Інститут економіки та промисловості нан м

Вид материала

Диплом

Содержание Вплив глобалізації на культуру та освіту Стратегічні процеси в Україні в До питання характеристик Діалектичне мислення як фактор розвитку креативного потенціалу суспільства диалектическое мышление Dialectic thinking as the factor of Ключові слова Список використаних джерел Методологічна роль гуманістично Інтеграція до європейського

Подобный материал:

• Інститут економіки та промисловості нан, 9724.62kb.
• Інститут економіки та промисловості нан, 3422kb.
• Кірізлєєва Аліса Салаватівна удк 336. 717. 061 (477) розвиток механізму іпотечного, 349.57kb.
• Наукові досягнення та розробки установ нан україни за 2011 рік, 233.7kb.
• Державна Установа «Інститут економіки та прогнозування нан україни», 38.48kb.
• Д-р політ, наук (Інститут соціальних наук Одеського національного університету Ім., 14508.65kb.
• Інститут географії нан україни, м. Київ, 42.61kb.
• “матеріали електронної техніки, 168.29kb.
• Національна академія наук україни державна установа "Інститут економіки природокористування, 207.82kb.
• Заюкова Марина Сергіївна. Фінансова стійкість та її забезпечення на підприємствах м'ясної, 184.13kb.

ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА КУЛЬТУРУ ТА ОСВІТУ

INFLUENCE OF GLOBALIZATION ON THE CULTURE

AND ON THE EDUCATION


Добржанська Оксана Олександрівна,

студентка факультету

історії, політології та міжнародних відносин

Чернівецького національного університету

ім. Ю.Федьковича


Анотація

В даній статті проаналізовано вплив глобалізації на культуру та освіту. Розглянуто причини, що призвели до цього процесу. Розкрито позитивні та негативні аспекти цього процесу.

Annotation

The influence on the culture and on the education is analyzed in this utricle. The reasons what have held to this process are examined. Come out positive and negative aspects of these posses.


Те що світ став глобальним вже давно ні для кого не новина. Світ став «ближчим» і прояви цього ми можемо спостерігати в будь-якій сфері життя. Макдональдс, Кока-Кола та Інтернет стали, так би мовити, символами цього невідворотного процесу. І якби не виступали антиглобалісти проти, як кажуть, процес пішов і вороття уже нема. Одні кажуть , що світ став єдиним, інші – однаковим. Для більшості глобалізація - це процес становлення економічного, політичного й культурного панування найсильніших в економічному і військовому розумінні над слабкими.

У світовому масштабі глобалізація означає більше, ніж потоки грошей, технологій, товарів і послуг. Це — зростаюча взаємозалежність населення Землі, це процес, що об’єднує не лише економіку, але і культуру, інформаційну сферу, технології та управління. У такому розумінні глобалізація приводить до нового цікавого явища, яке можна визначити як віртуальне звуження світової цивілізації. Тобто люди, що знаходяться в різних куточках планети, але за рахунок комп’ютерних мереж, засобів зв’язку, швидкісного транспорту не відчувають територіального розмежування, а споживаючи ті ж самі продукти і товари, користуючись одними й тими ж технологіями і послугами, набувають подібних звичок і елементів культури. Такий вплив на культуру окремих країн може мати небажані наслідки, коли їхні традиційні культурні цінності опиняються під загрозою[1].

Сучасний етап глобалізації світового соціально-економічного простору є не чим іншим, як переходом до нової моделі світової інтеграції, що відповідає постіндустріальному, інформаційному типу розвитку. Глобалізація інформаційних мереж одночасно викликає як до об'єднання людей, так і їх роз'єднання. На рівні особистості це виявляється в посиленні зв'язків і причетності до подій у світі, а також - у відчуженні, зануренні у віртуальний світ образів і подій, у втечі від реальності. Відбувається послаблення зв'язків особистості з певним середовищем або групою, що раніше виступала певною системою норм, цінностей, стандартів поведінки [2].

Охопила глобалізація і освіту. Сьогодні в освіті швидкими темпами відбукваються два процеси, які варто розрізняти – інтернаціоналізаця навчальних закладів та глобалізація освіти. Інтернаціоналізація - це розширення двосторонніх і багатосторонніх зв'язків і контактів між навчальними закладами різних країн на основі рівноправного і взаємовигідного співробітництва. Її мета - підвищення ефективності освітньої і науково-дослідної роботи, в ідеалі доведення її до кращого світового рівня, розширення мобільності викладацького й учнівського (студентського) персоналу. Що стосується глобалізації, тут не існує рівності. Натомість є підпорядкування освіти „інтересам могутніх іноземних транснаціональних корпорацій, які нав'язують свої стандарти навчання, свою мову спілкування, не рахуючись з національними особливостями, витісняють національні мови - носіїв самобутніх культур" [3, с.26].

Глобалізація в освіті, як і в інших галузях є об'єктивним, але далеко неоднозначним процесом. Його головна небезпека вбачається дослідниками в тому, що „замість єдності в багатоманітності і розширення освітніх можливостей можна одержати сумну уніфікацію, одноманітність і втрату самобутнього творчого потенціалу національних (регіональних) освітніх систем" [4, с.31].

Прискорення процесів глобалізації в економіці та політиці висувають нові вимоги до структури та якості освіти. Показовим прикладом взаємовпливу підприємницького підходу і глобалізації у вищій освіті є розвиток транснаціональної освіти. Саме в рамках такої освіти можна спостерігати особливості сучасного функціонування традиційних вищих навчальних закладів, їх дії на міжнародній арені в просторі ринку, в межах якого вищими заклади освіти реалізуються соціальні ролі приватних провайдерів освіти. В ході впровадження глобальних інновацій в системі вищої освіти країнами-імпортерами освіти розробляється регулююче законодавство, яке охоплює питання захисту споживача освіти, захисту регіональних (місцевих) систем вищої освіти та забезпечення якості освіти що імпортується. Країни-експортери освіти, як правило, створюють кодекси етичної практики в системі освіти та піклуються насамперед про репутацію своїх закладів освіти, оскільки вони працюють на міжнародній арені[5]. ЮНЕСКО, неурядові та приватні міжнародні організації, такі, як Міжнародна спілка транснаціональної освіти, також дотримуються принципів ефективної практики транснаціональної освіти, які спрямовані на підвищення та збереження необхідного рівня якості освіти. Удосконалення, реформування, збільшення конкурентоздатності вищих навчальних закладів - відповідає парадигмі вищої освіти як підприємства, яке працює в глобальному конкуруючому просторі [6].

