, а творчість прозаїка стала предметом літературознавчих студій на батьківщині [6]. В СРСР роман був помічений і піддавався нищівній критиці з боку радянських літературознавців як «ширпотреб американської наукової фантастики» [2, С. 149], незважаючи на те, що його текст був перекладений на російську мову лише в 2002 р., а Б. Бейлі не американський письменник, а англійський. Можливо це мало місце і тому, що Е. Брандіс та B. Дмітрієвський натяки Б. Бейлі зрозуміли, але читача про свої підозри повідомляти не стали.
В своєму романі Б. Бейлі намагався втілити відому серед істориків і літераторів думку про те, що історія повторюється і розвивається по спіралі, а зміст подій різних епох часом буває дуже схожим. При цьому застосовується, відомий в літературі, прийом перенесення історичного персонажу в іншу історичну епоху і розповідається про його дії в новій ситуації. Саме з цих позицій автор вводить в роман Нестора Махна (Кастора Крахна). Зазначимо, що в російському перекладі О. Флотського перекладач з незрозумілих причин змінює транскрипцію прізвища персонажу на Кракно, що значно зменшує ступінь алюзії і є відступом від авторського написання [1, С. 352]. Цей прийом із спотворенням прізвища персонажу, яке в принципі вгадується освіченим читачем теж, доречі, вже застосовувався відносно Н. Махна. Свого часу аналогічно вчинив Сергій Єсенін, що в своїй поемі «Країна негідників» вивів Нестора Махна як Номаха, переставивши склади його прізвища [3, С. 361].
Коротко про сюжетну канву твору. Події роману розгортаються в далекому майбутньому. Людство заселило значну частину галактики, що була об’єднана в галактичну імперію (аналог Російської імперії – «тюрми народів»). Остання на час дії роману переживає не кращі свої часи. В ній триває в’яло текуча громадянська війна розбещених правителів-авторитаристів з більш людяною аристократичною опозицією. Анархіст Крахно, лідер громадського руху «Смерть життю!», в цій ситуації намагається стати «третьою силою» і повернути хід подій на свою користь.
При цьому Крахно був настільки ницою людиною, що саме це і врятувало його від неминучої загибелі. Справа в тому, що на території галактичної імперії з бездонних глибин простору з’явився невідомий космічний агресивний розумний організм, космічних же розмірів. Вчені охрестили його Плямою, що задля харчування у вигляді велетенської пилової хмари нападав на цілі планети висисаючи з них енергію життя. Пляма пожирала людські душі, але душевні якості Крахно були настільки паскудні, що Пляма погребувала ними і виплюнула свідомість Кастора назад до тіла. Отямившись Кастор виявив у себе психократичні здібності, що розвинулися внаслідок контакту з нелюдським розумом. Анархіст тепер міг підкоряти собі волю інших людей ментальним шляхом, ламати їх особистості перетворюючи в слухняних виконавців своїх вказівок. Йому вдається дістатися до столиці галактичної імперії де він розвиває бурхливу антидержавну діяльність засновуючи анархістське підпілля. Прихильники безвладдя заливають сала за шкіру імператору Максиму, а жоден шпигун не може втілитися в організацію бо Крахно читає їхні думки коли захоче. Врешті-решт державні агенти беруть його в полон і вантажать на флагманський корабель флоту, що летить придушувати повстання опозиції. Представникам останньої вдається вступити в контакт з Плямою і нацькувати її на своїх ворогів. Пляма пожирає душі авторитаристів та їх вояків, але Кастор Крахно випльовується вдруге і отямившись, нестримно регочучи, спрямовує космічний корабель до нових пригод в ім’я анархії.
