Geum.ru

Інститут економіки та промисловості нан м

Вид материалаДиплом

Содержание


Удк 327:32.019.5 ідеологія глобалізму про соціокультурний контекст глобалізації
Особливості інноваційного розвитку освіти в
Історичні прецеденти глобалізації
Формування нових підходів до людського капіталу в
Ххі століття: зміна цілей освіти
For management
Використання можливостей інтернет як засобу формування інформаційної культури
У доповіді аналізуються можливості Інтернету як одного із засобів формування інформаційної культури.
Електронні державні послуги як
Mechanism of increase of efficiency
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20




УДК 327:32.019.5

ІДЕОЛОГІЯ ГЛОБАЛІЗМУ

ПРО СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

IDEOLOGY OF GLOBALISM

ABOUT SOCIOCULTURAL CONTEXT GLOBALIZATION

Тихомирова Євгенія Борисівна,


доктор політичних наук, професор,

завідувачка кафедри міжнародної інформації

Рівненського інституту слов’янознавства


Автор вважає культурний чинник важливим фактором розвитку глобалізації, який досить часто ігнорується. Оскільки глобалізація сьогодні здійснюється за неоліберальним проектом, він аналізує соціокультурну складову ідеології глобалізма, зокрема ідеї домінування універсальної культури, виникнення загальної етики та встановлення „світової совісті”, гегемонізму західної культури – вестернізації та роль американського домінування у сфері культури.

The author considers a cultural factor the important factor of development of globalization, which is often enough ignored. As the globalization is today carried out on a neoliberal project, he analyses the sociocultural component of ideology of globalism, in particular ideas of prevalence of universal culture, the origin of general ethics and the establishment of „global conscience”, hegemony of western culture, as westernization the role of American predominance in the field of culture.


Культурний чинник є важливим чинником розвитку глобалізації, проте він досить часто ігнорується. Маючи на увазі те, що глобалізація сьогодні здійснюється за неоліберальним проектом, проаналізуємо основні соціокультурну складову ідеології глобалізму.

1. Важливою рисою сучасного глобалізму є ідея про домінування універсальної культури. Глобалісти вважають, що в глобалізованому світі вся планета буде єдиним суспільством з єдиною культурою. При цьому припускається, що ні це суспільство, ні ця культура не будуть гармонійно інтегрованими, скоріше за все, вони будуть прагнути до високого рівня диференціації, багатополюсності та хаосу. Прогнозується, що не буде ні централізованого управління, ні жорсткого набору культурних преференцій і приписів, а тією мірою, якою культура стане уніфікованою, вона не буде вкрай абстрактною і всеїдною стосовно розбіжностей та індивідуальних смаків.

2. Глобалізм виходить з того, що глобалізація, охоплюючи різні види людської діяльності та встановлюючи систему взаємозалежного господарства, призводить до виникнення загальної етики. Встановлення „світової совісті” вважається одним з головних досягнень глобалізації. Глобалісти сподіваються, що в ХХІ столітті люди за всієї поваги до розмаїття матимуть „загальну універсальну совість” і зможуть на її основі здійснювати на планеті дещо на кшталт колективного суверенітету, зробивши це століття століттям етики [2, 196].

Невипадково неоліберальна концепція глобалізму містить в собі і таку складову універсальної культури, як її етична доктрина. Як зазначає Е.Перро, ідеологія глобалізму спирається на власну етику, структура якої включає кілька основних елементів. По-перше, прагнення до накопичення багатства проявляється, у формування „гомо-економікус” („homo-economicus”), тобто людини, яка має особливу раціональність, за допомогою якої вона підпорядковує людську діяльність інтересам грошового накопичення. По-друге, утилітаристська мораль: глобалізація заміщає основні моральні цінності людства цінністю ефективності, в основі котрої лежить утилітаристська мораль, принципом якої є: моральне те, що дає найбільшу вигоду; морально те, що корисно для більшості, навіть, якщо це згубно для меншості. По-третє, політика ранніх компромісів: глобалізація створює особливе „політичне поле”, в межах якого діє правило ринкового обміну: правова захищеність, свобода обміну, виконання взятих на себе зобов’язань.

Дотримання норм такої етики приводить до руйнування традиційних норм моралі та ставить під сумнів такі поняття, як ідентичність особистості, справедливість, істина. Ідентичність особистості стирається через зникнення її політичних і економічних „прив’язок”.

3. В ідеології глобалізму на рубежі ХХ-ХХІ століть дедалі більше проявляється гегемонізм західної культури – вестернізація, яка, на наш погляд, являє собою процес уніформного нав’язування всім народам землі не просто західної соціально-економічної парадигми, а американської цивілізаційної моделі – „american way of life”. Роль національного та історичного колориту в процесі такої партикулярної глобалізації зводиться лише до того, щоб адаптувати цю модель, узяту як базову, нормативну до конкретних умов конкретних держав і народів. Прояв самобутності локальних об’єктів глобалізації припустимий лише в тих межах, в яких вони надають універсальній парадигмі місцевого колориту. Ні про яку (навіть відносно рівноправну) співучасть у виробленні самої парадигми не йдеться [3].

4. Аналізуючи різні форми західного гегемонізму, варто підкреслити роль американського домінування у сфері культури. На наш погляд, американський гегемонізм проявляється також у все більш очевидному прагненні США скерувати глобалізацію у потрібному їм руслі. При цьому нав’язування американської моделі глобалізації відбувається далеко не стихійно. Впровадження її у життя пов’язано з поширенням досить конкретного набору філософсько-світоглядних, економічних, соціальних і культурних установок, які пропонують називати „американізмом”. Одним з найбільш відомих представників ідеології американізму і апологетів американського гегемонізму в світі став З.Бжезінський, який дав йому власне обґрунтування [4, 53].

Список використаної літератури

1. Журнал “Политик етранжер” о проблемах глобализации. – Процессы глобализации: экономические, социальные и культурные аспекты: Пробл.-темат. Сб. – М.: ИНИОН, 2000. –С. 191-231.