Варто також згадати і про Болонський процес. Він спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти та впроваджується в 46 країнах Європи. Беззаперечною перевагою Болонського процесу, є те, що диплом мав би визнаватися в усіх країнах-учасницях цього процесу, що надає можливість працевлаштування за фахом у будь-якій з цих країн. Проте, втілити в життя принципи Болонського процесу виявилося набагато важче. Перш за все труднощі виникають з зміною навчальних програм, недостатнє розуміння всіх тонкощів даного процесу та й знання студентами іноземних мов для продовження навчання чи працевлаштування за кордоном є недостатніми.

У науці й освіті відбувається глобалізація дослідницької і навчальної діяльності за рахунок формування нових дослідницьких мереж і систем дистанційного навчання, які діють у світі незалежно від географічних чи політичних кордонів. Сучасні телекомунікаційні мережі дозволяють окремим ученим чи науковим колективам ставати членами глобального дослідницького простору у відповідній галузі знань, не залишаючи при цьому свою країну, установу і домівку. В такий спосіб вони отримують доступ до нових ідей, методів чи приладів і приєднуються до глобального творчого процесу. Ці співдружності вчених отримали назву «віртуальних лабораторій». Вони стають усе більш організованими, а їхня діяльність більш ефективною і значущою. Останнім часом набули великого значення проекти з дистанційного навчання та наукові проекти, в яких одночасно беруть участь тисячі дослідників із десятків країн світу (приміром, проект у галузі фізики ядерних часток, так званий проект CERN)[1].

Отже, процес глобалізації охопив і освіту. Це явище має як негативну так і позитивну сторони. Нехативним є те,що таким чином руйнуються принципи традиційних шкіл і вводиться загальна світова стандартизація освіти. Позитивним, звичайно ж , є нові можливості які вносить глобалізація в освіту – нові технології, тісний обмін з науковцями всього світу, тощо.


Список використаної літератури

1. Згуровський M. У вирі глобалізації: виклики і можливості. № 45 ///3000/3100/32897/

2. Мозговий О.Л.//Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 43.

3.Канаев Н.М. Глобализация и высшее образование. Взгляд из ЮНЕСКО // Философия образования. - 2005. - № 1 (12). - С.26-31.

4.Семенов С.Н., Семенова А.Н. Российская высшая школа в условиях глобализации // Философия образования. - 2005. - С.31-33.

5. Борщевський B.B. Глобалізація бізнесу та глобалізація освіти: взаємна еволюція чи взаємні виклики?//www.management.org.ua/conference/ docs/1108384985_SME-04-44.doc

6.Гаєвська Л. А.Глобалізація і проблеми освіти// rg/kandpednauk-gaevska-la-globalizatsiya-i-problemi-osviti/


УДК 378

Стратегічні процеси в Україні в

контексті концепції сталого розвитку

Relation of strategic processes in

Ukraine and sustainable development concept


Дроздовська Анна Павлівна,

ТОВ «Голден-Телеком»,

м. Київ, фахівець з персоналу та охорони праці;

бакалавр соціології,

магістр адміністративного менеджменту


Робота присвячена дослідженню концепції сталого розвитку та кількісним методам його визначення. Наведено аналіз стратегічних процесів в Україні за результатами кількісних показників та надані рекомендації щодо досягнення сталого розвитку держави.

The paper analyzes the concept of sustainable development using quantitative methods of measurement. Strategic processes in Ukraine are analyzed based on quantitative indices. Recommendations for reaching sustainable development in Ukraine are provided.


На початку ХХІ століття світовий економічний, політичний та соціальний розвиток перетворився на глобальний процес, для якого характерним є монополізація світової економіки та політики з боку держав-глобалізаторів та транснаціональних компаній та все зростаюче політичне й соціальне напруження взаємовідносин між країнами з різним економічним рівнем розвитку.

Противагою процесу глобалізації в її екстремальному прояві є концепція сталого розвитку, головною ідеєю якої є збереження цивілізації та біосфери. Концепція системно об’єднує три головних компоненти сталого розвитку: економічний, природоохоронний та соціальний. Кількісним показником рівня сталого розвитку є, так званий, індекс сталого розвитку, розрахунок якого проводиться за індексами економічного, екологічного та соціального вимірів.

Засновником концепції є видатний український вчений В. Вернадський; узагальнення концепції зроблено на Всесвітніх Саммітах ООН в 1992 та 2002 роках, в яких прийняли участь більше 180 країн світу.

Проблема дослідження системного взаємозв’язку між складовими частинами сталого розвитку країн світу та України зокрема, є багатогранною, мультідисциплінарною, активно розвивається на протязі останніх десяти років; проблематика кількісного визначення рівня сталого розвитку найбільш повно реалізується в роботах М.З. Згуровського [2,3].