От такий образ створила нестримна уява англійського прозаїка. До реального образу Н. Махно він, звичайно, не має жодного відношення і тому задум автора помістити гуляйпільського батька в умови «космічної опери» може здатися невдало виконаним. Проте у Б. Бейлі є виправдання. Він писав відштовхуючись від того матеріалу, що був у нього під рукою. Вимагати проведення ґрунтовних історичних досліджень від письменника-фантаста не варто. А на початок 70-х років, про Н. Махна, крім анархістських апологій розміром в статтю, було видано хіба що недолугу розвідку літератора Д. Герена [8]. Інші роботи взагалі містили в собі суцільний негатив. Найкращим представником пасквільного напряму в тогочасній махновській історіографії може вважатися книга В. Петерса «Нестор Махно: життя анархіста» [10], яку Б. Бейлі здається читав, тому він і наголошує на бідному дитинстві свого персонажа, ницості душі Кастора Івановича, його ненависті до аристократії та психократичних здібностях також.
Майкл Муркок в плані читацької популярності випереджає свого колегу. Народився майбутній письменник в 1939 р. Професійно займався музикою як композитор і поп-виконавець. Перша публікація була здійснена в 1957 р. З цього ж року М. Муркок працював редактором кількох журналів. За переконаннями письменник є політичним радикалом, зокрема автором брошури «Відхід від свободи: ерозія демократії в сучасній Британії» (1983). М. Муркок є автором більш як 50 романів і одним з основоположників надзвичайно популярного в сьогоденні піджанру «фентезі». Слава прийшла до М. Муркока в 1964 р. коли він очолив британський журнал наукової фантастики «Нові світи» («New World»), що на ціле десятиліття перетворився в друковану трибуну руху «Нової хвилі». В 1967 р. за повість «Це людина» М. Муркок був нагороджений премією «Хьюго», за кращу повість року англо-американської фантастики. В цьому ж році він отримує Британську премію фентезі за «загальний вклад в розвиток жанру» [5, С. 400]. М. Муркок у десятках своїх творів створив концепцію мультивсесвіту в кожному вимірі якого діють притаманні лише йому, але типологічно схожі між собою архетипічні персонажі, наприклад герой-надлюдина («вічний чемпіон»). До цієї «суперсерії» належить і цікавий для нас роман «Сталевий цар» («Steel Tsar») написаний в 1981–1982 pр. Окремо зазначимо, що М. Муркок як ніхто з інших англо-американських фантастів не цурається в своїх романах вводити персонажів-українців та робити Україну місцем подій своїх творів, але це тема для окремої розмови і окремої статті. Тому, його увага до образу Н. Махна закономірна: політичний радикалізм і неокозацький романтизм останнього зачепив певні струни в душі старіючого метра.
Роман є завершальною частиною трилогії «Кочовики часу», що була започаткована ще в 1971 р. Події відбуваються в альтернативному вимірі де події світової історії розвивалися дещо інакше, аніж це було насправді. Наприклад, в Росії революція закінчилася на фазі лютневої революції 1917 р., а в повітроплаванні і військовій техніці бурхливо розвинулося дирижаблебудування. Дія роману відбувається десь в 30-х роках альтернативного ХХ століття в яке потрапляє людина нашого з вами ХХ століття полковник британських колоніальних військ Освальд Бастейбл. В альтернативному світі він знаходить своє кохання і неймовірні пригоди ставши членом екіпажу дирижабля для спеціальних доручень. Вітром пригод Бастейбла з його друзями заносить на Україну де його повітряний корабель беруть на абордаж летючі команди козаків Нестора Махна. Потрапивши в полон Бастейбл зустрічається з Батьком який вводить англійця в курс подій і поводиться з ним чемно також і через те, що виявляється давнім знайомим. Махно разом з Бастейблом сидів у таборі для переміщених осіб у Токіо. Отже, зі слів Махно Україна знаходиться в стані війни з демократичною Росією. Війська повсталих українських козаків шляхом політичних інтриг очолює випадкова людина. Це підступний авантюрист і демагог Йосип Джугашвілі. «Сталевим царем» його називають через те, що він постійно носить металічний декоративний шолом-маску з зображенням обличчя, щоб приховати під ним свою обсмалену з усіх боків пику. Звичайно, ніяка незалежність України Сталіну непотрібна, він просто використовує політичну ситуацію в своїх інтересах. Задля цього він вступає в союз з козаками-анархістами Нестора Махна обіцяючи йому після перемоги достатню територію для запровадження анархічного устрою.