2. Дугин А.Г. Философия глобализма – философия контрглобализма. Доклад на Международной Конференции „Глобализм и глобальная безопасность”, Москва, 2001. – .com/public/kontrglobal.shtml.

3. Павленко Ю.В. Альтернативи цивілізаційного розвитку України. //Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. – Випуск 37. Частина І (у двох частинах). – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 2002. – С. 51-56.

4..Бжезінський З. Велика шахівниця. – Львів-Івано-Франківськ: Лілея, НВ, 2000. – 236с.


УДК 371.126:74

ОСОБЛИВОСТІ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ОСВІТИ В

КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

THE PECULIARITIES OF INNOVATION DEVELOPMENT

OF EDUCATION IN THE CONTEXT OF GLOBAL PROCESSES


Химинець Василь Васильович,

Закарпатський інститут післядипломної

педагогічної освіти, проректор з науково-

методичної роботи


В роботі показано, що сучасна освіта, покликана навчити особистість навчитися жити, тобто виробити свою позицію в житті, свій світогляд, вимогливого ставлення до себе та толерантного до інших, вміння діяти відповідно до поставленого перед собою завдання.

This paper draws on the idea that modern education should, first of all, educate a personality to live, i.e. to form his/her own position and vision in life, to be demanding towards yourself and be able to tolerate others, as to be able to act with a view to attaining the goal.

Глобалізація, що охопила всі сторони життя, політичні та соціально-економічні безперервні зміни стали звичними умовами існування, зумовили докорінну модернізацію організаційної та управлінської діяльності людства і, зокрема, структури всієї освітньої галузі. З одного боку, надзвичайно швидко зростають тенденції до утворення єдиного світового, по крайній мірі європейського, економічного, політичного і освітньо­го простору. З іншого боку, на рівні держави зростають чинники, ос­нову яких складають такі культурно-національні особливості, як істо­рична спадщина, духовність, ментальність і освіченість народу.

Геополітично Україна займає стратегічне місце між Заходом і Сходом, а точніше між Європейською і Азіатською цивілізаціями і це робить свій відбиток на всіх трансформаційних процесах, які відбуваються на теренах нашої країни. Зумовлено це тим, що європейські держави в основу стратегічного розвитку завжди закладають часові пріоритети, а азіатські – просторові виміри. Тому всі трансформаційні процеси (політичні, економічні, освітні) в нашій державі слід розглядати не лише з врахуванням просторових орієнтацій (на Євросоюз чи Росію), але і з врахуванням часових змін, тобто в хронополітичному і культурополітичному світовому полі.

Освіта, як підсистема цілісної державної системи, не має права відставати в темпах розвитку, тобто вона теж має, а точніше змушена міняти свою структуру і поділяти ті відносини, які домінують в суспільстві. Навчально-виховні інституції відповідають за фаховий рівень кадрів духовної, виробничої та управлінської сфер всіх сучасних країн. Через науку та відповідні виробництва і новітні технології освіта ефективно впливає на висхідний соціально-економічний розвиток постіндустріального суспільства в цілому.

Громадянське суспільство, його демократичні принципи та цінності, на які сьогодні орієнтується українське суспільство, адекватно скеровують особу на високу професійну компетентність, активну і принципову поведінку в усіх життєтворчих процесах. Освіта, спираючись на фундаментальні принципи, права і свободи людини, плюралізм та демократію, необхідних для участі в житті суспільства на всіх рівнях, виховує повагу до різноманітності в переконаннях та практичних діях, відіграє важливу роль у боротьбі проти насильства, расизму, агресії та нетерпимості. Сучасна освіта, з одного боку, формує вартісні основи і критерії життєтворчого процесу та почуття власної гідності особистості, а з іншого – сприяє соціальній однорідності і справедливості та підвищує демократичну культуру соціуму в цілому [1,2]. В демократичному із сформованими громадськими інституціями суспільстві, творча особистість сповідує принцип нерозривної єдності знань – переконань – вчинків та перебуває в гармонії із собою, природою і соціумом. Така особистість має вміти адекватно реагувати на всі суспільні події, орієнтуватися в перенасиченому інформаційному полі і бути конкурентноспроможною на сучасному ринку праці. Творча особистість здатна саморозвиватися і самовдосконалюватися.

В такому розумінні роль держави полягає у створенні правових і політичних свобод суспільного і особистісного життєтворення громадян. Враховуючи багатонаціональний склад населення України, держава покликана забезпечити реалізацію політичних, економічних, соціальних прав і свобод усім громадянам, незалежно від їх національності, політичної орієнтації, віросповідання, та регіону проживання.

Першочергове завдання освітнього закладу, де запроваджуються інновації, – це створення програми інноваційної діяльності. Наводимо її основні положення [2-4]:

- створення соціальних, психолого-педагогічних і матеріальних умов для розвитку та впровадження інновацій в освітню практику;

- розвиток новаторських процесів, інтелектуальної і дослідницької діяльності – основної детермінанти сучасної методики навчання і виховання;

- стимулювання учасників навчально-виховного процесу до новаторства і пошуково-творчої діяльності.

Другим, не менш важливим завданням є створення умов для успішної реалізації програми інноваційної діяльності. Серед умов варто виділити такі:

- створення мікро-середовища, що характеризувалося б достатньо високим рівнем загальної культури та всебічного розвитку;

- гуманізація всіх сфер життєдіяльності учасників навчально-виховного процесу;
  • створення сприятливого соціально-психологічного клімату в колективі;

Кожна людина в такій ситуації прагне до самоактуалізації і самореалізації, а отже, вона не може обійтися без самовдосконалення, неперервного підвищення кваліфікації, або ж отримання додаткової освіти. Суспільству, в цьому контексті, потрібні вчителі, які б сприйняли ринкові умови, адаптувалися до них і працювали на рівні вимог часу. Саме тому сучасна система післядипломної освіти педагогічних кадрів має ґрунтуватися на концепції неперервної освіти, яка прийнята за стратегічну в цивілізованих країнах світу. Принцип освіта упродовж всього життя для вкрай урбанізованого суспільства, набуває з кожним роком все більшого практичного звучання. Сучасна особистість, і насамперед вчитель, змушена адекватно, на науково обґрунтованій основі, реагувати на всі виклики часу. Крім того інформаційний бум сучасності ставить післядипломну освіту на особливе місце в системі неперервної освіти. Це пов’язано з тим, що професійна діяльність освітян ґрунтується на уже сформованих світогляді, стереотипах мислення та дій, набутих у соціальному і особистому житті, які пораз негативно впливають на їх інноваційну діяльність. Тому основну роль підвищення кваліфікації слід відводити перебудові стереотипів діяльності і мислення педагогів, заміні негативних настанов та шаблонів.