При вивченні стратегічних процесів в Україні з метою визначення можливостей реалізації концепції сталого розвитку в даній роботі:

• проведено аналіз процесу глобалізації, як відправної точки концепції сталого розвитку та її наслідків в їх стратегічному вимірі;
  
• наведено кількісні показники рівня глобалізації для ряду країн світу, в тому числі, й України;
  
• досліджено генезис концепції сталого розвитку, її основних принципів та складових частин;
  
• надані методики розрахунків кількісних показників, індексів економічного, екологічного та соціального вимірів, їх індикаторів та визначені якісні характеристики концепції сталого розвитку;
  
• проведено аналіз рейтингів 109 країн світу за критерієм рівня індексу сталого розвитку (на основі офіційних статистичних даних на початок 2007 року);
  
• проаналізовано специфіку п’яти основних груп країн світу за рівнем сталого розвитку;
  
• визначено місце України в світовій спільноті в розрізі концепції сталого розвитку;
  
• досліджено індекс сталого розвитку України шляхом поглибленого аналізу його складових згідно ієрархії та місця України в загальному рейтингу держав за відповідними індексами;
  
• розглянуто концепцію України згідно вимірів сталого розвитку та його складових серед 19 країн світу (що входять до групи дуже високого рівня сталого розвитку), країн Європи та країн колишнього СРСР; особлива увага приділяється аналізу індексів людського потенціалу та якості життя [1];
  
• наведені розрахунки, які наочно демонструють прірву між рівнем розвитку України та провідних країн світу.
  

Аналіз наведених матеріалів показує реальність можливості поступу України на засадах сталого розвитку за рахунок наявності потужного людського потенціалу з високим рівнем освіти та належної екосистеми. У зв’язку з цим надані певні рекомендації щодо прийняття рішень по стратегічному управлінню процесами сталого розвитку при умові, що така, стратегія буде прийнята на всіх рівнях, починаючи з державного, та належним чином доведена до громадськості.

Робота виконана на замовлення науково-методичного центру «Системного аналізу і статистики» НТУУ «КПІ» в рамках проекту «Розвиток людського потенціалу: аналіз статистичної інформації», який є частиною загальноуніверситетського проекту «Сталий розвиток». Дослідження мають бути використані центром при проведені статистичного аналізу, який надає можливість визначення освітньої політики НТУУ «КПІ» в умовах суспільства знань та інформації для вирішення завдань управління якістю освіти. Роботу рекомендовано до впровадження в навчальний процес магістерської підготовки в технічному університеті та в системі неперервної освіти.


Література:

1. Дроздовська А.П. Людський розвиток України та зарубіжних країн: порівняльний аналіз і стратегії соціальних інвестицій //Нові технології навчання. Збірник наукових праць. Шляхи розвитку духовності та професіоналізму за умов глобалізації ринку освітніх послуг. / Спец. випуск № 48. Частина 1. Інститут інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України, Вінницький соціально-економічний інститут Університету «Україна», Київ-Вінниця, 2007. –с. 296-300

2. Згуровський М.З. Сталий розвиток у глобальному і регіональному вимірах: аналіз за даними 2005 р. /Інститут прикладного системного аналізу НАН України та МОН України; Українське відділення Світового центру даних. –К.: Політехніка НТУУ «КПІ». 2006. -85с.

3. Згуровський М.З. «Шлях до суспільства, заснованого на знаннях» /Дзеркало тижня – 21-27 січня 2006, №2(581)

УДК 316.74:37

ДО ПИТАННЯ ХАРАКТЕРИСТИК

ФУНКЦІОНУВАННЯ ОСВІТИ

TO A QUESTION OF CHARACTERISTICS

OF FUNCTIONING OF EDUCATION


Єрмакова Т.Г.

асистент кафедри соціології

Дніпродзержинського державного

технічного університету


Анотація

Робота присвячена питанням змістовних характеристик та оцінки рівня виконання функцій освіти в суспільстві. Авторка вводить поняття "функціональний стан освіти" та наголошує на необхідності вивчення функціонування освіти в контексті характеристик "найближчого соціального оточення" – регіону як соціуму, враховуючи сучасні тенденції зростання ролі регіонів у економічному та суспільно-політичному житті.

Summary

This Work is devoted to the questions of substantial characteristics and estimations of the level of performance of functions of formation in the society. The author enters concept "a functional condition of formation" and emphasizes necessity of studying of functioning of formation for a context of characteristics of regional society.


В соціологічній літературі зустрічаються різні підходи до визначення змісту функцій освіти. Різниця в поглядах на соціальне призначення освіти зумовлюється, по-перше, історично визначеним цивілізаційним етапом розвитку суспільства, оскільки зі зміною суспільних формацій, змінюються сутність і дія освітніх систем. Друга відмінність в трактуванні функцій освіти – протирічність оцінок щодо ступіні її впливу на суспільні процеси. Третя відмінність міститься в багатогранності освіти як соціального явища: вивчення її розвитку і функціонування припускає висвітлення різних аспектів взаємодії освіти і суспільства, освіти і держави, освіти і особистості. Погляди на функції освіти в суспільстві залежать також від методологічних позицій дослідника, його прихильності до певного теоретичного напрямку соціологічної думки.

Окрім змістовних характеристик функцій освіти в соціології висвітлюється, так би мовити "кількісний" аспект її функціонування, тобто визначається можливість різної ступіні здійснення функцій, різного рівня функціонування. В.В.Гєрчикова, наприклад, говорячи про реалізацію функцій освіти, виділяє два рівні: функції-норми, покликані максимально ефективно забезпечувати насушні та перспективні потреби суспільства, та функції-реалії, реальний рівень впливу на всі боки суспільного життя, який в певній ступіні "не дотягує" до функцій-норм. Приведення функцій-реалій до функцій-норм, вважає дослідниця, є основною рушійною силою розвитку освіти [1, c.13].

В.В.Гаврилюк підкреслює, що невиконання функцій соціальним інститутом свідкує про його деформації, при цьому невиконання суспільно значущих функцій, заради яких власне цей соціальний інститут й існує, зовсім не означає, що він бездіє, не здійснює ніяких функцій. Деформація соціального інституту пов'язана з заміною функцій, з реалізацією хибної функції, яка забезпечує самозберігання статусу групи людей, що представляють даний соціальний інститут. Причини деформацій соціального інституту можуть бути пов'язані як з його власними, внутрішніми факторами, так і з умовами зовнішнього середовища, в яких даний соціальний інститут функціонує. В якості внутрішніх умов, що визивають деформації соціального інституту виступають недосконала побудова інституту, невідповідність його кадрів висуваємим вимогам, зміна норм та цінностей, відносин між людьми, які діють в рамках даного соціального інституту. Зовнішні причини деформації соціального інституту пов'язані зі зміною середовища та невідповідністю функцій інституту іншим ланкам більш складної соціальної системи, в яку включений даний соціальний інститут [2, c. 22-23].