Об’єднаний флот козаків, за участю дирижабля Бастейбла, б’є росіян в хвіст і в гриву домагаючись повної перемоги. Проте відразу по цьому підступний Джугашвілі таємно наказує провести атомне бомбардування Гуляй-Поля. Дізнавшись про це англійці допомагають махновцям, з якими вони вже встигли потоваришувати, уникнути своєї долі і зламати задуми тирана, що їм і вдається врешті-решт зробити. Козаки-анархісти радіють і приступають до мирного життя, а чорний дирижабль несе героя до нових пригод.
Махно Муркока і Крахно Бейлі це фактично антиподи. Важливим є те, що у М. Муркока Н. Махно – позитивний персонаж, що не скажеш про Кастора. Звичайно він сповідує радикальні політичні погляди, але в побуті це розважлива, порядна і смілива людина, що прагне свободи для співгромадян.
Чому автори робили настільки різний підхід в оцінці нашого героя? Відповідь проста. Тому, що автори читали різні книжки про Н. Махна. Так, наприклад, М. Муркок в ході підготовки роману мав змогу ознайомитися з ґрунтовною працею англо-американського історика українського походження Майкла Палія, що фактично реабілітувала Н. Махна перед академічною наукою [9]. І взагалі в політичній теорії і історії М. Муркок є підкованим набагато краще Б. Бейлі і анархізм його аж ніяк не лякає. Він знає, що це не хаос, а спроба побудови соціальної гармонії в суспільстві. Можливо що М. Муркок саме тому і увів свого Н. Махна в роман, щоб реабілітувати цього персонажа перед очима прихильників жанру після роману Б. Бейлі. Автори безумовно знали один одного обертаючись в одинх колах, були майже однолітками і, здається, деякий час перебували в родинних зв’язках. Письменниця Хіларі Бейлі була в 1967–1978 роках другою дружиною тричі одруженого М. Муркока [5, С. 399].
Отже, на прикладі двох відомих англійських письменників-фантастів ми з вами маємо унікальний приклад зацікавлення українським історичним діячем з боку іноземних літераторів, що є своєрідним показником популярності України на Заході і кола інтересів західного читача. Наявність великих розбіжностей між реальними історичними подіями і подіями описаними в фантастичних романах ніякої шкоди іміджу України на міжнародній арені не завдасть, скоріше навпаки. В нас на Батьківщині подібні твори розцінюються як добрий жарт і тішать національне самолюбство в хорошому розумінні цього слова.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Бейли Б. Звездный вирус. Империя двух миров. Фактор аннигиляции: Романы. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. – 510 с. (серия «Координаты чудес»).
2. Брандис Е., Дмитриевский В. Неизбежность фантастики // Нева, 1975. – № 7. – С. 142–151.
3. Есенин С. Страна негодяев // Сочинения. – М.: Художественная література, 1991. – С. 361–402.
4. Муркок М. Кочевники времени. – М.: Эксмо-ПРЕСС, 2001.
5. Энциклопедия фантастики: Кто есть кто (под ред. В. Гакова). – Минск: ИКО «Галаксиас». – 1995. – 694 с.
6. Ashley M. The Writtings of Barrington J. Bayley. – London, 1981.
7. Cohn-Bendit D. Obsolete communism, the left-wing alternative. – New York: Mc. Grau-Hill, 1968. – 266 p.
8. Guerin G. Anarchismus. Begriff und Praxis. – Frankfurt am Main, 1969.
9. Paliy M. The anarchism of Nestor Makhno, 1918-1921: An aspect of the Ukrainian Revolution. – Seattle and London: Universiti of Washington Press, 1976. – 428 p.