Для досягнення цього навчально-виховний процес у системі післядипломної педагогічної освіти, має базуватися на об'єктивно існуючих загальних положеннях і принципах. Серед них можна виділити такі [2-3]:

- духовний принцип, в основі якого закладено поняття про гармонійне співіснування людини, держави і розумно та прагматично збудованого світу. Згідно цього принципу освіта покликана формувати систему ідеалів, які народжують прагнення і волю до цілепокладаючого життя в суспільстві за загальновизнаними принципами людської моралі та законами природи;

- гуманістичні і демократичні засади, які передбачають розвиток здібностей, творчої потенції, фахових компетенцій особистості в ім'я активного процесу життєтворення та прогресивного розвитку соціуму;

- комунікативний принцип, що скеровує особистість на сучасне науково обґрунтоване розуміння себе і свого місця у своїй країні, світовій спільноті та реально існуючому природному середовищі;
  • особистісно діяльнісні мотиви, спрямовані на мотивоване фахове зростання та реалізацію себе як особистості і частини реально існуючого світу.

Власне, ці положення і принципи визначають парадигму інноваційної освіти, яка базується на вічних цінностях процесу пізнання і прагненні особистості до самовдосконалення, духовного і фізичного розвитку, а отже і створюють основу для розбудови громадянського суспільства.


Л І Т Е Р А Т У Р А
  1. Химинець В.В. Інновації в сучасній школі.– Ужгород, 2004. – 168 с.
  2. Мармаза О.І. Інноваційні підходи до управління навчальним закладом. – Харків, 2004. – 240 с.
  3. Химинець В.В. Науково-методичні аспекти підвищення фахової майстерності вчителів // Вісник післядипломної освіти. – К., 2005. – В.1. – С. 78-88.
  4. Химинець В.В. Інноваційна освітня діяльність. – Ужгород, 2007.– 364 с.



УДК 316

ІСТОРИЧНІ ПРЕЦЕДЕНТИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ СУЧАСНОГО ЕТАПУ

HISTORICAL PRECEDENTS OF

GLOBALIZATION AND DISTINGUISHING

FEATURES OF ITS CURRENT PHASE


Цимбал Тарас Володимирович,

аспірант кафедри історії та теорії соціології

факультету соціології

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка


В доповіді ставиться мета здійснити історичну конкретизацію поняття «глобалізація». Вважаючи глобалізацію процесом постання глобальної системи, автор бере за відправний пункт окреслення емерджентних властивостей такої системи, на основі історичного формування яких можна розвинути періодизацію глобалізації.

The report aims to arrive at historical concretization of the concept of globalization. Provided that globalization is the process of global system emergence, the author proceeds from delineation of its emergent properties to provide for the grounds for periodization of globalization.


Протягом останніх двох десятиріч поняття глобалізації обійняло центральні позиції в лексиконі суспільствознавців, що займаються транснаціональними практиками. Попри те, що вік цього терміну відносно недавній (уперше зафіксований словниками лише 1961 року [3, с. 257]), за вживаністю воно швидко перевершило інші терміни для опису транснаціональних практик, через що значною мірою втратило чіткий сенс. Сьогодні в науках про суспільство можна знайти безліч означень глобалізації, кожне з яких тягне за собою особливе розуміння періодизації та ефектів цього процесу. Множення значень терміна створює загрозу для його плідності як засобу наукової комунікації, а отже і пізнання.

Хронологічна конкретизація глобалізації стала предметом помітних розходжень серед дослідників. Останні не змогли переконливо обґрунтувати початок відліку цього процесу ні 1970-ми роками, ні повоєнним періодом, ні ХХ століттям, ні 1815 роком, ні Французькою революцією, ні Промисловим переворотом у Англії, ні 1648, 1571, 1492 роками, ні ХІІІ століттям, ні ІХ століттям до н. е., ані навіть початком розселення людського виду із Африки. Всі ці періоди – від найвужчого до розширених – претендують слугувати часовими рамками глобалізації. Від вибору одного з них залежить і розуміння її наслідків поточного прийняття рішень.

Ставлячи завдання сформулювати пізнавально плідне означення глобалізації, слід передусім керуватися логіко-аналітичними, а не емпіричними критеріями. Замість пошуків у історичному матеріалі, варто спершу звернутися до структури знання. Остання вимагає, щоб кожне поняття позначало унікальну реальність, яку не охоплюють інші концепти. Фактично йдеться про окреслення емерджентних властивостей глобальної системи організації людської діяльності як продукту глобалізації. До її унікальних ознак і емерджентних властивостей можемо віднести такі:
  1. Інституційне оформлення транснаціональних практик: у зв’язку із появою специфічно глобальних інституцій глобальна система стала чимось більшим, ніж просто сума її членів;
  2. Поєднання із революцією (цифровою) в засобах комунікації – створенням універсальної системи кодування інформації (бінарного коду), який, на відміну від культурно специфічних алфавітів попередніх епох, нівелює мовну приналежність користувачів;
  3. Охоплення глобальною системою всіх суспільств, які заселяють планету, тобто досягнення нею стану рівнопротяжності із ойкуменою: ліквідація можливостей для екстенсивного росту;
  4. Інший наслідок попередньої особливості, який робить цю систему історично безпрецедентною, – зникнення культурних, соціальних і економічних «інших» [5, с. 5], а відтак і можливостей для формування ідентичності за рахунок протиставлення чужинцям та винесення за межі цієї системи економічних і соціальних потрат і ризиків;
  5. Неможливість для глобальної системи бути частиною трансполітії [4, с. 376] із усіма супутніми наслідками такого становища;
  6. Поява додаткового рівня залучення ресурсів для локально організованої системи дії – глобального, що має наслідком реструктуризацію локальних балансів сил.