В цьому контексті інститут постає як система, передумовами оптимального функціонування якої є її внутрішня досконалість (досить високий рівень розвитку складових та взаємодії між ними) та відповідність іншим ланкам більш складної системи – суспільства, елементом якої вона є. Стосовно освіти це означає, що реалізація нею суспільно значущих функцій можлива за умов наявності сукупності сутнісних елементів, множини властивостей, інтегрованої єдності внутрішніх якостей, які забезпечують досконалість освіти, та відповідності освіти елементам цілісності вищого порядку – соціального оточення, підсистемою якого вона є.

Ми вважаємо, що можна виділити три рівні реалізації функцій освіти: функціональна невідповідність (тобто розрив між функціями декларованими та функціями реальними, невиконання або неповне виконання функцій), ступінь якої може бути різною – від невеликої розбіжності до кризового стану освіти; функціональна достатність (здійснення проголошених функцій, відповідність функціонування освіти суспільним вимогам сьогодення); функціональне випередження, коли результат функціонування освіти відповідає не тільки нагальним, але й перспективним потребам суспільства.

Підвищення рівня виконання функцій можливе за наступних умов: по-перше, усвідомлення перспектив соціальних перетворень, пріоритетних цілей розвитку суспільства та засобів їх досягнення; по-друге, наявність множини властивостей, інтегрованої єдності внутрішніх якостей, які забезпечують досконалість освіти, її спроможність задовольняти потреби усіх соціальних партнерів, та відповідність освіти елементам цілісності вищого порядку – соціального оточення, підсистемою якого вона є; по-третє, розбудова освіти з урахуванням стратегічних пріоритетів розвитку суспільства, відповідність напрямків розвитку освіти потребам суспільства, його прогнозованому майбутньому; відповідність темпів освітніх реформ динаміці суспільних змін.

Виділення таких рівнів функціонування освіти дає можливість визначити її статус, домінуюче чи підлегле становище освіти відносно суспільства (здатність активно впливати на розвиток суспільства чи, навпаки, пристосування до суспільних змін, самозбереження). Але це вельми узагальнена оцінка, оскільки в ній не враховуються присутні як освіті, так і її соціальному оточенню, складність структури, множинність зв'язків та суперечливість процесів взаємодії, нерівномірність змін і, виходячи з цього, неоднозначність, неоднорідність взаємовпливу різних ланок освіти, різних компонентів освіти як системи і складових соціального життя. Окрім того, таке виділення рівнів функціонування не дає пояснення внутрішніх причин і механізмів підвищення рівня функціонування освіти.

Для більш повного визначення міри виконання, ступіні реалізації функцій освіти ми вводимо поняття "функціональний стан освіти", що включає низку характеристик освіти (стан елементів системи освіти та їх функціональне значення, тобто властивість елементів системи надавати позитивний чи негативний вплив на систему в цілому; ступінь упорядкованості системи в її побудові; характер зв'язків між елементами системи освіти; зв'язки освіти з окремими суспільними сферами) та їх впливу на рівень функціонування освіти.

При цьому ми беремо до уваги, що "однією з властивостей функціонування системи, зовнішньою характеристикою системи, яка значною мірою визначає її внутрішні характеристики, можна вважати взаємозв'язок середовища і системи" [3, с. 87]. Таким середовищем, суспільним оточенням, в якому функціонує освіта, є не "суспільство взагалі", "суспільство в цілому", а конкретне суспільство, організоване в часі і просторі. Це – соціально-територіальна спільність, що є "усталеною сукупністю людей, об'єднаних єдністю просторових умов життя, господарського укладу, соціально-економічних інтересів, історії і культури" [4, c.39]. В свою чергу, суспільні зміни, що відбуваються як результат функціонування освіти – це, насамперед, зміни "найближчого соціального оточення" освіти, яким є соціально-територіальна спільність як особливий рівень соціальної організації суспільства.

Виходячи з цього, уявляється доцільним вивчення функціонування освіти в контексті характеристик цього "найближчого соціального оточення" – регіону як соціуму, враховуючи сучасні тенденції зростання ролі регіонів у економічному та суспільно-політичному житті.


Література:

1. Герчикова В.В. Современное образование: функции, реализация, перспективы. Томск, Изд-во ун-та, 1988. – 202с.

2. Гаврилюк В.В. Становление и функционирование института образования: региональные аспекты / диссертация на соискание учёной степени доктора социологических наук. – Тюмень. 1998. – 328 с.

3. Старіш О.Г. Системологія. Підручник. – Киів: Центр навчальної літератури, 2005. – 232 с.

4. Прикладная социология: Учебное пособие / Под ред. д. э. н. проф. Ю.С.Колесникова. – Ростов-на-Дону: "Феникс", 2001. – 320 с.


ДІАЛЕКТИЧНЕ МИСЛЕННЯ ЯК ФАКТОР РОЗВИТКУ КРЕАТИВНОГО ПОТЕНЦІАЛУ СУСПІЛЬСТВА ДИАЛЕКТИЧЕСКОЕ МЫШЛЕНИЕ

КАК ФАКТОР РАЗВИТИЯ КРЕАТИВНОГО ПОТЕНЦИАЛА ОБЩЕСТВА

DIALECTIC THINKING AS THE FACTOR OF

DEVELOPMENT CREATIV OF POTENTIAL OF A COMMUNITY


Злиденна Ганна Олександрівна

студентка магістратури

Мелітопольського державного

педагогічного університету


Тлумачення процесів, які відбуваються в різних сферах соціального буття кінця XX – поч. XXI ст. (на пострадянському просторі), доктрини інноваційних трансформацій суспільства, плани подолання руйнівних наслідків реформ – все це відмічено знаком глибокого ураження раціонального мислення особистості у всіх його зрізах. Це ураження спостерігається і в розмірковуваннях політиків, і науковців, і пересічних громадян. Як зазначає С. Кара-Мурза – вироблений широким колом інтелігенції дискурс суспільних процесів не відповідає дійсності.