10. Peters V. Nestor Makhno: The life of an anarchist. – Winnipeg: Echo Book, 1970. – 389 р.
11. Schmidt M. A makhnovist in Africa // Zabulaba (Journal of Southem African Revolutionary Anarchism), 2004. – № 3. – С. 8–12.
СЕКЦІЯ 5. МОВНА ПОЛІТИКА І ОСВІТА:
ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНЕ І НЦІОНАЛЬНЕ
Л. П. Білогуб
ТЕРМІНИ КАЛЬКИ
У зв’язку з розвитком науково-технічного співробітництва України з зарубіжними країнами і поширенням обміну інформацією вміння перекладати іншомовну літературу наукового та технічного характеру набуває особливого значення.
Основною стилістичною рисою науково-технічної літератури є стислість викладу матеріалу і чіткість формулювання. Головна відмінність науково-технічної літератури від мови художньої літератури є значна кількість спеціальних термінів.
Існують такі прийоми перекладу термінів-словосполучень як прийоми опису це:
1. Передача слова за допомогою поширеного пояснення значення англійського слова. Цей прийом вживається як у випадку відсутності відповідного за значенням слова в рідній мові, так і при поясненні значення слова у словнику.
Primary (standards) laboratory – головний метрологічний заклад відомства, який зберігає зразкові засоби вимірів вищого розряду.
2. Переклад за допомогою використання родового відмінку
Direct current system – система постійного струму
3. Прийом транскрибування – передача літерами рідної мови звучання англійського слова (застосовується для передачі назв форм та корпорацій).
Special Systems Industry – Спешіал Системз Індастрі.
4. Прийом калькування – переклад англійського слова чи словосполучення за його частинами з наступним складанням цих частин. Такий переклад відтворює англійське слово дослівно.
Low-noise engine – малошумний двигун.
Мета даної роботи: показати важливість і необхідність обліку культурних розходжень мовних колективів при використанні такого способу перекладу, як калькування. Доля кальки з моменту виникнення тісно пов’язана з питаннями культури. Вже сама поява її обумовлена контактом двох культур, тому що калька виникає в результаті зусиль перекладача, на що неодноразово вказувалося. Подальше життя кальки, слова або словосполучення, визначається сукупністю факторів культури: соціальною й культурною значимістю відповідного денотата.
Калька може одержати відоме поширення в мові, але залишатися при цьому «eкзотизмом», тому що відповідний їй денотат чужорідний для даної культури, як наприклад: collective farm, Supreme Soviet, в англійських тлумачних словниках зустрічаються і такі інші, що широко розповсюджені в пресі. Palace Of Culture, pioneer camр і ін., широко розповсюджені в пресі. Їхня вживаність в англійській мові залежить від ступеня знайомства з украінською та російською культурою, що, у свою чергу, обумовлено такими экстралінгвистичними факторами, як наявність і популярність перекладів радянської літератури на англійську мову, висвітлення нашої дійсності в пресі, кіно, телебаченні, розвиток міжкультурних контактів і т. д.
І нарешті, можна говорити про кальковані висловлення окказіонального характеру, що зустрічаються в перекладах і відрізняються нерідко незвичайною формою висловлення, тому що вони можуть порушувати мовну норму й узус англійського мовлення. Їхнє вживання обмежене, як правило, рамками одного перекладу. Наприклад, кальковані вираження to have eaten forty pounds of salt together (укр.: «з’їсти пуд солі» рос.: «съесть пуд соли»). При відсутності відповідний пояснень частина подібних кальок або зовсім незрозуміла, або може сприйматися невірно. Окказіональный характер їхнього вживання й вузька сфера поширення настійно вимагають експлікації їхнього обсягу інформації або в самому контексті, або в поясненнях до нього; при її відсутності подібне калькування стає буквалізмом у перекладі, не враховуючих ні внутрішньомовних факторів, ні розходжень культур.