Окреслена таким чином глобалізація не втрачає наукової релевантності через розчинення в інших поняттях (інтеграція, інтернаціоналізація, вестернізація, модернізація тощо). На нинішньому етапі вона характеризується констеляцією вище перелічених ознак, які складалися починаючи із ХVІ століття. Послідовність формування цих ознак може бути використана як основа для періодизації глобалізації.


Використана література:
  1. Giddens, A. The Consequences of Modernity, Cambridge: Polity Press, 1990;
  2. Gills, B. K. and Thompson, W. R. (eds) Globalization and Global History, New York: Routledge, 2006;
  3. Kilminster, R. “Globalization as an emergent concept”, in Scott, A. (ed.) The Limits of Globalization: Cases and Arguments, New York: Routledge, 1997, pp. 257–283;
  4. Башлер Ж. Нарис загальної історії / Пер. з англ. Є. Марічева. – К.: «Ніка-Центр», 2005. – 392 с.;
  5. Бек У. Общество риска: На пути к другому модерну / Пер. с нем. В. Седельника и Н. Федоровой. – М.: «Прогресс-Традиция», 2000. – 384 с.;
  6. Гелд Д., МакГрю Е., Голдблатт Д. і Дж. Перратон. Глобальні трансформації: Політика, економіка і культура / Пер. з англ. В. Курганського і В. Сікори. – К.: «Фенікс», 2003. – 584 с.


330.101.54(075)

ФОРМУВАННЯ НОВИХ ПІДХОДІВ ДО ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ В

ТРАНСФОРМАЦІЙНІЙ ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ

THE FORMATION OF NEW APPROACHES TO A HUMAN CAPITAL IN THE

TRANSFORMATIONAL ECONOMY OF UKRAINE


Швецова Ніна Євгеніївна,

Донецький національний університет,

Обліково – фінансовий факультет,

спец. «Фінанси»,1 курс.

к.е.н.,доц. Дуднік О. В.

Дана стаття присвячена проблемі формування та раціонального використання людського капіталу. В першій частині розглядається важливість інтелектуальних ресурсів для ефективного розвитку економіки, подано аналіз інтелектуального потенціалу України та представлено фактори, що уповільнюють розвиток країни. У другій частині викладено ідеї побудови нової моделі людського капіталу, формування якої відбувається на етапі переходу до постіндустріального суспільства.

This article is devoted to the problem of forming and rational use of human capital. The first part of it deals with the importance of intellectual resources for effective development of the country. The article includes both the analysis of intellectual potential of Ukraine and factor which delay the country’s development. Some ideas of developing a new model of human capital during the transitional period to the postindustrial society are given in the second part of the article.


В период превращения науки в непосредственную производительную силу, что характерно для современного развития науки и производства, экономика государства находится в прямой зависимости от интеллектуально- творческих ресурсов народа, а уровень развития науки может служить своеобразным показателем потенциальной экономической мощи страны.

Можно утверждать, что в современных условиях человеческие ресурсы представляют собой для общества более значительный капитал, чем машины. В тех странах, где идет увеличение человеческого капитала, всегда имеется тенденция устойчивого экономического роста за счет увеличения объемов производств и ВВП. Так оценка Мировым Банком 192 стран мира говорит о том, что главным показателем национального богатства страны является человеческий капитал. Преимущество человеческого капитала над другими его видами особенно заметна в странах с высоким уровнем доходов: в Германии, Швейцарии, Японии его доля составляет 80%[1,стр.48-55].

В настоящее время на первое место выходят интеллектуальные ресурсы. Нужно отметить, что Украина по относительному количеству лиц с высшим образованием входит в первую десятку развитых стран мира [2,стр.71-79]. Вместе с тем, проанализировав показатели экономического роста страны, можно утверждать, что Украина находится на уровне развивающихся стран. Возникает вопрос, почему складывается такая ситуация? Ведь имея такой потенциал интеллектуального капитала, страна должна развиваться в ногу с ведущими странами. Причинами сложившейся ситуации являются существующие проблемы формирования и рационального использования интеллектуального капитала.

Уровень образования в Украине высокий и продолжает расти, однако следует отметить, что образование сегодня не общедоступно, низким остается и материально – техническая база образования в целом. Все это отрицательно сказываться на качестве образования.

Возрождение экономики Украины требует квалифицированных рабочих, подготовку которых осуществляют профтехнические учебные заведения. В данное время система профтехобразования украины требует особого внимания, т.к. именно на высококвалифицированные рабочие кадры возложена миссия формирования среднего класса в Украине.

Значительный интеллектуальный капитал сосредоточен в высшей школе, которая за последние 15 лет получила активное развитие благодаря росту числа негосударственных учебных заведений. Однако это не означает увеличения качественного уровня подготовки специалистов.

Очень важным является и тот факт, что в данное время на такие специальности как механика, геология, физика, гидрометеорология, лесное хозяйство и др. практически отсутствует конкурсный отбор, а поэтому отбирают не всегда лучших.

Нерационально используется потенциал выпускников. Значительная их часть получает невостребованные специальности, а значит средства, затраченные на подготовку молодых специалистов, были использованы нерационально. Чтобы интеллектуальный капитал служил экономике, его нужно не только наращивать, но и совершенствовать его структуру.

У нас второе высшее образование в настоящее время платное, хотя в современных условиях наращивается значение института второго высшего образования для различных групп молодежи. В странах с социально ориентированной экономикой существует практика: если работник приобретает второе образование, которое нужно предприятию, предприятие не только оплачивает это образование, но и создает для него максимум условий. Такой подход, по нашему мнению, заслуживает внимания.