Недоліки мислення пострадянської людини (схильність до гіпостазування, аутистичність світобачення, некогерентність суджень, неспроможність осмислювати фундаментальні проблеми та ін.) призвели до ситуації ідеологічного краху, ідейної пустоти в соціальних організмах колишніх радянських республік, без змістовності людського буття [3]. Причини цього краху відомий російський філософ і соціолог О. Зинов’єв пов’язує також з руйнацією єдиної державної ідеології (якою з 30-х по 80-і рр. XX ст. було марксистсько-ленінське вчення). Стара ідеологія відійшла в минуле, а нових ідей, здатних об’єднати суспільство, націю, надихнути маси на креатині суспільні перетворення, революційні зрушення, не існує. Більш того, як констатує з трагічним пафосом О. Зинов’єв, в ментальній сфері нових незалежних країн можна спостерігати наявність справжнісінького ідеологічного звалища, мозаїку з уламків різних концепцій, теорій, ідей, які позиціонуються як інноваційні, а насправді ж є «запозиченими» із Заходу, або ж такими, що не відповідають принципам науковості, раціональності [1, 41]. Ці ідеї не мають у собі потенціалу для справжнього просвітництва мас, а, навпаки, становлять одну із складових механізму ідеологічно-пропагандистського маніпулювання свідомістю особистості. Тому, на сьогодні, актуальною є потреба вироблення правильного інструментарію мислення (адекватного засадам науковості, раціональності). Це і є умовою продукування справжніх креативних ідей, значущих для нашого соціуму, для подолання його тотальної кризи [1, 567].

Аналіз філософських, соціальних праць свідчить, що необхідно повернутися до основ діалектичного мислення, реабілітувати забуте в кінці XX ст. діалектичне вчення, яке є загальновизнаною науковою концепцією розвитку світу. Діалектика є логічним методом встановлення істини шляхом виявлення і подолання суперечностей, осмислення логіки розвитку природи, суспільства, мислення.

Слід зазначити, в радянський період діалектика справді піддалась вульгаризації. Її закони вважались універсальними, одвічними (інші неможливі взагалі) і поширювались на всі абсолютно сфери буття і соціального життя. Цей фактор призвів до розуміння інших (альтернативних) наукових концепцій світу, як «буржуазних», хибних, та обумовило природний «спротив» до діалектичного вчення в колах інтелектуальної еліти. Це й стало причиною «падіння».

В 90-х роках на роль парадигми наукового пізнання почала претендувати синергетика з ідеєю хаосу (нелінійність, непередбачуваність, випадковість розвитку). Але ж наше суспільство і так тривалий час перебуває в стані хаосу (стані, який С. Кара-Мурза називає антимодерном) [3, 15]. Нам необхідно подолати цей хаос, зробити його творчим, перетворити в поле народження інновацій, внести впорядкованість як в соціальне життя, так і в мислення. З цією метою слід знову звернутися до праць європейських мислителів, які розробили діалектичне мислення, вивести сумарну характеристику останнього.

Поняття «діалектика» вперше застосував Сократ і позначив ним мистецтво вести ефективну суперечку, діалог, із взаємозацікавленим обговоренням проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок. Платон називав діалектикою логічний метод, в якому на основі аналізу й синтезу понять відбувається пізнання сущого. Діалектика у філософії Аристотеля — спосіб доказу, який ґрунтується на аргументах, отриманих від інших положень, і вірогідність яких невідома. Софісти додали терміну негативний відтінок, називаючи ним мистецтво представляти помилкове й сумнівне за істинне. У філософії І. Канта поняття діалектики фігурує в контексті аналізу антиномій чистого розуму. В епоху Відродження діалектичні ідеї про «єдність протилежностей» висувають М. Кузанський і Дж. Бруно. Гегель (ідеалістична діалектика) в історії філософії вивів і послідовно застосував для аналізу явищ буття універсальну діалектичну формулу – тріаду «теза-антитеза-синтез». Абсолютний Дух як субстанція, що існує «в собі» (теза), на певній стадії об’єктивується в явищах природи – постає в своєму «інобутті», як щось зовнішнє «для себе» (антитеза), і нарешті завершує свій розвиток через саморефлексію – досягає себе «в собі і для себе» в науках, філософії, мистецтві (синтез) [4, 214]. У марксистській філософії термін «діалектика» уживається в значенні теорії й універсального методу пізнання явищ дійсності (соціальних феноменів) шляхом осягнення саморуху предмета на основі внутрішніх протиріч (визнання постійного становлення, розвитку явищ матеріального світу). Реабілітація діалектики в 90-х роках в соціальній думці пов’язана з ім’ям вже згадуваного О. Зинов’єва. Він розглядав основні закони діалектики: єдність та боротьба протилежностей, перехід кількісних змін у якісні, заперечення заперечення – не як всезагальні закони буття, а як такі, що мають сферу дії обмежену умовами та змістом термінології певної науки, практичною потребою [2, 152].