Кальковані висловлення окказіонального характеру, створені без обліку мовних і позамовних факторів, можуть виконувати певну стилістичну функцію в тексті. Зловживання ними без особливої потреби може свідчити лише про недостатню майстерність перекладача.
Отже, можливо зробити висновок, що з моменту свого народження калька являє собою не тільки мовне явище, але й культурний факт, доля якого в значній мірі визначається соціальною й культурною значимістю денотата.
У процесі калькування відтворюється, насамперед, основне значення слова або «первинна семантична функція слова» (термін Е. Куріловича). Сутність же калькування полягає в тому, що створеному таким шляхом слову або словосполученню надається вторинне, переносне значення або «вторинна семантична функція», властива калькованому іномовленню. При цьому повинна дотримуватися відома пропорція між основним і похідним значенням іномовлення й основним і похідним значенням кальки. Однак стрункість цієї пропорції може порушуватися різними семантичними нашаруваннями в слова-кальки, Але, якщо подібні нашарування, уже наявні в слові-кальці, не відповідають вторинній семантичній функції іноязиччям, калькування не можна визнати вдалим. Наприклад, переклад укр. орел (рос.: орел) у значенні «горда, хоробра людина», слова з яскравим позитивним забарвленням, за допомогою англійської кальки еаglе навряд чи є правильним, тим більше, якщо контекст семантично не пояснює це значення, тому що англ. еаglе не має подібних переносних значень, що відповідають украінському оригіналу.
Візьмемо як приклад англ. Реор1е’s Court (укр. «Народний суд» рос.: «Народный суд») і англ. Реор1е’s Theatre (укр. «Народний театр» рос.: «Народный театр»). Однорідність таких англійських калек (наявність у них загального елемента – Реор1е’s) може створити враження наявності в них однакових «вторинних значень», однакового обсягу інформації, однак у російській мові вони будуть розрізнятися хоча б по відсутності (наявності) схеми – «професійний/аматорський». Зовсім очевидно, що при подібному однотипному калькуванні без контексту, що пояснює, або коментарі, які могли б розкрити обсяг інформації слів, правильне відтворення цих калек носієм англійської мови не може бути досягнуто.
Питання про перенос «вторинної семантичної функції» дуже складний і тонкий; він тісно пов'язаний з культурою відповідних мов і жадає від перекладача великої майстерності, знання не тільки мовних, але й культурних розходжень.
Особливу небезпеку в процесі калькування представляє наявність у мові слів і словосполучень, що збігаються з кальками. При відсутності відповідних пояснень кальці буде приписуватися інша семантична функція й інший обсяг інформації, не властивий украінському оригіналу. Наприклад, укр.: суспільна робота, громадське життя й громадський працівник, нерідко калькуються на англійську мову в такий спосіб: social work, social life, social worker.
Зовсім очевидно, що перекладач не може не враховувати подібних розбіжностей як в обсязі інформації, так і в семантичних асоціаціях, що супроводжує слова й вираження й обумовлених у першу чергу розходженнями двох культур. Проведене опитування англійських інформантів виявивило не тільки недостатнє знайомство з нашою культурою, але й виникнення помилкових асоціацій у цілому ряді випадків при інтерпретації калек. Саме собою зрозуміло, що дані невеликого експерименту не можуть вважатися абсолютно надійними й остаточними, однак вони безсумнівно важливі вже тим, що показують необхідність обліку при калькуванні як культурних, так і мовних розходжень. При наявності насиченого контексту «вторинна семантична функція слова» і частково обсяг інформації калькованного об’єкта можуть розкриватися й пояснюватися самим контекстом. Семантично бідний контекст, відсутність необхідної інформації в носіях англійської мови, а також значна функціональна навантаженість слова-кальки в тексті вимагають додаткових пояснень, що далеко не завжди здійснюється в російсько-англійських перекладах.