Особо много теряет наша страна, когда специалисты выезжают в США, Германию, Канаду, Израиль, Италию, Россию, которые сами готовят специалистов, тем самым, инвестируя эти страны. Это все вызвано несоответствием расходов на цели образования, здравоохранения, отдыха и т.д. Ведь вполне естественно, что каждый человек хочет получать соответствующий доход за свой труд, и, таким образом, обеспечить и себя, и своих близких необходимыми благами. Наши специалисты, не нашедшие всего этого в своей родной стране, в Украине, едут искать это за рубеж. Также нужно отметить, что для высококвалифицированных специалистов, таких как, учителя, врачи, работники искусства, ученые, индивидуальные способности, их качество, образование и квалификация практически не имеют влияния на формирование получаемых доходов. Уже сегодня эти люди живут не для того, чтобы работать, реализовать себя, а работают для того, чтобы выжить.

На данном этапе происходит трансформация экономики Украины, особенность, которой состоит в том, что человеческий капитал переходит из активов общества в его пассив, чем порождается множество проблем социального характера. Общество в целом и его члены несут существенные издержки, вызванные, во-первых, разрушением предыдущей социальной сферы; во-вторых, трудностями создания новой системы социального обеспечения; в- третьих, ломкой стереотипов в сознании работников, что снижает отдачу от их труда; в- четвертых, нехваткой средств для обеспечения элементарных социальных благ.лаг.знании работников, что снижает отдачу от их труда; в- четвертых, нехваткой средств для обеспечения элементарных социальных В результате происходит очевидное и резкое снижение эффективности отдачи человеческого капитала.

Для того, чтобы преодолеть эту тенденцию необходимо сформировать новую модель человеческого капитала особенности, которой состоят в том, что она на на ннннформируется в условиях перехода к постиндустриальному обществу, когда интеллектуальный капитал расширяет трехфакторную модель экономического развития «земля – труд – капитал », превращая рабочую силу в труд, землю – в условия производства, а сбережения – в инновации [3,стр. 12-22]. Решающее влияние на формирование новой модели оказало два взаимосвязанных процесса: переход к информационному обществу и изменение экономической структуры общества. Первый - широкое внедрение информационных технологий во всех сферах деятельности, нового механизма мотивации с тенденцией к повышению степени морального удовлетворения от труда и в приоритетности нематериального накопления. Второй - развитие отношений, форм и прав собственности, в тенденции их интеграции, в становлении и развитии нового экономического мышления работников. Также нужно обратить внимание и на то что, общемировой процесс перехода к информационным технологиям « наслаивается» на традиционные и даже рутинные методы производства; тормозятся реформы системы образования. В данный период необходимо преодолеть тенденцию к росту материальной заинтересованности работников в ущерб моральной.


Список использованной литературы

1. Фінанси України № 5 2007 Яценко В.М., Кошулько О.П Інвестування у людський капітал в умовах трансформаційної економіки: регіональній аспект.

2. Экономика Украины № 1 2006 Данилишин Б., Куценко В. Интеллектуальные ресурсы в экономическом росте: пути улучшения их использования.

3. Экономика Украины №1 2008 Чухно А. Научно – технологическое развитие как объект исследований эволюционной экономической теории.


УДК (1+3)37.01

ХХІ СТОЛІТТЯ: ЗМІНА ЦІЛЕЙ ОСВІТИ

І ПОТРЕБА НОВИХ ПІДХОДІВ ДО УПРАВЛІННЯ

ХХІ CENTURY: CHANGE OF THE PURPOSES OF

EDUCATION AND NEED OF NEW APPROACHES

FOR MANAGEMENT


Юрчук Л.А.,

Вінницький обласний інститут

післядипломної педагогічної

освіти (Україна)


Вказано, що перехід від „освіти” як надання грамотності до „первинної освіти” як забезпечення всієї молоді професією на основі вищої освіти цілковито змінює і філософію освіти, і характер навчання. На Заході первинна освіта стає реальністю, змінюється і модернізується підготовка педагогів.

It is specified, that transition from "education" as grantings of literacy to „initial education” as to maintenance of all youth with a trade on the basis of higher education changes both philosophy of education, and character of training. In the West initial education becomes a reality, preparation of teachers changes and modernized


Якщо уважно проаналізувати наше освітнє законодавство і все доступне поле науко-педагогічних публікацій, то можна помітити концентрацію уваги не на першорядному питанні – що на початку ХХІ століття являє собою „сучасна і перспективна освіта” і чи можна вважати саме такою нашу освіту, - а на безлічі менш істотних, частину з яких навіть не слід було включати в групу вартих уваги і розв’язку завдань (характерний приклад – перехід з 5-бальної шкали на 12-бальну чи загроза зниження наукового рівня всієї нашої шкільної освіти шляхом введення обов’язкового предмету з „релігійної моралі”).

Приблизно така ж ситуація з освітою і в Росії, де у даний момент на перше місце може вийти поєднання воєнно-патріотичного виховання з християнського-релігійним. Відтак, є підстави стверджувати, що ознайомлення з подіями в освітніх системах держав СНД і розвинених країн дає змогу виявити розрив між цими двома групами держав в поширених уявленнях про поняття „система освіти” та цілі її діяльності.

Цей розрив полягає в тому, що на теренах СНД термін “освіта” ототожнюється лише з наданням грамотності і забезпеченням загальнокультурного розвитку, а в розвинених країнах – з поєднанням загальної освіти й професійної підготовки. На зламі сторіч вже не поодинокі лідери – Японія чи США, - а більшість розвинених держав намагалася надавати усій молоді фах ще всередині освітньої системи, забезпечуючи вихід із неї безпосередньо на ринок праці у віці понад 22-23 роки.

Ці два істотно різні підходи помітні вже на термінологічній стадії. На Заході з початку 1990-х років ввели в обіг поняття “Initial Education (англ.)” і “l’education initiale (фр.)”, які слід в українській мові передавати словосполученням “первинна освіта”, а не “початкова освіта”, оскільки йдеться про цілісний комплекс з виховання, навчання і професійної підготовки від моменту народження дитини до її виходу на ринок праці з фахом, набутим в системі освіти. Цей процес триває від 21 року (Швеція) до 16-17 років (Греція, Португалія та ін.), але в середньому для всіх розвинених країн наближається до 18 років, поступово збільшуючись з кожним роком [1-3]. Зрозуміло, що показники країн СНД помітно нижчі, адже у них значний відсоток молоді покидає систему освіти, не отримуючи професії.