Слід підкреслити, що діалектичне мислення спрямовується на проникнення вглиб речей, виявлення їх сутнісних характеристик. Іншими словами процес пізнання здійснюється в логіці діалектично взаємозв’язаних категорій сутності і явища. Думка перебуває при цьому в постійному русі, від поверхневого, очевидного до більш глибокого – до сутності [5, 332-333]. Такий механізм пізнавального процесу забезпечує формування у особистості теоретико-осягаючого мислення, яке здатне «підіймати» глобальні проблеми та продукувати ідеї. В діалектичному вченні провідну роль відіграє положення про загальний взаємозв’язок явищ. Вміння бачити, аналізувати феномени буття у взаємозв’язку і взаємопереходах розвиває таку якість мислення, як системність. Як вже зазначалося вище, одним із законів діалектики є закон єдності і боротьби протилежностей (дає можливість збагнути логіку розвитку соціальних явищ, забезпечує формування критичності мислення, здатності до повноцінної рефлексії). Закон заперечення заперечення дозволяє відслідкувати спадкоємність в розвитку, віднайти пояснення багатьом явищам, які мають нині місце в різних сферах буття в минулому, що колись заперечувалось.

Підсумовуючи вищесказане, можемо констатувати, що діалектика – це «ключ» за допомогою якого можна осягнути багато таємниць навколишньої дійсності, виробити культуру мислення. Особистість з розвиненим діалектичним мисленням підходить до аналізу предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху, розвитку, виявлення сутнісних основ. Тому діалектичне вчення повинне залишатися в теоретичному арсеналі наукового пізнання.

Ключові слова: діалектика, діалектичне мислення, інноваційні ідеї.

Ключевые слова: диалектика, диалектическое мышление, инновационные идеи.

Key words: dialectic, dialectic thinking, innovation of idea.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Зиновьев А. Русская трагедия. – М.: Алгоритм, Эксмо, 2006. – 618 с.

2. Зиновьев А. Фактор понимания. – М.: Алгоритм, Эксмо, 2006. – 528 с. – (Философский бестселлер).

3. Кара-Мурза С. Потерянный разум. – М.: Изд-во Алгоритм, 2005. – 736 с.

4. Новейший философский словарь: 3-е изд., исправл. – Мн.: Книжный Дом, 2003. – 1280 с.

5. Скотний В. Філософія: історичний і систематичний курс. – К.: Знання України, 2005. – 576 с.


МЕТОДОЛОГІЧНА РОЛЬ ГУМАНІСТИЧНО-

НООСФЕРНОЇ КОНЦЕПЦІЇ У РОЗВ’ЯЗАННІ

ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОСТІ


Карпенко В.Є.


В наш час наслідки діяльності людського розуму за своїми масштабами стали геологічним фактором і все більш загрожують існуванню самого людства. Сучасна наука виявила сукупність глобальних проблем, для розв’язання яких необхідні спільні, скоординовані зусилля всіх держав. Ряд філософів указують на те, що вчення про ноосферу В.І. Вернадського містить великий методологічний потенціал для розв’язання глобальних проблем. Зокрема Б.М.Кузик і Ю.В.Яковець наголошують на необхідності надання науці та технологіям гуманістично-ноосферної направленості, упровадження гуманістично-ноосферної системи цивілізаційних цінностей, формування гуманістично-ноосферного суспільства [3, 239, 243]. Проте у філософії відсутній консенсус у визначенні самого поняття ноосфери [1; 2; 4]. У зв’язку з цим автор вважає актуальною інтерпретацію вчення про ноосферу В.І. Вернадського й інших авторів (включаючи альтернативні трактування), враховуючи останні досягнення сучасної науки, з подальшим визначенням методологічного потенціалу сучасної гуманістично-ноосферної концепції у вирішенні глобальних проблем сучасності.

На шляху до досягнення цієї мети першим етапом послужило виявлення основних історичних передумов і теоретико-методологічних основ формування гуманістично-ноосферної концепції. Основними історичними передумовами формування даної концепції є: перехід соціуму від традиційного суспільства до техногенного; науково-технічний прогрес і зростаючий вплив людини на природу; феномен глобальних проблем а) інтерсоціальних, б) у системі «соціум-природа», в) у системі «людина-соціум».

Теоретико-методологічними основами формування гуманістично-ноосферної концепції послужили: осмислення проблеми ролі людини як фактора планетарної і космічної еволюції (Е.Леруа, П.Тейяр де Шарден, В.І.Вернадський, К.Е.Ціолковський); розробка концепції біосфери; ідея про людство як геологічну силу і розуміння необхідності взяття людиною на себе відповідальності за подальшу долю біосфери Землі; усвідомлення однобічності технічного розвитку (М.Ф.Федоров); розуміння єдності і взаємопов’язаності природи і людини (П.О.Флоренський, Л.М.Гумільов, О.Л.Чижевський, А.Печчеї) і, як логічний наслідок, розробка принципу коеволюції (М.М.Мойсеєв); ноосфера як центральне міждисциплінарне поняття (Е.В.Гірусов).

Під ноосферою автор розуміє інтегровану сферу відповідальності людини за коеволюцію соціуму і середовища його існування. Проведено аналіз сучасного етапу еволюції суспільства і біосфери, в ході якого виявлені основні закономірності формування ноосфери: а) коеволюційний характер еволюції біосфери і соціуму; б) наукоємні технології як детермінований фактор коеволюції природи і суспільства; в) переважання конструктивної ролі потенціалу техносфери над деструктивною; г) стабілізація приросту чисельності населення Землі на прийнятному для ноосферогенезу рівні; д) здійснення подальшої внутрішньовидової еволюції Homo sapiens, зміщеної в область свідомості; е) формування нового світогляду на основі гуманістично-ноосферної концепції і принципу коеволюції.

Гуманістично-ноосферна концепція – це система філософських поглядів про сутність і закономірності формування інтегрованої сфери відповідальності людини за коеволюцію соціуму і середовища його існування з урахуванням загальнолюдських гуманістичних цінностей. Під гуманістично-ноосферним підходом розуміється сукупність теоретико-методологічних основ і стратегій практичної реалізації гуманістично-ноосферної концепції як системи методів вирішення проблем глобалістики. Основними науковими напрямами, що становлять систему методологічних принципів гуманістично-ноосферного підходу в постнекласичній науці є синергетика, філософія нанонауки, етика науки і філософія техніки.

Визначено шляхи розв’язання планетарної кризи, передбачені даним підходом: а) розробка нових духовних цінностей; б) діяльність людини на основі наукового розуміння природних і соціальних процесів і гармонійного поєднання з їх законами; в) здійснення принципу ненасилля як у внутрішній, так і в зовнішній політиці; г) інтеграція культури Сходу і Заходу, Півночі й Півдня із збереженням унікальності кожного етносу; д) розгортання інформаційно-комп’ютерної революції. Дані шляхи мають скласти основу коеволюційної стратегії еволюції соціоприродної системи. Розум виступає визначальним фактором в процесі ноосферогенезу.

Проаналізовано альтернативні підходи до розв’язання сучасної планетарної кризи. Недоліки технократичного та технологічного підходів виражаються в зайвій абсолютизації ролі техніки і технології у розв’язанні глобальних проблем сучасності, недооцінці природної регуляції й еволюції як детермінуючого фактора вирішення завдань глобалістики. Технопесимістичний (біоцентристський) підхід неадекватний через неможливість повернути назад науково-технічний прогрес.

Таким чином, на нашу думку, необхідно вести мову в сьогоденні і майбутньому про гуманістично-ноосферну концепцію як методологічну основу розв’язання глобальних проблем, вона має бути основою для відповідної теоретичної і практичної діяльності кожної людини і людства в цілому.


Література:

1. Вернадский В.И. Начало и вечность жизни. – М.: Сов. Россия, 1989. – 704 с.
   
2. Водопьянов П.А. Ноосфера // Всемирная энциклопедия: Философия. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, Современный литератор, 2001. – С. 710-711.
   
3. Кузык Б.Н, Яковец Ю.В. Цивилизации: теория, история, диалог, будущее. Т. 1. Теория и история цивилизаций. – М.: ИЭС, 2006. – 768 с.
   
4. Самсонов А.Л. На пути к ноосфере // Вопросы философии. – 2000. – № 7. – С. 53-61.
   

УДК 32:316.614

Політична соціалізація молоді в

україні в умовах ГЛОБАЛІЗАЦІї

Political socialization of youth

in conditions of Globalization


Кац Еліна Яківна,

Рівненський інститут слов’янознавства

Київського славістичного університету,

аспірант кафедри міжнародної інформації


Анотація

В статті висвітлюються проблеми впливу глобалізації на політичну соціалізацію українського суспільства в процесі формування нової політичної культури.

Annotation

The article is deals with problems influence of globalization on political socialization of Ukrainian’s society in formation process of new political culture.


В умовах демократичних перетворень в Україні виникає необхідність у формуванні нової політичної культури та нових підходів до політичної соціалізації особистості, як однієї з її найважливіших функцій. Але історичний досвід свідчить, що формування політичних культур – справа не одного покоління, адже навіть кардинальна перебудова політичних структур не може змінити радикально цінності попередньої культури. Значну частину населення України сьогодні ще характеризує пласт культури радянської доби. Тому практична реалізація проектів політичної соціалізації ускладнюється неможливістю звернення до механізмів міжгенераційної політичної наступності, які широко і плідно використовуються в країнах розвиненої демократії.

Причому все важливішу роль у формуванні політичної культури окремих індивідів та цілих націй останнім часом відіграє феномен глобалізації, підсилений початком інформаційної епохи. Розвиток інформаційних комунікаційних технологій швидко руйнує кордони між державами та їхніми громадянами, що призводить до дедалі більшого взаємопроникнення культур, впливає на традиційні принципи спілкування у сфері влади, на форми соціалізації індивідів, їх участь у політичному житті.

Тому під час формування нової політичної культури України особливу увагу доцільно звернути саме на українську молодь. Молодь як окрема соціальна група має як спільне, так і відмінне із соціумом у цілому. Спільними характеристиками виступають переважно характеристики політичної культури останнього, що утворилися історично. Відмінностями молодіжної політичної субкультури є неостаточна сформованість політичної свідомості та девіантність поведінки, яка полягає у запереченні політичного „спадку батьків”.

Окрім цього, основними рисами сучасної української молодіжної субкультури українські науковці вважають [2, С. 18]:

• соціальну та економічну активність, мобільність, розвиток цих якостей змінює ціннісні орієнтації молоді, усталює егоцентричні настанови, сприяє більшому прагматизму та стриманості в проявах духовності;
  
• бажання вчитися, набувати професії, кваліфікації, дає можливість впевнено почуватися в суспільстві, саморозвиватися і самореалізовуватися;
  
• формування настанов на індивідуальні схеми виживання (на вирішення своїх питань через реалізацію особистої позиції та особистої активності);
  
• суб’єктивну розмитість, невизначеність орієнтирів, ідеалів;
  
• соціально-політичну відчуженість (апатія, відсутність твердих політичних переконань, позиція “стороннього спостерігача”, мінімальне виявлення політичних уподобань та водночас політизація окремих груп молоді, що набуває рис політичного та національного екстремізму), міжгенераційне відчуження (неприйняття “батьківських” цінностей), культурне відчуження (агресія субкультур) – відрив молодого покоління від культурної спадщини нації;
  
• розважально-рекреативну спрямованість вільного часу;
  
• домінування споживацьких орієнтацій у соціокультурному та евристичному аспектах над креативними; поверхове закріплення культурної інформації у свідомості молоді;
  

• низький рівень індивідуалізації та розпізнання культурних цінностей, який пов’язується з груповими стереотипами та ієрархією цінностей у неформальних групах спілкування;
  

• недостатній рівень національної самоідентифікації, що сприяє легкому засвоєнню прозахідних цінностей.
  