Вкажемо, що останніми роками в Україні та Росії відбуваються певні позитивні зрушення. Наприклад, міністри освіти і науки України В.Кремень і С.Ніколаєнко у виступах і наукових працях неодноразово наголошували на необхідності надання вищої освіти якомога більшому відсотку молоді. Разом з іншими керівниками вони зробили кілька конкретних кроків до того, щоб в Україні середня освіта в усіх її формах стала загальною, а у вищі навчальні заклади могли вступити всі, хто бажає здобути диплом бакалавра чи магістра. Подібні явища помітні і в Росії, хоч там так і не прийнятий закон про введення 12-річної школи, а в системі професійної освіти вважають необхідним зберегти і розбудувати її нижню (ремісничу) ланку.

На наш погляд, перехід від “освіти”, орієнтованої на надання у вищих навчальних закладах університетського рівня високого професіоналізму кільком відсоткам найбільш здібних учнів, до первинної освіти, як засобу надання професії усім 100% нових генерацій, супроводжуватиметься значними змінами як у філософських засадах, так і в принципах управління.

Філософія традиційної освіти лише суто декларативно проголошувала принципи гуманізму, природовідповідності й поваги до молоді. На практиці ж учень чи студент був не суб’єктом, а неавтономним і майже безправним об’єктом навчально-виховного впливу. Суспільно цінною і вартою уваги вважалася лише та частина юні, яка дуже добре засвоювала стандартизовані програми навчання і відзначалася конформізмом і слухняністю.

Слід зауважити – це явище негативних наслідків селективності було характерним не лише для СРСР чи Китаю, а й для розвинених держав, адже навіть „об’єктивний поділ на потоки навчання” лишався поділом і означав для частини молоді чи повну ліквідацію можливості отримання вищої освіти, чи появу багатьох перешкод, подолання яких вимагало багато часу і зусиль.

Так було раніше, але все стало змінюватися у другій половині ХХ століття разом з підвищенням попиту на високий освітній рівень нових працівників. До того ж, на хвилі демократичних тенденцій були прийняті і ратифіковані більшістю держав конвенції про права людини і захист дітей.

Очевидно – в умовах загального визнання верховенства цих світових конвенцій здійснення цілей первинної освіти можливе лише після звернення до нової філософії освіти, яка стане основою практичного втілення принципів вказаних конвенцій і приведе до того, що не буде випадків виштовхування молоді з системи освіти до отримання нею професії і можливості самозабезпечення.

Виконання подібного складного завдання вимагатиме переходу від старих засад, принципів і методів управління всією системою освіти та кожним окремим закладом до глибоко демократичних, до поєднання можливостей державних бюджетів та органів з ініціативою і діяльністю місцевих громад – об’єднань підприємців, асоціацій і загалу населення.

На наш погляд, досить вдалі зразки поєднання спільних дій громадськості і державних інстанцій можна віднайти не за океанами і морями, а на європейському континенті (наприклад, у Нідерландах). Ознайомлення з зарубіжними публікаціями свідчить, що західні науковці здійснили також глибокий аналіз недоліків старої системи підготовки педагогів (напр., [4; 5]). Вказано, що: 1) Не розроблена достатньо якісна система застосування тестування чи інших засобів попереднього визначення професійної придатності вступників до середніх і вищих педагогічних закладів. Наявні засоби відбору абітурієнтів орієнтовані на вимір рівня його підготовки до навчання в цих закладах, а не на оцінку подальших професійних успіхів молодого вчителя; 2) Переважна більшість викладачів системи педагогічної освіти самі ніколи не викладали у школі, тому акцентують теорію, а не практику. Стажування у школах під час студентського життя надто короткочасне і не завжди добре організоване; 3) Молоді вчителі рідко одержують допомогу з боку досвідченіших колег. Працюють вони в ізольованих одне від одного класних приміщеннях чи в предметних кабінетах; 4) Оцінка ефективності роботи вчителя організована незадовільно і проводиться рідко. Цим найчастіше займаються не інспектори-предметники з великим досвідом роботи в класі (саме так організована справа у Франції), а шкільні чи місцеві адміністратори, які ніколи не викладали те, що оцінюють; 5) Хоч є країни (це Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін.) з відносно високою зарплатою вчителів, загалом проблема матеріальної винагороди погано вирішена не лише в Україні, а й у більшості країн світу. Недоліки оцінювання професійної компетентності і фахової ефективності вчителів примушують керівників освіти йти простим шляхом – збільшувати винагороду з віком, враховуючи якість і рівень дипломів; 6) Кар'єрне зростання, як правило, означає припинення викладання. Парадокс – відхід від учительської роботи з метою одержання вищої зарплати стає нагородою за те, щоб ніколи більше не учити дітей; 7) Сучасні системи педагогічної освіти дуже погано готують вчителів до використання нових інформаційних технологій, що виключає їх ефективну діяльність в організації самоосвіти учнів через Інтернет та інші засоби.

Подібні проблеми притаманні не лише найбагатшим країнам світу, але й нашим екс-соціалістичним сусідам, які нещодавно були прийняті в "інтегровану Європу" – Європейський Союз. У своїх дослідженнях ми виявили особливості ситуації з підготовкою вчителів і підвищенням їх кваліфікації в сусідній Польщі. На наш погляд, варті дослідження і запозичення і нідерландський досвід рівноправної взаємодії громадськості і держави у забезпеченні якості освіти, і польські засоби зближення національної освіти і системи підготовки педагогів з європейськими зразками.


Література

1. L’Etat de l’Ecole. 30 indicateurs sur le systeme educatif. 1999. – Paris-Vanve, 1999. – 76 p.

2. Education et a Glance. OECD Indicators. 2001 Edition. – Paris, OECD. 2001. – 406 p.

3. Key Data on Education in Europe. 2005. – Brussels, EURYDICE, 2005. - 392 p.

4. A decade of reforms at compulsory education level in the European Union (1984-94). – Brussels. EURYDICE, 1996. – 298 p.

5. L'enseignement secondaire en Europe: problemes et perspectives. – Strasbourg, Council of Europe, 1997. – 250 p.


Сесія 4.4

Інформаційна культура сучасного суспільства:

взаємовплив та конкуренція інформаційних потоків.


УДК 004.822

ВИКОРИСТАННЯ МОЖЛИВОСТЕЙ ІНТЕРНЕТ ЯК ЗАСОБУ ФОРМУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ

USІNG THE INTERNET POSSIBILITIES AS THE TOOL OF FORMING THE INFORMATION CULTURE


Агаджанов – Гонсалес

Карен Хесусович,

Сумський національний аграрний

університет, студент


У доповіді аналізуються можливості Інтернету як одного із засобів формування інформаційної культури.

Ключові слова: Інтернет, інформаційна культура, загрози та небезпеки.

The possibilities of Internet are analyzed at the article as one of the tools of forming the information culture.

Keywords: Internet, information culture, threats and dangers.


Як масове явище Інтернет існує трохи більше десяти років, однак і за цей короткий термін він став невід’ємною частиною життя мільйонів людей нашої планети, перевернув усі наші уявлення про засоби масової інформації, а відтак – про сутність інформації, ліквідував кордони між державами і народами, зробив людей набагато ближчими один до одного. Завдяки Інтернету, інформаційним технологіям і мережевому знанню можна змоделювати завтрашній день людства, побудувати експериментальну модель нашої планети, перспективи її еволюції у всесвіті тощо. Можливості Інтернету не обмежені.

Доступ жителів нашої планети до Інтернету стає однією із важливіших характеристик сучасної доби. Окінавська Хартія глобального інформаційного суспільства визначає вільний обмін інформацією та знаннями однією з демократичних цінностей людства. Типовим є визначення Інтернету як «всесвітньої «мережі мереж», певної сукупності технічних засобів, стандартів і домовленостей, яка дає змогу підтримувати зв'язок між різними комп'ютерними мережами у світі» [1].

У проекті Закону України «Про телекомунікації» Інтернет визначається як сукупність взаємопов'язаних інформаційних мереж, які використовують протоколи передавання і взаємодії [2]. В 2006 р. число користувачів Інтернет досягло близько одного мільярда.

Зважаючи на поліфункціональність Інтернету, його можна визначати як: а) наймасовіше і найоперативніше джерело інформації; б) найпрогресивніший засіб спілкування і комунікації; в) сприятливий простір для підприємництва; г) ідеальний інструмент для реклами; д) величезний простір для творчості, отримання чи поширення знання. Інтернет оберігає планету від надмірного антропогенного втручання, адже порух „мишею” замінює безліч фізичних операцій, наслідком яких є вплив на довкілля, найчастіше – негативний.

Інтернет перетворюється у важливий чинник розвитку, один із головних засобів формування інформаційної культури особи, зважаючи на його можливості як найвпливовішого, найдоступнішого та найшвидшого способу передачі, обробки, зберігання та продукування інформації.

У зв'язку з цим інформаційну культуру найчастіше розуміють як систему, що складається з чотирьох основних компонентів, а саме: а) культури організації подання інформації; б) культури сприймання користування інформацією; в) культури використання нових інформаційних технологій; г) культури спілкування через засоби Інтернет.

Різноманітні відносини, що виникають при застосуванні Інтернет-технологій, є предметом жвавого обговорення та дискусій, у тому числі й ті, що підлягають за своєю природою правовому регулюванню, тобто можуть стати правовідносинами.

Наприкінці XX ст. ліберальна демократія зіштовхнулася із серйозною проблемою, своєрідним викликом – адже Інтернет, глобалізація в цілому підриває саму її основу, девальвує принципи національної держави. Формування й утвердження світового ринку призводить до того, що підприємці все більше не спираються на національні цінності. Закони отримання максимального прибутку спонукають до підриву, розмивання підвалин держави, яка постійно займалася "економічною політикою".

Інтернет є технологічно найбільш популярним засобом відгородження людей від процесів реальної діяльності: відбувається особливо стрімке відчуження сучасної людини від цільової проектної дії, самовизначення, смислоконструювання тощо, тобто втрачаються суттєво важливі принципи й ідеали функціонування демократичного суспільства.

Комунікації, здійснювані через Інтернет, не орієнтовані на інституційні та групові норми, що спрямовують діяльність людей у їхньому немережевому житті. Більше того, Інтернет – середовище розвитку віртуальних співтовариств, альтернативних реальному суспільству. Активність індивідів, що здійснюють комунікації через Інтернет, їхні сили і час переорієнтовуються із взаємодії з реальними суб’єктами дії – друзями, родичами, колегами, сусідами – на комунікацію своїх віртуальних "Я" з настільки ж віртуальними партнерами.

Перехід до інформаційного суспільства полягає, насамперед, у загальнодержавному процесі інформатизації, що включає підпроцеси комп'ютеризації (тобто комп'ютерного забезпечення суспільства та держави), медіатизації (зростання якості інформації та інформативна направленість суспільного розвитку) та інтелектуалізації (зростання ролі та можливостей для розвитку інтелекту) [3].

Формування інформаційної культури залежить від різноманітних інформаційно-психологічних впливів, які можуть призводити до серйозних негативних наслідків, викликати, зокрема, психоемоційну чи соціально-психологічну напругу, неадекватну поведінку окремих осіб, соціальних груп тощо. Звідси цілком слушними уявляються судження щодо доцільності розробки та обґрунтування засобів інформаційно-психологічної безпеки як стану захищеності соціальних суб’єктів (окремих осіб, соціальних груп, верств населення, масових об’єднань людей, населення в цілому) від негативних інформаційно-психологічних впливів, ризиків і небезпек [4].


Література

1.Макарова М.В. Електронна комерція: Посібник. – К., 2002. – С. 16.

2. ссылка скрыта

3. «Про заходи щодо захисту інформаційних ресурсів держави» від 10 квітня 2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – № 15.