Такі характеристики свідчать на користь відкритості свідомості молодих до змін та прагнення новацій. І тому, представники молодого покоління є найголовнішим потенційними реципієнтами глобалізації. Зважаючи на це можна стверджувати, що молодь України знаходиться на етапі зміни ідейних та моральних орієнтирів під впливом глобальних викликів та світових процесів. При цьому негативні зразки політичної культури приживаються набагато швидше тому, що є певними стандартизованими нормами поведінки, запозиченими ззовні. Саме тому їх необхідно враховувати і натомість поширювати зразки політичної культури, прийнятні з національної точки зору.

Отже, українська молодь, навіть за умов нестабільності її політичної свідомості та поведінки, являє собою найперспективнішу соціальну групу для трансформаційних перетворень суспільства в умовах глобалізації.


Список використаної літератури:

1. Бабик В.М. Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві: психологія, технології, техніка паблік рилейшнз: Моногр. – К.: МАУП, 2005. – 440 с.: іл.. – Бібліогр.: с.432-437.
   
2. Морозова О.О. Особливості формування політичної культури молоді в умовах глобалізації: Автореф. дис....кандидата політ. наук / Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАНУ.- К., 2006. – 29 с.
   
3. Проскуріна О. Виклик комунікацій і відповідь культурного поля політики // Політичний менеджмент. - 2005. - № 2 (11). - C.103-107.
   

21.03.01

ІНТЕГРАЦІЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО

КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ

ПИТАННЯ ТРАНСФОРМАЦІЇ.

EUROPEAN CULTURAL SPACE INTEGRATION:

CONCEPTUAL QUESTIONS OF TRANSFORMATION


Климко Сергій Сергійович,

Національний інститут

стратегічних досліджень,

аспірант


У тезах розглядаються проблеми, що виникають у процесі інтеграції України до загальноєвропейського культурного простору, сучасний стан культурної політики України та українських культурних інституцій. Акцент робиться на реформування політики відносин "Культура" - "Держава".

In theses author examines the problems, which appear during the process of integration of Ukraine into European cultural space, current stage of cultural policy of Ukraine and Ukrainian institutions for culture. Accent is made on reform of policy of relations between "Culture" and "State".


В умовах становлення Української Держави як європейської демократії, на рівні з політичними та економічними завданнями, перед країною постають нові завдання, пов'язані із культурним сектором. Відхід від старих парадигм розвитку та інституціолізації культури супроводжується теоретичними і практичними складнощами при зіткненні із сучасними процесами і практиками культури ХХІ століття. Пошук концептуально нових підходів культури і культурної політики – виклик, що постав на сучасному етапі державного будівництва в Україні.

1. Попри наявність доброї волі, офіційна Україна в багатьох важливих питаннях концептуально все ще висловлюється такою мовою культури і культурної політики, яку не просто перекласти на мову сучасної Європи. Культура, використовуючи радянський підхід до проблеми, справді може бути тим, чим займається Міністерство культури, але в модерних європейських державах і економіках культура це ще й те, що роблять інші міністерства, практикуючи загальновизнану модель "Культура і …". Визнання чи налагодження зв’язків між культурою та різними видами соціально-економічної діяльності в модерному суспільстві, своєю чергою, розширює тлумачення терміну «культура». Розширене тлумачення має призвести до значних концептуальних змін у характері і функціях культурної політики в модерній країні чи країні, яка модернізується. У сучасній Європі культура вже розглядається не як «події», а як постійний і важливий чинник соціально-економічного життя суспільства; відповідним чином міняється і розуміння культурної політики.

2. Конкурентноздатність Європи на глобальному рівні залежить від її можливостей розвивати економіку знань, запроваджувати інновації, стимулювати творчі індустрії, створювати і захищати інтелектуальну власність. Україні необхідно визначитися і розробити узгоджену національну політику в цій галузі. Використовуючи європейський і місцевий досвід, Міністерство культури має чітко визначити майбутні потреби і розвивати свої можливості відповідно до нових викликів.

3. В культурному секторі європейських країн, які модернізуються, існує велика кількість різних типів відносин: між державним і приватним сектором, між державним і «третім» сектором, між органами влади різних рівнів та між різними гравцями на місцевому рівні. Існує потреба проактивно залучати і управляти величезними приватними і спонсорськими ресурсами.

4. Старі практики і методи роботи, доречні в умовах «командної економіки», здебільшого зберігаються і домінують, хоча умови в Україні і її потреби радикально змінилися. Наразі культурному середовищу бракує наочних експериментів, малих проектів і нових моделей, які можна буде використати для розробки практик, адекватних поточним і майбутнім потребам України.

5. Ефективне законодавство може стати дуже важливим чинником у створенні клімату, потрібного для розквіту культури. На рівні практичної політики, особливо в культурному секторі, законодавство має бути не самоціллю, а засобом досягнення цілі. Через відсутність жорсткої, з чітким розподілом відповідальності, системи регулярного моніторингу впливу «некультурного» законодавства на культуру, багато чинників, які сьогодні перешкоджають реформам і змінам, є фактично вбудованими в раніше ухвалені закони. Необхідно забезпечити існування ефективних формалізованих консультаційних процедур та сучасних механізмів обстоювання інтересів, які стануть важливим компонентом розробки та обговорення неспеціального законодавства.

Роблячи підсумок, треба сказати, що в кінцевому рахунку всі стратегічні дії держави в напрямку інституціолізованого культурного розвитку мають лягати у загальну перспективу, сформульовану зокрема в огляді національної культурної політики, підготованим Радою Європи: держава, що сприяє розвитку культури, а не держава, що визначає і "створює" культуру, відповідно парадигмальний перехід від Ministry of Culture до Ministry for Culture¹.


Література:

1. Культурна політика України – оцінка міжнародних експертів. Європейська програма оглядів культурних політик. // Рада культурної співпраці. Київ, 2007.

2. Національний звіт про культурну політику в Україні. Представлений на засіданні Керівного комітету з культури Ради Європи, Страсбург, 10 травня 2007 року. // Український центр культурних досліджень. Київ, 2007.