4. Недюха М.П. Як вижити в суспільстві ризику? // Гаркуша В.С., Корнєєв Ю.В., Шамрай В.О. Особиста безпека працівників державної податкової служби України: Навч. посібник. – К.: МП „Леся”, 2005. – С.11–28.


УДК

ЕЛЕКТРОННІ ДЕРЖАВНІ ПОСЛУГИ ЯК

МЕХАНІЗМ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ

ТА ЯКОСТІ ОБСЛУГОВУВАННЯ ГРОМАДЯН

ELECTRONIC STATE SERVICES AS THE

MECHANISM OF INCREASE OF EFFICIENCY

AND QUALITY OF SERVICE OF CITIZENS


Білоніжко Марина Олександрівна,

Національна Академія державного управління

при Президентові України, аспірант кафедри

інформатизації державного управління


Актуальність даної теми обумовлена, насамперед появою досвіду впровадження сучасних інформаційних систем управління з автоматизації та оптимізації роботи державних службовців, а також вдосконалення процесів прийняття управлінських рішень центральними та місцевими органами влади України. Однією з головних рис підвищення потенціалу та можливостей України є забезпечення високої якості життя громадян. А це здійснюється за сприянням суспільному і особистому розвитку з забезпечення вільного доступу для користування і обміну інформацією та знаннями.

The urgency of the given theme is caused by occurrence of experience of introduction of modern information control systems by automation and optimization of work of civil servants, and also improvements of processes of acceptance of administrative decisions by the central and local authorities of Ukraine. One of the main features of increase of potential and opportunities of Ukraine in maintenance of a high standard of living of citizens. And it is made with assistance of public and to personal development from maintenance of an easy approach for using and information interchange and knowledge.


В Україні відбуваються об’єктивні процеси зародження та формування інформаційного суспільства. Тобто є значна кількість висококваліфікованих фахівців з інформаційно-комунікаційних технологій, математики, кібернетики; у країні постійно зростає та поновлюється парк комп'ютерної техніки, сучасних систем та засобів телекомунікації, зв'язку.

Вже сьогодні існує нормативно-правова база, зокрема Закони України «Про Національну програму інформатизації» та «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», де сформульовані основні етапи та розбудови інформаційного суспільства.

Виходячи з цього можна сказати, що впровадження електронних державних послуг у суспільстві значно полегшить діалог між державою і громадянами. Це зумовлено тим, що в усіх нас є потреба у отриманні послуг від державних органів. Але далеко не завжди ми отримуємо від цих самих державних органів структуровану та корисну інформацію.

Слід ще раз наголосити на тому, що держава поступово перетворюється на постачальника послуг фізичним та юридичним особам. До державних послуг можна віднести ті запити, обов'язковість отримання яких установлюється законодавством та які надаються органами виконавчої влади, установами та організаціями, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів. Можливість надання органом виконавчої влади певної послуги визначається готовністю цього органу влади надавати відповідну державну послугу в електронній формі та потребою громадян і юридичних осіб у цій послузі. Розрізняють чотири види електронного надання послуги: інформування, одностороння взаємодія, двостороння взаємодія та проведення трансакцій.

Що вже на сьогодні зроблено для ефективності роботи державних органів? Вже створено Центри обміну документами між органами державної влади, визначені критерії підключення до Єдиного центру обміну документами якомога більшої кількості державних установ з метою оптимізації їх співробітництва. Але цього замало! Пересічному громадянину або бізнес-установі дуже складно скористатися представленою базою, тому слід розглянути механізми електронної реалізації прийняття рішень щодо надання або відмови запитаної послуги, а також надіслання повідомлення про прийняте рішення щодо звернення фізичної або юридичної особи.

Даний механізм безперечно буде мати ряд переваг, що полягатимуть у наступному:
    • підвищення відповідальності посадової особи, що приймає рішення про «задоволення» або «не задоволення» запиту послуги;
    • прискорення процесу обробки даних;
    • зменшення обсягу “паперової” роботи;
    • скорочення кількості помилок;
    • збільшення коефіцієнту корисної дії працівників державної служби;
    • вдосконалення механізмів взаємодії органів державної влади з фізичними та юридичними особами;
    • стимулювання економічного розвитку, зокрема сталий розвиток телекомунікаційної інфраструктури в усіх регіонах.

Інформація, яка описує державні послуги, повинна бути стандартизована і механізм її реалізації є відкритим, прозорим та зрозумілим як для державних службовців, так і для споживачів державних послуг. Державні організації та установи користуються стандартизованим алгоритмом опису всіх своїх послуг, що спрощує процес розробки державних інформаційних систем управління національними інформаційними ресурсами. Згідно з міжнародним досвідом всі державні послуги розбиті на класи, на життєві епізоди, назви яких зазначені на урядовому порталі. Це надає змогу споживачеві орієнтуватися та здійснювати онлайнову навігацію у великому обсязі різноякісних державних послуг.

Якщо розглянути перспективи впровадження даних систем у життя, можна визначити, що підвищення ефективності надання електронних державних послуг громадянам може відбутися за рахунок використання офіційних веб-порталів органів виконавчої влади, а також оптимізації надання цих послуг шляхом створення контакт-центрів міністерств, відомств та інших органів влади в Україні.

Ще одним із актуальних питань надання різних державних послуг є розробка та запровадження кошторису здійснення відповіді на запити від юридичних та фізичних осіб.

Отже, впровадження електронних державних послуг надасть поштовх у підвищенні ефективності та якості обслуговування громадян.


Список використаної літератури:
  1. Закон України «Про Національну програму інформатизації».
  2. Закон України від 09.01.07 № 537-V «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки».
  3. Клименко І. В. Моделювання, інформаційні системи і технології в державному управлінні: Навчальний посібник.-Київ: ”Центр навчальної літератури”, 2004.
  4. Особливості «електронного уряду» і фактори, що сприяють успіху / ссылка скрыта
  5. Свобода інформації, прозорість, електронне врядування: погляд громадянського суспільства \ За ред. к.ю.н. А.В.Пазюка. – К.: МГО «Прайвесі Юкрейн», 2004. – с. 6.
  6. Global E-Government Readiness Report - 2005. From e-government to e-inclusion. United Nations. – p. 74.